Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Поджо Браччоліні, Гуарино з Верони, П’єтро дель Монте: «Про правителів і тиранів».
Під редакцією та в перекладі Гестер Шейді, Кейта Сідвелла і Девіда Рандла.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 99. Видавництво Гарвардського університету, 2024.
9780674297128. xlvii + 566 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Ця книга присвячена дещо незвичній темі: невеликій суперечці, що спалахнула 1440 року між кількома авторами-гуманістами, про те, чи був Сципіон Африканський видатнішим і доброчеснішим за Юлія Цезаря, чи навпаки. Насправді в серії ITRL уже була одна подібна книжка — «Цицеронові суперечки» 2007 року; але статті, що становлять цей том, дещо довші й написані меншою кількістю авторів.
У будь-якому разі, хоч тема, можливо, й дещо маловідома, вона виявилася не надто складною для розуміння. Уся ця дискусія трохи нагадала мені суперечки, які могли б вести сучасні шанувальники наукової фантастики або фентезі щодо тієї чи тієї постаті з якогось науково-фантастичного чи фентезійного серіалу; і, гадаю, можна сказати, що гуманісти епохи Відродження були шанувальниками давньоримської цивілізації в тому самому сенсі, в якому дехто сьогодні може бути шанувальником «Зоряного шляху» чи «Зоряних війн» і подібного.
Про велич Сципіона і Цезаря (1435)
Суперечки починаються з короткого есе Поджо Браччоліні під назвою «Про перевагу Сципіона і Цезаря». Воно коротше за більшість наступних праць у цьому томі й багато в чому стало моїм улюбленим. Поджо дає стислий огляд кар’єри обох, і мені особливо цікавою видалася частина про Сципіона, оскільки я дуже мало про нього знав. Звісно, я знав, що він був одним із провідних римських полководців часів Другої Пунічної війни, але більше нічого; пам’ятаю, як багато років тому читав книжку про Пунічні війни, і там, мабуть, щось було про Сципіона, але я нічого не запам’ятав.
Поджо явно вважав Сципіона значно доброчеснішою і видатнішою постаттю, ніж Цезаря, і, судячи з того, що ми бачимо в його викладі життя та діянь Сципіона і Цезаря, я із задоволенням із ним погодився. Зізнаюся, Цезар мені й раніше не подобався, і есе Поджо анітрохи не змінило мого ставлення до нього; що ж до Сципіона, то опис його кар’єри, поданий тут, настільки блискучий і вражаючий, що я не міг не замислитися, чи не було тут якоїсь упередженості з боку Поджо або його джерел. Наприклад, у біографії Цезаря, написаній Светонієм, звісно ж, повно компромату, як і в біографіях кожного з дванадцяти імператорів, про яких Светоній писав свої життєписи; і, можливо, ми мали б якісь компрометувальні відомості про Сципіона, якби хтось на кшталт Светонія написав його біографію, але, схоже, ніхто цього не зробив («Життя Сципіона […] не було записане жодним із давніх», ¶13). Моє схвалення Сципіона могло б навіть перерости в захоплення, якби не той факт, що я підтримую карфагенян у Пунічних війнах, тож я не можу беззастережно схвалювати полководця, який воював проти карфагенян. Але навіть якщо Сципіон був знаряддям римського імперіалізму, Цезар був ним іще більшою мірою; і тому Сципіон у будь-якому разі виглядає краще за Цезаря.
Говорячи про Светонія, Поджо також використовує його як джерело різних пікантних і несприятливих зауваг про особисте життя Цезаря: «Ранні роки Цезаря, коли він уперше вступив до казарм, були позначені ганьбою, бо його іноді називали “ліжком Нікомеда, царя Віфінії” і “царицею”» (¶4). «Про те, що Цезар був людиною нестримної хтивості, повідомляє Светоній, який згадує про його численні акти розпусти й перелюбу. Загальновизнано, що він був жадібним і пожадливим до чужого майна» тощо (¶10). Натомість «юність Сципіона позначена як чудовою поведінкою, так і чесними вчинками, сповнена самовладання, цнотливості та скромності; але юність Цезаря всіляко засуджується і заплямована бешкетами та безчесністю» (¶20).
