Маффео Веджо. «Короткі епоси» (огляд)

Автор тексту: Ill-Advised

Оригінал англійською мовою (1, 2).

Maffeo Vegio: Short Epics. Редактор і перекладач: Майкл К. Дж. Патнэм.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 15. Видавництво Гарвардського університету, 2005. 
0674014839. lviii + 184 стор.

Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут

Веджо був італійським автором першої половини XV століття. Серед іншого, він написав кілька коротких епічних поем, чотири з яких зібрано в цій книзі. Окрім цього, тут є разюче довгий і докладний вступ перекладача — значно розлогіший, ніж зазвичай в інших томах серії I Tatti Renaissance Library. Він займає близько п’ятдесяти сторінок, і перекладач буквально препарує кожну поему, безконечно вказуючи всі мислимі випадки, де той чи той пасаж у Веджо був натхнений якимось конкретним уривком класичного автора (найбільше на нього вплинули Вергілій і, меншою мірою, Овідій та Сенека); він навіть подає точну кількість порівнянь із Гомером у кожній поемі й обговорює багато з них окремо, знову згадуючи подібність до порівнянь Вергілія, де це доречно. Я вражений такою прискіпливістю: не можу сказати, що все це видалося мені особливо цікавим, але певен, що це оцінять ті, хто справді має намір серйозно вивчати поеми Веджо та їхнє співвідношення з античними джерелами.

Що ж до самих поем, то вони являють собою дещо неоднорідне. Але я вже навчився не покладати надмірних надій на твори, які знаходжу в томах ITRL, тому не був надто розчарований. Із чотирьох поем, уміщених у цій книзі, єдина, що мені справді сподобалася, — це третя, «Золоте руно». Мені часто здавалося, що я діставав би від цих поем більше задоволення, якби їх було перекладено віршами, а не прозою. Не можу сказати, що перекладач не намагається надати прозі певної поетичності, але все ж це не те саме, що читати справжні гекзаметри. Мені цікаво, чому англомовні люди вважають, ніби англійська мова не придатна для гекзаметра. Невже вони взагалі коли-небудь серйозно пробували? Треба буде якось почитати щось на цю тему. Поки що єдине обговорення такого роду, з яким я стикався, — це листування Едмунда Спенсера та Габріеля Гарві, де Спенсер, утім, не надто заперечує проти ідеї англійських гекзаметрів. Але так чи інакше, за відсутності гекзаметрів я був би цілком задоволений навіть звичайним білим віршем (п’ятистопним ямбом) — аби тільки з розміром; із метричною структурою я, мабуть, сприймав би ці тексти куди прихильніше, ніж у прозі.

Книга XIII «Енеїди»

Кілька авторів доби Відродження намагалися написати продовження (або, як тоді часто казали, «доповнення») до «Енеїди» Вергілія; доповнення Веджио, що налічує близько 600 рядків, — мабуть, один із найвідоміших творів цього роду. Не можу сказати, що мені особливо до вподоби така поезія. Передусім минуло вже дуже багато часу відтоді, як я читав «Енеїду»; тож, оскільки у своєму доповненні Веджио посилається на речі, які мають бути знайомі читачеві з оригінальної «Енеїди», я, вочевидь, не в найкращому становищі, щоб ці відсилання розуміти. 🙂 Крім того, сама «Енеїда» мені ніколи не подобалася. На те є кілька причин. По-перше, я маю загальну зневагу до Стародавнього Риму — його цивілізації, мови, культури й усього, що з цим пов’язано. Ця зневага така ж люта, як і абсурдна. Мені близька Стародавня Греція, і, як наслідок, я зневажаю римлян як дурних, тупуватих, бездарних і бездушних селян та вискочнів, які вміли більш-менш лише воювати, будувати дороги й займатися юриспруденцією — а жодне з цих занять не видається мені особливо гідним. Я ненавиджу римлян за їхнє високомір’я, за агресивний імперіалізм, за те, що вони завоювали Грецію й привласнили її культуру. Однією з причин, чому я з таким задоволенням читав «Історію занепаду і руйнування Римської імперії» Гіббона, було саме те, що там можна смакувати — протягом сотень і сотень сторінок — історію того, як Рим прийшов до давно назрілого, цілком заслуженого і, що найголовніше, оглушливого краху. Звісно, ця зневага до Риму абсурдна. Адже й та Греція, до якої я (не менш абсурдно) живлю симпатію, — якщо вона взагалі коли-небудь існувала, — екзотична мозаїка ворожих міст-держав, які, просто тому що їм не в кого було під рукою чогось навчитися, вибудували власну цивілізацію; великі брехуни й оповідачі, такі ж високомірні по-своєму, як і римляни, але з гордістю настільки очевидно смішною, що вона видається радше кумедною, ніж дратівливою, — ця Греція скінчилася вже до часів Філіппа Македонського, якщо не раніше, у добу Пелопоннеської війни. Та Греція, яку завоювали римляни, вже не так уже й заслуговувала на жаль. Але так сталося. Я завжди вболіваю за слабших. Я ненавиджу імперіалістів, а ще більше — успішних імперіалістів. Над дрібними грецькими тиранами й князьками можна посміятися; але коли Рим підкорює собі все Середземномор’я — це вже не смішно.

