Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Кіріак Анконський: пізні мандрівки. Під редакцією та в перекладі Едварда В. Боднара і Клайва Фосса.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 10. Видавництво Гарвардського університету, 2003.
0674007581. xxxv + 459 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Кіріак був купцем і дипломатом з Анкони, який багато подорожував Грецією та Егейськими островами в середині XV століття. Його цікавили матеріальні пам’ятки класичної історії, особливо давньогрецькі та римські написи, багато з яких він фіксував у листах і щоденниках, написаних під час своїх мандрів. Він також робив замальовки скульптур, колон та подібних об’єктів. Чесно кажучи, я не великий шанувальник подорожніх записок — найчастіше вони здаються мені нудними, — тож я не чекав від цієї книжки багато чого. З іншого боку, я сподівався, що вона бодай трохи відкриє мені життя в цьому регіоні Середземномор’я XV століття, а це, безперечно, звучить як цікава тема, особливо якщо про неї пише сучасник, який бачив усе на власні очі. У цьому сенсі я був розчарований: Кіріак виявився типовим «протоархеологом», куди більше захопленим давніми написами, ніж повсякденним життям своєї доби. Можливо, він вважав, що побут Греції XV століття надто буденний і не вартий опису. Крім того, багато його листів адресовано колегам, які, ймовірно, теж немало подорожували тими самими місцями, тож не було особливого сенсу писати їм про речі, які вони й самі могли бачити. Коли я почав читати цю книжку, перші сторінки видалися жахливо, чудовиськи нудними. Це було справжнім катуванням, і я страшенно розчарувався. Але згодом читання пішло легше, і я почав помічати безліч захопливих, цікавих дрібниць — настільки багато, що зрештою книжка видалася мені цікавою, а в багатьох аспектах навіть чудовою, значно захопливішою, ніж багато інших томів із серії I Tatti Renaissance Library. Я анітрохи не шкодую, що прочитав її.
Одна з примітних рис Кіріака — його дивна одержимість античною міфологією, особливо німфами, але також сиренами й музами. Наприклад, у 4.3–4 він описує плавання, уподібнюючи човни та кораблі німфам, що бавляться. «Кіріак був одержимий морськими німфами, серед яких своєю особливою покровителькою він вважав Кімодокею» (4.n5). У його творах буквально кишать видіння німф, сирен і муз, найчастіше пов’язані з метеорологічними явищами та супроводжувані співами, наприклад у D4.21–22, 28.3, 30.2–3 («моя дружина Калліопа священним голосом проспівала цю пісню богам і божествам моря» — після чого в Кіріака йде гімн німфам), 32.3 (німфи, музи й навіть цар Еол), 32.5 («нереїди піднялися, щоб привітати мене з великою радістю» — природно, будучи тим мерзотником, яким я є, я насамперед подумав при слові “felicitate” про інше слово, що збігається з ним у перших і останніх трьох літерах), 33.2–4, 35.9, 37.4 (дізнавшись, що його друг подався до Хіоських купалень, Кіріак сподівається, що той тепер «зміцнює своє чудове здоров’я за допомогою Дото, Клото, Панопеї та Кімодокеї, найпрекраснішої з усіх нереїд» — honi soit qui mal y pense! :-)), 39.4, 39.9 (де трьох жінок із міста Галата зображено у вигляді німф), 42.3.
Насправді, хоч немає підстав вважати, ніби його справжня віра була якоюсь іншою, окрім християнської, цілком очевидно, що він не мав жодних труднощів із тим, щоб звертатися до давніх язичницьких богів і згадувати їх у позитивному тоні, — що, на мою думку, вельми похвально. Так, вирушаючи в плавання, він уносить до щоденника молитву до Меркурія (D3.27), просячи, зокрема, «милостивого моря і хору німф та нереїд». У 46.3 він промовляє коротку молитву Діані. Будучи купцем, він, імовірно, відчував особливу близькість до Меркурія — бога торгівлі. У 23.9 він називає себе «коханим Гермеса», а самого бога — «моїм покровителем, Меркурієм». У 32.10 він пише: «2 березня, священний, сприятливий, вітряний і святий день Меркурія, нашого найдобрішого покровителя, 1446 рік». (2 березня 1446 року за юліанським календарем справді припадало на середу — Mercurii dies латиною, mercoledì італійською, mercredi французькою тощо.) Аналогічно, у 39.7, 15 серпня 1446 року — «милостивий, ясний день цнотливої світлосяйної Діани», тобто понеділок (Moon-day, Lunae dies, а Діана — богиня місяця). Увесь абзац 39.7 — чудовий приклад мирного й радісного співіснування давньоязичницьких і християнських релігійних згадок. (До речі, Кіріак, звісно, був не самотній у своїй любові до античної міфології: його друг Доменіко Грімані в короткому листі до Кіріака двічі закликає античних богів як підсилення клятви: «клянусь Геркулесом» у 44.2 і «клянусь Поллуксом» у 44.3.)
