Короткий переказ західної статті про Молешотта.
Нашу біографічну статтю та огляди майже всіх творів Молешотта можна знайти в циклі «вульгарний матеріалізм».
В оригіналі праця називається «Jacob Moleschott and the conception of science in the 19th century: Scientific materialism as ‘totalizing’ worldview», і її неважко знайти в Google. Тут же подаю лише короткий переказ, хоча сама робота невелика, усього близько 100 сторінок. Ця праця відкривається цитатою Габріеле Д’Аннунціо, поета-декадента, який захоплюється матеріалістом Молешоттом, що на перший погляд видається парадоксом. Авторка підкреслює суперечність між традиційним образом наукового матеріалізму — атеїстичного, редукціоністського, антифілософського — і тим, як ця постать сприймалася в складнішому культурному середовищі кінця XIX століття. Менегелло прагне переглянути вкорінене уявлення про «наївний» матеріалізм, починаючи з праць Ланґе, Ґреґорі та Космачіні. Вона стверджує, що матеріалізм Молешотта був аж ніяк не агресивно виключальним (тобто таким, що витісняє метафізику, релігію та філософію), а, навпаки, прагнув до інтеграції науки, філософії, політики та релігії в єдину світоглядну систему. Цю тенденцію авторка називає інклюзивною і протиставляє її демаркаційній настанові логічного позитивізму.
Мета праці — показати, як матеріалізм Молешотта функціонував як форма моністичної, цілісної й всеосяжної картини світу, що претендувала на заміну релігії та філософії, включно навіть з етикою та естетикою. Важливим стає не лише науковий, а й політико-культурний аспект популяризації знань. Через аналіз неопублікованих рукописів, що зберігаються в бібліотеці Арчіджинназіо в Болоньї, вона реконструює образ матеріалізму як культурної сили й показує, як він став підґрунтям для нового епістемологічного повороту — від об’єктно-центричної науки до структурно-мережевого знання.
Праця поділяється на три частини:
- Дослідження поглядів Молешотта як ученого й популяризатора в контексті фізіології XIX століття.
- Аналіз взаємодії наукового матеріалізму з філософською традицією (Фейєрбах, Кант, Гегель, Ґете).
- Розгляд наукового матеріалізму як світогляду, що претендує на моральне, релігійне та політичне лідерство.
У цьому розділі пояснюється, що основою дослідження стали неопубліковані рукописи Молешотта, які містяться у «Fondo Speciale Moleschott» в Болоньї. Архів було частково зруйновано під час Другої світової війни, каталогізацію досі не завершено, а назви тек часто не збігаються зі змістом. Особливо важливими є лекційні матеріали з фізіології, чернетки до незавершеної «Антропології» та особисте листування. Ці документи використовуються для виявлення прихованих шарів матеріалістичної думки, не представлених у опублікованих джерелах.
Концепція науки у Молешотта — інклюзивний матеріалізм
Менегелло подає Молешотта як постать, що не вкладається в звичні категорії. Він був не лише фізіологом, а й популяризатором науки, філософом і сенатором молодого Італійського королівства. Він народився в Нідерландах (1822), вивчав медицину в Гайдельберзі, де паралельно із заняттями з фізіології відвідував лекції з філософії у гегельянця Карр’єра. Згодом він працював у Нідерландах у лабораторії хіміка Мюльдера, який вплинув на його інтерес до хімії, дієти та метаболізму (Stoffwechsel). У 1847 році він повернувся до Німеччини, а пізніше переїхав до Цюриха, а звідти — до Італії, де став не лише професором, а й політичним діячем. Від самого початку кар’єри Молешотт наголошував на популяризації науки — зокрема, видавав праці для широкого читача (напр. «Учення про їжу»), де підкреслював єдність матерії та сили як підвалину рівності всіх людей і як джерело «демократичного» гуманізму. Він вважав, що людина є продуктом природних і соціальних умов, а отже, наукове просвітництво народу є можливим і необхідним.
Менегелло підкреслює: постать Молешотта була пов’язана не з виключенням філософії, мистецтва чи релігії, а, навпаки, з їхнім включенням у наукову картину світу. Це відрізняє його від «жорстких» позитивістів. Його матеріалізм — моністичний, натхненний Спінозою, Ґете і натурфілософами. Він убачав у науці не лише опис матерії, а й джерело сенсу, моралі та естетики. У цьому сенсі його наука — не просто знання, а світогляд (Weltanschauung). Менегелло стверджує, що Молешотта помилково тлумачили як редукціоніста або вульгарного матеріаліста. Та його думка набагато ближча до органіцистського монізму, у якому матерія і дух — це дві сторони однієї субстанції, а наука виконує об’єднавчу функцію, подібну до релігії. Це пояснює його зв’язок із масонством і з риторикою «вільнодумства».
