Філософія Якоба Молешотта — «вульгарний матеріалізм

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Решту авторських статей можна прочитати тут

Нідерландський філософ і фізіолог Якоб Молешотт (1822-1893) народився 9 серпня 1822 року в Хертогенбосі, в регіоні Північний Брабант. Його мати, Елізабет Антонія ван дер Монде, була побожною католичкою, але по материнській лінії він був онуком знаменитого доктора Ван дер Монде; а батько, Йоганнес Франциск Габріель, лікар із Лейдена, сам був сином відомого аптекаря. Можна навіть подумати, що лікарська професія передавалася в цій родині за традицією, але його батько хотів, щоб Якоб вивчився на юриста, тож медицина стане радше його власним вибором. Дитинство Молешотта минуло в оточенні садів, де він любив розглядати квіткові композиції всіх видів, а вечірні години присвячував читанню. У чотири роки він чудово вмів читати, а вісім уже цікавився подіями бельгійської революції 1830 року. Його батько присвятив себе освіті сина й проводив із Якобом вечори в приватній родинній бібліотеці, намагався прищепити синові працьовитість і ліберальні цінності часів Французької революції, включно навіть з атеїзмом (але юний Молешотт далеко не відразу став атеїстом, і така поведінка батька його непокоїла). Окрім домашнього навчання, Молешотт навчався в школі-інтернаті в Бокстелі, неподалік від Хертогенбоса. Спочатку там основний наголос робили на вивченні мов, і вже в дитинстві Молешотт опанував французьку, німецьку, англійську та латину (а також намагався з власної ініціативи вивчити арабську, але за кілька років покинув цю справу). На п’ятнадцятому році життя Якоба відправили до прусської гімназії в Клеве, невеликому німецькому містечку неподалік від голландського кордону й річки Рейн, де професор Флейшер познайомив його з Цицероном, Лівієм, Теренцієм і Гомером, а також зацікавив його гегелівською філософією. Так про це пише сам Молешотт у своїй автобіографії:

Його звали Моріц Флейшер … Він читав із нами Цицерона. Хоча він зовсім не нехтував мовою, найбільшу увагу він приділяв життєвій мудрості римського письменника, якого також можна назвати народним мудрецем. Пізніше я виявив, що наш чудовий учитель, який на той час був освіченим і переконаним гегельянцем, часто міг читати Гегеля з Цицерона … Звісно, він указав мені на Гегеля. І саме йому я завдячую послідовністю, яка змусила мене почати з філософії історії й поступово привела мене до естетики та інших книжок, що були в моєму розпорядженні, з чого я виніс неоціненну користь, ніколи не втрачаючи з поля зору загальну науку перед обличчям спеціалізованого вивчення.

Спочатку Молешотт захоплювався античністю й зачитувався Гомером, Софоклом, Тацитом тощо, але також цікавився й сучасною літературою, і протягом кількох років перечитав майже всю англійську класику. Серед авторів, яких він згадує, можна виокремити Ґете, Шиллера, Тассо, Шекспіра і Мільтона, Поупа й Річардсона, Байрона й Мура (у деяких своїх пізніх працях Молешотт цитує книжку Мура «Епікуреєць», яку ми навіть оглядали). Тоді його особливо сильно надихнув ще тільки початківець-письменник Віктор Гюго. Списки авторів, яких він читав, можуть бути значно довшими, просто перелічувати всіх було б надто довго. Але безсумнівно, що Молешотт уже з дитинства був дуже начитаним, і переважно художньою літературою. Любов до поетичного стилю письма збережеться в нього аж до старості, що добре видно навіть на прикладі стилю написання автобіографії, і про це також згадували сторонні слухачі.

У науковому плані Молешотт у цей час вивчав лише догматичну теорію за найпростішими підручниками й ще не займався жодними експериментальними дослідами, «природничій історії також не приділялося належної уваги. Технічні терміни завчали напам’ять, навіть не порівнюючи їх із формою справжнього листка чи кореня». У загальних рисах можна сказати, що Молешотт уловив загальний романтичний настрій своєї епохи й уже в юності почав прилучатися до політичної ідеології лібералізму. Гегеля він, само собою, читатиме суворо «зліва».

Німецький період: від Гегеля до Фейєрбаха

Тепер, коли шкільний атестат уже в руках, настав час відриватися від дому й обирати для себе університет. Після тривалих роздумів Молешотт вирішив вивчати медицину в Гайдельберзі, куди вступив навесні 1842 року. Одним із головних варіантів він розглядав Берлін, сподіваючись, що там зможе краще вивчити гегелівську філософію з перших уст спадкоємців і учнів славетного філософа. Але, поставивши перед собою вибір суворо між філософією та медициною, він усе-таки вирішив, що друга буде практичнішою, а в Берліні цей предмет викладають далеко не найкращим чином.

Я читав Лессінга і Віланда, Енгеля і Кнігге, а також низку другорядних поетів, з якими я, так би мовити, примирився, бо згодом рідко до них повертався. Тепер мені належало обрати університет, до якого я хотів би вступити. Я прагнув до Берліна, по-перше, тому, що сподівався знайти там у повітрі Гегеля, а також і тому, що в Клеве перебував доктор Вільгельм Арнг, високообдарований і освічений лікар, який щойно повернувся звідти.

У всякому разі, очевидно, що Молешотт дедалі більше починає сприймати себе як німця, а не як голландця чи француза. За роки навчання в Німеччині це відчуття в ньому лише посилиться. У 40-ві роки він також став прихильником політичного об’єднання Нідерландів із Німеччиною, хоча й відмовився від цієї позиції 1870 року, внаслідок франко-прусської війни. Ось що він писав про це на тлі революційних подій 1848 року: «Жодної Пруссії, жодної Австрії, жодного Шлезвіга, жодної Голландії, а тільки Німеччина! Ось єдиний лозунг, від якого Нідерланди можуть сподіватися на своє спасіння». Позиція надто націоналістична навіть для політизованого Карла Фогта. Але повернімося назад, до питання вступу до університету. Отже, Гайдельберг 1842 року. Молешотт нарешті береться до вивчення лікарської науки. Тут його вчителями були Л. Гмелін, якого в Німеччині вважають засновником фізіологічної хімії, хімік Дельфс, фізик фон Йоллі і професор анатомії та гістології Тідеманн. В принципі, не найгірша команда вчених, хоч і далеко не Лібіх, у якого мали змогу навчатися Бюхнер і Фогт. Медико-наукові інтереси привели молодого Молешотта до короткочасної подорожі в Цюрих і Берн (Швейцарія), де він познайомився зі славетним шеллінгіанським натурфілософом Океном, лідером цієї школи того часу й першим ректором нового Цюрихського університету; а також із Кьоллікером, приват-доцентом порівняльної анатомії та фізіології, експертом-мікроскопістом. При цьому про Окена в нього залишилися добрі спогади аж до глибокої старості:

В Окені шеллінгіансько-гегелівська концепція розвитку здійснила прорив у сфері природознавства. Могутнє поширення історії еволюції на весь ряд тварин, що характеризує наше століття від Пандера до Геккеля, Ковалевського і Ван Бенедена, саме вчення Дарвіна є плодами дерева пізнання, яке Окен обробляв із повною самовідданістю, попри несприятливі обставини.

