Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Леон Баттіста Альберті: «Застільні історії» (1440). Під редакцією Роберто Кардині. Переклад Девіда Марша.
Том 1: Бібліотека I Tatti Renaissance, том 97. Видавництво Гарвардського університету, 2024.
9780674295742. xxxi + 363 с.
Том 2: Бібліотека I Tatti Renaissance, том 98. Видавництво Гарвардського університету, 2024.
9780674295742. vi + 359 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
На цей час ми вже ознайомилися з кількома працями Альберті в бібліотеці I Tatti Renaissance (його «Біографічні та автобіографічні твори»; роман «Мом»; і комедія «Філодокс»), і тут виразно простежується закономірність: майже всі ці його твори (як передбачається) комічні, сатиричні або гумористичні, і майже жодного разу я не зміг оцінити в них комічність, сатиру чи гумор; насправді більшу частину часу я взагалі не розумів змісту цих творів, тож можу лише з великим жалем дійти висновку, що я цілковито не розумію сенсу творчості Альберті й що я, безперечно, не належу до цільової аудиторії його творів.
Справжній твір, «Застільні п’єси», являє собою збірку з приблизно 50 коротких оповідань, найкоротші з яких займають менш як сторінку, найдовші — близько двадцяти сторінок, а більшість — ближче до нижньої межі цього діапазону. Деякі з них — короткі оповідання або байки, багато — діалоги, а деякі майже нагадують одноактні п’єси. У передмові Альберті висловлює надію, що їх читатимуть «за обідом і напоями» (том 1, с. 3), звідси й назва; я не намагався читати їх за обідом, але підозрюю, що Альберті мав на увазі триваліший і неспішніший бенкет, і більшість його «застільних п’єс» були б надто довгими для мого обіду 🙂
Багато з поданих фрагментів мають алегоричний характер, але в доволі важкій і розтягнутій формі. Наприклад, 1.4 — це сон філософа, в якому людські душі борються в річці: одні на дошках, інші на човнах, треті на плотах; річка, звісно ж, називається Життям. 3.1 описує довгу серію алегоричних картин, що зображають чесноти і вади. У 3.7 Істина і Розум викорчовують чудовисько-подібну рослину, що зветься Підозрою. У Додатку 2.2 головний герой (символ самого Альберті) виготовив дванадцять кілець із різними алегоричними візерунками, значення яких потім докладно описується; вони показують, як жити доброчесним життям. Певною мірою пов’язаний із цим 8.2 являє собою довгий перелік загадкових учень давніх філософів, а також їхніх нібито тлумачень, багато з яких належать самому Альберті; наприклад, нам кажуть, що Плутарх «тлумачить вислів [Піфагора] „Утримуйтеся від бобів“ як вказівку на те, що ми повинні уникати державних посад» (¶12). Саме така нісенітниця псує репутацію філософії 🙁
4.1 — це мандрівка уві сні в химерний підземний світ; там є річка з людських облич; загублені речі — імперії, влади, прихильність, мозок оповідача; переправа через річку верхи на старій відьмі, що пливе на спині.* Якщо у всьому цьому й є якась алегорія, то вона мені цілковито незрозуміла. Але це настільки божевільно, що цілком може бути засноване на реальному сні 🙂
[*У цій частині історії міститься один із найсмішніших уривків у всій книзі; він ніби взятий просто з форуму інцелів: «Ви не уявляєте, як голосно я сміявся, перепливаючи цю річку. Чоловіків переправляють на човнах старі жінки, приречені на це, бо в дитинстві вони поводилися пихато й жорстоко, а в старості займалися чаклунством і чародійством. […] Ба більше, голови жінок зовсім порожні, і тому вони є чудовим засобом для переправи через річку». (¶39–40, 47) :))) ]
