Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
Гуманістичні освітні трактати. Під редакцією та в перекладі Крейґа В. Каллендорфа.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 5. Видавництво Гарвардського університету, 2002.
067400759X . XVI + 358 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Ця книжка містить чотири трактати різних авторів XV століття, а також цікаву передмову перекладача. Він зазначає, що середньовічна вища освіта була зорієнтована на практику: ви навчалися, щоб стати юристом, лікарем або теологом. Гуманісти епохи Відродження запропонували нову ідею: освіта, зосереджена на вивченні класичних мов і античної літератури, зробить студентів кращими людьми (с. vii); а оскільки більшість із них походили з правлячого класу, це цілком могло привести до кращого управління державою і до справедливішого суспільства. Я дещо скептично ставлюся до того, наскільки це справді спрацювало — наприклад, усім відомі розповіді про те, що давньогрецька мова була кориснішою за санскрит на іспитах для державної служби в Британській Індії, і, судячи з усього, індійці нині не надто задоволені тим, як британські чиновники, виховані в подібному дусі, керували Індією в ті часи. Однак, принаймні як ідеал, ця думка видається мені гідною захоплення. Сліди цього ідеалу зберігалися, принаймні в деяких частинах освітніх систем деяких країн, аж до XX століття, хоча тепер, безперечно, вони цілковито знищені — спершу в ім’я модернізму й капіталістичної ефективності, а потім в ім’я різноманіття і wokeist деколонізації.
Звісно, цілком можливо, що моє уявлення про гуманістичну освіту упереджене — адже я дивлюся на неї як сторонній, гадаючи, чого саме я не осягаю. Класичної освіти в мене самого не було, і, мабуть, це на краще, бо досвід показує: до мов я нездатний. Якщо я так і не спромігся дійти до того, щоб інтуїтивно розрізняти dem і den у німецькій, то які шанси були б у мене впоратися з незрівнянно заплутанішою граматикою давньогрецької? Більша частина мого читання, зокрема книжки із серії I Tatti Renaissance Library, продиктована туманним бажанням компенсувати цей недолік, хоча на якомусь рівні я, звісно, чудово розумію, що справа безнадійна: скільки б я не читав у цих царинах, я ніколи по-справжньому їх не осягну і назавжди залишуся в стані спантеличеного подиву та цілковитого невігластва.
Чотири трактати, представлені тут, трохи різняться за обсягом — деякі охоплюють навіть такі теми, як фізична підготовка, інші обмежуються вихованням розуму або, ще вужче, вивченням літератури, — але в них багато спільного: їхні поради часом перегукуються, і всіх їх об’єднує риса, що видалася мені дивною для людей, які пропонують нову систему освіти, — а саме, вони буквально всіяні натяками й посиланнями на твори античних авторів (усі вони, як завжди, ретельно виловлені перекладачем і докладно зазначені в примітках наприкінці книжки), ніби єдиний спосіб виправдати запровадження нової ідеї — це вдавати, що ти просто відроджуєш те, що давні вже давно сказали. Це по-своєму чарівно, але неможливо не помітити, як це може обернутися проблемою, якщо зайти надто далеко; не дивно, що за кілька століть така аргументація вийшла з моди.
П’єр Паоло Верджеріо:
Про звичаї та науки, гідні вільнонародженого юнака (1402)
Цей трактат адресовано юному Убертіно да Каррара, синові Франческо, правителя Падуї. Верджеріо не забуває підлеситися до принца, натякаючи, що поради, вміщені тут, імовірно, зайві, оскільки Убертіно, мовляв, і без того вже їм слідує (¶4, 74); але ні лестощі автора, ні освіта Убертіно не принесли користі, оскільки останній помер у віці лише 18 років. Верджеріо починає з твердження, що батьки мають дати своїм дітям три речі: почесне ім’я, поселити їх у відомому місті та навчити їх вільних мистецтв (¶1). Гадаю, його не вразила б сучасна манія до химерних імен — чим безглуздіше й екзотичніше, тим краще. Він наголошує на понятті «вільного складу розуму» [прим. в англійській версії щоразу це називається liberal, що створює додатковий контекст], яким головно керують «жадоба похвали» та «любов до слави» (¶6), хоча під цей термін він охоче підводить безліч інших, більш-менш бажаних якостей. Пізніше він протиставляє цьому «невільний» розум, спонукуваний «прибутком і задоволенням» (¶23). Отже, для нього — що прикро, хоч і не дивно, — освіта полягає не стільки в засвоєнні знань, скільки у формуванні моральних звичок і схильностей: він картає брехню (¶13), хіть (¶16) і пияцтво (¶18); вихваляє скромність і пристойну поведінку (¶14–15), релігійність (¶19) та повагу до старших (¶20). Нудота.