Це разюче контрастує зі стриманим ставленням до Окена, яке виявляли інші вульгарні матеріалісти, Бюхнер і Фогт, і ще раз показує, наскільки Молешотт близький до філософії німецького ідеалізму. Пізніше Молешотт відвідав Гіссен, те саме місто, де навчалися Бюхнер і Фогт, і зустрівся там із Бішоффом — анатомом, ембріологом і фізіологом, який був його професором у перші роки життя в Гайдельберзі, і якого з-поміж викладачів він шанував чи не найбільше (до речі, Фогт висміював натурфілософські спекуляції Бішоффа і в 50-ті, і в 60-ті роки). Але навіть поза Берліном Молешотт не падав духом і намагався знайти собі доброго співрозмовника, обізнаного в гегелівській філософії. Як він сам згадує:

Мене також приваблював Моріц Карр’єр, який, як казали, викладав гегелівську філософію в Гайдельберзі. […] Інтелектуальні заняття мали ту перевагу, що спрага знань лише посилювалася. Тому я часто знаходив прихисток у вивченні Гегеля. Моріц Карр’єр, на чию допомогу я розраховував, насправді хотів оселитися в Гайдельберзі як приват-доцент, але його вважали — той, хто читає це сьогодні, навряд чи повірить — надто небезпечним, і він міг лише втішатися Еразмом і Спінозою. Мені було важко змиритися з тим, що я не зможу стати його учнем. Він скерував мене до доктора Берга, який займався науковими дослідженнями в Гайдельберзі. Увечері, регулярно відвідуючи його лекції впродовж дня, я читав із ним «Феноменологію духу» Гегеля, яку я не зміг би завершити без його терплячої й ґрунтовної допомоги. Це була величезна, але зрештою піднесена й визвольна праця, про яку я згадую з повчанням. Але від мене не вислизнуло, що «Історія філософії» Гегеля та його «Естетика» давали свіжішу поживу. Як і щорічники Галле, видані Руге та Ехтермаєром, німецькі щорічники допомогли мені переробити із задоволенням і засвоїти те, що я з такою працею вбирав із Гегеля.

Завдяки таким специфічним філософським і політичним інтересам Молешотт вирішив вирушити на перші канікули до своїх новонавернених кумирів, і спершу поїхав до Вюртемберга, де зустрівся з консервативним теологом Д. Ф. Штраусом, а потім до Тюбінгена, де познайомився з нині маловідомим філософом Ф. Фішером. Тоді Штраус і Фішер ще виступали в тандемі на боці лівогегельянців, а довкола книги Штрауса «Життя Ісуса» розгорталася бурхлива полеміка, в якій брав участь, зокрема, і Карл Маркс. Можливо, якби Молешотт опинився в Берліні роком раніше, то потрапив би в ті самі історії з Бруно Бауером і компанією, але йому трохи не пощастило з вибором університету (а може, навпаки, пощастило, і він не став марксистом).

Штучно-інтелектуальна версія Молешотта вже в зрілому віці

У 1844 році Молешотт уперше став бодай трохи помітною постаттю. Гарлемське товариство Тейлера запропонувало премію за найкращу дисертацію з теорії живлення рослин Юстуса Лібіха, найвидатнішого сучасного хіміка в Німеччині, друга Гумбольдта й учителя Фогта та Бюхнера. Теорія Лібіха лягла в основу сучасної агрохімії і тоді викликала в науковому світі не менш жваві дискусії, ніж теорія походження та еволюції видів Дарвіна п’ятнадцять років по тому. Молешотт виграв цей конкурс зі статтею «Критичні зауваження до теорії живлення рослин Лібіха». У своїй теорії Лібіх стверджував, що вуглекислого газу в атмосфері достатньо для забезпечення живлення наземної рослинності, а отже рослини не поглинають із ґрунту органічні речовини, що містять вуглець. Молешотт, тоді ще студент, відстоював протилежну думку, вказуючи на методологічні помилки Лібіха. Ця праця принесла йому повагу багатьох учених і визнання самого Лібіха.

Набагато пізніше Олександр фон Гумбольдт написав мені, що Берцеліус висловив свою вдячність за моє конкурсне есе; Шімпер сказав мені в товаристві Едуарда Дезора [прим. друг Карла Фогта], що Олександр Браун влаштував мені бурхливі оплески, і обидві ці заяви викликали в мене глибоке задоволення, яке завжди приходить, коли відчуваєш глибокий зв’язок із майстрами попередніх поколінь.

Це було більш ніж серйозне визнання з боку наукової спільноти. 22 січня 1845 року Молешотт під керівництвом професора Якоба Генле захистив дисертацію під назвою De Malpighianis pulmonum vesiculis (Гайдельберг, 1845), у якій він помилково приписав стінкам легеневих альвеол наявність м’язових волокон. Це твердження було виправлено самим Молешоттом наступного року. Після цього його було піднесено до ступеня доктора медицини, і він здобув перший ранг. Але для того, щоб займатися своєю професією в Голландії, необхідно було мати сертифікат про кваліфікацію, ще й з голландського університету. Для цього він вирушив до Лейдена, де пройшов так званий colloquium doctum, що складався з приємної бесіди з професорами медичного факультету про ендемічні хвороби Голландії. Потім він оселився в Утрехті, де почав працювати лікарем загальної практики. Він також став одним із частих відвідувачів лабораторії Г. Я. Мюльдера; там само він познайомився з відомим фізіологом Ф. К. Дондерсом (згодом активним дарвіністом), ботаніком Хартінгом, який, щоправда, не поділяв його захоплення матеріалістичним монізмом, і лікарем І. ван Діном, із яким він підтримував тісне наукове й приватне листування. У 1846-1848 роках разом із Дондерсом і ван Діном він заснував «Внесок Голландії в анатомічні та фізіологічні науки», перший голландський журнал — хоч і написаний німецькою мовою — присвячений анатомії та фізіології. Згадуючи свою роботу з Дондерсом, який у той час був для нього найкращим другом, Молешотт каже: «ми обоє насолоджувалися спільним польотом думок. Спіноза, Фейєрбах і питання про волю жваво нас займали». Вдома він знову зустрівся зі своїм старим наставником Флейшером, який колись уперше познайомив Молешотта з гегельянством, і тепер Флейшер показав йому, ще наочніше, чому Фейєрбах — справжній революціонер. У цей час Молешотт обговорював Фейєрбаха навіть зі своїм батьком, який також захопився новим філософським напрямом антропологізму. Отже, в 1845-47 рр. Молешотт остаточно переходить на позиції фейєрбахіанства і стає матеріалістом.

У 1847 році, глибоко розчарувавшись у голландській академічній спільноті, де він тільки й робив, що критикував місцевих професорів. Щойно з’явилася можливість повернутися до Німеччини, Молешотт одразу ж нею скористався. Він прийняв пропозицію свого вчителя Генле обійняти посаду приват-доцента з фізіології та антропології в Гайдельберзі, де, щоправда, мав читати лише теоретичні лекції, оскільки не мав лабораторії. Тут же, на прохання Тідеманна, йому довелося повністю переробити том в обширному довіднику з фізіології, присвяченому живленню. Це значною мірою визначило напрям думки Молешотта і тематику його першої великої книги. Тут же на Молешотта справив серйозний вплив найближчий учень Фейєрбаха — Герман Геттнер, який став у той час його найкращим другом і через якого Молешотт дістав змогу опосередковано познайомитися із самим Фейєрбахом. Як Молешотт пізніше згадував про Геттнера: «Хоча він присвятив себе вивченню мистецтва, а я — природознавству, ми одразу ж відчули себе відгалуженнями спільного кореня, який усвідомлювали як універсальну науку». Геттнер познайомив Молешотта ще з кількома не надто відомими нині, але помітними тоді літераторами й політиками ліберального напряму, і всі разом вони зустріли початок революційних подій 1848 року.

Нашому захватові не було меж, і коли німецький народ створив власний парламент, ми сподівалися, що він піде шляхом свободи, аби відновити своє становище у владі.

У цей революційний рік Молешотт зустрів свою майбутню дружину Софі, старшу доньку Г. Штрекера, лікаря й відомого демократичного діяча родом із Дармштадта та Гіссена (знову міст, де народилися й навчалися Бюхнер і Фогт). Сама вона, за описом Молешотта, була атеїсткою і заперечувала свободу волі. Загалом він навіть порівнює її зі Спінозою та Сократом, і подекуди це виглядало навіть кумедно — з огляду на обмеженість його фантазії для аналогій, — але пише Молешотт усе ж дуже й дуже поетично. Молешотту дуже пощастило із Софі, бо вона цілковито підтримувала його природничо-наукові праці, вникала в суть справи й допомагала з оформленням його творів. Причому тут особливо цікаво, що після дуже пафосного опису самого Штрекера як ліволіберала радикального спрямування Молешотт робить застереження, називаючи Штрекера другом Фогта: «Можливо, його вважали нешкідливим, бо він не підпалив би палац і не дав би жодному робітникові ілюзії звільнення від податків. Але він був другом Іхштейна і Гагерна, Карла Фогта та Роберта Блюма». Отже, якісь зв’язки Молешотта з Фогтом мали виникнути вже тоді, але навряд чи серйозні. Весілля із Софі відбулося 14 березня 1849 року, ще до завершення революції. Тоді ж Молешотт опублікував статтю, в якій стверджував, що професорів слід призначати не для служіння церковній партії, а в інтересах науки. Але загалом він не знав, куди себе подіти, і суто наукові заняття йому не давалися, особливо під час таких політичних потрясінь і змін у особистому житті. У ці революційні роки читання творів Георга Форстера, провідної постаті німецького Просвітництва та одного з учителів Александра фон Гумбольдта, справило помітний вплив на Молешотта. Форстер стане однією з ключових постатей у його житті, і в більшості своїх творів він використовуватиме цитати з Форстера — як епіграфи, так і просто як відсилання. Але, як він сам визнає, вирішальну роль у його формуванні, особливо в антропологічній інтерпретації релігійного феномена, відіграла праця Фейєрбаха «Сутність християнства». Він читав Фейєрбаха й раніше, але лише 1848 року всі пазли склалися в єдину картину.

