Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал статті англійською мовою
Для огляду використовувалися такі два томи книги Лоренцо Валли: «Діалектичні диспути» (1439).
Том 1: Книга I. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 49. Видавництво Гарвардського університету, 2012.
9780674055766. l + 397 стор.
Том 2: Книги II–III. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 50. Видавництво Гарвардського університету, 2012.
9780674061408. v + 591 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Валла був автором XV століття, з яким я вперше познайомився кілька років тому, коли прочитав його чудове викриття «Дару Костянтина» (див. мій допис того часу). Ця праця, «Діалектичні диспути», — зовсім інша річ, технічний трактат із філософії, і, читаючи його, я опинився практично цілковито не у своїй стихії — можливо, навіть більше, ніж із раннішими філософськими книгами з серії ITRL (наприклад, неоплатонічними коментарями Фічіно). Я навіть не певен, що справді розумію, що таке діалектика; здається, це передусім мистецтво аргументації, пов’язане з логікою з одного боку та риторикою з іншого, і межі між цими поняттями видаються розмитішими, ніж мені хотілося б. Трактат Валли поділено на три книги, від простіших частин до складніших: перша книга присвячена термінам, друга — реченням, а третя — цілим аргументам. Мені це видалося доброю ідеєю, і вона могла б стати основою для чудової вступної книжки на цю тему — але, на жаль, це не зовсім те, що потрібно. Її не було написано для таких людей, як я, які майже нічого не знають про предмет; Валла більшою чи меншою мірою припускає, що читач уже обізнаний із усталеними уявленнями про діалектику, і знає, наприклад, Арістотеля та різних середньовічних логіків. І він переважно викладає власні ідеї, критикуючи й заперечуючи ці усталені уявлення. Це, безперечно, мало великий сенс для нього та його початкової аудиторії, але означає, що книжка значною мірою не підходить для мене. Перекладачі, на їхню честь, спробували допомогти, подавши розлогі примітки й коментарі, але, відверто кажучи, цього було недостатньо. Якби я справді хотів винести щось корисне з подібної книжки, мені, здається, спершу довелося б витратити багато часу на читання того, що, наприклад, писав Арістотель із цих питань, але, судячи з того, що я побачив тут, як його, так і ідей Валли з цього приводу, у мене немає особливого бажання читати про це далі.
Наприклад, ці люди, схоже, витрачають багато зусиль на розв’язання труднощів, що виникають через те, що вони ведуть усі свої суперечки природною, буденною мовою (у їхньому випадку, грецькою або латиною) — можливо, з певними обмеженнями («строга мова», як називають її перекладачі у своєму дуже цікавому й розлогому вступі, с. xii), але все ж переважно природною людською мовою, яка неминуче пов’язана з усілякою плутаниною та двозначністю. І тому Валла у своїй першій книзі витрачає величезну кількість часу на обговорення значення таких слів, як «кожен» і «будь-який», або «деякі» чи «жоден» — або деяких їхніх дивно вигаданих синонімів, якими, вочевидь, латина була надзвичайно багата, і які перекладачам у відчаї довелося передавати англійською, вживаючи такі чудовиська, як «не-жоден» і «не-який» (див., наприклад, том 2, прим. 16 на с. 480). Заперечення — ще одна велика пастка, оскільки під час уживання заперечення в реченні дуже легко внести двозначність у те, яку саме частину ви намагаєтеся заперечити.
У мене виникло відчуття, що переважної більшості цих труднощів можна було б уникнути, просто користуючись символічним записом, як ми це робимо сьогодні. Нині можна написати щось на кшталт «∀ x : P ( x )», і якщо потрібно щось заперечити, просто ставиш «-«, і цілком ясно, що саме заперечується; або ж можна додати дужки, якщо це необхідно. Імовірно, половина, якщо не дві третини того, про що говорить Валла, стали б цілком зайвими, якби йому був доступний такий запис. Звісно, я не критикую його чи інших ранніх логіків — очевидно, що такий запис не настільки очевидний, як може видатися наївному спостерігачеві на кшталт мене, інакше його було б винайдено раніше, а вони зекономили б собі чимало часу й позбулися б багатьох клопотів.
У передмові перекладача (том 1, с. xix) міститься цікаве зауваження з цього приводу: «Валла випускає, або хоче випустити, ключовий момент щодо філософського мовлення: жодна природна мова не зможе замінити філософа. […] філософам потрібна власна мова, […] філософія не завжди може відповідати класичному вжиткові. Коли логіка або метафізика говорять про саму мову, філософія значно розсуває межі мовлення». Можливо, ще одна причина, через яку він не надто прагне використовувати символічну нотацію (навіть якби вона була доступна), полягає в тому, що його, вочевидь, явно цікавить аргументація як практична діяльність, а не просто як гра в перетасовування символів на аркуші паперу. Він постійно наводить приклади аргументів у контексті права, ораторського мистецтва, філософії тощо, які неминуче мають бути подані більшою чи меншою мірою природною мовою.