Є й інші цікаві свідчення, пов’язані з давньою релігією. На Криті православні священники, що жили біля джерела, колись присвяченого богині Діані, розповідали йому, що «навіть у наші дні» їм іноді являлася Діана та її німфи, які купалися нагими «в прозорих водах» (D4.14). У своєму щоденнику (D5.45–46) він стисло описує деякі місцеві звичаї з півострова Тенарон на півдні Греції й згадує, що місцеві «кажуть, ніби їхні мертві, незалежно від віри, вирушили “в Аїд”, тобто в підземний світ». Часом він називає християнського Бога Юпітером, наприклад у 39.18 і 53.2. А в D3.59 день 23 квітня названо «улюбленим, радісним днем Юпітера» — імовірно, тому, що 1445 року це була неділя, тобто день Господній. Водночас у 12.3, 16 липня 1444 року — «щасливий день Юпітера», бо це був четвер (Iovis dies, giovedì).
У 12.6 він описує незвичайну тварину — зорафана, тобто жирафа (див. також 12.n11). До речі, цей уривок, як і кілька інших, особливо ті, де йдеться про видіння та зустрічі з міфологічними істотами, викладено так, ніби все це відбувається уві сні. Я розумію, що це лише літературний прийом, але знаходжу його трохи безглуздим — посеред зазвичай тверезого й ділового листування, адресованого якомусь не менш тверезому й діловому адресатові-купцеві, Кіріак раптом, ніби нічого й не сталося, переходить до сновидного видіння німф чи інших міфічних створінь, що спали йому на думку в той момент. Мабуть, мені справді варто прочитати книжку Джоселіна Ґодвіна Язичницька мрія Відродження (Pagan Dream of the Renaissance). У D2.41 він описує давню скульптуру, що зображує «лютий двобій між оголеним чоловіком і левом», у якому чоловік перемагає. Не те щоб я заперечував проти невеликого поетичного перебільшення, але це, звісно, безглуздо. Це нагадує мені рядок зі старої текстової пригодницької гри: «Чим? Голими руками? Проти його ведмежих лап?» Він занотовує безліч написів із гробниць. Цікаво, як часто вони супроводжуються погрозами штрафів на випадок, якщо хтось спробує поховати в гробниці ще одне тіло, окрім того, для кого її було первісно збудовано. «Я не бажаю, щоб у ній було поховано будь-яке інше тіло. Кожен, хто наважиться це зробити, сплатить місту Фасосу штраф у розмірі 5000 золотих монет» (D2.49). Очевидно, паразитування на чужих могилах і урнах було вельми поширеним явищем, якщо родичі померлих вважали за потрібне вставляти такі погрози. Він відвідує монастирі Афону й купує в одного ченця збірник рукописів, що містить головно листи різних давніх осіб. Серед них трапляються вельми цікаві речі, особливо «138 листів Фаларіда, тирана Агрігента, до мегарців, до Піфагора та інших» (D2.65). Хто б міг подумати, що листи пана Мідного Бика збереглися? Дуже цікаво, про що він там писав [прим. спершу йому дивно бій із левом, який він називає безглуздим перебільшенням Кіріака, хоча це всього лиш типовий сюжет про Геракла, про який збереглися навіть римські фрески; тепер він на слово повірив, що є якісь справжні листи Фаларіда, та ще й до Піфагора; не кажучи вже про загальну занудність і комуністично-консервативні вайби, автор цих нотаток, звісно, вміє здаватися дурнем].
