Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Леон Баттіста Альберті: «Біографічні та автобіографічні твори» (бл. 1450). Переклад Марджін Маклафлін.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 96. Видавництво Гарвардського університету, 2023.
9780674292680. xxvii + 346 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
У бібліотеці I Tatti Renaissance ми вже зустрічали твори Альберті — один із ранніх томів — це його сатиричний роман «Мом». Я (пере)читав його кілька років тому (див. мій допис про це), але він мені не надто сподобався, головно тому, що гумор у ньому видався мені не надто смішним. У цьому томі представлено п’ять коротших його творів, і вони мені теж не надто сподобалися, тож я починаю доходити висновку, що я просто не та людина, яка зможе оцінити творчість Альберті. Той факт, що твори тут коротші, принаймні мав ту перевагу, що мені ніколи не загрожувало занудьгувати.
Часто мені здавалося, що він більше зацікавлений у демонстрації своїх риторичних навичок і вміння використовувати безкінечну кількість відсилань до класичної літератури, ніж у тому, щоб сказати щось цікаве, оригінальне, захопливе або переконливе. Його «Переваги й вади літератури»пропонують нам настільки безглуздо перебільшений погляд на вади, що важко повірити, ніби він говорив це серйозно; його «Життя святого Потита» страждає від проблеми, що не може розповісти нам багато цікавого, бо про цього вкрай маловідомого святого відомо дуже мало; його «Собака» ґрунтується на безглуздому трюку: він пише про свого собаку, використовуючи тропи з класичних біографій великих людей, і при цьому здебільшого втрачає нагоду щиро висловити свої почуття до свого нещодавно померлого й гаряче любленого чотириногого друга; у своїй «Автобіографії» Альберті пише про себе в таких захоплених тонах, що важко сприймати його всерйоз, і водночас майже нічого не розповідає про реальний перебіг свого життя; і нарешті, його «Муха» звеличує цю тварину в найдужче перебільшених і незаслужених висловах, контраст, який мав би викликати гумор, але на практиці невдовзі став таким само виснажливим, як і сама комаха.
Я не заперечую, що тут є оригінальність і розмаїття, але водночас тут змарновано безліч можливостей для того, щоб твір був чимось більшим, ніж просто трюком і вправою в стилі. Загалом жоден із творів у цій збірці мене особливо не вразив. Слава богу, що цей блог більше ніхто не читає, тож, принаймні, я не отримуватиму ворожих коментарів за визнання того, що книга мені не сподобалася 🙂
З іншого боку, я маю похвалити перекладача за цікаву передмову й примітки, і особливо за те, що він доклав чималих зусиль для перекладу рідкісних каламбурів та гри слів (див. egp 93, ¶30).
Про переваги й вади літератури
Це найдовша праця в цьому томі, але, на жаль, вона мені не дуже сподобалася. Тема, звісно, стара й затерта, і в мене не склалося враження, що Альберті сказав із цього приводу щось особливо оригінальне; усе це краще розглядати як юнацьку вправу в риториці (він сам говорить про важливість практики письма; 1.15), і редактор цього тому не раз називає її інвективою (с. ix, 292), хоча, на відміну від інвектив Петрарки, які я читав багато років тому в одному з ранніх томів ITRL, трактат Альберті не спрямований проти якоїсь конкретної особи. Але що в нього спільного з Петраркою, так це те, що замість того, щоб намагатися бути тверезими, справедливими й урівноваженими, вони навмисно вдаються до брудних методів, до всіляких перебільшень, упередженості та риторичних хитрощів на догоду своїм цілям. Основна хитрість Альберті полягає в тому, щоб присвятити перші й останні 5% праці перевагам літератури, а решту 90% — її вадам, аби створити враження, ніби він, попри величезні вади літератури, все ж відданий її вивченню.
До речі, під літературою він тут має на увазі дуже широке поняття, по суті, будь-який вид навчання, що значною мірою ґрунтується на читанні (переважно латинською) — він зараховує до тих, хто вивчає літературу, навіть юристів, нотаріусів і лікарів. Він навмисно займає нездорово екстремістську позицію щодо навчання, щоб мати добрий привід підкреслити його вади; на його думку, студент-літературознавець має корпіти над книжками вдень і вночі (2.16–22), погано пахнути ламповою олією (5.39), бути блідим і худим ботаніком, якого уникатимуть і майже буквально показуватимуть на нього пальцем та сміятимуться з нього (3.10–13); навіть найменша перерва в навчанні призведе до того, що він так багато забуде, що йому доведеться витратити безліч годин, аби надолужити втрачене (3.32, 45); годиться лише цілковита, безперервна самовіддача. Окрім великих витрат часу й зусиль, вам також доведеться витратити чимало грошей на оплату навчання, купівлю книжок тощо (4.16–18, 23). Він також усвідомлює поняття альтернативних витрат; будучи студентом-літературознавцем, ти витрачаєш гроші, хоча міг би їх заробляти.
