Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійській мові.
Nicholas of Cusa: Writings on Church and Reform (~1445). Translated by Thomas M. Izbicki.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 33. Видавництво Гарвардського університету, 2008.
0674025245. xx + 663 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Ця книга містить добірку різноманітних творів Миколая Кузанського, богослова й кардинала XV століття. Не можу сказати, що знайшов у ній щось особливо повчальне чи цікаве для читання, але, зрештою, я й не належу до цільової аудиторії. На внутрішньому боці суперобкладинки сказано, що він «широко визнаний найвизначнішим оригінальним філософом епохи Відродження», — залишається лише сподіватися, що до цього тому не ввійшли його найкращі праці 😛
До богемців: про вживання причастя
Цей твір справляє на мене враження чогось, що можна було б зустріти в погано написаній сатирі якогось антиклерикального пропагандиста, і трохи гнітить бачити, що подібна дискусія свого часу велася цілком серйозно. Очевидно, одним із пунктів розбіжностей між основною католицькою церквою та гуситами (чеською конфесією, визнаною церквою єретичною) був обряд причастя: гусити вважали, що і священник, і парафіяни мають під час обряду споживати і вино, і хліб, тоді як церква вважала, що миряни мають отримувати лише хліб, але не вино.
І ось перед нами 40-сторінковий трактат, присвячений цій темі й усіяний посиланнями на давніх богословів та подібних авторитетів. Починається він із викладу гуситської точки зору: вони стверджують, що їхня версія обряду є справжньою, первісною і підтверджується думками різних давніх авторитетів. Але відповідь Миколая говорить цілком прямо: головне тут — послух церкві й нічого більше. Якщо церква змінює свою думку щодо якогось обряду, богословського питання чи чогось іншого, ви маєте триматися її нової позиції, бо або сам Бог змінив свою волю (отже, нова версія правильна), або, в малоймовірному випадку, якщо церква помиляється, Бог не триматиме на вас зла за послух їй; тоді як якщо ви підете своїм шляхом і випадково помилитеся, вам не пощастить (§15, 18, 33). Чудово.
У певному сенсі його прямота навіть освіжає. Ми й так розуміємо, що релігія значною мірою пов’язана з владою та контролем, але нині, мені здається, вони не люблять визнавати це так відверто, як робить Миколай у своєму трактаті. Однак гнітить думка про те, що люди дозволили таким тиранічним інституціям досягти такої жахливої міри впливу.
Лист до богемців про церковну єдність
Далі в книзі подано довгий «Лист до богемців» на ту саму тему; його, вочевидь, було написано значно пізніше, але його аргументи залишаються більш-менш тими самими, що й у першому есеї. Серед іншого він докладно розглядає різні історичні звичаї, пов’язані з причастям, намагаючись довести, що гусити помилялися, вважаючи, ніби миряни в давнину отримували хліб (§30–40).
Мені було доволі ніяково все це читати — тільки подумати, що розумна й освічена людина (а Миколай, без сумніву, саме такою і був) могла витрачати стільки сил, щоб сперечатися про такі безглузді дрібниці, що стосуються цілковито беззмістовних і вигаданих питань. Це так само безглуздо, якби купка гіків сперечалася, що краще — Зоряні війни чи Зоряний шлях; тільки в тому разі всі, включно із самими сперечальниками, певною мірою усвідомлюють, що просто дуріють, тоді як Миколай та інші богослови, безперечно, сприймали свої суперечки надзвичайно серйозно. Цікавий уривок із §36, де він описує різні євхаристійні звичаї: «Деякі навіть силоміць причащали мертвих, що було заборонено синодом».
Собори і влада
Два наступні есе — «Чи вищий авторитет святих соборів за авторитет папи?» і «Про президентську владу на вселенському соборі» — присвячені темі вселенських церковних соборів; вони виявилися трохи менш авторитарними, ніж я очікував після читання першого есе. Миколай стверджує, що папа зобов’язаний підкорятися рішенням такого собору і що, якщо він сам або його представники присутні на соборі, вони можуть головувати лише в сенсі сприяння обговоренню, але не в сенсі нав’язування іншим певної точки зору. Фактично Миколай каже, що справжнім головою такого собору є сам Бог. Однак він наголошує, що рішення, ухвалювані на соборах, мають бути якомога одностайнішими.
Судячи з передмови перекладача (с. x), ці питання були не такими вже й абстрактно-академічними, як може здатися на перший погляд: вони мали практичне значення для самого Миколая, який був присутній саме на такому соборі — Базельському соборі.
[Прим. — іноді просто кайфую від того, наскільки тупий автор цих оглядів. Він навіть не спромігся уточнити, яку позицію зайняв Кузанський. Справді, навіщо переказувати зміст того, що ти прочитав? Достатньо ж просто назвати розділи! Дебіл, не інакше].