Багато давніх написів, які він занотовує, доволі шаблонні й нудні. Зазвичай вони являють собою щось на кшталт: «На пам’ять / на честь такого-то [або: такої-то події], коштом такого-то [або: міської ради тощо]». Багато зводяться просто до переліків імен. Але я не хочу сказати, що сучасні кам’яні написи надихають більше. Гадаю, що гравіювати тексти на камені — заняття, яке приваблює переважно нудних, похмурих людей із легкою схильністю до пишномовності, і тексти відбивають цей факт. Водночас тим зворушливіше бачити, з якою щирою допитливістю й захватом Кіріак ставився до всіх цих написів, ретельно й побожно занотовуючи навіть найсухіші, нічим не примітні. Втім, деякі кладовищні написи справді зворушливі. Див., зокрема, 21.2 — з могили 18-річної дівчини, оплаканої батьками, братом і чоловіком; і D3.68 — з могили дружини, оплакуваної люблячим чоловіком: «Марку, яка користь із невтамовного смутку? Терпи; навіть царі, що зустріли похмуре горе, відчувають біль таких страждань». Деякі написи закінчуються дуже зворушливим словом «прощавай» (χαιρε, або в множині χαιρετε): «Філомене, прощавай. Софіє Філумено, прощавай» (D5.21). Я майже не можу не шкодувати, що сучасні написи на могилах зазвичай такі стислі — лише ім’я, дати й, може, R.I.P., але нічого про те, ким була людина і як жила. Дивлячись на написи на нашому місцевому кладовищі, видно, що до Другої світової війни багато хто ще зазначав бодай професію померлого й коротку фразу про його життя. Але довгих написів, зіставних із давніми, про які пише Кіріак, немає — імовірно, тому, що сама звичка давно зникла, і жоден із наших написів не такий уже старий (скажімо, старший за сто років). Мене зачаровує думка, що в давнину існував цілий напівлітературний жанр — епітафії та поховальні написи. Можливо, варто купити одну з численних антологій епітафій та інших написів, яких, судячи з усього, на Amazon безліч. Шкода, що нині інтерес до таких речей більшості людей здається чимось нездоровим і похмурим. А я, навпаки, люблю кладовища: це тихі, спокійні місця; хоча я не вірю в жодну форму загробного життя, сама думка колись бути «покладеним на спочинок» там мені приємна. Зрештою, чому уникати кладовищ? Мертві, якщо їх належно поховано, не завдадуть тобі шкоди (на відміну від багатьох живих). Коли я навчався в середній школі, вона була приблизно за сто метрів від кладовища. Один бік будівлі складався майже цілком із величезних вікон, з яких відкривався чудовий краєвид — зокрема й на кладовище, — коли піднімався головними сходами на третій поверх, де містилася більшість наших класів. Першого листопада всі приносять свічки на могили родичів, і в наступні вечори вид кладовища з цих вікон третього поверху, з тисячами мерехтливих вогників свічок, був по-справжньому дивовижним видовищем.
До речі, Уайльд теж згадує χαίρε у прекрасній строфі з Humanitad:
Погаслий факел, самотній кипарисовий морок,
Трохи праху, що в тісній урні спить,
Ніжне ΧΑΙΡΕ над аттичною могилою —
Чи не краще це, ніж знову повернутися
До моєї колишньої, неспокійної недуги,
Або провести свій вік у безмовній печері страждань?
Згідно з примітками редактора на стор. 267 збірки віршів Уайльда (Oxford UP, 2000), це слово може означати не лише «Прощавай», а й «Ласкаво просимо», що робить його ще доречнішим для напису на могилі. Напис з острова Делос, у D3.24, — добрий приклад позначення років за іменами людей, які обіймали в ті роки офіційні посади. Кіріак не лише одержимий збиранням античних написів, а й навіть склав кілька власних; див. 39.6 і 52.2. Одна з переваг життя у XV столітті й зацікавлення старожитностями полягає в тому, що багато античних пам’яток тоді були краще збережені, ніж тепер (див. також Занепад і падіння Римської імперії Гіббона, гл. 71). Наприклад, він бачив Парфенон до того прикрого вибуху пороху під час однієї з війн Туреччини з Венецією у XVII столітті (3.5 та ілюстрації I і II, де наведено ескізи Парфенона, зроблені Кіріаком). На острові Хіос, за його словами, є село під назвою Гомеріка, і його мешканці показують певне місце як могилу Гомера. Кіріак провів невеликі розкопки, нічого не знайшов, але, попри це, анітрохи не засумнівався в правдивості їхніх тверджень і був охоплений щирим захватом (43.3–4).
