Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою (1, 2, 3).
Для огляду використовувалися такі три томи книги папи Пія II: «Коментарі». Під редакцією Маргарет Месерв і Марчелло Сімонетти.
Том 1: Книги I–II. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 12. Видавництво Гарвардського університету, 2003.
0674011643. xxvi + 421 стор.
Том 2: Книги III–IV. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 29. Видавництво Гарвардського університету, 2007.
0674024893. xxvi + 421 стор.
Том 3: Книги V–VII. Бібліотека I Tatti Renaissance, том 83. Видавництво Гарвардського університету, 2018.
9780674058385. viii + 533 стор.
Томи 4 і 5 ще не вийшли на момент 2025 року, тобто огляд не повний.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
I Tatti Renaissance Library. Том 12 (2003)
Книги I-II
Це перший том автобіографії папи Пія II, який жив у XV столітті, також відомого як Еней Сильвій Пікколоміні. Книга цілком читабельна, хоч і не являє собою нічого визначного. Більша частина основної оповіді сама по собі була б доволі нудною, але, на щастя, Пій регулярно вставляє цікаві анекдоти, цитати та інші кумедні факти, тож читач не встигає занудьгувати. Перша книга охоплює життя Пія до його обрання папою. Він почав кар’єру секретарем у різних прелатів, був присутній на Базельському соборі і його відправляли в низку дипломатичних місій. Очевидно, він був дуже здібним оратором і не раз наголошує, як йому вдавалося змінити чиєсь рішення, виголосивши доречну промову в потрібний момент. Деякий час він служив єпископом різних міст, а згодом став кардиналом. Найцікавішими, мабуть, є описи різних європейських країн, які він відвідав (наприклад, Британії). Однак більша частина оповіді присвячена дрібній політиці, яка, можливо, була цікавою тоді, але нині її доволі нудно читати. Натомість 36-й розділ ближче до кінця книги дуже цікавий — у ньому докладно описано конклав, на якому його було обрано папою.
У конклаві брали участь вісімнадцять кардиналів (1.36.2), і щоб бути обраним, кандидат мав набрати дві третини голосів, тобто дванадцять (1.36.9, 26, 29). Кожен кардинал міг «запропонувати одне, два або навіть більше імен, причому перше вказує на бажаного кандидата; якщо той не набирає достатньої кількості голосів, береться до уваги наступне ім’я» (1.36.23). Якщо ж і тоді ніхто не отримував більшості, кардинали могли, після оголошення результатів, передати свій голос іншому кандидатові — так зване «голосування приєднанням» (1.36.24). Коли хтось набирав одинадцять голосів, зазвичай було легко знайти дванадцятий: «завжди знайдеться хтось, готовий підхопитися й сказати: “А я роблю тебе папою”, щоб здобути прихильність, яку приносять ці слова» (1.36.9). Еней майстерно нагнітає напруження, описуючи всі ці закулісні інтриги, оборудки й торг: група кардиналів змовляється в нужниках (1.36.8), робляться спроби шахрайства під час підрахунку голосів (1.36.22) тощо. Мушу зізнатися, що чим більше я дивлюся на демократичні вибори, тим більше мене надихає давньогрецький метод відбору кандидатів шляхом жеребкування, а не голосування. До речі, мене здивувало, що кардиналів було лише вісімнадцять; згідно з цією цікавою таблицею у Вікіпедії , за останні 300 років на більшості конклавів було близько 50–60 кардиналів, за винятком середини XX століття, коли їхня кількість різко зростає до 80, а потім і до 110.
Однією з головних тем європейської політики того часу був наступ турків. У 1453 році (за п’ять років до обрання Пія II папою) вони захопили Константинополь, і європейські правителі почали міркувати, як зупинити їхнє просування. Звісно, було б корисно, якби кілька государів створили союз проти турків (або навіть організували своєрідний хрестовий похід), але між ними не було довіри — ніхто не хотів ризикувати: підеш на війну з турками, а повернешся через кілька років — країну вже захопили сусіди. Пій вважав, що бездіяльність перед лицем турецької загрози стане плямою на його понтифікаті (і, крім того, серйозною небезпекою для християнства), тому відразу після обрання скликав у Мантуї конференцію, де європейські правителі мали обговорити спільні дії проти турків. Друга книга описує подорож Пія з Рима до Мантуї; дорогою він зупиняється в багатьох італійських містах і докладно описує їхні пам’ятки, а також виснажливі подробиці місцевих партійних чвар, суперництва між містами та інше. У його поїздці до Британії трапляються кумедні анекдоти. Він провів ніч на південь від річки Твід; після заходу сонця всі чоловіки «йшли до віддаленої вежі зі страху перед шотландцями, які часто переходили річку під час відпливу, щоб уночі нападати на них». Жінок, однак, із собою не брали: «Бо вони думають, що ворог не завдасть жінкам шкоди, оскільки не вважають зґвалтування злочином» (1.6.5)! Енея з собою теж не взяли, і він залишився серед жінок. «Коли минула значна частина ночі, і Еней дуже захотів спати, дві дівчини провели його до кімнати, устеленої соломою. Так заведено в тих краях — і вони були готові переспати з ним, якби він того побажав» (1.6.6). Тірольська долина Сарнталь виглядає як справжня пасторальна ідилія: «Вони не знають страху війни, їх не мучить честолюбство і не пожирає жадоба до золота. Їхнє багатство — у стадах, які взимку годують сіном і які дають їм усе необхідне для життя. Є серед них люди, що ніколи не куштували вина: їхня їжа — одна лише молочна каша. […] Найщасливіші з-поміж смертних — якби тільки усвідомлювали свої блага й приборкували хіть; але вони день і ніч бенкетують і розпусничають, і жодна дівчина не залишається незайманою до дня весілля» (1.12.2).