Тепер, не зрозумійте мене неправильно: я знаю, що римляни були не в усьому погані. Деякі частини їхньої політичної історії — справді чудове читання. Їхні божевільні імператори — невичерпне джерело кумедних анекдотів, і я з величезним задоволенням читав «Життєписи дванадцяти цезарів» Светонія. Я знайомий і з їхньою лірикою — мені сподобався Катулл, і навіть трохи Горацій. Я навіть прочитав одну-дві п’єси Плавта й знайшов його комедії значно смішнішими за грецькі (я читав дві п’єси Арістофана й одну Менандра, і жодна не була смішною взагалі). Тож до римської літератури я не відчуваю цілковитої відрази. Але «Енеїда» мені рішуче не сподобалася. Я вважаю Вергілія безсоромним наслідувачем, який нахабно обікрав і «Іліаду», і «Одіссею» майже в усьому, але до того, що він украв у Гомера, додав своє власне «новаторство» — огидне улесництво. Читаючи деякі місця, я анітрохи не сумніваюся, що він «проповз милю вгору по дупі Августа», і сподіваюся, що Августові це сподобалося, але я, зі своєю пекучою ненавистю до римських імператорів, цього задоволення не поділяю.

Гадаю, усе зводиться до того, кому поети були змушені лестити. Мандрівні співці доби Гомера мали догоджати дрібним аристократам, вождям і землевласникам, чиїм гостинністю та підтримкою вони жили; цим достойним панам, природно, подобалося слухати оповіді про подвиги й пригоди людей, схожих на них самих, бажано про тих, кого вони могли уявляти своїми предками. Такі герої, яких ми зустрічаємо в гомерівських епосах; і ніхто не вдає, ніби те, чим вони там займаються, — щось інше, ніж можна було б очікувати від подібних людей: беруть участь у якійсь жалюгідній війні, трохи кращій за піратський наскок, можливо, через жінку, але частіше просто з жадоби наживи. Усе це цілком природно й по-людському, і я не надто їх за це засуджую — як і Гомера за те, що він про це співав. Але Вергілію довелося лестити зовсім іншому типові людини — імператорові величезної держави; імператорові, який хотів бачити в собі не просто вождя (дуже) великої зграї розбійників, а того, хто, на відміну від дрібних гомерівських князьків, що задовольнялися думкою, ніби вони — нащадки (напів)богів, плекав серйозні амбіції з часом самому стати богом; того, хто хотів вірити (і, можливо, навіть справді змусив себе повірити), що його держава має мету, призначення і що вона служить добру. І ось в «Енеїді» маємо Енея — героя до роздратування «більшого масштабу», ніж людина, — і поет, здається, очікує, що ми ним захоплюватимемося, чи не так? Оце й дратує: адже в «Іліаді» ніхто не вимагає, щоб ми любили Ахілла — він упертий, пихатий мерзотник, яким і має бути людина його вдачі, і ніхто не просить нас ним захоплюватися. А тут і герой, і поет не можуть визнати, що Еней прибуває просто заради грабунку, щоб вирізати місцевих жителів і оселитися там зі своїми людьми, хочуть вони того чи ні. Ні, в «Енеїді» усе має бути прикрашене: Еней приходить майже з божественною місією (кхм — «призначення долі» — кхм), без кінця точиться балаканина про те, якими славетними й великими будуть його нащадки тощо, і так далі. Усе це читати огидно. «Іліаду» і «Одіссею» я читав із задоволенням, а «Енеїду» зненавидів і смертельно нудьгував.