Далі нам описують науковий контекст: фізіологія середини XIX століття була сферою, де точилися суперечки між механістами, віталістами і тіломеханістами. Особливу увагу приділено таким постатям: Франсуа Мажанді, який вивчав живлення і рух як основні функції організму та запровадив поняття «функції» як тілесної доцільності. Клод Бернар, який розвивав ідею внутрішнього середовища організму та його сталості (гомеостазу), а також наголошував на ролі експерименту, проте вважав неможливим звести життя до хімії. Іоганн Мюллер, який передбачав психофізіологію і стверджував, що сприйняття залежить від структури нервової системи, а не лише від зовнішнього світу, у чому він зближується з Кантом. Шванн і Шлейден, які стали засновниками клітинної теорії та підкреслювали подібність органічного й неорганічного. Юстус фон Лібіх, який намагався застосувати хімію до фізіології, але водночас зберігав ідею «життєвої сили». Ну і, звісно ж, ідеолог Кабаніс, який поєднував фізіологію, етику й філософію, впливаючи на французький матеріалізм і Молешотта.
Отже, фізіологія розвивалася не як «чиста» наука, а як дисципліна, тісно пов’язана з філософськими та моральними проблемами. Це підкріплює головний тезис Менегелло: науковий матеріалізм Молешотта — не редукція, а синтез, де організм — це не машина, а частина історико-природного процесу, що включає людину в природу і культуру водночас.
В останньому підрозділі глави показано, як Молешотт залучав до своєї науки філософську традицію. Він часто цитував античних, модерних і сучасних філософів, поетів, учених (особливо Ґете, Спінозу, Фейєрбаха). Його матеріалізм несе риси не гегельянської, а ґетеанської метафізики природи: він вибудовує систему, де наука є шляхом до істини, свободи й досконалості. Менегелло вводить розрізнення між «демаркаційною» та «інклюзивною» настановою. Матеріалізм Молешотта — це парадигма, що включає, орієнтована на універсальність, але не через придушення інших форм знання, а через поглинання (зокрема мистецтва, релігії, моралі, політики). Його наука має місіонерський характер, прагне замінити католицьку універсалістську модель, стати новою «релігією істини». Таким чином, Молешотт розробляв не стільки «вульгарний» матеріалізм, скільки культурний монізм, у якому наука стає новою формою обґрунтованого цілісного життя.
Науковий матеріалізм і філософська традиція
Друга глава присвячена уточненню зв’язку наукового матеріалізму з філософськими системами, насамперед — з Фейєрбахом, Кантом, Шеллінгом, Гегелем і Ґете. Авторка показує, що науковий матеріалізм Молешотта та його сучасників неможливо пояснити поза спадщиною німецької класичної філософії і романтизму. Ба більше, саме філософська традиція надала матеріалізмові інклюзивного, а не редукціоністського характеру.
Фейєрбах традиційно вважається попередником наукового матеріалізму, і Менегелло підтверджує його фундаментальну роль. Однак вона підкреслює: науковий матеріалізм не є прямим продовженням філософії Фейєрбаха, оскільки між ними існують якісні відмінності. Фейєрбах критикує Гегеля за абстракцію та ідеалізм, протиставляючи конкретну, чуттєву людину універсальній «Ідеї». Він наполягає на тому, що витоки духу, релігії та мислення коріняться в тілі, у почуттях, у природі. Це породжує його анти-теологічний сенсуалізм, у якому філософія має виходити не з розуму, а з тіла і природи як джерела мислення.
Але, на відміну від Молешотта, Фейєрбах не проголошує науковий дискурс абсолютним. Він відмовляється від будь-якого універсалізму й не перетворює науку на світогляд. Він зберігає критичне, антидогматичне ставлення навіть до натуралізму. Тому його матеріалізм не є тоталізуючим: він визнає межі знання, залишаючись «гуманістичним». Молешотт, навпаки, прагне об’єднати етику, естетику й метафізику під прапором науки — і в цьому полягає корінна відмінність від Фейєрбаха. Авторка каже: «Науковий матеріалізм не міг би стати тоталізуючим світоглядом, якби зберігав фейєрбахівську стриманість».
