Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Лудовіко Аріосто: «Латинська поезія» (бл. 1520).
Під редакцією та в перекладі Денніса Луні й Д. Марка Поссанца.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 84. Видавництво Гарвардського університету, 2018.
9780674977174. xxvii + 258 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
У серії ITRL переважно представлені книжки авторів, про яких я раніше не чув, але Аріосто — один із винятків. Він, безперечно, відомий як автор «Несамовитого Орландо», епічної поеми, написаної італійською мовою (яку я ще не читав). У передмові перекладачів до цього тому його називають «найважливішим італійським поетом епохи Відродження» (с. ix). На відміну від деяких інших авторів епохи Відродження, які намагалися писати переважно латиною або, принаймні, вважали свої латинські твори найважливішими, тими, що принесуть їм вічну славу (на думку спадає Петрарка), Аріосто, схоже, вважав, що його таланти лежать головно в італійській мові, кажучи, що «він волів би бути одним із провідних письменників італійською мовою, ніж лише другорядним автором латиною» (с. xv). Отже, вся його латинська поезія вміщується в цей невеликий том — близько 70 віршів, переважно досить коротких.
Мені дуже сподобалося читати вірші в цьому томі, навіть більше, ніж у багатьох інших поетичних збірках серії ITRL. Той факт, що більшість віршів тут досить короткі, полегшує читання невеликими уривками й дає змогу не нудьгувати. Як завжди, звісно, я можу читати лише англійський переклад, а не латинський оригінал; і, як зазвичай, переклад виконано прозою, але тут проза жвавіша, ніж у більшості інших томів ITRL, менш манірна й сучасніша. Не зрозумійте мене неправильно, я не маю нічого проти старомодної мови, насправді вона мені подобається, але стиль перекладів у цьому томі приніс мені велике задоволення і став приємною різноманітністю порівняно з деякими іншими томами серії. Часом мені здавалося, що перекладачі надто вільно підходили до пошуку відповідників для деяких словесних ігор Аріосто (XXXI) або без потреби вводили італійську термінологію (XVIII:29–33), але я ціную, що вони принаймні намагалися, і часто їм це вдавалося (XXXVI–VII).
Ще один плюс — примітки перекладачів наприкінці книжки трохи докладніші, ніж зазвичай, і подекуди вони навіть пояснюють речі, які, як мені здавалося, мали б бути очевидними для всіх (хоча це й не погано). Наприклад, чи справді потрібно пояснювати, що має на увазі поет, коли каже, що скульптор «оживив мармур» (с. 220), або хто такі Мойри (с. 221)?
Тут є кілька прекрасних пасторальних віршів (I, II), кілька любовних віршів, значна кількість епітафій, кілька неминучих випадків улесливості перед своїми покровителями, герцогами Феррари, і велика кількість коротких епіграм, імовірно створених за зразком класичних джерел. Серед епітафій є зворушлива, присвячена батькові Аріосто, Нікколо (X; він використав деякі частини для іншої епіграми, XI), який помер, коли Аріосто було 26 років, залишивши його старшим сином, якому судилося допомагати дбати про дев’ятьох молодших братів і сестер (с. 176). Пізніше є ще два вірші про смерть його батька (XII–XIII), і мені було цікаво дізнатися, що його батькові імператор Фрідріх III у 1469 році надав титул графа (с. 177). Цікаво, що сталося з цим титулом, бо я не бачу, щоб когось називали Лудовіко графом.
Дуже зворушлива епітафія з розділу віршів із неясним авторством (№ IV): « Дві могили — моє пристановище, серце мого чоловіка, що пережив мене, і цей камінь».
Деякі епітафії мають сатиричний характер, наприклад, №XLV: «Величезний мармуровий тягар замкнув Філіппу всередині. Її чоловік нарешті подбав про те, щоб вона більше не тікала». Або №L — про чоловіка, який нібито помер від сексуального виснаження: «Його подруга, хоч і була готова дати йому надто багато, забрала в нього надто багато. […] Надто легко пропонуючи себе, вона його вбила». Оце так смерть :)))
Є також дві жартівливі епітафії самому поетові (LX–LXI), в яких він жартує, що «хотів, аби на гробниці був напис, щоб, коли його дух прийде в Судний день, діставши наказ повернутися в ці останки, він не блукав довго серед такої кількості могил» (LX:7–10). Але я сумніваюся, що цього буде досить — «каміння тепер замінено у дев’яти випадках із десяти» тощо. Існує також епітафія (LXI) Рафаелю, славетному художникові, який малював черепашок-ніндзя , котрий «увів Аріосто до свого портрета поетів на Парнасі у Ватиканських апартаментах» (с. 220).