У другій книзі є кілька описів знаменитих (у поганому сенсі) кондотьєрів того часу. Втім, не все, що каже Еней, слід сприймати за чисту монету: «Насправді ці дрібні барони просто дбали про власні інтереси, намагаючись обернути хаос подій собі на користь; але, з погляду нащадків, вони припустилися помилки, намагаючись завдати шкоди папству за правління здібного пропагандиста» (із вступу редакторів, с. xii). Еверсо з Анґуїллари змушував своїх підданих працювати й у неділю, бо неділя — день Господній, а «господарем, як він казав, був він сам. Він ґвалтував їхніх дружин і дочок у себе в палаці, постійно вдавався до перелюбу й розпусти і навіть обвинувачувався в інцесті, ніби цнотливість власних дочок для нього нічого не означала» (2.12.4). Далі — жорстокий Браччо да Монтоне, тиран Перуджі: «Коли вісімнадцятеро монахів-миноритів насмілилися виступити проти нього, він звелів розбити їм яєчка на ковадлі до стану місива» (2.18.3). І нарешті, звісно ж, Сіджизмондо Малатеста: «Він був рабом жадібності, готовий не лише грабувати, а й красти; настільки несамовитий у хтивості, що ґвалтував і власних дочок, і своїх зятів. У юності нерідко грав роль нареченої; пізніше він, так часто беручи на себе роль жінки, використовував інших чоловіків як повій. Жоден шлюб не був для нього священним: він ґвалтував і християнських черниць, і єврейських жінок; хлопчиків і дівчаток, які йому опиралися, він або вбивав, або піддавав жахливим тортурам» (2.32.2).
Як видно з останніх цитат, Пій аж ніяк не був ханжею.Ба більше, згідно з приміткою редакторів на с. XXIV, у юності він написав збірку еротичних віршів і був батьком двох позашлюбних синів, хоча у своїй автобіографії він не згадує про це ані словом. На мій погляд, один із головних недоліків книги полягає в тому, що все життя Пія до його обрання папою (п’ятдесят три роки!) описано надто стисло: усе це вміщено в першій книзі, тоді як решта дванадцяти книг охоплюють лише шість років його понтифікату. До цього тому входять книги I і II; цікаво, якими будуть інші. Судячи з усього, темп оповіді там буде черепашачим.
Він захворів на чуму 1439 року; «Лікування було таким: оскільки його ліве стегно було заражене, йому розкрили вену на лівій стопі. Потім його тримали без сну весь день і частину ночі, перш ніж змусити випити порошок, склад якого лікар відмовився розкрити. Іноді до хворого й ураженого місця прикладали подрібнені шматочки зеленої, соковитої редьки, а іноді — грудки вологої глини» (1.9.5). Це лікування залишило його майже мертвим, але, попри все, зрештою він одужав. Про одного опортуніста (1.16.2): «Тим часом Йоганн із Лізури, зрозумівши, що події розвиваються не так, як йому хотілося, змінив свої бажання відповідно до подій».
Еней походив із Сієни, зі шляхетного роду, і був невдоволений тим, що в Сієні шляхті було заборонено обіймати впливові політичні посади. Можливо, саме тому він не надто любив демократію: «Кермо влади ніколи не слід передавати народові, бо він, як йому було відомо, ненавидить владу князів. Між князями дружба іноді можлива, але між народом і царем ненависть вічна» (1.29.2). Імовірно, гробниця старшого Сципіона Африканського міститься в Траджетто, «недалеко від річки Лірі, яку ми тепер називаємо Гарільяно» (1.30.7). А в Мантуї можна було побачити пагорб, «де божественний Вергілій мав свій дім» (2.43.1). Ось їдке зауваження з 1.36.1, що стосується похорону папи Калікста, попередника Енея: «Під час похоронних церемоній кардинал із Фермо підхопив гарячку. Він палко, навіть надмірно, прагнув піти за Калікстом — і пішов: у могилу». Цікава цитата з 2.9.1: «Звісно, добрій людині краще померти якомога швидше». Гадаю, він має на увазі, що з християнського погляду, якщо ти добрий, на тебе чекає приємне потойбічне життя, тоді як земне життя, найімовірніше, буде сповнене бід, страждань і спокус. Але якщо розуміти цю фразу буквально, вона, звісно, неприйнятна: «померти якомога швидше» означає — просто зараз, тобто самогубство; що, на мою думку, чудово, але християнство, наскільки мені відомо, цього не схвалює.
На честь проїзду Пія через Флоренцію флорентійці «вивели левів на площу, щоб ті билися з кіньми та іншими тваринами, і влаштували кінні турніри, на яких вина пролилося набагато більше, ніж крові» (2.31.2). Цікаво, який опір могли чинити бідні коні проти левів… У 2.35.2 Пій обговорює можливі етимології назви «Апенніни», зокрема гіпотезу, що «назва походить від іллірійського слова для позначення вершини гори — pianina, із заміною кількох літер». Він розсудливо утримується від підтримки будь-якої з версій. Думаю, під «іллірійським» він насправді має на увазі хорватську мову — сумніваюся, що справжня іллірійська збереглася настільки, щоб ми знали її слово на означення «гори». Гіпотеза чарівна, хоча я не сумніваюся, що хибна. І ще одне цікаве твердження з 2.36.1: «Дехто вважає, що франконці — це нащадки бойїв, але їхня історія вказує на те, що вони слов’яни». Бойї, згідно з Вікіпедією, — це різні кельтські племена. Про жодну з цих гіпотез я раніше не чув; у всякому разі, сумніваюся, що слов’яни коли-небудь селилися в тих краях.