Окрім туманних посилань на честь і славу, він ніде не наводить ясних доводів, чому вільні мистецтва взагалі бажані; він, вочевидь, сприймає цей факт як належне й палко закликає людей присвячувати якомога більше часу навчанню, особливо в молодості (¶26). Для людини на кшталт мене, яка ще не зустріла жодного знання, що не здавалося б у глибокому й сутнісному сенсі цілковито марним, важко поділяти захоплене звеличення вченості у Верджеріо. І все ж я не міг не визнати чарівним такий пасаж: «Що може бути приємніше або, радше, корисніше, ніж проводити життя в читанні й письмі: щоб сучасні розуміли давніх, щоб нинішні покоління спілкувалися зі своїми нащадками; і таким чином, щоб кожен час був нашим, як минулий, так і майбутній? […] Яка щаслива родина — книги! Цілком чесна й благопристойна! Родина, яка не галасує і не кричить», і т. д. (¶37). У цьому щось є; можливо, це навіть непогана порада для людини зі скромними статками; але князь, безперечно, міг дозволити собі проводити час за вином, бенкетами й розпустою замість навчання — і при цьому йому було б куди веселіше. Я сподіваюся (і підозрюю), що саме так більшість князів і чинили, незважаючи на настанови шкільних моралістів на кшталт Верджеріо 🙂
Далі він докладніше розглядає різні вільні мистецтва, рекомендує особливо історію, моральну філософію та красномовство (¶40), тоді як малювання і живопис, на його думку, краще залишити професіоналам (¶41); також він радить займатися музикою, арифметикою, правом і медициною (¶42–46), але в помірних дозах. На його честь, він визнає, що різні люди мають схильність до різних галузей знання, і вважає це природним (¶47). Він рекомендує регулярні й методичні заняття, наголошує на важливості пам’яті, але також радить використовувати диспут як корисний засіб навчання (¶50–54).
Ближче до кінця трактату Верджеріо розглядає також фізичні та військові вправи, які він також вважає важливими; він наводить приклади з античної історії, щоб показати, чому навіть правитель або воєначальник має бути фізично сильним воїном (¶55). Вочевидь, у жорстокому й неспокійному суспільстві ренесансної Італії ці навички справді були немаловажні для правителя, хоча тепер вони здебільшого застаріли. Він навіть вихваляє «виховні» методи давньої Спарти, чия божевільна жорстокість до хлопчиків нібито забезпечила те, що вони «зрештою здійснили ті воєнні подвиги, про які пам’ятає вся античність» (¶60). Мені це видалося доволі іронічним, оскільки нещодавно я читав прекрасну серію статей, де вказувалося, що військова слава Спарти значною мірою була справою вдалого самопросування та вибору слабших супротивників, а виховання хлопчиків там найкраще порівняти з методами сучасних терористичних угруповань, які прищеплюють свої догми дітям-солдатам. Він радить навчитися плавати — розумна порада, хоча обґрунтовує її головно тим, що це зробить людину «сміливішою в морських битвах і під час переправи через річки» (¶68) 🙂 Завершує трактат розділ про «дозвілля і відпочинок», але й тут він рекомендує переважно заняття, близькі до попередніх (¶69–72): спів, музикування і читання — для розуму, полювання — для тіла. Також він заперечує проти азартних ігор (¶71).