Різні люди мають різні погляди на хід людської історії. Одні (наприклад, багато мислителів XVIII і XIX століть, а також численні прихильники технічного прогресу навіть у наші дні) вважають, що загалом справи йдуть до кращого; інші (наприклад, Гесіод та інші, хто вірить у втрачений «золотий вік») — що стає дедалі гірше й гірше; треті припускають, що справи йдуть на спад, аби зрештою змінитися піднесенням (наприклад, християнське тисячоліття); а четверті вважають, що історія рухається по колу (наприклад, Освальд Шпенглер). Отож, Кіріак прекрасно оплакує не лише занепад славетних античних міст, мистецтва й архітектури, а й «незайману людську доброчесність і знамениту цілість духу» (D5.55), показуючи, що він належить до тих, хто вірить, ніби все котиться вниз від тих легендарних давніх часів золотого віку. Особисто мені однаково важко повірити і в прогрес, і в падіння з якогось гаданого золотого віку; будучи трохи циніком, я думаю, що людський рід безнадійний — жалюгідне плем’я, егоїстичне, брудне, корисливе, невиправно зіпсоване, справжнє покидьки, шкірна хвороба Землі, як сказав Ніцше, — і я всерйоз сумніваюся, що людству колись удасться перевершити ці свої вади; а якщо й удасться, то воно стане настільки несхожим на нинішніх людей, що навряд чи взагалі буде доречно й далі називати їх людьми. — Зате його висновок мені дуже сподобався: «і там, де вони [тобто доброчесність і цілість духу] колись найбільше процвітали, звідти вони дедалі більше відходили». З власного досвіду спілкування з тіньовим боком грецької туристичної індустрії я цілком співчуваю цьому поглядові на греків як на злодійкуватих, брехливих пройдисвітів. (І, вочевидь, багато хто любить міркувати про розклад Греції: «Дехто, насолоджуючись контрастом, зображує сучасну афінську мову як найзіпсутіший і найварварськіший із сімдесяти діалектів простонародної грецької; це зображення надто похмуре» — Гіббон, гл. 62; див. також Байрона, Паломництво Чайльд-Гарольда, пісня II, строфа 84).
У D4.19 він цитує абзац із давньогрецького епістолярного роману «Хіон із Гераклеї», включно з такою перлиною — листом Хіона про людину на ім’я Археполіс із Лемноса: «Я вважаю, що він і торговець доброчесний, бо, перш ніж зайнятися торгівлею, присвятив себе вивченню філософії». Для такого безсоромного антикапіталіста, як я, що плекає пекучу ненависть до торгівлі й до всіх, хто нею займається, сама думка про «доброчесного торговця» — напрочуд кумедний оксиморон. Як людина може бути доброчесною і водночас продавати речі дорожче, ніж купила? Як вона може бути доброчесною і водночас брехати покупцям про якість свого товару? А якщо вона не бреше, то як може не збанкрутувати? Як доброчесна людина взагалі може зайнятися торгівлею? Єдине можливе пояснення цієї історії полягає в тому, що він зрозумів: філософія добра лише для тих, хто або матеріально незалежний (як Платон), або готовий жити в крайній злидні (як Діоген); інакше далеко не підеш, а тому Археполіс розважливо покинув філософію й присвятив себе торгівлі. А, так, я забув, що Кіріак сам був купцем, тож від нього було б дивно очікувати, ніби торгівля й доброчесність несумісні. Хе, мабуть, мені не слід було так часто слухати розповіді моєї бабусі про те, як десятиліття тому, працюючи продавчинею, вона весело запевняла покупців, що яйця знесені цього ранку, хоча вони пролежали на полиці вже два тижні.
У театрі в Мілеті є напис, процитований у 30.7, де перелічено грецькі голосні: «Α Ε Η Ι Ο Υ Ω». У примітці редактора на стор. 221 сказано, що ці голосні становлять сімох архангелів. Хоча подібного роду містицизм, що приписує буквам і числам глибокі значення, здається мені вельми безглуздим, мушу визнати, що це безглуздя чарівного ґатунку. У латинському тексті він уживає грецьку літеру ω в деяких іменах, наприклад Joannes, де (як я гадаю) ω вживалася б, якби все було написано грецькою. Приклади трапляються в 1.1 і 19.1. Він також пише ζ замість z, коли згадує Візантій, наприклад у 1.2, 1.4, 1.6.
За часів Кіріака італійські міста-держави мали значний вплив у Греції та на Егейських островах, і багато з цих територій перебували під владою італійських правителів. Переважно вони досягли цього, скориставшись слабкістю Візантійської імперії в попередні століття (див., наприклад, Історію Венеції Дж. Дж. Норвіча). Багато місць у творах Кіріака відбивають цей стан речей, наприклад D2.22, D2.33, D3.39, D5.16–18, 23.1, 25.2, D4.15, 29.5, 39.13, а також примітка редактора про Франческо Гаттілузіо (стор. 372–373).