Далі він присвячує більшу частину свого трактату розлогим міркуванням про те, як усі ці зусилля й витрати не принесуть ані багатства, ані почестей. Він намагається виправдати це, вдаючись до вельми сумнівних математичних і статистичних підрахунків (4.88–112), щоб довести, що з кожної 1000 осіб, які починають вивчати літературу, лише троє «зможуть заробляти на літературі» (4.110). Лише юристи, нотаріуси та лікарі мають бодай якийсь шанс добре заробити (4.137), але й серед них більшість цього не робить, особливо якщо вони чесні (4.144, 154). Літературознавець також не може розбагатіти через шлюб, оскільки жінки з великим посагом його не візьмуть (4.184–91).
Літературознавці не лише не багатіють, а й не користуються повагою. Альберті стверджує, що вони заслуговують на найвищу пошану (5.4), але насправді ніхто їх не поважає. Багаті люди не будуть настільки вражені риторикою літературознавця, щоб надати йому місце за столом під час ухвалення політичних рішень (5.26–9); насправді їм просто буде байдуже до його ерудиції; вона для них нічого не означає (5.31–40). Прості люди теж не поважатимуть його лише тому, що він не багатий (5.54, 65). Альберті також сумнівається в доцільності спроб здобути честь, працюючи в державному управлінні, оскільки така робота відверне від вивчення літератури й «піддасть марнославству та заздрощам» (5.82).
Лише наприкінці трактату він нарешті повертається до переваг літератури; він підтверджує свою відданість цій галузі досліджень; звісно, саме тому він так докладно виклав її вади — чим більші ці вади, тим більшою є його заслуга в тому, що він, попри все, продовжує свої студії. І, можливо, він не приділяє надто багато часу її перевагам, бо вважає їх настільки очевидними, що може викласти їх прямо: «Нехай уми вчених палають бажанням не золота чи багатства, а моральності й мудрості, і нехай вони вчаться у літератури не влади й причин речей, а форми та культу чесноти і слави» тощо (6.16–17). Ви будете винагороджені «душевним спокоєм, стійкістю чесноти та красою мистецтв» (6.26); «така людина […] віритиме, що всі її блага зосереджені в ній самій» (6.36).
Це вельми привабливий погляд на літературознавство, і, звісно, хочеться в нього вірити; і все ж не можна не помітити, що це не що інше, як аргументація, заснована на енергійних твердженнях. Колись існувала широко поширена думка, що вивчення давньогрецької та римської літератури якимось чином робить людину кращою й мудрішою; гадаю, це, ймовірно, було правдою, але це були ті часи, коли люди ще могли серйозно вивчати літературу. Немає сенсу намагатися відродити вивчення класичної літератури тепер, коли весь наш інтелектуальний клас упродовж більшої частини століття зрадив решту суспільства, захопившись модернізмом, постмодернізмом та іншими подібними руйнівними ідеологіями; вони вміють лише критикувати, деконструювати й гратися в мовні ігри, але на ідею щирої думки або пошуку істини й краси в літературі вони відреагують, як вампір на сонячне світло.
Очевидно, Альберті провів своєрідне опитування: «Я ретельно опитав багатьох літературознавців» (2.3), і всі вони радше хотіли відрадити інших від вивчення літератури, ніж спонукати їх до цього. Подібні поради можна прочитати й у професорів гуманітарних наук нині 🙂 Серед витрат, пов’язаних із вивченням літератури, він перелічує «ці безрозсудні церемонії, які називають докторськими ступенями» (4.24) :))
Коли він говорить про професії, де легше заробляти гроші, ніж у літературі, то пропонує військову службу й сільське господарство… У нього був дивно оптимістичний погляд на них: «нічого не дає певніших сподівань, ніж те, що збирають на добре обробленому полі […] сільська місцевість пропонує […] найбільшу кількість вільного часу, щоб насолоджуватися добрим життям» (4.72). Очевидно, його уявлення про фермера зводилося до великого землевласника, який насправді сам не займається сільським господарством, імовірно, навіть не обтяжує себе управлінням своїм маєтком, а наймає для цього управителів.