Леонардо Бруні:
Вивчення літератури (бл. 1425)
Це трактат коротший за попередній і, як підказує назва, зосереджений на вужчій темі. Він звернений до дами на ім’я Баттіста Малатеста; природно, її прізвище спонукало мене замислитися, у яких вона родинних стосунках із сумнозвісним Сиджизмондо Малатестою, і, якщо я правильно все підрахував за Вікіпедією, її чоловік був троюрідним братом Сиджизмондо, але на одне покоління старшим. Бруні вельми похвально схвалює її інтерес до літературних занять і починає з кількох прикладів видатних учених жінок з античної історії (¶1). Він радить почати з вивчення граматики (¶4), а потім зосередитися на «найкращих і найвизнаніших авторів» (¶6); зокрема, якщо її цікавить релігійна література — на Августині та Ієронімі (¶7), а серед світських авторів — на Цицероні та Вергілії (¶8): «вона має стежити за тим, щоб […] не вживати жодного слова, якого раніше не зустрічала в одного з цих авторів» — жахлива біда всіх, хто пише мертвою мовою :)). Цікава порада, нині рідко трапляється, — час від часу читати вголос, щоб краще відчути ритмічні якості доброго тексту (¶9); хоча я сумніваюся, що сучасні автори взагалі намагаються писати так, щоб їхні тексти вигравали від читання вголос. Якщо поети навіть не спромагаються римувати, то як очікувати від них турботи про тонші звукові ефекти?
Деякі його поради специфічні саме для латинської мови — наприклад, коли він радить «запам’ятовувати кількість кожного складу» (¶10). Але, гадаю, щось подібне існує в багатьох інших мовах, оскільки в багатьох із них орфографія недосконала й не передає всіх відомостей, які хотілося б мати про вимову. Мені сподобалося це настановлення: «Є дисципліни, які непристойно повністю ігнорувати, але й досконале оволодіння ними аж ніяк не є почесним» (¶13). Ми вже зустрічали щось подібне в попередньому трактаті. Бруні наводить як приклад математику, астрологію та риторику. Що ж до риторики, то, оскільки жінка не бере участі в політиці й не займається юриспруденцією, багато її аспектів для неї марні (¶14). Можна сказати, що така порада застаріла, але ж політики й юристи тепер, мабуть, теж не вивчають риторику.
Він особливо радить вивчати теологію та моральну філософію (¶16–17), а також праці істориків і ораторів (¶18–19); далі йде довгий і дуже витончений пасаж на захист і звеличення поезії (¶20–25). Він указує, що поезія дає корисні поради й моральні уроки (¶21); що поети пишуть під впливом певного божественного натхнення, яке нерідко поєднується з пророчим прозрінням (¶22); і що «звуки й ритми» поезії здатні підносити й надихати душу читача або слухача (¶24). Правдою є те, що поети іноді зображують персонажів, які поводяться аморально, але те саме робить і Біблія (¶26–27). На завершення він радить дотримуватися широкого й гармонійного плану читання: «Літературна майстерність без знання є марною і безплідною» (¶29); щоб бути красномовним, потрібні і майстерність, і знання.
Є ще одна примітна річ у цьому трактаті — точніше, в його перекладі, виконаному Джеймсом Хенкінсом. В одному місці Бруні цитує кілька рядків із Вергілія (¶22), і тут вони перекладені на дивовижно «драйденівську» англійську:
Thence man- and cattle-kind, thence soar th’aerial
beasts, and thence from ‘neath the flashing waves doth Ocean’s shudd’ring prodigies come forth. (Aeneid, book 6.)
(прим. Звідти — рід людський і стада земних тварин,
звідти — крилаті звірі піднебесся злітають,
і з-під блискучих хвиль морських постають тремтливі чудовиська).
І так далі — єдиним, що виказувало, що це не з перекладу «Енеїди» Драйдена, була відсутність рим. [Ну і ще те, що «doth» ужито з множинним підметом — прикра помилка, яка вже траплялася в першому виданні перекладу 1987 року.] Згодом я знайшов відповідне місце у версії Драйдена й помітив, що його версія вільніша, тоді як у Хенкінса — ближча до оригіналу:
Hence men and beasts the breath of life obtain,
And birds of air, and monsters of the main.
