Марсіліо Фічіно. «Коментарі до Платона: «Федр» і «Іон»» (огляд)

Автор тексту: Ill-Advised

Оригінал англійською мовою

Marsilio Ficino: Commentaries on Plato. Vol. 1: Phaedrus and Ion (1484). Під редакцією та в перекладі Майкла Дж. Б. Аллена.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 34. Видавництво Гарвардського університету, 2008. 
9780674031197. lix + 269 pp.

Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут

Марсіліо Фічіно був неоплатонічним філософом XV століття, відомим, серед іншого, перекладом усіх творів Платона латинською мовою та численними коментарями до його праць і праць його послідовників. Ця книга містить коментарі Фічіно до «Федра», одного з діалогів Платона. У певному сенсі я знайшов цю книгу дуже цікавою, хоча, мабуть, не в тому сенсі, в якому слід було б 🙂 Цікаво мені було спостерігати, наскільки інакше «Федр» виглядав для Фічіно порівняно з тим, як він виглядає для мене. Я прочитав «Федра» Платона кілька тижнів тому й написав доволі роздратований пост про нього, в якому скаржився на слабку аргументацію, надмірну вільність у тлумаченні слів, надмірне використання метафор і загальну плутанину, прийняття бажаного за дійсне та схильність Сократа вигадувати небилиці. Погляд Фічіно (що не дивно) був цілком протилежним. Однією з найпомітніших частин «Федра» є метафора Сократа про душу як колісницю з парою крилатих коней — метафора, між іншим, яку Сократ розтягує значно довше, ніж слід було б, виявляючи інтерес до анатомічних подробиць крил коней, радше притаманний ветеринарові, ніж філософові. У будь-якому разі те, що мені видалося просто мальовничою (і зрештою дещо затягнутою) метафорою, тут названо «міфічним гімном» і досліджується з такою благоговійною відданістю, якої зазвичай очікуєш від побожного вірянина, що вивчає священні книги своєї релігії.

Книга починається з перекладу Фічіно тієї частини «Федра», де міститься «міфічний гімн» — і це, гадаю, корисно, щоб освіжити пам’ять читача. Звісно, я не можу судити про якість перекладу Фічіно, але він видався мені цілком розумним, наскільки я можу зіставити його з перекладом, який читав кілька тижнів тому. Цікава деталь: Фічіно пом’якшив багато гомоеротичних місць оригіналу — див., наприклад, 249a (с. 17), 255e, 256a (с. 35). Хоча «міфічний гімн» охоплює лише близько чверті діалогу, саме ця частина, вочевидь, найбільше цікавила Фічіно. Його «аргументація» до «Федра» починається з короткого викладу всього діалогу, але далі 8 із 11 розділів присвячено виключно гімнові. Потім іде посторінковий коментар Фічіно до «Федра», в якому, знову ж таки, переважну увагу приділено гімнові. Подекуди Фічіно присвячує цілу сторінку розборові кількох рядків оригіналу, тоді як до інших частин діалогу обмежується кількома рядками коментаря на багато сторінок тексту. Загалом обсяг коментаря становить близько 60 % від довжини самого діалогу, і приблизно дві третини з цього — розбір «міфічного гімну».

Я часто дивувався, як Фічіно вдавалося виводити таку обширну, складну й докладну систему тлумачення з якогось короткого уривка Платона (у його «коментарі» іноді обговорюються речі, жодного сліду яких я не зміг знайти в уривку, який нібито обговорюється — наприклад, згадки про Сатурна в коментарі до гл. 28, с. 155; і обговорення Меркурія в гл. 49, с. 187). Однак, судячи з приміток перекладача наприкінці книги, Фічіно, по суті, спирався на давньогрецьких неоплатоніків, таких як Плотин і Прокл. У мене склалося враження, що неоплатоніки, такі як Фічіно, ставилися до Платона майже як до релігійного пророка, кожне речення й кожне слово якого сповнене значення й сенсу, а обов’язок відданих послідовників — з’ясувати, що саме воно означає. Те, що у Платона не має жодного сенсу, сприймається як таке, що має алегоричний сенс, який потім докладно обговорюється. Зауваги Сократа, що видалися мені випадковими поетичними зворотами в описі сходження душі-колісниці до неба, тут досліджуються до найдрібніших деталей і вважаються джерелом натяків на структуру різних рівнів дедалі абстрактніших «світів» та ієрархію богів і демонів, що їх населяють (див., зокрема, 247b–c, де душі «досягають вершини […] стоять на спині неба […] і споглядають те, що за небом. Наднебесне місце» — кілька рядків, які Фічіно коментує протягом трьох сторінок).