Лише в Георзі Форстері я знайшов розраду й настанову, і я не можу сповна подякувати Гервінусу за те, що він відкрив німецькому народові очі на цього всесвітнього посланця освіти й свободи. Форстер став для мене особистим скарбом, яким я завдячую Лютневій революції, бо дуже скоро він став для мене не лише джерелом настанови, а й об’єктом вивчення … Серед нині живих письменників лише Людвіг Фейєрбах міг би, на мою думку, скласти конкуренцію Форстеру … про Фейєрбаха можна сказати, що він учив: не Бог створив людину, а людина створила свого Бога.

Із праці Фейєрбаха він узяв не лише концепцію відчуження Бога через абстрагування кращих властивостей людини, а й переконання в родовій сутності людини (від слова Рід — «Людина взагалі», про що багато говорив і Маркс), і в обмеженості її індивідуальної сили, тобто філософію Цілого, яку сам Молешотт пов’язує з іменами Гегеля та Спінози, але яку, мовляв, лише Фейєрбах зміг розвинути повноцінно, не розчиняючи при цьому цілковито особистість у колективі (і на тому спасибі!). Тобто, як і Маркс, він намагається вхопитися за кілька фраз Фейєрбаха про те, що суспільство не сума індивідів, а їхнє множення, і що від кожного індивіда залежить підсумкова «Людина взагалі», а чим вільніші індивіди й чим краще вони творять, тим кращою є ця «Людина взагалі». Фейєрбахіанці часто експлуатують слова гуманізм, антропологія — але за цим ховається зовсім не філософія співчуття і не наголос на живому індивіді на противагу абстрактному Богові, а обожнення «Людини взагалі». Ієрархія тут вибудувана дуже суворо: індивід підпорядкований цілому, хай і не до повного розчинення: «Отже, сутність людини не розчиняється в сутності окремих істот». Простіше кажучи, ідейний розвиток Молешотта багато в чому повторює шлях Маркса та інших лівогегельянців. Ця тематика про частини й ціле, що нагадує Абсолютний Дух гегелівської філософії, де кожен індивід робить лише невеликий внесок у неко́го абстрактного Людину, так і збережеться у світогляді Молешотта до самої старості й смерті та псуватиме всі його твори. Не можна не відзначити й того, що Молешотт уже тоді цілком читав Карла Фогта, навіть уголос у товаристві дружини:

… моїй бідній дружині, яка звикла слухати, як я читаю Ґете й Лессінга, Тіка та Ансельма Фейєрбаха, довелося задовольнятися тим, що я читав у години дозвілля твори Карла Фогта «Океан і Середземномор’я» та інші, аж поки вона не виявила, що тваринний світ для неї надто стомливий.

Суперечка про матеріалізм і погляди Молешотта

У 1850 році Молешотт опублікував в Ерлангені свою популярну працю «Lehre der Nahrungsmittel für das Volk» («Учення про їжу», або «Про харчування», див. наш повний огляд); перекладену французькою, англійською, голландською, італійською та російською мовами. Ця праця, написана «für das Volk» (для народу) і чудово пристосована до передавання популярних відомостей про травні властивості та поживну цінність звичайних харчів, була прихильно сприйнята й за кілька років витримала три видання. У ній ясно й стисло викладено результати досліджень, втілених у його праці «Physiologie der Nahrungsmittel» («Фізіологія харчування»), виданій кількома місяцями раніше й призначеній для лікарів і натуралістів. Популярну версію поділено на три основні частини, перша з яких розглядає загальний метаморфоз матерії в живих організмах, походження й утворення крові та твердих речовин у людському тілі, процеси асиміляції, сегрегації та виділення як умови росту, а також фізіологічну природу голоду й спраги як відчуттів, що інформують мозок через посередництво нервів про те, що кров збіднюється. У другій частині він показує, як це збіднення крові контролюється і втрати відшкодовуються харчуванням, різні види якого — м’ясо, яйця, хліб, пироги, горох, квасоля, сочевиця, картопля, буряк, капуста та інші овочі, а також різні види фруктів — обговорюються з погляду їхніх харчових функцій і цінності. Далі йде розділ про напої — воду, молоко, чай, каву, шоколад, пиво, вино та бренді — і ще один про спеції, або, радше, про приправи, до яких належать не лише сіль, перець, гірчиця, імбир та інші спеції, а й масло, оливкова олія, оцет, цукор і сир. У третій частині викладено правила дієти в їхньому застосуванні до людини як не суворо всеїдного, але значною мірою багатоїдного мікрокосму, із заувагами про сніданок, обід і вечерю, харчування для немовлят, юнаків, людей середнього віку та старих, для жінок, робітників, митців, учених та інших осіб із малорухливим способом життя, а також про різні види їжі, придатні для літа й зими. Усі ці пункти обговорюються в серії коротких розділів із проникливістю, ясністю та силою згущення, що рідко поєднуються в наукових трактатах.

За словами самого Молешотта, цей твір було задумано «як матеріалістичний і соціалістичний». Але якщо Лібіх оцінив працю вельми критично (про це далі), то зовсім інакше поставився до неї славетний Олександр фон Гумбольдт. Він повністю прочитав цю працю й похвалив Молешотта щонайменше двічі в різних листах. Гумбольдт — центральна постать і тіньовий кардинал усього німецького інтелектуального життя першої половини XIX століття, і ми дуже його шануємо, навіть попри те, що філософськи він не епікуреєць і радше схильний до натурфілософії в дусі Шеллінга-Окена. Тому ми наведемо тут один із цих листів, який був змістовнішим.

«Я відчуваю нагальну потребу висловити Вам, дорогий докторе й приват-доценте, бодай у кількох рядках щиру подяку за вчення про харчування, якими Ви так люб’язно зі мною поділилися. Ця невелика праця має ту перевагу, що дуже рідко трапляється в Німеччині, де вважають, ніби популярності можна досягти лише завдяки широті, а не завдяки концентрації та узагальненню; а також важливу перевагу викладу, до того ж дотепного й живого. Перша книга, присвячена метаболізму, і перший розділ другої книги свідчать про Ваш чудовий дар викладу. Відтоді як мій безсмертний друг Берцеліус (зближення відбулося після його першого візиту до Арсея разом із Бертолле в його блискучий період) часто писав мені про Вас із такою теплотою, я завжди багато й із задоволенням черпав із Ваших праць, передусім із адаптації Мальдера, а потім і дуже охоче з Вашої чудової «Фізіології їжі». Нехай визнання доісторичної людини з лабораторії Воклена (1799), друга й давнього співробітника Гей-Люссака, буде для Вас приємним голосом, що лунає з міфічних часів». «Прошу Вас передати мої найтепліші вітання високошанованому Тідеманну. З глибокою пошаною до Вашої честі, покірний А. фон Гумбольдт». Берлін, 13 квітня 1850 року.
Постскриптум. Будучи наполовину американцем, я майже хочу посваритися з Вами через надмірну суворість, із якою Ви ставитеся до картоплі. Я б не хотів, щоб народ (який читає через наших шкільних учителів) знав, що написано в § 62. Не треба засмучувати тих, кому не можна запропонувати нічого кращого. Бачите, я теж умію критикувати, щоб більше цінувати похвалу».