(прим. Так отримують подих життя люди й звірі,
птахи повітряні й чудовиська морські)
Як би там не було, гадаю, Хенкінс заслуговує не менш, ніж на медаль: майже вся поезія в серії ITRL перекладена прозою або віршами, позбавленими будь-яких поетичних достоїнств; але тут — уперше за всю історію серії — ми бачимо справжню поезію, вірші, за які сам Драйден не посоромився б, якби був автором. Яка шкода, що цей приклад так і не був перейнятий іншими перекладачами віршів у цій серії. (Ще один цікавий момент у наведених рядках — слово th’aerial: якщо перекладач уважав за потрібне опустити e у the, отже, він вважав aerial чотирискладовим, а не трискладовим словом. Мені було прикро дізнатися з «Вікісловника», що чотирискладову вимову нині вважають застарілою. Особливо прикро, бо вона була ближчою до латинського оригіналу). Мене також зацікавило слово plebian на с. 121; спершу я подумав, що це друкарська помилка, але, вочевидь, це допустимий, хоч і рідкісний варіант написання: див. «Вікісловник», Google n-grams.
Еней Сильвій Пікколоміні:
Виховання хлопчиків (1450)
Це найдовший трактат у цьому томі; згодом автора буде відомо як папу Пія II, але на час написання цього твору він був лише єпископом Трієста (¶1). Трактат адресовано десятирічному Ладиславу, королю Угорщини, і написано на прохання його наставника (¶5). Еней починає із загальних міркувань про важливість освіти, особливо для монархів, наводячи різні приклади з давньої історії (¶4); далі він зазначає, що вченість — єдине надбання, якого неможливо втратити з волі долі, на відміну від матеріальних благ (¶25). Вченість, каже він, буде корисною королю і як засіб перевіряти промови улесників, що його оточують (¶27). На честь Енея слід сказати, що він стверджує: вчителі мають «наставляти порадою, а не побоями» (¶10).
Перш ніж перейти до навчання у звичайному сенсі, трактат приділяє увагу вправам, або вихованню тіла; автор вважає це необхідним, оскільки «королю часто доводиться брати участь у битвах» (¶13). Цікаво, наскільки це відповідало дійсності у XV столітті, якщо розуміти під «королем» справжнього монарха, а не одного з дрібних ватажків розбійників, які видавали себе за князів у витончених маленьких державах Італії доби Відродження… Він радить поміркованість у всьому — у праці й грі (¶14), у їжі (¶15–18), питті (¶19–20), одязі (¶23), мовленні (¶35) тощо, — ані надто багато, ані надто мало чого-небудь. Мені це видалося цілком розсудливим, хоч і не надто захопливим. Інша слушна порада — оточувати себе людьми доброчесними, а не порочними (¶32). Цікаво, що щодо вина він не вимагає цілковитої стриманості, але радить хлопчикові пити трохи, «щоб завдяки помірності стати стриманим і цнотливим» (¶20). Раніше він бурчить на ненажерливість австрійців, угорців і богемців — тобто підданих Ладислава (¶16); можливо, тут є частка правди, пов’язана з різницею між легкою середземноморською дієтою, знайомою Енею з Італії, і важкою центральноєвропейською кухнею, звичною для володінь Ладислава.
Далі Еней коротко розглядає різні галузі знання. Філософія, каже він, важлива для правителя, але щоб її зрозуміти, необхідно попередньо вивчити літературу (¶27), причому під «літературою» він розуміє дещо ширше, ніж ми нині: для нього вона охоплює граматику й мистецтво письма (¶41). Не дивно для єпископа, він надає особливого значення релігії та напучує Ладислава шанувати священників і утримуватися від критики їх (¶29–31), оскільки, якщо вони чинять лихо, Бог сам їх розсудить — як зручно, чи не так :)) Він радить юному королю вивчити мови своїх підданих — угорську, богемську, німецьку (остання, вочевидь, була його рідною), а також латину (¶33). Мені це видається чудовою порадою, не лише тому, що вона поліпшує спілкування між монархом і народом, а й тому, що якби її справді дотримувалися, це запобігло б появі багатонаціональних держав. Колись королі почали б казати: «Ні, я не хочу завойовувати ще одну країну — мені лінь учити ще одну мову», — і це було б прекрасно :] Він підкреслює важливість уміння добре говорити — і щодо змісту, і щодо форми (¶36–38). Далі йде розлоге міркування про латинську мову, що видається трохи дивним, адже сам трактат написано латиною: або Ладислав уже це знає, або він нічого не зрозуміє. Еней зауважує, що деякі латинські слова — запозичені (¶42), обговорює творення слів (¶43, 48), їхнє метафоричне вживання (¶44–46), застерігає від вигадування нових слів (¶47 — якщо тільки ти не такий великий автор, що тобі це дозволено!) і від «варваризмів» (¶49) та «солецизмів» (¶50), під якими він, вочевидь, розуміє все, чого немає у творах найкращих античних письменників. Це цілком зрозуміло: писати чужою мовою важко — весь час сумніваєшся, чи є вислів ідіоматичним; а писати мертвою мовою, без можливості перевірити в Google, як уживається те чи інше слово, має бути куди важче.
