Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Перша частина: Ранній етап літературної творчості (1820-1830).
Друга частина: Літтон на піку популярності та впливу (1831-1835).
Третя частина: Мелодраматичний період (1836-1837).
Четверта частина: Окультизм і реалізм (1838-1851).
П’ята частина: Консервативний період (1852-1873) — ви тут.
Дружба з Діккенсом відкривала перед Літтоном світ реалістичного жанру літератури, разом вони поставили досить велику театральну постановку. А свого наймолодшого і останнього дитину, народженого в 1852 році, Діккенс так і назвав — Едвард Бульвер-Літтон. Незважаючи на більш радикальні погляди Діккенса по політичній лінії, це, очевидно, ніяк не заважало ні тому, ні іншому (тим більше, що після поразки революції 1848 року Діккенс і сам став консервативнішим). Реалізм вже сам по собі політичний, але дружба з Дізраелі, лідером консервативної партії, привела Бульвер-Літтона назад у політику вже в повноцінному сенсі цього слова. Після одинадцяти років відсутності, він знову увійшов до палати громад, і цього разу вже від консерваторів. Це стає кульмінаційним пунктом у відході від ліберальних цінностей молодості, який почався ще в 1836 році, після «розлучення» з Розіною. Але в цьому кроці не було такої разючої зміни, як може здатися на перший погляд. Ймовірно, було кілька причин, з яких Бульвер порвав з вігами. Ще будучи лібералом, він виступав проти скасування так званих «хлібних законів», які в інтересах земельних власників (тобто Літтона) допомагали підтримувати високі ціни на хліб. Крім того, поки він перебував поза парламентом, то встиг успадкувати майно своєї матері, ставши, таким чином, власником великого земельного маєтку. Це мало лише посилити чисто аристократичний інтерес у митах. Але що було набагато вагомішим мотивом для його політичного звернення, Бульвер не міг винести вузьких доктринерських принципів кобденітів.
«Усе їхнє політичне кредо, по суті, зводилося до безсмертного визначення вільної конкуренції, даного Семом Веллером:
«Кожен за себе, а Бог за всіх нас», як сказав слон, танцюючи серед курчат».
Тепер ці доктрини, які були анафемою для Бульвера-Літтона, стали свято прийматися всією ліберальною партією, і цей факт «переконав його, що він більше не може складати компанію такій партії», і тому він порвав з нею. І як він сам одного разу заявив у листі до свого друга Дізраелі:
«Зрештою, я протекціоніст».
Будучи противником скасування хлібних законів і доктрини вільної торгівлі в цілому, а також співчуваючи Дізраелі та протекціоністам у їхніх нападах на Піля, Бульвер, за логікою складеної ситуації, був змушений підтримати демократію торі, створену Дізраелі як зручний варіант для національної політики. Якщо додати до цього критичне ставлення до чартизму та комуністичних рухів, про яке ми говорили ще стосовно його творчості в 40-ті роки, то ми отримаємо досить переконаного консерватора. Під час свого тривалого перебування в Палаті громад, він брав активну участь у дебатах з різних політичних питань того часу, таких як Кримська війна, Китайська війна та інші важливі проблеми, значно підвищивши свою парламентську репутацію. Він двічі виступав з парламентськими промовами проти запропонованих новим поколінням лібералів виборчих реформ, заявляючи, що робітничий уряд у парламенті підірве існуючі державні інститути. Але все ж таки свою боротьбу за виборчу реформу 1832 року Літтон аж ніяк не вважав «помилкою молодості».
Продовження веселого жанру
Після «Кекстонів» (1849), з досить великою паузою виходить «Мій роман, або Різновиди англійського життя» (1853), все ще сповнений гумористичних замальовок у дусі Стерна. У «Моєму романі» Бульвер дає широку панораму сквайрства, і людей більш високого рангу, також він мимохідь показує лондонських модників і розпусту деяких людей, які займають високе становище в суспільстві. Розглядається і політичне життя Англії, читач близько знайомиться з парламентом; але в основному переважає атмосфера сільського життя, а тон більше нагадує Філдінга, ніж Стерна, хоча активний і дієвий вплив, ймовірно, мали Діккенс і Троллоп.
Звернення письменника до життя провінційного маєткового дворянства було, очевидно, не випадковим. Якщо говорити про «Кекстонів», то тут старий Роланд Кекстон сумує за загибеллю лицарства, вбитого, на його думку, винаходом книгодрукування (пор. загибель феодалізму в «Останньому бароні»), а в «Моєму романі» сквайр Хезелдін вважає, що ощасливив свою округу, полагодивши і пофарбувавши заново вийшлі з ужитку колодки. Усі ці обмохлі старосвітські торі при всій їхній твердолобій обмеженості викликають захоплення Бульвера як єдині хранителі традицій старої Англії. Більше того, автор навіть прямо застерігає своїх читачів від надмірного поклоніння перед розумом і наукою (пор. трагедія розуму в «Лукреції»). Герой «Мого роману», Леонард Ферфілд, досягає успіху в житті саме тому, що своєчасно зрозумів необхідність смиряти свій розум в ім’я віри, тоді як його суперник, талановитий Рандал Леслі, гине, загрузнувши в пороках, лише тому, що сліпо довірився своєму розуму.
Важко сказати, наскільки це іронія над ретроградами, чи, можливо, це чергове наслідування романтикам і творчості Скотта. Останнім рідко ставлять у докір подібні речі, а Бульвер, швидше за все, просто продовжує їхню традицію в літературі.
Період 1849-58 років можна виділити навіть як «веселе», трікстерське десятиліття в творчості Бульвер-Літтона, що різко контрастує з його ідеологічним зверненням до консерватизму і магії. Як ми вже говорили раніше, «Кекстони», «Мій роман» і «Ми не такі погані, як здаємося», при всій своїй поверховості краще вписувалися в літературу, визначену творчістю Діккенса і Теккерея. А через шість років після «Мого роману» вийшов ще один роман подібного типу — «Що він буде з цим робити?» (1858). Творчості Бульвера притаманна та невід’ємна риса здорового реалізму, яка полягає в гострому розумінні цінності грошей і тієї ролі, яку вони відіграють у механізмі життя. Це добре видно в романі, де проблема шляхів і засобів — це шарнір, на який нанизуються майже всі випадковості (згадаймо «Гроші» самого Бульвера, або «Ярмарок марнославства» Теккерея). І хоча він і тут у деяких моментах слідує Стерну, в основному сюжет побудований за диккенсівським планом. Вплив Діккенса простежується у всій книзі, і ми навіть знаємо, що Діккенс навіть запропонував їй назву. Очевидно також, що Уейф і Софі запозичені з «Старої крамниці рідкостей» (1840), як і деякі інші персонажі.
Реалізм трійки останніх романів був дуже специфічним, це не більше як реалізм зовнішніх деталей, гумористичних замальовок, легко уживається з романтичним тлумаченням життя. Він стосується в першу чергу сільського життя сквайрів або фінансових операцій середнього класу. Бульвер намагається писати так, щоб уникнути притаманної реалізму гіпертрофованої серйозності, критичного пафосу і похмурих фарб. Цілком можливо, що він робив це свідомо, щоб не підливати масла у вогонь і не посилити ненароком позиції лібералів і соціалістів.