Але, звісно, основна частина порівняння цих двох людей має стосуватися їхньої суспільної діяльності. Завоювання Іспанії Сципіоном на початку його кар’єри (¶17) видається значно менш кровожерним, ніж той масовий геноцид, який зазвичай пов’язують із завоюванням Галлії Цезарем. А згодом, після перемоги над Ганнібалом, він відмовився від численних надзвичайних почестей, які йому пропонували сенат і народ (¶19). Ще пізніше, коли «його влада зросла до такої міри, що, як повідомляє Сенека, «„стало неминучим, що або Сципіон має завдати шкоди свободі, або свобода Сципіона“, […] він вирушив у добровільне вигнання до Літернума, щоб своєю присутністю не порушувати свободу суспільства» (¶20).* Який колосальний контраст порівняно з Цезарем, який накопичував владу й посади з шаленою жадібністю гризуна на стероїдах…
[*Сципіон помер у вигнанні в Літернумі (с. 476, прим. 44) і «відмовився від поховання в родинній гробниці в Римі»; на його надгробку був напис: «Невдячна батьківщино, ти не забереш навіть моїх кісток» (там само , прим. 46).]
Одна цікава деталь, яка створює такий разючий контраст між ними, що я мимоволі замислився, наскільки їй можна довіряти: в обох, імовірно, були цікаві зустрічі з піратами. Зустріч із Цезарем, звісно, добре відома: він потрапив у полон до піратів, пожартував їм, що розіпне їх, а після викупу зібрав невеликий флот, наздогнав піратів і дотримав свого слова. На відміну від цього, зустріч Сципіона з піратами була зовсім іншою (і цілком новою для мене): «Ці чесноти здобули Сципіонові таке становище, таку шану серед усіх, що, коли він був у вигнанні поблизу Літернума, до нього прийшли пірати, вшановуючи його як якусь божественну силу: вони поклонялися біля дверей його дому, наче це був храм, і, поклавши дари перед входом, як перед якимось священним місцем, поцілували руку Сципіона й пішли» (¶20). Звісно, Цезар постає крутим хлопцем, але водночас і дещо мерзотником; натомість Сципіон постає як взірець для наслідування, доброчесний до надлюдського (і неймовірного) ступеня.
У будь-якому разі, хоча мені й сподобалася критика Цезаря з боку Поджо («ми не знаходимо в житті Цезаря нічого, що заслуговувало б на похвалу, окрім його воєнних діянь», ¶12; «немає нічого в літописах, на чому Цезар міг би залишити бодай якийсь слід своєї доброчесності», ¶21), і я з інтересом читав його похвали на адресу Сципіона, зрештою більшість цих деталей у певному сенсі незначні порівняно з великою й очевидною різницею між ними: Сципіон усяко уникав накопичення надто великої політичної влади таким чином, який міг би зашкодити країні, тоді як Цезар, навпаки, всіляко прагнув зосередити всю владу у своїх руках, тим самим підготувавши ґрунт для відновлення монархії в Римі.
Отже, зрештою, вибір між Сципіоном і Цезарем має залежати від вашого ставлення до питання монархії та республіки. Я припускаю, що багато людей, як за часів Поджо, так і в інші періоди, з тривогою дивилися на бурхливу історію республік, як у Давній Греції та Римі, так і в Італії доби Відродження, і доходили висновку, що монархія є кращим варіантом, оскільки з більшою ймовірністю приведе до стабільності; і такі люди, ймовірно, захоплювалися б Цезарем за те, що він поклав край прогнилій Римській республіці та століттю громадянських війн. Я ж не можу розглядати запровадження імперії в Римі інакше, як катастрофу; за кілька поколінь вони перетворилися з людей на кшталт Цезаря чи Августа, які, попри свої вади, були принаймні здібними політиками й адміністраторами, на справжніх божевільних і психопатів, таких як Нерон і Калігула; і невдовзі в них знову почалися численні громадянські війни, оскільки амбітні полководці почали воювати одне з одним за можливість стати імператором. Попри всі свої проблеми, а їх було чимало, Римська республіка, безперечно, незмірно краща за імперію, що постала після неї.
