Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
П’єтро Бембо: Лірична поезія. Етна (1495). Під редакцією та в перекладі Мері П. Чатфілд.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 18. Видавництво Гарвардського університету, 2005.
0674017129. xxi + 278 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Бембо був письменником, ученим, а згодом і прелатом, що жив наприкінці XV — на початку XVI століття. Навряд чи я взагалі почув би про нього, якби не звернув уваги на цю книжку із серії ITRL і на той факт, що відомий шрифт носить його ім’я. До того ж це один із найлегше впізнаваних шрифтів — завдяки незвично довгій ніжці заголовної літери «R». Це добрий шрифт, якщо не зважати на одну особливість: через неї символ, що стоїть після «R», здається надто далеко відсунутий праворуч від її основної частини, майже так, ніби після «R» вставлено маленький пробіл. Утім, ця книжка, звісно, не має прямого стосунку до шрифту Bembo (та й набрана вона, безперечно, не ним :)), якщо не брати до уваги того, що до неї включено короткий діалог Etna («Етна»), перше видання якого (1495) було першою книжкою, надрукованою цим шрифтом. «Етна» являє собою опис візиту Бембо на гору Етна на Сицилії, викладений у формі діалогу між Бембо та його батьком. Читати це було небезінтересно, хоча хотілося б, аби автор не марнував стільки часу на речі, що не мають до теми жодного стосунку: значну частину тексту займають порожні люб’язності між обома Бембо, причому син подекуди доходить до улесливості, що, звісно, аж ніяк не додає читачеві знань про Етну. Можливо, він просто був трохи закоханий у власний стиль; на суперобкладинці сказано, що він «був одним із найбільш вихвалюваних латиністів свого часу». Як би там не було, коли він нарешті добирається до опису самої Етни та свого сходження на гору (¶41 і далі), стає доволі цікаво. Там само є кілька абзаців із міркуваннями про те, як і чому вулкани діють так, як діють (¶37–40).
Однак більшу частину книжки займає лірична поезія Бембо. Багато з цих віршів було досить приємно читати, але я не можу сказати, що багато з них були особливо зворушливими чи примітними з якоїсь іншої причини. У книжці доволі багато ідилічних пасторалей, безліч коротких епітафій і невелика поема Sarca («Сарка») обсягом близько шестисот рядків, яка претендує на пояснення походження озера Гарда та русла деяких річок, що впадають у нього, — через міф про божественних покровителів цих водойм. Водночас це всебічне звеличення краю, його міст і історії, з особливим наголосом на одному з його найвідоміших синів — Вергілії. У певному сенсі це непогане читання, але, з іншого боку, це знову один із тих моментів, які змушують мене замислитися, чому хтось уважав за потрібне взяти перо й написати такий вірш, хіба що заради стилістичної вправи та демонстрації літературної техніки. У наші дні подібний твір, мабуть, знайшов би собі місце на полиці «Краєзнавство» в кількох місцевих книгарнях, але, крім того, я не бачу, хто б нині схотів читати такого роду «звеличення такого-то географічного регіону». Хоча, втім, я вже скаржився на це раніше — немає сенсу повторюватися.
Мені більше сподобалися деякі з коротких віршів. Деякі з них доволі відверто еротичні — наприклад, №2, «Фавн звертається до річки Німфея»:
«Сюди приходять дівчата й юнаки […] купатися у твоїх водах […] І коли їм заманеться, вони злягаються повсюди […] Юнак треться об юнака, і, сплівшись одне з одним, чинять свої непристойні поштовхи в мене на очах», — хоча насправді Фавна найбільше дратує те, що «Хоча довга розбещеність загартувала їх у розпусті, вони все ж під якимось приводом і далі уникають моїх обіймів» :-).
А №9, «Приап», — це безжурна ода радощам сексуальності: «Перед усіма іншими рослинами, що їх породжує мій сад, одна принаджує до себе дівочі руки […] спершу вона підіймається на подвійній ніжці; стискається в гладеньке стебло […] її широка голівка розправлена, червона, мов кіновар […] Дехто ховає її в м’якій тіні, а я тримаю її завжди на видноті» :-).
І я не зовсім певен, як ставитися до вірша №16, «Про Галесію і Максима», який, хоч і написаний стримано й навіть ніжно, є цілком відкрито педерастичним. Не те щоб я заперечував, але дивуюся — зрештою, Бембо жив не в античному Римі, а в 1500 році н. е. — хіба тоді подібні речі не були предметом осуду? І підзаголовок у вірша такий: «Скромні вірші, написані на наказ одного великого мужа, бо всі інші поети Рима також писали на наказ цієї самої людини». Шкода, що в примітках перекладача немає жодних роз’яснень щодо обставин написання цього вірша (якщо вони відомі).