Що сказати насамкінець? У цій книзі є, можливо, кілька нудних місць, але загалом це одна з найцікавіших книжок із серії ITRL, які я читав досі. Безперечно, вона цікавіша, ніж праці Бруні та Манетті. З нетерпінням чекаю нагоди прочитати решту томів автобіографії Пія.
I Tatti Renaissance Library. Том 29 (2007)
Книга III
Пій запрошує різних європейських правителів на конгрес у Мантуї, сподіваючись переконати їх організувати щось на кшталт пізнього хрестового походу проти турків, які тим часом успішно просуваються на Балканах — нещодавно, наприклад, захопивши Константинополь, вони тепер проникають у Боснію та Сербію, і стає очевидним, що Угорщина, вочевидь, стане їхньою наступною ціллю. Як би там не було, Пій не отримує того відгуку, на який, можливо, розраховував. Багато з князів, яких він запросив, надто зайняті взаємними війнами або ж надто бояться можливих повстань і змов проти своєї влади, щоб надовго покидати свої країни. Тому, коли Пій прибуває до Мантуї, там присутні лише небагато з передбачуваних учасників, і навіть його власні кардинали весь час скаржаться на спеку й вогкість та шукають приводи, щоб виїхати. Лише після довгого чекання, наполегливих умовлянь і дипломатичних зусиль з боку Пія йому вдається зібрати пристойне зібрання князів (або принаймні їхніх представників), хоча й тоді деякі з найважливіших держав (наприклад, Франція та Англія) відсутні. Серед присутніх — Франческо Сфорца, герцог Міланський, і Пій уміщує до книги коротку його біографію (3.15–19) — Франческо та його батько разом являють собою вражаючу історію «з грязі в князі». Він також подає короткий огляд історії Венеції (3.26–30) перед тим, як венеційське посольство, із великим запізненням, прибуває на конгрес. Видно, що він не надто прихильний до Венеції та її політики. «Але в республіканському правлінні немає нічого святого й сакрального. Республіка — це бездушне творіння, яке не боїться пекельного полум’я. Венеційці вигнали багатьох своїх дожів, деяких осліпили, а інших стратили; […] це нація непримиренна і проводить свої закони зі суворістю» (3.29.1). Це, по суті, дуже ясний і виразний виклад політичних уподобань самого Пія: можна припустити, що йому було б куди приємніше мати справу з монархією, де в папи більше шансів використати на благо папства страх монарха перед вічним прокляттям. І він радше віддав би перевагу народові покірних овець, ніж людям, які вміють відстоювати свої інтереси. Те, що він критикує у венеційців, із сучасного погляду якраз і становить їхні найбільші чесноти. Водночас він усе ж додає кілька захоплених абзаців про саме місто, вихваляючи його торгівлю й процвітання, чудові верфі та прекрасні будівлі тощо (3.30.2–3). Пій має надзвичайно високу думку про своє становище як папи й анітрохи не сумнівається, що стоїть вище за будь-яких світських правителів. Ось як він коментує створення імперії Карла Великого: «Тоді папа Римський — істинний намісник Ісуса Христа, якому Бог-Отець дав вселенську владу на небі й на землі, — передав володіння всесвітньою імперією від греків до германців у особі Карла Великого» (3.28.1). Яке разюче й крайнощне зарозуміння!
Як би там не було, конгрес у Мантуї нарешті починається, і Пій уводить кілька розділів про перебіг обговорень. Учасники погоджуються, що християнські країни мають виступити разом проти турків; що ті, хто ближче до Туреччини (особливо Угорщина), повинні надати війська, а віддаленіші (наприклад, Італія) — зосередитися на наданні грошей (бо перевозити військо на таку відстань важко); і що турків потрібно атакувати і з суші, і з моря (при цьому морську кампанію має вести передусім Венеція). Див., наприклад, 3.34, 3.47. Однак венеційці відмовляються брати на себе будь-які тверді зобов’язання, не кажучи вже про жертви заради цієї справи, і вимагають величезних сум за участь у війні (3.35). Роздратування Пія відчутне: він кипить тим презирством, яке людина з ідеалами, але без грошей, має право відчувати до тих, у кого грошей удосталь, але хто не бажає вжити їх на добре діло: «Венеційці ніколи не візьмуть участі у великому підприємстві. Вони здебільшого торговці, що дбають лише про прибуток. Сама думка про славетний учинок, досяжний лише ціною витрат, відштовхує їх» (3.35.4). Цікаво, що Пій далі каже: «Вони побоювалися, що, якщо буде оголошено війну туркам, їхня східна торгівля, основа їхнього добробуту, припиниться». Мене це здивувало, адже з моїх спогадів про History of Venice Дж. Дж. Норвіча (хоч я читав її багато років тому і, можливо, пам’ятаю неточно) саме присутність турків і була причиною занепаду східної торгівлі Венеції. Поки існувала слабка Візантійська імперія, венеційці користувалися там численними привілеями й отримували величезні прибутки; натомість турки були грубі й не надто схильні до торгівлі з Венецією. Крім того, присутність турків змушувала Венецію втягуватися в низку дороговартісних (і зрештою безуспішних) війн, захищаючи свої численні острови в Егейському морі. Коротше кажучи, враження, яке в мене лишилося від книжки Норвіча, полягає в тому, що венеційці могли б багато виграти від будь-якої поразки турків — і вони це розуміли та часто надокучали іншим християнським державам проханнями про допомогу проти турків («ми — оплот християнства» і все таке).