Очевидно, в давнину критяни були славетними лучниками; 23.3-10.
Лист 39 — розлога похвала місту Галаті, генуезькій колонії поблизу Константинополя. Він надзвичайно нудний, і я зовсім не розумію, як комусь могло бути цікаво таке читання; хіба що марнославство якогось достойного купця з Галати могло бути потішене цим похмурим переліком чеснот, переваг, слави та інших похвальних рис міста, але будь-який інший читач позіхав би вже після перших абзаців. І все ж у примітках редактора (стор. 432) сказано, що цей жанр — laus urbis («похвала міста») — був популярний у пізньому Середньовіччі та в добу Відродження. Що ж, чорт забирай, вони знаходили в таких творах? Можливо, їх тішили технічні аспекти жанру — майстерна побудова латинської прози, відсилання до класичної міфології, риторичні фігури тощо, — усе це, звісно, лишається для мене непомітним, бо я не знаю латини; і все ж сумніваюся, що жанр міг бути популярним лише через техніку. Але я розумію, що не маю сміятися з середньовічних і ренесансних шанувальників жанру за їхнє захоплення тим, що мені видається безглуздим виявом помпезності: адже я не знаю, як майбутні віки дивитимуться на ті жанри, які ми читаємо й любимо сьогодні. Можливо, нащадки вважатимуть нас наївними простачками — так само, як ці похвали здаються мені чимось, чим можуть захоплюватися лише наївні простачки. Але, як би там не було, в цій похвалі Галаті мене зворушило інше: вона написана 1446 року, і, за приміткою 3 на стор. 432, турки вже буквально стояли біля воріт міста й завоювали його всього через п’ять років. Похвала Кіріака пролунала фактично наприкінці існування Галати як генуезької колонії, що проіснувала два-три століття. Звісно, турецьке завоювання мало видатися мешканцям Галати чимось на кшталт кінця світу. У певному сенсі це, мабуть, і був кінець певного типу Галати (хоча я певен, що життя зрештою тривало далі, і з часом вона, ймовірно, стала цілком звичайним турецьким містом; нині це просто район Стамбула). У панегірику Кіріака ми бачимо квітуче місто, заселене задоволеним людом, де, здається, все гаразд — і всього через п’ять років ця культура й спосіб життя зникають: новий народ, нові звичаї, фактично нове місто на місці старого! Я часто відчував подібне, читаючи цю книгу: що це був час занепаду. Поки Кіріак мандрував (його листи й щоденники належать до 1440-х років), над Візантійською імперією та італійськими колоніями на Сході заходило сонце; всього за кілька років Візантії не стало, а ще за кілька десятиліть зникли й майже всі італійські володіння. Думка про падіння Візантійської імперії завжди викликає в мене смуток: «Ми — люди, і маємо сумувати, коли навіть тінь того, що було великим, зникає» (Вордсворт, Про загибель Венеційської республіки). (Докладніше про історичний контекст мандрів Кіріака див. примітки на стор. 374–375.)
Багато листів Кіріак адресує своєму другові — купцеві з Хіоса на ім’я Андреоло Джустініані. У них він часто передає вітання родині Андреоло, особливо дружині Каренці. Я не певен, що це ім’я означало спочатку; Babelfish перекладає його як «нестача», а в нас садівники вживають подібне слово (ймовірно, теж запозичене з італійської чи подібної мови) для позначення періоду, який має минути після обприскування дерева пестицидами, перш ніж можна безпечно збирати й уживати плоди. Так чи інакше, щоразу, бачачи це ім’я, я мимоволі всміхався: надто вже воно здається недоречним і не надто приємним. Кіріак виявляє чималу винахідливість у прощаннях наприкінці листів: «Прощай і будь благополучний. Прощай — і знову будь благополучний. Хай щастя перебуває з тобою навіки» (37.8). «Ще й ще раз — прощай» (35.10, 41.3). «Прощай — і знову прощай» (45.5). Загалом, як показують наведені приклади, книга виявилася сповненою чару й зовсім не нудною, як я побоювався. З усіх томів I Tatti Renaissance Library, які я прочитав, небагато виявилися такими цікавими, як Мандри Кіріака.