Раніше ми вже писали про знаменитий епікурейський гурток Гая Цильнія Мецената. Уже майже загальновідомо, що I ст. до н.е. було часом безмежного панування епікурейської філософії на римському ґрунті. Але ще в II ст. до н.е., до якого належить діяльність не менш знаменитого стоїчного гуртка Сципіона, все було дещо інакше.
У II ст. до н.е. філософія тільки-тільки проникає до Риму, який лише нещодавно остаточно зламав Карфаген і почав підкорення Греції. Якраз у процесі підкорення останньої, і особливо після остаточного встановлення там римської влади – до самого Риму попрямувала хвиля грецьких рабів (і вільних громадян також), які різко підвищують культурний рівень самих римлян. Широко відомо, що на початку цей процес не проходив гладко, і як ми писали раніше, до Риму намагалися проникнути популяризатори епікуреїзму, але були вигнані. Пізніше (або майже тоді ж) до Риму відправили “Філософське посольство” (155 р. до н. е.) на чолі з “академічним” скептиком Карнеадом, разом з яким були присутні глави стоїчної та перипатетичної шкіл. Але і це посольство також вигнали римські консерватори, які переживали, що подібно до Сократа в Афінах, філософи розбестять патріархальну мораль римлян і ослаблять державу зсередини.
Здавалося б, сімейство Сципіонів, яке відігравало ключові ролі у війні проти Карфагена і було одним із символів римської доблесті, ось вони мали б усіма руками підтримати консервативні настрої, які проповідував Катон Старший або більшість малоосвічених римлян. Однак, навіть сам Катон вивчав грецьку мову і читав грецьку літературу, щоб знайти конкурентну перевагу в політичній боротьбі свого часу. Само собою це стосувалося і всіх інших нобілів, і це визначило майбутнє римської культури. За іронією долі, названий онук Сципіона Африканського, який і сам був відомим воїном і “зруйнував Карфаген”, – став одним із головних діячів того часу, запустивши в Рим “троянського коня” грецької освіченості.
Ранні роки Сципіона Еміліана
Наш герой – син Луція Емілія Павла Македонського, який через усиновлення перейшов у сім’ю Сципіонів, ставши прийомним онуком Публія Корнелія Сципіона Африканського, Публій Корнелій Сципіон Еміліан Африканський (185/184 – 129 роки до н. е.). Його двічі призначали консулом у 147 і 134 роки до н. е.; і вже в роки своєї юності брав участь у Третій Македонській війні. У перші ж роки після закінчення війни, повернувшись із Греції, Сципіон Еміліан займався тільки полюванням і книгами, не цікавлячись громадськими справами. Всупереч тодішньому звичаю, він не бував на форумі і не намагався заради слави порушити судову справу проти будь-яких видних нобілів (тобто уникав політики). Саме тому його вважали людиною, позбавленою честолюбства, ледачою і млявою, поведінка якої не відповідає його видатному походженню.
Вирішальний поворот у житті Сципіона Еміліана пов’язаний зі знайомством з одним із заручників, наданих Риму Ахейським союзом, – сином стратега Лікорта і майбутнім істориком Полібієм (200-120рр.). Цей ахеєць уперше прийшов у дім Луція Емілія Павла в якійсь справі, пов’язаній із книгами, і з цього моменту почалася велика дружба, чутки про яку, за словами самого Полібія, “обійшли Італію та Елладу”. Незабаром після цього відбулася доленосна для Публія Корнелія розмова, розповідь про яку збереглася у складі полібієвої “Загальної історії”.
Суть розповіді в тому, що Сципіон, знаючи про свою погану репутацію, образився на Полібія. Він вважав, що знаменитий історик приділяє йому мало уваги, і вирішив, що причиною тому були ті самі чутки. Полібій спростував цю думку, запропонував Сципіону навчання риторики і допомогу в загартуванні його характеру.
Після цього Сципіон цілеспрямовано відмовився від будь-яких надмірностей і загартувався фізично (завдяки цій обставині згодом він вийшов переможцем з низки військових єдиноборств). Публій продовжував захоплюватися полюванням, але водночас став відвідувати форум і прагнув не повертатися додому, не придбавши хоча б одного нового друга. Протягом п’яти років після пам’ятної розмови з Полібієм він здобув чудову репутацію і став широко відомим у Римі.
У зазначені роки (167-152 до н. е.) Сципіон Еміліан став одним із найвизначніших представників аристократичної молоді Риму. У ці роки навколо Публія Корнелія почало складатися коло друзів і однодумців, які відрізнялися від інших представників римського нобілітету своїми симпатіями до грецької культури і неприйняттям вульгарних розваг. Таким чином він стає лідером інтелектуального об’єднання, відомого як “гурток Сципіона“.