Звідси видно, що Гумбольдт не заперечує самого твору, але вважає, що його слід використовувати дуже обережно. Адже якщо від поганого харчування залежить поганий розвиток мозку, а отже й інтелекту, тоді всі люди, які з незалежних від них, об’єктивних причин не можуть забезпечити собі кращих продуктів, — приречені. Навіщо засмучувати маси людей і спонукати їх опускати руки? З тієї самої причини на Молешотта нападуть (але вже зовсім не добродушно) марксисти. Вони вбачатимуть у таких констатаціях — образу робітничого класу й просто-таки апологію нерівності! Справді, хоча їжа, за Молешоттом, аж ніяк не є єдиною умовою, що впливає на духовну діяльність людей, проте «за однакових інших умов той, хто харчується м’ясом, матиме інші думки, ніж той, хто їсть салат і овочі». Молешотт убачає в дії їжі на духовну діяльність людини настільки тісний зв’язок, що, наприклад, ставить поширення освіченості у XVIII ст. у пряму залежність від запровадження у загальне вживання чаю і кави, які «загострюють розум» або «окрилюють уяву». Само собою, бідняки змушені харчуватися переважно овочами й рідко можуть дозволити собі каву.

Як уже було сказано вище, сам Молешотт вважав себе соціалістом і тому само собою натякав, що треба просто змінити харчування народу на краще й працювати над цим базисом, аби змінити культурно-ідеологічну надбудову. Його книжка вказувала напрям, у якому європейське законодавство відтепер мало розв’язувати соціальне питання. А саме — через шлунок, створюючи краще й надійніше забезпечення теперішніх і майбутніх потреб робітничого класу. Якщо ми зможемо постачити наш мозок кращими речовинами, то мислення і воля досягнуть найвищого розвитку, а соціальне питання знайде своє розв’язання. Людина являє собою суму батьків і годувальниці, місця й часу, повітря й погоди, звуку й світла, їжі й одягу, коротше кажучи, вона повністю зумовлена зовнішніми впливами. Тому природознавство — це Прометей нашого часу, а хімія — найвища наука.

Але не можна не відзначити, що расизм у цій праці дуже навіть помітний і нікуди не зникає навіть у його наступних творах. «Перевага англійців і голландців над тубільцями їхніх колоній залежить від переваги їхнього мозку, яка зумовлюється перевагою крові, що залежить від їжі». Про расизм ми ще поговоримо ближче до кінця цієї статті, бо не расизмом ця книжка здобула собі славу, а саме прикладами того, наскільки буквально життя і фізичний, атомарний склад людини залежать від того, які речовини людина споживає. І, мабуть, ще більшу сенсацію, ніж сама ця книжка, спричинила рецензія на неї від самого Людвіґа Фейєрбаха у статті «Природничі науки і революція…» (1850), де він назвав працю Молешотта «найважливішою, по-справжньому революційною працею у філософському, етичному і навіть політичному плані» (це дуже засмутило марксиста Плеханова, який багато разів потім перепрошував за Фейєрбаха перед своїми читачами). Або краще знову процитувати повністю самого Фейєрбаха:

«Ця праця ділиться з нами, у популярному або, що одне й те саме, гуманному плані й мовою, результатами сучасної хімії щодо харчових продуктів, їхніх компонентів, їхніх якостей, ефектів і змін у нашому організмі; тому насправді вона має лише гастрономічну мету й тематику, і все ж це надзвичайно стимулювальна праця для розуму і серця, надзвичайно важлива, навіть революційна праця як у філософському, так і в етичному і навіть політичному плані».

Саме в цій праці Фейєрбах, ніби підсумовуючи зміст книжки Молешотта, увів відомий вислів «der Mensch ist war er isst», або «людина є те, що вона їсть». Подібним у своїй стислій формі й епатажності висловом Молешотт завершує свою главу про поживні властивості бобових рослин: «Без фосфору немає думки». У зв’язку з цим на Фейєрбаха посипалися звинувачення у вульгаризації матеріалізму, і Молешотту доводиться через роки, у своїй автобіографії, виправдовувати свого кумира. І він робить це так, що знімає будь-які підозри не лише в тому, що Фейєрбах був механістичним матеріалістом, а й знімає такі підозри з самого себе. Наведу три цитати самого Молешотта, пов’язані з цією проблематикою:

Справді, моя праця була задумана як матеріалістична і соціалістична. Висновок теорії харчування, якого я тут дотримуватимуся, може говорити на користь першого означення. «Якщо їжа і питво забезпечують субстанцію, яка розкладається і рухається всередині нас, яка думає і відчуває всередині нас, то природа і люди справляють таке постійне враження на наші відчуття, що субстанція нашого тіла не знає ані секунди сталості. Відчуття і думки, воля і дії перебувають у постійному русі. І якщо все діє лише на матерію, якщо весь вплив передається лише від матерії до матерії, то чуттєве враження від слів і звуків, які ми не можемо вловити, від світла і кольорів, яких ми не можемо відчути руками, сягає не менш далеко, а для багатьох людей, безперечно, і далі, ніж зміни, які їжа так неминуче спричиняє в нас. Мудрецеві личить усвідомлювати цю залежність, а істинна побожність — радісно плекати почуття зв’язку з більшим цілим. Шлейєрмахер слушно наголошував на почутті залежності індивіда».
…
Набагато веселіше грати роль абсолютного генія, ніж вважати себе культурно зумовленим, вічно мінливим продуктом природи, тож не варто дивуватися, коли маси, як учені, так і неу́чені, жартують із цими лозунгами Фейєрбаха («Людина є те, що вона їсть») замість того, щоб прагнути проникнути в той зміст, який вони мали б для такого мислителя, коли він висловлювався так лаконічно.
…
Старий світ поставив тіло з ніг на голову, новий світ повертає його назад на ноги; старий світ дозволив матерії постати з духу, новий світ дозволив духові постати з матерії. Старий світовий лад був фантастичним і спотвореним; новий — природний, а отже, раціональний. Стара філософія починалася з роздумів; нова починається з їжі та питва.

Таким чином, уже тут було передбачено концепцію «кругообігу життя», яку Молешотт розвиватиме в наступній своїй книжці, і яка цілковито розриває з тим, що марксисти називають «метафізичним» мисленням.

«Офелія» — найвідоміша картина, написана Джоном Евереттом Мілле (John Everett Millais) у 1852 році, тоді ж, коли вийшла книжка Молешотта.

У своїх «Фізіологічних листах» (1847), які замислювалися як відповідь Лібіху, матеріаліст Карл Фогт заявив, що «думка перебуває майже в такому самому відношенні до головного мозку, як жовч до печінки або сеча до нирок», і це вже стало приводом для загального обурення консерваторів. Та вибух обурення на певний час відсунула революція 1848 року. Ці думки про роботу мозку, як і підтримку концепцій Молешотта про те, що харчування впливає на життя цілих народів, Фогт повторить уже після поразки революції, у своїх працях кінця 40-х — початку 50-х років. Це стане початком знаменитої «суперечки про матеріалізм». Тепер, у 1850 році, з такими самими ідеями виступає Молешотт. Уже знайомий нам Лібіх різко напав на Молешотта, відкинувши такі твердження як «поверхові погляди, що не мають під собою ані найменшої наукової основи». У суто науковому плані розбіжність нібито стосувалася лише складу мозкової речовини, але загалом проблематика була куди ширшою й торкалася світоглядних засад. Молешотт виразно втягнувся в цю суперечку, і тепер у суспільній свідомості пов’язується з Фогтом. Втім, і сам Фогт згадує, як після нападок на свою адресу він знайшов відкриту підтримку Молешотта, висловлену в його другій великій книжці, про яку ми ще говоритимемо далі. Там Молешотт писав:

Порівняння це незаперечне, якщо зрозуміти, в якому сенсі Фогт ужив його. Мозок так само необхідний для утворення думки, як печінка для вироблення жовчі й нирки для відокремлення сечі. Але думка так само мало схожа на рідину, як і теплота чи звук. Думка — це рух, перетворення мозкової речовини; мислення — така сама необхідна й нерозривна властивість мозку, як і взагалі всяка сила, що становить внутрішню, невід’ємну властивість матерії. Неушкоджений мозок так само не може не мислити, як і думка не може бути утворена з іншої речовини, крім мозкової.

