Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Побіжне знайомство з біографією Віктора Гюго (1802-1885) тепер одразу викликає бажання порівняти її з біографією Бульвера-Літтона (1803-1873) [див. наша стаття про нього]. Обидва мали по двоє старших братів, обидва виховувалися в консервативній родині, в обох були батьки-військові (але якщо батько Літтона душив американську революцію й виступав проти Наполеона, то батько Гюго, навпаки, був бонапартистом). Обидва почали писати вірші та п’єси ще в підлітковому віці, перекладали античну літературу, і обидва здобували великі літературні премії у своїх коледжах. Обидва залежать від романтичної літератури, зокрема від впливу Байрона та його східних мотивів (у плані консервативного романтизму на Гюго більше впливає Шатобріан, а на Літтона — Кольрідж і німецька готика). Але Гюго пише набагато більше, ніж Літтон. Перший його роман датовано 1823 роком (у Літтона — 1828), і це при тому, що Гюго навіть у поезії пише набагато більше. Щоправда, перші значні й визнані критикою романи Гюго почав видавати теж приблизно 1826-29 років, як і Літтон.
- Про що пише у своїх перших романах Гюго? Про казкове чудовисько в готичному стилі, про засудження рабства. Тобто розвиває тематику готики й просвітницького гуманізму. У перших зрілих творах він намагається писати історичні романи й романи про кримінал (виступаючи при цьому проти надмірних покарань і смертної кари).
- Про що пише у своїх перших романах Літтон? Ті самі готика, кримінал, просвітницький гуманізм і критика системи покарань. В обох випадках у кожну з історій уплетено любовні мелодрами й сентименталізм.
Різниця лише в тому, що Літтон, окрім цього, написав ще й роман про «денді» (і в нього немає роману про рабство, як у Гюго). Але при цьому можна навіть сказати, що як політик Літтон був більш ліберальним, ніж Гюго, хоча й трохи менш радикальним. Літтон намагався домагатися ліберальних і судових реформ за допомогою особистої участі в парламентській політиці, а Гюго був змушений лише підтримувати революцію 1830 року у віршах. Літтон виразно став романістом, і після свого кримінального роману «Юджин Ерам» (1832) продовжив писати романи, намагаючись уже посісти нішу історичного романіста №1. Гюго після свого кримінального роману «Клод Ге» (1834) — зробив величезну паузу й пішов у поезію та драматургію. Для Гюго його ранні романи були лише другорядним епізодом у творчій кар’єрі, сам він залишався переважно поетом. Для Літтона романи від самого початку стали основним жанром.
Гюго ще в 20-ті роки пише театральні п’єси спеціально для своїх знайомих акторів, Літтон займається цим уже наприкінці 30-х. І спершу свою популярність Гюго здобуде як драматург, який здійснив переворот у жанрі й приніс романтизм у цю сферу. Для Бульвера-Літтона театр теж був важливим. Частину своїх перших романів він спочатку писав як п’єси, але ставати драматургом не наважувався. У нього був період, коли він активно займався драматургією (1836-40 рр.), але навіть тоді не припиняв видавати романи, а п’єс випустив порівняно небагато. Для Віктора Гюго, спочатку більш «поетичного» автора, драматургія стала центральною темою творчості; у 1830-43 рр. він працював виключно в цьому жанрі. Втім, обидва стали великими реформаторами театру: Гюго у Франції (і навіть у світі), а Літтон — в Англії.
У 1845 році Гюго отримав титул пера і почав активно брати участь у політиці. У 1843 році Літтон отримав титул барона, успадкував материнський маєток і, навпаки, відійшов від політики. Гюго став класичним лібералом, яким раніше був сам Літтон, а останній став консерватором. Як політики вони обидва відзначилися боротьбою за авторські права для письменників і драматургів. Десь тут їхні шляхи розходяться. Літтон сильно захоплюється містицизмом (ця тема стала причиною розходження Гюго зі своїм найкращим другом), а Гюго активніше залучається до соціальних питань, зближуючись із табором, умовно названим «реалістичним». Після 1848 року і революцій у Європі Гюго різко радикалізується, стане майже типовим соціалістом свого часу, а Літтон, навпаки, зблизився з партією торі й засуджував соціалізм. Гюго в рази наростить видання романів і публіцистичної прози, а Літтон, навпаки, почне писати дедалі рідше. Деякі подібності можна знайти і в другій половині творчості обох (вплив реалізму на їхні романи), але загалом це вже цілком різні автори. Мене тут привабило те, як типово розвивається їхня творчість у першій половині XIX століття. Можливо, цей патерн можна буде знайти ще в когось із їхніх сучасників.
