Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Марсіліо Фічіно — «Про Діонісія Ареопагіта» (1494). Під редакцією та в перекладі Майкла Дж. Б. Аллена.
Том 1: Містичне богослов’я і Божественні імена, частина 1.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 66. Видавництво Гарвардського університету, 2015.
9780674058354. lxxi + 516 с.
Том 2: Божественні імена, частина 2.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 67. Видавництво Гарвардського університету, 2015.
9780674743793. xxxvii + 483 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Тут представлено ще два томи неоплатонічних коментарів Фічіно, цього разу присвячені двом працям Діонісія Ареопагіта: «Містичному богослов’ю» і «Божественним іменам». Очевидно, Діонісій був грецьким богословом пізньої античності, на якого сильно вплинула неоплатонічна філософія, зокрема праці Плотина та йому подібних. Однак до XIX століття широко вважалося, що він жив у I столітті, а не в пізній античності, і що він був учнем святого Павла. Імовірно, це спонукало дехто надавати його працям ще більшої ваги, ніж вони мали б за інших обставин. Це також інколи проступає в коментарях Фічіно, наприклад там, де він говорить про вплив Діонісія на пізніх неоплатоніків, хоча насправді все було навпаки.
Структура цих книжок видалася мені цікавою. Фічіно поділив два твори Діонісія на доволі короткі розділи, що рідко перевищують дві сторінки, а часто становлять лише один-два абзаци. Потім він переклав кожен розділ і передував йому власним коментарем, який у середньому трохи довший за сам текст Діонісія, але ненабагато. Іноді він, по суті, переказує те саме, що говорив Діонісій, лише дещо стриманішим стилем (сам Діонісій, здається, був своєрідним містиком, який боровся й трудився на межі того, що людська мова може висловити про Бога та подібні речі, і це відбивається в його стилі). Однак інколи він заглиблюється в деталі й присвячує одну-дві сторінки коментаря тому, на що Діонісій лише коротко натякнув в одному невеликому абзаці. У мене склалося враження, що Фічіно часто прагне більшої систематичності, перелічуючи, пояснюючи й навіть нумеруючи речі там, де Діонісій лише побіжно згадав про них.
Отже, читаючи книжку, ви ніби перечитуєте кожен фрагмент двічі: спершу з погляду Фічіно, а потім із погляду Діонісія. Мені це видалося доволі цікавим, і було приємно дізнатися, як Фічіно інтерпретував піднесені, але часто важкі для розуміння тексти Діонісія. Інколи мені здавалося, що його коментарі допомогли мені краще зрозуміти деякі речі або, принаймні, помітити те, чого я б не помітив у тексті Діонісія, хоча загалом я, звісно, не можу сказати, що справді щось зрозумів.
Проте я знав, чого чекати після моїх попередніх зустрічей із неоплатонічними коментарями Фічіно (див. мої попередні дописи про «Федра» і «Парменіда»), тож анітрохи не розчарувався. З мого погляду, перед нами ще два томи неоплатонічних казок, цілком читабельних невеликими порціями (якщо, звісно, не надто перейматися тим, чи має щось сенс), хоча водночас, прочитавши ці два томи, я буду дуже радий, якщо в наступних кількох томах «Бібліотеки епохи Відродження I Tatti» більше не буде неоплатонізму.