Розвиток окультної тематики
У тому ж 1858 році, коли вийшов роман «Що він буде з цим робити?», Бульвер-Літтон отримав посаду секретаря у справах колоній в уряді лорда Дербі і прийняв її. Він займав цю посаду в кабінеті міністрів всього один рік, але навіть за такий короткий термін залишив відбиток своїх виконавчих здібностей на двох важливих провінціях — Канаді та Австралії. Найвидатнішим актом його правління і, можливо, найтривалішим, стало приєднання Британської Колумбії як нової колонії на північноамериканському континенті. Але обов’язки цього кабінету не були до душі професійному літератору, і він з радістю відмовився від посади з її важким тягарем і відповідальністю. Схоже, що він розглядав її лише як епізод у своїй літературній кар’єрі.
Важливим фактором стало також і відновлення нападок з боку його дружини, леді Розіни Літтон. Вона робила все можливе, щоб збентежити і принизити його в суспільному житті. Вона навіть адресувала чоловікові листи, конверти яких були всіяні ганебними і непристойними написами, і іноді розсилала до двадцяти таких листів в один день, і всі дублікатори, адресовані в Палату громад, у його клуби, по міських і сільських адресах, у готелі — куди завгодно, де їх могли побачити інші. Вона зайшла так далеко в пориві свого палкого обурення, що розіслала ці скандальні документи всім його видатним друзям — лорду Ліндгерсту, серу Френсісу Дойлу, Діккенсу, Форстеру, Дізраелі та іншим. У червні 1858 року, коли її чоловік балотувався як кандидат у парламент від Гартфордширу, Розіна засудила його на передвиборчій кампанії.
У відповідь він погрожував її видавцям, позбавляючи її допомоги, і відмовляючи їй у доступі до їхніх дітей. У цьому домашньому кризисі Роберт Літтон запропонував свої послуги як посередник між батьком і матір’ю, але примирення не відбулося. Вела вона себе так, що Роберт викликав лікаря з метою обстеження її психічного стану. Незабаром вона була схоплена в Лондоні в домі своєї двоюрідної сестри, і відвезена в приватну психіатричну клініку. Все це, звісно, не могло статися без участі Бульвер-Літтона. Друзі леді Бульвер домоглися її звільнення, йому ж довелося піти з посади міністра. Про свою історію ув’язнення Розіна розповіла в мемуарах «Загублене життя» (1880). І хоча Розіна дійсно перетворила їхню сварку на маніакальне переслідування, подібна поведінка Бульвера кидає величезну тінь на його репутацію.
Уряд лорда Дербі (торі) зазнав поразки у питанні нової парламентської реформи, і в політичному житті Англії відбулися великі зміни. Наступного дня після поразки уряду, коли кабінет міністрів прийняв рішення про розпуск парламенту, Бульвер-Літтон написав наступну записку своєму виконувачу обов’язків особистого секретаря серу Генрі Драммонду Вольфу:
Даунинг-стріт, 1 квітня 1859 року.
Запам’ятайте мої слова. З цього дня починаються зміни, які через кілька років змінять весь вигляд Англії. З цього дня крайні ліберали об’єднаються; великі міста об’єднаються в групи для боротьби за демократію, і демократія в Англії так само певна, як і ми в тому, що знаходимося в своїй кімнаті. Нічого подібного цьому дню не було з часів Карла I, який робив те ж саме, що робимо ми.
Це дійсно означало кінець аристократичного правління, як і передбачав Бульвер-Літтон за результатами загальних виборів 1859 року. Оскільки сам він належав до аристократичної епохи, він прекрасно розумів, що підйом демократії з її подальшим тріумфальним просуванням означав кінець його політичної кар’єри. Знаки часу з незаперечною точністю вказували на Гладстона як на майбутнього лідера демократії. Однак Бульвер не відразу пішов з громадського життя. Він продовжував займати місце в парламенті і навіть виголосив кілька найбільш яскравих промов на тему парламентської реформи. Але він не був повністю згоден з основоположними принципами демократичного правління. Тому пройшло всього кілька років, перш ніж він був зведений у перство завдяки впливу лорда Дербі, а в 1866 році зайняв місце в Палаті лордів. Його біограф пише з цього приводу:
У той час, коли він прийняв перство, Бульвер-Літтон сподівався, що, отримавши місце в парламенті без витрат і клопотів, пов’язаних з виборами, він зможе надати цінну послугу своїй партії, час від часу виступаючи в Палаті лордів; щоб зробити себе більш компетентним для такої роботи, він проконсультувався з відомим паризьким ауристом щодо своєї глухоти. Ця людина, здається, значно допомогла йому. Чи то це покращення слуху було тимчасовим, і глухота виявилася непереборною перешкодою, чи то він не зміг подолати нервозність, викликану леденячою атмосферою Палати лордів, але лорд Літтон так і не виступив у цьому зібранні. В останні роки життя він кілька разів готував промови, але жодна з них так і не була виголошена, і його активна політична кар’єра завершилася в 1866 році.
Якщо активна політична кар’єра Бульвера-Літтона завершилася, коли він став «лордом Літтоном», то його літературна діяльність, звісно, не припинилася. Все своє життя він був постійним читачем. Його історичні романи вимагали від нього величезної кількості досліджень і вишукувань. Свої години дозвілля (якщо можна сказати, що вони у нього були) він завжди присвячував серйозному читанню. Це був його метод підтримання свіжих ідей або, як він висловлювався, «знайомства з великими класичними письменниками латинською, грецькою, італійською та англійською мовами, якими я інтимно захоплювався».
Роман «Що він буде з цим робити?» вийшов у 1858 році, якраз під час чергового скандалу з дружиною. Уже в наступному своєму творі, що вийшов через рік після цього, Бульвер знову звертається до містичної тематики і відходить від реалізму. Між 1850 і 1860 роками спіритизм породив літературу, присвячену нічній стороні природи. У такій літературі можна було побачити, крізь тьмяний жахливий світ, як стільці раптово відсовуються від стіни; вогники свічок слабшають і коливаються від незрозумілого вітерця; чути тупіт невидимих ніг на сходах, що передує оповідачу, коли він піднімається у свою кімнату; фігури, розрізнювані, але з’являються в таємничому блакитному тумані; предмети, такі як годинники чи листи, тихо, але впевнено зникають з прикроватної тумбочки. Класикою цього псевдо-спіритизму є оповідання Бульвера-Літтона «Привиди та їхні жертви» (1859). Як місце дії обрано звичайне місце в Лондоні. Допитливий, але здоровомислячий громадянин (оповідач) вирушає на ночівлю в будинок з привидами, разом зі слугою, собакою та томом есе Маколея.
