Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою.
Франческо Філельфо: «В изгнанні» (1440). Під редакцією Єруна де Кейзера, переклад У. Скотта Бланшара.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 55. Видавництво Гарвардського університету, 2013.
9780674066366. xxvi + 485 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Ця книжка трохи нагадала мені діалоги Понтано, які я читав кілька місяців тому (див. мій допис того часу). Книжка Філельфо також подана у формі діалогів, і хоча вигнання номінально є їхньою головною темою, співрозмовники, як правило, обговорюють безліч різних речей і часто перескакують з однієї теми на іншу (хоч і не так часто, як у діалогах Понтано). І як це зазвичай буває з діалогами, вони мають передісторію, тісно пов’язану з бурхливим політичним життям Флоренції XV століття. Козімо де Медічі поступово піднявся з «просто» заможного банкіра до одного з найвпливовіших людей у Флоренції; зрештою, його противники — які, вочевидь, були переважно традиційними аристократами, обуреними впливом цього нового вискочня, — домоглися його вигнання з міста, але невдовзі він повернувся, і тоді настала черга його противників бути вигнаними. Симпатії Філельфо були виразно на боці антимедічійної фракції, і кілька її видних членів постають як персонажі цього твору; діалоги подано як бесіди між ними в той момент, коли вони вже засуджені до вигнання, але ще не залишили Флоренцію.
Перша книга здебільшого складається зі спроб Палли Строцці, одного з майбутніх вигнанців, утішити свого сина Онофріо, який гірко скаржиться на необхідність вирушити у вигнання (1.17–18). Я не зовсім певен, чи можна сказати щось корисне, щоб утішити людину в такому жахливому становищі, і спроби Палли мені, безперечно, не здалися особливо корисними. Він переважно дотримується ідей давніх стоїків і кініків, і навіть заходить так далеко, що цитує низку листів та анекдотів про Діогена, на честь прізвиська якого, Кіон («Собака»; 1.104–5), і дістала свою назву вся школа кінізму.
Я вже неодноразово критикував стоїцизм, тож немає сенсу повторюватися. Його основна ідея, здається, полягає в тому, що не слід надто прив’язуватися до чогось, і тоді у вас не буде причин для смутку чи розладу. Це очевидно й цілком марно, бо надто суперечить людській природі (а подеколи й елементарній фізіології; див. Феодора, який твердить, що його не лякає перспектива бути розіп’ятим, 1.79). Цілком можна поставити собі запитання, чи варто взагалі жити без таких прив’язаностей, навіть якби це було можливо; але для більшості людей це все одно неможливо.
Аналогічно, я сумніваюся, що анекдоти Паллі про Діогена тут особливо корисні. Звісно, вигнання й майже всі інші нещастя, ймовірно, не надто вас непокоять, якщо ви готові жити так, як жив Діоген — як жебрак, цілковито позбавлений майже всього майна (як ілюструє знаменитий анекдот, де він вирішив відмовитися від чаші, коли зрозумів, що може просто використовувати руки як тимчасову чашку, щоб пити воду з струмка; 1.91). Але люди, як правило, не хочуть так жити, і на те є дуже вагомі причини. Водночас похвала Паллі на адресу ставлення Діогена видається мені лицемірною, бо я сильно підозрюю, що ані він, ані інші вигнанці в цій книжці навіть близько не наблизилися до справжньої бідності, навіть у вигнанні. Багато інших аргументів Паллі також видалися мені сумнівними й непереконливими. Коли його син скаржиться на несправедливе вигнання (1.220), Палла припускає, що це просто означає несправедливість їхніх переслідувачів, і «мудрець» (цей значною мірою вигаданий персонаж, якого ще не бачили поза сторінками стоїчної філософії) природно не перейматиметься тим, що про нього думають несправедливі й нерозумні люди (1.83–4).