Коротка оцінка роману «Знедолені»
Що можна сказати вже за першими двома книгами (розділами) «Знедолених»? Принаймні те, що Гюго — найтиповіший соціаліст свого часу. Звісно, з нотками християнського соціалізму, але все ж таки типовий соціаліст. Він глибоко шанує Сен-Сімона і Фур’є, шукає виправдання навіть найтемнішим сторонам Французької революції, і тому в певному сенсі навіть радикальніший за середнього «соціаліста-утопіста». Але Гюго все-таки не настільки радикальний, щоб підтримати комуністів того часу, з когорти Бабефа-Буонарроті-Бланкі. Наприклад, прямо посилаючись на вчення цих «бабувістів», Гюго засуджує їхню зневагу до мистецтва, вважаючи, що не можна жертвувати цією сферою ні під якими приводами. Він називає мистецтво корисним і навіть кориснішим за будь-яку іншу користь. Але з іншого боку він цілком підтримує міркування бабувістів про те, що неконтрольована народжуваність — це благо. Думки про контроль народжуваності з його погляду мають бути блюзнірськими й такими, що порушують закони природи. Саме тому в Жана Вальжана (головного героя роману) на утриманні опиняється 7 дітей. І ми маємо пройнятися додатковим співчуттям до горя цієї родини, коли їхній годувальник потрапляє за ґрати. Так, родина очевидно приречена, але ж причиною цього є сам розмір родини, і це, безперечно, проблема. Та про те, що це може бути проблемою, у Гюго немає навіть півнатяку. Люди йшли за природою, отже вони праві апріорі, могли б посеред злиднів і до 10-ти довести, і знову були б праві.
Ця тема «природної людини» звучить у нього кілька разів із різних ракурсів. Як і в Руссо, для Гюго людина від початку добра (і псується лише цивілізацією). Але водночас, з іншого боку, він визнає, що в дикій природі мораль людей занепадає, а не поліпшується. Та навіть це все ще краще, ніж остаточне розбещення людини життям у великому місті. Село знову постає місцем кращим, ніж місто (типове місце для більшості лівих того часу). І вже на самому початку книги нам змальовують кілька типових «лівих» образів. Найблагородніший і майже святий образ — це єпископ Міріель. Будучи послідовним християнином, він на практиці діє майже так, як має діяти соціаліст-філантроп (пор. ліволіберальний священник Ламенне). Його мораль ідеальна, на рівні практично Ісуса. Однак він рояліст, який підтримує сучасне суспільство й гидливо ставиться до історії Революції. Цей консерватизм у ньому є, але він аж ніяк не позначається на його доброті й виявляється лише в момент, коли єпископ зіткнувся зі сповіддю вмираючого революціонера. Цей другий «лівий» герой (колишній член Конвенту) доповнює самого єпископа, і вже з радикального боку. Його вустами Гюго виправдовує терор Робесп’єра і ловить єпископа на тих небагатьох суперечностях, які той іще зберігав. За характером це майже такий самий святий, який навіть своєрідно вірить у Бога (пантеїстичного, а-ля Спіноза). Очевидно, що ідеал Гюго — у синтезі цього революціонера та єпископа.
Але є і третій образ лівого того часу. І це епікуреєць, який іде за матеріалізмом французького Просвітництва та новинками науки фізіології. Тут він навмисно постає титулованим багатієм, аби тим легше йому було проповідувати філософію насолоди, і його можна було б сміливо назвати «удаваним» філософом. Його навмисно роблять огидним, апостолом буржуазного світу, який просто обслуговує капіталізм. Сюди навмисно приплітається Гоббс і теорія боротьби «всіх проти всіх». Фізіологи нібито обов’язково не вірять у те, що погана людина може виправитися. Вони прирікають бідняків на подальшу бідність тощо. І фактично образ революціонера є чимось середнім між цим матеріалістом і єпископом. Гюго ніби натякає, що краще б трохи переважила сторона єпископа.