Давнє прокляття зберігається в кришталевій блюдці, наповненій прозорою рідиною, на якій плаває щось на зразок компаса з голкою, що вказує на дивні символи, подібні до тих, що використовуються в астрології для позначення планет. Це блюдце було сховане в ящику, оббитому горіхом. Своєрідний запах викликав відчуття мурашок і поколювання від кінчиків пальців до коренів волосся. Героями також була знайдена скрижаль, на якій було написано: «Невигідний цей дім і неспокійні його мешканці». Ефект казки обумовлений всепроникаючим почуттям жаху, який оволодіває людиною, що потрапила в будинок з привидами. Дивні події відбуваються одна за одною: відбитки ніг дитини утворюються самі собою, меблі рухаються самі собою, видніються примарні фігури і відчуваються удари по тілу, двері зачиняються і відчиняються самі собою, незвичайні вогні з’являються і манять відвідувачів, холодні протяги піднімаються без причини, годинники зникають, три «повільні, гучні, чіткі стуки» лунають біля узголів’я ліжка оповідача. Усі незвичайні явища в романі, як стверджує герой,
«є ніщо інше, як впливи – подібні до електричних хвиль – на наш мозок якоїсь сили, передані за допомогою якогось месмеризму. […] Можливо, існує сила, споріднена гіпнозу і перевершує його, — сила, яку в давні часи називали магією. […] це не більше ніж рідкісна природна сила, властива суб’єктам, що мають особливу конституцію, і її можна розвинути вправами до надзвичайного ступеня. […] Я, у всякому разі, не вважав би таку силу надприродною».
Ще до своєї другої відставки з парламенту Булвер написав «Дивну історію» (1862), спеціально для журналу Діккенса «Круглий рік» (вона виходила по розділах, одразу після завершення випусків «Великих сподівань» Діккенса). Герой цього роману оволодів таємницею довголіття, але на відміну від Заноні він бездушний егоїст і відданий лише власним задоволенням. Доктор Аллен Фенвік, молодий матеріаліст, починає практику в невеликому містечку. Він зневажав тих, хто приймав на віру те, що не міг пояснити розумом, а його улюбленою фразою був «здоровий глузд». Він також не вірив у життя після смерті і вважав, що «жодна розумна людина не може дійти висновку про існування душі». Але десь у цьому містечку він випадково зустрічає і закохується в ніжну, мрійливу і одухотворену дівчину Ліліан Ешлі. Незабаром до міста прибуває також і чарівний незнайомець Маргрейв, який володіє таємничими здібностями. У «Дивній історії» виявляється ідея, що стала надзвичайно популярною в подальшій фантастиці: Маргрейв має здатність впливати на відстані на інших людей. Не без втручання Маргрейва в містечку відбувається вбивство, і в ньому звинувачують доктора Фенвіка. І не без втручання Маргрейва доктора звільняють з в’язниці, що робить його боржником чаклуна.
Але Маргрейв має власні плани на Ліліан і вмовляє її втекти разом з ним. Фенвік кидається в погоню, сміливо вступає в сутичку з сильнішим противником і звільняє Ліліан, після чого вони одружуються. У день весілля Ліліан отримує зачарованого листа, який приводить її в замішання, і тепер вона нікого не впізнає. Після цього Фенвіки емігрують до Австралії, де Аллен присвячує свою любов і мистецтво відновленню Ліліан. Нарешті, доктор Фенвік вирішує вдатися до передбачуваної магії, сподіваючись врятувати свою страждаючу дружину від фізичних небезпек, які тепер замінили її душевну хворобу. Цю пропозицію про магічну допомогу зробив йому сам Маргрейв. Він заявив, що йому потрібен вольовий спільник, щоб здобути еліксир життя, якого вимагають його власні слабкі сили. У попередні дні вже було відзначено його таємничий гіпнотичний вплив на місіс Фенвік, і на підставі цього факту він намагався довести, що його власне благополуччя і благополуччя місіс Фенвік якимось окультним чином пов’язані одне з одним, і тільки допомагаючи йому в якомусь незвичайному експерименті, лікар зможе позбавити його кохану Ліліан від насуваючої загибелі. І знову в романі використовуються таємниці розенкрейцерів, а «всьому роману надається значення протесту проти матеріалістичних обмежень фізичної науки і механістичного погляду на Всесвіт, який вона насаджує».
У відчаї Фенвік погоджується взяти участь у ритуалі, завдяки якому Маргрейв нібито має здобути фізичне безсмертя, після чого він залишить Ліліан у спокої. Але експеримент закінчується катастрофічним провалом, в результаті якого Маргрейв був знищений. Коли доктор Фенвік повертається додому, то раптом розуміє, що в ньому зародилася надія — але де її шукати? У душі, і вона походить від «Дарувальника всіх утіх». Коли він переконується в існуванні душі, то починає молитися і розуміє, що мертві не вмирають назавжди. І якщо Ліліан мертва, тепер він знає, що колись возз’єднається з нею. Те, чого може досягти мистецтво людини, може пояснити його розум, але чудеса Бога безмежні і безсмертні. Коли доктор Фенвік входить у дім, він бачить, що Ліліан стало краще, і виголошує гарячу подячну молитву Богу. Тепер він може зустрітися з нею не тільки розумом до розуму чи серцем до серця, але й душею до душі — як тут, так і в майбутньому. Закоренілий матеріаліст здобув віру.
Цей короткий виклад не передає тієї «дивності», яка є сенсом роману і дає йому назву. Дивність полягає в тому, що досить довго Літтон дозволяє читачеві припустити, що у подій, що відбуваються, може бути якесь нормальне і природне пояснення (пор. з творчістю Гофмана). Тому описувати сюжет у чисто магічних термінах можна буде тільки потім, але ніяк не в процесі розгортання оповіді. І якщо дивитися на роман постфактум, то він повний примарних явищ, месмеризму, ясновидіння, медіумізму, телепатії, паличок і зіль, магічних обрядів, і все більш нестримних пошуків еліксиру життя. В основній частині роману вони врівноважуються надзвичайно довгими монологами з раціональним і науковим поясненням екстрасенсорних явищ. У Булвера з цього приводу було переважно містичне пояснення:
Оскільки і Філософія, і Роман беруть свій початок у Принципі Чуда, то і в представленій Публіці «Дивної історії» буде здаватися, що Роман, вільно використовуючи свої найдикіші примхи, веде свого розгубленого героя до тієї ж мети, до якої Філософія веде свого світлого учня через набагато величніші передвістя Природи, через набагато вищі видіння Надприродної Сили, ніж Байка може поступитися Фантазії… Одне тільки християнство охоплює всю людину.
Але при цьому він стверджував, що загадка книги може бути вирішена або «повністю фізіологічними причинами, або припущенням причин, які можуть бути в природі, але фізіологія поки відкидає їх як природні». Роман добре відображає подвійне ставлення його автора до паранормального.
Прийдешня Раса — окультне фентезі
Це була чергова велика пауза в роботі Бульвера, з 1862 року він не випускає нових романів. У 1866 році був опублікований поетичний збірник «Втрачені оповідання про Мілет» і приблизно в той же час він почав роботу над романом «Павсаній Спартанець» (так і не буде завершено). Він також взявся за римовану комедію на тему Волпола, але вона не принесла колишніх досягнень у драматичній лінії. Тим не менш, він наполегливо продовжував працювати над нею і завершив її в Торкі (курорт в Англії), куди він відправився через хворобу взимку 1868-69 років. У тому ж році він опублікував свій чудовий метричний переклад Горація. Після всього цього Бульвер задумав «фантастичну історію про уявну расу, що живе в надрах Землі з дуже високорозвиненою цивілізацією». Ця історія була опублікована під назвою «Прийдешня раса» у 1871 році. Схоже, що «Павсаній» завис у процесі написання і був опублікований лише після смерті автора. Те ж саме можна сказати і про два інші твори — «Парижани» і «Кенельм Чіллінглі». Але перша з них була досить далеко просунута в написанні, щоб бути надрукованою у вигляді серії в журналі «Blackwood’s Magazine», а остання залишилася в рукописі і була опублікована після смерті автора.
