Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Анджело Поліціано: «Сильви» (бл. 1485). Під редакцією та в перекладі Чарльза Фантацці.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 14. Видавництво Гарвардського університету, 2004.
0674014804. xx + 215 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
На суперобкладинці цієї книжки цілком точно зазначено: ці вірші — це вступи до курсів із літератури, які Поліціано читав у Флоренції. Це цікава й дотепна ідея — щоб зацікавити студентів вивченням творчості якогось поета, ти пишеш поему, що звеличує цього поета й натякає на його різні твори. Цікаво, чи справді такий підхід справляв якесь враження на студентів Поліціано. Чи справив би він враження на мене? Чи захотілося б мені більше дізнатися про якогось автора, якби я спершу прочитав довгу оповідну поему про нього та його твори? Відверто кажучи, сумніваюся. Моє головне застереження щодо цих поем Поліціано полягає в тому, що вони надто вчені; вони буквально нашпиговані класичними алюзіями та подібними речами, жодне божество не назване звичайним іменем, якщо тільки є хоч якесь рідкісне прізвисько, ще не вжите, і т. д. Іноді мені здавалося, що Поліціано просто хоче показати свою вченість, довести, що може змагатися в цьому сенсі із самими античними авторами. Редактор у передмові слушно зауважує, що «він — квінтесенція поета-вченого» (с. x). На щастя, редактор забезпечив текст примітками, щоразу коли Поліціано згадує щось із класичної міфології або посилається на якийсь конкретний твір поета, про якого йдеться; але, якщо чесно, навряд чи хтось отримує справжню насолоду від читання літератури, де такі пояснення потрібні до кожного другого чи третього рядка. (Примітки, що містять справді цікавий матеріал, — інша річ, звісно; наприклад, виноски Ґіббона слушно відомі й часто дарують справжню насолоду під час читання).
Як і всі інші томи в серії I Tatti Renaissance Library, цей том двомовний: на парних сторінках подано латинський оригінал, на непарних — англійський переклад. Можливо, якби я розумів латину, книжка сподобалася б мені більше; але оскільки я латини зовсім не розумію, я був обмежений англійськими перекладами. Тому я не можу судити про те, наскільки вони добрі або точні (хоча в мене немає підстав сумніватися, що перекладач упорався сумлінно), але я виразно відчув, що вони аж ніяк не поетичні. По суті, це проста й ясна проза. Оригінал, звісно, написано віршами, із дотриманням розміру тощо, але в перекладі нічого цього не лишилося. Не бачу жодної вагомої причини, чому комусь сьогодні варто було б читати ці поеми, якщо тільки він не володіє латиною і не може оцінити технічну майстерність оригіналу.
Що ж до мене, то проста похвала поетові, приміром Вергілію (йому присвячено першу поему в книжці, Manto) — майже нічого для мене не означає. Поліціано коротко згадує всі вірші Вергілія, включно й з тими, що в епоху Відродження вважалися його, а тепер визнані такими, що належать іншим (невідомим) авторам. Він рідко або й зовсім ніколи не посилається на вірші за назвою, а натомість коротко описує їхній зміст (наприклад, пасторальне й сільське життя — для Буколік і Георгік), або дає стислий переказ (у випадку Енеїди). Поліціано дуже багато вихваляє Вергілія, але не робить жодних спроб пояснити чи показати, у чому саме полягає його велич і значущість; більшість його похвал ледь піднімаються над рівнем: «У Вергілія член більший, ніж у Гомера, у Рима яйця крутіші, ніж у Греції, ня-ня-ня» (рядки 14, 23, 79–80). Можливо, моя проблема з цією поемою в тому, що я й сам не надто люблю Вергілія. Насправді я читав лише його Енеїду, і вона здалася мені доволі нудною, куди нуднішою за гомерівські епоси. Неможливо було позбутися відчуття, що все це — просто переробка Гомера; крім того, мене глибоко відштовхувало раболіпне прагнення Вергілія догодити імператорові Августу та його предкам. У глибині своєї Енеїда здавалася мені наповненою тим самим потворним, галасливим, забіякуватим патріотизмом, якого у світі й так надто багато; тим, що може сподобатися хіба якомусь неоконсерваторові, фанатові PNAC, але не порядній людині.