У поемі є каламбурна епітафія маркізові Пескарському; оскільки назва цього міста означає «багатий на рибу», у поемі маркіз постає як рибалка: «Що він упіймав? Міста, хоробрих королів, поселення, королівства, воєначальників» тощо (поеми з неясним авторством, II:3–4).
№XXIX — прекрасний вірш із несподіваним поворотом: він починається цілком невинно, з вихваляння маленької дівчинки, яка схожа на свою матір, далі переходить до фрази «вона вміє в усьому наслідувати свою матір і в ніжному віці обирає собі коханців» (ну гаразд…), а завершується саркастичним вихвалянням матері: «Ти так добре впоралася зі своєю справою, що, коли старість підкрадеться до тебе й сповільнить тебе, і ти вже не зможеш жити як куртизанка, ти зможеш жити як звідниця». :]
Є епіграма про поганого поета (XXXVI), у якій обігрується той факт, що латинське слово bardus може бути або іменником «бард», або прикметником «повільний, тупий чи дурний» (с. 202). Мені це видалося цікавим, бо я й гадки не мав, що слово «бард» було відоме римлянам (які, звісно ж, запозичили його в кельтів).
Один із найдовших творів у цій книжці — №LIII, весільна пісня, що вітає Лукрецію Борджіа, дочку папи римського, яка їхала з Рима до Феррари, щоб вийти заміж за герцога Альфонсо д’Есте. Пісня побудована як своєрідний діалог між двома хорами: хором римських юнаків, що оплакують її від’їзд, і хором феррарських юнаків, які нетерпляче чекають на її приїзд. У певний момент перші називають Лукрецію «найпрекраснішою дівою» (рядок 49), на що перекладачі відповідають: «безумовно не діва. Вона двічі була заміжня до заручин з Альфонсо, і ходили чутки про її інцестуозний зв’язок із братом, Чезаре Борджіа» (с. 210–211). :))
У вірші №LVI є кумедна, хоч і неперекладна, гра слів: латинською слово est може означати або «він є», або «він їсть», і поет питає, на честь якого з цих слів названо Дім Есте 🙂
Мені також сподобалася епіграма №LXIV, у якій оливкове дерево скаржиться на те, що мусить рости «серед троянд Венери, цибулин Приапа і виноградних лоз Вакха»: «Незаслужено мене назвуть непристойним, перелюбником і п’яницею — мене, який завжди був тверезим, чистим і скромним» :)) Мені було цікаво дізнатися, що «цибулинні рослини, наприклад часник, вважалися ефективними афродизіаками» (примітка перекладача, с. 222).
Кілька цікавих фактів із приміток перекладачів: вочевидь, «Арго вважався першим кораблем, коли-небудь збудованим» (с. 189). Я не пам’ятаю, щоб раніше чув про це або щоб у мене склалося враження, ніби легенда про аргонавтів належить до такого раннього періоду. І якщо я правильно пам’ятаю, згодом колхи переслідували їх на власному кораблі, тож або вони надзвичайно швидко скопіювали технологію, або на той час кораблі вже були добре розвинені. А Порція (дочка Катона Молодшого), дізнавшись про смерть свого чоловіка Брута (одного з убивць Цезаря) після його поразки від ворогів Октавіана та Марка Антонія, «покінчила з собою, проковтнувши розпечене вугілля» (с. 227). Ой :S Та погляньте на її сторінку у Вікіпедії, там є ще скептичніші відомості про її смерть.
Це, безперечно, одна з найцікавіших поетичних збірок у серії ITRL на цей момент. Сподіваюся, мені так само сподобається епічна поема Аріосто, коли (колись… сподіваюся) я до неї дістануся 🙂