Ця нова книжка, написана як чергова відповідь на «Хімічні листи» Лібіха, має назву «Der Kreislauf des Lebens» («Кругообіг життя»; див. наш огляд), і вона складається з двадцяти одного листа, де описуються джерела людського знання, вічність матерії, її поступова еволюція, постійна циркуляція та безконечні перетворення в рості, розпаді й оновленні тваринного та рослинного життя; тут ідеться також про силу як істотну й невіддільну якість матерії, особливо щодо функцій мозку в їхньому зв’язку з мисленнєвою здатністю та свободою волі, і завершується все це різкою антиспіритуалістичною полемікою. Ця праця була ворожою до будь-якої антропоморфної або телеологічної концепції. Лібіх, до наукових здобутків якого Молешотт ставився з найбільшим пошануванням упродовж усього свого життя, однак, за словами Молешотта, виявляє «половинчастість», бажаючи стати посередником між природничими науками та теологією. Молешотт заперечує несумісність Лібіха: «Природний закон є найсуворішим вираженням необхідності, але необхідність вступає в суперечність із творінням». На його думку, в природничих науках можуть мати місце лише закономірні, а не телеологічно-теологічні твердження. Нагадаємо ще раз, що проти Лібіха виступив ще раніше Фогт, а згодом виступить Бюхнер. Суперечки з Лібіхом стануть однією з центральних ліній усього спору про матеріалізм, хоча сам Лібіх не був аж так далекий від поглядів матеріалістів і навіть часто допомагав їм рекомендаціями.

Отже, у своїй другій великій книжці Молешотт розвинув ідею збереження енергії в кругообігу природи. Коли шахтар у поті чола добуває із землі фосфатне вапно, а фермер удобрює ним пшеницю, він не замислюється над тим, що тим самим живить не лише тіло, а зрештою й мозок людини. Ще раз: «Без фосфору немає думки!». Уже Лавуазьє показав, що в ході хімічних реакцій не відбувається ані зникнення, ані творення матерії, навіть якщо кінцевий результат має цілком інший вигляд порівняно з початковими складниками. Молешотт дійшов висновку, що якщо матерія збереглася настільки досконалим чином під час цих операцій, то вона може бути лише вічною. Застосувавши цю ідею до фізіології, він зрозумів, що одна й та сама матерія невтомно переходить із повітря в рослину, від рослини до тварини, від тварини до людини і, нарешті, завершуючи цикл, із людини в повітря і знову в рослину.

«Кругообіг матерії — це душа світу».

Щоб пояснити здатність матерії реагувати, попри найрізноманітніші аспекти, які вона могла виявляти, він пов’язав із нею властивість: силу, яка сама по собі є незмінною й універсальною. Отже, для нього весь всесвіт складався з двох основних складників: матерії та сили, без потреби вдаватися до інших надприродних принципів. Цю концепцію за кілька років підхопив Людвіг Бюхнер, який, своєю чергою, 1855 року написав свою головну працю «Сила і матерія», у якій розвивалася та сама ідея. Цю думку майже в тих самих висловах уперше сформулював Молешотт.

«Сила — не штовхаюче божество, не сутність речей, відокремлена від їхньої матеріальної основи. Вона — невіддільна властивість матерії, притаманна їй від вічності».

Окрім сили як рухомої субстанції, жодна інша сила немислима; у цьому знаходить своє виправдання заперечення Молешоттом самостійної «життєвої сили». Сила і матерія — це все, що утворює всесвіт. Природу розглядали як постійний рух матерії. Молешотт розглядав саме життя як обмін речовин між органічною і неорганічною природою. Також у цій книжці він стверджував примат фізичних явищ над психічними — емоції, думки та інші явища мають фізіологічну основу. Саме мислення — це мозковий процес. Живі організми походять від неорганічної природи, вони становлять собою складнішу форму матерії. Із мертвого цілком може постати живе. Усі об’єкти пов’язані між собою, пізнання об’єкта означає виявлення якомога більшої кількості його властивостей і взаємозв’язків.

У практичному застосуванні своїх теорій Молешотт критикував поширений звичай ховати померлих на постійних кладовищах, де їхні тіла розкладаються без жодної користі, а часто навіть із серйозною шкодою для живих. «Якби кожне місце поховання, — каже він, — після року використання замінювали новим, то протягом шести чи десяти років воно стало б найродючішим полем, яке виявило б більше честі мертвим, ніж кургани й пам’ятники». Але, додає він, було б іще краще, якби ми могли повернутися до давнього звичаю спалювання померлих, який він проголошує безперечно практичнішим, а також поетичнішим. Завдяки цьому процесові повітря стало б багатшим на вуглекислий газ і аміак, а попіл, що містить елементи нових посівів зернових для живлення людини й тварин, перетворив би наші безплідні пустки на пишні рівнини. Нині, додає він, ми діємо як дурний і лінивий слуга, який закопав свій єдиний талант у землю замість того, щоб розумно вкласти його й набути іншого. Але якщо зовсім коротко, то його погляди можна описати такими тезами:

Усі знання ґрунтуються на досвіді та на вдумливому узагальненні чуттєвих сприйнять.
Об’єкт існує лише через свої відношення з іншими об’єктами. Якщо ми пізнали всі властивості речей, які можуть справити враження на розвинені чуття, то ми осягнули й сутність речей.
Усе, що відбувається в природі, є рухом основних речовин. Незмінність матеріального субстрату виправдовує вічність циклу. Здатність рухатися — одна з найзагальніших властивостей матерії. Властивості матерії всюди однакові, і особливої життєвої сили не існує.
Організми походять від неорганічної матерії й утворюють лише складніші речовини. Психологічні процеси також пов’язані з речовиною. Мислення — це рух мозку.
Усе у світі суворо регулюється законом. Так само, як і воля.

Ці погляди, хоч і були схвалені такими натуралістами, як Гумбольдт, Дондерс, Ван Дін, Еміль Россмеслер, Отто Уле та Герман Бурмейстер, а також такими вченими, як Штраус і Ренан, були вкрай образливими не лише для ортодоксального духовенства, а й для консерваторів усіх мастей, яким кремація людського тіла здавалася таким самим святотатством, яким препарування тіла здавалося сучасникам Везалія три століття тому. Але водночас ця книжка мала такий успіх, особливо серед студентів Гайдельберга, що її поширення було заборонено в Баварії та Австрії через відверто матеріалістичний підхід. Уряд Великого герцогства Баден також наказав йому припинити «легковажне й аморальне» викладання під страхом позбавлення викладацької ліцензії. Потім Молешотт, протестуючи проти утиску свободи слова, сам подав у відставку й повернувся до Голландії, до своєї медичної професії, не припиняючи при цьому експериментів у своїй приватній лабораторії. Студенти, до речі, були різко проти поведінки влади й неодноразово публічно виступали на захист Молешотта. В одному місцевому журналі під назвою «Садовий павільйон» так описувалися останні дні Молешотта в Німеччині:

Коли Молешотт повернувся до аудиторії, щоб завершити свою лекцію з антропології, його кафедру прикрашав лавровий вінок. Потім він розповів про вплив клімату на людську расу у зв’язку з розвитком народів в історичні часи; далі він показав, що завжди й усюди матеріальні умови визначають духовний розвиток людства, а тоді завершив такими словами: «Звідси випливає урочистий обов’язок, щоб ми невтомно прямували й спрямовували наші дослідження на те, щоб зрозуміти й навчитися керувати цими матеріальними умовами. Отже, панове, ми не лише забезпечимо фізичний і духовний розвиток людської раси, а й збереження моралі в усіх формах правління.