Промова на Франкфуртському сеймі
Цей меморандум займає майже 50 сторінок, і я щиро співчуваю тим, кому довелося слухати його як усний виступ у Франкфурті 😛 (У передмові перекладача сказано: «Насправді князі [які мали слухати цю промову на Франкфуртському сеймі] вирушили на полювання, залишивши своїх радників слухати ці промови, кожна з яких тривала по три дні.» С. xii). У документі розглядаються різні суперечки, пов’язані з Базельським собором, які, мушу зізнатися, я не знайшов особливо цікавими; однак було втішно подумати, що й нинішні наші чвари через кілька століть здаватимуться такими ж неістотними, як нині здається Базельський собор — і ця думка, як на мене, вельми підбадьорлива.
Очевидно, в якийсь момент до собору звернулися представники православної церкви з Греції, які прагнули знову об’єднатися з Римською католицькою церквою, тим самим поклавши край розколу, що виник кількома століттями раніше; але для цього вони просили перенести собор у доступніше місце, щоб літні грецькі патріархи, прелати та інші справді могли пережити дорогу туди (§9). Собор вирішив перенестися до італійського міста Феррари, але кілька його членів залишилися в Базелі, заявивши, що перенесення до Феррари є недійсним і що саме вони, ті, хто лишився в Базелі, представляють справжній вселенський собор; вони навіть проголосили нового (анти)папу, оскільки чинний папа підтримав переїзд до Феррари. Що робить цю історію ще дивнішою — їхнім антипапою став не хто інший, як герцог Амадей, тобто людина, яка взагалі не належала до духовенства (§17).
Звісно, Миколай виступає проти всього цього, вказуючи, що не можна вважати собор вселенським, якщо на ньому відсутня достатньо репрезентативна кількість прелатів; а тому, коли більшість делегатів залишила Базель, ніякого собору там фактично вже не було, що б там не стверджували ті, хто залишився. Крім того, Феррарський собор був явно більш «вселенським», оскільки в ньому брала участь велика делегація з Греції. (Як можна дізнатися з Вікіпедії, історія продовжилася так: до складу грецької делегації у Феррарі входили Константинопольський патріарх і навіть сам візантійський імператор. Після довгих обговорень богословських відмінностей між західною та східною церквами собору вдалося досягти певного компромісу, але представники греків не мали повноважень нав’язати цю угоду решті східної церкви: «Після повернення східні єпископи виявили, що їхню угоду із Заходом повсюдно відкинули монахи, народ і цивільна влада», тож усе завершилося нічим. Втім, мене особливо здивувало, що сам візантійський імператор був присутній на соборі; це було 1438 року, лише за 15 років до остаточного знищення Візантійської імперії турками, тож я б наївно припустив, що в імператора були справи важливіші, ніж поїздка до Італії на релігійний собор.)
Іноді його праведний гнів буває по-справжньому кумедним — наприклад, у §47, де він називає Базельський собор «тим збіговиськом нечестивих розкольників» :))) Звучить значно веселіше, ніж, імовірно, було насправді 🙂
Діалог проти амедеїстів
Є також діалог на тему Базельського собору, який, як і багато подібних діалогів, насправді не написаний як розмова двох рівних, а являє собою запитання учня та пояснення вчителя. Отже, він більше схожий на сучасний список поширених запитань, ніж на справжній діалог. Як би там не було, цей діалог дає стислий огляд того, як виникла сама суперечка, а потім повторює аргументи Миколая про те, чому фракція, що залишилася в Базелі, помиляється, і що законний собор тепер перебуває у Феррарі.
Не можу сказати, що я в захваті від аргументів Миколая — він, здається, надзвичайно сильно спирається на ідею, що собор не має влади вказувати папі, що робити; отже, базельська фракція помиляється головно тому, що папа підтримав перенесення до Феррари. Але як би там не було, мене дивує, що взагалі точилися такі гарячі суперечки про ці речі. Адже прелатів, які залишилися в Базелі, було значно менше, ніж тих, хто погодився переїхати до Феррари; крім того, папа і представники східної церкви також були на боці Феррарського собору; то як же хтось міг серйозно стверджувати, що базельська фракція становить вселенський собор, а феррарська — єретична й хибна? Ця ідея видається цілковито безглуздою.
