Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал статті англійською мовою
Для огляду було використано такі два томи книги Marsilio Ficino: Commentaries on Plato. Vol. 2: Parmenides (бл. 1490).
Під редакцією та в перекладі Мод Ванхален.
Том 1: Parmenides, Part I. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 51. Видавництво Гарвардського університету, 2012.
9780674064713. lxii + 286 pp.
Том 2: Parmenides, Part II. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 52. Видавництво Гарвардського університету, 2012.
9780674064720. v + 408 pp.
Інші авторські оглядові статті можна прочитати тут
Одного разу мудра людина сказала, що щастя залежить від різниці між нашими очікуваннями та реальністю. Після мого недавнього досвіду читання коментаря Фічіно до платонівського «Федра» я трохи скоригував свої очікування, перш ніж узятися за його коментар до «Парменіда». У результаті читання виявилося не таким уже й неприємним, як я спершу побоювався. Мої підозри, що неоплатоніки були радше схожі на дивну релігійну секту (яка розглядала деякі з найбільш безладних платонівських міркувань як своєрідне священне писання, що потребує ретельного й украй винахідливого «тлумачення»), ніж на справжнє інтелектуальне заняття, було підтверджено дуже цікавим вступом перекладача в першому томі. Там сказано, що вони «встановили тісний зв’язок між філософією, теологією, вірою та об’явленням» (с. viii); «вони розглядали платонізм як теологію, як низку „об’явлень“, даних богами, а не як раціональне міркування, що описує місце і роль людини у світі» (с. ix). Сам Фічіно нічим не відрізняється: він «цікавиться містичною природою „Парменіда“, шляхом, який дасть змогу душі підноситися до Бога» (с. xvii); він був «більшою мірою стурбований містицизмом (тобто досягненням єднання з Богом), ніж метафізикою (тобто створенням раціональної системи, що описує реальність)» (с. xx). Див. також 44.1, де є особливо яскравий приклад цієї схильності до містицизму: «світло Блага (якщо тільки ми можемо його сприйняти) змушує нас відкласти інтелект і його формули, розум, Ідеї та всі умопосяжні реальності […] ми приймаємо, або, радше, поклоняємося світлу Блага, заплющивши очі нашого інтелекту».
У результаті я, по суті, змирився з тим, що більша частина того, що пише Фічіно, навряд чи матиме для мене сенс. Ці люди, неоплатоніки, не прагнуть зрозуміти чи описати щось реальне — принаймні не в тому значенні, в якому я розумію слово «реальний». Вони зводять хитромудру, витончену інтелектуальну споруду — замок у хмарах, — щось, що вони видають за опис дедалі абстрактніших «вищих» рівнів реальності, хоча насправді це очевидно не що інше, як безладна суміш квазірелігійних вигадок, витягнутих просто з їхньої уяви [або радше витягнутих просто з їхньої дупи — fictions pulled straight out of their asses].
То що ж робити, зіткнувшись із такою книгою? Гадаю, старанніший, терплячіший або інтелектуально чесніший читач міг би присвятити величезну кількість часу й зусиль серйозному вивченню різних галузей філософії, аж доки не досяг би того рівня, коли почав би справді розуміти, що хоче сказати Фічіно, і перестав би вважати його тексти переважно безглуздим словоблуддям. Це було б гідно похвали, і я певен, що такі читачі існують; безперечно, вони отримали б велику користь від читання книги Фічіно. Але я не з їхнього числа, тож обрав інший, очевидний і легкий шлях: я просто призупинив свою недовіру — приблизно так, як чинять під час читання художнього твору. Коли читаєш фентезійний роман, ти ж не волаєш подумки на автора, що він ідіот, бо драконів, очевидно, не існує, а якби вони й існували, то не змогли б літати — їхні крила надто малі, і не могли б вивергати полум’я через закони термодинаміки тощо і т. ін. Ти просто приймаєш існування вогнедишного літаючого дракона як факт у межах вигаданого світу книжки й продовжуєш читання.
