Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Джильйо Грегоріо Джиральді: «Сучасні поети» (1551). Під редакцією та в перекладі Джона Н. Гранта.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 48. Видавництво Гарвардського університету, 2011.
9780674055759. xxxv + 363 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Джиральді жив наприкінці XV і на початку XVI століття, і в цій книжці дає огляд тих, кого він уважав «сучасними поетами» — людей, які були активні за його життя та одним, у найкращому разі двома поколіннями раніше. Книжка написана у формі діалогів між Джиральді та кількома іншими поетами й ученими; в першому діалозі Джиральді подає огляд сучасних італійських поетів, а в другому діалозі інші співрозмовники представляють поетів інших країн — Греції, Португалії, Іспанії, Британії, Франції, Німеччини (яку тут розуміють дуже широко; розділ про німецьких поетів охоплює кількох голландців, швейцарця та ще кількох інших, які просто так сталося, що були активні в Німеччині). Насправді приблизно половина другого діалогу знову присвячена ще більшій кількості італійських поетів, тож близько 3/4 усього твору — про італійських поетів. Гадаю, це цілком розумно, адже саме з ними Джиральді, мабуть, був обізнаний найкраще.
Персонажі в його діалогах були змодельовані за реальними людьми, але, гадаю, саму розмову вигадав Джиральді. Відверто кажучи, він не надто використовує можливості, які дає діалог як форма, — це радше послідовність довгих монологів, аніж розмова; кожен персонаж виголошує мінілекцію, поки інші слухають, майже нічого не кажучи. У тих небагатьох випадках, коли хід розмови починає відхилятися від теми, Джиральді різко повертає її назад до головної теми — сучасних поетів, що, на жаль, заважає всьому цьому сприйматися як приємна й природна бесіда. Проте ці рідкісні невеликі фрагменти розмови трохи оживляють текст, тож структура у формі діалогу була не зовсім поганою ідеєю.
Ця книжка читалася куди краще, ніж я думав; я боявся, що вона видасться мені нудною, але насправді це було приємне й легке читання, хоча найкраще читати її помірними дозами. Підхід Джиральді видається мені дуже відмінним від того, чого можна очікувати від сучасної книжки про літературу певного періоду. Сьогодні від подібної книжки очікуєш помірної кількості великих поетів і докладного обговорення їхньої творчості; з іншого боку, Джиральді включає до своєї книжки дуже велику кількість поетів (я не намагався їх рахувати, але, здається, їх понад 300), але говорить про кожного з них дуже мало, зазвичай лише коротким абзацом. Іноді він згадує назви окремих творів поетів, але частіше просто дає розпливчастий опис того, в якому жанрі вони працювали та якими були загальні якості (або вади) їхнього твору. Він майже ніколи не обговорює докладно якийсь окремий твір. Насправді в мене склалося враження, що він говорить більше про біографічні факти з життя поетів, ніж про їхню творчість.
Ідея охопити велику кількість поетів, часто просто впорядковуючи їх за регіоном або містом, де вони були активні, була вдалою — звичайне сучасне дослідження, яке зосереджується на кількох великих поетах, створило б у вас враження, що література складається з жменьки ізольованих гір, веж видатних геніїв, що височіють над усім; але враження, яке ви отримуєте від Джиральді, — це, навпаки, враження літератури як пов’язаного, різноманітного ландшафту пагорбистої місцевості, з трохи вищою горою тут чи там, а також із чималою кількістю боліт і трясовин. Мені ця картина радше сподобалася, і я підозрюю, що вона ближча до реальності: поети не працюють ізольовано, вони мають контакти одне з одним, читають і впливають на твори одне одного (і географічна близькість є важливим чинником у таких речах, імовірно, навіть важливішим за часів Джиральді, ніж тепер), і так далі. Мене не могло не вразити величезне число праці та читання, які, мабуть, були вкладені в книжку Джиральді; йому довелося особисто прочитати твори більшості поетів, про яких він говорить (у рідкісних випадках, коли йому не вдавалося дістати твори якогось поета, він про це згадував і утримувався від коментарів щодо його творчості).