Іноді Палла намагається вставити ідеї, які, здається, більше натхненні християнською релігією, ніж античною філософією, що, по суті, аж ніяк не допомагає. Він припускає, що краще бути засудженим несправедливо, ніж справедливо, бо, принаймні, це означає, що ви насправді не вчинили злочину, за який вас засуджують (1.221–2). Інша релігійна ідея полягає в тому, що все життя в будь-якому разі є своєрідним вигнанням, оскільки ваш справжній дім — із Богом на небесах, тож яка різниця, живете ви у Флоренції чи десь іще? (1.183–95; Палла далі стверджує, що не слід надто прив’язуватися до своєї батьківщини, 1.199–212 — легше сказати, ніж зробити). Ці речі можуть мати сенс, якщо ви справді вірите, що Бог десь там веде рахунок і планує винагородити вас у потойбічному житті (1.88); але з моєї точки зору як невіруючого, це цілковито марно.
Але я не хочу видатися надто суворим щодо Паллі; деякі з його висловлювань корисні й цікаві, наприклад, коли він наводить приклади відомих людей, які, здається, доволі добре перенесли вигнання (таких як Ганнібал, 1.69–72). Крім того, мене дратує не лише Палла; Онофріо, зі свого боку, часто малює надто похмуру картину вигнання й подає все в найжахливіших тонах. Він боїться, що його вважатимуть сумнозвісним, що люди подумають, ніби він учинив якийсь тяжкий злочин, інакше його б не вигнали (1.60); але, судячи з історії Італії доби Відродження, для мене було цілком звичним, коли один сегмент політичного класу виганявся іншим, а потім, за кілька років, навпаки, і так далі. Тож я думаю, що люди того часу розуміли: вигнання Онофріо аж ніяк не означає, що він був винен у чомусь страшнішому, ніж просто невезіння, коли опинився серед тих, хто програв у політичній боротьбі за владу.
У цій книжці також трапляються відступи на інші теми, які в найкращому разі лише віддалено пов’язані з вигнанням. Наприклад, на початку Палла багато часу приділяє обговоренню важливості розвитку мудрості й філософії (1.23–34), а потім намагається визначити розум, емоцію та різні пов’язані з ними поняття (1.35–54), що видалося мені типовим філософським міркуванням, де, як мені здається, багато слів вирвали з мороку, а я не став мудрішим після прочитання. Більш цікаве відступлення трапляється ближче до кінця книжки, де Поджо Браччоліні (який у цьому томі постає своєрідним епікурейцем, хоча й значно більш низького та фізичного ґатунку, ніж оригінальний Епікур) створює приємний контраст до деяких попередніх ідей, розлого вихваляючи випивку й добру їжу (1.142–78).
Друга книга, за задумом, присвячена ганьбі, але більша її частина присвячена іншим речам, лише віддалено з нею пов’язаним. У ній міститься довгий звіт (2.26–64) про промову одного з невдовзі вигнаних дворян, Рінальдо дельї Альбіцці, звернену до папи Євгенія, в якій він багато часу приділяє доводам про те, що звинуваченням проти нього та його колег не слід вірити, оскільки вони, зрештою, дворяни, а отже, чесні й гідні довіри, і в них немає причин завдавати шкоди своєму місту, тоді як їхні обвинувачі (партія Медічі) не мають жодної з цих якостей (особливо не дворяни 😛 . Див., наприклад, 2.39, 2.41–2, 2.48, 2.62). Багато уваги приділяється тому факту, що Козімо де Медічі — банкір, а отже, очевидно брехливий, жадібний, корумпований тощо [* Мені було цікаво дізнатися у Вікіпедії, що Палла Строцці (один із центральних персонажів цих діалогів, якого ми вже бачили в першій книзі вище) теж був банкіром :)) ], а його прізвище звучить як слово, що означає лікаря, професія якого в Італії доби Відродження не користувалася великим пошануванням, і яку Філельфо любить використовувати як основу для анти-медічієвих каламбурів (2.65). Досить сумно думати, що колись деякі люди вважали подібні речі розумним способом аргументації…
Потім розмова нарешті ненадовго переходить до теми безчестя — Онофріо скаржиться, що безчестя — це зло (2.68–70), так само, як він робив це в попередній книзі, говорячи про вигнання, — але невдовзі знову збивається з дороги: замість того, щоб обговорювати, чи є добра репутація справді благом, а безчестя — злом (навіть не думаючи, що обидва явища були чимось байдужим), вони починають обговорювати концепцію добра у філософії, довгу дискусію, яка здебільшого виявилася для мене надто технічною (2.95–106, 2.112–54). На додачу до всього, вони завершують це, роблячи відступ до теми розуму, інтелекту, інтелекту та різних тонких відмінностей між цими поняттями (2.155–61).