Мені, звісно, колись слід було б спробувати прочитати й інші твори Вергілія. Якщо вони й справді присвячені пасторальним темам, то, мабуть, припали б мені до смаку значно більше, ніж Енеїда; я взагалі люблю пасторальну поезію. Мені сподобався Календар пастуха Спенсера, а Дафніс і Хлоя Лонга я просто обожнював. Здається, я також колись читав кілька ідилій Феокріта, але майже нічого про них не пам’ятаю. У будь-якому разі, сподіваюся, що все-таки колись дістануся до коротких поем Вергілія.
Повертаючись до «Манто»: ще одна річ, яка мені в ній дещо не сподобалася, — це те, що той, хто ще не знайомий із творчістю Вергілія, у будь-якому разі не зможе зрозуміти й половини алюзій у поемі Полиціано. Думаю, як засіб спонукати до вивчення Вергілія, це слід визнати невдачею. Якби я хотів вступу до Вергілія, я волів би бачити ясний і виразний прозовий текст — із короткою біографією, описом контексту, в якому він писав, і переліком його творів із коротким описом кожного. Після цього вже можна було б переходити до читання фрагментів власне з Вергілія. Замість чогось подібного Полиціано пропонує свої власні педантичні вірші, що звеличують поета до небес, але водночас дають украй мало чіткої й конкретної інформації про нього. Я не міг позбутися відчуття, що ці вірші — своєрідне самовихвальне коло; що Полиціано дбав радше про демонстрацію власних здібностей, ніж про вступ до Вергілія — або, тим паче, про створення чогось справді приємного й поетичного.
Друга поема в книжці, «Селянин» (Rusticus), виглядає як цілком типовий зразок буколічної поезії. Вона сповнена романтичної ідеалізації сільського життя — простого, скромного, задоволеного, безтурботного, спокійного й умиротвореного, оточеного красою природи тощо, і так далі. Більша частина всього цього, звісно ж, цілковита нісенітниця. Звісно, кожному має бути очевидно, що фермери виконували величезний обсяг важкої й брудної роботи, що вони часто були бідні, мерзли, недоїдали, зазнавали утисків з боку різних правителів і землевласників тощо, і так далі. Можливо, є певний сенс у тому, що бідний міський житель дивиться на життя фермера з певною заздрістю — той, хай і теж бідний, але принаймні оточений рослинністю, а не мощеною потворністю, якою є місто. Але це чистісіньке лицемірство, коли сільське життя ідеалізує інтелектуал на кшталт Полиціано, який, без сумніву, за все своє життя не провів ані дня за виснажливою фізичною працею. Якби він і справді вважав, що селянам живеться так добре, що заважало йому купити ферму, взяти до рук мотику й почати орати землю? Втім, якщо відкинути цей прикрий момент, сам по собі вірш доволі непоганий; шкода тільки, що його переклали прозою, а не віршами — для такого буколічного сюжету віршована форма пасувала б куди краще.