У 1854 році, коли суперечка про матеріалізм наближалася до своєї кульмінації, і коли до неї вже долучається Бюхнер, участь Молешотта була вельми обмеженою. Він уже виїхав із Німеччини й не пише жодних спеціальних праць на цю тему. Хоча й далі критикує ворогів Фогта, того самого Рудольфа Вагнера, в окремих статтях свого журналу. Ці статті підхоплював і цитував Бюхнер, якого можна вважати насамперед популяризатором ідей Молешотта. У Голландії він пише книжку-біографію одного зі своїх улюблених філософів і вчених — «Георг Форстер, натураліст із народу» (1854) [див. — наш огляд], а наступного, 1855 року, його приватна дослідницька діяльність привела до заснування незалежного журналу «Дослідження з природничої історії людини і тварин», що виходив частинами без установленої періодичності, у якому співпрацювали Р. Гейденгайн, М. Шифф, Е. Дюбуа-Реймон, А. Куссмауль. У результаті праця вийшла у 15 томах. Суперечка про матеріалізм для Молешотта на цьому завершилася.

Тут варто сказати кілька слів про Гейденгайна і, особливо, про Дюбуа-Реймона, які не вперше з’являються в компанії Молешотта, та й не лише його. Наші так звані вульгарні матеріалісти часто мали зв’язки з його групою, але при цьому треба зазначити, що Дюбуа-Реймон і його товариші, яких у певний момент вважали вельми матеріалістичними мислителями, насправді такими не були, а згодом відкрито відмовлялися від матеріалізму й постулювали скептицизм у дусі позитивізму другої хвилі (так званого емпіро-критицизму). Наріжні камені своєї наукової методології Дюбуа-Реймон сформулював ще в 1840-х роках. Разом зі своїми друзями й колегами Ернстом Вільгельмом фон Брюкке, Германом Гельмгольцем і Карлом Людвігом він репрезентував виразно антивіталістичні та матеріалістично-механістичні позиції. Пізніше Дюбуа-Реймон також був переконаним прихильником дарвінізму. За допомогою своєї «молекулярної теорії» Дюбуа-Реймон розробив суто фізико-механістичну теорію для пояснення електрофізіологічних вимірювань: нерви були для нього наче дротинки, що проводять електрику. Разом із гуртком фізіологів Брюкке й Гельмгольца, які вийшли з анатомо-фізіологічного інституту Йоганна Мюллера в Берліні, та Людвігом, що приєднався до них близько 1848 року, він був одним із засновників сучасної фізіології як наукової дисципліни.

Під їхнім впливом той самий Бюхнер почав відходити від матеріалізму й шукати для нього альтернативні назви, шукав спосіб протягнути правомірність духовних сил через дуалізм матерії та сили тощо. Оскільки Молешотт від самого початку виступає як матеріалістичний спінозист, то йому такі трансформації мали даватися ще легше. Ближче до кінця свого життя Молешотт наголошував, так само як і Бюхнер, що матерію неможливо мислити без сили (духу), і що насправді він учив «нероздільної подвійності», тобто монізму, а не матеріалізму. Але з тією лише різницею, що, на відміну від Бюхнера, Молешотт навіть у старості закликав не боятися слова матеріалізм і сміливо вживати його як синонім монізму. Коротко кажучи, з групою Дюбуа-Реймона тісно пов’язаний Молешотт. Це доволі правий напрям у матеріалізмі, який згодом виродиться в другу хвилю позитивізму, і з його скепсисом боротиметься, в ім’я матеріалізму, навіть такий поміркований філософ, як Геккель! Отже, не все так просто з вульгарністю матеріалістів із знаменитої трійці.

Як загальне резюме зазначимо відразу, що в більшості, якщо не в усіх статтях Молешотта фігурує одна головна тема: монізм, тобто вчення про єдність матерії й духу, або, як ще кажуть у менш чарівному сенсі, матерії та сили. Але це прагнення до єдності виявляється не лише так, а й у найрізноманітніших способах. У більшості його статей можна побачити, як він критикує механіцизм, критикує вузьку спеціалізацію та любов до констатації ізольованих фактів. Молешотт постійно наполягає на необхідності виходити на ширші простори Науки з великої літери, намагається показати глибокий зв’язок усіх органів тіла, без розуміння якого не можна збагнути суті життя, показує глибокий зв’язок усіх наук між собою. Загалом, постійно прагне до єдності. І до такої міри, що знову й знову, і в 50-ті роки, і в 60-ті, і в 70-ті та 80-ті він повертається до постатей Спінози і Фейєрбаха. Констатує свободу як усвідомлену необхідність, розчиняє індивіда в певному Людстві й дуже переймається прогресом у накопиченні навичок і знань цього останнього. Він мислить буквально як більшість сучасних марксистів, у нього ті самі кумири й ті самі ідеали. Він теж оспівує громадянський пафос і з недовірою ставиться до епікурейських гедоністів. Але єдина його відмінність у тому, що він, хай і з виправданнями та метафорами, — але застосовує метафору «Людина-машина», і все ж є послідовнішим матеріалістом, ніж релігійні сектанти Маркс і Енгельс. Не дивно, чому їх так вертіло від матеріалізму, що вони де-факто ідентичного собі союзника все одно зараховували до табору вульгаризаторів. Навіть Молешотт, якого ми аж ніяк не можемо зарахувати до епікурейців, для цих сектантів — надто огидний. Тепер можна коротко переказати основні ідеї кожної з цих статей.

Швейцарський період

У 1855 році суперечка про матеріалізм досягає своєї кульмінації: Фогт публікує книгу «Забобон і наука», а Бюхнер — «Сила і матерія». Через рік по тому, у 1856 році, завдяки своєму старому другові Келлікеру, Молешотта запрошують викладати фізіологію до Цюрихського університету, куди він переїхав разом зі своєю дружиною Софією та на той час уже трьома дітьми. Під час перебування у Швейцарії він присвятив себе дослідженням нервової та дихальної систем, гладких м’язів і ембріології. Тема його вступної лекції була «Світло і життя» (див. рецензію на неї від Людвіга Бюхнера, саму працю та наш стислий переказ), і тут Молешотт від загальних описів роботи рослин і тварин переходить до того, як погода може впливати на настрій і самопочуття людини, зокрема через освітлення, і плавно підводить нас до теми свободи волі. Само собою, ніякої свободи волі немає, і це просто дуже складний результат мільйона мікропричин. Він переходить до зв’язку матерії і сили, духу і природи, душі як роботи мозку тощо, але цього разу дуже стисло — усе це вмістилося буквально в парі сторінок. Тут же Молешотт знову підтримує концепції Спінози й заявляє, що свобода — це усвідомлена необхідність. Від життя у Швейцарії Молешотт був просто в захваті: це оплот демократії та лібералізму Європи:

Кожного, хто переїжджає з Німеччини до Швейцарії, і особливо того, кого туди кличуть, ведуть дві зірки, блиск яких ніколи не тьмяніє: розмірена свобода й незмірна краса природи. Свобода у Швейцарії не знає іншої міри, крім закону, який народ установлює сам і може скасувати з власної волі, якщо, на його думку, він не відповідає вимогам повсякденного життя. Швейцарці почуваються захищеними всемогутністю закону й можуть вільно розвивати всі свої сильні сторони, не побоюючись опіки чи навіть переслідувань згори.

Тоді суспільство Цюриха було надзвичайно привабливим, значною мірою завдяки присутності багатьох політичних біженців із Франції, Німеччини та Італії, яких реакція, що настала після революції 1848 року, відправила у вигнання. Але тут йому не довелося перебувати надто довго. І хто знає, може, якби він залишився тут і став швейцарцем, то ми побачили б його в лавах партії радикалів разом із Фогтом. З автобіографії Молешотта видно, що кілька разів він особисто зустрічався з Фогтом, принаймні через наявність спільного товариша — Дезора. Але, вочевидь, далі спілкуватися вони не стали. Зате він точно непогано спілкувався з поетом-революціонером Гервегом (див. зв’язки Гервега з Фогтом і Герценом). У 1858 році до Цюриха прибув знаменитий позитивіст Джордж Генрі Льюїс, спеціально щоб особисто зустрітися з Молешоттом, і як супутниця Льюїса тут же опинилася відома письменниця Джордж Еліот. Коли Льюїс приїхав до будинку Молешотта:

Розмова почалася негайно, хоча мені довелося зізнатися йому, що я ще не читав його життя Ґете, про яке так багато говорили тоді. «Але я прочитав кожен написаний вами рядок», — відповів він. Незабаром ми виявили, що були перевернутими двійниками. Його сферою були філософія і література, а його вільний час належав вивченню природи. Тоді як мене, навпаки, природа тримала в кайданах, а мистецтво обсипало ці кайдани квітами.