Ще однією причиною тертя між Пієм і венеційцями була, так би мовити, сексуальна несумісність. Річ у тім, що в нього був фетиш на ноги, якого вони, на жаль, не поділяли: «навіть коли вони бачили, як посли королів і самого імператора, а також могутні князі, цілуючи ноги папи, деякий час простягалися ниць, самі ж, або через вроджену пиху, або через хамство, властиве рибалкам, одразу вставали» (3.35.8). Далі він скаржиться на їхню пиху, що видається особливо кумедним, адже, як ми вже бачили, сам Пій був далекий від смиренної овечки. Пія дратують і французи, які куди більше зайняті сварками з іншими християнськими країнами, ніж його анти-турецькою війною (3.37–40). Розділ 3.40 має таку назву: «Нікчемне французьке посольство, що дбає лише про власні образи, не пропонує для хрестового походу рішуче нічого» :)) У цей час Англія була зайнята війнами Червоної та Білої троянд, і Пій описує деякі аспекти дипломатичного втручання Церкви в англійські справи (3.41–42).
Книга IV
Ця книга виявилася дещо менш цікавою, ніж попередня, бо значну її частину присвячено звичним міжусобним війнам регіонального масштабу, якими так рясніє історія Італії доби Відродження. Папська держава, звісно, неминуче була одним із учасників цих війн, тож Пій не міг дозволити собі їх ігнорувати. Новин про війну з турками, про яку було домовлено наприкінці третьої книги, більше не надходить — або про неї зовсім забудуть, або ми почуємо про неї в одній із наступних книг. Як би там не було, французи знову старанно втручаються в італійські справи, а ті самі італійські князівства, які зовсім недавно на конгресі Пія урочисто присягнули допомагати й підтримувати одне одного, знову схопилися між собою.
Більш цікава частина книги стосується призначення Пієм нових кардиналів (4.9–11). Звичайна кількість кардиналів у той час становила лише двадцять чотири (примітка перекладача, с. 390). Найрізноманітніші правителі дошкуляють папі проханнями призначити їхніх улюблених кандидатів; він обговорює це питання і з уже наявними кардиналами, які не схвалюють призначення нових кардиналів, імовірно тому, що це дещо зменшить вплив старих. Однак Пій, очевидно, потребував або, принаймні, хотів заручитися їхньою згодою, тому доводиться чимало торгуватися, перш ніж вони остаточно доходять згоди щодо числа й імен нових кандидатів. Мене здивував той факт, що старі кардинали наполягали на тому, що якщо він узагалі збирається призначати нових кардиналів, то має включити до їхнього числа і свого племінника (якому тоді ледве виповнився 21 рік, тобто він був ледь повнолітнім, і його щойно зробили архієпископом Сієнським 🙂 ). Пій заперечує, що племінник надто молодий для сану кардинала, але зрештою поступається їхньому тискові. Це було 1460 року; згодом цей племінник сам став папою (Пій III) і правив цілих 26 днів.
Є цікава тирада про найманців того часу, де перелічено знайомі скарги: «Сучасний італійський воїн — істота ненадійна: він ставиться до війни як до бізнесу й затягує кожну кампанію, щоб потік прибутку не вичерпувався. Кровопролиття в битвах — рідкість» і т. ін. (4.13.1). Пій, як і раніше, щиро дивується, що люди егоїстично дбають про власні інтереси, а не про його власні 🙂 Також є кумедний і дещо пікантний епізод з інцестом, корупцією та бюрократією, пов’язаний із певним французьким дворянином на ім’я Жан д’Арманьяк, який хотів отримати папський дозвіл на шлюб зі своєю сестрою, щоб узаконити їхні інцестуозні стосунки: «Його батьки померли, коли він був іще юнаком, залишивши йому одну сестру, з якою він зайшов надто далеко у виявах ніжності, аж поки нарешті пристрасть не взяла гору, і він не звабив її» (4.19.2). Іншим його виправданням було те, що він надто бідний, аби дати їй посаг, який дозволив би їй вийти заміж за чоловіка їхнього кола, — і, звісно, ви ж не пропонуєте видати її за простолюдина? 🙂 (4.19.1, 4.21.2). Так чи інакше, у спробах домогтися дозволу бідний граф потрапляє до рук продажних єпископів і папських писарів, які оббирають його приблизно так само, як це роблять сучасні нігерійські шахраї. Його скарги зрештою доходять до папи; він звертається до нього в щирій упевненості, що дозвіл уже було видано попереднім папою, а проблема лише в тому, що корумповані чиновники відмовляються надіслати йому документ (4.19.11). Папа, на жаль, не знаходить це кумедним, відправляє згаданих чиновників до в’язниці й виносить графові сувору догану, наказуючи йому більше ніколи не бачитися із сестрою, постити щоп’ятниці протягом року та приєднатися до майбутньої війни проти турків (4.21.6).
У 4.25.5 міститься цікава оповідь про мушкет. Очевидно, в той час ручна вогнепальна зброя лише починала входити в ужиток, і Пій не припускав, що його читачі з нею знайомі. Це добрий, ясний опис, він навіть наводить склад пороху. Є вельми кумедний анекдот у 4.32.4–8. Одна жінка середніх років попросила аудієнції в папи, поскаржилася, що якийсь священник намагається її звабити, і попросила Пія наказати йому припинити. «Папа був вражений цією історією. Але потім він пригадав історію в Боккаччо, де жінка закохується в юнака і, не знаходячи іншого способу повідати йому про свою пристрасть, просить свого сповідника вилаяти його за те, що він нібито її непокоїть»; зрештою юнак «розуміє, чого вона хоче, знаходить дорогу до її дому й задовольняє її пристрасть. Нічого не підозрюючий духівник, намагаючись запобігти гріхові, лише заохочував його» (4.32.6). З огляду на все це, Пій відмовляється сприяти: «“Пані моя, ви вельми хитрі й куди сміливіші за жінку з оповіді Боккаччо. Та зробила зі свого сповідника сутенера, а ви хочете, щоб сам папа служив вашим пристрастям […]”» (4.32.7).