Стоїчний гурток
До “гуртка Сципіона”, що проіснував понад 30 років, дослідники відносять його старших сучасників Гая Лелія Мудрого та Манія Манілія, його ровесників Спурія Муммія, Луція Фурія Філа, Публія Рупілія, Квінта Помпея. Це все його найближчі друзі, але сюди включають також уже названого історика Полібія, стоїчного філософа Панетія, Луція Кальпурнія Пізона Фругі (автор твору “Аннали”, родич майбутнього епікурейця Пізона), поета Гая Луцилія і драматурга Публія Теренція Афра. Відштовхуючись від тексту трактату Цицерона “Про державу”, дослідник Я. Заборовський, вважає, що до “кружка” входили зяті Гая Лелія – Квінт Муцій Сцевола Авгур (той самий, у якого навчалися Цицерон та Аттік і який відкрито ворогував з епікурейцем Титом Альбуцієм) та Гай Фанній, а також Публій Рутилій Руф і поет Марк Пакувій.
У 165-160 роках до н. е., перші роки після повернення з Греції, Сципіон підтримував тісні дружні стосунки з Теренцієм, до комедій якого, за чутками, вставляли написані ними фрагменти що сам Публій Корнелій, що і його друг Лелій.
Існувала навіть думка, що Сципіон і Лелій ставлять власні п’єси, прикриваючись чужим ім’ям, і Теренцій не спростовував такі чутки, а радше навіть підтримував. Так, у пролозі до комедії “Брати” він пише, що такі чутки приємні для нього, оскільки свідчать, що його п’єси подобаються найпопулярнішим людям Риму. Згідно зі Светонієм, драматург діяв так, припускаючи, що ці чутки приємні для його покровителів. Теренцій використовував п’єси найзнаменитішого комедіографа всієї давнини – Менандра (друга філософів Теофраста й Епікура, який писав цілком у їхньому дусі). Найчастіше він з’єднував сюжети відразу кількох п’єс Менандра в одну історію, додаючи туди щось “доблесно-римське”.
Коли 155 року до н. е. Рим відвідали троє афінських філософів – академік Карнеад, перипатетик Критолай і стоїк Діоген. Сципіон Еміліан разом із Гаєм Лелієм і Луцієм Фурієм Філом стали їхніми постійними слухачами. Надалі видатний стоїк Панетій оселився в будинку Публія Корнелія. А пізніше, у період після 146 року до н. е., коли Публій Корнелій повернувся з Африки, він зблизився з поетом Гаєм Луцилієм, який став важливим учасником “сципіонівського гуртка”.
Саме в “гуртку Сципіона” виникла в 150-ті роки до н. е. концепція “змішаного державного ладу“, викладена в VI книзі “Загальної історії” Полібія. Цицерон називає її автором самого Публія Корнелія. Згідно з цією концепцією, у політичному устрої Римської республіки успішно поєднувалися елементи трьох основних за версією Платона й Аристотеля форм державного устрою – демократії, монархії та аристократії. Перша з цих форм знаходила своє втілення в народних зборах, друга – в інституті консулату, третя – в сенаті. У результаті грецька класифікація була наповнена конкретним римським змістом.
На думку А. Груена, до “гуртка” належала більша частина видатних політичних діячів Риму 140-х років до н. е. А. Бернстайн відносить до “гуртка Сципіона” Публія Муція Сцеволу (консула 133 року до н. е.), А. Естін – Луція Постумія Альбіна (консула 154 року до н. е.), Марка Емілія Лепіда Порцину, Публія Ліцинія Красса Муціана, Марка Фульвія Флакка (консула 125 року до н. е.).
Але не тільки одна лише присутність Панетія робить цей гурток “стоїчним”. Як ми бачили, виховні настанови Полібія також віддають якимось “стоїчним” духом; як, зрештою, і загальноримські чесноти (якщо дуже формально казати, то вони теж “стоїчні” за духом), які поєднуються з грецькою освіченістю (а стоїцизм і є патріархальною ідеологією з нальотом освіченості). Присутність стількох представників аристократії в гуртку – не могла не робити його етично консервативним. До того ж, тут варто також розглянути персоналію Квінта Муція Сцеволи Авгура (174-88рр.). Представники цієї родини традиційно робили кар’єру не у військовій сфері, а як фахівці з юриспруденції та сакральної сфери. Обидва кузени Квінта Муція були верховними понтифіками та авторами спеціальних юридичних праць. Сцевола Авгур також продовжив цю традицію.