У будь-якому разі, наскільки мені відомо, вони не дають жодних корисних порад бідному Онофріо; його батько припускає, що треба просто поводитися доброчесно, і добра репутація сама прийде рано чи пізно (2.163), і відмахується від будь-яких труднощів у звичній стоїчній манері: «Ті, хто справедливий і добрий, не можуть зазнавати безчестя, особливо в очах добрих і мудрих людей […] усяка погана репутація, спрямована проти людей чесних і порядних, оскільки вона не підкріплена корінням, має швидко зникнути й померти» (2.172–3). Мені це здається надто оптимістичним; якщо ви перебуваєте в ситуації, коли багато людей несправедливо мають про вас негативну думку, це негативно вплине на ваше життя так, що ви не зможете просто відмахнутися від цього порожньою філософією. Хоча, звісно, в тій конкретній ситуації, яку ми бачимо в цьому діалозі, цілком можна поставити запитання, чи було справедливо відправляти цих людей у вигнання й робити їх сумнозвісними; Філельфо тут навряд чи є неупередженим спостерігачем.
У третій книзі бідність розглядається приблизно так само, як попередня книга розглядала ганьбу. У ній багато філософських міркувань, які видалися мені надто технічними. Наприклад, автори починають зі суперечки про те, чи є бідність узагалі чимось поганим, і перш ніж дійти такого висновку, вони, здається, вважають корисним обговорити дуже загальний поділ речей на добрі, погані та байдужі (3.19–32). Певний тип філософів, схоже, любив подібну безглузду класифікацію, і ми бачимо тут її чимало. Наприклад, добрі речі можна поділити на внутрішні та зовнішні (3.21); вони витрачають час на обговорення того, як поділити «клас» на кілька «видів» (3.26–7) тощо. Ніщо з цього не здається мені чимось, що могло б пролити світло на будь-що, тим паче на бідність.
З огляду на безплідно спрощену ідею поділу всього на добро, зло й байдужість, один із мовців (Леонардо Бруні, який, як і багато інших персонажів цієї книги, був реальною людиною) пропонує вважати доброчесність добром, порок злом, а все інше байдужим (3.31). Це зручно, оскільки дає змогу дійти висновку, що багатство й бідність самі по собі не є ані добром, ані злом, що можна проілюструвати тим фактом, що людина може бути багатою й водночас злою (як банкір Козімо де Медічі, головний лиходій цієї книги), або доброчесною й водночас бідною (як аристократи, що опинилися в скрутному становищі, які є персонажами цієї книги, і чию сторону Філельфо, очевидно, підтримує). Філельфо намагається підкріпити свої доводи, наводячи чергові приклади з життя Діогена, Кратета та їм подібних, які є так само непереконливими й марними для звичайної людини, як і в попередніх частинах цього тому. Якщо на мить забути, що Діоген — знаменитий давньогрецький філософ™, і подумати про нього без цієї аури, доведеться визнати, що він, по суті, бездомний жебрак, який блукає вулицями й бурмоче щось собі під ніс. Ніхто не повинен так жити. Якщо Філельфо всерйоз твердить, що це прийнятний спосіб життя, це може означати лише те, що він абсолютно не знайомий із справжньою бідністю й цілковито позбавлений уяви.