Користуючись тут тим самим прийомом, Фічінів коментар до Платона перетворюється на не надто неприємну, хоч і трохи бліду та безсюжетну, художню оповідь, що досліджує вельми дивний і абстрактний уявний світ. Я навіть відчув певне полегшення: мені більше не хотілося вигукувати після кожного другого речення, що це нісенітниця, що це нереально, що це паршивий аргумент, що це порожні мрії, що він уживає терміни, яким не потрудився дати означення, і т. д. Я міг просто фіксувати, що він каже, ніби це має сенс у межах його уявного світу, і рухатися далі — так само, як приймаєш вогнедишного дракона у фентезійному романі. Гадаю, ви могли б сказати, що читати філософський твір у такий спосіб безглуздо, і я не став би сперечатися; я сприймаю це як відчайдушну, але не зовсім безуспішну спробу видобути бодай щось із книги. Можна заперечити, що в такому разі краще було б узагалі її не читати — і я знову не стану заперечувати. Просто так склалося, що я намагаюся прочитати більш-менш усе із серії I Tatti Renaissance Library, і тому мені довелося знайти якийсь спосіб упоратися і з платонівськими коментарями Фічіно (Справді, єдині книги з цієї серії, які я досі пропустив, теж належать Фічіно — шість томів його Платонівського богослов’я. Можливо, я все-таки візьмуся за них колись, застосувавши той самий метод, що й під час читання коментаря до «Парменіда»).
Як би там не було, якщо читати саме так, доводиться визнати, що неоплатонічний вигаданий світ Фічіно не позбавлений чару й уяви. Це, по суті, саме те, чого можна чекати від філософа, який вирішив сконструювати релігію. У звичайній, реально існуючій релігії, що виросла більш-менш органічно з туманних напівміфічних початків, неминуче виникає химерна суміш абстрактних піднесених ідей і дуже конкретних (і незмінно безглуздих) забобонів і правил бронзової доби — на кшталт заборони їсти креветок, обрізання, побивання камінням перелюбників і подібних жахливих правил із жахливими реальними наслідками, які здаються цілком відірваними від піднесених елементів релігії. У неоплатонізмі ж, навпаки, оскільки його створювали філософи, реальна, практична частина майже відсутня — принаймні в книжках на кшталт Фічіно (хоча давні грецькі неоплатоніки, судячи з усього, справді мали певний набір релігійних ритуалів, що супроводжували їхні псевдофілософські вірування; див. «Теургія»). Тут панує своєрідна математична стерильність: можна приємно провести пів години, занурюючись у їхній уявний світ, — і все це без того, щоб хтось намагався використати його як привід для нав’язування вам плутаних релігійних заборон у реальному житті.
Гадаю, для тих, кому таке справді потрібно, є й інші постачальники, які роблять це краще, ніж неоплатоніки, — саме тому сьогодні в реальному світі ми бачимо безліч усяких неоезотеричних диваків, але жодного справжнього неоплатоніка. І все ж для когось на кшталт мене, хто аж ніяк не шукає собі нью-ейдж культ, читання цієї книги стало, принаймні, приємним проблиском уявного бачення речей, цілковито чужого й несхожого ні на що інше, з чим я міг би зіткнутися в реальному житті.
Можливо, для когось на кшталт мене це почасти привабливо, бо я обожнюю ієрархії в художній літературі, хоч і знаю, наскільки вони жахливі та шкідливі в реальності. А неоплатоніки цілком пронизані ідеєю ієрархії; усе в них побудовано на тому, що одне передує іншому, є вищим або нижчим за інше і т. д.; вони все ділять на рівні та підрівні й так далі. На найвищому рівні в них є вельми цікаве «начало єдності», зазвичай зване «Єдиним», — по суті, це бог, створений для тих, кому звичайні боги здаються надто заплутаними 😛 Фічіно часто згадує, наскільки невимовне Єдине, і каже, що легше стверджувати, чим воно не є, ніж те, чим воно є (негативна теологія, див. вступ, с. xii; і 33.3: «не слід розуміти заперечення як брак, а радше як надлишок», тобто коли ці люди кажуть, що Єдине/бог — не X, вони мають на увазі, що воно — не X, бо воно — щось незрівнянно більше, ніж X). Єдине «невимовно перевершує все завдяки своїй незрівнянній простоті» (68.3)! Звісно, це не заважає Фічіно захоплюватися тим, як Парменід в однойменному діалозі Платона доводить усілякі безглузді й самосуперечливі твердження про Єдине; навпаки, це лише робить його ще непізнаваннішим і, отже, ще величнішим. Фічіно, здається, цілком задоволений думкою про те, що Єдине слід передусім споглядати в мовчанні (47.10), і пише: «в Листах Платон забороняє досліджувати будь-що, що стосується першоначала всіх речей» (61.3). Можна було б подумати, що філософові не по собі від думки про поняття, настільки недоступне розумові, але їхній захват лише показує, що ці люди були ближчі до релігії та містики, ніж до будь-чого, пов’язаного з раціональним мисленням 🙂
Фічіно висуває кілька дотепних доводів на користь того, що Єдине передує буттю, а отже, істинним принципом усього є не буття, а єдність (2.3). Звісно, я не міг не поставити собі запитання, навіщо взагалі має існувати якесь єдине вихідне начало всього, — але тут я знову виходжу зі стану «призупиненої недовіри», чого не слід було б робити. Є один разюче незв’язний абзац (57.7), де він намагається довести, що неоплатонічний принцип Єдиного не суперечить християнському поняттю Святої Трійці. З тією самою проблемою, звісно, стикалися задовго до нього християнські богослови, для яких ідея Трійці, безперечно, була незграбним аргументом проти твердження, що християнство — релігія монотеїстична 😛 Тож Фічіно вдається до богословського бурмотіння: «Згідно з богословами Григорієм Назіанзином і Миколаєм [з Метони], Божественна Трійця звільнена від цих умов. […] Отже, Трійця — це властивість єдності, не причетна, однак, самій єдності й не поєднана через причетність до неї; вона природно становить найпотаємнішу частину єдності» (ха-ха! то, значить, у єдності раптом з’явилися частини?) тощо і т. ін.