Різноманітні деталі
Мене здивував цей пасаж у 3.27.5: «У 870 році він [венеційський дож Орсо Партиціпаціо] надіслав імператорові в Константинополі в подарунок дванадцять дзвонів, які, кажуть, були першими, коли-небудь побаченими в Греції». Невже до того в Греції справді не було дзвонів? Мені це видається цілком неймовірним. Наприклад, на цій вебсторінці [прим. бите посилання] йдеться, що дзвони були відомі, наприклад, у Давньому Китаї й згадуються в Біблії; як греки могли їх не знати? У 3.27.7 він каже, що близько 1000 року «жителі Адрії зійшлися з венеційцями в битві при Лорео й були цілковито знищені; і так рештки цього славетного міста, що дало ім’я Адріатичному морю, обернулися на руїни». Я лише нещодавно помітив, що Адріатичне море справді назване на честь цього міста, тож мені завжди цікаво дізнатися про нього більше, але мене здивувало те, що, згідно з Вікіпедією, Адрія існує й досі та налічує близько 20 000 мешканців. Можливо, її було відбудовано вже після часів Пія? Мене також здивував уривок про те, як бретонці походять із Британії й були вигнані звідти англами: «Бретонці припливли на континент і оселилися між гасконцями та норманами» (3.36.4). Дивовижно те, що англи вторглися до Британії у V столітті, а нормани осіли в Нормандії лише наприкінці IX або в X. Тож, якщо тільки бретонці не пробули під владою англосаксів 400–500 років, перш ніж нарешті вирішили піти, вони аж ніяк не могли оселитися «між гасконцями та норманами», адже норманів там тоді просто ще не було. У якийсь момент Франческо Сфорца «надіслав папі трьох дивовижно вгодованих биків, яких вигодовували на особливому режимі: корм із ріпи, теплі ванни, щоденне вичісування й постелі з чистої соломи. […] М’ясо було напрочуд смачне; усі клялися, що ніколи не їли нічого кращого». Схоже на середньовічний варіант яловичини Кобе (пиво й щоденний масаж). 🙂 Із 3.47.3, де Пій міркує, чому деякі країни не хочуть брати участь у його війні проти турків: «На Шотландію [надії немає], бо вона лежить на самому краю океану. Данія, Швеція й Норвегія також надто віддалені, щоб послати солдатів, і грошей у них немає, бо живуть вони винятково рибою».
«Італійський звичай такий, що бастарди часто успадковують владу» (4.8.3). На жаль, так усюди! :)) Хоча не знаю, чи зберігається ця гра слів в оригіналі латиною — цілком можливо, що вона працює лише англійською. У будь-якому разі, тут маємо пряму відсилку до Федеріко Урбінського, який справді був бастардом. Пій відвідує купальні в Петріоло (4.16.3): «Папа пробув тут двадцять днів, і на нього лили теплу воду з труби просто на маківку; лікарі казали, що це корисно для здоров’я, бо його мозок надто вологий». :)) Про фортецю, взяту за допомогою підкупу: «Правда те, що кажуть: немає неприступної фортеці, якщо в неї може влізти осел, навантажений золотом» (2.25.9). Серед порад, які Пій дає мешканцям Сієни: «Ведіть облік експорту й імпорту; держава, яка купує більше, ніж продає, перебуває в кепському становищі» (4.34.2). Ха, спробуйте сказати це американцям 🙂
Це було, безперечно, дуже приємне читання, і я з нетерпінням чекаю на решту томів автобіографії Пія.
I Tatti Renaissance Library. Том 83 (2018)
Книга V
Це видання «Коментарів» Пія (серія ITRL) виходить у світ із по-справжньому льодовиковою повільністю. Ми щойно отримали третій том (із п’яти) — лише через одинадцять років після другого! Для порівняння: весь понтифікат Пія (під час якого він, поміж усіх інших справ, писав ці Коментарі) тривав шість років.
Безперервні війни, такі характерні для Італії доби Відродження, тривають і в цій книзі; Пій часто описує воєнні дії в більшою чи меншою мірою невідомих італійських містечках. Усе це не здалося мені особливо цікавим, але й читати ці сторінки було нескладно, приділяючи їм лише найповерховішу увагу, оскільки тепер мені майже байдуже, хто з ким, де і навіщо воював. На щастя, книга містить чимало іншого матеріалу, куди цікавішого, і загалом виявилася дуже приємним читанням. Схоже, він іще не втратив надії організувати хрестовий похід проти турків: він послав кардинала Віссаріона до Німеччини та Франції, щоб заручитися підтримкою — безуспішно, що й не дивно (див. 5.8 і прим. 49 на с. 486). Цікавий розділ про плани призначити нових кардиналів (5.13.3–6); чинні кардинали противилися цьому, оскільки це зменшило б їхній вплив. Пій також зазначає, що майже всі кардинали були італійцями, що несправедливо щодо інших народів. Після довгих суперечок (див. гл. 7.9) Пій призначив шістьох нових кардиналів, троє з яких були іноземцями (прим. 63 на с. 488). Призначення французького кардинала було особливо важливим як засіб спонукати короля Франції відмовитися від Прагматичної санкції (див. про це нижче; 7.9.19). Один із нових італійських кардиналів був усього лише «сімнадцятирічним студентом Павійського університету» (прим. 76 на с. 504)…
Є цікавий епізод, пов’язаний із дипломатичними відносинами зі Сходом. Пій послав туди монаха Лодовіко, щоб той спонукав східні християнські громади повстати проти турків — бажано одночасно з тим, як його власний хрестовий похід завдасть удару із заходу (5.11.1). Зрештою Лодовіко повертається з групою послів, які нібито представляють різних правителів Кавказу та Близького Сходу, і ті пропонують підтримати план Пія за умови, що він призначить Лодовіко патріархом цього регіону (5.11.4). Після бенкетів у Римі (де їх «годують і утримують коштом держави; казали, що деякі з них з’їдали не менше ніж двадцять фунтів м’яса на день», 5.11.2) вони вирушають у подорож Італією та Францією. Пій, здається, схильний вважати все це шахрайством, організованим Лодовіко, але він не цілком у цьому впевнений (5.11.7–8). Пій згадує воєначальника на ім’я Дейфоб (5.1.1) — гадаю, від латинських/грецьких слів deus і phobos, «бог» і «страх»: ім’я, радше очікуване від пуританина, ніж від католика… Коли було схоплено неко́го Тібурція, ватажка змови з метою вбити папу, Пій відкинув заклики піддати його тортурам і просто повісив (5.2.22) — вельми похвально. Зацікавленість Пія в тому, щоб йому цілували ноги, про яку ми вже згадували в книзі III, знову виявляється і тут: звертаючись до народу Рима, він каже: «Що може бути славніше, ніж бути підвладним тому володареві, який панує над усіма смертними, спадкоємцеві святого Петра, намісникові Христа, чиї ноги всі царі прагнуть цілувати» тощо (5.4.2); пізніше згадані вище іноземні посли сумнівної справжності запевняють його, що «їх послали […] цілувати твої ноги як представника Бога на землі» (5.11.4). Згодом він дозволяє цілувати свої ноги королеві Кіпру (7.7.3) і послам французького короля Людовика XI (7.13.6).