У «Прийдешній расі» Бульвер-Літтон зібрав ледве не всі містичні поняття, артикульовані у вікторіанській науці. На думку деяких дослідників, введенням у літературу спеціальної термінології (Врил, Страж Порога тощо) Бульвер-Літтон став творцем особливого піджанру – окультного фентезі. Роман цей залишив помітний слід в історії фантастичної літератури і вплинув як на Веллса, так і на Жуля Верна. У ньому Бульвер підвів деякі підсумки попередньої фантастики і поставив питання, які ще довго обговорювалися в межах і за межами цього жанру. В одному зі своїх листів Бульвер розповідає, де він знайшов зародок «Прийдешньої раси». У 1870 році він написав Джону Фостеру, щоб той, роблячи критичні зауваження по книзі, пам’ятав: «Єдиний важливий момент — тримати в полі зору дарвінське положення про те, що Прийдешній расі судилося витіснити наші раси». Розвиток цієї теми дав простір для тихої сатири і винахідливості.
За сюжетом «Прийдешньої раси», один молодий американець проник через глибоку штольню в підземний світ і виявив, що під землею існує цивілізація вищої організації, заснована на властивостях загадкової енергії «врил» (щось на зразок удосконаленої форми електрики або магнетичної сили). Ті, хто володіє цією енергією, можуть, зокрема, придушувати агресію, що забезпечує суспільству гармонійне існування. Вона і лікує, і приводить у дію машини, і допомагає прокладати дороги крізь скелі. Врілії, як називає себе цей народ, можуть навіть літати і носять на собі крила, подібні до ангельських. Можливо, Бульвер був знайомий із захоплюючими «Говрі» з «Пітера Вілкінса» Палтука (1750) з їхнім одягом з крил. Якщо окинути поглядом фантастику, що передувала бульверівській, то з’ясується, що саме він вперше заговорив про корінний перелом у розвитку продуктивних сил, пов’язаний з відкриттям нових наукових принципів, і про витікаючі з цього соціальні та політичні наслідки.
Але які?
За Бульвером, подібний перелом не зруйнує існуючі соціальні інститути, а, навпаки, закріпить їх, хіба що зробивши трохи більш патріархальними. Втім, роман Бульвера ніс у собі риси не лише утопії, але й антиутопії. У суспільстві, де зникли всі види соціальних і особистих протиріч, зникли заодно і всі види мистецтва, і життя тут надзвичайно нудне. Але врілії цього не помічають. Це люди усереднені, без індивідуальності. До того ж врил — це джерело найбільших небезпек. З його допомогою можна знищувати все живе на величезних відстанях, і хоча врілії ніколи не зашкодять своїм співплемінникам, інші народи вони просто не вважають за людей, і тому роман створює відчуття загрози для всієї сучасної цивілізації. А від кого походить ця загроза? Правильно, від народу, чий суспільний устрій має нагадувати комуністичну утопію. Тобто, «Прийдешня раса» може вважатися прихованою критикою комунізму. Але що ще цікавіше, так це те, що твір «Прийдешня раса» мав у майбутньому певний вплив на нацистську ідеологію (як і «Рієнці» раніше).
Усі «окультні» твори Бульвера користувалися популярністю в колах нацистських теоретиків. У блоці своїх «метафізичних» творів — «Заноні» (1842), «Привиди та їхні жертви» (1859), «Дивна історія» (1862) і «Прийдешня раса» (1871), що виділяються на тлі «ньюгейтських», історичних, сімейних і «світських» романів автора — Бульвер-Літтон прагнув стерти грань між містикою і наукою, прирівняти надприродну енергію до сил на кшталт магнетизму і електрики; показати, що спіритуалізм — не псевдонаука, а альтернативна форма релігії.
Останні драми, сповнені лібералізму та реалізму
«Прийдешня раса» стала останнім прижиттєвим романом Бульвера. Вже посмертно вийде роман «Кенелм Чіллінглі», роман «Парижани», недописаний роман «Павсаній» і незакінчена п’єса «Дім Дарнлей». В останні роки Літтон гостро реагує на події у Франції (Паризька комуна 1871 року), і як літератор знову звертається до реалістичного жанру. З прижиттєвих публікацій останніх років, поряд з «Грядущим родом» можна згадати п’єсу «Уолпол» (1869), комедію на історичний сюжет, написану в 1869 році (на сцені ця п’єса поставлена не була). Від консерватора лорда Літтона можна було очікувати найзлішого викриття найбільшого ліберального прем’єр-міністра минулого століття, який прославився як найбільший хабарник. Насправді сталося інакше. Мудрий державний муж, людина, до кінця віддана інтересам своєї країни, добрий, доброзичливий і неупереджений — таким постає перед читачем Уолпол у п’єсі Бульвера. Уолпол не тільки бере і роздає хабарі. Він підкуповує політичних противників своєю душевною широтою і любов’ю до батьківщини. З добродушною усмішкою згадує Бульвер «своєрідну манеру» Уолпола вести державні справи. Він цілком приєднується до тієї оцінки, яку в хвилину роздумів дає собі сам Уолпол.
«Історики, — каже герой Бульвера, — немало, напевно, познущаються над моїми промахами і пороками. Вони розкопають усіх пройдисвітів, яких я підкупив, і здивуються цінам, які я їм призначав. Але їм доведеться визнати, що робилося це на благо батьківщини. Я марнував гроші, але не проливав кров, і коли Англії загрожували Франція і Рим, зміг посилити країну і зробити її більш вільною. Все це змусить забути про мої методи, — підсумовує Уолпол».
Так Бульвер робить останній штрих у своєму новому кредо. За туманними словами про «благо батьківщини» ховається повне виправдання політичного аморалізму. Мета виправдовує засоби — якщо ця мета полягає у зміцненні буржуазної держави. Це було висловлено тим самим Бульвером, який стверджував колись, що «щастя чи нещастя — лише в наших душах». Невідомо, чи працював він над п’єсою «Дім Дарнлей» з того моменту, як почав її писати в далекому 1851 році, але на відміну від п’єси «Ми не такі погані, як здаємося», яка намагалася малювати найрізноманітніші типажі суспільних груп з хороших сторін (звідки і походить назва), у «Дарнлей» все було значно критичніше. Поставлена вона була в Придворному театрі (1877 рік), причому останню дію написав маловідомий англійський драматург Чарльз Коглан, який вніс також свої корективи в текст перших чотирьох дій. Широко оголошений, довго підготовлюваний спектакль, однак, провалився, при тому, що в ньому були зайняті популярний актор Чарльз Келлі (Дарнлей) і Еллен Террі (леді Дарнлей), визнана згодом найбільшою англійською актрисою кінця XIX століття.