Ось чудовий приклад словесної мішанини, що виникає через наполегливе прагнення всюди використовувати природну мову (і займає, ймовірно, половину книги): «„Хтось“ також відрізняється від „будь-хто“ і „будь-хто“, які — в певному сенсі — перебувають посередині між „деякі“ та „кожен“, як я поясню пізніше, коли розглядатиму заперечення. І воно відрізняється від „не-ніхто“, яке, в певному сенсі, перебуває посередині між „деякі“ та „якийсь“, тож тепер я обговорю відмінності між ними» (2.5.16).
У першій книзі також є кілька розділів, які видалися мені відступами в царину, цілком не пов’язану з логікою чи діалектикою, і я не маю жодного уявлення, навіщо він їх умістив. У нього є довгі глави «про дух, про бога й ангелів» (1.8), «про душу» (1.9), «про чесноти» (1.10); багато міркувань про такі речі, як види й роди, — поділ, який видався мені дещо довільним (звісно, можна вигадати кілька рівнів дедалі більших і абстрактніших груп речей, але навіщо довільно оголошувати одні з них видами, а інші — родами? Та що я знаю, я, безперечно, цілком не розумію суті) — див., наприклад, 1.7.10–12, де наведено чудові приклади такої безглуздої таксономізації («безтілесна субстанція, що означає „дух“, поділяється на творчу і створену; створена — на ангельську й неангельську; ангельська (якщо хочете) — на небесну й інфернальну» тощо, тощо); Валла багато говорить про категорії Арістотеля (або «скрутні ситуації», апорії, як він воліє їх називати), ще один набір дуже абстрактних понять, корисність яких видалася мені не цілком очевидною. Валла намагається трохи спростити систему Арістотеля, що видалося мені доброю ідеєю, але результат усе одно виглядав як не надто змістовний набір абстракцій.
Друга книга присвячена твердженням, які в цьому контексті переважно означають прості речення на кшталт «кожен / ніхто / деякий x є (не) y». З невеликим розширенням такі речення можуть виражати багато чого: належність до групи («Сократ — людина»), належність до підгрупи («кожна людина — тварина») або навіть дію («Сократ біжить»). Я замислився, наскільки вдалою є така подібність форм цих цілком різних тверджень. У будь-якому разі, Валла далі вводить або обговорює безліч термінів, пов’язаних із цими твердженнями, більшість із яких, імовірно, не слід приписувати йому, оскільки, як мені здається, їх було запроваджено задовго до його часу. Отже, ми дізнаємося, що речення містить підмет (x) і присудок (y), що воно має якість (стверджувальну або заперечну) і кількість (загальну або часткову), що існує близько чотирьох способів, у які два речення (з однаковими підметом і присудком) можуть бути (певною мірою) протилежними одне одному: суперечні, протилежні, субконтрарні та субальтернативні; що іноді одне речення може бути «перетворене» на інше з тим самим значенням (наприклад, «немає x, яке є y » ⇔ «немає y, яке є x »). Перекладач додав дуже добрі додатки з оглядом цього матеріалу; том 2, с. 449–465. Усе це добре (і правильно), але я знову не міг не відчути, наскільки ясніше й простіше все це було б із символічним записом, і скільки можна було б уникнути більшої частини термінології, вважаючи її зайвою.
У третій книзі аргументи розглядаються так само, як у другій книзі розглядалися твердження. Валлу особливо цікавлять силогізми, які являють собою короткі аргументи, в яких два твердження (посилки) приводять до третього (висновку), наприклад: «кожна людина — тварина; Сократ — людина; отже, Сократ — тварина». Як ми вже бачили, кожне твердження може набувати кількох форм залежно від того, чи вжито в ньому «кожен» або «деякі», чи використано заперечення тощо; отже, існує доволі багато можливих форм силогізму загалом. Деякі з цих комбінацій дадуть обґрунтований аргумент, більшість — ні. Усе це здавалося мені цілком очевидним, коли бачиш силогізм, записаний як серію з трьох речень (або, ще краще, у символічній нотації), але для цих ранніх логіків цього було замало — вони були одержимі класифікацією та найменуванням різних типів силогізмів, подібно до ентомологічного запалу. Валла описує класифікацію силогізмів на «фігури» та «модуси» й мимохідь згадує дотепну систему мнемонічних назв (наприклад, «Барбара», «Селарент» і так далі), вигадану для різних форм силогізмів. Голосні вказують на форми трьох речень у силогізмі, але я не зовсім зрозумів, для чого потрібні приголосні.