Кумедна цитата з 4.180: «Жінки за своєю природою дурні, пихаті, сварливі, сміливі, зухвалі й необачні» :)))) Я не сперечаюся, але ж і чоловіки такі самі; це просто людська природа 🙁
Альберті похвально самокритичний: «Ми досягли тієї стадії, коли […] ніхто, крім найдостойніших жалю й лінивих, не звертається до літературознавства. Адже саме кульгаві, або ті, що страждають на золотуху, або скалічені й ослаблені, дурні, тупі, інертні люди, нездатні чи некомпетентні в будь-якій іншій праці, зрештою вивчають літературу». :)) (5.85–6)
Життя святого Потита
Альберті написав цю біографію на пропозицію свого покровителя, прелата на ім’я Б’яджо Молін (с. 293, прим. 1); цікаво, як він обрав цього маловідомого святого. Не дивно, що про Потита відомо дуже мало, і тому біографія Альберті вийшла доволі поверховою, хоча він і намагався доповнити її довгими промовами та іншим подібним. Згідно з біографією Альберті, Потит походив із Сердики (сучасна Софія) і жив за правління імператора Антоніна. Син багатого язичника, Потит у юному віці приймає християнство; ігноруючи благання й доводи батька (наприклад, про те, що влада в той час дуже жорстоко переслідувала християн), молодий фанатик іде з дому. Диявол намагається збити його з обраного шляху, з’являючись йому в образі привида, а потім у подобі бика, але Потит успішно ігнорує ці явлення. Він успішно зцілює дружину сенатора від прокази, навернувши її до християнства.*
[*Альберті пише так, ніби він невисоко оцінив це навернення (¶57): «Оскільки розуми хворих легковірні, жінка, що страждала на проказу, була готова спробувати будь-що, якщо вважала, що це піде їй на користь».]
Невдовзі звістка про диво Потита доходить до імператора доволі дивним чином: диявол опановує дочку Антоніна й змушує її розповісти йому, що Потит — християнин і де він живе. Потита викликають до імператора, і за допомогою Бога він легко виганяє диявола з дочки імператора. Однак його подальша зустріч з імператором минає вкрай невдало. Я згоден, що фанатики можуть бути виснажливими, і Потит не виняток, але реакція Антоніна тут просто безглузда. Він вибухає шаленим тирадою (¶81–100), у якій висуває найнеправдоподібніші звинувачення проти християн: «немає на землі народу жалюгіднішого, ніж ті, хто вирішив прожити все своє життя в неробстві, відкидаючи і старанність, і тяжку працю. Вони уникають людей, мало думають і навіть ненавидять військову службу, літературну освіту та будь-які прикраси життя. Ви повинні розуміти, що ці самі християни — найнікчемніша раса людей: вони ліниві, байдикують, покірні; вони не займаються ані працею, ані мистецтвом, не дотримуються громадянської дисципліни, а навчилися нидіти в неробстві, самотності й сні» (¶83–4). Чорт забирай, він має бути за це чи проти? Якби християнство було таким, я б навернувся до нього не вагаючись :))) Але насправді, звісно, я не сумніваюся, що більшість християн за часів Антоніна були цілком нормальними людьми, які вели цілком нормальне життя; гадаю, були й ті, хто намагався якомога менше брати участь у житті суспільства, щоб не бути втягнутими в його гріхи, — але думка про те, що всі або навіть більшість із них були такими, як каже Антонін, просто безглузда.
У будь-якому разі імператор бачить, що народ був вельми вражений чудом Потита, і побоюється, що ще більше людей можуть навернутися до християнства, якщо він не подасть на ньому приклад. Він намагається змусити Потита принести жертву язичницьким богам, і коли юнак відмовляється, його негайно відводять в амфітеатр, піддають тортурам вогнем, а потім віддають на розтерзання звірам; але ось іще одне чудо: звірі упокорюються в його присутності й починають йому поклонятися. Імператор посилає своїх прислужників довершити справу, розчленувавши Потита, але стається (ймовірно, ненавмисно) кумедна сцена: «Катів охопило таке завзяття виконати його наказ, що, намагаючись першими відрубати шматки Потита, вони поранили одне одного, тоді як юнак залишився неушкодженим» (¶106) :)) Після ще кількох подібних невдач імператор у приступі люті падає на землю й дістає тяжкі поранення. Його дочка благає Потита — який якимось чином і досі живий — врятувати його, і вона тут-таки навертається до християнства, щоб заручитися божественною допомогою (¶110).
