Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Джаноццо Манетті: «Проти євреїв і язичників» (бл. 1440).
Під редакцією Стефано У. Балдассарі та Даніели Пальяри. Переклад Девіда Марша
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 79. Видавництво Гарвардського університету, 2017.
9780674974975. xix + 487 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
У бібліотеці ITRL уже були представлені дві книги Манетті: спершу «Біографічні твори», а зовсім недавно — «На захист перекладача». Однак я не зовсім розумію, що думати про цю книгу. Судячи з назви, я очікував якоїсь аргументації, яка могла б переконати читача в тому, що християнство є істинною релігією, на відміну від юдаїзму чи давньогрецького язичництва. Можливо, щось подібне з’явиться в наступному томі (у цьому томі містяться книги I–IV, а вся праця складається з десяти книг, але я не певен, чи планується переклад решти; на титульній сторінці цього тому немає позначки «том 1»); однак у нинішньому томі майже не робиться спроб спростувати ці альтернативи, за винятком кількох сторінок у першій книзі. Після цього Манетті здебільшого обмежується викладом християнства і, можливо, вважає, що цього досить, аби довести, що це правильна релігія.
Перша книга являє собою стислий огляд дохристиянської історії та релігій. Вона містить невеликі розділи про давньоєгипетську та грецьку релігію (1.22–3) і трохи більше — про давньоримську (1.24–6). Є цікавий розділ про безглузде розмаїття другорядних божеств, таких як: «Вони доручали Прозерпіні опікуватися зернами, що проростають, Волутіні — лушпинням насіння (involumenta), Пателені — насінням, яке розкривається (patescunt), щоб випустити колос, Остиліні — коли зерно перебуває на одному рівні з новими колосками (від архаїчного дієслова ostire «бути на одному рівні»), Флореї — зернам, що квітнуть, Матурі — культурам, які достигають, а Рунцині — зернам, вирваним із землі (runcantur)» (1.24). Я згоден, що це безглуздо, але підозрюю, що самі давні римляни теж не сприймали всіх цих другорядних божеств надто серйозно. Та й узагалі, хіба такі речі, як ієрархія ангелів у християнській теології, не є настільки ж безглуздими?
Манетті також указує на численні відомі приклади аморальної поведінки давніх богів (1.32–6): «А як же Юпітер, батько всіх їх, якого в урочистих гімнах називають найкращим і найбільшим, як ми вже казали? Хіба він не провів усе своє життя в зґвалтуваннях, перелюбі та інцесті?» (1.34) Але я не певен, що це справді вадa. Це робить цих богів зрозумілішими. Вони схожі на трохи збільшених людей із впізнаваними людськими апетитами, імпульсами, слабкостями тощо. На противагу цьому християнський бог набагато чужіший. Його дії значно менш логічні й загалом набагато потворніші. Невже Юпітер колись мало не винищив усе людство гігантським потопом? [Прим. перекладача: так, Девкаліонів потоп]. Невже він колись стверджував, що всі люди якимось чином від природи винні, бо нібито їхній далекий предок порушив якесь безглузде приписання щодо поїдання фруктів? [Прим. перекладача: так, людей покарали за те, що не вони, а Прометей обдурив Зевса на святі]. Ага, до речі, раз уже зайшла мова про перелюб Юпітера, хіба Марія не була заміжня, коли Бог її запліднив? У будь-якому разі, іноді мені хочеться думати, що якби я колись захотів прийняти якусь релігію, то знайшов би щось на кшталт давнього язичництва значно придатнішим, ніж ці жахливі авраамічні релігії; але потім я розумію, що найближче до давніх язичницьких релігій, що існує сьогодні, — це, мабуть, сучасний індуїзм, і він теж виглядає повним безладом, тож, гадаю, мені просто доведеться залишатися нерелігійним… 🙂
Однак понад половину першої книги присвячено давнім євреям; це своєрідний дуже стислий виклад Старого Завіту, що, як мені здається, виявилося доволі цікавим читанням, оскільки я ніколи не читав сам Старий Завіт. Загалом Манетті досить прихильно відгукується про євреїв, вихваляючи їх за вірність істинному богу, тоді як усі інші народи вдалися до ідолопоклонства (1.31, 43–4). Ближче до кінця книги він висуває деякі заперечення проти законів Мойсея: мовляв, обіцяні нагороди за їхнє дотримання та погрози за їхнє порушення мають фізичний і тимчасовий характер, а не стосуються загробного життя (1.90–2); що жертвоприношення тощо містять незліченні безглузді правила, сповнені «перешкод, загадок і неясностей» (1.97–8); і мені подобається його аргумент проти заборони на вживання свинини: свині корисні лише як їжа, тож ця заборона «суперечить природі» (1.100). Він цитує знамениту фразу Ювенала: «„звір, народжений для бенкету“» (1.100). Мені дуже подобається рима; мабуть, це внесок перекладача, оскільки її немає в латинському тексті на сусідній сторінці («animal propter convivia natum»).
