Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою (1, 2).
«Гуманістичні комедії». Під редакцією та в перекладі Ґері Р. Ґрунда.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 19. Видавництво Гарвардського університету, 2005.
0674017447. xxx + 460 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
До цієї книжки увійшло п’ять комедій XV століття (насправді одну з них датують кінцем XIV століття).
П’єр Паоло Верджеріо:
Павло (1390)
Не розумію, чому цю п’єсу взагалі називають комедією. У ній, власне, немає нічого смішного. Павло — студент університету з доволі заможної родини; судячи з усього, не позбавлений здібностей, але ніяк не може змусити себе сісти за навчання замість того, щоб марнувати час і гроші на гулянки. Нарешті, уві сні до нього приходить натхнення, і він вирішує виправитися, але його хитрий раб Герот робить усе можливе, щоб повернути його на шлях пороку. (Поки Павло на цьому шляху, Герот має безліч нагод отримувати свою частку від цього гульбища — див. вірші 341–355). Павло, хоч і починає відчувати, що це не він керує слугою, а навпаки (вірші 167–172, 227–228), і хоч інший його раб, Стіх, намагається переконати його всерйоз узятися за навчання (сцена 3), усе ж не може встояти перед спокусою і погоджується на пропозиції Герота. Герот наймає для Павла повію, але намагається першим переспати з нею. Це призводить до однієї з небагатьох справді кумедних сцен усієї п’єси (с. 55): Павло, роздратований тим, що його так довго змушують чекати, чує шум із сусідньої кімнати й думає, що «Герот побився» (вірш 681). Це дає драматургові привід розіграти серію двозначних каламбурів, заснованих на тому, що в латинській мові «слова, які означають “загинути”, “померти” і “всихати від кохання” (perire), збігаються зі словом “переживати оргазм”» (примітка перекладача, с. 442). На щастя, ці каламбури доволі вдало перекладаються («“Я кінчаю!”»). П’єса завершується тим, що Герот вихваляється цим та іншими своїми аморальними витівками перед слугою іншої людини — Папісом.
Як я вже сказав, у цій комедії не так уже й багато смішного; але найбільше мене дратує її загальний тон. Наскільки я розумію, в комедіях добро наприкінці має перемагати, а лиходії — бути викритими, висміяними і, можливо, присоромленими або покараними. Так побудовані, наприклад, комедії Мольєра. Див. також статтю у Вікіпедії про комедію і ось цю вебсторінку. Але тут, у Павлі, «поганий бік», представлений Геротом, навпаки, тріумфує і відкрито виставляє напоказ свій безсоромний, аморальний, цинічний світогляд. У Героті немає нічого такого, що викликало б співчуття, тож він не мав би зрештою перемагати. Та й фінал цієї п’єси аж ніяк не назвеш щасливим — а щасливий кінець є ще однією з основних вимог жанру комедії. Отже, строго кажучи, це зовсім не комедія. Але, звісно, і не трагедія; під її ознаки вона підходить ще менше. То що ж це таке? Жалюгідний, бруднуватий шматок реальності, в якому мало або й зовсім немає нічого доброго, ось що це таке.
До речі, Верджеріо народився в Копері (с. 3). [Прим.: для автора це важливо, бо сам він родом зі Словенії].
Леон Баттіста Альберті:
Філодокс (1425)
Ця п’єса дещо краща за попередню. Вона й досі не надто смішна, але, принаймні, має щасливий фінал, і загалом перемагають «правильні» персонажі. Цікаво, що майже всі дійові особи носять імена з грецьким значенням, і автор пояснює їх у передмові (с. 73–75). Так, Доксія означає «слава», Філодокс — «той, хто любить славу» (або Доксію), сестра Доксії Фемія — «відомість»; є ще персонаж Фортуній, у якого раб на ім’я Династ («бо, справді, влада особливо підвладна фортуні») тощо. Отже, вся п’єса має приємний і освіжно очевидний алегоричний зміст. Фортуній, «зухвалий юнак» (с. 83), намагається здобути славу, але зрештою завойовує лише відомість (та й ту йому доводиться викрасти), тоді як Філодокс, набагато щасливіший персонаж, за допомогою свого мудрого й розважливого друга Фронея, зрештою одружується з Доксією.