Сам Поджо тут явно на боці республіки, можливо, тому, що сам походив із республіки (Флоренція). «Сципіон відкинув запропоновану йому диктатуру, Цезар її вимагав. Один зберіг свободу свого народу, інший низвів його до жалюгідного рабства» (¶24). З огляду на все це, суперечка між Сципіоном і Цезарем про те, хто з них вищий і доброчесніший, не лише не є рівною, а й майже цілком однобічна; у Цезаря не було жодного шансу, і я був радий бачити його цілковиту поразку; Сципіон постає настільки очевидно доброчеснішим, що важко зрозуміти, як Цезаря взагалі можна було вважати серйозним претендентом.
Дискусія триває
Для мене найцікавішою частиною книжки стало перше коротке есе Поджо, а решта документів, що стосуються полеміки, насправді мало що додають. Інший гуманіст-інтелектуал, Гуаріно з Верони (також відомий викладач; в одному з ранніх томів ITRL, «Гуманістичні освітні трактати», є трактат його сина, заснований на методах Гуаріно), очевидно, не погодився з позицією Поджо й написав спростування «Про перевагу Цезаря і Сципіона», яке, попри назву, переважно є захистом Цезаря (палким прихильником якого, вочевидь, був Гуаріно; с. 231). Воно набагато довше есе Поджо і далеко не таке цікаве; але найбільше мені не сподобався в ньому доволі пишномовний риторичний стиль, у якому він постійно звертається безпосередньо до Поджо й суворо докоряє йому за гадані помилки та вади.
Здебільшого Гуаріно чіпляється до різних дрібних деталей, у яких Поджо припустився помилок, або сперечається щодо деяких частин його аргументації; в принципі, в цьому немає нічого поганого, але це аж ніяк не може змінити кінцевий висновок (а саме, що Сципіон кращий за Цезаря). Наприклад, Поджо в якийсь момент звинувачує Цезаря в занепаді латинської літератури після його правління; Гуаріно заперечує й указує на безліч важливих авторів, що розквітали після часів Цезаря. Я цілком готовий погодитися з Гуаріно в цьому конкретному пункті; більше того, звинувачувати Цезаря в якомусь занепаді латинської літератури безглуздо, бо такий занепад усе одно був неминучим; жоден золотий вік не триває дуже довго, тож занепад після часів Цезаря був неминучий, незалежно від того, що він робив чи не робив. Принаймні мова змінювалася, як і будь-яка жива мова; а в більшості випадків зміна мови — це форма занепаду; мова зазвичай змінюється на гірше, а не на краще. Усвідомлюючи це, римляни прагнули й далі писати мовою класичної доби, і тому, цілком природно, їхні навички в цьому відношенні погіршувалися в міру того, як їхнє повсякденне мовлення дедалі більше відрізнялося від класичної мови.
Ще один приклад, де я погоджуюся з прискіпуванням Гуаріно, — це спроба Поджо применшити військові успіхи Цезаря, припустивши, що галли були «варварським і диким народом, але не звиклим до війни» (¶22, с. 29), що, очевидно, цілковито абсурдно, і Гуаріно наводить різні авторитетні джерела, які це підтверджують, доходячи висновку, що «галльський народ ніколи не був незвичним до війни» і «був страшним у зброї» (¶57, с. 107). З іншого боку, деякі прискіпування Гуаріно цілковито абсурдні. Коли Поджо говорить про хтиву аморальність Цезаря й наводить як приклад його зв’язок із Клеопатрою, Гуаріно відповідає, вказуючи на те, що Сципіон «одного разу був полонений любов’ю до домашньої рабині і […] піддався коханню»; «хто з них більше заслуговує на виправдання? Той, хто кохав царицю, чи той, хто кохав служницю? Той, хто кохав таку красуню, що в її віці не знайшлося нічого прекраснішого, чи той, хто кохав потворну рабиню?» (¶54). Сміливо з його боку припускати, що рабиня не могла бути вродливою; та й хто може сказати, що краса Клеопатри не могла бути дещо перебільшена пропагандою, а потім бездумно передана античними істориками? (Поджо в пункті 82 своєї відповіді (с. 209) говорить про красу Клеопатри, що «Плутарх пише протилежне», і висміює Гуаріно за те, що той пише так, ніби знав, що рабиня Сципіона була негарною).