У деяких творах викладено стоїчні ідеї, які, безперечно, були свіжими в Давній Греції, коли світ був молодим, але сьогодні вже не такі актуальні (хоча від цього вони не менш правдиві); інші ж мають цинічний характер, здебільшого показуючи людей у їхньому найгіршому вияві. У 1.6 ми бачимо групу нещодавно поневолених скіфів, які висловлюють різні думки про своє майбутнє життя в полоні; вони доходять висновку, що немовлятам живеться найкраще, оскільки вони ніколи не знали життя на волі. У 2.4 ми бачимо астролога та його помічника, які збирають гроші з клієнтів, а потім роблять безкорисні передбачення. У 3.3 боги шукають Справедливість, але її ніде на землі не знайти. У 4.2 різні персонажі прагнуть отримати вінок від прекрасної діви Хвали, але зазнають глузувань з боку її потворного супутника Заздрості; ніхто не виявляється гідним. У 4.3 цинік, радячи Фебу, на яких тварин перетворювати різні групи людських душ, безжально обсипає їх усіх дошкульними заувагами (зрештою, і сам він перетворюється на тварину, «золотокрилу муху»). У 4.4 група бездарних письменників намагається проникнути до Храму Слави (настає хаос). У 4.6 філософ стверджує, що раб насправді вільніший за свого пана, який обтяжений відповідальністю за весь свій дім і, таким чином, сам є рабом Необхідності; я сподіваюся, що це сарказм, але, чесно кажучи, важко сказати :)) — і це трохи нагадало мені аргументи сучасних капіталістів (і їхніх підлабузників), які люблять вдавати, ніби їхнє життя й робота важчі та напруженіші, ніж у їхніх робітників.
Але найяскравішим прикладом похмурого цинічного песимізму є Додаток 2.1, де нещодавно померлий Неофрон виявляє, що його дух тепер може вільно пересуватися за власним бажанням, і тут же переживає одне розчарування за іншим. Його дружина публічно оплакує його, але зраджує йому з його управителем… під час його похорону :))) (¶67); його син аж сяє від радості через його смерть (¶117); його слуги збираються в його погребі, розпиваючи його вишукані вина (¶139); його родичі проклинають його за те, що він не згадав про них у своєму заповіті, й нишпорять по його бібліотеці в пошуках захованих цінностей (¶174), знищуючи його рукописи, плоди літературних студій усього його життя (¶250). Усі його дії за життя були марними (¶361); «життя — зло, якого слід уникати» (¶370); відчуваючи цілковиту відразу до людської природи, він тішиться тим, що він мертвий (¶392–7). — У цьому немає нічого принципово хибного, але все ж це похмурі речі. Альберті показує людей у їхньому найгіршому вияві, але насправді вони не завжди такі погані, хоч він і може вдавати, ніби це не так.
Деякі з творів містять критику релігії, що, ймовірно, було доволі сміливою риторикою для його часу. У розділі 1.2 подано діалог, у якому один із двох співрозмовників сміливо викладає стоїчні ідеї про те, що боги не втручаються у світ [прим. взагалі-то це епікурейська ідея, яку стоїки якраз критикували як безбожну; правда, і стоїки намагаються сказати, що Боги вищі за наші дріб’язкові проблеми та вважають наші страждання частиною Блага, але все одно ідея невтручання не була популярною серед стоїків, автор огляду щось плутає] і вже точно не дослухаються до людських молитов. У розділі 2.6 жерці сперечаються, якому богові поклонятися, але, знайшовши монету на вівтарі, вирішують віднині поклонятися саме йому. У розділі 3.6 жерці «завжди шанували й любили нечестивих».
Багато творів містять певний моральний урок, який, по більшій частині, доволі банальний, не надто оригінальний і не надто глибокий. 1.5: терпіть, але лише доти, доки цього вимагає необхідність; 2.2: знайдіть золоту середину між ощадливістю та жадібністю; 2.5: краще, щоб вас вважали скнарою, ніж бідним; 3.2: квіти, спонукані амбіціями, надто рано розквітли навесні й опинилися вкриті памороззю від холодного вітру; 3.4: як поводитися з полоненими ворогами на війні? Він радить тримати їх у заручниках, це золота середина між убивством і звільненням; 3.5: алегорія, в якій камені починають шкодувати про своє «прагнення до революції»; 9.1: покладайтеся на себе й сподівайтеся, а не впадайте у відчай (цей конкретний твір також має ту перевагу, що виглядає, принаймні, як досить прямолінійна історія, на відміну від багатьох інших творів у цій збірці, які є просто набором алегорій); 10.3: гніться, а не ламайтеся; 10.4: дотримуйтеся усталених інституцій.