У «Дарнлеї» Бульвер знову спробував втілити на сцені сучасні типи, піддати критиці сучасні звичаї. Дивовижно точними штрихами, без тіні поблажливості написав Бульвер образ буржуазного стяжателя Селфбі Фіша. Не окутує він романтичним флером і образи аристократів лорда Фіцхоллоу і сера Френсіса Марсдена. Вони дійсно «такі погані, як здаються». Але найближче підійшов драматург до життя в образі головного героя своєї п’єси. Дарнлей — великий біржовий ділок, рішучий, тверезий, з величезним розмахом. Зуд придбання у нього в крові. На відміну від героя «Грошей» він знає не тільки, як витрачати гроші, але і як їх здобувати, і він зовсім не сповнений морального обурення проти тієї влади над людьми, яку дає йому багатство. Дарнлей — теоретик стяжательства, переконаний, що гроші — саме гроші, а не людська праця і не людський розум — головний двигун цивілізації, найсильніший інструмент у боротьбі за прогрес. Ця п’єса Бульвера — мабуть, найбуржуазніший його твір. Не тільки всі вимоги буржуазної моралі повинні бути дотримані — не менше слід дбати і про буржуазні пристойності. Спокійний і забезпечений буржуазний дім, де не думають про світські успіхи, де дітей виховують у свідомості обов’язку і дружина — помічниця чоловікові, — ось за що ратує Бульвер. Його герої ледь не зазнають життєвого краху тому, що чоловік, надмірно захоплений гонитвою за грошима, а дружина — примхами моди, на час забули свій обов’язок. І Бульвер витягує на світ усі аксесуари сімейної мелодрами, щоб налякати героїв, які переступили на півкроку межі буржуазної доброчесності, — налякати водночас і глядачів.
Еволюція, яку проходить Бульвер-драматург, може здатися на перший погляд прямо протилежною еволюції Бульвера-політика. Вважаючись одним із видних прихильників антидворянської виборчої реформи, Бульвер воскрешає в «Герцогині де Лавальєр» образи доблесних аристократів минулих часів і зітхає за часами, коли «почуття правили світом». Почавши відходити від лібералів і зрештою пов’язавши свою долю з консерваторами, Бульвер, навпаки, стає помітно тверезішим і «буржуазнішим». На зміну торійським зітханням про зіпсованість суспільства, знищеного корисливістю нових правителів, приходить славослів’я багатства. На зміну пишномовності — ділова простота. На зміну моралі феодальної — мораль буржуазна (що дозволяє більш критично оцінити його сільські ідилії 50-х років).
Критика консерватизму давньої Спарти
Ще одна незакінчена робота — це історичний роман «Павсаній, спартанець», у якому Літтон повертається до тематики античності, і обирає вкрай цікавого персонажа (який був фактично лібералом грецького зразка, мріючи про реформи, і це в максимально аристократичній і консервативній Спарті). Головний герой роману, Павсаній, змальовується цілком типово, як зарозумілий вискочка, схильний до розкоші та розпусти, який через жінку зрадив рідну Спарту. Ці особистісні та моральні риси стали причиною його повалення і загибелі. По суті, твір вкотре нападає на «сильну особистість» і засуджує тиранію. Але при цьому Павсаній не позбавлений і багатьох хороших рис. Намагаючись реформувати Спарту за ліберальним зразком Афін, він виступив проти залізної диктатури спартанських звичаїв. Сам Літтон знаходиться скоріше на стороні Афін, і виставляє Спарту вкрай суперечливому світлі, скоріше засуджуючи подібний державний устрій. Розум і талант Павсанія виявилися безсилими в боротьбі з долею, гордий дух зломлений душевними муками. Павсаній постає в романі як трагічний герой, доля якого визначена. І цілком можливо, що тут, як і в «Грядущій расі», прихована полеміка з комуністами, відомими шанувальниками держави Лікурга.
Загалом, спартанський спосіб життя і система поглядів на світ представлені в романі Бульвер-Літтона суперечливо. Афіняни захоплюються спартанцями, природі яких властиве поєднання фізичної досконалості, сили духу і спокійного ставлення до світу. На олімпійських іграх ніхто не міг змагатися зі спартанцями витривалістю і благородством постави. Для грецьких скульпторів вони, за висловом Бульвер-Літтона, служили втіленням ідеальної форми («nobler ideal», «purest form», «harmony of countenance»). У V–VI главах роману Бульвер-Літтон, обираючи як джерело твори Плутарха і Платона, описує виховання і повсякденне життя спартанців. Сувора дисципліна, помірність, культ фізичної досконалості, досягнутої за допомогою гімнастичних вправ, формували стійких, мужніх воїнів.
Але все це, речі, які складають славу і щастя кожного спартанця, в душі Павсанія викликають лише ненависть і бажання звільнитися від кайданів закону і традицій. Причини глибокого внутрішнього конфлікту героя Булвер-Літтон досліджує в ретроспективній главі (Кн. I, Гл. 2), коли Павсаній згадує залізну дисципліну суворого, безрадісного дитинства, жорстокість наставників. Його мати — Алетейя — гордість Спарти, але в її душі немає доброти і тепла. Коли Павсаній вирушив у свою першу криптію — переслідувати в горах нещасних ілотів — саме мати вимагала показати по поверненні меч, обагрений кров’ю ворога. У романі виникає символічний образ Спарти-в’язниці, клітки, з якої неможливо вирватися. Свобода в Спарті більше нагадує «вічне рабство» («eternal servitude»), а люди – військові машини («machines»), «у дні війни — напівбоги, у дні миру — раби». Кожна дія обмежена встановленими правилами, залізними кайданами суворої традиції («of iron custom», «sullen custom»). Залізне життя («iron life») складається з коловороту тиранічних обов’язків («tyrannic duties»).
«Похмура, безпристрасна Спарта, ти — в’язниця душі. Твої безплідні скелі і застиглі правила здатні погубити будь-яку сміливу думку».
Мотив в’язниці, рабства, тісноти, «неприродної неволі» ще виразніше звучить в епізоді, коли Павсаній на борту свого судна споглядає морський простір. Образ моря, що з’являється на початку роману як символ змін і непостійності, стає символом свободи і руху вперед. Павсаній усвідомлює, що недосконале державне влаштування перешкоджає розвитку Спарти. Як син своєї Батьківщини, справжній патріот, він одержимий прагненням виправити «темні», неприродні закони, зруйнувати ланцюги, що стримують розвиток країни. Він мріє зійти на трон предків і піднести Спарту, поставивши її на чолі Греції. Протиставлення розвитку, руху вперед і статичності, страху змін складає сутність трагічного конфлікту роману. Павсаній прагне переконати ефорів, які вирішують долю країни, що Спарта застигла в розвитку, що потрібно рухатися вперед, створювати флот, займатися торгівлею. Пагубно думати, що все вже зроблено і вже немає потреби вдосконалюватися. Однак ефори приходять до рішення, що Спарта буде жити за законами, встановленими предками. Після того як політичні задуми Павсанія були оцінені ефорами як марнославні і злочинні, регент опинився в трагічній ситуації вибору. У його свідомості стикаються патріотизм і прагнення до свободи:
«Нещастя народитися в Спарті! Якби я був народжений афінянином, я ніколи б не повстав проти своєї країни. Вільні Афіни, ми прагнули б вперед разом».
Погодившись на пропозиції Ксеркса, Павсаній усвідомлює власну злочинність. «Надії звільнитися від влади ефорів зробили мене зрадником своєї країни, що шукає милості її ворога», «у мені і герой, і зрадник».