У будь-якому разі, Гуаріно, звісно, розуміє, що прискіпування до таких деталей не можуть змінити аргумент на користь Цезаря, і тому захищає останнього прямолінійніше; на його думку, Цезар приніс таку необхідну стабільність римській державі; він не знищив римську свободу, яка «давно була знищена, хоча люди все ще жили в її тіні» (¶60); за нього фундаментальна структура управління не надто змінилася, а народ став вільнішим, ніж раніше, звільнившись від тягаря громадянських чвар. Я не сумніваюся, що багато римлян за часів Цезаря самі так і вважали; його популярність свідчить про це; але в довгостроковій перспективі їхня згода на запровадження монархії виявилася катастрофічною, і їхні нащадки поплатилися за це, живучи підданими довгої низки жахливих імператорів.
Трактат Гуаріно викликав такий самий довгий (або навіть трохи довший) відгук від Поджо, озаглавлений «Захист трактату „Про перевагу Сципіона і Цезаря“», де Поджо заглиблюється в деталі, які він, очевидно, не міг описати у своєму початковому короткому есе, але загалом це навряд чи може істотно вплинути на результат суперечки. На той час, коли ви дочитаєте до цього місця, ви, безперечно, вже визначилися зі своєю позицією — або на боці Сципіона, або на боці Цезаря, і навряд чи зміните свою думку.
Поджо визнає, що Цезар заслуговує на певну похвалу, але не таку, як Сципіон; «у Цезаря були дуже великі безчинства, а у Сципіона — жодного» (¶81, с. 207). В одному моменті я безумовно співчував Поджо в його відповіді: він заперечує не проти того, що Гуаріно з ним не погодився, а проти способу, в який Гуаріно висловив свою незгоду. Поджо наголошує, що виклав свою думку і що кожен вільний не погоджуватися (хоча він явно вважає, що Гуаріно поводиться дещо безглуздо зі своєю позицією на підтримку Цезаря); але оскільки відповідь Гуаріно була спрямована проти нього особисто й постійно містила надто різкі докори, він відчув себе зобов’язаним захищатися. Я припускаю, що Гуаріно на мить забув, що має справу не зі своїм учнем, який, імовірно, звик до подібних докорів із його боку.
Поджо навіть висміює Гуаріно, кажучи: «Особисто я б не повірив, що це його робота, якби вона не була підписана „Гуаріно“ […] я б подумав, що її нашвидкуруч зліпив якийсь бовдур на ринку й нікчемний юрист» (¶1, с. 129). Нагадує мені відомий вислів: «якийсь придурок підписує твої дурні листи» :))
І Поджо, і Гуаріно намагалися зацікавити інших інтелектуалів і навіть різних представників правлячого класу цією дискусією, і їм це почасти вдалося. Найпізнішим прикладом тут є лист Поджо від П’єтро дель Монте, церковного урядовця, який жив тоді в Лондоні. Там він навіть зацікавив герцога Глостера (сина короля Генріха IV) цією суперечкою; ¶6. П’єтро (який був другом Поджо й колишнім учнем Гуаріно; ¶1, 4) цілком погоджується з Поджо як щодо початкової суперечки про Цезаря і Сципіона, так і щодо того, що відповідь Гуаріно була надто особистою, і що Поджо мав рацію, відповівши на неї у відповідь. П’єтро також наводить ще кілька цитат із давніх джерел на підтримку своєї (і Поджо) позиції. Я був радий бачити, що ми всі (крім Гуаріно) загалом згодні, але, крім цього, лист П’єтро нічого суттєвого не змінює в дискусії (та й було б нерозумно цього очікувати), і навряд чи змінить чиюсь думку.