Що б ви не казали про Єдине, принаймні воно справді має сильну присутність в оригінальному діалозі Платона. Мені значно менш очевидно, звідки неоплатоніки взяли нижчі рівні своєї ієрархії. Парменід присвячує більшу частину другої половини діалогу обговоренню наслідків існування або неіснування Єдиного — як щодо самого себе, так і щодо інших речей. Фічіно каже, що ці різні гіпотези відповідають різним рівням неоплатонічної ієрархії: інтелекту, душі, формі та матерії, хоча я підозрюю, що зв’язок цих термінів із їхніми звичайними значеннями є вельми розпливчастим і далеким. Судячи з приміток перекладача наприкінці книги, більшість цього він узяв у давніх неоплатоніків, таких як Плотин і Прокл; у мене склалося враження, що вони почали з кількох розпливчастих згадок у різних творах Платона (не лише в «Парменіді»), але потім додали чимало власних ідей — і зуміли видати їх за коментарі до Платона.
Однією з приємно дивних ідей, запозичених ним у Прокла, є «гена́ди» — механізм, завдяки якому Єдине повідомляє іншим речам єдність: «абсолютне Єдине породжує вищі й божественні єдності [або гена́ди], які також називаються богами, перш ніж створювати властиві речам поєднання, споріднені цим речам і такі, що їх об’єднують» (52.2). Часом навіть сам Фічіно визнає, що давні неоплатоніки переборщили у своєму шаленому прагненні систематизувати все підряд: «Якщо тобі нудно читати, як розрізняються ці порядки у Сиріана і Прокла, що, безперечно, нудно й мені розповідати […]» (94.2); «Я відкидаю це розрізнення, яке вони проводять із більшою ретельністю, ніж користю» (94.3) :))
Поки я читав цю книжку, я не міг позбутися відчуття, що значна її частина демонструє пастки, в які потрапляє філософ, що надто квапиться зі спекуляціями в царині, про яку ми маємо недостатньо знань і розуміння (хоча, гадаю, скаржитися мені не варто, адже саме для цього, власне, філософія й існує). Наприклад, візьмімо платонівські Ідеї. Очевидно, Платон і його послідовники наполягали, що це не просто зручні мисленнєві абстракції, а певні реально існуючі речі, що мешкають в особливому вищому світі й породжують речі нашого «чуттєвого» світу (тобто звичайного реального світу, сприйманого нашими чуттями), подібно до шаблонів (або «парадигм», як часто сказано в цьому перекладі Фічіно). Цікаво, що Фічіно наполягає: ідеї застосовні лише до природних об’єктів, а не до створених людиною (розд. 9). Так, Фічіно говорить про «Ідею людини» (4.1) як про шаблон для всього «людського роду, який вічний» (4.1); подібним чином можна мати ідею коня (4.5) і, гадаю, собаки, як і будь-якого іншого тваринного виду. Але тепер ми знаємо, що види аж ніяк не вічні. Якщо повернутися на кілька десятків мільйонів років назад, я і мій пес Фідо, ймовірно, мали спільного предка десь у той час. Можна вибудувати довгий ланцюг особин — починаючи з мене й піднімаючись моїм родовим деревом до того спільного предка, а потім спускаючись від нього до Фідо. Кожен індивід у цьому ланцюзі — батько або нащадок попереднього, тож усі вони будуть дуже схожі. І все ж перші кілька особин у цьому списку — це я і мої безпосередні предки, засновані на ідеї людини, тоді як останні — Фідо та його предки, засновані на ідеї собаки. Отже, в якійсь точці цієї послідовності має з’явитися індивід, заснований на ідеї людини, у якого батько або нащадок уже не заснований на ідеї людини, а на чомусь іншому (можливо, на ідеї собаки або чогось проміжного).
