Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Анджело Поліціано: «Грецька і латинська поезія» (бл. 1480). Під редакцією та в перекладі Пітера Е. Нокса.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 86. Видавництво Гарвардського університету, 2018.
9780674984578. xx + 418 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Ми вже зустрічали твори Поліціано в бібліотеці ITRL: його листи було опубліковано в 21-му томі, а його «Сильви», збірка малих епічних поем / дидактичних віршів, — у 14-му. Цей том містить решту його поезії, що складається переважно з численних коротких віршів та епіграм. Інший його твір, «Різне» (Miscellanea), прозова книга, присвячена різноманітним філологічним питанням, імовірно, має з’явитися в бібліотеці вже найближчим часом.
Текст видавця на обкладинці, як і в попередніх томах його творів, виданих ITRL, описує Поліціано як «одного з великих поетів-учених епохи Відродження», і це здалося мені дуже влучним означенням під час читання віршів у цьому томі. Він надзвичайно прагне продемонструвати свою ерудицію і майже в кожному рядку своїх віршів уводить відсилання до класичної міфології чи історії; і, здається, майже ніколи не називає якогось античного бога чи людину їхнім звичним іменем, якщо є якийсь маловідомий синонім або алюзія. Подібні речі були б приємні в помірній кількості, але тут, у творах Поліціано, я виявив, що це здебільшого просто завдає незручностей. Перекладач, звісно, подав примітки з поясненнями таких відсилань, але необхідність постійно їх шукати все одно заважає читанню.
Більшість віршів у цьому томі — епіграми, зазвичай досить короткі, хоча є й кілька довших. Тут близько 130 латинських і, що рідкість для серії ITRL, також 57 грецьких. Очевидно, Поліціано перебував під впливом різних антологій античних епіграм. Я чув про Грецьку антологію раніше, але в примітках перекладача тут також згадано дві інші, які були для мене новими: Палатинську антологію і Планудову антологію. Але, схоже, всі вони є більшою чи меншою мірою різними виданнями одного й того самого твору.
Як це зазвичай буває з епіграмами, вони присвячені різним темам. Є кілька віршів, що вихваляють Лоренцо Прекрасного, покровителя й роботодавця Поліціано (Поліціано працював учителем його синів; с. x); епіграми про численних друзів і сучасників, деякі з яких доволі відомі (наприклад, Марсіліо Фічіно, Бернардо Бембо); низка коротких епітафій та елегій на смерть (зокрема, кілька епітафій художникові Джотто, с. 171, 287–291, одна з яких була вигравіювана на його бюсті у Флорентійському соборі; прим. 211 на с. 353); кілька перекладів давньогрецьких епіграм латинською, а також деякі латинські епіграми грецькою (с. 237); а також кілька любовних віршів, зокрема дуже гарний, що вихваляє його дівчину в коротких віршах, який змусив мене пошкодувати, що його перекладено прозою і я не можу прочитати оригінал (с. 137–143).*
[*Але цей вірш також разюче контрастує з іншим, що з’являється трохи пізніше, на сторінках 159–161, у якому поет висловлює відразу й глузування щодо жінки, яка стара й негарна, але все ще сповнена хтивості («її величезні груди, гнилі від старості, повні павутиння, обвислі й непотрібні […] її піхва — одна велика виразка, її анус кишить паразитами» тощо тощо). І, звісно ж, мимоволі постає питання — чи бачила його дівчина обидва вірші, і що вона про них думала? Зрештою, якщо їй пощастить, вона сама колись стане старою жінкою].
На адресу Мабіліо да Новате, якого перекладач описує як «мандрівного поета» (с. 336), міститься кілька образ, але Поліціано не такий делікатний і евфемістичний: він висміює і зовнішність волоцюги, і його поетичні спроби в дуже прямолінійних висловах (с. 77) та завершує цю серію епітафією на адресу Мабіліо, що натякає на те, що той не соромився погано відгукуватися про мертвих («Ця дорога смердить, бо в цій ямі поховано гниле тіло й душу Мабіліо», с. 105).
Є прекрасний вірш, що прославляє двох грецьких друкарів (с. 63): «Чому ти глузуєш, турче? Ти нищиш грецькі книги; ці люди їх виготовляють. З таким самим успіхом ти міг би спробувати відтяти голови Гідрі». Є епіграма про оливкове дерево, обвитe виноградними лозами: «О виноградні лози, чому ви обвиваєтеся навколо мене? Я рослина Мінерви, а не Бромія! Заберіть свої грона винограду, щоб мене, дівчину, не назвали п’яницею» (с. 151. Згідно з приміткою перекладача, це переклад давньогрецької епіграми. Ми бачили подібну в недавній збірці віршів Аріосто, виданій ITRL; див. мій допис того часу).
