Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Альд Мануцій: «Гуманізм і латинська класика» (бл. 1500). Під редакцією та в перекладі Джона Н. Гранта.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 78. Видавництво Гарвардського університету, 2017.
9780674971639. xxxi + 414 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Це продовження або додатковий том до попередньої книги передмов Альда, про яку я писав кілька місяців тому. До цього тому увійшли його передмови до книжок латиною, а не грецькою мовою; більшість із них були творами давньоримських авторів, але були й кілька книжок гуманістів, сучасників Альда. Загалом мої враження подібні до вражень від попереднього тому: тут переважно немає нічого особливо захопливого саме по собі (але було б нерозумно очікувати від видавничих передмов захопливого читання), проте тут є досить цікавих випадкових дрібниць, щоб зробити книжку приємною для читання, особливо в помірних дозах.
Вступне слово перекладача дуже цікаве й дає нам більше подробиць про життя та творчість Альда, ніж я пам’ятав із попереднього тому. Я був здивований, дізнавшись, що йому належало лише 10% його видавничого бізнесу; решта належала двом іншим людям (стор. xii). Також є кілька цікавих зауваг про те, наскільки дорожчим і трудомісткішим було друкувати книжки грецькою мовою, ніж латиною, почасти через усі ці лігатури й тому подібне, почасти тому, що складачі робили більше помилок, а коректура займала більше часу; і, крім того, ринок для них був менший (стор. xiii–iv). Один із конкурентів навіть намагався скоротити витрати, друкуючи все великими літерами! (стор. xiii.)
Мені також сподобалося обговорення маркетингових зусиль Альда (стор. xvii); він випускав каталоги, писав передмови, які почасти слугували рекламою, і запровадив свій знаменитий логотип (стор. xix–xx), щоб просувати свій бренд. Його книжки й досі славляться своїм оформленням, але якість самих текстів «була справою непередбачуваною» (стор. xxiii). Що ж, він, звісно, любить скаржитися на те, що книжки його конкурентів сповнені помилок (стор. 161, 207).
Одне з його найвідоміших нововведень полягало в публікації більшої кількості матеріалів у меншому форматі, про що, як мені здається, у цьому томі згадується більше, ніж у попередньому (стор. xiv–v). Він називав книжку в такому форматі «енхиридій», тобто щось, що можна тримати в руці; гадаю, це від того самого грецького слова, яке дало нам хіромантію для ворожіння по руці. Раніше цей формат переважно використовували для деяких релігійних книжок, щоб люди могли носити їх до церкви тощо, але нововведенням Альда стало видання класичних авторів у такому форматі (прим. 27 на стор. 325). Див. також прим. 125 на стор. 338. Він також стверджував, що його шрифт підвищує зручність формату (прим. 160, стор. 341). Він каже, що ідея кишенькового формату спала йому на думку з рукописної бібліотеки Бернардо Бембо, батька більш відомого П’єтро (стор. 163). Є лист угорського прелата Сигізмунда Турцо, який вихваляє цей формат: «деякі книжки кишенькового розміру, що завдяки своїй зручності приносили мені величезне задоволення. […] мали значно кращий текст і були надруковані значно гарнішим шрифтом» тощо (стор. 243).
Ще одна тема, яку тут кілька разів згадано, але яку я не пам’ятаю з попереднього тому, — це скарги Альда на своїх працівників. «Безлад серед працівників Альда був не рідкістю» (примітка 16, с. 324). Він скаржиться на «ворожість негідників і членів моєї родини, а також на змови робітників, які були не кращі за проклятих утікачів-рабів» (с. 11). «Я також став жертвою чотирьох змов моїх підданих і працівників у моїй друкарні, очолюваних Жадібністю, матір’ю всіх зол» (с. 245). :)) Деякі з цих змов, очевидно, були пов’язані з публікацією піратських підробок книжок Альда в Ліоні, що спричинило кумедні скарги на цих смердючих французів: «папір у їхніх книжках низької якості й трохи неприємно пахне, а шрифт, якщо придивитися, віддає певним “французьким” колоритом, так би мовити, і великі літери досить потворні». :))) (с. 247).
У деяких його книжках містилися і грецький текст, і його переклад латинською, але замість того, щоб просто друкувати їх на сусідніх сторінках, він уживав дивну й складну систему: деякі зошити друкувалися цілком грецькою мовою, а деякі — цілком латинською, а потім до них додавалися інструкції щодо оправлення, аби вийшло бодай скільки-небудь пристойне видання (с. 15; але все одно це був цілковитий безлад). Очевидно, ідея полягала в тому, що читачі, які достатньо добре володіють грецькою мовою, могли, якщо захочуть, просто оправити грецькі зошити й викинути латинські. Є навіть додаток, укладений перекладачем для уточнення його інструкцій; я з полегшенням дізнався, що цю практику припинили після його смерті (с. 311).