Ось такого роду абсурд і виходить, якщо наполягати, що ідеї — це не просто довільні мисленнєві абстракції. Я, звісно, не став би суворо докоряти за це Платонові та його послідовникам — адже вони тоді ще не знали про теорію еволюції. Але зізнаюся, мене дивує, що вони не додумалися до подібних заперечень, які можна було спостерігати й без сучасної науки. Наприклад, можна було порівняти свійських тварин та їхніх диких родичів, з якими вони в багатьох випадках могли схрещуватися. Як виправдати існування окремих ідей для собак і вовків, але не для кожної породи собак? А якщо визнати останнє, то чому б не допустити окрему ідею для кожного індивідуального екземпляра (чого Фічіно, до речі, явно не визнає, розд. 8)? З іншого боку, якщо твердити, що собаки й вовки засновані на одній і тій самій ідеї, то чому б не поширити це й на людей? Де провести межу — і хіба не очевидно, наскільки все це довільно?
Так само, читаючи міркування про різні ускладнення, пов’язані з часом і рухом, я не міг не думати, що цим людям неабияк допомогли б деякі з наших «сучасних» (тобто дев’ятнадцятого століття) математичних уявлень про континуум, дійсні числа, функції тощо. Фічіно також проводить цікаве розрізнення між розумом та інтелектом: «інтелект одразу споглядає, так би мовити, поглядом те, що розум розглядав багатьма способами за допомогою міркування, так само як зір миттєво сприймає сферичний предмет як круглий, тоді як дотик робить це, торкаючись предмета кілька разів» (32.3). Але, гадаю, з огляду на те, що нам тепер відомо про людський зір, його аналогія вельми хитка. Наші очі містять безліч клітин, що реагують на світло, яке падає з різних напрямків, а наш мозок здатен обробляти сигнали від цих клітин паралельно. По суті, це нічим не відрізняється від того, якби у вас було сотня рук і ви могли торкатися всіх точок сфери одночасно [від себе додам, що й Джон Локк піддає це твердження сумніву, довівши, що зір не сприймає відмінність фігур сам по собі, див. задача Моліньйо]. Але що мене ще більше непокоїть, так це те, що, як я підозрюю, його розрізнення між розумом та інтелектом постає головно із самообману. Адже як неприємно уявляти собі, що цей старий повільний розум, який доходить до висновків поволі, через безліч дрібних і важких кроків, — це найкраще, що ми маємо! А часом він узагалі не доходить до жодного висновку, просто здається, коли завдання виявляється надто складним. Це трохи гнітить. І як було б чудово, якби існувала якась інша здатність, що, за вдалого збігу обставин, раптом охоплювала б усе миттєвим, сліпучим осяянням! І ось він вигадує таку здатність і називає її «інтелектом». Я чудово розумію це прагнення, але боюся, що це не більш ніж приємна фантазія.