Ще один дешевий і цілковито непереконливий риторичний прийом — це маніпулювання визначеннями, яке Філельфо намагається використати в 3.94: «багатство — це не те, чим прикрашена зовнішня людина, чим наділена й прикрашена внутрішня людина» і т. д. і т. д. Пригнічувально думати, що хтось може повірити в подібний «аргумент». На мою думку, єдина розсудлива людина в цій дискусії — Поджо, який увесь час намагається вказати на сліпуче очевидні речі, наприклад, що краще жити в комфорті, ніж бездомним і голодним, але всі інші накидаються на нього, а Філельфо із задоволенням виставляє його дурною, поверховою, ненажерливою, гротескною карикатурою на низького епікурейця (3.126, 3.144). «Але хто хвалить Поджо, Рінальдо? Ремісники, пекарі, філістери, всі безсоромні люди» (3.144. Ось і знову це дратівливе аристократичне упередження проти торговців). Мабуть, він справді мав щось проти Поджо, але для мене це єдиний симпатичний персонаж у цьому діалозі. Ось Поджо, який демонструє розсудливу позицію в 3.85: «Це темне й безрадісне вчення про життя та приймання їжі, яке, як я бачу, виникло в Антисфена, було доповнене Діогеном і підкріплене Кратетом, властиве звірам, причому дикунам, а не витонченим людям». І це саме так — будь-яка цивілізація потребує певної матеріальної основи. Життя в тій злиденності, яку пропагують Діоген і компанія, цілковито суперечить цьому. Підозрюю, що це було так само сліпуче очевидно для більшості сучасників Діогена, як і для більшості з нас сьогодні, і що вже тоді його вважали сумно заблудлим дивачком.
Ближче до кінця книги розмова переходить в чергову вельми технічну філософську дискусію (яка має мало спільного із самою бідністю), цього разу про добровільні та мимовільні дії (3.107–23, 134–8, 145–62). Я не претендую на те, щоб багато з цього зрозуміти, і, звісно, не знайшов це особливо повчальним, але мені було цікаво дізнатися тут нове слово, а саме «прагнення», яке, як мені здається, я ніколи раніше не чув. Один із промовців, Палла, робить короткий висновок, який намагається пов’язати цю дискусію з бідністю: «вибір — це не просто воля думки, а щось, що складається з думки й прагнення разом, коли після обговорення обидва погоджуються на єдину мету. Залишається не лише те, що нам не потрібно боятися бідності, а й те, що ми маємо обирати її як найменш обтяжливого супутника на шляху до щастя» (3.162). Але, знову ж таки, це легше сказати, ніж зробити.
Попри все, ця книга не така вже й погана. У ній є кілька абзаців прекрасної викривальної промови проти Козімо де Медічі, знову ж таки з неминучими каламбурами про лікарів (3.63) і т. д.: «Козімо — банкір, найманець і брудний лихвар, найжадібніша людина за всю історію. Немає іншого пороку більш огидного, більш гідного покарання, немає нічого більш суперечного непереможній і піднесеній душі, ніж цей» (3.62).
Поджо: Ти говориш так, ніби Козімо нічого не витрачає на оснащення церков і на посаг для молодих дівчат.
Леонардо: Він надає молодим дівчатам проституцію, Поджо! — ніби ти єдиний, хто не знає, що Козімо має звичку давати гроші деяким бідним і смиренним батькам за умови, що він першим зірве квіти з їхніх дівочих дочок! (3.65) :)))
Що сказати насамкінець? Я не думаю, що ця книга може стати втіхою для людей, яким належить вирушити у вигнання; і, крім того, я взагалі не відчуваю особливої симпатії до вигнанців, описаних у цій книзі; але, попри це, більша її частина була приємною для читання, і я із задоволенням критикував її, поки писав цей допис.