Думаю, цей каламбур був ненавмисним: «Коли Ферранте зрозумів, що його піддані повстали» (5.4.10). :)) Прекрасна думка з його промови до народу Рима: «Справедлива справа не завжди торжествує. “Боги зраділи переможцеві, але переможений приніс радість Катонові”, — як сказав поет» (5.4.12). Згідно з приміткою перекладача, це з Лукана, Громадянська війна, I.128. Іноді Пій називає колегію кардиналів «сенатом». У примітці 25 (с. 485) сказано: «подібна класицистична термінологія дедалі частіше використовувалася при папському дворі в другій половині Кватроченто». Ранню згадку теорії «просочування багатства згори донизу»: Пій стверджує, що народ Рима буде вірним його правлінню через його переваги: «Які великі вигоди можуть бути надані якомусь народові, окрім тих, що приносить із собою Римська курія? Будинки здаються внайми, зерно продається, вино і худоба обертаються на гроші; прибуток доходить навіть до прачок!» (5.25.4). Можливо, це наслідок перекладу: слово perveniunt означає просто «досягають, доходять».
Фраза, ніби з комічного скетчу «Четверо йоркширців»: «Будинок був старий і розвалений, повний мишей завбільшки з кролика» (5.27.9).
Є кілька цікавих згадок про нову зброю: бомбарди (різновид гармат; він наказав відлити три такі й назвав на честь своїх батьків і себе — Сильвія, Вікторія та Енео; «тоді як попередні ледь могли проламати стіни завтовшки чотири фути, ці руйнували кам’яні маси завглибшки двадцять футів», 5.21.3); «ручні баллісти і деякі малі бомбарди, що називаються спрингальдами» (5.29.11; судячи з описів у Вікіпедії, це близькі родичі арбалета). У цій книзі безліч чудових і кумедних прикладів дошкульної мови Пія на адресу найрізноманітніших ворогів. «Але навіщо навіть згадувати Піччініно, ніби у військовій справі є хоч якась честь, ніби кожен солдат не знаний своїми клятвопорушеннями і злочинами проти шляхетності, ніби вони не спустошують міста й королівства, мов слуги диявола» (5.4.15). Не те щоб я заперечував, але з боку Пія це доволі лицемірно — говорити таке, зважаючи на те, що він сам користувався арміями.
Дещо з його найкращої риторики з’являється в гнівній тираді проти іншого ворожого командира, Антоніо Петруччі: «Природа наділила його багатьма талантами […] Але ці чесноти було зведено нанівець тяжкими вадами: нестриманістю, хтивістю, розпустою, безрозсудною зухвалістю, брехливим язиком, віроломством, честолюбством, марнотратством, непостійністю і вічною пристрастю до удавання та зради» (5.29.6). Далі він протиставляє його святому з того самого міста: «Один служив Богові; інший — Сатані. […] Кажуть, перший помер дівственником; другий не залишив невипробуваною жодної форми хтивості. Один постійно кликав юнаків до плодів кращого життя; інший розбещував кожного, кого зустрічав» і т. д. (5.29.9). У тому самому списку фігурує бідолаха Лодовіко Мальвецці з Болоньї: «Лодовіко здобув собі славу у венеційців, коли бився на їхній службі; тут же він її втратив, показавши себе справжнім болонцем. Бо хто коли-небудь бачив видатного полководця з Болоньї? Болонці люблять проливати кров співгромадян у змовах, що їх виношують усередині мурів або на площі […], але рідко чути про болонську доблесть на полі бою» (5.31.6).