Кілька тижнів тому я читав словенський переклад Діонісія (див. мій допис про це), і мені не здалося, що читання коментаря Фічіно істотно поліпшило моє розуміння. Зокрема, оскільки його коментар більш ніж удвічі збільшує загальний обсяг тексту, усе починає здаватися трохи розтягнутим і громіздким, і мені було легко втратити з поля зору загальну картину. Мені хотілося б, щоб Фічіно запровадив у працю якусь структуру, окрім простого поділу, наприклад, «Божественних імен» на 351 короткий розділ (а «Містичного богослов’я» на 29). Мені також здалося, що у версії Фічіно стиль останнього менш енергійний і менш сміливий у використанні мови, творенні слів і тому подібному, хоча я не маю на увазі це як закид Фічіно; можливо, це пов’язано з тим, як він переклав Діонісія латиною, або, можливо, з тим, як Майкл Аллен, перекладач ITRL, потім переклав переклад Фічіно з латини англійською, або, можливо, з тим, що я читав це іноземною мовою, в якій усе завжди здається більш розпливчастим і поверховим, ніж рідною; або, можливо, з дещо буквальним підходом словенського перекладача Діонісія. У будь-якому разі, факт залишається фактом: що стосується власного стилю Діонісія, мені більше сподобався словенський переклад, ніж цей, опосередкований Фічіно.
Містичне теологічне вчення
Це досить короткий твір Діонісія, присвячений головно негативній або апофатичній теології. Я пам’ятаю, що трохи про це йшлося в коментарях Фічіно до «Парменіда», і було цікаво побачити тут більше подібного. Загалом ідея полягає в тому, що Бог настільки незбагненний і недосяжний для нашого розуміння, що простіше й безпечніше говорити про те, чим він не є, ніж про те, чим він є. Звісно, цей підхід має і свої вади, як показано в класичному коміксі «Ісус і Мо»: важко використовувати такий підхід, щоб указувати людям, що робити 🙂 )
Мені сподобалася ця фраза Діонісія (12.1), яка майже могла б стати стислим викладом цих двох томів: «Ми повинні стверджувати про Бога все, що можна припустити щодо речей, оскільки Бог є причиною всього; і, своєю чергою, з іще більшою підставою ми повинні заперечувати про Бога всі ці самі атрибути, оскільки Бог перевершує все суще» (Фічіно каже щось подібне в « Божественних іменах », 258.1–2). Фічіно вказує (26.6–7), що вони мають на увазі під негативними твердженнями про Бога: «Коли ми заперечуємо, що душа є тілесною сутністю, ми не заперечуємо водночас, що вона є кращою сутністю, а саме безтілесною сутністю. Так само ми заперечуємо, що Бог перебуває в порядку сутності […] однак визнаємо, що Бог є абсолютною сутністю в трансцендентному й простішому сенсі. Крім того, заперечуючи, що Бог є життям, яке є актом сутності, ми не перешкоджаємо тому, щоб Він був життям у сенсі того, що Він є причиною такого акту». І так далі.
У розділі 6.1 Фічіно пропонує вдалу класифікацію пізнавальних здібностей на чотири види: відчуття, уява, розум і інтелект. Далі він наводить аргументи, чому Бог недоступний для всіх чотирьох видів. Як ми вже бачили в коментарях Фічіно до Платона, для неоплатоніків було дуже важливо, щоб Єдине (принцип єдності) було вище або передувало буттю. У віршах 8.4–5 Фічіно наводить ще кілька аргументів на користь цього. Вони не можуть бути рівними, каже він, бо тоді для їхнього поєднання знадобився б іще один принцип; і буття не може бути вищим за Єдине, оскільки тоді єдність, беручи участь у бутті, втратила б свою простоту і навіть перестала б бути єдністю.
Божественні імена
Чесно кажучи, у мене склалося враження, що більша частина цієї праці присвячена божественним іменам у другій половині; на початку він зачіпає інші теми, наприклад, досить докладно обговорюється природа зла, і я, головно, не намагався з’ясувати, чи мають ранні частини праці якусь осмислену загальну структуру, чи ні. Що стосується обговорення божественних імен, я знайшов його доволі цікавим. Можливо, називати їх іменами дещо заплутано; мені здалося, що це радше властивості. Діонісій говорить про те, що означає, коли кажуть (наприклад, у Біблії), що Бог є добро, життя, великий або малий, подібний чи неподібний, старий і молодий тощо тощо. (добре резюме Фічіно є в 287.1). Фічіно вказує (11.1), що, оскільки ми не можемо збагнути Бога безпосередньо, було б добре вивчати його через ці імена або означення; ці імена не «позначають саму природу Бога», але, принаймні, «вони розкривають безліч різних благ, які походять […] із божественної благості» (15.1). Єдиною альтернативою опису Бога цими іменами було б нічого не говорити, оскільки Він незрівнянно вищий за все інше (23.1).