Кант сприймається Менегелло як одна з ключових постатей для розуміння епістемологічних меж, які згодом буде зруйновано матеріалізмом. Особливо — через його аналіз організму й телеології в «Критиці здатності судження». Кант допускає телеологічні принципи як регулятивні ідеї, але не як об’єктивні характеристики природи. Це передбачає органіцистські моделі XIX століття, але обмежує претензії науки на універсальність. Шеллінг і Гегель, навпаки, створюють тотальні філософії природи, де всі аспекти буття включено в єдину систему. Шеллінг, особливо в ранній «Філософії природи», розглядає природу як одухотворену, а дух — як вищий щабель природи. Гегель, своєю чергою, робить історію і дух вершиною світового процесу, але зберігає діалектичну єдність природи, людини й знання.
Менегелло стверджує, що матеріалізм Молешотта успадковує саме цю гегелівську інклюзивність, але замінює в ній абсолют духу — наукою. Гегелівська філософія природи стає структурною моделлю для уявлення науки як сили, що пов’язує індивідуальне й універсальне, емпіричне й нормативне. І хоча матеріалісти за декларацією були антигегельянцями, за структурою своєї думки вони залишаються гегельянцями.
Особливе місце посідає Гете — авторитет, до якого матеріалісти на кшталт Молешотта, Геккеля й Бюхнера зверталися з дивовижною частотою. Його «морфологія», ідея Urtypus (первісної форми) та органічна метафізика природи слугували поетичною й філософською основою для їхніх натуралістичних схем. Молешотт запозичує у Гете образ вічного коловороту речовини (Stoffwechsel); метафору природи як живого організму; риторику гармонії та всезагального закону, що діє як у природі, так і в людському житті.
Гете не був ученим у строгому сенсі, але його філософія природи надавала уявний і культурний ресурс для побудови нового образу науки — зокрема як релігійного й естетичного феномена. Саме гетевський вплив дав змогу матеріалістам виробити образ науки як нової релігії, «природної віри», побудованої на закономірності та необхідності, а не на одкровенні. Менегелло наголошує, що літературний стиль і культурна символіка Гете ставали для матеріалістів засобом популяризації, а не просто джерелом ідей. Це особливо помітно в публічних лекціях, риториці й навіть в естетиці книжок Молешотта.
Науковий матеріалізм, згідно з Менегелло, — не просто філософська позиція чи науковий метод. Це культурна форма, що виросла з напруженої взаємодії з німецькою філософією та романтизмом. Він прагнув не зруйнувати стару філософію, а поглинути її; не спростувати релігію, а замістити її новою релігією знання; не відокремити науку від моралі, а вбудувати мораль у наукове знання. Таким чином, Молешотт — це культурний інтегратор, а не технократ. Його наука не є заміною метафізики, а новою метафізикою, де реальність, знання й цінності зливаються в єдиному універсалістському горизонті.
Популяризація науки між моралізаторством, релігією та націоналізмом: науковий матеріалізм як «тоталізувальний» світогляд
Менегелло стверджує, що в науковому матеріалізмі епістемологія й етика нерозривно пов’язані. У Молешотта знання не може бути «чисто об’єктивним» у сенсі виключення суб’єкта. Навпаки, учений має виховувати самого себе, щоб бути здатним спостерігати природу «неупереджено». Це передбачає етичну дисципліну вченого; моральну підготовку до ролі громадянина-спостерігача й законодавця; визнання впливу середовища й тіла на сприйняття та мислення. Таким чином, об’єктивність у Молешотта — це не усунення суб’єктивного, а його структурування: учений має культивувати в собі здібності, що дають змогу сприйняти істину.
Цей поворот пов’язаний із переходом від об’єкт-центричної до структура-центричної епістемології. Замість того щоб шукати істину в пасивній «даності» природи, матеріалісти почали розуміти знання як мережеве, динамічне, залежне від взаємодії суб’єкта, середовища й культури. Менегелло вбачає в цьому перехід до нової концепції науки, яка постане у XX столітті, але вже закладена в структурі матеріалістичної думки.