Тож не дивно, що мені не сподобалося й доповнення Веджіо до «Енеїди». Його мета — надати оповіді приємнішого, щасливішого й завершенішого фіналу: як відомо, «Енеїда» обривається доволі раптово, коли Еней щойно вбив Турна на полі бою. Доповнення переважно складається з кількох промов, унаслідок яких троянці та італійці укладають мир, усі погоджуються, що остання сутичка сталася головно з вини Турна, а Еней одружується з Лавінією, дочкою старого італійського царя Латина, який також усиновлює Енея як свого сина й наступника. Ми також дізнаємося, що боги мають намір обожнити Енея після його смерті, щоб він перебував серед них. Визнаю, що все це (принаймні для мене) справді становить вдалішу розв’язку, ніж раптовий і обірваний фінал поеми Вергілія: Веджіо дає той dénouement, якого в «Енеїді» катастрофічно бракує. Не дивно, що в виданнях Відродження «Енеїду» зазвичай друкували разом із доповненням Веджіо. Але, як би там не було, для людини, якій, як мені, сама «Енеїда» байдужа, і це доповнення не становить великого інтересу.

Астіанакс

Це ще коротший вірш — трохи більше ніж триста рядків. Астіанакс був сином Гектора й Андромахи і, будучи всього лише хлопчиком, дожив до кінця Троянської війни. Однак греки отримали пророцтво, що він виросте й помститься їм, а тому вирішують його вбити. Венера уві сні застерігає Андромаху, і та відсилає Астіанакса сховатися в могилі Гектора. Греки посилають до Андромахи Одіссея, щоб той знайшов Астіанакса, і він погрожує розвіяти прах Гектора, якщо вона не скаже, де ховається хлопчик. На мій погляд, це доволі безглузда погроза — адже хіба не краще мати живого сина й чоловіка без могили, ніж мертвого сина й чоловіка, похованого як слід? Але, вочевидь, на Андромаху така погроза подіяла б. Втім, у неї, строго кажучи, все одно немає вибору: якби Одіссей справді взявся виконувати свою погрозу, то в процесі все одно виявив би, де переховується Астіанакс. Тож вона кличе хлопчика з укриття, Одіссей забирає його, і греки вбивають дитину.

Мені й цей вірш особливо не сподобався. Більша його частина складається з промов; у цьому сенсі ситуація навіть гірша, ніж у «Доповненні». Замість того щоб просувати оповідь за допомогою дій і діалогів, поет намагається розповісти історію через довгі монологи головних персонажів. (Навіть редактор у передмові, с. xxx, зауважує величезну частку промов у цьому творі). Звісно, і Гомер, і Вергілій іноді вдаються до такого прийому, але не в такій надмірній мірі. Гадаю, шанувальникам латинського ораторського мистецтва цей вірш може сподобатися, але той, хто (як я) читає англійський переклад лише заради змісту, навряд чи буде в захваті.

Золоте руно

Нарешті, справді приємна епічна поема. Вона трохи довша за дві попередні (близько тисячі рядків). У ній розповідається частина історії аргонавтів — від їхнього прибуття до Колхіди до втечі звідти разом із Медеєю та Золотим руном. Поетові нарешті вдалося дещо приборкати свою нав’язливу схильність до промов, тож принаймні частина поеми фактично складається з дії, а не з однієї лише риторики. Крім того, на відміну від двох попередніх поем, ця справді оповідає щось, що можна назвати нормальним зв’язним наративом, із початком і кінцем, тоді як дві попередні читалися радше як післямови до «Енеїди» та «Іліади». І сам сюжет цікавий; у ньому є ті самі якості, що становлять добру трагедію: шаленство пристрастей і злочини, до яких вони призводять. Сам батько Медеї, Еет, хоч тут його зображено доволі приязно, і читачеві навіть хочеться йому співчувати, винен у вбивстві свого батька та зятя Фрікса (3.45, 3.172). А потім з’являється Медея, яка вбиває свого молодшого брата Абсірта без особливих на те підстав (4.197–206), головно в надії (як з’ясовується, виправданій), що скорбота завадить її батькові переслідувати її та аргонавтів. А наприкінці поеми Еет виголошує тяжке прокляття, провіщаючи, що Медея зрештою буде відкинута чоловіком і вб’є своїх дітей — що, як ми знаємо з решти історії про аргонавтів, справді й стається.

