Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою.
Михаїл Тарханіот Марулл: «Вірші» (бл. 1490). Переклад Чарльза Фантацці.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 54. Видавництво Гарвардського університету, 2012.
9780674055063 . xx + 476 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Марулл був письменником XV століття з цікавою біографією. Його батьки були греками з Константинополя, і він народився невдовзі після того, як це місто захопили турки. Більшу частину життя він провів в Італії, працюючи найманим вояком, і писав свої вірші латиною; але, здається, він ніколи не переставав почуватися певною мірою вигнанцем, і сумна доля Греції часто стає темою його поезії. Мені було легко йому поспівчувати в цьому сенсі, адже я завжди вважав падіння Константинополя однією з найбільших трагедій в історії.
Епіграми
Однак більшість його віршів видалися мені самі по собі доволі приємними, хоч і не надто пам’яткими. Є чотири книги епіграм — безліч коротких віршів різної довжини й на найрізноманітніші теми. У нього багато віршів про жінку на ім’я Неера, що спершу мене трохи дратувало, бо це здавалося ще однією з тих типових ситуацій, коли поет зітхає за жінкою здалеку, і нічого особливого при цьому не відбувається; але, слід визнати, він таки пропонує їй вийти заміж (с. 77), а наприкінці збірки епіграм коротко згадує її похорон (с. 187), як зворушливе нагадування про те, що ця поетична збірка, мабуть, писалася протягом багатьох років. Є також кілька віршів, що вихваляють Алессандру Скала, дочку відомого гуманіста Бартоломео Скала, одну з книжок якого я читав деякий час тому (див. мій допис того часу). Алессандра, здається, була не лише вродливою, а й талановитою письменницею; Марулл звеличує її як десяту Музу (с. 115) і зрештою одружується з нею.
У книжці є кілька епітафій, багато з яких присвячено його численним дядькам, дідам тощо, що загинули, воюючи з турками. Хоча, можливо, кожна з цих епітафій окремо не становить нічого особливого, не можна не визнати їхнього сукупного враження; справді відчувається, як уся ця історія з утратою Греції висіла над його життям, мов похмура темна хмара. Деякі з його віршів присвячені «філологічним» темам, головно критиці його сучасника, Поліціано, за те, що той допустив ту чи іншу помилку в виданні якогось класичного тексту. Але, судячи з приміток перекладачів наприкінці книжки, скарги Марулла незмінно хибні («Ще одна філологічна перепалка між Поліціано і Маруллом, у якій, як завжди, перемагає Поліціано», с. 417; «Знову помилка!», с. 418).
Чудовий приклад поетичної самовпевненості: «Ви даєте мені коштовності й золото, я даю вам лише вірші: але якщо це добрі вірші, то мій дар буде кращим» (Антоніо, принцові Салерно, с. 11). Пізніше він напише ще один вірш, що вихваляє того самого принца (с. 30): «Коли його якось запитали, що б він залишив собі після того, як так багато дав комусь іншому, Антоніо відповів: „Усе, що я дав іншим; решту я не вважаю своїм“».
Прекрасна епітафія: «Якщо ви дізнаєтеся про його походження, то зневажатимете його, але захоплюватиметеся його діяннями: перші — наслідок випадку, другі — вроджених здібностей» (Епітафія Франческо Сфорци, с. 15). І приємний приклад улесливості: «Добрий Лоренцо, те, що лише ти любиш і винагороджуєш поетів, не дивно: лише ти твориш речі, гідні поезії» (Лоренцо де Медічі, с. 17). І все ж я не можу не відчувати ностальгії за тими часами, коли багаті й впливові люди витрачали свої гроші на підтримку поетів, що, як мені здається, сьогодні не надто поширено.