Є також кілька блискучих тирад проти Сіджизмондо Малатести (див. книгу II — там уже був подібний пасаж): цього «генія злочинів» (5.5.1). Пій повідомляє про чудесний порятунок монаха, якого люди Сіджизмондо повісили (5.5.2). «Андреа Бенці за велінням папи виголосив довгу й блискучу промову, у якій таврував злочини Сіджизмондо Малатести: його грабунки, підпали, різанину, розпусту, перелюб, інцест, убивства, святотатство, зраду, підступництво й єресь» (5.12.2); однак при цьому «він забув згадати про найстрашніші й найогидніші злочини […] насильство над власними дочками та зятями, а також про вбивство юнаків, які опиралися його хтивості» (5.12.3) і т. д. Ви розумієте, що накоїли по-справжньому серйозне, коли Папа влаштовує для вас спеціальну церемонію «зворотної канонізації»: «Досі жоден смертний не спускався до пекла з церемонією канонізації. Сіджизмондо буде першим, кого удостоять такої честі. За указом Папи його буде внесено до списків пекла як товариша демонів і проклятих» (5.12.6). :))) Пізніше Пій також відлучив його від церкви (5.15.4).
Книга VІ
Ця книга починається з кумедної сварки в Німеччині: Дітер, обраний архієпископ Майнца, був змушений позичити гроші, щоб сплатити різні збори, пов’язані з його затвердженням на посаді архієпископа; не зумівши повернути ці борги, він був відлучений від церкви (6.1.1; отакої! Я б радше відлучив від церкви банкірів!), але знехтував цією забороною і став твердити, що саме папа вчинив із ним несправедливо, а не навпаки. Подробиці мене особливо не зацікавили, та й узагалі я схильний не вірити всьому, що Пій пише про подібні справи, оскільки ми вже не раз бачили, наскільки чутливий він до будь-яких зазіхань на свій авторитет; і, як і можна було сподіватися, він виголошує витончену викривальну тираду проти Дітера (він навіть «відібрав у одних жінок, а в інших майно», 6.2.3). Однак було цікаво дізнатися, що для затвердження на посаді, скажімо, архієпископа, треба було виплатити Римській курії тисячі дукатів. Ця практика була настільки звичною, що жодна зі сторін спору її не заперечувала — питання полягало лише в тому, чи були суми, яких зажадали з Дітера, надмірними, чи ні (6.1.12). Один із прихильників Дітера виголосив промову, «настільки сповнену богохульства й помилок, що згодом католики називали його не Григорієм, а Помилкорієм» (6.1.3) [Gregorius -> Errorius] 🙂 Пій спробував замінити Дітера іншим прелатом — Адольфом: «Кілька предків Адольфа служили архієпископами Майнца» (6.2.6). Як же ці архієпископи могли залишити нащадків (наприклад, Адольфа), якщо передбачалося, що вони дотримуються целібату?…
Пій про Фрідріха, пфальцграфа: «він ґвалтував чужих жінок, ґвалтував дівчат, розпусничав із повіями й ніде не здобув слави, окрім як на полі бою, де його безрозсудство час від часу сприймали за хоробрість» (6.3.4) :)). Пізніше дія книги переноситься до Франції та Нідерландів, і Пій приділяє чимало місця хроніці подій, у яких сам майже не брав участі, іноді повертаючись до десятиліть, що передували його понтифікату. Не зовсім зрозуміло, навіщо він уважав за потрібне включати все це; до того ж, зізнаюся, історія того регіону й того періоду мене особливо не цікавить. Пій викладає історію Столітньої війни, вихваляючи англійців за їхню хоробрість і натякаючи, що французи слабкі та розніжені: «Не так-то просто володіти списом, як кидати гральні кості, і потрібна куди сильніша рука, щоб спрямовувати коня, ніж щоб вести за собою ланцюжок танцюючих дів!» (6.7.4). Пій схвально відгукується про Генріха V, короля Англії: «В Англії він заборонив перини. Кажуть, що якби він колись підкорив усю Францію, то мав намір скасувати вживання вина й розорати всі виноградники; бо вважав, що ніщо так не послаблює чоловіків, як пух і вино» (6.9.7). Є цікавий епізод, у якому Париж оточений зграями голодних вовків: «війна зі звірами була не менш жахливою, ніж та, що велася з людьми» (6.8.9).
Є й глава про кар’єру Жанни д’Арк (6.10) — доволі цікава, і Пій виявляє до неї відносне співчуття. Однак, передаючи, як французи, переконавшись, що її послано небом, довірили їй командування армією, він не може втриматися від глузування: «Так сталося, що верховне командування війною було доручено дівчині. Утім, для французів це не було б важко — вони готові приймати чутки за євангельську істину» (6.10.27). Є кумедний епізод: французи ось-ось збираються відбити в англійців Реймс, де дофін (майбутній Карл VIII) має намір коронуватися: «Деякі з англійців радили перенести святе миро (яким помазують короля) в інше місце, щоб навіть якщо місто буде втрачено, ворог не зміг би бути коронований як слід» (6.10.15). Очевидно, французи тоді вірили, що миро було послано просто з небес. Некто «Нікколо, кардинал Санта-Кроче», був «відомий своїм святим життям і дотепністю (важко було б повірити, що він народився в Болоньї)» :)))) (6.11.3).
Пій також пише і, звісно, засуджує різні спроби обмежити владу папи, здійснені на Базельському соборі, а пізніше королями Франції, які утвердили контроль над своїми єпископами за допомогою Прагматичної санкції (6.12); остання зрештою була скасована (7.10). Мене зацікавило, що Прагматичну санкцію спочатку підтримувало французьке духовенство, тож, мабуть, це був радше конфлікт «Франція проти Рима», ніж «держава проти церкви» (7.9.11). Як для папи, слід сказати, Пій надзвичайно любить поширювати чудово брудні плітки. Іноді середньовічна історія в нього перетворюється на справжній серіал: «Король став рабом хтивості, маючи нову коханку щодня. Покинувши законну дружину, він не соромився оскверняти шлюбні ложа інших і спокушати незаміжніх дівчат. Палац кишів королівськими наложницями, купленими за величезні гроші. Карл [Анжуйський, шваґро короля] був посередником у любовних справах короля, утримуючи його прихильність не стільки як родич, скільки як звідник. […] [Королева ж] день і ніч оплакувала, що покинута й зневажена, і чудово знала, що це її брат виставляє проти неї повій на ристалище» (6.13.2–3) :)) Мені особливо подобається метафора «виставляти повій на ристалище» — хоча, здається, це знахідка перекладача. [* Це нагадало мені жарт Джеффа Росса про Чарлі Шина: «Запевняю вас, Чарлі накопичує повій у себе вдома. Там битком набито повіями. Чарлі, тобі б зніматися в Hoarders (“Склад мани”)».]