Мене вразили його зусилля щодо здобуття нових рукописів творів, які він ще не друкував; ми бачимо, як він спілкується з поляками, угорцями, і часом його зусилля сягають «до Румунії» (с. 41), хоча деякі з цих відомостей можуть бути перебільшенням (примітка 3 на с. 322). У своєму дописі про попередній том я згадав його термін «похователі книжок» (бібліотафи) для тих, хто зберігав свої рукописи й відмовлявся їх публікувати. Він знову вживає це слово тут (с. 47), але примітка перекладача (прим. 106, с. 337) каже, що цей термін насправді був придуманий Михайлом Апостолієм.
У деяких випадках друковані видання Альда зберегли твори, які інакше були б утрачені, тобто рукописи, з якими він працював, більше не існують (наприклад, праця Юлія Обсеквента, прим. 200, с. 346). В одному зі своїх передмов Альд цитує «Фасти» Овідія: «Земля подібна до кулі, що не має опори, / її величезна вага висить у повітрі» (с. 61). Приємно бачити, що ідея сферичної Землі була добре відома ще в давнину. В іншій передмові він цитує Марціала: «Якщо ти бідний, Еміліане, ти завжди будеш бідним. У наш час гроші дістаються лише багатим» (с. 177). Гадаю, деякі речі ніколи не змінюються…
Цікава цитата на сторінці 197: «Довго навчало левів коритися людям, довго роз’їдало каміння спокійною водою». У примітці перекладача зазначено, що це цитата з Тибулла. Що він курив? Леви коряться людям? Може, коли їм наказують їсти людей на арені… В одній із його книжок є кольорова карта; «[розфарбування було виконано вручну]» (прим. 248, с. 351). У передмові він навів легенду й не втримався від обговорення грецьких назв кольорів і того, що саме вони означають (с. 109–110). 🙂
В одному з епізодів сам Альд висловлює побоювання щодо довгострокових наслідків технології книгодрукування: «По-перше, ми бачимо, до рук яких ремісників потрапили священні пам’ятки літератури; по-друге, ми знаємо, як деякі люди з невеликою освітою наважуються пояснювати, коментувати й виправляти кожну книжку» (с. 189). У цьому є частка правди — але, якщо він вважає книгодрукування чимось поганим, нехай радіє, що не дожив до того, що ми зробили з блогами та соціальними мережами :]
Альд також написав підручник з латинської граматики (і опублікував його — тож, технічно, це було самвидавство 😛 ). Він мав чималий успіх, хоча й не такий великий, як деякі інші (с. 365, прим. 51). У передмові він критикує практику заучування граматичних правил напам’ять і пропонує натомість заучувати напам’ять твори Цицерона (с. 199). Що ж, технічно це можна вважати поліпшенням…
Одне з передмов присвячено «божественній Лукреції Борджіа» (с. 217), яку він звеличує як таку, що «прожила найгідніше життя» і наділена «видатними чеснотами» (с. 219). «Що я можу сказати про вашу відданість Богові та всім святим, про вашу щедрість щодо бідних, про вашу доброту до співгромадян, про ваше справедливе ставлення до всіх?» (с. 221). Усе це мене дуже здивувало, бо досі в мене склалося враження, що чесноти Лукреції Борджіа полягали в тому, що її батько, папа римський, використовував її у політичних цілях, продаючи різним кардиналам і дворянам. Але, можливо, мені не слід було вивчати історію за велично-похмурими квазібіографічними романами та іграми Assassin’s Creed… :))
Є цікавий лист від Джованні Джокондо, у якому описано роботу з редагування давніх текстів за рукописами й зазначено, скільки праці це потребує, особливо під час роботи з численними та/або пошкодженими рукописами (с. 255–257). Це нагадало мені заувагу, яку я нещодавно десь прочитав: «Найгірші тексти, наприклад текст Проперція, часто настільки пошкоджені, що в цьому місці кожен окремий рукопис містить лише нісенітницю. У такому разі сучасні редактори можуть укласти попередній текст лише тому, що кожен рукопис, здається, зберігає різні уламки істини».
У цій книжці незвично багато друкарських помилок: відсутні дефіси («nobl|man», с. xii; «man|script», с. xxx); «what can me more delightful» на с. 25; відсутня крапка після «lifetime» на с. 73. І дуже цікава дивовижа: на с. xix літера «ó» в імені «Thurzó» виглядає дуже незвично — підозрюю, що це насправді грецький омікрон: Thurzό. У книжці Море на тій самій сторінці використано звичайну на вигляд літеру «ó». Цікаво, як це сталося.
На сторінці 277 я дізнався цікаве нове слово: «supposititious» («припустимий»). Спершу я подумав, що це друкарська помилка, але, схоже, це справжнє слово, і, вочевидь, воно означає те саме, що й більш звичне на вигляд «supposititious».
Для читання:
- У примітці 12 на с. xxviii згадується книжка під назвою «Альд Мануцій і розвиток грецького письма та шрифту» (1992) — звучить цікаво.
- Н. Г. Вілсон: Від Візантії до Італії: грецькі студії в добу італійського Відродження (1992). Згадується тут на с. 321.