Чесно кажучи, усе це мене дещо розчарувало; не цього я очікував. Неоплатонізм постає радше як релігійний містицизм, аніж як інтелектуальне заняття. Замість того щоб досліджувати світ, у якому ми живемо, вони втікали до гіпотетичного «вищого» світу, який нібито вивчали, але насправді просто вигадували з нічого. Їхня схильність вибудовувати хитромудрі системи описів цих вищих світів нагадала мені теософів і «нью-ейджерів». Прагнення Фічіно чіплятися за кожне слово «Федра» й наполягати, що воно неодмінно є частиною єдиної, продуманої системи вищих світів і істот, видалося мені по суті релігійним.

Я навіть не можу не поставити собі запитання, чи не був неоплатонізм просто своєрідною сурогатною релігією для певного типу інтелектуалів — так само як пізніше інші використовували дарвінізм або об’єктивізм для подібної мети. Деякі місця у Платона та в коментарі Фічіно (зокрема, гл. 19, 28, 30, 35; а також § 8 його коментаря до «Іона»; і аргумент до «Федра» 10.6–7, с. 87–89) видаються спробами, хай і натягнутими, провести паралелі між традиційними грецькими богами та платонівською «внутрішньою» теологією. Я легко можу уявити собі розквіт подібних речей у певний період у Давній Греції, коли традиційну релігію дедалі більше вважали надто безглуздою, щоб сприймати її всерйоз (принаймні освічені люди), тож вони вітали зусилля Платона та його послідовників зі створення витонченішої й інтелектуальнішої системи вірувань. Можливо, Фічіно так само був незадоволений розладнаністю традиційного християнства та його богослов’я і, отже, шукав розради в спробах поєднати його з платонізмом.

До інших характерно релігійних елементів «Федра» та коментарів Фічіно можна віднести, наприклад, ідеї про перевтілення душ у людей вищого або нижчого рангу (філософи, природно, найвищі), залежно від того, скільки Істини™ вони споглядали раніше під час сходження до платонівських небес (Фічіно докладно обговорює дев’ять класів людей у гл. 24), і про те, що душа має заслужити своє місце на небі тисячоліттями філософських занять (гл. 25). Я вже скаржився на це у своєму дописі про «Федра» і не стану повторюватися. Але цікаво зауважити, що частини «Федра», які найбільше цікавлять Фічіно, — це саме ті, що найсильніше віддають релігією. До речі, є дуже цікаве додаток перекладача (с. 209–212), де ясніше описано систему «вищих світів» за Фічіно; там він навіть визнає: «Ця схема може видатися складною, якщо не зовсім заплутаною» (с. 211). В іншому додатку зазначено, що «якою б темною і важкою вона не здавалася нам тепер, реакція Фічіно на “міфічний гімн” “Федра” була відносно прямолінійною порівняно з тлумаченням Прокла» (с. 220). 

Як би там не було, ось у якому сенсі ця книжка видалася мені цікавою: було захопливо спостерігати, як із кількох туманних платонівських рядків люди створюють цілу систему квазітеології. Але як повноцінний коментар до Платона я не впевнений, що вона була мені корисною. Небагато місць «Федра» стали мені зрозумілішими після читання Фічіно — хоча, звісно, він не писав для таких невігласів, як я. Щоправда, його коментар (гл. 15) зробив аргумент Сократа про безсмертя душі (245c–246a) трохи яснішим, хоч і не переконливішим. Багато його тлумачень видалися мені натягнутими — наприклад, коли він пояснює розповідь Сократа про цикад (259b–d) як мову про даймонів, посередників між людьми та богами (гл. 35, с. 171; у гл. 38, с. 177 він каже, що цикади — алегорія місцевих божеств); або коли стверджує, що в єгипетській оповіді Сократа про винайдення письма (274c–275b) бог Тевт — не більш ніж демон, а цар Тамус — насправді не людина, а бог Аммон або Юпітер (що, за Фічіно, пояснює, чому Тевт приносить свій винахід (тобто письмо) на суд Тамуса; гл. 49, с. 187–189).