Ось цікавий уривок із 5.5, який міг би стати основою для науково-фантастичної оповіді: «під Ідеями елементів нематеріальні елементи на небесах передують матеріальним елементам підмісячного світу: небесний лев, кінь і дерево, а потім стихійні; під Ідеєю людини спершу з’являється небесна людина, потім повітряна і земна». :)) Є кумедний уривок про самогубство (46.4) — у межах міркування про те, чому Благо є вищим принципом порівняно з буттям: деякі люди чинять самогубство, «якщо вони зовсім не мають надії на добрі речі […] відкидаючи життя й сутність, позбавлені добра, — адже вони любили їх, безперечно, лише через те, що було в них доброго». І напрочуд чесний уривок із 68.1, після зауваження, що Парменід показав, що «Єдине не відрізняється від інших, перш ніж показав, що воно не тотожне самому собі [139C]. Обидві ці засади, однак, недоступні для розуміння звичайних людей». Як же це влучно! :)))
Одна цікава особливість перекладу полягає в тому, як часто в ньому вживається слово «yonder» («он там», «той, он там»). У другій частині воно трапляється на сторінках 41, 55, 195, 229, 235, 267, 277 і 281; у першій частині воно трапляється рідше, але я там цього не підраховував. Не зрозумійте мене хибно — я й сам маю слабкість до примхливих, застарілих слів, але часте вживання «yonder» впадало в око, мов хворий палець, у решті цілком нормальній сучасній англійській цього перекладу. Цікаво, чи є це вживання «yonder» чимось загальноприйнятим у філософських перекладах, чи це просто дивна особиста примха перекладача. Ще один кумедний вислів трапляється в примітках перекладачки до першої частини, на с. 241, де вона пише, що «звіряла текст за аутопсією» (collated the text by autopsy). Я раніше ніколи особливо не замислювався над словом «autopsy» і ніколи не зустрічав його в жодному іншому контексті, окрім як «розтин трупа», але, побачивши його тут, я зрозумів, що воно походить від auto + opsy, тобто «дивитися власними очима» (друга частина — та сама, що й у слові Cyclops, «циклоп», у якого було одне велике кругле око). Втім, я не втримався від уявлення, як хтось розрізає рукопис скальпелем 😛
У своєму дописі про коментар Фічіно до «Федра» я казав, що не вважаю його особливо корисним як коментар, бо після його прочитання я не став краще розуміти сам діалог. У випадку з «Парменідом» у мене склалося зовсім інше враження. Більша частина «Парменида» була для мене більш-менш цілковито непроникною; але тут, у коментарі Фічіно, принаймні видно якусь структуру цілого. Він змушує відчути, ніби різні гіпотези, які обговорює Парменід у діалозі, є частинами якоїсь більшої системи. Читаючи самого «Парменида», я не міг навіть зрозуміти, чи йдеться там узагалі про щось осмислене, не кажучи вже про те, про що саме; тоді як тут, у Фічіно, я принаймні бачу, що він хоче сказати, хоча багато з цього здається мені відверто безглуздим. «Парменід часто висловлює суперечливі твердження […] Я ж намагаюся, наскільки можу, узгодити майже кожне з них і запропонувати ймовірні тлумачення» (98.4), — і, мушу сказати, він виконав чортівськи добру роботу, з огляду на цілковиту безладність значної частини платонівського «Парменида». 🙂
Особливо мені сподобалося його міркування про те, що означає розглядати наслідки припущення, ніби щось не існує (36.1): «людина насправді не припускає, що інтелект або душа абсолютно не існують […], а радше припускає, що ця річ, названа “інтелектом” або “душею”, насправді не є інтелектом чи душею, а є — або уявляється — як щось інше», і те саме відбувається, коли припускають, що Єдине не існує (див. кінець того самого параграфа). Не можу не замислитися, якою мірою Платон узагалі впізнав би власні думки в цих коментарях; витончені системи, вигадані неоплатоніками-«коментаторами», часом мають лише вельми туманне відношення до того, що насправді писав Платон. Дотепне зауваження міститься в 52.3, де сам Фічіно визнає, що не бачить зв’язку між певним місцем у Платона та «інтерпретацією» Прокла: «Прокл також запрошує нас поспостерігати (що, по правді кажучи, мені самому надзвичайно важко помітити), яким чином ці божественні порядки вводяться в другій гіпотезі» тощо. 🙂
Одним із найпотворніших уривків у «Парменіді» є той, де Парменід «доводить», що Єдине і стає, і не стає старшим і молодшим за самого себе (152e). Мене розвеселила ментальна гімнастика Фічіно, покликана показати, ніби все це має якийсь сенс: якщо, наприклад, Сократ старший за Платона на певну кількість років, то в міру того, як обидва старіють, «вікова перевага Сократа над Платоном поступово здаватиметься меншою […]; можна сказати, що Сократ стає “молодшим” щодо Платона, а Платон — “старшим” щодо Сократа» (93.1). Загалом не знаю, що сказати наприкінці цього допису. Думаю, мій досвід показує, що, доклавши трохи зусиль, навіть такий дурнуватий сторонній, як я, може знайти бодай щось добре в такій книжці — хай і ціною цілковитого нерозуміння її суті. Втім, усе це цілковито неістотно, адже майже всі інші читачі, які візьмуть цю книжку до рук, будуть куди краще підготовлені до її розуміння і прочитають її з набагато більшою користю та значно плідніше, ніж я.