Третя поема, «Амбра», присвячена Гомерові. Насправді поема починається з згадки про те, що вона буде присвячена Гомерові, але потім одразу переходить до докладного опису зібрання язичницьких богів, зокрема до розлогих скарг богині Фетіди на втрату її смертного сина Ахілла (83–112). Я вже почав дивуватися, яке все це має відношення до Гомера, але потім дійшов до місця, де Зевс обіцяє Фетіді відшкодувати смерть Ахілла тим, що забезпечить йому посмертну славу — великий поет оспіває його у своїй поемі (162–171). Полиціано також згадує кілька легенд про раннє життя Гомера: його матір’ю була «діва з сусіднього острова Хіос, яка в союзі з даймоном із хору Муз народила Гомера». Полиціано приписує це езотеричне відомості Арістотелеві, у його «Промові до тлумачення Гомера» (примітка перекладача №56, с. 177). Після огляду змісту Іліади поема продовжується цікавою сценою: привид Одіссея з’являється Гомерові й переконує його написати ще одну поему — про нього самого, так само як він уже написав про Ахілла (411–431). Далі йде короткий переказ Одіссеї і, нарешті, кілька рядків, що вихваляють Гомера та його вплив на всіх наступних поетів (515–589). Цікаво, що Полиціано згадує, ніби «земля Гангу давно переклала його [тобто Гомера] своєю мовою» (581–582) — шкода, що перекладач ніяк це не прокоментував. Було б цікаво дізнатися більше про цей гаданий давньоіндійський переклад поем Гомера. Гадаю, це не виключено, адже грецька та індійська культури справді певний час перетиналися в добу еллінізму; зрештою, війська Александра Македонського дійшли до Інду. Але Полиціано говорить про Ганг, який лежить значно східніше.
Четверта й остання поема в цій книжці, «Нутриція», присвячена поезії взагалі і, зокрема, знаменитим давнім поетам. Вона починається з доволі дивних уявлень про походження та ранню історію поезії; люди спочатку жили в грубому й нецивілізованому природному стані (34–74), доки, нарешті, боги, «втомлені від тупості цих грубих умів і сердець, заціпенілих від довгого сну» (66–67), не послали їм поезію і пісню; на що «дикий натовп збігся, і, дивуючись ритмам і розмірам голосу та таємничим законам поезії, збившись у гурти, з пильними умами, вони стояли мовчки, доки не збагнули, чим звичай відрізняється від того, що морально правильне; якими є початок і межа належного» тощо, і так далі — словом, усі підвалини пристойності й цивілізації (75–82). Саме «Красномовство» (120) і його «солодка пісня» (122) привели колишню дику людину «до краси добра» (ряд. 124). Перші поезії, каже він, здебільшого складалися з оракулів і подібних речей та були натхненні богами (146–245): «перша поезія поширювала туманні пророцтва» (199; — хоча те саме можна сказати й про багатьох пізніших поетів :-)). Він також мимохідь згадує, що в Біблії теж є вірші (246–260). Гадаю, ці його цікаві міркування про походження поезії навряд чи варті обговорення. У наші дні, звісно, ніхто не сумнівається, що в кожній людській культурі, якою б «примітивною» вона не була, є якась поезія. Красномовство — уміння переконливо викладати свою позицію на переговорах із сусіднім племенем — теж високо цінується в таких суспільствах. Правда полягає в тому, що поступ у поезії йшов пліч-о-пліч із поступом в інших сферах життя; коли спосіб життя якоїсь групи змінювався, її поезія реагувала на нові обставини; але твердити, що коли-небудь було навпаки, що поезія вела народ до поступу, — це, звісно, безглуздо. Чи, може, це означає лише те, що я, сам того не усвідомлюючи, просякнутий певними марксистськими ідеями, ніби матеріальна культура — економіка, техніка тощо — впливає на культуру духовну (зокрема на мистецтва на кшталт поезії), а не навпаки?
Інша частина Нутриції — це, по суті, довгий перелік натяків на безліч давньогрецьких і латинських поетів. Більшість із них названо не прямо, а за якимись непрямими ознаками — можливо, для відповідного читача (скажімо, для студентів Полиціано?) це могло бути цікавою вікториною: скількох із цих поетів ви зможете впізнати? Але, звісно, не для мене; більшість із них надто маловідомі для мене. На щастя, усіх їх наведено в примітках перекладача наприкінці книжки. Втім, цей перелік поетів та їхніх творів не надто цікавий, і більшість згадано побіжно (що природно, з огляду на їхню величезну кількість). Найбільше уваги привертають два найраніші й більш-менш цілком міфічні поети: Орфей (283–317) і Мусей (318–339). Ближче до кінця поеми Полиціано згадує і кількох сучасних йому поетів: Данте, Петрарку, Боккаччо та Гвідо Кавальканті (720–727).