Антонін одразу ж опритомнює, але, на жаль, його гнів не вщухає. Він бачить, як Потит виголошує проповідь перед натовпом, і наказує відрізати йому язик, але Потит продовжує говорити, попри відсутність язика. Зрештою їм удається вбити його, відтявши йому голову (¶114). Йому ще не виповнилося й чотирнадцяти років (с. 171).
Не можу сказати, що ця агіографія мені особливо сподобалася, хоча я певен, що це не провина Альберті, просто такий характер цього жанру. Персонажі поверхові й одномірні; бог і диявол постійно втручаються в події; і в усьому цьому є щось неприємно самовдоволене. І письменник, і читач знають, що святий або мученик зрештою здобуде перемогу; перебіг подій ніколи не викликає сумнівів, історія загалом передбачувана, і лишаються тільки деталі, які треба доповнити. Гадаю, християни згадували своїх перших мучеників як відважних аутсайдерів, які кинули виклик могутній Римській імперії й перемогли, подолавши всі гоніння і все таке інше. І я гадаю, що християнин, який жив у II столітті, цілком слушно міг вважати себе аутсайдером; але не за часів Альберті; той, хто пише агіографію у XV столітті, не є прихильником відважних аутсайдерів, а є прихильником істеблішменту; він — озлоблений переможець, який здобув абсолютну перемогу понад тисячу років тому, але й досі не може перестати втирати обличчя свого давно переможеного супротивника в порох.
З моєї точки зору, звісно, у невигідному становищі перебуває не християнство, а греко-римське язичництво; навіть у II столітті його дні були полічені, а до IV століття воно вже сильно відставало. Тому, коли я читаю щось на кшталт житія Потита, я не можу співчувати святим і мученикам, бо знаю, що дуже скоро вони переможуть і самі стануть гнобителями. Ба більше, мої симпатії інстинктивно на боці язичників, і я ніколи не можу до кінця зрозуміти, чому люди переходили з язичництва в християнство; моє ставлення можна підсумувати рядками Суінберна: «Що з нами сталося, о боги, що ми покинули вас / Заради віровчень, які відкидають і стримують?». Можливо, проблема в тому, що давнє язичництво, давно зникле, нам не так добре відоме; ми всі бачимо, скільки втіх християнство позбавляє своїх послідовників і скільки неприємних обов’язків та обмежень воно на них накладає. Наскільки мені відомо, давнє язичництво в його реальному вияві цілком могло мати багато тих самих вад; але я знаю про нього так мало, що легко дивитися на нього з більшою симпатією. Часом можна почути, що найближчим до сучасного пережитку давніх язичницьких релігій є індуїзм, і ця релігія, безперечно, виглядає як суцільний безлад, який, здається, нічим не вирізняється порівняно з християнством. Можливо, давньоримське язичництво теж здавалося б менш привабливим, якби воно збереглося до наших днів.
Кумедний уривок із ¶42: у якийсь момент диявол «перетворився на бика, прийнявши його колір і подобу; і з гучним муканням уразив юнака [тобто Потита]». Ми звикли до того, що Сатана з’являється в образі цапа, але, вочевидь, навіть бідному бику тепер не можна довіряти. Що далі, кошеня? :))
Прекрасний уривок з антихристиянської тиради Антоніна: «Боже мій, як же смішно вони перебільшують, коли говорять. Небеса, всі боги, сам світ, здається, недостатні для їхніх оповідей; вони спускаються в підземний світ зі своїми історіями». (¶92) Можна майже уявити, як він скаженіє від набридливих релігійних фанатиків і місіонерів, які постійно стукають до нього у двері, намагаючись навернути його у свою віру 🙂
Мій собака
Цей доволі дивний твір у певному сенсі знову є вправою в риториці; Альберті каже, що його надихнула поховальна риторика, якою давні автори звеличували видатних людей після їхньої смерті (¶1–3); очевидно, він також хотів довести, що може зробити це краще, ніж якийсь менш видатний оратор (с. 211). У будь-якому разі, головна ідея цього твору, звісно ж, полягає в тому, що він написаний не для видатної людини, а для собаки Альберті. Це цікава ідея, і вона мені сподобалася, але виконання залишає бажати кращого; в принципі, бачити, як хтось вихваляє собаку в висловах, зазвичай уживаних щодо людини, могло б бути дуже кумедно, але більшу частину часу я не знаходив твір Альберті особливо смішним. Трапляються каламбури, які здебільшого не ввійшли до перекладу (але в примітках їх зазначено); і часом можна посміятися з того, що означають певні риси й особливості характеру, описані як людські, стосовно собаки; але більшу частину часу не вдається знайти жодного змістовного зв’язку між його промовою та життям собаки, і ефект здебільшого просто дивний. Як зазначають у примітках перекладача, Альберті часто використовує тут майже ті самі фрази, які згодом повторить у своїй автобіографії (наприклад, див. примітки 36, 38–39 на с. 306).