Ще одна річ, яка зробила цю книжку для мене цікавою, полягала в тому, що майже всі поети, про яких він говорить, були мені до того невідомі. Можливо, за часів Джиральді вони здавалися визначними, але тепер, 500 років по тому, майже ніхто з них не знайомий широкій публіці. Якби мені довелося думати про італійських поетів доби Відродження, передусім я згадав би Данте й Петрарку, хоч я й знаю, що Данте вважають середньовічним поетом, та в будь-якому разі обидва вони надто ранні, щоб уміститися в межі книжки Джиральді. Далі я б подумав про епічних поетів — Аріосто, Тассо і, можливо, Пульчі та Боярдо; з-поміж них Тассо занадто пізній для цієї книжки (яка, однак, згадує його менш відомого батька Бернардо Тассо; 2.142 і с. 337), і хоча він побіжно згадує інших (Аріосто в 1.158; Пульчі й Боярдо в 2.139), проблема в тому, що його більше цікавлять неолатинські поети, ніж ті, хто писав італійською або іншими живими мовами. У будь-якому разі, на цьому мої знання більш-менш і скінчилися б, тож майже всі італійські поети, яких він згадує, були для мене новими. Ну, взагалі-то, деяких із них я впізнавав, бо читав їхні твори в ранніших томах серії I Tatti Renaissance Library: Грегоріо Коррер і його трагедія «Прокна» (1.157), Віда і його «Христіада» (1.110–2), Беккаделлі («Панорміта») і його «Гермафродит» (1.56–8), Саннадзаро (Джиральді згадує його «Рибальські еклоги» і «Непорочне зачаття», 1.33–4), П’єтро Бембо (1.41–2; хоча більшість того, що я досі читав у нього, була прозою, а не поезією), Понтано (1.37–8), Маффео Веджо (1.54–5). Є також деякі, чиїх творів я ще не читав, але помітив їхні книжки в серії ITRL, наприклад Фракасторо і його епічну поему «Сифіліс» (1.175).
Для інших країн ситуація ще гірша; я навряд чи зміг би назвати бодай одного поета, що працював у період, охоплений Джиральді, тож майже все, що він згадує, було для мене новиною. Мені було цікаво, що він скаже про англійську поезію, але й там стало ясно, що більшість їхніх відомих ранніх поетів виходять за межі цього періоду: єлизаветинці були трохи запізнілими, а Чосер — навпаки, надто раннім. Скелтон і Ваєтт були б добрими кандидатами. Але, як виявилося, він говорить про Вільяма Лілі (2.53–4; я ніколи раніше про нього не чув), Томаса Мора (2.56; його «Утопія» — рідкісний приклад того, коли кілька слів сказано про окремий твір, 2.58); він коротко перелічує, хоч і не як поетів, «Колетта, Гроціна, Лупсета, Річарда Пейса, єпископа Рочестерського та інших» (2.57). І знову річ у тім, що його цікавить неолатинська література, а не література народними мовами. Він завершує англійський розділ книжки, згадуючи (2.59), що «були також деякі поети, які писали своєю рідною англійською мовою», а саме Чосер («із давніших часів») і Ваєтт.
Серед французьких поетів єдиним, чиє ім’я видалося мені смутно знайомим, був Жан дю Белле (2.64), але, як з’ясувалося, я сплутав його з його молодшим кузеном Жоакимом дю Белле, деякі вірші якого я читав багато років тому в перекладі Едмунда Спенсера; проте Жоаким надто молодий, щоб бути включеним до праці Джиральді. Серед німецьких поетів згадано якогось Маттіаса Іллірика (2.76), чиє явно не німецьке прізвище мене заінтригувало, і, як і очікувалося, він був хорватським протестантом, що прожив більшу частину свого життя в Німеччині (див. стор. 293, а також його сторінку у Вікіпедії). Є також якийсь «Анджей Крицький із Польщі» (2.84); я був здивований, побачивши, що в оригінальному латинському тексті його рідну країну названо Сарматією.
Часом мені хотілося, щоб примітки перекладача були докладнішими. Читаючи стислі згадки Джиральді про того чи того поета, я ставив собі запитання: що відомо про цього конкретного поета сьогодні? Наскільки збереглася його репутація, як оцінка Джиральді його творчості співвідноситься з оцінками сучасних літературознавців? Які деякі з його головних творів (Джиральді часто замовчує це)? Чи були якісь із них утрачені? З-поміж тих, що й досі збереглися, де і коли їх було опубліковано? Але, звісно, якби все це включили до приміток, перекладач фактично переписав би книгу Джиральді, тільки втричі довшу й з урахуванням сучасних знань; а цього навряд чи розумно очікувати від такого тому. І насправді значну частину цієї інформації справді включено — просто не в примітках, а в окремому «Біографічному глосарії», який займає майже сто сторінок (тобто тут тексту більш-менш стільки ж, скільки в двох діалогах Джиральді, разом узятих) і перелічує всіх поетів, згаданих у творі Джиральді, в алфавітному порядку, з приблизно одним абзацом відомостей про кожного з них.
