Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Перша частина: Ранній етап літературної творчості (1820-1830).
Друга частина: Літтон на піку популярності та впливу (1831-1835) — ви тут.
Третя частина: Мелодраматичний період (1836-1837).
Четверта частина: Окультизм і реалізм (1838-1851).
П’ята частина: Консервативний період (1852-1873).
На момент публікації «Кліффорда» Літтон вже сформувався як літератор, здобув всесвітню славу і завів численні корисні зв’язки, зокрема й політичні. Саме в цей час Англія переживала великі зміни, пов’язані з виборчою реформою, а на континенті відбувалися ліберальні революції, що відлунювали «тією самою» Французькою революцією. Тут починається новий етап творчої кар’єри Літтона, коли він стає ліберальним політиком. Оскільки реформа була дуже очікуваною, то й ліберальна ідеологія була на підйомі. Можливо під прямим впливом дружини та її родини, Едвард Бульвер-Літтон розпочав свою політичну кар’єру як послідовник Джеремі Бентама (виг-радикал). У старій виборчій системі він бачив одну з «деспотичних привілеїв аристократії». Уже в романі «Кліффорд» він піднімав великі соціально-політичні питання, і явно виражав зацікавленість у політичних змінах. Таким чином Літтон повністю відтворює ключові ідеї епохи, так звану «тріаду» лібералізм-НКФ-романтизм, про яку ми вже писали в окремій статті.
Ще в 1830 році Бульвер намагався увійти до парламенту: за порадою Джона Боуринга, учня Бентама, він виставив кандидатуру від Саутуарка, причому цей крок схвалював Годвін. Перспективи виявилися безнадійними, і він знявся. Після кількох відмов від інших пропозицій він 30 квітня 1831 року був обраний від Сент-Айвса як незалежний радикал. У парламенті Бульвер доклав усіх зусиль, щоб була проведена масштабна виборча реформа, яка значно розширювала політичні права середніх класів. Крім цього, він намагався сприяти реформі фабричних законів, законів про бідних, скасуванню обмежень для євреїв та встановленню драматичного авторського права, яке дозволяло авторам зберігати власність на свої твори. Останній захід врешті-решт призвів до створення міжнародного авторського права. Бульвер також домагався скасування мита на газетну марку — «податку на знання», як його називали, який виявився непосильним тягарем для щоденної преси. Трохи пізніше, вже в 1834 році, коли король розпустив ліберальний парламент і явно готував консервативний контрудар, Бульвер виступив з памфлетом — «Лист колишньому міністру щодо теперішньої кризи», в якому він оголошував дії Вільгельма IV неконституційними. Цей памфлет став абсолютним бестселером (30 000 копій за шість тижнів!) і перетворив письменника в одного з головних ідеологічних лідерів ліберального руху.
Літературна діяльність Бульвера постійно супроводжувала політичну. Сам він цитував Гете: «Ніщо так благотворно не впливає на дух, як причетність до справ народу і людства. Політика і управління власністю сприяють цій причетності, а література, навпаки, перешкоджає». Проте література була для нього в пріоритеті. Англійські письменники і драматурги знайшли в особі Бульвера дуже послідовного і наполегливого захисника своїх інтересів. Коли постало питання про організацію в Англії літературного фонду, він негайно вніс на це значну суму грошей, безоплатно поступився частиною своєї землі для будівництва трьох будинків для літераторів похилого віку і сам фінансував будівництво. Більшу частину організаційної роботи він виконав разом з Діккенсом. На створення фонду пішли і всі доходи від поставленої аматорською трупою Діккенса п’єси Бульвер-Літтона «Ми не такі погані, як здаємося» (1851). Ця вистава, в якій сам Діккенс зіграв одну з ролей, користувалася величезним успіхом. Відтоді Діккенс дуже подружився з Бульвером, а одному зі своїх синів, народженому в 1852 році, він дав ім’я Едвард Бульвер-Літтон.
Як редактор «The New Monthly» та інших журналів, Бульвер мав можливість познайомитися з видатними літераторами того періоду. Такі письменники, як Дізраелі, Джон Форстер і леді Блессінгтон, стали його друзями на все життя. За час співпраці Бульвера з журналом «The New Monthly» він написав і опублікував три романи — «Юджин Ерам», «Годолфін» і «Пілігрими Рейну», а також збірку нарисів «Англія і англійці».