Лист Санчесу де Аревало
Цей лист справив на мене надзвичайно сильне враження — він майже цілком складається з теологічного «словесного салату» промислового ґатунку. Він ще незбагненніший, ніж більшість постмодерністських есеїв, зокрема й ті, що створюються генератором постмодерністських текстів 😛 Думаю, хтось, хто володіє достатнім обсягом відповідних знань, міг би стежити за його аргументами, але я міг лише приголомшено дивитися й дивуватися. Ось кілька вибраних прикладів:
- «Усі створені речі беруть участь у розгорнутій і, безперечно, багатоманітній єдності вічного Слова, яке все в собі вміщує, так що саме Слово, хоч як таке воно й не підлягає участі, все ж бере участь у багатоманітності множини учасників найкращим чином». (§1)
- «Усі розумні створіння, отже, можуть досягти найвищого блаженства не інакше, як причастившись до благодаті Ісуса. У всіх, хто причетний до цієї благодаті, благодать Ісуса розкривається в багатоманітності учасників. Таким чином, благодать Ісуса є всім тим, що перебуває в усіх, хто угодний Богові; і всі, хто угодний Богові, в Ісусі є всім, що угодне Богові». (§2)
- «Оскільки, однак, множина може брати участь в єдності лише в різноманітній відмінності, то й Церква, отже, не може існувати інакше, як у різноманітній участі в єдності». (§6)
- «Немає розгортаної єдності в множині, ніби існувала в розгорнутому вигляді вища сила єдності. Ми знаємо, що цей загальний принцип, який спочатку охоплює кожен окремий принцип, не вичерпується через множення окремих принципів». (§6)
Він, мабуть, курив щось справді першокласне 🙂
Зрештою Миколай повертається до своїх звичних тем (принаймні звичних для цієї книги) — соборів і папської влади; вочевидь, мета всієї цієї теологічної словесної мішанини в перших частинах листа — виправдати його ідеї про важливість єдності церкви та послуху папі (на противагу дозволу соборам із ним не погоджуватися тощо). Він і справді мов «зламаний годинник» у цій темі — весь час показує одне й те саме.
Проповіді
Книга також містить кілька проповідей, але загалом я не знайшов їх особливо цікавими. Зізнаюся, доти я був майже цілком незнайомий із проповідями як жанром, тож не дуже уявляв, чого чекати. І все ж я рідко мав чітке уявлення про те, що він намагається сказати; складалося враження, ніби він просто розводиться й блукає від однієї теми до іншої без будь-якої визначеної мети, а його «аргументація» будується майже цілком на голих твердженнях і благих побажаннях.* Я очікував, що проповідь має бути доступнішою й зрозумілішою, можливо, містити якісь притчі та чітке послання; можливо, академічне походження Миколая заважало йому писати проповіді такого роду. Цікаво, яке враження (якщо взагалі якесь) справляли його проповіді на слухачів, коли він виголошував їх у церкві.
*І він анітрохи не соромиться в цьому зізнатися: «Усе, чого бажає розум, є істина» (Проповідь 126 , §8).
Загальна реформа церкви
Цей есе починається з кількох сторінок його звичної безладної теологічної балаканини, але решта являє собою цілком розумний план церковної реформи. Головна його ідея — спрямовувати інспекційні комісії, які мають перевіряти й забезпечувати, щоб усе відбувалося за правилами. Звісно, він не може втриматися від своєї давньої одержимості «дотриманням правил і практик» (§10), тобто майже можна уявити, як він знову витягає на світ старі суперечки про те, кому що належить під час причастя. Решта плану зосереджена на здоровіших речах — наприклад, на тому, щоб священники, єпископи, монахи, абати тощо справді виконували свої обов’язки, жили пристойно й скромно (§31–32) і т. д. Він хоче, щоб такі інспекції поширювалися навіть на папу й кардиналів (§25–27), і пропонує різні способи завадити прелатам накопичувати кілька бенефіціїв (§14–17) та проводити надто багато часу в церковних політичних інтригах замість пастирської праці (§30, 37–39). Інспектори навіть мали б право усувати прелатів, які не виконують вимог (§19–20). Він також хотів покласти край вшануванню підроблених реліквій (§22).
Проблеми, на які спрямований цей план — корупція, симонія тощо — загалом збігаються з тими, що, залишившись невирішеними, зрештою спричинили Реформацію. Тож, гадаю, план Миколая або взагалі не був ухвалений, або був реалізований неефективно. Цікаво поміркувати, наскільки інакше могла б скластися історія, якби його план удався і протестантська реформація так і не відбулася.
Висновок
Що сказати насамкінець? Я абсолютно не є цільовою аудиторією цієї книжки. Можливо, хтось релігійний і/або зацікавлений у теології знайшов би есеї Миколая цікавими, але я, зі свого боку, не міг не шкодувати, що розумні й освічені люди на кшталт нього витрачали стільки часу й сил на таку безплідну, хибну й безглузду тему, як теологія. Чорт забирай, навіть затятий атеїст на кшталт мене може відчувати певну симпатію до окремих релігійних ідей (я завжди з повагою ставився до «чини з іншими так, як хочеш, щоб чинили з тобою» і «підстав іншу щоку», хоч вони й цілком непрактичні), але коли це вироджується в авторитарну казуїстику (а саме до цього зводиться майже все, що Миколай пише в цій книжці: «корись папі»), важко відчувати до цього щось, окрім зневаги.
Можливо, мені слід було б прочитати цю книжку по суті як політичну; замість того, щоб нарікати на її релігійні та теологічні аргументи, мені слід було б розглядати його праці як частину політичної боротьби за владу всередині церкви того часу. Коли політик у наші дні пише промову, а квазіінтелектуальний експерт із аналітичного центру — політичну працю, ніхто не шукає в таких документах істини чи мудрості — це лише інструменти, зброя в їхньому арсеналі. Можливо, і писання Миколая в цій книжці слід розуміти саме так; це не зробить їх цікавішими для читання, але, мабуть, трохи зменшить розчарування від них.