У певному сенсі це було цікаво, але я не міг не згадати сумнозвісну фразу Резерфорда: «просто збирання марок». Звісно, приємно класифікувати дев’ятнадцять або скільки там допустимих типів силогізмів (Валла деякі з них не схвалює, кажучи, що їх можна звести до деяких інших; 3.9); але чи справді це допомагає нам краще розуміти щось, ніж раніше? Чи став би хтось, хто вивчав цей матеріал, використовувати його в реальній суперечці? — наприклад: «О, цей політик щойно використав силогізм такої-то форми, яка не входить до числа дев’ятнадцяти допустимих — поганий політик, поганий!» (*б’є його згорнутою газетою*). Я так не думаю. На практиці ви оцінюєте аргумент, міркуючи про нього в його власних термінах, а не намагаючись зіставити його з одним із дев’ятнадцяти типів, які ви завчили напам’ять на курсі діалектики.
Деякі інші розділи цієї останньої книги були цікавішими, особливо ті, де Валла подає різні типи аргументів, які часто використовуються хибно: сорит (3.12), дилема (3.13), індукція (3.16).
Що сказати насамкінець? Хоч я й не зрозумів суті більшої частини цієї книжки, у ній було також чимало цікавого. Як я вже казав, передмова й примітки перекладачів об’ємні та цікаві (хоча вони мали б бути ще докладнішими, якби хотіли зробити книжку доступною для такої людини, як я — але це, звісно, не було їхньою метою, та й немає вагомих причин, чому так мало б бути). Мені також сподобався стиль Валли (кожного разу, коли він відходить від суворих логічних технічних тонкощів) з тих самих причин, що й у «Дарі Костянтина» — він удавано роздратовано тоном, коли сперечається з Арістотелем, Боецієм чи будь-ким іншим, хто є його теперішньою мішенню; зрештою він пише як палкий оратор або адвокат захисту. Ці уривки значно пожвавлюють текст і були приємними для читання. («Боецій ображає багатьох людей, а також власну мову», 1.20.2; «Базікливий циклоп, дурню! Родина перипатетиків, що плекає нісенітницю! Націє божевільних! Чи чули ви коли-небудь, щоб хтось так сперечався?», 3.9.3.). Мені безперечно було б цікаво почитати інші праці Валли, якби він писав щось менш технічне.
Різні дрібниці
Мені абсолютно не хочеться знати, що тут сталося: «Це саме те чудовисько, яке описує Арістотель: у ненароджених плодах одних мишей виявляються інші ембріони мишей» (1.8.16).
Примітка перекладача № 104 у томі 1, с. 348: «листи від Перотті, який, очевидно, вважав, що Валла досяг успіху в квадратурі кола, що цілком узгоджується з його розумінням математики» :))
Не знаю, чи стосується цей чудово їдкий коментар Перотті чи Валли, але наступні кілька цитат показують, що Валла, безперечно, погано тямив у фізиці (хоча це не варто ставити йому за провину, адже XV століття було доволі раннім для фізики): «Однак повітря не має ваги. Мішки в надутому стані не важчі, ніж у стиснутому, і кораблі або ящики не важчі за матеріал, з якого вони зроблені» (1.11.17). «Я також сумніваюся, що в повітрі або вогні є бодай якась легкість. Бо якщо почуття судить про легкість або вагу, то як це почуття зможе судити про якість цих елементів, якщо воно їх не відчуває? Я не відчуваю всього неба і всього повітря, які я підтримую» (1.14.3).
Валла наводить цікавий уривок із Квінтіліана в 2.8.16: «У Лівія я знаходжу певного вчителя, який наставляв своїх послідовників робити свої висловлювання розпливчастими […] і тим самим породжував цей дивний комплімент: „навіть я не зрозумів“».
«Арелій, художник античності й загалом добрий і знаний живописець, завжди палко закоханий у якусь жінку, майже завжди писав богинь; але його портрети подруг були настільки схожі, що неможливо було сказати, чи перетворював він богинь на блудниць, чи блудниць на богинь». :))
Прекрасний уривок із передмови Валли до третьої книги: «Коли ми сперечаємося одне з одним, ми насправді не вороги, як ті люди, що воюють; ми обоє — солдати під командуванням одного й того самого полководця — Істини». Далі він засуджує тих, хто сперечається просто заради перемоги, незалежно від того, чи на їхньому боці істина, чи ні. На жаль, багато людей і досі так чинять. У 3.15.31–2 він застерігає від уживання аргументів за аналогією в ситуаціях, коли випадки насправді не є аналогічними. Це добре, але приклад, який він наводить для ілюстрації цього, звучить так: «Якщо фамільярність із рабом-чоловіком є ганебною для господині дому, то фамільярність зі служницею є ганебною для господаря». На думку Валли, це хибний аргумент, який легко спростовується вказівкою на те, що випадки насправді не схожі: «Секс господаря зі служницею — це не те саме, що секс господині з рабом». Мене не надто дивує існування такого роду подвійних стандартів, але трохи дивує його прямолінійність у цьому питанні :))
Прекрасний приклад римського занепаду: у примітці 143 у томі 2, с. 500 згадується «Луцій Корніфіцій, який переслідував Брута за вбивство Цезаря і з особливих нагод їздив на обід верхи на слоні».