Загалом це була доволі приємна п’єса. Єдине, що мене по-справжньому дратує, — це реакція всіх на зґвалтування Фемії Фортунієм. Утім, я не певен, чи йдеться лише про «зґвалтування» в старому значенні, тобто «викрадення», чи й у сучасному. На с. 137 описано лише викрадення, але на с. 163 його згадано як зґвалтування. Як би там не було, навіть викрадення саме по собі є достатньо жахливим. Мене обурює реакція інших персонажів, які радять парі просто одружитися: «ганьбу від зґвалтування можна змити законним шлюбом» — каже авторитетний персонаж, старий Хронос, капітан міської варти (с. 163); сестра Фемії, Доксія, теж схвалює: «Оскільки справа зайшла так далеко і немає підстав сподіватися на кращий результат, я вважаю розумним обрати менше з двох зол» (с. 165). Стара служниця Доксії, Мнемія («Пам’ять»), також погоджується (на тій самій сторінці). Саму Фемію, вочевидь, узагалі не беруть до уваги. Тобто — фу. Шлюб як винагорода за зґвалтування — хіба це не занадто? Гадаю, це типовий наслідок патріархального суспільства, де навіть немислимо, що молода жінка могла б залишитися незаміжньою і згодом обрати собі чоловіка за власною волею (якщо взагалі захоче)…
Цікавий епізод пов’язаний із авторством п’єси: «Я обдурив людей, які розпитували, звідки я її взяв, змусивши їх повірити, що це уривок із дуже давнього рукопису. Усі легко повірили, бо п’єса й справді скидалася на комедію та на давній зразок, а повірити, що я, юнак, зайнятий канонічним правом, здатен на якусь літературну заслугу, було нелегко. Крім того, вважалося, що комедійний талант у наш час зовсім не процвітає» (с. 77–79). Лише приблизно через десять років він публічно визнав своє авторство.
Уґоліно Пармський:
Філогенія і Епіфеб (бл. 1430)
Це була одна з двох найприємніших п’єс із п’яти в цьому томі, але й вона, по суті, зовсім не здається мені комедією. Навпаки, основна тема доволі сумна. Філогенія — дівчина, яку юнак на ім’я Епіфеб зваблює й умовляє втекти з ним. Згодом стає ясно, що вони не зможуть жити разом вічно, не будучи викритими, і тоді Епіфеб знаходить селянина на ім’я Гобій, бреше йому, ніби дівчина — незаймана, і тим переконує його одружитися з нею. Водночас він улаштовує все так, щоб Філогенія могла й далі зустрічатися з ним і зраджувати чоловікові.
Можливо, проблема просто в тому, що відтоді звичаї дуже змінилися; як би там не було, фінал п’єси не здається мені особливо щасливим. Він радше сумний і бруднуватий. Не можу не пошкодувати Філогенію. Наскільки можна зрозуміти, вона з пристойної міської родини, а зрештою виходить заміж за недолугого селянина — і все це лише тому, що безпринципний Епіфеб захотів трохи розважитися з нею. Вона, по суті, жертва — і Епіфебових хитрощів, і обмежень, які суспільство накладало на поведінку жінок. Насправді лише з погляду такого обмежувального патріархального ладу п’єса може здаватися такою, що має «щасливий кінець»: із цієї позиції їй, мабуть, пощастило, що вона вийшла заміж за відносно пристойного (хоч і тупуватого) чоловіка, а не опинилася в монастирі, на вогнищі чи викинутою на вулицю, де на неї чекала б доля повії та жебрачки. Але з сучасного погляду все це виглядає радше сумно й навряд чи пасує до жанру комедії. Епіфеб — своєрідний жінконенависник, принаймні за сучасними мірками. Він, здається, вважає, що якщо він любить жінку, то вона зобов’язана відповідати взаємністю (§1, с. 173), і взагалі сприймає стосунки в дусі протистояння: «Ніхто, або дуже небагато хто, не може домогтися від жінки бажаного, не будучи настирливим або не вдаючись до постійних хитрощів» (§5, с. 177). До речі, він бреше Гобію і про вік Філогенії: каже, що їй лише шістнадцять (§55, с. 237), тоді як сама вона стверджує: «Мені вже двадцять» (§8, с. 181).