Одне, втім, у цій поемі мене дратує: боги надто часто втручаються в людські справи. Поет залучає до інтриг цілий сонм божеств, одні з яких підтримують один бік, а інші — другий: Венеру (2.1–6; вона підтримує греків і наказує Купідонові вразити Медею стрілою, щоб та закохалася в Ясона), Геліоса (2.95; він батько Еета і тому прагне зірвати задуми Венери), Афіну (2.119; Геліос просить її про допомогу, оскільки вона колись опікувалася Медеєю, зважаючи на те, що та була своєрідною вченою натурою — чаклунство, трави, заклинання тощо; Афіна тепер намагається повернути Медею до розсудку, щоб та не дозволила пристрасті до Ясона призвести до загибелі її батька й батьківщини), Еола (3.1; він на боці Ясона, нащадка Еола; крім того, зять Еета, Фрікс, якого Еет убив, був онуком Еола, 3.27), Юнону (3.41; Еол просить її про допомогу, і не без підстав, адже саме вона подарувала золоте руно Фріксові, а Еет заволодів ним лише після того, як убив його, 3.31), і навіть фурію Тісіфону (4.179–96; вона з’являється, щоб підбурити Медею, спонукаючи її вбити свого молодшого брата). За всього цього божественного втручання важко позбутися відчуття, що людські персонажі поеми — зовсім не дійові особи, а просто маріонетки в руках богів. Тим самим у них відбирається значна частина свободи волі, і події, у які вони втягнуті, вже не здаються по-справжньому трагічними. Якщо людина сама своїм вибором і помилками призводить до катастрофи — це трагедія; але якщо вона влаштовує великий безлад за велінням і під контролем богів, то це лише побічна шкода — звичайна річ для богів, із якими, по суті, нічого по-справжньому трагічного статися все одно не може. Людям, що стали жертвами божественних інтриг, можна співчувати, але вони залишаються саме жертвами, а не трагічними героями. Мені б більше сподобалося, якби боги не були так тісно залучені до дії цієї поеми.

Що ж до втручання богів в історію, то один із них демонстративно відмовляється втручатися: Юпітер, який і тут (4.10–19), і в «Астіанаксі» (рядки 104–121) дає зрозуміти, що все вже наперед визначено долею і він нічого змінити не може. Він навіть виправдовується в обох випадках майже однаково: в «Астіанаксі» він каже Венері, яка благає його врятувати Астіанакса, що відплата її улюблених троянців настане пізніше, коли Рим (заснований уцілілим троянцем Енеєм) завоює Грецію; а в «Золотому руні» він каже Афіні, що їй доведеться почекати до Троянської війни, коли Юнона й Венера будуть її союзницями, а не противницями. 

До речі, в англійському перекладі трапляється вислів “murder most foul” — «найогидніше вбивство» (3.178). Цікаво, чому перекладач його не уникнув — напевно, він знав, що всі згадають кримінальні романи Агати Крісті (або їхні екранізації). На дДо речі, тепер я помічаю, що один із її творів справді має таку назву; але першою думкою, яка спала мені на думку під час читання цієї фрази, були фільми про Пуаро 1990-х років із неперевершеним Девідом Суше в головній ролі, де він неодноразово промовляє цю фразу. Дотепно, але ця асоціація тут звучить комічно недоречно: з одного боку — педантичний Еркюль Пуаро, уособлення стриманості й манер, а з іншого — сестра Медеї, яка люто підбурює її: «Тікай із цього звіриного дому, залиш позаду вбивчо огидне місце й країну жадібності…» 🙂

Антоніада

Це знову доволі коротка поема, приблизно 500 рядків, і її предметом є епізод із життя святого Антонія, знаменитого відлюдника. Перша половина оповіді здається мені доволі безглуздо вигаданою: якась думка раптом спадає Антонієві на думку — ніби він, можливо, є першим християнським відлюдником в єгипетській пустелі; однак, щоб позбавити його цієї хибної думки, Бог посилає до нього ангела, який велить відвідати некого святого Павла, який теж живе відлюдником і, до того ж, років на двадцять старший за Антонія. Ця гадана зустріч двох старих ченців посеред пустелі викликає в пеклі велике занепокоєння у Сатани, який на якийсь час припиняє свої звичні проповіді, звернені до послідовників, де він скаржиться на занепад їхніх справ, і зауважує: «Розум підказує мені боятися, що якщо їм випаде нагода укласти одне одного в ніжні обійми, поговорити по черзі й потиснути руки, зустріч цих старців стане для нас згубною» (2.28–30). Тому він сам вирушає в пустелю і намагається відвернути й спокусити Антонія, але марно. Тоді Антоній іде навідати Павла, який перебуває при смерті й посилає Антонія назад, щоб той приніс поховальне покривало, в якому його слід було б поховати. Повернувшись, Антоній знаходить Павла вже мертвим, і два леви, чудесно лагідні, виходять із пустелі, щоб допомогти йому викопати могилу для Павла.