Друга книга являє собою огляд життя Ісуса, тож можна сказати, що це переважно стислий виклад Євангелій, і з якоїсь причини Манетті також уводить великі цитати з «Пасхальної пісні»Седулія, християнського поета V століття. Як і перша книга, ця виявилася доволі цікавою, оскільки я не читав Біблію, а тому сприйняв цю історію як відносно нову, хоча, звісно, окремі фрагменти засвоюються з популярної культури навіть без особливих зусиль. Деякі частини також були знайомі з ранніших томів серії ITRL, наприклад, «Непорочне зачаття» Саннадзаро і «Христіада» Віди. Пізніші частини цієї книги стають трохи менш цікавими, оскільки Ісус, здається, просто ходить зі своїми учнями, зцілює випадкових людей і час від часу оживляє одного-двох мерців (2.130–1, 134, 175–80). Один із них, Лазар, уже чотири дні як мертвий, тож, гадаю, він уже неабияк підріс і починає скидатися на справжнього зомбі:]Але насправді, якою б чудовою вийшла історія, якби замість того, щоб ходити лагідним і бути розп’ятим, Ісус зібрав армію зомбі і рушив на Єрусалим, вступивши в прямий бій із військами римлян і фарисеїв! Насправді в якийсь момент усе майже доходить до цього: «Розкололися скелі, і відчинилися гробниці, і багато тіл святих воскресло з мертвих. Після Його воскресіння вони вийшли з відчинених гробниць і ввійшли до святого міста Єрусалима та явилися багатьом» (4:63).
Деякі епізоди мені були знайомі й раніше, наприклад той, де він виганяє міняйл із храму (2.109–10); але Манетті також пояснює, чому вони взагалі там були, чого я не знав. Під час деяких свят люди мали приносити тварину в жертву, «і щоб тим, у кого мало статків або грошей, не було відмовлено в таких жертвах, вони призначили міняйл у певні частини храму — разом із торговцями тваринами» (2.110), щоб можна було позичити грошей і купити тварину. Гадаю, мене це не мало б дивувати, адже обдирання вірян — важлива частина релігії, і все ж я був трохи здивований тим, наскільки нахабним і безсоромним був цей устрій…
Третя книга присвячена вченню Ісуса і, ймовірно, була найменш цікавою (для мене, звісно) в цій книзі. У ній є доволі довгі розділи про Нагірну проповідь (3.2–22), його суперечки з фарисеями (3.54–8, 9–69), різні відповіді на запитання різних людей (3.72–90), особливо його учнів (3.91–101); і безліч притч (3.102–41). Багато з епізодів тут добре відомі, але було приємно побачити їх усі в одному місці: поводься з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою тощо (3.52), віддай кесареві тощо (3.67), нехай він першим кине камінь тощо (3.70). Одна притча, яка здалася мені дещо дивною і, чесно кажучи, доволі презирливою, з’являється в 3.120–122: чоловік, перед тим як вирушити в далеку подорож, довіряє своїм рабам різні суми грошей. Ті, хто отримав більше грошей, вкладають їх і отримують добрий прибуток, тоді як той, хто отримав дуже мало грошей, не хоче ризикувати й просто закопує їх, щоб зберегти в безпеці. Коли господар повертається, він хвалить рабів-інвесторів, але докоряє останньому за те, що той не отримав жодного прибутку. Це огидно. Чому він спочатку дав йому менше грошей, ніж двом іншим рабам? Чому він не дав їм чітких вказівок, що з ними робити? І чому немає визнання того факту, що інвестування грошей заради прибутку аморальне, бо прибуток може бути отриманий лише коштом експлуатації чужої праці? Ця притча була б прийнятною, якби її було розказано так, щоб було ясно, що ми маємо співчувати рабові-накопичувачеві, а не рабам-інвесторам чи господареві — але її було розказано не так, або, принаймні, у мене не склалося такого враження. Усе це здалося мені чимось, що більше пасує до євангелія Ісуса, який ратує за теорію пропозиції…
Четверта книга, найкоротша в цьому томі, оповідає про останні дні Ісуса — від Таємної вечері до його воскресіння — і, таким чином, є своєрідним природним продовженням другої книги. Багато з цього мені вже було знайоме, наприклад, із «Христиади». Вона завжди здавалася мені сумною історією. Якщо відкинути релігійні аспекти, то це, по суті, історія про переважно нешкідливого дивакуватого хіпі, якого жорстоко катували й стратили впливові угруповання, що побоювалися, ніби він може загрожувати їхньому бізнесу. Мене трохи здивувала довга тирада Манетті проти всіх, хто мав якесь відношення до полону й страти Ісуса (4.71–6) — зрештою, хіба вони не мали просто виконувати Божий задум, роблячи це? Якщо ви справді вірите, що розп’яття Ісуса було необхідне для спокутування первородного гріха, хіба ви не повинні бути вдячні тим, хто його розіп’яв?