У §34 (с. 211) його друг Емфоній висловлює вельми кумедну пропозицію: «Щоразу, коли зустрінеш жінку, відведи очі, покажи, що не хочеш на неї дивитися, і зневаж її. Кожен чоловік має чинити так із кожною жінкою, яку зустріне. Звісно ж, звідси випливе, що жінки, розпачливі й скажені, охоплені гнівом і хіттю, без сумніву, зійдуть з глузду від кохання; вони почнуть крутитися, аби знову здобути нашу прихильність. […] Вони підуть за нами куди б ми не пішли […] І коли зіткнуться з нами, то хапатимуть нас, як манну небесну». Тут, мабуть, і додати нічого — саме лише уявлення цієї картини [прим. тут було посилання на сайт із мемами, але воно вже не працює] варте всіх слів. Можливо, мені слід забрати свої скарги на те, що це погана комедія. Один цей абзац, мабуть, змусив людей попадати зі стільців від сміху.
Ще одне дикувате висловлювання Емфонія, що стосується ідеї Епіфеба видати Філогенію за Гобія (§44, с. 223): «Але якщо все завершиться щасливо, як ми сподіваємося, тоді згодом і інші дівчата дозволять нам робити з ними все, що захочеш — адже вони знатимуть, що ми здатні знайти чоловіків для своїх коханок після того, як насолодимося ними. Усі вирішать, що твій план побожний і святий, і вихвалятимуть його до небес». Гадаю, це має бути шалено смішно, так? Бо інакше в цьому немає жодного сенсу. Очевидно, щось не так із моїм почуттям гумору.
У п’єсі є й цікаві неузгодженості. «Аргумент» (тобто короткий виклад сюжету на початку п’єси) каже, що Епіфеб «безнадійно закоханий у Філогенію», і в §1 він сам стверджує, що «завжди щиро любив цю дівчину», але потім у §29 Емфоній говорить про нього: «наш друг Епіфеб знову зганьбив дівчину». І зауважте, знову!!! Отже, у §1 він бреше — це зрозуміло; але чому автор підтримує його брехню в «аргументі»? Щоб мене не звинуватили в тому, що я зображаю Філогенію винятково жертвою, треба визнати: вона не зовсім позбавлена ініціативи в усій цій історії. У §8 (с. 181) вона промовляє кілька красномовних фраз, що визнають жіночу сексуальність: «Право ж, як довго годиться тримати під замком удома дівчину, готову до чоловіка? До шістнадцяти років, я чула? Мені вже двадцять — і це мене вбиває. Я народилася з плоті й крові, як і будь-яка інша дівчина; моє тіло створене для кохання, я не можу не відчувати бажання. І чим дужче природа схиляє нас до цього гріха, тим більше його слід прощати». А в §42 (с. 219–221) видно, що в неї були й інші, розсудливіші варіанти, окрім втечі: «Яка дурість — піти з дому серед ночі, покинувши батьків, навіть не попрощавшись. Звісно, я могла б утишувати свої бажання і вдома, як, я знаю, роблять інші дівчата мого віку». Є й доволі кумедна сцена, де вона сповідається перед весіллям (§71, сс. 257–259):
— «Отче мій, багато чоловіків мали зі мною статевий зв’язок».
