Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою
Джаноццо Манетті: «Про гідність і перевагу людини» (1452).
Під редакцією та в перекладі Брайана П. Копенгавера.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 85. Видавництво Гарвардського університету, 2018.
9780674984585. li + 362 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Мене захоплює в гуманітарних науках те, як людям удається вести своєрідний діалог упродовж багатьох століть. У цьому випадку він почався у XII столітті, коли майбутній папа Інокентій III, ще будучи кардиналом Лотарієм деї Сеньї, написав «тираду про людські страждання» (с. xiii), що показує, як життя людини на землі обтяжене її гріхами та мерзотою її матеріальної реальності. Цей твір не включено до цього тому, але, судячи з опису у вступі перекладача, він мав бути чимось вражаючим: «Лотарієва зневага до собі подібних невблаганна, підсилена манірною прозою: якби існувала Бібліотека Відрази, наповнена нападками на людський рід, і якби її шедеври були ранжовані, книга кардинала увійшла б до десятки найкращих» (с. xvi–xvii). Кардинал, імовірно, мав намір продовжити свою працю твором «про цінність і досконалість людського життя», але так і не взявся до його написання (с. xxxv, 257). Два століття по тому Антоніо да Барга і Бартоломео Фаціо — двоє майже сучасників Манетті — написали те, що мало стати таким продовженням (їхні праці включено до цього видання як додаток); але вони, по суті, не заперечують мізантропічної спроби Інокентія, а беруть її за відправну точку й просто додають нібито позитивні факти, як-от безсмертя душі, створення за образом і подобою Божою та подальше потрапляння до раю.
Манетті, вочевидь, хотів написати переконливіший захист досконалості людини (огидна інвектива Інокентія викликала в нього відразу, с. xlv). Зрештою, це була доба гуманізму, і людина набула нової впевненості в собі та не задовольнялася тим, щоб просто повзати в багнюці, як у середньовіччі. Манетті починає, разюче контрастуючи з Інокентієм, із книги, що звеличує людське тіло, спершу в довгих цитатах із Цицерона та Лактанція, а потім уже власними словами. Він показує тіло як дивовижний і складний механізм, прекрасний і шляхетний за формою, сповнений частин, ретельно сконструйованих для виконання своїх функцій. Подеколи ця частина його праці читається як стислий виклад анатомічного підручника, і справді, схоже, що джерелом послужив саме такий підручник, написаний неким Мондіно де Лацці (с. 315, прим. 29).
У другій книзі він пише про людську душу; він починає з огляду поглядів різних давніх філософів, але, що не дивно, не надто прихильний до них, коли вони не збігаються з християнськими релігійними поглядами на це питання. Його головний інтерес у цій книзі — показати, що душа нематеріальна, створена з нічого і безсмертна, і він посилається на численні біблійні уривки на підтвердження цього. Цікавий аргумент на користь безсмертя душі: без неї безбожні люди, які прожили приємне життя на землі, не могли б бути покарані після смерті, і, звісно ж, Бог не допустив би такої несправедливості; 2.23. Але деякі з його аргументів доволі дивні: «ми всі бажаємо й прагнемо безсмертя за природною і вродженою волею», і було б абсурдно, якби існувало таке «природне бажання, цілковито позбавлене надії»; а отже, оскільки наші тіла не безсмертні, принаймні наші душі мають бути безсмертними; 2.22. Далі він звеличує «три природні сили» душі (2.36), а саме інтелект, пам’ять і волю — особливо першу з них, яку він демонструє, перелічуючи численних відомих митців, поетів, мислителів тощо, як давніх, так і сучасних, і вказуючи на їхні здобутки.
Третя книга, як припускається, присвячена людині загалом, як єдності тіла й душі, але в мене склалося враження, що більша частина цієї книги присвячена тому, наскільки прекрасний світ і, по суті, весь всесвіт, і як чудово, що все це було створено Богом спеціально для людини (3.57) — факт, який, звісно ж, розглядається як ще один приклад гідності та досконалості людини. Аргумент Манетті полягає в тому, що світ не був створений заради самого себе, бо він неживий; він також не був створений заради Бога, якому він не потрібен; отже, він мав бути створений заради людини (3.5). Він також вихваляє людський інтелект і різноманітні твори мистецтва, які він створив (3.20); і наводить різні приклади Божої милості до людини, наприклад, дарування людям ангелів-охоронців (3.42) або наділення деяких людей здатністю творити чудеса (3.33).
Нарешті, четверта книга видалася мені чимось на кшталт переказу попередніх. Манетті дотримується тієї самої тричастинної структури (тіло, душа, людина), переказує або підсумовує багато речей, про які він говорив у попередніх книгах, і більшу частину четвертої книги присвячує суперечкам із різними людьми, що писали про страждання й мерзотність людини, з давніми язичницькими філософами, які вважали, що краще бути мертвим, ніж живим, і т. д., але особливо з папою Інокентієм III, про якого ми вже згадували раніше. Мені сподобалася частина, де він висміює безглузде псевдоетимологічне твердження Інокентія про те, що Єва, прародителька всього людства, отримала своє ім’я від двох (латинських?) вигуків болю: он і ха (4.18, 44–5). Але сам Манетті впродовж усієї цієї праці теж припускається чималої кількості безглуздих псевдоетимологічних помилок. Мушу визнати, однак, що аргументи Манетті видалися мені радше обнадійливими, ніж справді переконливими. Він стверджує, що ті самі відчуття, які змушують нас відчувати біль, також приносять нам задоволення, і що загалом у людському житті більше задоволення, ніж труднощів (4.57). Він також приділяє чимало часу розмовам — як ще один спосіб проілюструвати, гадаю, яке важливе місце людина посідає в загальній картині речей — про блаженство, що чекатиме на людей на небесах, з ідеальним тілом 30-річної людини (4.59) і приємним видовищем мук, яких зазнають душі проклятих у пеклі (видовище, яке викличе «найбільше захоплення», 4.68)*.