Як ілюстрацію наведемо кілька найдивніших уривків із цієї собачої біографії. «Мати собаки відзначалася побожністю» (¶9); серед його предків були практично всі собаки, згадані будь-яким давнім автором, і Альберті невтомно риється в працях Плінія, Плутарха, Цицерона та незліченної кількості інших у пошуках анекдотів, що звеличують собак; «деякі були наділені такою хоробрістю й відвагою», що билися «навіть зі слоном […] незалежно від того, наскільки він був лютий і жорстокий» (¶11). Собака Альберті поєднував у собі чесноти «найвідоміших полководців» — Фабія Кунктатора, Сципіона, Цезаря, Александра Македонського та ін. (¶30–1). Він «за кілька днів опанував усі вільні мистецтва, гідні шляхетного собаки» (¶44); «Ще до трьох років він розумів грецьку й латинську мови так само добре, як і тосканську» (¶46; гадаю, жарт у тому, що він, звісно ж, не розумів жодної людської мови; у цьому є частка дотепності, але навряд чи ви сміятиметеся вголос). Його відданість мистецтву була настільки великою, що він «іноді співав місяцеві в різних музичних ладах, які черпав із гармонії сфер» (¶58). І йому бракувало вад багатьох великих людей, наприклад, він не був «амбіційним, як Цицерон, який, майже знемагаючи від самовихваляння, в одному зі своїх листів просив інших людей написати книгу на його честь» (¶69). :))
Найбільше в цій промові мені подобається момент наприкінці, коли Альберті, нарешті, на короткий час відкидає всяку пишномовність і прямо та щиро пише про те, як сильно він любив свою собаку і як сильно за нею сумує (¶73–6). Ця коротка мить щирого почуття варта більше, ніж увесь решта трактат разом узятий.
Моє життя
Ця коротка автобіографія Альберті мені теж не дуже сподобалася. По-перше, примітки перекладача наприкінці книги вказують на таку кількість паралелей із різними класичними авторами, що я не можу не поставити собі запитання, наскільки це взагалі слід сприймати серйозно як автобіографію, а не просто як чергову вправу в риториці. Альберті пише про себе в третій особі й не соромиться приписувати собі всілякі найвищі якості, здібності, таланти та риси характеру (навіть дар пророцтва :)) ¶77). Якщо вірити йому, він справді був архетипом людини доби Відродження, постійно зайнятої навчанням і працею в найрізноманітніших галузях.
Водночас ця автобіографія насправді дуже слабка, якщо ви очікували якогось ясного опису його реального життя, а не просто 20 сторінок оповідей про те, якою чудовою людиною він був. Він розповідає про свої різні літературні твори й коротко обговорює кожен із них, що непогано, але крім цього тут майже немає нічого з того, що я очікував би побачити в автобіографії: нічого про його предків і родину; де й як він зростав; про його навчання, його подорожі (я бачив побіжні згадки в примітках перекладача, що Альберті навчався в Болоньї, але він жодного разу не згадує про це у своїй автобіографії); про його роботу, якщо така була. Через відсутність цієї інформації в його автобіографії складається враження, що він був просто незалежною заможною людиною, яка проводила час за різними ремеслами й писанням і завдяки наполегливості та таланту зуміла стати важливим і впливовим інтелектуалом-гуманістом; але я сумніваюся, чи справді він був багатим, оскільки в примітках перекладача читаємо, що Альберті був позашлюбною дитиною, яка, отже, не могла обіймати державні посади (с. 292, прим. 24), і, більше того, що коли його батько помер і залишив Альберті в заповіті певну суму грошей, інші члени родини відмовилися передати ці гроші.
Цікавою особливістю цієї автобіографії є доволі довгий перелік його нібито дотепних висловів, які, очевидно, він зміг вигадати спонтанно й у значній кількості (¶40–107). Насправді більшість із них я не знайшов особливо дотепними, але я й так знав, що гумор — це одна з тих речей, які погано передаються крізь віки й культурні межі. Проте ось один анекдот, який мені сподобався: коли чужинець у його місті запитав його, як пройти до палацу правосуддя, Альберті сказав, що не знає; докоривши перехожим, які вказали, що будівля суду тут зовсім поруч, він відповів: «Я не пам’ятаю, щоб правосуддя коли-небудь містилося в цих приміщеннях» :)) (¶43).