Цією своєю оцінкою, де епікуреєць знову опиняється на рівні худоби, Гюго виявляє свою консервативність. Однак це не його особиста риса, а радше спільне місце для всіх ліваків того часу. У наших статтях уже не раз згадувалася любов марксистів до консервативної літератури минулих століть. Марксисти були меншою мірою прихильниками архаїки, ніж інші ліві, але все ж вони оберталися в тих самих колах, і консервативність позначалася на всіх, хоч і в різному ступені. Якщо зовсім просто, епікурейський персонаж Гюго виявляється ніби Бентамом, Кабанісом і Бюхнером водночас, якими вони постають в очах Карла Маркса. Мотивація критикувати епікуреїзм і шукати тонші й вищі визначення людського та соціального буття в цих двох різних соціалістів середини XIX століття — однакова. Енгельс теж засуджував великі міста і мріяв знищити їх шляхом децентралізації та перетворення всіх країн на систему пов’язаних ПГТ. Почасти в цьому й полягає марксистська ідея «подолання відмінності між містом і селом». Марксисти так само несамовито зневажали Мальтуса — вже за саму думку, що хтось зазіхає на святе святих, на питання дітонародження! Вони так само наївно вважали, що магія прогресу безмежна, а бідність породжується виключно на рівні розподілу благ. Усе вже й так є, просто треба відібрати в багатих і грамотно розподілити. Те, що егалітарне суспільство без багатих буде приблизно таким самим, — для них здавалося неможливою вигадкою буржуазії.
Ліві й консерватори дивовижно збігаються в поглядах, коли постає питання, якими якостями має володіти шляхетний громадянин (герой гомерівської доби, який зневажає гроші, до того ж чинить самі добрі справи тощо тощо). Вони одностайно засуджують розкіш, розніженість, слабких духом людей, лихварів і торговців. Але якщо консерватори робили це з цілком матеріальної причини (намагаючись зберегти владу земельної аристократії та відповідно навколофеодальну культуру й порядки), то ліві робили це з чистого заперечення самої ідеї багатства. І парадокс ранніх лівих (до сер. XIX століття і трохи далі) полягає в тому, що їхні ідеали часто теж були звернені до землеробського господарства. Наскільки Гюго як філософ анти-епікуреєць, можна судити не лише за образом епікурейця з початку роману, а й за такими рядками:
«Філософія має бути дієвою; її прагненням і метою має бути вдосконалення людини. Сократ має втілитися в Адамі й відтворити Марка Аврелія, іншими словами — має виявити в людині-життєлюбі людину-мудреця, замінити Едем аристотелівським Лікеєм. Наука має бути животворним засобом. Насолоджуватися — яка жалюгідна мета і яке марне марнославство! Насолоджується й худоба. Мислити — ось справжній тріумф душі. Простягнути спраглому людству чашу мислення, дати всім людям як еліксир пізнання Бога, змусити в їхніх душах совість побрататися зі знанням, зробити їх справедливими в силу цього таємничого союзу — таке призначення реальної філософії. Моральність — це розквіт істин. Споглядання приводить до дії. Абсолютне має бути доцільним. Треба, щоб ідеал можна було вдихати, вбирати, треба, щоб він став придатним для людського розуму. Саме ідеал і має право сказати: «Прийміть, їжте, це є тіло моє, це є кров моя». Мудрість — це святе причастя. Лише за цієї умови вона перестає бути безплідною любов’ю до науки і, ставши єдиним та головним засобом об’єднання людей, із філософії перетворюється на релігію. Філософія не повинна бути вежею, зведеною для того, щоб звідти споглядати таємницю собі на втіху й лише з цікавості. Ми ж, відкладаючи докладний розвиток нашої думки до іншого разу, лише скажемо: нам незрозумілі ані людина як вихідний пункт, ані прогрес як мета без двох рушійних сил — віри й любові.
Прогрес є мета, ідеал є взірець. Що таке ідеал? Це Бог. Ідеал, абсолют, досконалість, безконечність — слова тотожні».
У середині сьомої книги, в момент, коли Жан Вальжан, мучачись сумлінням, вирішує врятувати невинно засудженого і піти на каторгу замість нього, уже відразу можна сказати, що всі 6 розділів до цього значно гірші за один лише перший, який розповідав про життя священника. Тема Бога звучить у всіх книгах, до речі й не до речі. Конфлікт добра і зла (світла і темряви) змальовано різко, наскільки це взагалі можливо. Причому в соціалістичному ключі, де все «буржуазне» доведено до феєричного безумства, а все «робітниче» — до найяснішої святості. Читати таку пошлятину абсолютно неможливо. Хоча іноді з ним важко не погодитися, але він гатить кожною своєю думкою про справедливість просто в лоб. Настільки грубо, наскільки це взагалі можливо зробити. Можна сміливо сказати, що порівняно з мюзиклом — книга на порядок гірша. А якщо хтось не дивився мюзикл, то раджу подивитися. Ось фрагмент із нього.
До всього вже сказаного можна додати, що Гюго ще й типовий мужик свого часу, а тому доволі часто міркує про різну природу чоловіків і жінок, яку бажано не змішувати. Жінці на роду написано материнство, а дівчинка не дівчинка, якщо не грається ляльками. Попри безліч застережень, він таки засуджує персонажа Фантину за те, що та стала повією, а негативні жіночі образи в нього як на підбір товстухи (причому епітети добираються від «мастодонта» до «гори м’яса»). Слабконервним лівого sjw-табора це буде важко читати, бо навіть мені трохи важкувато.