І якщо це не вигадка, то виходить, що класичні матеріалістичні позитивісти першої хвилі дуже навіть цікавилися діяльністю німецьких матеріалістів. Причому це було взаємно, бо в чорнових записах Молешотта видно, як він часто звертався до постаті Герберта Спенсера. Серед слухачів академічних лекцій Молешотта у Швейцарії був також Ф. Де Санктіc, професор у Турині й найвизначніший філософ-гегельянець Італії, який тоді очолював курс італійської літератури в Цюрихському політехнічному інституті. Після початкової недовіри з боку Де Санктіса вони почали дедалі частіше зустрічатися, поступово знаходячи спільну мову. У Швейцарії Молешотт поставив собі за мету написати якусь книгу про «Сутність людини», де розглядалися б як індивідуальна людина в усіх її проявах, так і людські групи, раси, людство як соціальний організм. Це було пряме відсилання до «Сутності християнства» Фейєрбаха, і Молешотт сподівався, що його книга зможе лягти в основу систематичного антропологізму в дусі фейєрбахіанства, причому на основі історії розвитку чуттєвості. Тут ішлося про розвиток сенсуалістичної теорії пізнання через розвиток самих органів чуття. Він мав на увазі наукові інструменти, наприклад мікроскоп, який удосконалив зір Людства (не змінюючи при цьому зору індивідуальної людини як організму). Але цю книгу він так і не написав.

Легко здогадатися, що ці лекції з людинознавства не були розвагою, а вимагали чесної й серйозної, якщо не сказати напруженої, праці. Я віддався цьому заняттю з самовідданим запалом, бо антропологія в цьому сенсі, зародок якої пробудив у мені мій батько і яку поставив за мету Людвіг Фейєрбах, була і залишається справою всього мого життя. Заради неї я присвятив себе медицині й лікарським турботам, заради неї я вивчав науку про життя, заради неї я був відданий мирській мудрості, яку я бачив лише в ній.

Коли 1861 року Де Санктіс став міністром народної освіти в першому уряді Кавура, Молешотта, завдяки його безсумнівній славі, було запрошено на посаду професора фізіології та директора лабораторії експериментальної фізіології на медико-хірургічному факультеті Королівського університету в Турині. Водночас його попередника Берруті, який був першим фізіологом в Італії, що підтвердив необхідність експериментів, було відправлено у примусову відставку.

Італійський період

Прийняти запрошення і розпочати роботу в Італії було непросто, оскільки Молешотт мав репутацію «матеріаліста». 16 грудня 1861 року він виголосив свою першу промову перед Академічним сенатом, яку наступного року видавець Лешер опублікував під назвою «Про метод у дослідженні життя» (1862) [див. наш огляд]. Вступ на факультет не обійшовся без труднощів. Коли Молешотт представив свою навчальну програму, спалахнули бурхливі протести; його також включили до складу комісії з загальної біології, але виключили з комісії з фізіології, яку й надалі очолював Берруті. Однак Молешотт спершу знайшов прихильника, а згодом і союзника в особі Джузеппе Тімерманса, з яким він співпрацював задля реформування теоретичного й експериментального підходу факультету. Саме Тімерманс заснував 1864 року медичний клінічний інститут, задуманий за новими критеріями, оснащений дослідницькою лабораторією, клінікою та приміщеннями для семінарів і занять. Молешотт ознайомив молодих дослідників, зокрема С. Фубіні, А. Моссо, Л. Пальяні, з експериментальними методами, зокрема з методами гістології, які до того часу значною мірою ігнорувалися в Турині, де навіть анатоми не виходили за межі макроскопічного дослідження.

Завдяки Молешотту в Туринському університеті було запроваджено механіцизм як пояснювальний метод для природничо-медичних явищ, експерименталізм у фізіологічних дослідженнях і суворий детермінізм у плані причинно-наслідкових пояснень без надприродних тлумачень. У своїх академічних лекціях 1862 і 1863 років Молешотт радикалізував матеріалістичні позиції щодо природності людини та матеріальності людського досвіду. Зокрема, у своїй вступній лекції 1864 року («Про межі людської природи», Турин, 1864 — див. наш огляд) він розглянув питання про обмеження пізнавальних здібностей людини та цінність знань, здобутих завдяки цим здібностям, але аж ніяк не з метою заперечення пізнання, а щоб розвинути згадану вище концепцію про розвиток чуттєвості через знаряддя та перевагу пізнання Людства над окремою людиною. Тоді він уперше в Італії представив психофізичний закон, розроблений Е. Г. Вебером і Г. Т. Фехнером (останній узагалі був натурфілософом-шеллінгіанцем) щодо взаємозв’язку між стимулом і сприйняттям, який поєднував фізіологію та психологію.

У 1865 році в п’ятому прологу до курсу експериментальної фізіології в Королівському університеті Турина («Патологія і фізіологія», 1866 — див. наш огляд) він підтримав спадкоємність між фізіологією та патологією, передбачивши теоретичну перспективу, повністю розроблену французьким фізіологом Клодом Бернаром, на чиє «Вступ до вивчення експериментальної медицини» (1865) згодом прямо посилався Еміль Золя («Експериментальний роман», 1880) у викладі того, що можна вважати теоретичним маніфестом натуралізму в літературі. Того самого року в Італії спалахнула масштабна епідемія холери, четверта в цьому столітті, і з цього приводу Молешотт уклав «Поради й утіхи під час холери, адресовані окремим особам і особливо батькам родин» (там само, 1866). Брошура мала на меті поширювати гігієнічно-профілактичні правила, але не шкодувала полемічних барв проти забобонів, катастрофізму й дезінформації, стверджуючи взаємозв’язок медицини, суспільства та політики. Уже 1867 року Молешотт отримує італійське громадянство; відтоді його дедалі частіше називали Якопо, рідше — Джакомо.

У 1869 році переклад «Кругообігу життя», виконаний Чезаре Ломброзо, було опубліковано в Італії під назвою «Циркуляція життя: фізіологічні листи» (Мілан), який Молешотт уважав «пом’якшеним», але в будь-якому разі поступався французькому перекладові 1866 року Е.-О. Казеля (популяризатора Молешотта, Мілля та Спенсера у Франції). Однак саме через це поширилася ідея про прямий науковий зв’язок між Молешоттом і майбутньою кримінальною антропологією Ломброзо, про що також говорив філософ і теоретик фашизму Дж. Джентіле.

Той факт, що Молешотт понад сім років був членом Королівської академії наук Турина, уможливив його висунення на посаду сенатора Королівства, що й сталося в листопаді 1876 року. Того самого року Молешотт спробував, але безуспішно, вступити до Інституту вищих досліджень у Флоренції. У 1878 році його було переведено до Римського університету, щоб він обійняв посаду викладача фізіології. Його кафедру в Турині було передано Моссо, його учневі, який удосконалював свою майстерність спершу у Флоренції протягом двох років, потім у Лейпцигу в Інституті фізіології, яким керував К. Людвіг (за порадою самого Молешотта), і в Парижі в Бернара. У роки життя в Римі його прихильність до експериментів послабилася на користь викладання, теоретичних розробок і діяльності як сенатора та члена Вищої ради народної освіти. Тут його оточували такі люди, як Паскуале Станіслао Манчіні (ліволіберальний та антиклерикальний політик), Франческо де Санктіс (відомий нам уже філософ-гегельянець), Джузеппе Занарделлі (лівий ліберал, антиклерикал, прихильник громадянських свобод, вільної торгівлі, свободи совісті та розлучення) тощо.