Мені сподобався уривок, де П’єтро порівнює Цезаря з давнішим римським тираном, Тарквінієм Гордим; вигнання останнього загалом уважалося похвальним; а оскільки Цезар був навіть гірший за Тарквінія, «аргументи на користь убивства Цезаря були набагато справедливішими й переконливішими, ніж аргументи на користь вигнання Тарквінія» (¶32), і він цілковито схвалює вбивство: «Я ніколи не зміг би достатньо похвалити цей учинок найкращого громадянина» (там само).
Про нещастя правителів (1440)
Нарешті, цей том також містить ще один твір Поджо, не пов’язаний із полемікою Сципіона й Цезаря (хоча тут Цезаря згадано як приклад того, що правителі, як правило, не є добрими людьми). Це доволі довгий трактат під назвою «Про нещастя правителів», і хоча технічно він написаний у формі діалогу між Поджо та трьома іншими вченими мужами, персонаж Поджо говорить у ньому дуже мало, а більшу частину мовлення веде інший оратор, Нікколо Нікколі, який, як я гадаю, репрезентує справжні погляди Поджо на це питання. Він доволі докладно й із незліченними прикладами, переважно з давньої історії, але також і з кількох пізніших, обстоює думку, що «правителі»* нещасливі й у більшості випадків не можуть бути щасливими («немає зв’язку між правителями і щастям», с. 18). Інші промовці час від часу висловлюють незначні заперечення або намагаються дещо пом’якшити його позицію, але Нікколо — який, здається, є своєрідним кініком і має ту різкість, що традиційно властива цій філософській школі, — здебільшого просто відмахується від них і продовжує говорити (с. 40).
[*Так тут перекладено слово principes, і мені цікаво, чому перекладачі не кажуть «правителі» або навіть «принци»; це, безперечно, краще відповідало б діалогу, оскільки майже всі приклади в ньому стосуються монархів; жодна інша форма правління навіть не згадується. Поджо прямо пише, що «під цим заголовком я хочу включити імператорів, королів, герцогів та інших, хто має владу над іншими» (C18).]
Це той тип дискусій, які, хоч і певною мірою цікаві, однак доволі швидко стають утомливими, оскільки багато в них залежить від того, як ви визначаєте щастя. Мені швидко стало ясно, що розуміння цього слова в Поджо відрізняється від мого. Він (або, радше, Нікколо, як один із персонажів діалогу) вказує, наприклад, на те, що правителі схильні до всіляких вад і недоліків, оскільки їх мало що може стримувати; становище лідера «змушене або розбестити навіть добрих людей, або виснажити їх настільки, що вони не зможуть скуштувати щастя» (с. 28); «правління розбещує своїх володарів безліччю психічних недуг» (с. 31). Ті небагато, хто не розбеститься, усе одно будуть нещасливими через усі турботи й тягар свого становища (с. 18).
Сам Діоген пишався б Нікколо, коли той каже, що «те, що Карло назвав тим, що сприяє набуттю щастя, а саме багатство, ресурси, здатність щось робити, […] радше є спонукою до нещастя й знаряддям нещастя, ніж щастя» (с. 32). Він критикує все підряд; правителі «бояться отрути й засідок, які влаштовують друзі. Бенкети й застілля породжують підозри» тощо (там само; див. також с. 56–57). Справді, добрі правителі «зустрічалися рідше, ніж мудреці-стоїки» (с. 37). Мені особливо сподобалася така думка Нікколо, хоч я й не певен, чи йдеться тут лише про анти-монархізм, чи про повноцінний анархізм: «Скільки лих спіткало світ через прагнення до влади […] гідні прокляття ті люди, які спершу віддали одній людині те, що належало всім, і які, підкоривши свободу, в якій вони народилися, рабству, воліли, щоб одна людина мала більшу владу, ніж усі інші» (с. 38); «становище правителя за своєю природою погане» (с. 40). На припущення, що деякі правителі були не такими вже й поганими, він просто відповідає: «Вони траплялися рідше, ніж чудовиська й дива» (там само).