Він дає розсудливі поради — не вживати слова в їхньому первісному, а в загальноприйнятому значенні (¶52), не зловживати архаїзмами (¶55): «Ми повинні користуватися мовою, як грошима, — уживати ходячу монету» (¶57). Однак це не означає, що слід підкорятися простолюду; якщо багато хто помиляється, це не робить їх правими, наслідувати треба «консенсус добрих людей» (¶58). Це розсудлива, врівноважена позиція, і вона відчувається як ковток свіжого повітря порівняно з догмою, яку нам нав’язують сучасні лінгвісти, згідно з якою, якщо якась помилка стає досить поширеною, вона перестає бути помилкою, і згідно з якою в мові не існує такого явища, як деградація, а є лише нешкідливі й випадкові зміни.
Є також чудова тирада проти безглуздих хибних етимологій, які люди так охоче вигадували — і в античності, і в епоху Відродження (¶54). Ось одна з тих, що мені сподобалися: дехто стверджував, «що Відень дістав свою назву від bienna (“два роки”), бо два роки витримував облогу Юлія Цезаря; однак за життя Цезаря його ще не було засновано, і спершу він називався не Віднем, а Флавіаною (табором Флавіїв)» (¶54). Еней також радить, яких авторів слід вивчати залежно від жанру (¶69–73), і захищає читання античних поетів, проти чого, вочевидь, заперечували деякі богослови його часу (¶63–66); хоча він, звісно, не радить хлопцям читати відверті римські любовні вірші та сатиру (¶70). Історію він розглядає передусім як джерело моральних уроків; тому пише: «Не можна давати хлопчикові до рук Светонія. […] Я б категорично заборонив давати хлопчикам «Історію Богемії» або «Історію Угорщини» та подібні твори. Бо їх написали неуки, і вони містять багато дурниць, багато брехні, жодної максими та позбавлені витонченості стилю» (¶73).
У завершальній частині він докладно міркує про латинський правопис (¶77–88) — що для мене, незнаючого латини, не надто корисно. Наприклад, він намагається вивести загальні правила написання префіксів ad-, ex- та ін., хоча сам одразу ж зауважує слова, які цим правилам не підкоряються. Є розділ про подвоєні приголосні (¶79) та про аспірацію (тобто про літеру h; ¶86). А що стосується інших дисциплін, таких як риторика, геометрія, арифметика, астрономія та музика (¶89–95), — він каже, що ними слід займатися помірковано, адже майбутньому королеві не варто витрачати час на їхнє глибоке опанування. Завершує він трактат особливо наполегливою рекомендацією вивчати моральну філософію (¶97–98). Очевидно, він вважав її засобом морального вдосконалення, і цікаво бачити, наскільки інакше колись розуміли філософію. У наші дні ніхто не буде настільки божевільним, щоб уявити, ніби сучасні філософи-моралісти можуть дати якісь рекомендації з цього питання, адже ми знаємо, що вони здатні вигадати півдюжини різних і несумісних етичних систем ще до сніданку, а потім провести решту дня, сперечаючись за і проти кожної з них. Немає нічого настільки безглуздого, щоб не знайшовся філософ, здатний написати на його захист. Тепер ми знаємо, що філософи — останні люди, у яких варто шукати морального проводу. Але мені хотілося б, щоб це було не так, і приємно бачити, що за часів Енея все було інакше.