Проблема в тому, що все це, здається, зводиться до безглуздої гри слів. Усе зводиться до того, що «так, ми можемо сказати, що Бог є життя, бо все життя походить від нього, але водночас він не є життям, бо, очевидно, він не живий у тому сенсі, в якому живі звичайні живі істоти, і він надприродно вищий за життя тощо», і ви можете замінити життя на буття, добро тощо, а аргумент завжди залишається практично тим самим. У мене часто виникало сильне бажання накричати на цих людей і сказати їм, що якщо ви постійно потрапляєте в ситуації, коли водночас стверджуєте «А є Б» і «А не є Б», то ви або помиляєтеся принаймні в одному з цих тверджень, або висловлюєтеся надто розпливчасто. По суті, більша частина «Божественних імен» складається зі спроб Діонісія пояснити такі розпливчасті твердження, як «Бог є [не] життя», і доводити, що за належного тлумачення вони набувають якогось сенсу й аж ніяк не суперечать одне одному. Можливо, це й так, але все ж було б значно краще, якби вони від самого початку не робили цих розпливчастих заяв.
Ех, але я знову минаю головне — зрештою, це релігія. Невизначеність тут, безперечно, є перевагою, а не вадою. З одного боку, вона дає їм змогу говорити лаконічні й вражаючі речі про Бога, а з іншого — якщо хтось вкаже на суперечливість їхніх тверджень, вони можуть попросити когось на кшталт Діонісія навести виправдання й пояснення.
У своєму коментарі до «Містичної теології» (11.3) Фічіно прямо визнає, що так, зазвичай «ствердження й заперечення чогось щодо одного й того самого об’єкта не можуть бути водночас істинними […] Але божественна єдність настільки дієва, що в собі вона може примирити навіть протилежності між собою як єдине ціле». Цікаво, що він указує на подібність між Богом як найвищим і матерією як найнижчим: «Отже, ви скажете, що Бог є або має те чи інше, або форму, оскільки Він це створює; а потім знову скажете, що Він цього не має, бо Він вищий за це. Але ви стверджуватимете, що матерія має або є тим самим, бо вона це отримує (пасивно); своєю чергою, ви заперечуватимете, що матерія має те саме, бо матерія нижча за це» (11.4). Пізніше («Божественні імена», 89.5) він пояснює, що і Бог, і матерія безформні, хоча, звісно, з різних причин («Бог вищий за всяку форму і створює всяку форму; але матерія нижча за всяку форму і підпорядковується всім формам»). Докладніше про це він говорить у розділі 132.1.
Мушу визнати, що міркування про те, що матерія не має форми, здаються мені дуже дивними, оскільки я звик уявляти матерію як таку, що має всілякі структури, атоми в складних конфігураціях і тому подібне; але, гадаю, для Платона й подібних до нього слова «матерія» та «форма» означали щось цілком інше, ніж для більшості з нас сьогодні. До речі, подібні міркування в дусі «Бог є X, бо він створив X» здаються мені дуже безглуздими. За тією самою логікою можна твердити, що тесля — це стілець, бо він робить стільці…
Фічіно наводить добрий абзац (202.3) про те, як різні імена Бога стосуються різних більшою чи меншою мірою поширених «дарів, посланих божественним провидінням»: «добро» — для тих, що приходять до всього, до сутностей і несутностей; «буття» — для тих, що приходять лише до сутностей; «життя» — для тих, що приходять до живих істот; і т. д.