Ближче до кінця книги з’являється славетний албанський князь Скандербег, який вплутується в битви в Італії, викликаючи шалену браваду з боку свого ворога, князя Тарентського: «Жодна людина італійської крові не стане боятися якогось паршивого албанця. […] Ми цінуємо албанців не вище за овець. Нам соромно вважати цей селянський народ нашим противником» (6.19.3). «Перед містом [Каве] є маленька глиняста ямка. Якщо вонзити туди посох або меч і залишити хоча б на коротку мить, ви не зможете витягти його, як би не старалися» (6.22.3). Пій стверджує, що сам випробував це під час візиту до тих місць і переконався, що розповідь правдива.
Книга VII
Книга починається з кількох розділів про Каталонію та її боротьбу проти королів Арагону. «Коли королева дізналася, що її пасинок Карл прибув до Барселони, вона пішла назустріч йому, обняла його як сина, хоч він був старший за неї, і зробила все можливе, щоб підкорити його своїми жіночими чарами» (7.1.5). Я бачив достатньо порнографії, щоб розуміти, куди це веде 😛 Пізніше йдуть кілька розділів про Кіпр, які видалися мені доволі цікавими, бо я знав дуже мало про його історію. Виявляється, саме король Річард Левове Серце вперше захопив острів у візантійців, бо місцеві греки «відмовилися дозволити йому висадитися» на Кіпрі, коли він прямував у хрестовий похід (6.1.1). Оце так, бурхлива реакція! Пізніше острів опинився під владою різних французьких та італійських правителів, деякі з яких почали запрошувати султана Єгипту втрутитися в їхні внутрішні чвари — досить поширений спосіб для країни потрапити під іноземне панування, але все ж таки сумний. У якийсь момент генуезьку громаду, вочевидь несправедливо, запідозрили в змові проти короля Кіпру, і він «наказав доставити їх на верхній поверх палацу й викидати з найвищих вікон на площу внизу, де стояли солдати, що ловили тіла, які падали, на списи й мечі» (7.6.4).
Є цікава глава про Амедео, герцога Савойського, якого згодом було обрано антипапою під іменем Фелікса V. Я пам’ятаю, що читав про нього в томі серії ITRL із творами Миколая Кузанського, але в оповіді Пія він постає дещо симпатичнішим персонажем. Здається, він принаймні намагався усамітнитися разом із жменькою послідовників і вести віддалено монаший (хоч і вельми розкішний) спосіб життя, перш ніж стати (анти)папою (7.8.6–7). Пій не з тих, хто добирає шляхетні вислови, і залюбки глузує з бідолашного Амедео: коли той став антипапою, йому довелося збрити бороду, яка до того часу «здавалося, надавала йому певної гідності. Коли він виходив без неї, його крихітне обличчя, погляд скоса (він мав косоокість) і в’ялі щоки надавали йому вигляду мавпи» (7.8.12).
«Немає такої єресі, настільки огидної, щоб вона не знайшла собі поживи у Святому Письмі» (7.9.11). Пій пише це в контексті Прагматичної санкції, але згодом це виявляється доречним і для гуситських суперечок про причастя: «цю єресь започаткував шкільний учитель на ім’я Якобелл, який прочитав у Іоанна: “Якщо не будете їсти плоті Сина Людського і пити крові Його, не будете мати в собі життя”», — і дійшов висновку, що миряни не потраплять до раю, якщо вони (а не лише священники) не прийматимуть під час причастя і вино, і хліб (7.15.4). Ми вже бачили чимало про цю суперечку в згаданому томі Миколая Кузанського, і тут усе виглядає не менш безглуздо. Як і очікувалося, Пій не виявляє до єретиків ані найменшого співчуття — не більше, ніж Миколай.
Схоже, Пій був пов’язаний якимось зобов’язанням уміщувати бодай одну тираду проти Сіджизмондо Малатести в кожну книгу своїх мемуарів :], і він сумлінно це виконує: «Убивства, зґвалтування, перелюб, кровозмішення, святотатства, клятвопорушення, зради й майже незліченні злочини найнижчої та найжахливішої природи були доведені проти нього» (7.11.1). Пій засудив його як єретика і звелів спалити його опудало (7.11.2–3). Наприкінці цієї книги Пій знову розробляє зухвалий план хрестового походу проти турків і, що вражає, навіть отримує підтримку венеційців, які, вочевидь, «вирішили, що план папи був натхнений самим Богом» (7.16.12). Підозрюю, що вони міркували так: решта государів однаково нічого не вдіє, тож походу не буде, а їм нічого не коштуватиме висловити підтримку — і, можливо, водночас поліпшити ставлення папи до себе. До слова про анти-турецькі зусилля: «У рік, коли впав Константинополь, герцог Філіп Бургундський публічно поклявся, що виступить проти турків, поведе війну проти них і викличе Мехмеда на поєдинок» (7.16.5), хоча розсудливо додав умову, що кілька інших правителів теж мають вирушити в цей похід — чого, звісно, так і не сталося. Але сама ідея поєдинку просто безглузда — мабуть, він перечитав лицарських романів 🙂