Миколай з Отрекура (1299-1369) — середньовічний французький філософ-номіналіст. У теорії пізнання був прихильником скептицизму, у натуральній філософії — атомістом і противником Арістотеля. Він вважав, що матерія, простір і час складаються з неподільних атомів, точок і моментів, і що всі зародження і руйнування відбуваються внаслідок перегрупування матеріальних атомів. Також Миколай заперечував очевидність арістотелівської причинності (у зародковому вигляді це можна вважати аргументацією Девіда Юма), разом з атомізмом Миколай заперечував єдність світу і Бога, тим самим перетворюючи всяке видиме становлення на послідовність окремих моментів. Схожість його ідей з ідеями аль-Газалі припускає, що Миколай був знайомий з його працями прямо або опосередковано через Аверроеса.
З теорії причинності прямо випливає і заперечення традиційних доказів буття Божого (космологічного, телеологічного тощо), які роблять з факту існування створеного світу висновок щодо існування Бога як його причини. Онтологічний доказ Миколай заперечує на тій підставі, що існування і неіснування — не є ознаками, які входять у логічний зміст відповідного поняття: поняття Бога залишається тим самим, чи мислити Його існуючим, чи неіснуючим. Точно так само з даних у чуттєвому досвіді явищ (акциденцій) з очевидністю логічного висновку не випливає існування відповідних їм сутностей (субстанцій).
Зважаючи на те, що Миколай не сумнівається в існуванні зовнішнього і внутрішнього світів як таких, він вважає допустимим виділення різних ступенів відносної достовірності нашого знання про них і, як наслідок, стверджує, що аргументи квалитативної природної філософії Арістотеля і Аверроеса (континуалізм, що виходить з понять субстанційних і акцидентальних форм теорія виникнення і знищення) менш імовірні, ніж протиставлені їм і більш прийнятні (probabilis) доводи на користь демокритівсько-епікурівського атомізму. Останній отримує у Миколая не досвідне (атоми недоступні відчуттям), але теологічне обґрунтування: завдяки наявності в наших душах ідеї божественного блага як норми і критерію для суджень про відносини між речами і переконанню в тому, що творіння задовольняє цьому критерію, ми можемо зробити висновок про досконалість універсуму, у взаємозв’язку всіх речей якого кожна річ існує заради блага цілого, що припускає, у свою чергу, — в силу свого неієрархізованого досконалості — вічне (а отже, і неподільне) існування своїх первинних складових (minima), тобто атомів.
Усяке природне розрізнення і зміна (якісне, виникнення і знищення, зростання і зменшення) відбувається внаслідок зміни локального розташування і руху атомів (їх поєднання, з’єднання і роз’єднання, ущільнення і розрідження). При цьому світло також розуміється як переміщення з певною кінцевою швидкістю особливих атомарних частинок. Локальний же рух тіл, розкладений на свої неподільні мінімуми («движки», як свого роду атоми руху), також мислиться дискретним. І оскільки атоми незруйновані, світ — за своїми природними законами — в цілому вічний і приречений на постійне повернення до одних і тих самих конфігурацій атомів у тілах (зокрема і людських). Більше того, Миколай інтерпретує посмертне воздаяння як з’єднання душі з кращими поєднаннями атомів як об’єктами її пізнання.
Рішенням папської курії у 1347 році Миколай був змушений спалити свої твори. Йому належить авторство трактату «Exigit ordo executionis» і питання про зростання пізнавальних здібностей («Quaestio de qua respondet magister Nicholaus de Ultricuria»).
До цього матеріалу безпосередньо примикає роздуми про «мінімуми» простору і часу, які піднімаються в статті про атомізм, а саме в тому її фрагменті, де наводяться заперечення Секста Емпірика. Свідчення Миколая ніби підтверджує, що ця версія атомізму, з дискретним простором і часом — швидше за все є базовою в епікуреїзмі античності.
Моя ж власна думка (хоча я і запропонував реконструкцію античного вчення про мінімум простору для обходу апорії Секста) — що ці умовні фрагментування простору і часу, у будь-якому випадку мають нерозв’язні внутрішні протиріччя. Простір має мислитися континуально, і рух атомів у ньому — плавно і безперервно. А оскільки час і є міра руху (самого по собі «часу» не існує в принципі), тоді і атома часу теж не існує. Він абсурдний навіть у тому випадку, якщо б ми роздробили простір.
Спочатку атомізм був покликаний боротися з математичними інтерпретаціями природи, які вели до нерозв’язних парадоксів («апорії Зенона» тощо), але спроби атомізувати простір і час — за своєю природою є спробами «математизувати» атомістику. І тому спочатку приречені на провал.