Коли в примітках перекладача знаходиш більше цікавого, ніж у самому тексті, це вірна ознака, що тут щось не так 🙂 Проте ось кілька цікавих фрагментів:
«Але праця поета залишається навіки й триває крізь віки» (Манто, 338–339).
«Коли мудла шовковиця починає пускати листя (раніше вона була мудра, тепер — амбіційна)» (Селянин, 122–123). Оскільки я й сам зневажаю честолюбців, мені особливо до вподоби його натяк, що амбіційність несумісна з мудрістю 🙂
«Амбра» завершується доволі пасторальною сценою, що, втім, майже не має стосунку до Гомера (якому присвячено більшу частину поеми): у ній є такі пам’ятні рядки (614–616): «поки ніжні вівці пасуться, величезна калабрійська свиня, своїм огрядним тілом, замкнена у своєму смердючому хліві й хрюканням вимагає одну годівлю за іншою». Це дуже пасувало б для карикатури на жадібного капіталіста, політика чи когось подібного.
«В античних джерелах Сафо приписують винахід плектра» (Примітка перекладача 167 до «Нутриції», с. 167). «Пратінас із Фліунта (місто на південний захід від Коринфа) був першим, хто вивів на сцену оголених диких сатирів. Пор. Горацій, Ars poetica 220» (Примітка перекладача 229 до «Нутриції», с. 201). «Есхіл […] був уражений черепахою, що впала з неба» (Nutricia, 667). Примітка перекладача №217 до Нутриції (200): «Сотадичні вірші дістали назву на честь критянина Сотада з Маронеї (IV–III ст. до н. е.), автора розпусних і сатиричних поем». Слово sotadic я вперше зустрів у «Заключному есе» Річарда Бертона, опублікованому разом із його знаменитим перекладом Тисячі й однієї ночі. Уже з контексту було очевидно, що він уживає його в значенні чоловічої гомосексуальності, але тоді я не знав походження цього слова. І ось тепер помічаю, що пояснення є і у Вікіпедії.
Що сказати на завершення? Як і багато інших томів серії I Tatti Renaissance Library, цей виявився не таким уже й поганим, коли я змусив себе його прочитати. Але я не можу сказати, що він приніс мені особливе задоволення, або що мене утримувало в читанні щось інше, крім мого впертості. Можливо, якщо ви вмієте читати латиною, то зможете насолодитися оригіналом; але для такого, як я, усе обмежується англійськими перекладами, які не справили на мене особливого враження. Селянин — цілком приємна пасторальна поема, якщо вам таке до вподоби; решта трьох поем книжки переважно дидактичні, і людина з класичною освітою (чого в мене, знову ж таки, немає) могла б отримувати від них задоволення як від інтелектуальної головоломки (скільки алюзій ви зможете розпізнати без підказок наприкінці книжки?), але випадковий читач на кшталт мене мало що втратить, якщо й зовсім їх пропустить.
До прочитання:
У примітках до Нутриції згадано кількох цікавих (і маловідомих) поетів:
- Парфеній Нікейський: «Його Erotika pathemata — збірка прозових переказів езотеричних любовних історій — збереглася» (примітка 87, с. 188).
- «Гельвій Цинна, уродженець Брешії, друг Катулла, який високо відгукувався про його коротку епічну поему Смірна, присвячену інцестуозному коханню Мірри до свого батька Кініра» (примітка 224, с. 201). — Однак стаття про нього у Вікіпедії не лишає особливих надій, що ця поема дійшла до нас, хіба що в кількох фрагментах.