Своєрідним інтелектуальним центром оповіді в романі є філософський діалог центральних персонажів. Павсаній, Клеоніка та Алкман від етико-соціальних категорій особистої свободи і патріотизму в процесі свого діалогу переходять до загальнофілософських і космогонічних проблем виникнення світу, безсмертя душі, співвідношення в космосі добра і зла. За допомогою художніх образів Бульвер-Літтон відтворює в романі своєрідність філософських пошуків епохи. Романіст спирається на власні дослідження ранньої грецької філософії, представленої у вигляді короткого нарису в праці «Афіни. Їх піднесення і падіння» (1837). Бульвер-Літтон зазначає, що якщо у створенні історіографічних праць Рим змагався з Грецією, то в галузі філософії Елладі не було рівних. Відносячи розквіт філософської думки до мілетської та елейської шкіл, Бульвер-Літтон називає імена мудреців, викладає суть філософських учень, коментує окремі тези космогонічних і етичних поглядів. Серед мілетських філософів, які шукали першоначало, виділяється Анаксимандр, який розмірковував над категоріями «Все», «Ніщо» і «Безкінечне», що прийшли на зміну міфологічному Хаосу. Філософів елейської школи: Ксенофана, Парменіда, Зенона, а також Анаксагора і Геракліта Ефеського — він називає глибокими мислителями, першими метафізиками, які заснували ідеалізм як один з головних напрямків світової філософії. Окремо Літтона дуже цікавить тематика безсмертя душі, і те, як її уявляли собі давні греки. Але про це в подробицях ми не будемо говорити. Також у тексті «Павсанія-спартанця», окрім філософських понять і термінів: «еманація», «універсальне», «першоначало», «первоелемент», «ніщо», «порожнеча», він включає такі категорії, як Божественний Закон («Divine Principle»), Необхідність («Necessity»), Природа («Nature»).
З філософів особливу увагу Літтона привертають «високий спиритуалізм» Анаксагора та погляди Ксенофана на природу Божества. Але все ж таки найбільш оригінальним мислителем епохи «золотого віку» Перикла він вважає Анаксагора. У нарисі вміщені біографічні відомості про його складний шлях у філософії, вигнання та основні тези його вчення. Літтона приваблює ідея діяльного «Розуму» — рушійної сили, яка впорядковує первісний хаос, створює і перетворює світ. Традиційна міфологічна система, згідно з якою гармонія, порядок створені з Хаосу, збагачується у Анаксагора категорією Розуму. Таке особливе, специфічне місце в грецькій філософії займає, на думку романіста, особистість і філософська система Піфагора Самоського. У творі «Афіни. Їх піднесення і падіння» (1837) Літтон представляє Піфагора як людину, що поєднувала мислення політика з захопленою мрійливістю, героя тисяч легенд, що оточували його народження і життя, напівбога і шахрая. Піфагор зображується як політичний діяч, що мав честолюбні задуми, розробив власну соціально-політичну систему. У нарисі Літтона, присвяченому Піфагору, виражена думка про те, що філософ збагатив людські знання в різних галузях — математиці, метафізиці, етиці, астрономії, музиці. Він склав цілу епоху в історії світової думки, і його інтелектуальні відкриття значимі і неперехідні.
Критика Паризької комуни і британського утилітаризму
Вже «Прийдешня раса» може сприйматися як критика комуністичних тенденцій суспільного розвитку та критика науково-технічного прогресу. Це цілком у дусі творів Бульвера протягом усього консервативного періоду 40-60-х років. Прийдешня раса врілів, озброєний найвищими технологіями, виражає страх автора перед «підземними» силами революції, що зріють у надрах суспільства, і маніфестує загрозу всій цивілізації у випадку, якщо ця сила вирветься назовні. Очевидно, що це Паризька комуна викликала подальший зсув Бульвера «вправо». Тепер він був переконаний, що лише влада аристократії (правда, трактована ним досить широко) забезпечить розквіт країни, свободу і добробут народу. Що це дійсно так, свідчить недописаний роман «Парижани», за який він узявся незадовго до смерті (опублікований у незакінченому вигляді в 1873 році). Тут він хотів на прикладі сусідньої країни дати урок власній, і закликав англійську буржуазію повернути значну частку влади тому класу, який має спадкову звичку до управління, достатні духовні цінності та виховання, щоб викликати в народі повагу і тим самим забезпечити — в інтересах тієї ж буржуазії — належний порядок у країні. Цей роман, втім, цілком підходить під жанр реалістичний, правда з боку консерватора. Це був погляд на паризьке суспільство всіх рангів і мастей напередодні облоги і падіння Парижа: стара аристократія, фінансові та промислові магнати, робітничі класи, богема і вигнанці, соціалісти і комуністи з їхньою специфікою та підривною діяльністю. Наскільки можна судити по незакінченому роману, автор збирався представити Паризьку Комуну як стихійний спалах плебейських пристрастей, приблизно так само, як була змальована французька революція 1789 року в романах «Заноні» і «Лукреція».
Отже, що ми бачимо. У «консервативний період» творчості Літтона, який ми називаємо так, багато в чому просто тому, що він вступив у партію торі, написані два «веселі» твори реалістичного жанру («Мій роман» і «Що він буде з цим робити»), які прямо продовжують тенденції, що почалися ще наприкінці 40-х років. Тут же він пише п’єси, більш реалістичного змісту, ніж коли-небудь раніше («Волпол» і «Дарнлі»), причому одна з яких вихваляє політику знаменитого представника партії вігів. Так, його романи описували сільську ідилію у веселих тонах, і не несли в собі серйозного критичного пафосу (тобто можуть розглядатися як консервативні в рамках реалізму), і тим більше, він також написав і два містичних романи («Привиди і їхні жертви» і «Дивна історія»), причому з досить християнським пафосом повчань. Звичайно, у «Грядущій расі» він опосередковано засудив комуністичні утопії, а в «Парижанах» прямо засудив повстання в Парижі. Це безумовно акти консервативні. І навіть у романі, що критикує давню Спарту (здавалося б, ось вона, апологетика Афін і лібералізму) — звучить вихваляння ідеалістичної філософії і віри в безсмертя душі.
Але все ж, не можна закривати очі на те, що похвала Павсанію і Афінам, вихваляння ліберала Волпола, критика суспільства в п’єсі «Дарнлі» і гра на полі реалістичного жанру — трохи не в’яжуться з консерватизмом автора. Варто визнати, що ліберальні тенденції, якими горів Літтон у 20-30-ті роки XIX століття, ще довго дають про себе знати. Зокрема це стосується і останнього великого роману Літтона, про який ми будемо говорити, «Кенелм Чіллінглі», у якому автор ніби підводить підсумок всьому своєму творчості, і зокрема, переходу від лібералізму до політики торі.