Мені й ця поема не особливо сподобалася. Як я вже сказав вище, мотивація деяких частин оповіді доволі безглузда; до того ж, самого оповідання, по суті, дуже мало — це радше начерк, ніж розповідь. Можливо, річ у мені й у самому жанрі «малої епопеї»: можливо, мені варто триматися за «справжні» епоси — довгі поеми з великою історією, що має початок і кінець, із достатнім простором для епізодів, побічних сюжетів, безлічі персонажів тощо. Але не можна сказати, що в «Антоніаді» не було нічого доброго. Мені сподобався епізод, де перед Антонієм з’являється сатир і просить його про допомогу: «[…] Наш образ — не порожнє видіння, що обмануло твої очі. Я теж смертний і походжу від смертної крові. […] Я з того племені, яке стародавній світ у благоговійнім страху сліпо називав богами, сатирами й фавнами. Товпа моїх товаришів послала мене до тебе вісником. Ми всі, святий отче, благаємо тебе, щоб ти зволив вознести молитву нашому спільному Господу про наше спасіння» (2.73–82). Це було доволі зворушливо. Антоній розчулений до сліз і починає оплакувати безумства язичництва: «Горе вам, язичники Александрії, що зводите вівтарі порожнім богам […] наважуєтеся зневажати істинного Спасителя людства, в Якого вірив і до Кого молитвою смиренно взивав по допомогу лагідний звір» (2.96–101). Однак сатир після цього тікає, що натякає на те, що це був сам Сатана під виглядом сатира — ще одна спроба відвернути Антонія (вступ, с. xxxviii). Ще один зворушливий епізод — ближче до кінця поеми, коли два леви приходять оплакати смерть Павла й допомогти викопати для нього могилу.

До прочитання:

• Поки я писав згадану вище тираду про «Енеїду», мені спало на думку, що було б непогано спробувати й інші поеми Вергілія — «Буколіки» та «Георгіки». Мені подобається пасторальна поезія, тож, можливо, ці поеми припадуть мені до душі куди більше, ніж «Енеїда».

• Що ж до «Енеїди», я подумав, що, може, варто спробувати прочитати її в іншому перекладі. Досі я читав переклад Франца Брадача — добротні, суворі гекзаметри, видані 1962 року, але написані мовою, що відчувається на кілька десятиліть старшою. У мене немає жодних зауваг до цього перекладу, але оскільки сам зміст не приносить мені задоволення, можливо, інший переклад зробить читання цікавішим. Зокрема, мені хотілося б прочитати англійський переклад Драйдена — кумедні барокові героїчні двовірші з плавним ритмом і безліччю апострофів. Що тут може не сподобатися?

• Ще одне продовження «Енеїди» здійснив некий П’єр Кандидо Дечембріо 1419 року, хоча воно значно коротше й незавершеніше, ніж у Веджіо. Його можна знайти на цьому сайті, де також розміщено єлизаветинський переклад додатка Веджіо.

• Читання поеми Веджіо про Медею та аргонавтів нагадало мені про іншу поему, яка вже кілька років лежить непрочитаною на одній із моїх полиць, — «Аргонавтика», елліністичний епос Аполлонія Родоського. Але, на жаль, тепер я помічаю, що в мене видання в м’якій обкладинці, у якому немає 162-сторінкового коментаря перекладача, включеного до видання в твердій палітурці. Втім, останнє досить дороге, і я все одно не певен, чи варто приділяти цій поемі стільки уваги.

• Читання про святого Антонія в «Антоніаді» нагадало мені про інший твір, натхненний цим святим, — «Спокуса святого Антонія» Флобера, напрочуд химерну книгу, що рясніє безконечним ланцюгом екзотичних речей. Хоча її було написано в середині XIX століття автором, нині відомим переважно своєю стриманою реалістичною прозою, за стилем і духом «Спокуса» куди більше нагадує декаданс кінця XIX століття, ніж реалізм його середини. Я читав її досить давно й дістав велике задоволення — можливо, саме тепер настав час перечитати її знову.