Злочин і кара («Юджин Ерам»)
Наступний роман Бульвер-Літтона, написаний вже в політичний період його життя, як і попередній роман «Кліффорд» належав до «ньюгейтського» циклу. У романі «Юджин Ерам» (1832) він поставив питання про допустимість злочину для видатної особистості, навіть заради благородної справи, навіть проти людини зовсім нікчемної (ще за тридцять чотири роки до появи «Злочину і кари»). А саме такий злочин і вчинив у молодості Юджин Ерам. В основі нового роману лежала справжня історія, що вразила свого часу багатьох. У 1759 році шкільний учитель Юджин Ерам, відомий як людина виняткових здібностей, був визнаний винним у вбивстві і невдовзі страчений. Історія про Ерама особливо зацікавила Бульвера через те, що цей незвичайний убивця був колись домашнім учителем у домі його діда. За чотирнадцять років до описуваних подій він разом зі своїм родичем Хаусманом, давно ставши на криву дорогу, убив світського пройдисвіта, шахрая і насильника Кларка Лестера, щоб заволодіти діамантами, які той придбав нечесним шляхом. Гроші, виручені за них, були йому потрібні, щоб, не померши з голоду, цілком віддатися науці. Тут очевидні запозичення з «Фауста» і «Манфреда» при конструюванні персонажа.
Підемо по порядку. Дія роману починається в тихій сільській місцевості, де живе добрий сквайр Роуленд Лестер з двома дочками, Маделіною і Елінор, та племінником Уолтером. Центральна подія — вбивство одного з родичів сім’ї Лестер, відбувається за кадром у недалекому минулому, і самі Лестери не знають, що цей убитий, якийсь Кларк, був їхнім родичем. Тому на перших порах злочин, залишившись нерозкритим, приносить убивці очікувані плоди. Юджин Ерам оселяється в глушині, як виявляється, якраз по сусідству з Лестерами. Він людина бідна, замкнута, але відома своєю вченістю і оточена майже легендарною повагою. Але йому не потрібні ні ця слава, ні блага, які вона може принести. Він живе на скромні засоби, віддаючи решту незаможним. Його приваблює тільки наука як така, і нічого більше. І все ж, скоєний злочин внутрішньо підточує його. У дім Лестерів він входить як друг і наставник; старий сквайр ставиться до нього з повною довірою, а Маделіна поступово закохується в цього дивного, задумливого вченого. Її племінник Уолтер теж любить Маделіну, але розуміє, що вона обрала іншого, і з болем залишає дім, щоб побачити світ і відволіктися від нещасливого кохання. Уже в перших розділах поруч з ім’ям Ерама з’являється тінь минулого: в село приходить Річард Хаусмен, грубий і підозрілий чоловік, колись знайомий з Ерамом, і одне його ім’я тривожить героя.
У міру розвитку роману любовна ідилія стає все більш тривожною. Маделіна і Ерам готуються до шлюбу, але сам Ерам не може віддатися щастю без залишку. Його стриманість, раптові приступи похмурості, страх перед викриттям, дивні слова про таємницю і небезпеку видають внутрішню тріщину. Тим часом Уолтер, мандруючи, починає розслідувати давнє зникнення людини на ім’я Даніель Кларк. Цей Кларк виявляється не просто випадковою жертвою, а людиною, пов’язаною з сім’єю Лестерів: під цим ім’ям ховався Джеффрі Лестер, батько Уолтера. У Кнерсборо Уолтер збирає свідчення про останню ніч Кларка, дізнається про його зв’язки з Хаусменом, про коштовності, борги, сумнівну репутацію і раптове зникнення. Коли неподалік знаходять людські останки, Хаусмен видає себе переляком і збитими показаннями. Уолтер прямо звинувачує його у вбивстві, і це відкриває шлях до арешту Ерама. Буквально за день до весілля Маделіни і Юджина його злочин розкривається, і в годину, коли їм належить йти до вінця, героя відвозять до в’язниці.
На суді Хаусмен дає свідчення проти Ерама, зображаючи його головним убивцею, і, незважаючи на блискучу промову, Юджина засуджують до смертної кари. Пізніше, вже перед смертю, він залишає Волтеру свою сповідь. З неї з’ясовується внутрішня історія злочину: Кларк був розпусним, жорстоким і низьким чоловіком, який розтрачував гроші і губив інших; Ерам, бідний, хворий, одержимий жагою знання, поступово внушив собі, що багатство такого нікчеми могло б слугувати вищій меті. Тим не менш, насправді Кларка вбив Хаусмен, а Юджин був лише співучасником, але совість все одно мучила його все життя. Перед стратою Ерам кінчає з собою, і кат вішає вже мертве тіло, а син убитого читає сповідь убивці і дізнається всю правду про нього і про батька. Людина, яку він ненавидів як убивцю батька, була не простим злочинцем, а трагічним злочинцем, погубленим власними помилками. Роман завершується не виправданням Ерама, а швидше демонстрацією того, як злочин, скоєний нібито заради знання і користі, робить безплідними і знання, і любов, і все людське життя. Але цей фінал вже згладжена підсумкова версія 1840-х років, у початковій публікації Ерам теж приклав руку до вбивства, і тому роман ще активніше критикували за спробу виправдання злочинця.