Існує цікава аналогія, покликана пояснити, як діє Трійця (Фічіно в 41.3, Діонісій у 42.1): уявіть кілька світильників в одній залі; їхнє світло поєднане, тож ми не можемо бачити світло кожного світильника окремо; і все ж воно залишається виразним, так що, наприклад, якщо ми приберемо один світильник, його світло теж зникне, не зачіпаючи інших. Але в іншому місці Фічіно визнає (317.3): «Але навіть ангели не можуть пізнати, через розуміння і волю, як три особи або сутності можуть перебувати в Бозі, і все ж тому Бог не менш один, не менш ніж Єдиний. Це цілком поза межами їхнього розуміння».
Цікавий факт із коментаря Фічіно (93.5): він каже, що Сонце в 166 разів більше за Землю. Цікаво, як вони це оцінили. Вони не так уже й сильно помилилися — у Вікіпедії сказано, що насправді воно в 109 разів більше.
Кумедний приклад маніакального прагнення класифікувати все підряд, яке, здається, було таким популярним серед неоплатоніків, особливо серед пізніх: «Платоніки постулюють п’ять світів: перший — надосяжний, другий — досяжний, третій — мислимий, четвертий — уявний і п’ятий — видимий» (із коментаря Фічіно, 97.1. Див. також 152.2 для ще одного прикладу шаленого класифікування). Останній із них, звісно ж, — той, який ми знаємо з нашого звичайного повсякденного життя. Гадаю, нам слід бути вдячними, що вони встояли перед спокусою додати напівнадосяжний, піддосяжний, цілковито недосяжний, антиподосяжний, їстівний тощо тощо :))
Якщо я правильно пам’ятаю, існує давня філософська суперечка про те, чи чинить Бог щось тому, що це добре, чи речі є добрими тому, що Бог їх чинить. Фічіно «розв’язує» це питання простим твердженням (122.4): «Бог, на відміну від нас, не бажає того, чого Він бажає, тому що ці речі самі по собі добрі; а навпаки, тому що Він бажає, і тоді ці речі самі по собі добрі». Фічіно ототожнює добро з Богом і, таким чином, ставить його вище за буття (134.7): «оскільки всі речі через свої бажання повертаються назад до Добра, це слугує для нас аргументом на користь того, що всі сутності походять від цього Добра, а отже, воно перевершує вселенське буття».
Кумедний наслідок того, що Бог стоїть вище за буття, полягає в тому, що в певному сенсі Бог не існує :] Так каже Діонісій: «Він не був і не буде; Він не був створений, не стає і не стане. Радше, Він навіть не існує, але Він є саме буття в усіх сутностях» (109.1).
Вочевидь, колись люди вірили, що страус зігріває свої яйця не сидячи на них, як інші птахи, а пильно дивлячись на них! :)) Див. Фічіно 57.1 і примітку перекладача 108 (с. 476): «згідно із середньовічним Фізіологом, „Страус відкладає яйця, але не висиджує їх звичайним способом: він сидить обличчям до них і пильно дивиться на них. Вони зігріваються теплом його погляду, і пташенята вилуплюються“».
Що стосується зла, Діонісій і Фічіно переважно пояснюють його не як щось саме по собі, а просто як брак добра: «те, що зазвичай називають злом, не є цілковитим злом, а лише позбавлене добра» (Діонісій, 155.2); «Кожен природний інстинкт і рух будь-якої живої істоти, властиві її виду, безперечно, добрі, оскільки вони даровані Провидінням Добра для збереження виду; і вони спрямовані на благо кожного. Але зло в живих істотах вважається якимось недоліком» (Фічіно, 162.1).
Із передмови перекладача (том 1, с. xxxii): «З огляду на складність цього підприємства, я, мабуть, помилився і збився з дороги, мов заблуканий цап, і був би радий пастирським порадам щодо виправлення або коригування». :))