Раз уже зайшла мова про дерева, ось іще одна вдала фраза: «На ложі повії з лавра» (с. 149): «Я втекла з чиєїсь постелі, щоб стати постіллю для кожного». Це, звісно, відсилка до легенди про Дафну, яка перетворилася на лавр, щоб уникнути домагань Аполлона. Але, можливо, це також ілюструє, як його схильність до дотепних класичних алюзій іноді змушувала Поліціано писати неймовірні речі: наскільки ймовірно, що ложе повії було зроблене саме з лаврового дерева, і що він взагалі помітив би таку деталь?
Один або два вірші в цій книжці настільки непристойні, що цілком могли б увійти до творчості Беккаделлі, наприклад, вірш про повію з незвично великим клітором, який змусив Поліціано замислитися, хто з ким спить («Я вимагаю плату натомість: ти мене трахнула, Галло, а я тебе не трахав», с. 285), або вірш, де він вихваляє свій член за те, що той обм’як, коли повія зажадала надмірної плати («ти й так досить розумний, навіть коли мій розум справді не при собі», с. 295).
Його грецькі епіграми часто адресовані різним грецьким ученим, що тоді мешкали в Італії, таким як Іоанн Аргиропулос і Теодор Газа; і мене вразило, наскільки молодим він був, коли писав багато з них, близько 18–20 років. Є також кілька віршів грецькою мовою, присвячених «Алессандрі, поетесі», тобто Алессандрі Скалі, дочці гуманіста Бартоломео Скали, деякі книжки якого ми вже бачили в серії ITRL. Очевидно, Поліціано відчував до неї симпатію, але зрештою вона вийшла заміж за іншого поета, Михайла Марула. Цікаво, що обидва чоловіки були приблизно на 20 років старші за неї.
Прекрасний вислів з одного з його грецьких віршів, присвяченого другові Джован Баттісті Буонінсеньї: «Світанок сходить у тіні для людини без друга; стільники гіркі, все життя — смерть. Без друзів я не хочу бути безсмертним, навіть царем безсмертних» (с. 189).
Одним із найдовших і, мабуть, найдивніших віршів у цій збірці є «Сильва про коросту». Він налічує близько 350 рядків і в яскравих та огидних подробицях описує страждання поета від цієї хвороби. Однак, як би тяжко він не страждав, він усе одно не втрачає нагоди вживати класичні алюзії впродовж усього вірша. Щойно я зрозумів, що не зовсім тямлю, до якого типу віршів належить слово «сильва»; з огляду на те, що в інших своїх віршах Поліціано також називав їх «сильвами», ймовірно, йдеться про вірш середньої довжини, написаний розміром, характерним для епічної поезії, але з дидактичним змістом, а не з описом дії. На Вікіпедії йдеться, що використання цього слова було натхненне збіркою випадкових віршів Стація. А ще я зрозумів, що не зовсім знаю, що таке короста (scabies), і, трохи пошукавши у Вікіпедії, дійшов висновку, що це, схоже, те саме, що й короста (mange), або, можливо, її окремий випадок. У словенській мові є одне й те саме слово для обох захворювань — garje, що допомагає пояснити, чому я не розглядав коросту як окреме поняття.
Переклади, як зазвичай у серії ITRL, виконано прозою, але, крім цього, у мене немає до них жодних зауваг. Стиль часто трохи менш чопорний і формальний, ніж ми зазвичай бачимо в ITRL, що, гадаю, відбиває той факт, що стиль Поліціано в деяких із цих віршів, імовірно, теж був дещо менш формальним. Мабуть, найяскравішим прикладом цього є передмова, яку він написав до нової постановки «Менехмів» Плавта (с. 155). І, можливо, це перший випадок, коли я бачу в ITRL слова «chutzpah» (с. 101) і «zilch» (с. 107), не кажучи вже про «piss-tippler» (с. 219). Перекладач також добре впорався з рідкісними каламбурами Поліціано (с. 107).
Це була приємна книжка, і вона сподобалася мені більше, ніж попередні томи Поліціано в ITRL. З нетерпінням чекаю, якими будуть його «Різні твори».