— «І це сталося з твоєї власної волі?»
— «О ні, зовсім ні! Мене принадили спритними словами […] я була наївна, як і всі ми, юні дівчата. Ось чому мені довелося вдовольняти хіть стількох чоловіків».
— «Тоді це не гріх […] якщо це було не з твоєї волі, а з нужди, що змусила тебе до ганебного вчинку, кажу: ти невинна».
— [про себе] «Ну, слава Богу, я завжди могла втамувати свою пристрасть, не роблячи нічого лихого!»
Цікаво, що в §41 (с. 219) Філогенія згадує гіпотетичного чоловіка, який «вважає себе героєм-завойовником, якщо, як кажуть, веде список своїх численних подружок у своїй маленькій чорній книжечці». Це мене заінтригувало — невже у XV столітті вже були «маленькі чорні книжечки»? Я-то думав, це відносно новий винахід — просто записник для телефонних номерів. Спершу я вирішив, що перекладач модернізував оригінал, аби зробити текст ближчим сучасному читачеві; але потім подивився оригінал і, хоч латини не знаю, не можу не помітити, що там теж ідеться про щось, записане в книзі: «et pro munere palmario sibi ducit si plures, ut aiunt, in codice descripsit». Епіфеб у §5 (с. 177) каже: «Фортуна завжди прихильна до сміливих». Я завжди вважав цю фразу цитатою з Вергілія, але вперше почув її багато років тому в «П’ятнадцятирічному капітані» Жуля Верна. І на мій подив, примітка перекладача (с. 445) вказує, що це цитата з «Форміона» Теренція, 1.4.26. Я був вражений — чому б не процитувати Вергілія, якого широко вважають джерелом цієї фрази? Але потім згадав, що Теренцій жив більш ніж за сто років до Вергілія. Цікаво, що латинська форма фрази, здається, весь час трохи змінюється. В електронному тексті «Форміона» на Perseus трапляється варіант «fortes Fortuna adiuvat» — «Фортуна допомагає хоробрим». Уголіно у своєму «Філогенія і Епіфеб» пише «fortibus fortuna semper favit» (с. 176). А у Вергілія в «Енеїді» (10.284) читаємо «audentis Fortuna iuvat».
Енеа Сильвіо Пікколоміні:
Хрисіда (1444)
Це одна з найкоротших п’єс у цьому томі. У ній немає нічого особливо кумедного, не кажучи вже про смішне. Двоє священників, Діофан і Теобол, — завсідники двох куртизанок, Хрисіди та Кассини, але, схоже, їх зачіпає той факт, що в дівчат є й інші коханці, окрім них, а саме двоє юнаків на ім’я Седулій і Харин. Спочатку я думав, що дівчата насправді відчувають симпатію до двох юнаків (див., наприклад, с. 289 і 303) і зустрічаються зі священниками лише заради грошей; але зрештою вони зізнаються в справжньому коханні до обох священників (с. 343), і обидві пари возз’єднуються для більш-менш щасливого фіналу п’єси.
Тут є до чого придертися. По-перше, сюжет видається доволі слабким і якимось хаотичним, із безліччю незавершених ліній. Надто багато персонажів залишаються периферійними, з’являються лише в одній-двох сценах без достатнього зв’язку з рештою дії. По-друге, читаючи п’єсу, ви навряд чи будете реготати від душі; є кілька (дуже небагато) місць, де можна всміхнутися, — і тільки. А це веде до іншого, ще серйознішого закиду: можливо, хтось міг би сказати, що в цій п’єсі все ж є гумор, але якщо й так, то це гумор дуже, дуже чорного штибу; можна розглядати всю п’єсу як одне велике, безперервне знущання над огидними вадами людської природи. Автор не пропускає жодної нагоди підкреслити ці вади й часто навіть навмисно шукає привід, щоб це зробити: наприклад, якщо більша частина п’єси присвячена проблемам, породженим жагою сексу й грошей, автор усе ж подбав про те, щоб уставити дві цілком зайві сцени, де ненажера-кухар Артракс вихваляє свій апетит до їжі (сцени VII і XVI). Вони повністю периферійні щодо решти п’єси, і їх можна було б викинути, не змінивши геть нічого.