Мені сподобалася 3.2, коротка байка: півень, зрозумівши, що його відгодовують на забій, відмовляється їсти; але фермер, побачивши його худим, думає, що він хворий, і забиває його ще раніше, щоб запобігти поширенню хвороби :))
Книга 10 майже цілком присвячена політичним темам. Мені сподобалася глава 10.1, дія якої розгортається в пташиній спільноті; сова пропонує, щоб хижі птахи, «які не можуть розпушувати землю в пошуках їжі», отримували їжу від інших; качка заперечує проти цього, наводячи аргументи, що в точності нагадують аргументи сучасних лібертаріанців (оподаткування — це рабство тощо). Цей аргумент переконує збори, і хижі птахи тоді вирішують силою забрати те, в чому їм було відмовлено. Мораль історії не надто надихає: «Є громадяни, яких краще підтримувати з пошаною, ніж наражати на небезпеку своє життя» (10.1.50); але, гадаю, це мало сенс у бурхливій атмосфері Італії доби Відродження, з її постійною загрозою переворотів з боку впливових клік і тому подібного. У будь-якому разі, найцікавішою частиною цієї історії для мене виявилися лібертаріанські аргументи Качки, оскільки вони дуже схожі на сучасні доводи. Важлива відмінність, звісно, полягає в тому, що в історії одержувачами запропонованої системи соціального забезпечення стануть найсильніші (тобто хижі птахи), а не найслабші верстви суспільства; легко виступати проти цієї системи, водночас підтримуючи наявні системи соціального забезпечення; але лібертаріанські аргументи Качки однаково застосовні до обох, і я зневажаю ці аргументи незалежно від переваг конкретної системи соціального забезпечення, що розглядається.
У 10.2 спільнота хмар просить Юпітера призначити їм царя; він каже їм обрати його самостійно, і вони тут-таки вступають у міжусобну боротьбу. Юпітер усміхається, знаючи, що це добрий спосіб «стримати й придушити їхню агресивність» (10.2.48).
У главі 10.5 спільнота риб і жаб, що живуть у озері, впадає в міжусобну ворожнечу й навіть запрошує двох чужоземних правителів: риби запрошують змію, жаби — видру, і обидва потім правлять як тирани. Зрештою рибам і жабам удається налагодити стосунки, скинути тиранів і жити в гармонії. Гадаю, це мало велике значення для Альберті в той час, коли іноземні правителі втручалися в незліченні війни Італії й іноді навіть запрошувалися керувати тим чи тим містом-державою на обмежений час.
У нього є кілька улюблених тем, до яких він часто повертається і які ми вже бачили в попередніх томах творів Альберті, виданих ITRL, таких як марність вивчення літератури (хоча він усе одно продовжує цим займатися; 1.1, 4.5, Додаток 2.1, Передмова до Книги 4) або його недовіра до жінок і шлюбу (7.1, 7.2, 11.2).
Деякі з книг містять короткі передмови, у яких Альберті викладає напрочуд розсудливі й помірковані ідеї. У передмові до Книги 7 він зазначає, що багато хто нині хоче бути добрими ораторами, але замість того, щоб вправлятися у власному ораторському мистецтві, вони витрачають час на критику інших. Альберті вважає, що ми не можемо очікувати від усіх, що вони будуть великими ораторами, і маємо задовольнятися тим, чого здатні досягти сучасні письменники. У передмові до Книги 10 він закликає до більшої «доброзичливості й прихильності» між ученими та до меншої кількості наклепів; усі вони прагнуть до «чесноти й слави»; і вони можуть об’єднатися на ґрунті ненависті до «неуків» 🙂
На відміну від багатьох інших томів ITRL, переклад (Девіда Марша) в цьому виданні не новий, а передрук перекладу, вперше опублікованого 1987 року; на перший погляд він здається ідентичним, але я не порівнював їх надто ретельно, тож припускаю, що, можливо, було внесено деякі незначні зміни, аби привести його у відповідність до латинського тексту (який узято з видання Кардині 2010 року). Поглянувши на видання перекладу Марша 1987 року, я вважаю його вступ кориснішим і змістовнішим, ніж вступ Кардині в цьому томі, але щодо приміток тут усе навпаки. Читаючи передмову до цього видання, я не міг позбутися відчуття, що Кардині настільки глибоко й упродовж багатьох десятиліть занурювався у вивчення творчості Альберті, що не зміг написати передмову на рівні, необхідному читачеві, який зовсім не знайомий із цими речами, такому як я (і в цьому, звісно, немає нічого поганого; я насправді не належу до цільової аудиторії цих книг).