Манетті, схоже, переважно покладає провину за все, що сталося, на єврейських священників і на широку публіку, яку священники розпалювали в шаленій ненависті до Ісуса. Він подає Пилата в доволі позитивному світлі, намагаючись об’єктивно з’ясувати, чи винен Ісус у чомусь (4.38–9), і безуспішно намагаючись відмовити натовп від вимоги смерті Ісуса (4.44–6). Водночас пізніше він включає Пилата до своєї гнівної промови проти людей, причетних до смерті Ісуса, і схвально відзначає подальше самогубство Пилата (4.72).
У книзі є цікавий уривок про різні чудеса, що сталися після його смерті (4.61–8), зокрема про затемнення; Манетті стверджує, що це не могло бути природним явищем, «бо тоді відзначали єврейську Пасху, яку урочисто святкують у повню. Але природне сонячне затемнення відбувається лише під час молодика» (4.65–6). Мені також здалося доволі цікавим переднє слово перекладача на початку книги. Виявляється, Манетті був не лише вченим, а й успішним бізнесменом і дипломатом: «він був десятою найбагатшою людиною в усьому місті Флоренції» (с. vii). Він переклав Новий Завіт латинською, «ставши першим ученим, який зробив це від часів Ієроніма» (с. x). Мене розвеселили періодичні випади перекладача на адресу «важковагової прози» Манетті (с. xvi, 447).
У якийсь момент Манетті згадує «ібісів, яких ми зазвичай називаємо лелеками» (1.74). Тепер, коли він це згадує, вони справді трохи схожі. Але, судячи з їхніх сторінок у Вікіпедії, вони не так тісно пов’язані з лелеками; радше вони ближчі до пеліканів.
Із уривка, де Бог погрожує тим, хто не кориться Його законам: «Господь уразить тебе єгипетськими виразками, і місце, де випорожнюються твої, уразиться коростою та невиліковним свербежем» (1.91). І: «ви будете їсти плід утроби твоєї і плоть синів твоїх та дочок твоїх. […] Крім того, сини й дочки ваші потай живитимуться плоттю та нечистотами післяпологового періоду, що виходять з-під стегон твоїх, і додатково дітьми, народженими в ту годину» (1.91). А як називається це діяння? Аристократи!!! :)))
Список страждань, що спіткали злого царя Ірода, дуже довгий, зокрема: «[…] його статеві органи, що гнили й кишіли черв’яками. Також ішов неймовірний сморід; ерекція, особливо огидна через свій сморід» (2.61). Що ще можна сказати з цього приводу, окрім того, що Біблію, мабуть, написали справді хворі й розбещені люди :))) Тож, може, мені все-таки варто її прочитати…
Кілька фраз, походження яких мені було невідоме, я не знав: перли перед свинями (3.19), дім, розділений надвоє (3.54) — я щиро думав, що остання фраза взята з американської політики, можливо, тому що Лінкольн ужив її у відомій промові.
Загалом ця книжка виявилася доволі цікавою для читання як своєрідний дуже стислий вступ до християнства, але мені не здалося, що вона зробила істотний внесок у боротьбу з юдаїзмом і язичництвом, як можна було б очікувати, судячи з назви. Та, мабуть, мені не слід на це нарікати; адже в Манетті не було великого натовпу євреїв і язичників, які чекали б, коли він спробує навернути їх у свою віру; цільовою аудиторією його книжки навряд чи могли бути хтось інший, окрім його братів-християн. Це перетворює все на своєрідне самовихваляння, але, власне, в цьому теж немає нічого поганого.