Усе це добре й чудово, і я завжди радий бачити, як критикують правителів, але яке відношення все це має до щастя? Тут ми підходимо до суті справи. Нікколо звертається до давніх авторитетів, щоб зрозуміти, що взагалі таке щастя: «Арістотель каже нам […] що щастя досягається через виявлення чеснот. Наш Цицерон бажає, щоб воно було процвітанням у шляхетних справах або станом, що сприяє добрим порадам, і той, хто цього не зазнає, аж ніяк не може бути щасливим. Отже, там, де відсутні чесноти або добрі поради, де присутні вади, там не може існувати жодного щастя» (с. 46). Пізніше Нікколо висловлює власну думку (і, що похвально, каже, що не визначатиме щастя так вузько, як це робили стоїки): «щастя слідує за розумом, який спокійний, вільний і вільний від усякого неспокою» (с. 84), чого, на його думку, правитель аж ніяк не може досягти.
Ну, в цей момент увесь діалог почав здаватися дещо зайвим; із таким хитромудрим визначенням щастя, звісно ж, цілком очевидно, що правителі не можуть бути щасливими. Але наведені ним визначення явно належать моралістам, які намагаються маніпулювати нами, змушуючи поводитися доброчесно, підкидаючи нам перспективу щастя, мов морквину. Наше повсякденне уявлення про щастя, безперечно, значно ширше; це емоція, яку люди переживають, іноді протягом коротких, іноді — триваліших періодів, за різних обставин (і я припускаю, що сучасна наука могла б точно сказати нам, які гормони в цей конкретний момент надходять до нашого мозку, яка залоза їх виділяє, і, чесно кажучи, я здивований, чому ми досі не можемо купити їх у вигляді пігулок).
Я легко можу уявити собі, що правитель щасливий; якщо в нього достатньо добре організований двір, йому не потрібно бути таким параноїком і підозріливим увесь час, як припускає Нікколо; якщо він має бодай найменше відчуття делегування (концепції, на яку Нікколо навіть не натякає), він може передати більшу частину своєї роботи міністрам, радникам тощо й таким чином уникнути перевантаження справами управління державою (що Нікколо часто згадує як одну з причин невдоволення правителів); і тоді, якщо в нього не надто складний характер, він може присвятити себе насолоді пишнотою й церемоніями свого двору, бенкетами й випивкою, музичними та театральними виставами, він може базікати зі своїми друзями, він може розважатися зі своїми наложницями, він може ходити на полювання — чорт забирай, він навіть може займатися мистецтвом або будь-якими іншими своїми хобі; коротше кажучи, він може бути щасливим, як свиня в багні. Принаймні, він би назвав себе щасливим, і ми з вами теж; але Арістотель, Цицерон і Нікколо, гадаю, так би не назвали.
Пізніше Нікколо перелічує безліч випадків жорстокості, вчинюваних різними правителями (особливо вбивства членів родини як потенційних суперників), і риторично запитує: «Чи думаєте ви, що серед стількох мерзенних і чудовиських злочинів лишився бодай якийсь слід щастя?» (с. 76). Але якщо він цитує авторитетів, які міркують про природу щастя, я теж можу це зробити: «Можна вбивати й грабувати, і все ж бути щасливим» — Ростов у «Війні і мирі» Толстого, книга 4, розділ 15. :]
Нікколо також любить перебільшувати турботи й тягар, пов’язані зі становищем правителя: «ті, хто думає, що вони контролюють ситуацію, насправді є рабами всіх» (с. 85); «добрий правитель» — це «ніби суспільний раб усіх» (C87). Але, безперечно, розв’язання цієї проблеми дуже просте: не варто надто перейматися тим, щоб бути ідеальним лідером; не варто намагатися контролювати все до дрібниць; ігноруючи частину роботи та делегуючи частину решти, я певен, що тягар лідерства можна звести до чогось цілком терпимого.