Із надгробних епітафій деякі доволі звичайні, але інші — вельми зворушливі. Мені особливо сподобалися №36 («Якщо в природі щось було від тебе приховане, Леоніко, то тепер ти читаєш це у величі Божій»), №37 («Чому, сувора смерте, ти викрала таку прекрасну діву? Невже, на жаль, і тебе торкнулася любов?») і №38 (присвячена його цуценяті: «Твій господар дав тобі все, песику Бембіно, від нього ти дістав ім’я, могилу й сльози»). Хоча мушу визнати, що серед собачих епітафій моїм улюбленим і далі лишається мізантропічний шедевр Байрона (а його друга теж доволі непогана). Ще один зворушливий вірш — №39, «Вигадка в античному дусі», про жінку, яка після смерті своїх дітей і чоловіка чинить самогубство, щоб возз’єднатися з ними. Мене зацікавило в цьому вірші язичницьке припущення, що лежить в основі сюжету: у християнстві самогубство, звісно, неприпустиме, і вона потрапила б до пекла, тоді як її чоловік, а тим паче діти, ймовірно, уникнули б цього. Усе це, гадаю, показує, що, хоча Бембо згодом став кардиналом, він ніколи не був вузьколобим фанатиком.
Ще один приємний невеличкий вірш — №2 із Додатка B (тобто один із віршів, які, ймовірно, належать Бембо, але ми не можемо бути в цьому певні). У ньому Любов і Смерть випадково переплутали свою зброю — луки та стріли, що, звісно, призводить до кумедної плутанини; наприкінці вони вже майже нападають одне на одного зброєю одне одного, але в останню мить їх зупиняють — на жаль, бо інакше «я б тепер не стогнав, уражений стрілою Любові, і був би врятований від безжальних умов смерті». У рядках 357–359 Sarca він згадує етимологію слова pheasant («фазан»): «Птах, що ім’я своє дістав від Фазиса, якого, убитого в жорстокій різанині, підступна мати поклала на поживу до столу свого чоловіка». Але я не розумію, яке відношення цей міф має до фазанів (окрім подібності імен). У Вікіпедії сказано, що Фазис — це річка, і що назва pheasant походить саме від неї, бо в тій місцевості давні люди вперше зустріли цих птахів.
Однією з істотних переваг цієї книжки є те, що цього разу вірші перекладено віршами, на відміну від усіх інших перекладів поезії в серії ITRL, які я читав досі — там усе було суцільною звичайною прозою. Хто знає, може, ще за двадцять томів ми дійдемо й до метричних розмірів 🙂 Але навіть без метра текст уже виглядає значно поетичніше. Тож честь і хвала перекладачеві!
Висновок: порівняно з іншими поетичними томами ITRL, які я читав (Полиціано і Веджіо, обидва містять лише довгі поеми), цей мені сподобався більше. Можливо, річ у жанрі: я люблю великі, довгі, справжні епічні поеми, а також люблю добрі маленькі ліричні вірші. Але мене не надто зворушують короткі епічні твори, на кшталт тих, що є у Веджіо, або «Сарка» Бембо з цієї книжки; як і довгі дидактичні вірші, подібні до тих, що представлені в збірці Полиціано. Тож я сподіваюся, що в серії I Tatti Renaissance Library з часом з’явиться більше перекладів ліричної поезії.
P.S. Маю одну невелику претензію до цієї книжки: у ній незвично багато друкарських помилок. Я помітив три, можливо, є й інші: troube (с. 127), trtodden (с. 169), promontary (с. 245).
До прочитання:
В одній із приміток перекладача (с. 262) згадано Ізотту Ногаролу, яка «вважалася однією з найученіших жінок свого часу і була палкою феміністкою, що втягнула венеційця Франческо Фоскаріні в тривале листування про порівняльну провину Адама й Єви». Спершу я подумав, що це якийсь суто маловідомий автор, але потім помітив, що її повне зібрання її творів англійською легко знайти на Amazon. Можливо, буде цікаво почитати. На тій самій сторінці Amazon подано посилання і на інші, мабуть, ще ексцентричніші феміністичні тексти доби Відродження, наприклад The Worth of Women: Wherein Is Clearly Revealed Their Nobility and Their Superiority to Men («Про гідність жінок, де ясно розкриваються їхня шляхетність і перевага над чоловіками») :-).