І справді, вся п’єса — це суцільний брудний каталог людських вад. У першій сцені Діофан самовдоволено пояснює, як добре живеться йому та Теоболу як священникам («У нас є багатство, ресурси, розкіш; ми народжені лише для того, щоб їсти й пити; ми можемо спати й відпочивати стільки, скільки захочемо. Ми живемо для себе; інші живуть для інших. […] Нам не потрібно брати постійну дружину […] якщо коханка нам подобається, ми повертаємося до неї; якщо вона нам не подобається, ми просто змінюємо курс», с. 285). У третій сцені Лібіфан і Піфія погоджуються, що ні чоловіки, ні жінки ніколи не бувають вірними в шлюбі (с. 295). У четвертій сцені Харин вихваляє власний гедоністичний спосіб життя, що його він провадить у цілковитій зневазі до будь-яких суспільних чи політичних питань. У п’ятій сцені ми бачимо Кантару — цинічну стару звідницю («Трохи здорового кохання — річ добра […], але те, як ці двоє воркують і воркують, просто огидно», с. 303) і палку любительку вина. У шостій сцені Теобол висловлює похмурий погляд на стосунки між статями («Я знаю, як жінки діють і думають: чого б ви не захотіли, вони не хочуть, і навпаки», с. 311), а Діофан відверто зізнається в хтивості («Я можу позбавити себе їжі та питва, але не сексу. Я хочу спати в обіймах моєї Кассини, навіть якщо від неї пахне козою», с. 309). У восьмій сцені ми бачимо гіркі скарги Харина на кохання («лише безжальна тортура, дика й жахлива […] Кохання — така насмішка над моїм розбитим розумом», с. 313). У десятій сцені обидві куртизанки, Хрисіда й Кассина, цинічно обговорюють свою звичку регулярно кидати коханців («Новий коханець хоче одразу ж догодити тобі» і тому є щедрішим, с. 319; «Кассина: «Жоден коханець не подобається мені довше місяця; календи кожного місяця завжди приносять мені нових коханців». — Хрисида: «Ти надто постійна у своєму коханні! Краще б святкувати нові весілля в нони та іди», с. 321). Теобол і Діофан у кількох епізодах виявляють прикру міру мізогінії та зневаги до повій (тим безглуздішу, що вони самі до тих самих повій і ходять); див. с. 307, 327, 329. Архіменід додає власний цинічний монолог у сцені XIII. У п’ятнадцятій сцені Діофан, усе ще сердитий на свою Кассину, створює одну з небагатьох по-справжньому смішних сцен у п’єсі, описуючи в найдрібніших подробицях насильство, яке він хотів би над нею вчинити, перериваючи його після кожної фрази цілком улесливими (і, безперечно, цілком нещирими) висловами схвалення раба Конгріо:
— Д.: “Хочу вирвати їй очі.”
— К.: “Яка сила!”
— Д.: “Переламаю їй кості.”
— К.: “Так їй і треба.”
— Д.: “А якщо я вирішу відрізати їй ніс?”
— К.: “Кажу тобі, роби.”
— Д.: “І вуха теж не пощажу.”
— К.: “Таких не варто мати з вухами.”» (с. 337).