Звісно, «Юджин Ерам» вже зовсім не так гостро-соціальний, як «Пол Кліффорд». Він повертається швидше до філософської проблематики. У ньому є кілька висловлювань у дусі Годвіна про суспільство, в якому пороку легше досягти успіху, ніж доброчесності, а розкіш небагатьох купується стражданнями більшості. Але ідилічні картини щасливого села, опікуваного добрим сквайром (пор. пізніший роман «Кекстони»), імпозантна фігура просвітленого лорда, беззавітна любов до бідняка Ерама прекрасної дочки сквайра — ніби призначені для того, щоб спростувати ці слова.
Основна філософська ідея цього роману частково повторює тематику роману «Деверо» (1829), коли на перший план виходить конфлікт філософії утилітаризму і кантіанства, де малюється перевага останнього. Тема злочинності вже піднімалася в романах «Пелем», «Деверо» і «Кліффорд», а тема мук совісті і внутрішньої боротьби звучала в «Пелемі» і «Деверо». У якомусь сенсі роман «Юджин Ерам» став спробою об’єднати всі улюблені автором теми. І тепер питання поставлено через призму взаємовідносин особистості і суспільства (частково намічена в образі абата з «Деверо»). У цьому романі знову звучить критика псевдо-байронівського «культу героїв», в якому вгадується майбутній ніцшеанський «надлюдина». У своєму творі Літтон хотів показати, що людина, яка порушує етику категоричного імперативу, навіть заради суспільної користі, і навіть якщо вона неймовірно розумна і гарна собою, все одно робить фатальну помилку, що призводить до трагічних наслідків. Людина, яка намагається самостійно виправити суспільну несправедливість і покарати злочинця, замість відновлення справедливості — сама стає злочинцем і руйнує власну особистість. Бо моральні закони обов’язкові для всіх, а порушення цих законів веде до внутрішньої ізоляції людини від оточуючих і викликає суспільні біди (пізніше ми ще побачимо цей мотив, наприклад у романі «Лейла»). Найправедніша ідея, для досягнення якої потрібні низькі і антигуманні засоби, перетворюється на зло, і не має права на існування. Тут вже можна помітити непряме засудження тих тенденцій, які виражалися в ідеології соціалістів.
Книга рясніє драматичними можливостями, і автор, який завжди відчував величезний вплив театру, спочатку писав цю історію в драматичній формі. Але врешті-решт він вирішив, що роман краще відповідатиме суспільному смаку, і донесе до більшої кількості людей той урок, який має бути викладений. Ідея Бульвера про те, що романіст — це вчитель, філософ і лідер, простежується у всіх його книгах. У «Юджині Ерамі» він наводить слова Арістотеля про те, що художники і скульптори можуть навчати і рекомендувати доброчесність більш дієвим і сильним способом, ніж філософи, і більш здатні виправляти порочних людей, але додає, що хороший романіст може зробити в цій області набагато більше, ніж живописець або скульптор. І хоча в «Кліффорді» Літтон виступав за пом’якшення покарань для злочинців, і цю ж думку він проніс знову в «Юджині» і продовжував підтримувати в подальшому, все ж він виявляється досить жорстким у порівнянні з Годвіним (за прямою порадою якого обрав сюжет роману, і чийому «Калебу Вільямсу» відкрито наслідував). Якщо Годвін вважав, що 14 років праведного життя спокутують провину злочинця, і засудження такої людини жорстоке і безглузде, то Бульвер-Літтон був з цим не згоден. Він твердо впевнений, що порушуючи закони суспільства, людина повинна понести за це покарання, незалежно від того, коли злочин було розкрито. Тут прекрасно видно, що Теккерей, критикуючи Літтона за безнравственність і героїзацію злочинців, був не правий, вони мають між собою більше спільного, ніж відмінного.
Трагедія романтизму («Годольфін»)
Як політик, Бульвер-Літтон досяг піку популярності завдяки публікації політико-соціального огляду «Англія та англійці» і сатиричного любовного роману «Годольфін». У творі «Англія та англійці» (1833) Бульвер висловлює свої погляди на функції уряду; і, судячи з усього, ці принципи були його путівником у законодавчій діяльності протягом усіх 30-х років. Тут він ще виступає як ліберал, але вже близький до соціалістичних мотивів, переповнений громадянським пафосом і підпорядкуванням особистості суспільному цілому (що, загалом, глибоко анти-ліберальна ідея, але вона зустрічається у багатьох лібералів, які наївно наслідують пафос Риму та революційної Франції). Тобто він стає прихильником усього того, що по суті своїй засуджував у попередніх романах:
В упорядкованій конституції, в конституції, що знаходиться в гармонії зі своїми підданими, кожен громадянин об’єднує себе з державою; він пишається тим, що належить до неї; геній усього народу входить у його душу; він не одинична людина, він надихається могутньою силою спільноти; він відчуває в собі гідність нації, він бачить себе в гідності нації. Щоб об’єднати народ і уряд, щоб запобігти ревнощам і антагонізму у владі, які ми спостерігаємо в даний час, коли кожен протистоїть кожному у своїй загальній слабкості; щоб злити, одним словом, обидві сторони в імені держави, ми повинні спочатку висунути популярний принцип, щоб задовольнити народ, а потім запобігти деградації поступливого уряду, створивши директивний.