Про діалог «Іон»

Наприкінці книги також наводиться короткий лист Фічіно, в якому він обговорює інший діалог Платона — «Іон». У цьому діалозі Іон виступає в ролі рапсода, тобто читця й тлумача поем Гомера. Іон стверджує, вельми дивним чином, що він здатен говорити лише про поеми Гомера і ні про яких інших поетів; у зв’язку з цим Сократові не становить труднощів довести, що здібності Іона походять із божественного натхнення, а не з людської майстерності. Мені це видалося черговим дешевим маніпулятивним прийомом Платона; він вигадує такого нереалістичного персонажа, як Іон, лише для того, щоб полегшити собі міркування.

Друга частина діалогу ще безглуздіша. Сократ змушує Іона визнати, що поет на кшталт Гомера говорить про найдивовижніші речі, не будучи фахівцем ані в одній із них, і все ж часто має рацію; це неможливо пояснити інакше, як тим, що поет теж перебуває під божественним натхненням (до речі, Фічіно цілковито погоджується з цією нісенітницею в §7). Я ледь міг повірити власним очам, навіть коли вперше прочитав «Іона» багато років тому. Невже Платон і справді думав, що ми не помітимо очевидного пояснення: поет має достатньо добре знати ті теми, які він згадує, щоб говорити про них так, аби це здавалося правдоподібним його слухачам — тільки й усього. Добре, якщо він знає про це більше, ніж його аудиторія, хоча якщо й не знає, то, ймовірно (якщо в нього є бодай якийсь хист письменника), він усе ж зможе досить переконливо вдавати, щоб недосвідчений читач нічого не помітив. А якщо захоче бути цілком точним, він може просто проконсультуватися з справжніми фахівцями. У наші дні це, втім, цілком нормально — письменник, маючи намір порушити у своєму творі якусь тему, як правило, має трохи її вивчити; і фахівці нерідко критикують письменників, якщо ті зробили це недбало. Цікаво, чи була ця практика справді невідома давнім грекам, чи Платон просто вдавав, що не знає про неї? (Може, Платон просто був поганим письменником, і тому він відмовився від художньої літератури на користь філософії на початку своєї кар’єри, а потім почав писати погану прозу під виглядом філософії? :P)

Як би там не було, Фічіно, звісно, не знаходить жодних вад у цьому діалозі й головно зосереджується на ідеї божественного натхнення поетів. Він указує, що це приклад одного з чотирьох «божественних шаленств», згаданих у «Федрі» (244a–245a; три інші — пророче натхнення, поетичне натхнення і жрецьке захоплення, що веде до містеріальних культів і подібного; див. §4), і вбачає в цьому ще одне доказ існування чогось божественного (§7). Що ж. Боюся, я не бачу великої користі в такого роду аргументах. Те, що ми поки не можемо пояснити походження поетичного таланту й натхнення якимось іншим, кращим способом, ще не дає нам права вигадувати цілий сонм надприродних сутностей і стверджувати, буцімто натхнення походить від них. Більша частина коментарів Фічіно присвячена речам, які взагалі не згадуються в «Іоні»: так, він намагається провести паралелі між чотирма божественними шаленствами з «Федра» і сходженням душі через чотири вищі світи неоплатонізму (§3–4), а також якимось чином зіставляє дев’ять Муз із небесними сферами й вигадує безліч інших подібних алегорій (§8). Є чудовий уривок із §8, який прекрасно показує підхід Фічіно до тлумачення Платона: «Коли Платон каже “Бог”, він має на увазі Аполлона, а коли каже “Музи” — він має на увазі душі світових сфер». (с. 205.) Їй-богу, з такою свободою тлумачення він міг би з тим самим успіхом заявити, що під Музами Платон насправді мав на увазі Білосніжку і сімох гномів…

У певному сенсі ці замки в хмарах, зведені платоніками, — дивовижний витвір людського розуму, почасти споріднений із поезією, релігією, математикою, мистецтвом та іншими подібними речами. Але вони не кажуть нам нічого про світ — лише трохи про людський розум і його здатність вигадувати. Тому я не відчуваю особливого інтересу до їхнього вивчення: якщо я хочу читати вигадку, я візьму роман; але цілком можу зрозуміти, чому деякі люди знаходять усе це захопливим.