[*Один із попередників Манетті, Бартоломео Фаціо, робить аналогічне твердження у своїй праці «Про людську досконалість і відмінність»: «справедливий чоловік зрадіє й омиє руки свої в крові грішників» (¶74 на стор. 292).]
До речі, у вступі перекладача міститься дуже цікаве обговорення латинського слова dignitas, яке трапляється в оригінальній назві книги Манетті (перекладеній тут як «гідність»). Сьогодні ми сприймаємо гідність як щось універсальне й невідчужуване, те, чим людина володіє просто в силу того, що вона людина (стор. xxxiii); але, схоже, це поняття гідності розвинулося лише у XVIII столітті, головно завдяки працям таких філософів, як Кант (стор. xxxi). Первісне значення dignitas у класичній латині (а також в епоху Відродження, коли Манетті вживав це слово; стор. xxxii) було радше пов’язане з «достоїнством», «статусом», «становищем», «перевагою» і тим подібним (стор. xxxi) — чимось, що переважно обмежувалося дозвільними панами (стор. xxxiii) і що можна було мати в якийсь момент, а потім утратити (стор. xxxiv).
Мене бентежить в аргументах Манетті те, як часто він спирається на безглузді (і, ймовірно, здебільшого хибні) етимології — часто вони ненабагато кращі за каламбури, засновані лише на туманній подібності кількох літер на початку двох слів. Багато хто в ті часи так робив тією чи іншою мірою, але він, здається, робить це частіше за всіх. У деяких випадках він посилається на давньоримських авторів, але, гадаю, деякі можуть бути його власною ідеєю. Та мушу похвалити перекладача за те, що він вигадав еквівалентні каламбури англійською мовою: творець «щоб краще захистити очі від ушкоджень, він поклав [occuluit] їх під повіки [oculos], щоб прикрити їх — ось чому, за словами Варрона, вони так називаються. Самі вії [palpebrae] — швидкому рухові або хльоскому дії яких [palpitatio] Варрон приписує цей термін — утворюють дуже гарну огорожу для очей» (1.18), і т. д. Одна з функцій носа — «щоб відходи з мозку стікали через його отвори» (1.19) :))) Але я думаю, що відходи з мозку частіше стікають через рот, а іноді й через акаунт у Твіттері :]
Манетті про Платона: «Хоча багато хто вважає Платона найрозумнішим філософом з усіх, у багатьох уривках його книжок він усе ж робить досить туманні заяви про душу, наповнені метафорами й фігурами мовлення, які ледве зрозумілі» (2.6). Я радий чути, що хтось має подібну до моєї думку про Платона.
Манетті іноді згадує людей, які чинять або обмірковують самогубство, і мене здивувало, як часто це слово тут перекладається як «покінчили з собою» (2.27, 4.10, 4.35). Навіщо перекладачеві вживати такий розмовний вислів у подібному творі? Цікаво, чи використовується в оригінальному латинському тексті якесь подібне неформальне слово. Манетті згадує той факт, що аргонавти використовували перший збудований корабель (3.13, 3.37) — ми нещодавно бачили те саме в томі віршів Аріосто, виданому ITRL. Прославляючи мистецтво як одне з досягнень людської душі, Манетті згадує художника, який «зобразив кобилу й суку так, що коні й собаки, які проходили повз, […] думали, що бачать справжніх тварин» (2.39); скульптора, який «так прекрасно зобразив Венеру в мармурі […] що було важко вберегти її від хтивих обіймів перехожих […]; інший художник відлив із бронзи корову, яка пробудила бика, що проходив повз, аби той закохався в неї й осідлав її» (2.40) :)))
Іноді люди вигадують факти на ходу… іноді на ходу: «подібно до того, як сперма утворюється з надлишку їжі, так само й кров утворюється з речовини, що живиться тією самою їжею. Чим вишуканіший і багатший раціон будь-якої тварини, тим краща й сильніша сперма, що утворюється з її решток. Ми повинні думати про сперму так само, як і про кров, яка в людини має перевершувати кров інших тварин, оскільки наш раціон вишуканіший» (4.29).
Влучний риторичний прийом із 4.45: Манетті говорить про заяви Інокентія, що «якби мене не стримувало […] шанування, належне верховному понтифікові», він би «стверджував, що вони дріб’язкові, дитячі й цілковито далекі від папської та апостольської серйозності» 🙂
У певному сенсі це була цікава книжка, але її цікавість для невіруючого, такого як я, значно обмежена тим фактом, що все відбувається в межах християнської ідеології. Якщо вилучити такі поняття, як Бог і душа, від аргументації Манетті (або інших авторів, які брали участь у цій дискусії) залишиться дуже мало.