Наразі, друзі мої, ви сприймаєте уряд лише тоді, коли він стукає у ваші двері, вимагаючи сплати податків; ви пов’язуєте з його ім’ям ідею не захисту, а вимагання; але я б хотів, щоб ви бачили, як уряд навчає ваших дітей, заохочує вашу науку і покращує становище бідних. Я бажаю, щоб, вимовляючи саме його ім’я, ви зігрівалися вдячним і благоговійним почуттям просвітництва і захисту. … Я бажаю, щоб ви впевненим маршем і під улюбленим знаменом просувалися до того безперервного і незліченного прогресу, який, на моє глибоке переконання, є загальною долею людства. Я бажаю, щоб кожен акт благодійної Реформи здавався вам не поступкою, не вимаганням, а запорукою священної і взаємної любові; законним породженням одного вірного і нерозривного союзу між силою народу і величчю держави.
Це те, що я маю на увазі під директивним урядом; і уряд, сформований таким чином, завжди сильний; але не на зло, а на благо. З самого дитинства і до сьогоднішнього дня мій інтерес і мої дослідження були спрямовані на становище величезних мас людей; саме для їх покращення і просвітництва я був працівником і ентузіастом. Так, я кажу — ентузіастом! Бо коли людина щира, ентузіазм зігріває її; коли корисна, ентузіазм спрямовує.
Так йому відплатило надання переваги кантівству перед здоровою філософією Бентама. «Англія та англійці» не була літературним твором, але чудово виражає умонастрої Літтона в першій половині 30-х років. Хоча є в цьому і хороші моменти, тому що він буквально виступає проти аристократії, і вимагає активного уряду, який не тільки стягує податки і карає, але попереджає соціальні лиха, займається освітою, покращенням умов праці, становищем дітей, реформою допомоги бідним. Хоча він не критикує релігію, але тим не менш пропонує відокремлення церкви від системи державної освіти. Це цілком соціалістичний за духом твір.
Ще одним політичним висловлюванням, але вже за допомогою художньої літератури, став роман «Годольфін» (1833). Як і «Англія…» він був опублікований менш ніж через рік після прийняття законопроєкту про реформу, що значно збільшив кількість людей, допущених до голосування. Будучи політиком, сам Бульвер-Літтон походив із середовища багатого помісного дворянства (джентрі), чий клас традиційно утримував владу, і таке розширення прав середнього класу частково грало йому на руку, хоча в довгостроковій перспективі загрожувало всім земельним аристократам незалежно від статусу. Але якщо титулована аристократія в Палаті лордів (тобто велика аристократія) лягла кістками проти законопроєкту, то Бульвер, засідавши в Палаті громад, став одним із тих молодих інтелектуалів, хто гаряче підтримав реформу, навіть незважаючи на те, що його власний виборчий округ Сент-Айвс через неї втратив частину привілеїв, а сам він, тяжіючи до аристократії, як уже говорилося вище, потенційно загрожував і добробуту джентрі. Перша публікація «Годольфіна» якраз і була приурочена до законопроєкту про реформу, і роман при цьому вийшов абсолютно анонімно. Бульвер навмисно приховав своє ім’я, щоб перевірити, чи зможе він досягти успіху без шлейфу своєї гучної слави автора «Пелема», а також щоб безбоязно і жорстко висміяти світські салони і конкретних політиків. Публіка прийняла оригінальне видання дуже добре, але воно викликало опір з боку еліти через те, що в ньому називалися політики, які виступали проти законопроєкту. Через цю реакцію Літтон переглянув і перевидав роман у 1840 році, вже під своїм ім’ям, але зменшивши кількість політичної їдкості і згладивши всі найгостріші кути.