П’єса закінчується ще одним чудовим випадом сарказму: «Знай, що мораль п’єси така: будь доброчесним, тримайся подалі від куртизанок, сутенерів, паразитів і буйних пиятик.» (с. 347). Звісно, решта дії п’єси майже нічого не робить, щоб навіяти таку мораль. Загалом цілком недоброчесні персонажі цієї п’єси почуваються цілком непогано; і не можна сказати, що їм стало б краще, якби вони справді обрали шлях доброчесності. Запам’ятовувана цитата з Архіменіда (сцена XIII, вірші 611–613, с. 329): «Задоволення — нікчемна річ у житті людини, а страждання тривалі. Скорбота завжди супутниця насолоди». Ця фраза гідна «зали слави песимізму» — поруч із початковими рядками «Береніки» По («Страждання багатолике. Нещастя землі багатоформне. Простягаючись над широким горизонтом, як веселка, його барви такі ж різні, як кольори того склепіння, — такі ж виразні й такі ж нерозривно змішані»). Прекрасний зразок сарказму в Хрисіди — у сцені, де Теобол і Діофан оголошують про намір порвати стосунки з нею та Кассіною: «Справи набувають серйозного оберту. Що нам робити, Кассина? Якщо ми повісимося зараз, усе піде шкереберть. […] Ми витратимо гроші на мотузку й доставимо задоволення цим двом, які веселитимуться за наш рахунок […]. Краще продовжувати жити й набивати животи. Це дратуватиме їх куди більше, ніж їм хотілося б думати» (с. 329).
У цій п’єсі є цікава суперечність: на с. 285 Седулія описано в списку дійових осіб як «молодий чоловік», але на с. 291 його друг каже йому: «Ти вже на заході літ». Щоправда, список персонажів уклав перекладач, а не сам автор, тож, можливо, це просто помилка перекладача. То що ж сказати про цю п’єсу? Я далекий від того, щоб нарікати на чиєсь низьке уявлення про людську природу — адже я й сам такої ж думки; але все ж таки таке невтомне підкреслення цього, за майже повної відсутності комічного полегшення, робить цю «комедію» куди менш приємною для читання, ніж хотілося б. (До речі, автор згодом став папою — кумедно бачити, як майбутній папа пише п’єсу про повій та їхніх клієнтів, причому п’єсу, яка не робить ані найменшої спроби прямо моралізувати чи згадати релігію. Гадаю, те, що таке було можливим, є однією з найзахопливіших рис епохи Відродження. Для порівняння: нещодавно померлий папа Іван Павло II теж писав п’єси, але всі вони, здається, куди більш релігійні за духом).
Томмазо Меццо:
Епірот (1483)
Думаю, це була моя улюблена п’єса в цьому томі — або, можливо, вона ділить перше місце з «Філогенією та Епіфебом». У ній є принаймні кілька справді смішних сцен і по-справжньому щасливий фінал. Клітіфон і Антифіла закохані одне в одного, але не наважуються одружитися, оскільки в неї немає посагу. Їхні плани ще більше ускладнюються плутаниною, пов’язаною з іншим Клітіфоном — другом першого, який носить те саме ім’я! Цей другий Клітіфон зустрічається з повією, і через збіг імен першого Клітіфона на певний час звинувачують саме в цьому. Однак істина розкривається, і, більше того, дядько Антифіли (той самий Епірот, тобто уродженець Епіру) повертається додому після багатьох років, проведених за кордоном; виявляється, він доволі заможна людина і тому забезпечує Антифілі посаг, завдяки чому вона нарешті може вийти заміж за Клітіфона. Є також побічна лінія за участю старої Памфіли, яка теж закохана в Клітіфона; є сцена, смішна або сумна — залежно від погляду, — в якій вона жалюгідно намагається приховати зморшки під героїчними шарами косметики. Наприкінці вона виходить заміж за дядька Антифіли. Є й кілька кумедних епізодів, майже не пов’язаних з основним сюжетом: в одному ми спостерігаємо за роботою лікаря-шарлатана, а в іншому — за тим, як група музикантів спритно уникає розплати за вечерю в корчмі. Загалом це було вельми приємне читання; з п’яти п’єс у цьому томі саме ця найбільше відповідає тому, як я уявляю собі справжню комедію.