Джиральді про народну поезію
Джиральді цінує поезію латиною значно вище, ніж народними мовами, і те, як він гордує народною поезією, часом просто-таки гротескне. У 1.160 він каже: «Усі добрі поети знають латину […] Навпаки, цирульники й торговці […] узялися до поезії й не варті того, щоб їх ставили в один ряд із латинськими поетами». А в 2.139, після згадки кількох поетів, що писали народними мовами: «Я зайшов би надто далеко, якби захотів уключити сюди всіх таких поетів. У такому разі мені довелося б уключити цирульників, шевців та інших ремісників, багато з яких походять із найнижчих верств суспільства. Через велику кількість таких письменників деякі люди, обізнані в інших питаннях, упали в єресь, бажаючи не лише надати народній літературі того самого статусу, що й латинській літературі, а навіть піднести її над латинською літературою; і вони навіть писали про це у своїх творах». Перекладач додає (прим. 69 на стор. 248), що погляди Джиральді «до 1551 року були радше позицією ар’єргарду». Але якщо на мить відкинути снобізм Джиральді, його цитата насправді вселяє надію — світ, у якому навіть цирульники й шевці пишуть вірші, і справді звучить чудово!
У 2.140 він наводить цікаве міркування про походження народної поезії: «Дехто відносить її до сицилійців, коли їхній острів став королівством. Більшість пов’язує її з мешканцями Тоскани, області, що дала своє ім’я тосканській мові. Інші ж приписують її зародження мешканцям Провансу, тієї частини Франції, яка нині носить цю назву». Він цілком має рацію в усіх трьох пунктах, але мене дивує, що він так розпливчасто про це говорить; або йому справді було байдуже до народної поезії, або ці речі й справді були порівняно мало відомі в його час, залишаючись чимось із минулого на 200–300 років.
«Я думаю, що вже досить довго говорив про поетів, які пишуть народною мовою, раз навіть діти розспівують їхні пісні всюди на міських площах і вулицях». (2.151) Ого! Поезія, що живе серед народу! Він каже це так, ніби це було щось погане! Може, він просто заздрив, бо, на відміну від неолатинської поезії, народна поезія справді могла бути популярною? Тобто — серед народу, а не лише серед жменьки прищавих ботаніків у своїх підвалах (яким би не був еквівалент цього в XVI столітті :P).
Див. стор. xxx–xxxi передмови перекладача, де наведено численні й вельми педантичні претензії до рівня латини Джиральді 🙂
Якийсь П’єтро (він же П’єріо) Валеріано «зайнятий багатотомною працею про священну літературу Єгипту» (1.151). Згідно з Вікіпедією, він зрештою таки її завершив.
Джиральді часто вельми критично відгукується про поетів, представлених у його збірнику. Ось він скаржиться на поета П’єтро Альціоніо, який надто суворо дотримувався Цицерона: «якби його проза й виділяла якийсь запах, то пахла б радше масляною фляжкою з Арпінума» (1.152; Арпінум — місце народження Цицерона). Інший автор, Бернардіно Донато, ще гірший: «я прочитав деякі його прозові твори, які пахнуть масляною лампою, але від нього, звісно ж, не тхне людиною з Арпінума» (1.176; примітка перекладача 72 на с. 241 пояснює, що метафора масляної лампи має натякати на те, що «проза вчена, результат довгої праці»). Згаданий вище Альціоніо «часто хвалиться всім і кожному, що працює над трагедією про смерть Христа, в якій, як він зазвичай каже, використовує кожен розмір, який будь-коли існував». :))) (1.152)
Мене здивувало це спостереження: «складати грецьку поезію простіше, ніж латинську» (2.20).
«Етьєн Доле, француз, написав багато об’ємних томів, які мені й на думку не спадало відкривати» :))) (2.109). Це було смішно, але, почитавши його сторінку у Вікіпедії, я зрозумів, що його історія насправді сумна: «зрештою його заарештували й спалили разом із його книжками за наказом богословського факультету Сорбонни». У 2.156 згадано поета з невдалою прізвищем: Гійом Біго. Не знаю, чи пов’язано це насправді з англійським словом bigot («фанатик»), хоча, за даними dictionary.com, це слово справді походить із французької («зневажливе прізвисько, яке французи вживали щодо норманів»).
Часом мені здавалося, що одержимість Джиральді латинською поезією на противагу народній зайшла так далеко, що в його книжці згадувався майже кожен, хто писав латиною, хай навіть лише для того, щоб сказати, що він, на жаль, не творив віршів. Наприклад: «Є також Габріеле Фаллопіо, який звернув свої інтереси до медицини» (2.170). Що ж, принаймні я дізнався, на честь кого названо фаллопієві труби. А ще в Аріосто був брат на ім’я Габріеле, який, вочевидь, теж був поетом (2.179).
Згідно з біографічним глосарієм перекладача (с. 269), Елізіо Каленціо (згаданий Джиральді на 2.97) написав (у 1448 році) поему під назвою «Croacus, або De bello ranarum, за зразком “Батрахоміомахії”, приписуваної Гомерові». Мене завжди дуже інтригувала сама ідея такої пародійної епопеї, тож я радий бачити, що була написана ще одна. Нещодавно я побачив у книжковій крамниці цікаву сучасну інтерпретацію «Батрахоміомахії» ; її написав Джордж (не Р. Р.) Мартін, і її помилково (або навмисно?) помістили на полицю серед різних книжок про «Гру престолів» :))