Навіть із появою нових персонажів-революціонерів книжка не стає аж надто кращою. Але зате, крім мюзиклу, можна сміливо радити ще один твір, який значно кращий за оригінал, — японську манґу за романом. Вона йде суто за буквою і духом книжки, і навіть ілюстрації точно відтворюють описи з книжки (хіба що інспектор Жавер красивіший, ніж у книжці). Майже нічого значущого там не вирізано, тож, прочитавши манґу, можна отримати 100% розуміння оригінального сюжету. Це чудово заощадить час. Мюзикл, на відміну від манґи, втручається в сюжет і сцени з книжки значно сильніше. Але і манґа, і мюзикл однаково кращі за саму книжку. Загалом, філософську нікчемність книжки Гюго ми показали достатньо, а описувати весь її сюжет тощо тут уже немає сенсу. Якщо зовсім спростити, то ця книжка про те, чому християнський соціалізм кращий за революційний бабувізм, а ідеалістична філософія людяніша, ніж вульгарний матеріалізм. Наведу лише опис Ешафота, оскільки це просто відсилає до назви нашого сайту:
«Справді, в ешафоті, коли його зведено і він стоїть перед вами, є щось від галюцинації. Доти, доки ви не бачили гільйотини на власні очі, ви можете більш-менш байдуже ставитися до смертної кари, можете не висловлювати своєї думки, можете говорити і «так», і «ні», але якщо вам довелося її побачити — потрясіння надто глибоке, і ви мусите остаточно вирішити, проти неї ви чи за неї. Одні захоплюються нею, як де Местр; інші, подібно до Беккарії, проклинають її. Гільйотина — це згусток закону, її ім’я vindicta, вона не нейтральна і не дозволяє вам залишатися нейтральним. Побачивши її, людина здригається, вона переживає найнеосяжніше з усіх почуттів. Кожна соціальна проблема ставить перед ножем гільйотини свій знак питання. Ешафот — це видиво. Ешафот — не поміст, ешафот — не машина, ешафот — не бездушний механізм, зроблений із дерева, заліза й канатів. Здається, що це жива істота, наділена невідомою зловісною ініціативою: можна подумати, що цей поміст бачить, що ця машина чує, що цей механізм розуміє, що це дерево, це залізо й ці канати мають власну волю. Душі, охопленій смертельним жахом при вигляді ешафота, він уявляється грізним і свідомим учасником того, що чинить. Ешафот — це спільник ката. Він пожирає людину, їсть її м’ясо, п’є її кров. Ешафот — це чудовисько, створене суддею і теслею, це привид, який живе якимось страшним життям, породжуваним незліченними смертями його жертв».
Читаючи «Паризькі таємниці» (1843) Ежена Сю, можна відразу сказати ось що: «Знедолені» дуже багато чого прямо запозичують звідси. Це різко впадає в око практично відразу. Головний герой роману — це той самий Мадлен із роману Гюго, головна фабула — показати знедолених у похмурих тонах, а головна ідея — показати, як їх зцілює сільське життя і Христос. Образи такі самі — тут є своя корчма, є свої Тенардьє, є своя Козетта і свій Жан Вальжан (правда, він і місцевий Мадлен — цього разу вже не одна й та сама особа). Так само тут слово «каторжник» викликає страх і жах, і до нього ставляться як до головного лиходія в «Гаррі Поттері».
Є, щоправда, і такі добрі моменти, яких немає у Гюго. Наприклад, його герої трохи менше схожі на ходячі ідеї на ніжках і більше нагадують живих людей зі складними характерами. Дно суспільства показується без прикрас і ідеалізації (принаймні спочатку), і тут легше пройнятися відразою до суспільного ладу того часу, ніж під час читання Гюго. Але вражає інше! Те, що на цей роман залишив рецензію сам божественний Маркс, і тому критична стаття радянського періоду, вслід за Марксом, засуджує певні погані сторони роману (переважно буржуазну філантропію, пасивність страждальців із мас, утопізм автора та християнські моралізаторські настанови). От тільки все це є і в Гюго, але ці ж критики, навпаки, звеличують Гюго! Укотре дивуюся бездарності радянських критиків. Вони навіть не стараються і не намагаються проводити паралелі та порівняння, а просто роздають ярлики «свій-чужий» на підставі висловлювань своїх авторитетів. А втім, нічого нового..