«Кенелм Чіллінглі» багато в чому є підсумковим романом Бульвер-Літтона. Не можна, звісно, сказати, що в ньому поєдналися всі напрями творчості письменника. У ньому немає нічого від фантастичного чи від «ньюгетського» роману, але все ж присутні риси, що споріднюють його навіть з ними. Бульвер іноді називав себе письменником «метафізичним», який прагне до філософського узагальнення, а то й просто до абстрактних роздумів, по можливості включених у художню тканину оповіді. Так, зробивши Юджина Ерама видатним ученим, Бульвер від його імені познайомив читача з багатьма своїми міркуваннями про літературу, історію, життя. Немає потреби й говорити, що в такому, схильному до філософії, жанрі, як фантастика, він тим більше виявляв себе «метафізичним письменником». У «Кенелмі Чіллінглі» також чимало загальних роздумів, суперечок про літературу і життя. Але основа цього роману інша. Він являє собою дуже складний симбіоз стерніанського роману (у першій його частині ім’я англійського письменника, засновника літератури сентименталізму, Стерна, прямо згадано — і не дарма, бо весь епізод з вибором імені для героя дуже нагадує відповідне місце з «Життя і думки Трістрама Шенді»), роману великої дороги, найкращі зразки якого Бульвер знайшов у «Джозефі Ендрюсі» і «Історії Тома Джонса, знайди» Філдінга, «Жиле Бласі» Лесажа і романах Смоллета, роману виховання (тут Бульвер звернувся до «Років навчання Вільгельма Мейстера» і «Років мандрів Вільгельма Мейстера» так улюбленого ним Гете) і, нарешті, романтичної повісті. Історію кохання свого героя до Лілі автор писав, повертаючись душею до років своєї юності. Коли йому було сімнадцять років і він ще тільки готувався до вступу в університет, він зустрів і полюбив дівчину свого віку, з якою щодня гуляв на березі річки. Одного разу дівчина не прийшла на побачення, а три роки потому він отримав листа, в якому вона розповіла йому, що її змусили вийти заміж за нелюбого і вона вмирає від сухот. Тепер Бульвер заново переживав минулі дні. За свідченням його сина, працюючи над главою, де описуються страждання героя на могилі коханої, Бульвер весь день перебував у пригніченому стані, а коли читав ці місця вголос, не міг утриматися від сліз.
Поєднати всі ці досить різнорідні, хоча й не протиставлені одна одній тенденції було, звісно, справою нелегкою. Але Бульвер і тут мав перед собою непоганий зразок. В одному з відступів, настільки характерних для його романів, він якось писав, що особлива перевага «Історії Тома Джонса, знайди» в тому, що автор його зумів наприкінці зібрати разом усіх розкиданих по його сторінках персонажів. Роман великої дороги вже до Бульвера набув достатньої цілісності, і автору «Кенелма Чіллінглі» не доводилося прокладати нових шляхів, тим більше, що в романі, озаглавленому «Кенелм Чіллінглі, його пригоди і погляди на життя», не так-то вже багато пригод. Роман великої дороги змушений був потіснитися, щоб залишити місце для всього іншого. Передусім для «поглядів на життя».
Вони у Кенелма не залишаються однаковими протягом кількох років, описаних у романі. Він починає як провісник «нових» ідей. У своїй промові перед орендарями батька, у своїх суперечках з бродячим менестрелем він виступає як типовий утилітарист — представник того напряму в етиці, яке вважає користь основою моральності і критерієм людських вчинків. В Англії XIX століття цей філософський напрям, створений Джеремі Бентамом (1748-1832), здобув широке визнання, і Бульвер, висміюючи (а в чомусь і карикатурячи) його, включався в суперечки, дуже важливі для стану сучасної йому думки. Завдання Бульвера показати, якою мірою ці погляди суперечать тому, що просвітники називали «людською природою». Кенелм завжди залишається доброю, безкорисливою людиною, і життя, вік, життєві ситуації, в яких він поводиться згідно зі своїм характером, а не поглядами, спонукають його зрештою змінити останні. Відтепер він представник тієї доброї старої патріархальної торійської традиції, за яку завжди стояв його батько, «найкращий з людей». Не останню роль у цьому духовному переродженні героя відіграє і романтична любовна історія, що розгортається на останніх сторінках книги. Хіба любов підпорядкована законам користі?
А. К. Виноградов у передмові до видання 1932 року назвав Кенелма Чіллінглі «неприкаяним молодим чоловіком». Ці слова знайдені дуже точно. Кенелм з тих, хто ніби народжений шукати сенс життя. А він — Бульверу чи було цього не знати! — занадто непростий, щоб хоч у чомусь відкритися недосвідченому погляду. І Кенелм якимось внутрішнім чуттям це розуміє. Тому-то він і вирушає в дорогу. Але справжнє знання приходить до нього не як до стороннього спостерігача. І навіть не як до помічника в чужих бідах і непорозуміннях. Знання треба вистраждати. І якщо раніше герой уникав активної діяльності і зневажав політику, то тепер, на думку Бульвера, йому саме час взяти в ній участь. Як Кенелм, зберігши всю свою безпосередність і чесність, впишеться в коло прожжених політиканів, не без знання справи зображених Бульвером на сторінках роману, інше питання. Але Бульвер залишає його відкритим. Роман на цьому закінчується.
Тут немає жодної випадковості. Намалювати портрет Кенелма як успішного парламентарія означало б грубо порушити художню правду. Для цієї ролі більше підходить інший персонаж роману — Гордон Чіллінглі — людина наполеглива і обережна, цинічна і ввічлива, яка обмірковує кожен свій крок. Уважний читач помітить, що хоча цей персонаж зображений без жодних прикрас — Бульвер дуже до нього поблажливий. Автор ніяк не хоче, щоб Гордона просто вважали поганою людиною. Але в цій поблажливості чимало прихованого критицизму, причому далеко виходить за межі даного конкретного образу. Гордон Чіллінглі лише слідує законам політичного життя, що склалися в англійській парламентській практиці. Його чи в цьому звинувачувати, чи систему?
Англійський парламент не раз ставав об’єктом жорсткої критики. Діккенс ненавидів парламент дореформений і не змінив свого ставлення до парламенту післяреформеного. Бернард Шоу висміював англійський парламентаризм при кожній зручній нагоді. Але свідчення Бульвер-Літтона має особливе значення. Він сидів у парламенті, на відміну від Діккенса, не на репортерській лаві, а на лаві депутатів — спочатку зліва, потім справа, і він не робить ні для кого секретом, що парламент, який він так добре знає «зсередини», — не більше ніж знаряддя в руках правлячих класів, захисник усього, що йде на користь верхівці суспільства. Звісно, тут теж чимало сварок, але все це справи сімейні…
У цих епізодах роману Бульвер-художник перемагає Бульвера-політика.
Але все ж оголосити «Кенелма Чіллінглі» політичним романом було б помітним перебільшенням. При всій різнорідності його художніх тенденцій переважну роль у його структурі грає все-таки роман виховання. Звісно, у подібному творі важливу функцію набуває образ головного героя. Стерніанська традиція мала тут для Бульвера не останнє значення — адже саме Стерн наполягав на складності людських характерів і неоднозначності людських вчинків. І Бульверу дуже хотілося в цьому випадку піти слідами цього класика попереднього століття. Зізнаємося, що людські характери не надто вдавалися Бульверу. Герої «Пелема», «Юджина Ерама» тяжіли до того, щоб стати завершеним втіленням доброчесностей або вад. У тих випадках, коли Бульвер намагався цього уникнути, характери частіше за все виходили бліді, невиразні. Щодо Кенелма Чіллінглі цього сказати не можна. У його образі є одразу і визначеність, і пластичність, його бачиш і відчуваєш, і загадкою для читача він виявляється лише в тій мірі, в якій є загадкою для самого себе. Це і надає внутрішню динаміку роману, не надто напруженому за сюжетом, а подекуди і дещо розхитаному. Але це загальний недолік творів Бульвера. Загалом же, прочитавши «Кенелма Чіллінглі», нескладно отримати загальне уявлення про творчість Бульвера-романіста. Неповне, звісно, але ж у розпорядженні нашого читача є й інші його романи. І, думається, ознайомившись з ними, читач погодиться з думкою В. Г. Бєлінського:
«Бульвер — письменник не геніальний, але з талантом».