Виявляється, латинське слово для позначення старої жінки — anus :)) (с. 354). Згідно зі словником Льюїса і Шорта на сайті Perseus, воно відрізняється від латинського слова anus («анус») лише довготою голосного a. Але судячи з етимологій, наведених у цьому словнику, подібність цих двох слів, імовірно, суто випадкова. Дядько з Епіру промовляє цікаву фразу на с. 409: «Dramburi te clofto goglie». У примітці перекладача на с. 450 сказано, що, на думку Людвіга Брауна, редактора німецького видання цієї п’єси, ця фраза — албанська і означає: «Будь ласка, закрий рота!». Браун указує на паралель із «Пунійцем» Плавта, де персонаж на ім’я Ганнон кілька разів говорить своєю рідною пунійською мовою. Це цілком логічно, адже Епір частково збігається з територією сучасної Албанії, і мова, споріднена з албанською, ймовірно, вже використовувалася там у давнину. Втім, я знайшов цю фразу, цитовану на кількох албанських сайтах, завжди з посиланням саме на цю п’єсу Меццо. Згідно з Вікіпедією, найдавніші збережені до наших днів тексти албанською датуються 1462 роком; отже, фраза з «Епірота», уперше надрукованого 1483 року, є одним із найраніших засвідчених фрагментів албанської мови. І в будь-якому разі, звучить вона просто чудово; шкода, що Данте не знав албанської — «Dramburi te clofto goglie» прекрасно б уписалася поруч із «Raphèl maì amècche zabì almi» (Пекло, XXXI, 67) і «Pape Satàn, pape Satàn aleppe» (Пекло, VII, 1). 🙂
Різне
У цій книзі незвично багато друкарських помилок, наприклад: «goard» (замість «gourd», с. 123), «these deed» (с. 157), «I can’t help» (с. 181), а також пропущені крапки на с. 215, 267, 273 і 429. У багатьох книжках переклади з латини, здається, мають певну схильність до чепурності; тож перекладач цієї книги заслуговує на похвалу за доблесні зусилля вживати більш розмовний тон у багатьох частинах цих п’єс.
«I came in to sow some wild oats. […] Or rather, I came on a panty-raid.» (Паулус, с. 33) — «Я прийшов, щоб посіяти трохи дикого вівса. […] Або, радше, я прийшов на набіг на трусики»;
«Мене призначать цензором їдальні: я буду або головним по їжі, або генералом глеків» (Філодокс, с. 137);
«Oh, come off it!» (Філодокс, с. 163) — «Та годі тобі!».
«У ширшому сенсі можна сказати, що, оскільки комедія завжди протиставляє тих, хто перебуває в лещатах умовностей, тим, хто прагне любові та добробуту (bene esse), вона завжди глибше відгукуватиметься в серцях людей, які живуть у часи політичного авторитаризму й суворих соціальних норм» (Вступ перекладача, с. ix.). Я погоджуюся з цим визначенням комедії, але водночас не можу позбутися думки, що кілька п’єс із цього тому навряд чи взагалі можна назвати комедіями. «Ще в X столітті Хротсвіта, черниця з Гандерсгайма, переписала латиною п’єси Теренція, “замінюючи численні кровозмішувальні вади жіночої хтивості цнотливими діяннями святих дів”» (Передмова перекладача, с. ix. Цитата, вочевидь, узята (с. xxviii) з передмови до творів Хротсвіти в Patrologia Latina, т. 137.) Дві думки: (1) Схоже, мені доведеться почитати Теренція 🙂 (2) Схоже, мені час завести список чудово безглуздих імен середньовічних черниць. Хротсвіта майже така ж добра, як Остреберта, і безперечно краща, ніж Веребурга. У передмові перекладача є ще кілька цікавих уривків.
Висновок
Боюся, що починаю повторюватися, мов заїжджена платівка