Наприкінці автор не втримується від того, щоб трохи похизуватися: «щастя іноді здобувається не серед правителів, а серед окремих людей» (с. 97), тобто якщо вони доброчесні й прагнуть до «мудрості та знань» (с. 98); «їхній розум, вільний від амбіцій і бажань, задовольняється тим, що їм належить, не шукаючи чужого, вони живуть вільно й роблять своїх послідовників щасливими» (там само); «якщо хтось шукає щастя, він має розуміти, що воно полягає не в становищі лідера, а в доброчесності та блаженному житті» (C102). Я цілком погоджуюся з тим, що життя вченого-інтелектуала (бажано, незалежно заможного*), який не прагне державної посади, справді може бути дуже щасливим; я лише не погоджуюся з тим, що поняття щастя слід визначати так вузько. Більшість людей, із більшості верств суспільства, можуть бути щасливими час від часу, і практично ніхто не буде щасливим увесь час, оскільки наш мозок так не працює. Щастя не обмежується якимось конкретним сегментом суспільства, і абсурдно стверджувати, що правителі не можуть і ніколи не будуть щасливими.
[*Пізніше він додає: «Я б не назвав лідерів більш нещасними, ніж тих, хто покладається на кивок лідера у своєму прагненні до зовнішніх благ», C102.]
Різні деталі
Я мушу похвалити перекладачів за те, що вони переклали цитату з «Енеїди» на сторінках 261–263 у вигляді справжніх віршів, із метрикою та всім іншим, а не у вигляді прози, як це зазвичай робиться в ITRL. Я спробував знайти в Google кілька фраз із їхнього перекладу цього уривка, але нічого не знайшов, тож, гадаю, переклад зроблено ними самими спеціально для цього тому. З іншого боку, вживання слова «табу» на сторінці 383 видається анахронізмом; мимоволі згадується той факт, що цей термін і саме поняття походять із полінезійських культур, з якими європейці не мали контактів ще доволі тривалий час після доби Поджо.
Мене також здивувала згадка про «видобуток бронзи» на с. 365. Адже бронзу видобувати неможливо, бо це сплав міді та олова? Чи не ймовірніше, що тут ідеться про латинське слово aes, яке може означати як «бронза», так і «мідь», саме в такому значенні? А на сторінці 291 ми знаходимо фразу «як медові мухи летять до меду»; оскільки це англійське слово було для мене новим, я зазирнув у латинський текст на сусідній сторінці й виявив, що там їх названо muscae, тобто просто «мухи», а не конкретно медові мухи, які є лише підвидом мух.
Цікавий анекдот, про який я раніше не знав: «Платона, якого сицилійський тиран Діонісій, зачувши про славу його вченості, покликав до себе, було продано в рабство за наказом тирана» (Про нещастя правителів, с. 62). Ну, це швидко обернулося на щось значно більше! Цікаво, як він вибрався з цього жахливого становища.
Я ніколи раніше про це не замислювався, але слова «служити» і «зберігати» очевидно пов’язані, хоча не зовсім зрозуміло, чому два такі споріднені слова мають настільки не пов’язані між собою значення. Очевидно, значення «зберігати» виникло першим: «раби [servi] дістали свою назву від того, що командири мали звичай продавати й тим самим рятувати [servare] рабів, а не вбивати їх» (с. 497, прим. 109).
Цікаво: Поджо, будучи учасником Констанцького собору, певний час мандрував Німеччиною в пошуках рукописів давніх літературних творів, які інакше були б утрачені, і зробив кілька важливих відкриттів (с. 510, прим. 20).