Підсумки творчості
Незважаючи на те, що Бульвер-Літтон займав таке видне місце в англійській політиці та літературі і був близько знайомий з провідними людьми свого покоління в цих двох галузях, він все ж вів дуже самотнє життя. Його найкращим літературним другом був Джон Форстер, а найкращим політичним другом — Дізраелі. Хоча він жив у своєму прекрасному маєтку Кнебворт, у нього не було домашнього життя через його нещасливий шлюб. Але мало хто прожив більш трудомістке або напружене життя з точки зору розумової діяльності. Більше того, за відведений проміжок часу мало хто досягнув більшого в галузі літератури та політики, ніж Бульвер-Літтон. Його життя пройшло в атмосфері конфліктів і боротьби. Як у суспільному, так і в особистому житті він піддавався нападам ворожої критики. Йому доводилося витримувати напади як літературних, так і політичних критиків. Йому також доводилося боротися з постійним нездоров’ям. І все ж, незважаючи на всі протидії, він «мужньо і наполегливо йшов до мети свого прагнення».
Хоча Бульвер-Літтон — видатне ім’я в двох окремих і різних галузях, саме як літератор, а не як державний діяч, він вніс свій найбільший і найвагоміший внесок в англійську цивілізацію, і саме завдяки цьому його ім’я залишиться в історії. Він володів плідним генієм і легким пером. Як і слід було очікувати від людини з таким складом розуму, його твори демонструють деякі досить кричущі недоліки стилю, на які критики швидко вказували і відзначали для нападів. З цієї причини він, можливо, ніколи не був у фаворі у тих небагатьох критиків, які шукають лише недоліки. Але він ніколи не втрачав своєї популярності серед широкої читацької публіки. Його романи відомі майже в усіх країнах і мають честь бути перекладеними на різні мови. Його п’єси витримали випробування сценою ще за життя автора, а деякі з них і сьогодні з лестним успіхом йдуть на театральних підмостках. Такий послужний список досягнень Бульвер-Літтона в англійській літературі.
Бульвер пережив і всіх своїх літературних суперників, і всіх своїх критиків ранніх років. Він здобув відомість далеко за межами Англії. Перше зібрання його романів вийшло вже в 1840 році, а в 1854 році завершилося розпочате двома роками раніше п’ятитомне видання «Поетичних і драматичних творів». Всього за час життя Бульвера вийшло сто десять томів його творів. Вони перевидавалися в Англії і перекладалися на іноземні мови — французьку, іспанську, німецьку, російську. Він мав пошану, становище, великий достаток. То була майже не затьмарена старість. В останні роки життя лорд Літтон звик проводити зими в Торкі, щоб підтримати своє здоров’я. Тут він і помер 18 січня 1873 року. На знак визнання того, що лорд Літтон займав видне місце в суспільному житті свого покоління, йому була надана честь публічних похорон у Вестмінстерському абатстві.
Доповнення: Епікур у творах Бульвер-Літтона
Як перш за все «епікурейський» ресурс, ми не можемо не згадати про ставлення Літтона до Епікура. Уже в «Пелемі» він багато згадує «епікурейців», серед яких римський обжора Лукулл і кулінар Апіцій. Тему з Апіцієм він повторює в «Відкинутих», де є цікава цитата з посиланням на Мура:
Це щось з вашого утилітарного або, як ви це називаєте, епікурейського принципу [див. статтю про «епікурейство» пана Мура в «Вестмінстерському огляді». Хоча критика цієї роботи сувора і несправедлива, тим не менш та частина, яка стосується справжньої філософії Епікура, є однією з наймайстерніших речей у критиці].
Одинична згадка епікуреїзму в нейтральному ключі знаходиться і в романі «Деверо» (де на користь епікуреїзму висловлюється лорд Болінгброк, сперечаючись з Поупом). Одинична згадка є і в «Полі Кліффорді», і в «Юджині Ерамі». У дилогії про Ернста і Алісу також згадується епікуреїзм, як вчення низьке і таке, що спотворило початкову помірно-утилітаристичну доктрину самого Епікура. Такі «епікурейці» зображуються непоганими в цілому хлопцями, добродушними веселунами. Але з точки зору філософії — це повний нуль. Таке ж ставлення до епікуреїзму ми знаходили в «Помпеях». Незважаючи на весь пуританський пафос автора — чи не найпозитивнішим персонажем роману був римський епікуреєць Саллюстій, найкращий друг головного героя і його рятівник. Це твір, через саму обстановку, рясніє згадками епікуреїзму. Правда, ставлення до цієї філософії було традиційно консервативним і осудливим.
Після довгої перерви епікуреїзм всього раз згадується мимохідь у романі «Ніч і ранок», а в «Останньому бароні» і «Гарольді» він вже використовує це слово іноді без прив’язки до філософії, як синонім гедонізму. У «Кекстонах» знову з’являється епікуреїзм, який прямо протиставлений «духовному» стоїцизму Зенона. У філософському сенсі епікуреїзм також згадується у творі «Мій роман», і, мабуть, у найпринизливішій формі, ніж коли-небудь до цього. Епікурейські боги згадуються в романі «Що він з цим буде робити». А в романі «Дивна історія» Літтон прямо називає Юлія Цезаря — епікурейцем, іронізуючи, що йому все одно довелося бути забобонним, а значить він не зовсім відділився від містичного. Епікурейська філософія і епікурейські боги з’являються також у романах «Кенелм Чіллінглі» і «Парижани». І як можна зрозуміти, практично ніде тема філософії Епікура не стає предметом серйозного аналізу і обговорення, хоча «Кенелм Чіллінглі» багато в чому був критикою утилітаризму, а значить у відомій мірі і філософії Епікура.
Основні джерела
- Edwin W. Bowen — “Bulwer-Lytton Forty Years After”, The Sewanee Review, Jan., 1918, Vol. 26, No. 1 (Jan., 1918), pp. 92-111 (посилання)
- Mary Bernice McGrath — «Sensationalism of Bulwer Lytton», Loyola University Chicago, 1946.
- Ciolkowski, Laura — “The Woman (In) Question: Gender, Politics, and Edward Bulwer-Lytton’s ‘Lucretia.’” NOVEL: A Forum on Fiction, vol. 26, no. 1, 1992, pp. 80–95. (посилання)
- Ю. І. Кагарлицький — “Бульвер-Літтон — романіст”, (посилання)
- Ю. І. Кагарлицький — “Бульвер-Літтон — драматург”
- Є. В. Сомова — «Художнє осмислення історії в романі Е. Бульвер-Літтона «Павсаній-спартанець»» (посилання)
- А. Ф. Любимова — “Утопія Е. Бульвера-Літтона «Грядуща раса»” (посилання)
- М. Л. Купченко — “Проблема особистості і суспільства в романі Е. Бульвера-Літтона «Юджин Ерам»” (посилання)
- М. Л. Купченко — “Проблематика роману Е. Бульвера-Літтона «Девер»” (посилання)
- А. А. Белик — “Розенкрейцерський роман Е. Бульвера-Літтона «Заноні»: питання поетики” (посилання)
- О. А. Іванова — “Особливості рецепції та оцінки «Ньюгейтського» роману в XIX столітті” // Вісник ОГУ. 2011. №16 (135). (посилання)