У певному сенсі науковий матеріалізм прагне замінити релігію — не в сенсі її знищення, а в сенсі привласнення її функцій. Молешотт, Геккель, Бюхнер та інші створюють образ науки як нової тотальної системи пояснення; використовують релігійну лексику: наука — це «світло», «віра в природу», «єдність життя»; протиставляють науку католицизмові як «світську релігію», звернену до мас; беруть участь у масонських і вільнодумних рухах, де наука посідає місце містичної єдності. Менегелло особливо підкреслює роль Ернста Геккеля, чиї «Світові загадки» (Welträthsel, 1899) були сприйняті як «релігія монізму». Він проголошував не атеїзм, а пантеїзм, у якому матерія й дух — це два аспекти однієї субстанції. Таким чином, матеріалізм не відмовляється від релігійного виміру, а секуляризує й перенаправляє його, претендуючи на духовну владу над масами, пропонуючи нову мораль, космогонію та есхатологію.
У цій статті досліджується також і політична функція наукового матеріалізму, особливо в Італії, тій країні, де Молешотт став сенатором і публічним діячем. Його діяльність (зокрема виступи в парламенті) показує, що він прагнув створити наукове підґрунтя для законодавства, особливо у сфері кримінального права; відстоював антропологічний підхід до злочинності: злочинець як продукт організму й середовища; підтримував ідеї морального поступу через освіту й науку. Менегелло показує, що цей матеріалізм був не революційним, а радше помірковано-консервативним. Його завдання — не зруйнувати наявний порядок, а реформувати його через «природні» закони й розуміння людини як органічної частини нації. Таким чином, матеріалізм стає державною ідеологією для буржуазної нації, що прагне замінити церкву як легітимного інтерпретатора добра і зла, нормальності та відхилення. У цьому виявляється тоталізувальний характер: наука проникає в суд, школу, парламент, медицину, літературу.
Так Менегелло формулює центральний підсумок: науковий матеріалізм Молешотта — це не просто філософська позиція, а тотальна культурна стратегія, що поєднує в собі науку, релігію, етику й політику. Він прагнув: пояснити все (від молекули до держави); виправдати все (через закони природи); замінити все (релігію, мораль, традиції); включити все (літературу, філософію, соціологію, кримінологію) в єдину, всеосяжну картину світу. І, таким чином, це не просто інклюзивне знання, а універсалістська система легітимації, покликана об’єднати націю, культуру й науку в межах раціонального, природничо-наукового світогляду.
Висновок
Висновок статті повертає нас до вихідної точки — до дивовижної похвали, яку Габріеле Д’Аннунціо, поет декадансу, висловив 1887 року в статті про Молешотта. Його захоплений опис ученого як «того, в кому вміщено Життя, Радість, Імперію і Перемогу» (цитата з «Прометея» Шеллі) на перший погляд здається цілком недоречним поруч із образом аскетичного матеріаліста, що відкидає містицизм, елітизм і художній ірраціоналізм. Менегелло стверджує, що цей парадокс можна пояснити, якщо відмовитися від спрощеного розуміння наукового матеріалізму як «вульгарного редукціонізму». Насправді Молешотт не відкидав сферу духу, поезії, естетики й релігії, — він переінтерпретував їх у світлі науки, прагнучи замінити традиційні форми сакрального раціонально поясненим порядком природи. Його наука: універсальна, як релігія; поетична, як мистецтво; нормативна, як мораль.
Отже, Д’Аннунціо інтуїтивно відчув у Молешотті постать не лише вченого, а й культурного героя, що поєднує раціональність із силою, універсальністю і навіть із міфом. Свою дисертацію Менегелло завершує твердженням, що науковий матеріалізм у постаті Молешотта — це не руйнування старого порядку, а його переозначення. Це нова форма синтезу. Загальний підсумок статті такий:
Науковий матеріалізм Молешотта — це не виключальна, а інклюзивна форма знання, яка не витісняє філософію, релігію чи мистецтво, а вбирає їх у себе.
Він формує тоталізувальний світогляд, що претендує на пояснення всіх сфер людського життя: від біології та моралі до політики й права.
Його філософські корені — у Гете, Фейєрбаха, Канта, Гегеля, а не лише в емпіричній науці.
Він передбачає перехід від об’єктної до структурної епістемології, де знання — це не просто відображення фактів, а активне структурування відносин у світі.
Через риторику, популяризацію та участь у політиці Молешотт будував нову суспільну роль науки як світського сакрального начала, покликаного замінити традиційні інститути істини й влади.