Папи епохи Відродження ніколи не розчаровують: «Ледве дізнавшись про те, що Італія об’єднана добрим договором, Сікст вигукнув: „Це мій кінець!“ — і помер» (О Сіксті IV, с. 21). «Бруд, ненажерливість, жадібність і млявість лежать у цій гробниці, Іннокентію VIII, де ти похований» (Епітафія Іннокентію VIII, с. 177). У деяких місцях його епітафії справді зворушливі. Ось, наприклад, епітафія, присвячена дівчині на ім’я Альбіна: «Розстеліть листя на землі, не щадіть весняних квітів: вона, яка теж стала попелом, колись була весняною квіткою» (с. 25).
Він кілька разів згадує давніх спартанців, чий приклад, як мені здається, надихав його і як солдата, і як людину, яка, можливо, ще сподівалася, що турків якимось чином удасться знову вигнати з Греції. Звісно, з сучасного погляду спартанці та їхня похмура відданість війні — це просто смішно. Поема Марулла «Про стійкість спартанської жінки» (с. 57) — чудовий тому приклад: «Спартанська мати, побачивши, як її син повертається неушкодженим, залишивши щит на полі бою, наближаючись до нього, вонзає меч йому в бік і промовляє над його мертвим тілом такі докори: „Іди звідси, помри, нащадку, негідний мене; іди, ти зрадив свою країну і свій рід!“». З такою родиною вороги не потрібні :)))
Гімни природі
Ці гімни являють собою дещо довші поеми, присвячені різним (природним явищам, замаскованим під) божествам класичної міфології. Мене вразило, наскільки вони здаються язичницькими; вони справді справили на мене враження творів давнього поета, який ніколи навіть не чув про християнство, оскільки в цих гімнах немає жодних його слідів. Окрім цього, я не можу сказати, що мав якесь виразне уявлення про те, що робити з цими гімнами. Чи мали вони викликати почуття благоговіння, піднесеності, можливо, побожності (або щось подібне в давньоязичницькому розумінні цього слова)? Переважно мені було просто нудно. Марулл, здається, виявляє великий інтерес до деяких давніх філософів (особливо до Лукреція), про яких я майже нічого не знаю, і часом було очевидно, що він уживає технічну термінологію («світова машина», с. 283; див. також с. xii), яка мені зовсім незрозуміла.
Єдиний гімн, який мені справді сподобався, — це гімн Вакхові (с. 213); у передмові перекладача він описується як «написаний стрімким галіямбом» (с. xiii), і я не міг не відчути, що частка цього пориву, цієї вакхічної надмірності, присутня навіть у прозовому перекладі (який, на жаль, я можу читати лише так, оскільки не розумію латини).
Виховання принца
Це, ймовірно, найдовший вірш у книжці, майже 700 рядків, але він залишився незавершеним, можливо, тому що принц, якому він був призначений, помер дуже молодим (с. x). Найбільше мене розсмішила своєрідна одержимість Марулла грудним вигодовуванням, якому він присвячує майже сто рядків вірша :)) І він доволі категоричний у питанні відлучення дитини від грудей: «І ви будете пропонувати їм груди, забруднені брудом або чорною смолою, або таємно просякнуті смаком алое, так що дитина сама відвикне від бажання солодкого нектару, відчуваючи відразу до повторюваної оманливої підміни гірким напоєм» (рядки 87–90).
Книжка закінчується двома листами Марулла, один із яких містить чудовий приклад стоїчного порадництва адресатові, який нещодавно втратив брата: «Що може бути більшим і очевиднішим безумством, ніж безтямно плакати за смертю того, кому, як ти знаєш, судилося померти?» тощо (с. 399). Мене завжди вражають стоїки. Невже вони взагалі знали хоч якихось людей? Я маю на увазі, їхні поради настільки очевидно правильні й настільки цілковито марні, що я не можу уявити, як вони думали, що це може щось дати. Те, що він каже, — правда, але уявити, що це когось утішить, просто незбагненно.
Що сказати насамкінець? У цій книжці було кілька цікавих моментів, але нічого особливого, і загалом це не один із моїх улюблених томів серії ITRL на цей момент.