Написаний у формі рамкового оповідання, «Годольфін» дає сатиричне уявлення про повсякденне життя британської еліти початку XIX століття. Сам Літтон вважав, що цей роман показує ту сторону аристократичного життя, яку не показав «Пелем». Він задумував нову книгу як зворотний бік медалі, показаної в «Пелемі», моральний антипод свого першого значущого роману. Тут він намагався показати нам легковажного юнака, який проживає безтурботне життя, але основні ідеї роману знову близькі до філософських. Роман розповідає про життя ідеаліста-романтика (в образному сенсі слова) Персі Годольфіна та його майбутньої коханої Констанс Вернон. Не переказуючи сюжетної канви, зазначимо, що головні герої роману відкидають загальноприйняті гендерні ролі. Герой-чоловік живе легковажним життям романтика, а героїня-жінка важкою працею досягає зростання впливу та багатства, і вважає кохання — слабкістю. Романтичне вітання в хмарах робить героя вічно незадоволеним. Справжній світ не схожий на його ідеал.
Вважається, що «Годольфін» став першим романом Літтона, який втілив у собі окультну тему, майже в повний зріст, а десь у середині книги майже ціла глава присвячена персонажу містика та окультиста, з яким головний герой подружиться, поки буде подорожувати по Італії. У своє виправдання Літтон вказує в примітках:
Зрештою, астролог — ні, навіть кабаліст — не такий вже чудовий вундеркінд у дев’ятнадцятому столітті! У 1801 році Лаккінгт опублікував ін-кварто, озаглавлене «Маг: Повна система окультної філософії»; розгляд алхімії, кабалістичного мистецтва, природної та небесної магії тощо.
Інтерес до містичного проявляється також у збірці сатиричних діалогів «Асмодей на волі», випущеній одразу після «Годольфіна». Книга є як би продовженням роману 1707 року «Кульгавий біс» Алена-Рене Лесажа, оскільки в ній йдеться про того ж персонажа, Асмодея, який звільнився з ув’язнення в пляшці, але тепер вже в Лондоні XIX століття. Цей роман можна розглядати як черговий сатиричний погляд на вищий клас і англійське суспільство в цілому. Тут обговорюється і стан літератури в Англії, і стан театру, і, звісно, Білль про реформу. Разом з демоном автор може переміщатися по всьому континенту, критикувати Францію та її політиків, висміювати сен-симонізм, відпускати сальні жарти про жінок (про ставлення до фемінізму ми поговоримо в наступних розділах). Він розмірковує про всю літературу цієї епохи, окреме місце присвячуючи творчості Гете. Тут також можна виявити і шабаш, на якому герой фліртує з однією з відьмочок. Тут і вигадані держави за полярним колом, і багато різноманітної містики. Асмодей веде оповідача на зібрання відьом, де з’являється Козем Кесамім, древній маг і хранитель таємного знання. Через нього оповідання йде в підземний і майже космогонічний пласт: відкривається місто Ципроліс, поховане в глибині землі, з храмами, древніми арками, мовчазними площами та залишками зниклих цивілізацій (до цієї теми Бульвер ще повернеться через десятиліття). Містика тут представлена ще більш відверто, ніж у «Годольфіні», хоча це і можна було списати просто на наслідування «Фаусту». Поступово, у боротьбі між філософією англійців (утилітаризм) і філософією німців (романтизм) Літтон починає переходити на бік останніх. Це було видно вже по романах «Деверо» і «Юджин Ерам», але тепер цей вибір стає більш різким і визначеним. І немаловажною причиною для цього вибору могли послужити негаразди в сім’ї, де дружина Бульвера була прихильницею утилітаристичної філософії Бентама.