Наприклад, я, мабуть, сліпий, але я навіть не зміг знайти пояснення, чому за Книгою 4 «Застільних історій» одразу йде Книга 7. Що сталося з Книгами 5 і 6? Відповідь, згідно з передмовою Марша (с. 1, 9 у його виданні 1987 року), полягає в тому, що твір не було надруковано в ранній період, як більшість праць Альберті, і він зберігся лише в кількох рукописах, жоден з яких, на жаль, не містить Книг 5 і 6. До речі, перше друковане видання 1890 року доступне на archive.org, але містить лише близько половини відомого на цей момент матеріалу. У будь-якому разі, мені це видалося доволі цікавим; я туманно пам’ятав Альберті як діяча XV століття, і вважав XV століття вже добою друкарства; але, гадаю, логічно припустити, що друкарство розвивалося лише поступово впродовж цього століття, а рукописи ще певний час залишалися важливими.
Проте деякі частини вступу були дуже цікавими. Наприклад, у ньому зазначається, що для ранніх гуманістів, таких як Петрарка, гуманізм здебільшого зводився до читання й письма: «Петрарка зарахував архітекторів, художників і скульпторів до тих, хто практикує „механічні мистецтва“» (том 1, с. xv); натомість Альберті просував «некнижну концепцію гуманізму», у якій «живопис і скульптура, музика й ювелірна справа, астрономія й астрологія, математика й геометрія» (там само) відігравали таку саму роль, як і читання та письмо. Гадаю, це допомагає пояснити, чому він постійно твердить про марність вивчення літератури 🙂 Мені також було цікаво дізнатися, що справжнє ім’я Альберті було Баттіста; Леоне — лише псевдонім (с. xxvi). Він був позашлюбною дитиною, але згодом отримав на це папський дозвіл, що дало йому змогу просунутися кар’єрними сходами (с. xxvii).
Що ж до англійського перекладу, то він має одну дуже цікаву особливість: майже в усіх інших томах серії ITRL англійський переклад значно довший за латинський оригінал, але тут англійський переклад коротший приблизно на ту саму величину. Я не пропоную звинувачувати перекладача в якихось пропусках; у цьому виданні кожне речення пронумеровано (як у латинському, так і в англійському тексті) і враховано. Гадаю, Марш просто користується ефективнішим стилем, і час від часу мені хотілося, щоб інші перекладачі серії ITRL наслідували його приклад.
Але я мушу заперечити проти вживання Маршем вислову «друг-зомбі» (4.6.27) для перекладу cadaverosum hospitem. Це видається дуже анахронічним, бо мимоволі згадується, що за часів Альберті європейці ще навіть не відкрили Америку, не кажучи вже про колонізацію Гаїті, заселення її африканськими рабами та очікування появи там фольклору про зомбі. У передмові редактора до цього тому міститься цікаве зауваження про те, що «латина в «Застільних історіях» являє собою чудову мішанину» (том 1, с. viii), у якій змішано безліч різних стилів, але я не можу сказати, що помітив це в перекладі; можливо, в мене просто недостатньо тонкий слух, аби це вловити.
Кумедний факт із приміток: 1441 року Альберті організував конкурс «на найкращий поетичний твір італійською мовою. […] журі, що складалося з гуманістів, які писали латиною, зловмисно відмовилося обрати переможця» :)) (том 1, с. 344).
Отже, що сказати насамкінець? «Застільні історії» Альберті загалом не зовсім у моєму смаку, але читати їх невеликими уривками цілком можна; і оскільки я не очікував від книжки нічого більшого, не можу сказати, що вона мене розчарувала.