Слава Молешотта як мислителя й узагалі людини культури тепер вийшла за межі простого фізіолога, викликаючи увагу й цікавість. На відкритті нового навчального року молодий світський оглядач «Трибуни» Д’Аннунціо присвятив йому велику статтю, відзначивши деякі цікаві зіставлення планів із думкою Молешотта: «Тепер, навіть у питаннях літератури, критик має бути вченим. Він має, нарешті, вийти з тієї суб’єктивності, в яку його загнали спекулятивні упередження; і, утримуючись від порожнього багатослів’я деяких емпіричних естетиків, має почати по-справжньому брати участь у житті». І знову: «У певні моменти він, здається, сп’янілий від істини, як в інші моменти він сп’янілий від мрій і трансцендентних видінь. Саме тому його наукове красномовство так часто підноситься до майже ліричних висот». Отже, за словами Д’Аннунціо, якщо, з одного боку, науково-фізіологічна професія Молешотта прагнула до вершин поезії, то, з іншого боку, як критик він мав звільнитися від усіх надмірностей і звернутися до дійсності.

Перебуваючи на посаді сенатора, Молешотт використав своє політичне становище, щоб підтримати позицію адвоката для Лідії Поет, якій було відмовлено на тій підставі, що вона жінка (а отже, сам він усе ж таки про-фемініст, хоча в його працях чимало сексистських зауваг), також виступав проти антисемітизму і проти податку на зерно. 9 червня 1889 року Молешотт виголосив публічну промову з нагоди відкриття статуї Джордано Бруно у Ватикані. Він підтримав роль раціональної думки проти нетерпимості Церкви, адже вже давно був відкритим атеїстом. Згадаймо також про вже згаданий раніше расизм у його поглядах, бо так само, як його кумир Форстер, а також колеги Фогт і Бюхнер, він дотримувався полігенетичної теорії походження рас, тобто вважав, що кожна раса є окремим видом. Хоча, як і Фогт, він також був противником рабства й проповідував радше своєрідний доброзичливий расизм через тягар білої людини. Більш розвинений європеєць мав узяти інші раси під опіку й стимулювати їх до наздоганяльного розвитку.

Наприкінці 1892 р., досягнувши граничного віку, Молешотт залишив викладання в університеті, і у своїй заключній промові знову звернувся до цитування Фейєрбаха, а серед «найвидатніших імен» XIX століття назвав Ю. Р. Майєра і Ч. Дарвіна. В останні роки життя Молешотт повернувся до медичної практики. Він помер у Римі 20 травня 1893 року, заразившись бешихою від одного з пацієнтів, а пам’ятну промову на його похороні виголосив Чезаре Ломброзо.

Невеликий підсумок

У працях Молешотта, на відміну від Бюхнера або Фогта, ми бачимо значно сильніший вплив німецького ідеалізму. Його матеріалістичні ідеї навіть більш пантеїстичні, ніж ідеї Бюхнера. Це ще один матеріалістичний спінозист, який називає себе моністом або навіть прихильником певного «матеріально-ідеального» світогляду. Він ще більше схожий на Геккеля, ніж Бюхнер, але навіть на цьому тлі, хоч у своїх ідеях він видається радше матеріалістом, проти ворогів матеріалізму виступає не так активно, якщо це не щось зовсім очевидне, як церковники. Хоча ми раніше про це не говорили, але, по суті, такі пантеїстичні погляди з домішкою натуралізму відстоював також Гумбольдт. Загалом Молешотт і Бюхнер чудово вписуються в цей контекст. Те, що вчитель Гумбольдта, який стояв практично на тих самих позиціях, а саме Форстер, був одним із найважливіших кумирів Молешотта, лише додатково це доводить. У статті італійської дослідниці Лаури Менгелло зазначається рясне цитування Молешоттом також поезії Ґете, і це правда. Лише вона наполягає, що в Ґете той запозичив не тільки гарні рядки, а й особливий тип натуралістичного світогляду. Це справді схоже на правду. І натурфілософія Шеллінґа, яку шанує Молешотт, і ідеї Форстера-Гумбольдта — усе це живиться з того варіанта європейського Просвітництва, який розвивав Ґете.

Говорячи конкретно про тріаду «вульгарності» (Фогт, Бюхнер, Молешотт), очевидно, що з-поміж усіх них Молешотт — найбільш ідеалістичний і найдальший від будь-якої «вульгарності» та механістичності. Це буквально правовірний послідовник Фейєрбаха, хай і зовсім трохи схильний до справжнього матеріалізму. Так, він кілька разів схвально відгукувався про Кабаніса і Ламетрі, але загалом епікурейська традиція йому явно чужа. На відміну від Молешотта, той самий Бюхнер, принаймні, активно цитує епікурейську традицію і намагається вбудувати свій пантеїзм у неї (що не зовсім можливо, але він принаймні намагається). На відміну від Молешотта, і Бюхнер, і Фогт використовують образи зі світу тварин, щоб подолати прірву в свідомості консерваторів між тваринами та особливим царством «Людини». На їхньому тлі Молешотт, як фанат Фейєрбаха, намагається не розхитувати трон людства як верховної істоти.

Тут є два способи розмежувати цю тріаду. З одного боку, Молешотт явно більший ідеаліст, ніж Бюхнер і Фогт. Але з іншого боку, на тлі Фогта, якому начхати на філософію, — уже Бюхнер і Молешотт радше виглядають як частини одного й того самого табору. Фогт відрізняється від них досить сильно, і його радше варто було б зарахувати до матеріалістичних позитивістів, десь поруч зі Спенсером. Але при цьому, справді, ідеї всіх трьох — Бюхнера, Фогта і Молешотта — дуже схожі, якщо відволіктися від специфіки подачі матеріалу. Усі вони борються проти метафізики, виступають проти теорій «життєвої сили», проти уявлень про душу, популяризують атеїзм. Усі вони очевидні детерміністи, а тому заперечують концепцію свободи волі. Усі вони використовують метафору про єдність сили й матерії як своє головне кредо. Усі вони підтримують расизм і сексизм. Усі вони водночас є ворогами рабства, послідовними ліволібералами й демократами, усі брали активну участь у політиці Німеччини, Швейцарії та Італії.

Я б узагалі помістив Молешотта в контекст натурфілософії Шеллінґа та антропології Фейєрбаха. Хоча окремі його ідеї ближчі до класичних французьких матеріалістів XVIII століття. Називати Молешотта епікурейцем, матеріалістом і механістичним матеріалістом навіть важче, ніж Фогта і Бюхнера. Чи варто читати? Так, передусім книжку «Кругообіг життя», хоча в нього є дуже гарні в літературному плані пізні статті. Чи більше тут бази, ніж крінжу? Ні. Чи можна брати до «бібліотеки епікурейської літератури»? Скоріше ні. Хіба що в контексті інших авторів і з купою застережень.

Використана література:

Пантелеєв Лонгін Федорович — Із спогадів минулого. П. Л. Лавров (1918), — Lib.ru
С.К. Кудрін — Проблема розуміння свідомості у філософії вульгарного матеріалізму (2018), — КіберЛенінка
С.К. Кудрін — Чи є майбутнє у вульгарного матеріалізму? (2022), — Інфра-М
В. С. Разд’яконов — Фізіологи проти теології: наука як джерело секуляризації в ідеології наукового матеріалізму XIX століття (2017), — КіберЛенінка
Гуртовцев А.Л. — Про сутність розуму людини та пізнання ним реального світу (2020)
Алессандра Гіссі — Молешотт, Якоб (2011) — Італійська енциклопедія.
Я. Молешотт — Для моїх друзів. Спогади про життя. (Гіссен, 1894).
Із журналу Садовий павільйон (1854) про усунення Молешотта.
Edward Payson Evans — «Sketch of Jacob Moleschott» in Popular Science Monthly, 49 (July 1896) — Вікі
В. А. Зайцев — «Учення про їжу, загальнозрозуміло викладене Я. Молешоттом» (1863) — Вікі.
Д. І. Писарєв — «Фізіологічні ескізи» Молешотта — Вікі.
Я. Молешотт — «Вчення про їжу» (1850) — наш огляд.
Я. Молешотт — «Кругообіг життя» (1852) — наш огляд.
Я. Молешотт — «Світло і життя» (1856) — Echafaud + див. наш огляд.
Я. Молешотт — «Фізіологічні ескізи» (1860) і «Георг Форстер, натураліст народу» (1854) — наш огляд.
Я. Молешотт — «Єдність життя», «Межі людини» тощо (11 статей) — наш огляд.
Laura Meneghello — Jacob Moleschott and the conception of science in the 19th century (2010) — короткий зміст.