Німецькі пейзажі («Пілігрими Рейну»)
Бульвер випустив «Годолфін» анонімно після скандалу навколо «Юджина Арама», але тактика не спрацювала; без імені Бульвера роман не отримав багато продажів і уваги преси. Хоча він може вважатися зовсім другорядним, у рамках творчості Бульвера це був значний прорив і спроба відійти від спадщини, пов’язаної з його попередніми книгами. Після цієї публікації, вже наступного року, з’явилися твори «Пілігрими Рейну» та «Останні дні Помпеї». І хоча Літтон починав взагалі з написання «Рієнці», яке закинув на цілий рік, щоб написати роман «Помпеї», а «Пілігримів» він почав писати вже тільки на шляху додому з Італії… але ми все ж змінимо черговість і підемо у зворотному порядку. У «Пілігримах Рейну» (1834) Літтон олюднив готичне мистецтво і пробудив його поезію. Сюжетно це проста історія про молоду і страшенно хвору жінку Гертруду, яка вирушає у свою останню подорож по Рейну. Ця книга сповнена німецьких казок і легенд, описів старовинних замків і німецької природи, про що розповідає Гертруді її коханий Тревільян, щоб полегшити хворій жінці цю важку подорож. У «Пілігримах» Літтон об’єднав казкові перекази Англії з тевтонськими легендами. Тут він представив групи англійських фей, які сплять у квітах і під листям, у прохолодних печерах. Вони розмовляють, торгуються, сватаються і одружуються. Протягом усього подорожі Бульвер-Літтон поєднує елементи художньої літератури, історії та особистих спостережень, створюючи яскраву і образну розповідь про Рейнську область. У цьому романі відобразилося романтичне захоплення природою, середньовічною історією і мальовничими пейзажами. У ньому відчувається дух того часу, коли література про подорожі була популярна серед читачів, які прагнули отримати віртуальні враження від далеких місць. Загалом, це було типове романтичне творіння, яке показує стійкий вплив німців на Літтона. Книга частково була і путівником, описуючи маршрут і основні міста, але кожне місто обов’язково мало бути пов’язане з якоюсь легендою. Подорож Гертруди — це одна лінія оповіді, паралельно з якою відбувається подорож королеви фей Німфалін. Чим ближче мандрівники підходять до Гейдельберга, тим ясніше стає, що хвороба Гертруди вже незворотна. Серед руїн, річок, монастирських дзвонів і легенд вона поступово примирюється з думкою про смерть. Тревільян відчайдушно хоче одружитися з нею хоча б перед кінцем, але Гертруда відмовляється. Вона не хоче залишити його «вдівцем» своєї пам’яті і бажає залишитися для нього скоріше світлим сном, ніж важкою земною втратою. Побачивши тихе місце біля Неккара, вона просить, щоб її поховали саме там, поруч з церквою і водою. Ну а феї, які проводили свою паралельну подорож і спостерігали за людьми, проникаються до вмираючої жінки повагою і симпатією, і тому готують її майбутнє місце поховання за допомогою магії. Кілька днів Гертруда слабшає, але зберігає ясність розуму. Вона втішає батька і Тревільяна, говорить про безсмертя душі і про те, що зникнення з людських очей ще не означає припинення буття. Вночі вона засинає на грудях Тревільяна і вмирає без страждання. Він повертається до Англії, входить у діяльне життя і стає помітною людиною.
Бульвер задумав, і тут же почав писати «Пілігримів», коли повертався по Рейну з Італії, і розповіді головного героя про старовину ніяк не були випадковістю — ще перебуваючи в Італії Бульвер став історичним романістом. Ймовірно, він давно про це мріяв, тим більше що історичну тематику використовував у романі «Деверо». Незважаючи на свідоме розмежування і критику, він завжди захоплювався Вальтером Скоттом, свого часу навіть надіслав йому збірку своїх юнацьких віршів і удостоївся похвали і подяки, але вступати в пряме суперництво не наважувався. Італія, яка зберегла стільки слідів своєї історії, справила на нього, однак, таке враження, що він зняв з себе цей зарок. Саме в Італії на постійній основі жив один з його найближчих друзів по коледжу, Джон Олджо, який ще в 1832 році випустив своє друге велике творіння, описуючи вулкан Везувій, якраз переходячи в стадію активності. У коло спілкування Олджо входили місцеві італійські археологи, які копали давні Помпеї, та й сам Вальтер Скотт перебував тут в останній рік свого життя. У 1835 році Олджо випустить книгу про свою подорож по Греції і Константинополю, а пізніше вступить у масонську організацію, очолить масонів Мальти і Канади, і зникне з усіх радарів, почавши тихе життя. Цілком можливо, що ще проживаючи в Неаполі і перебуваючи так близько до Помпеїв, він вніс вклад у бажання Літтона вирушити саме сюди.
Як ми вже говорили раніше, Розіна Бульвер-Літтон була близька до соціалістичних кіл своєї матері, і її вплив мав значно сприяти тому, що на початку 1830-х років Літтон став вігом-лібералом, все більше цікавлячись філософією Сен-Сімона і проблемою жіночої емансипації (з тим, щоб незабаром їх відкинути). Спочатку його радикальна теща була бажаною гостею в їхньому домі. Але з часом відомість тещі і її радикалізм кидали неприємну тінь на самого Літтона, та й його найближчі друзі аж ніяк не були соціалістами. До того ж Розіна мала власні літературні амбіції, і її ніяк не радували успіхи початківця літератора і політика, навпаки — дратувала його вічна зайнятість і завантаженість письменництвом. До всього іншого вона ненавиділа його матір. Розіна і про своїх батьків говорила без особливого пошанування, а вже свекруху обливала брудом у всіх салонах, а коли вдавалося і в пресі (у зворотному напрямку Розіна отримувала не менше). Між подружжям відбувалися вічні скандали, і кілька разів справа вже йшла до розриву. Інтереси дружини переставали збігатися з його власними, а його друзі їй не подобалися.