У нього була «звичка диктувати перший чорновий варіант своїх творів», що «пояснює усний характер ранніх чернеток і складну філологію, яка лежить в основі його текстів» (примітка перекладача 20, с. 313).
У віці 20 років він написав комедію «Філодоксей», яка «поширювалася протягом десяти років, наче її написав маловідомий античний письменник Лепід», аж поки Альберті нарешті не визнав свого авторства (примітка перекладача 8, с. 311). Мені подобається ця ідея; вона доводить, що його латина, мабуть, була справді доброю, і, крім того, люди, можливо, менше схильні були б критикувати дрібні вади, якби вірили, що твір належить справжньому античному авторові.
Мені дуже подобалася його думка про мистецтво: «Він питав хлопчиків, чи впізнають вони, чий портрет він малює, і заперечував, що можна сказати, ніби щось написано художньо, якщо це не можна було б миттєво впізнати дітям» (¶34). Як далеко ми відійшли від цього ідеалу після більш ніж століття занепаду мистецтва!
Муха
Більшість із нас погодиться, що муха — надокучлива й нікчемна істота, але в цьому короткому творі Альберті перевертає все догори дриґом і весь час вихваляє муху в найкращих висловах. Як і у випадку з «Моєю собакою», я згоден, що в принципі це цікава й кумедна ідея, але на практиці «Муха» мені видалася не надто смішною.
Автор вдає, ніби вважає мух значно шляхетнішими тваринами, ніж «бджоли, ці негідні улюбленці поетів» (¶20; див. також ¶4). Вони походять від кентаврів (¶4), гордої раси воїнів (про що ми можемо судити з того, що рої мух завжди супроводжують людські армії, ¶8, і з того, що вони завжди носять «нагрудник різних кольорів золота й бронзи», ¶12), яка, однак, ніколи не чинить звірств, як людські армії (¶15–16); шляхетні й товариські істоти, вони все роблять разом і відкрито (¶17, 19); вони вчені й філософи (¶42), «наділені природою такими величезними очима, що вони легко можуть виявити те, що приховане за небесами» (¶25);* справжній стоїк, муха «завжди демонструє ту саму поведінку» (¶31); Муха «ніколи не байдикує» і «енергійно підштовхує лінивих до дії» (¶39); і т. д. «Ми написали це зі сміхом, і вам теж слід посміятися», — каже Альберті наприкінці; але, на жаль, я майже не сміявся. Я не заперечую, що в похвалі мухи, яку дав Альберті, є дотепність; але для того, щоб розсмішити, цього замало.
[*Муха «навіть знає, які вади має Єлена Троянська на сідницях, пестила всі приховані частини тіла Ганімеда і знає, постійно сідаючи на них, наскільки гіркий смак мають давні, обвислі груди Андромахи». (¶26.) Один із небагатьох уривків, який мене справді розсмішив :)) ]
Різні дрібниці
Очевидно, ще один твір Альберті, «Інтерценали» або «Обідні п’єси», «вийде в цій серії видавництва I Tatti Renaissance Library» (с. xxvi, прим. 23). Сподіваюся, він мені сподобається більше, ніж два томи Альберті, які я вже прочитав 🙂 Мені було цікаво дізнатися (примітка перекладача 36, с. 327), що назви музичних нот походять від «перших складів у рядках відомого середньовічного гімну Іоанові Хрестителю Павла Диякона: Ut queant laxis re sonare fibris, mi ra gestorum fa muli tuorum, so lve polluti la bii reatum». Звідси також видно, чому so іноді називають sol. У Вікіпедії йдеться, що ut було замінено на нині поширене do у XVII столітті, щоб зробити його відкритим складом.
У своїй автобіографії Альберті згадує деякі зі своїх творів, написаних італійською, а не латиною; мене зацікавило те, що там, де в перекладі сказано «на місцевому діалекті» і «на тосканському» (с. 219, ¶13), в оригіналі відповідне слово обидва рази було «етруський». Звісно, з одного боку, це має сенс — слова «тосканський» і «етруський» пов’язані між собою, — але з іншого боку, це трохи схоже на те, ніби він написав ці твори давньоетруською мовою, і це дуже інтригівна альтернативно-історична ідея 🙂