Баттіста Гуаріно:
Програма викладання й навчання (1459)
Мені сподобався цей трактат — він трохи коротший і куди більш по суті, ніж деякі інші в цій книжці, можливо тому, що сам Гуаріно був практикуючим викладачем і передавав поради свого батька, який мав ще більший досвід у цій справі (¶2). Проте Гуаріно починає з поради, що видалася мені сумнівною. Він радить учневі «самочинно набути справжнього бажання вчитися» (¶3) — порада, може, й добра, якби не була цілком нездійсненною. Як, чорт забирай, можна «набути» бажання? Легко погодитися, що навчання — річ гідна; легко бажати бажати вчитися; але як перейти від цього до справжнього бажання вчитися — далеко не очевидно, особливо якщо, як це часто буває, більша частина того, чого належить навчатися, ані не цікава, ані не корисна.
Гуаріно також радить учневі «виявляти синівську пошану» до свого вчителя (¶4), що для мене є цілком неприйнятним. Як можна не ненавидіти й не зневажати людину, яка марнує твій час на нудні лекції про безглузді предмети, виснажує домашніми завданнями, ставить дратівливі запитання, відволікає від цікавіших справ, якими ти волів би зайнятися, і так далі? На щастя, нині, наскільки можна судити, вчителів ніхто не шанує — найменше самі учні, і так воно й має бути. Єдиний спосіб зробити навчання бодай трохи стерпним — розглядати його як своєрідне хобі для нудьгуючих дилетантів, які час від часу, з примхи, можуть захотіти почитати або дізнатися щось нове задля втамування короткочасного нападу цікавості. Принаймні саме такою є моя власна мотивація до читання. Можна заперечити, що за такого підходу навчання буде небагато; але, з мого досвіду, учіння не робить людину ані мудрою, ані щасливою, тож це не така вже й велика втрата. Але повернімося до трактату Гуаріно. Вельми похвально, що він виступає проти побиття учнів, хоча вважає корисним час від часу погрожувати побоями; головно ж він пропонує заохочувати їх, апелюючи до почуття сорому та прагнення честі (¶5).
Далі він переходить до самої програми навчання, яка починається з вивчення латинської мови: вимови (¶7–8), граматики (¶9–13), кількості (тобто довготи голосних) і просодії (¶14–15); він зазначає сильний вплив грецької на латину, а отже, і корисність подальшого вивчення грецької (¶16–17), особливо заради словникового запасу (¶20). «Нехай учні, — каже він, — опановують грецьку мову, але не тим туманним і безладним способом, яким греки зазвичай її викладають» (¶18) :)) Думаю, йдеться про тих греків, які звикли навчати давньогрецької в самій Греції студентів, для яких рідною була сучасна грецька, і тепер їм було важко пристосуватися до учнів, для яких рідною була італійська.
Далі Гуаріно розглядає античних авторів, яких слід прочитати учневі — почасти заради мови, почасти заради змісту. Він, звісно, починає з Цицерона і Вергілія (¶21, 25, 28), але далі наводить доволі широкий перелік істориків, поетів, авторів комедій тощо. Він навіть дає поради, як слід учитися: наприклад, учень має уявляти собі, що йому самому колись доведеться викладати цей предмет — це спонукатиме його глибше осмислити матеріал (¶29); він також рекомендує робити нотатки, конспекти тощо за прочитаним (¶30–31), що видалося мені слушною порадою; мій блог, по суті, і сам слугує подібній меті щодо мого читання. Ще одна цікава думка — читати вголос, почасти тому, що це, мовляв, змусить уважніше вдивлятися в текст, а почасти тому, що «читання вголос навіть дещо допомагає травленню, як стверджують авторитети з таємниць природи й медицини» (¶33). :)) Гадаю, читання вголос справді допомагає з вимовою, але, навпаки, заважає зосередитися на змісті (особливо якщо текст чужою мовою, якою для учнів Гуаріно завжди була б латина або грецька), а тому загалом принесло б більше шкоди, ніж користі. Як би там не було, він радить учневі зосереджуватися насамперед на змісті тексту, а на мові — вже в другу чергу (¶34). Також він рекомендує займатися у визначені, регулярні години і, в ідеалі, настільки полюбити це заняття, щоб проводити за ним і дозвілля (¶36–37); але це, звісно, легше сказати, ніж зробити — я, принаймні, ніколи не зміг досягти такого стану духу.