У 1833 році, коли здоров’я Бульвера було зовсім розхитане багаторічними перевантаженнями, вони вирушили в подорож до Італії через Францію та Швейцарію, залишивши своїх дітей, Емілі та Роберта, вдома під опікою їхньої спільної подруги міс Грін. У певному сенсі це мав бути їхній другий медовий місяць. Опинившись в Італії, Бульвера поглинуло натхнення, і він постійно зникав у товаристві археологів та друзів, вже виношуючи плани щодо написання наступних творів. У Римі він задумав роман про середньовічний Рим і про переворот Рієнці, навіть почав наполегливо збирати для нього матеріали. У Неаполі він відвідав розкопки Помпеї і приступив до роботи над романом про повсякденне життя римлян. Думка про цей роман виникла у нього, втім, ще раніше, в Мілані, де він бачив знамениту картину К. П. Брюллова «Останній день Помпеї». Розіна зраділа цій подорожі лише одного разу — коли за нею почав залицятися князь Неаполітанський. Але цей роман виявився занадто вже короткочасним. Бульвер звинуватив її у зраді, відвіз до Англії (по дорозі написавши «Пілігрими Рейну»), і вони на деякий час розійшлися. Сам Бульвер, судячи з усього, теж взяв із собою до Італії коханку, і це ніяк не заважало йому займатися подібними звинуваченнями. Цей розрив мав безпосередньо вплинути на ставлення Бульвера до соціалістів і радикальних лібералів, яке дуже різко почало змінюватися. Прикладом такої критики соціалістів у більш-менш явному вигляді виступає навіть роман «Юджин Ерам» (1832), але в подальшому критика всього «лівого» спектра ідей, включаючи ліберальні, буде значно посилюватися.
Літтон — історичний романіст
Мабуть, найвідомішим на сьогоднішній день твором Літтона став роман «Останні дні Помпеї» (1834). До часів Вальтера Скотта звичайним методом історичних романістів було обрати групу історичних персонажів і вигадати для них серію пригод. Насправді вони писали роман а-ля Смоллетт, маніпулюючи персонажами, що носили реальні історичні імена (і «Деверо» був романом такого типу). Але Вальтер Скотт об’єднав не лише історичних персонажів і події, а й персонажів і події повністю вигадані. «Останні дні Помпеї» стали успішною новинкою саме в цьому останньому стилі. Бульвер вивчав римську історію, спостерігав за життям і звичаями італійців, читав греко-латинську літературу та філософію, і завершив усі свої дослідження поїздкою на Везувій. Він візуалізував Помпеї з їх декадентським життям напередодні виверження Везувія, а потім, не маючи історичних персонажів, яких можна було б вписати в цей фон, приступив до їх винайдення, і привів їх у відповідність з епохою. Однак Літтону заважали такі уявлення про гідність літератури, які не спадали на думку Скотту, і в «Останніх днях Помпеї» він навантажує своєю вченістю майже кожну главу. Храми, палаци, вулиці та натовпи на них людей, костюми і звичаї, спорт і розваги, включаючи жорстокості амфітеатру, релігійні обряди і найдикіші забобони, чаклунство і єгипетське чарівництво, зображені пензлем, насиченим фарбами. Тут Літтон намагався бути документальним, наскільки це було можливо. Саме ця частина його роману стала найбільш значущою, і на довгі десятиліття задала стандарт для сприйняття естетичного вигляду античності. «Помпеї» іноді сприймалися навіть як історичний твір.
Але окрім достоїнств, потрібно зазначити, що роман вийшов насамперед «фанфіком» по давнині. Він масово використовує алюзії та прямі запозичення з античної літератури, намагаючись наслідувати її навіть за формою. Однією з головних тем роману є перевага Греції над Римом буквально в усьому, за що не візьмись. Рання церква і просте благочестя християн протиставлені мирській суєті і цинізму освічених людей. Рим загруз у розпусті і звичаї римлян впали, що і служить головною причиною всіх бід, які їх у подальшому спіткають, зокрема — виверження Везувія (буквально божа кара). Багато хто, в тому числі і Локхарт, пробували писати класичний роман і зазнали невдачі. І мабуть жоден історичний роман не користувався більшою популярністю, і не мав більше читачів, ніж «Останні дні Помпеї». І видатні літератори, і натовп читачів були просто в екстазі, а Літтон, розчервонілий від успіху і повний ентузіазму, закінчив ще один роман, «Рієнці», який мав змагатися з континентальними романами Скотта.
І хоча «Помпеї» отримали визнання і користувалися успіхом ще довгі десятиліття, сам Літтон вважав цей роман найменш улюбленим, тому що його написання супроводжувалося процесом розлучення з дружиною. Але тут найцікавіша обставина полягає в тому, що, хоча ця книга була написана в період великих сімейних негараздів і, як наслідок, душевної депресії, у самому романі немає жодного свідчення цього факту; навпаки, всю книгу пронизує помітна веселість тону.
Як ми вже говорили раніше, у Едварда була готова ідея для роману про історію середньовічного Риму. Цей роман був задуманий і почав створюватися ще до поїздки в Помпеї, але був відкладений. У романі «Рієнці, останній з римських трибунів» (1835) розповідається про дворянина середньовічного Риму, який у середині XIV століття прийшов до влади в місті і спробував відновити Римську республіку. Роману передував епіграф з «Чайльд Гарольда»:
«…друг Петрарки, надія Італії, визволитель від віків ганьби, Рієнці, останній римлянин».
Сюжет роману розгортається в Римі XIV століття, в обстановці активної фази боротьби гвельфів і гібелінів, представлених родами Орсіні і Колонна. В черговій їх сутичці Рієнці втрачає молодшого брата від рук роду Колонна. Це стає одним з основних мотивів героя до помсти. Незабаром він, спираючись на народні маси, завойовані шляхом популізму, встановлює в Римі республіку. Це об’єднує всіх аристократів, навіть ворогуючі роди, але Рієнці вдається більш-менш вистояти перед їх натиском. Незважаючи на всі свої достоїнства і мужність, ті грандіозні завдання, які Рієнці поставив перед собою, виявилися значно більшими, ніж його реальні можливості. Заходи, які Рієнці вжив для порятунку своєї справи (в першу чергу податки) — не сподобалися народу, і втративши його підтримку, Рієнці впав.
Широко поширена думка, що роман писався як алюзія на політичні події в Англії. З цим пов’язана «революційна» тематика, і натяки на те, що перегини на місцях можуть привести революцію до тиранії, а державу до катастрофи. Мораль у тому, що всяка реформа повинна бути узгоджена з реальними можливостями держави. Серед представників народу привертає увагу образ коваля Чекко дель Веккьо, який був колись ревним прихильником Рієнці, але став його заклятим ворогом, коли той уклав союз з аристократами і обтяжив народ податками і поборами. «Він був одним з тих, хто знаходить різницю між середнім класом і робітниками; він ненавидів купців не менше, ніж аристократів». У цій характеристиці присутня прихована полеміка з якщо не з чартизмом, то принаймні з його радикальними попередниками. Тут ми читаємо, що «істинними деспотами» народу «є його власні пристрасті»; «не можна миттєво перескочити від рабства до свободи»; «свобода повинна вирощуватися віками»; «обурюватися на свої кайдани ще не означає заслуговувати свободи». З іншого боку, народ не повинен довіряти порятунок одній людині; свобода тримається на інститутах, а не на героях. У книзі «Рієнці» знайшли собі повне вираження популістські тенденції Бульвера. Але головна думка роману чітко сформульована на його сторінках:
«Є тільки один спосіб повернути народу його велич — звернутися до самого народу. Князі і патриції не можуть зміцнити славу держави — вони хочуть піднестися самі. Всі великі світові перетворення — результат народних рухів».
Навіть в Італії ця книга мала великий успіх. Її революційний, ліберальний мотив виявився співзвучним часу. Але як писав сам Літтон, цей роман був скоріше дослідницькою роботою історика, з максимальною дотошністю в дотриманні першоджерел. Він навіть сперечався з історіографією щодо реальної історії Рієнці. Однак насправді його виконання було далеко від документального зображення. Сам Рієнці значно прикрашений, а події його життя, включаючи сцену смерті — змінені. Значну частину сюжету займає любовна лінія його сестри Ірен. Його герой аж ніяк не зображується тираном, або людиною слабодухою, як це було прийнято в історіографії. Таке зображення трибуна, пояснюване романтичною філософією історії, якої дотримувався письменник при створенні твору, відразу впадає в очі. В історичних романах Літтона, здавалося, містична тематика відступила на задній план. Але ідейна тематика творів щодо раннього періоду не змінилася, посилилося тільки захоплення історичними сюжетами. Декілька персонажів у «Помпеях» намальовані цілком у магічному дусі, а «Рейнські пілігрими» вкотре показують захоплення німецькою готикою і романтичною естетикою, хоча написані вже після відвідування Італії.
У зв’язку з «Рієнці» розгорнулася одна цікава історія, яка несподіваним чином пов’язує його з німецьким нацизмом. У 1842 році Ріхард Вагнер створив однойменну оперу на сюжет цього роману, завдяки якій здобув визнання як значний музикант. Ця опера була однією з найпопулярніших у репертуарі Вагнера і збирала натовпи глядачів аж до початку XX століття. Існує версія, що саме ця опера надихнула Адольфа Гітлера на його політичний шлях, і що в його бункері знаходився оригінал рукопису опери Вагнера.