Коли 155 року Рим відвідав засновник “Третьої Академії” Карнеад, тоді Сцевола, як і багато інших молодих римських аристократів, відвідував його лекції. Але разом з рештою учасників “гуртка” віддавав перевагу академічній філософії, а не стоїцизму (доказ тому – його слова “мої стоїки” у Цицерона). Заслугою Сцеволи вважають “пересадку філософських категорій на юридичний ґрунт”.
Ще до 140 року до н. е. Квінт Муцій одружився зі старшою дочкою Гая Лелія Мудрого, найближчого друга Сципіона Еміліана. Із джерел відомо, що один із соратників Тиберія Гракха, Гай Блоссій з Кум (античний “революціонер”, вважається філософом-стоїком), також був пов’язаний зі Сцеволами узами гостинності. У 128 році до н. е. Сцевола і сам був народним трибуном, а в 125 році едилом. У наступні роки (найпізніше – 120 року) він обіймав претуру і був намісником Азії, якою десятьма роками раніше керував його кузен Красс Муціан. На шляху до своєї провінції Квінт Муцій відвідав Афіни і Родос, де зустрівся з відомим ритором Аполлонієм Алабандським.
До Риму Сцевола повернувся 119 року і його одразу ж притягнули до суду за звинуваченням у здирництві. Звинувачення висунув епікурейський філософ Тит Альбуцій – вершник, який мав до нього претензії особистого характеру. Альбуцій, який здобув освіту в Греції, “сам був майже досконалим греком”, а тому під час зустрічі з Квінтом Муцієм в Афінах став об’єктом його насмішок: претор звернувся до нього як до грека. Основним джерелом тут є поет сципіонового гуртка Гай Луцилій, який вклав розповідь про те, що трапилося, у вуста самого Сцеволи (при цьому поет дав гумористичне тлумачення подіям і постарався зобразити смішними обох учасників конфлікту). Згідно з Мюнцером, важливу роль у конфлікті зіграла приналежність до філософських шкіл, що змагалися: Альбуцій був “закінченим епікурейцем” на відміну від стоїка Муція. Підсудний захищав себе сам і домігся виправдання, хоча обвинувач спирався на рахункові книжки Альбія, друга Сцеволи (цей процес згадує у своїй “Апології” Апулей, який усе переплутав: у нього “блискуче освічена молода людина” Г. Муцій “звинуватив заради слави” А. Альбуція). Ці події відбувалися 119 року до н. е. або в першій половині 118 року. Завдяки успішному самозахисту Квінт Муцій уже 118 року зміг перемогти на консульських виборах.
Квінт Муцій вирізнявся з-поміж інших римлян “своїм знанням цивільного права і всякого роду премудрістю”. У суді він з’являвся рідко, але зате давав безкоштовні поради всім, хто їх потребував. Сцевола не давав уроків; проте відомо, що в нього навчалися цивільному праву Луцій Ліциній Красс, його майбутній зять, а з 89 року до н. е. і юні Марк Туллій Цицерон, Тит Помпоній Аттік і Луцій Манлій Торкват.
Військова кар’єра Сципіона і консервативна партія
Повернемося до головного героя гуртка. Свою стрімку кар’єру Публій Корнелій Сципіон розпочав 151 року до н. е., починаючи з військової служби в Близькій Іспанії під керівництвом Луція Ліцинія Лукулла. Він швидко заслужив репутацію хороброго і здібного офіцера. Починаючи з 149 року він брав участь в облозі Карфагена під час Третьої Пунічної війни. Військові дії велися загалом невдало, і в низці випадків тільки Публій Корнелій рятував римську армію від чутливих поразок. Тому він був достроково обраний консулом на 147 рік і очолив африканську армію.
Після запеклих боїв Карфаген був узятий і зруйнований (146 рік). Сципіон Еміліан був удостоєний тріумфу і почесного найменування Африканський (як і його названий дід). У наступні роки він став одним із найвпливовіших політиків Римської республіки: обіймав посаду цензора 142 року, низка представників його оточення отримала консулат. При цьому Сципіон вів загалом безуспішну боротьбу проти “фракції” Цециліїв-Сервіліїв. У його “гуртку” було розроблено план реформ на користь плебсу, але від реалізації цього плану Сципіон відмовився через можливий опір у суспільстві.
134 року до н. е. Публій Корнелій отримав другий консулат і командування у війні з іспанським містом Нуманція, під стінами якого римляни вже зазнавали ганебних поразок. Сципіон зміг дисциплінувати облогову армію і взяти Нуманцію після семи місяців боїв. У гострій внутрішньополітичній боротьбі між сенатом і народним трибуном Тиберієм Семпронієм Гракхом, яка розпочалася в цей час (133 року) в Римі, він став на бік сенату, хоча Гракх був його близьким родичем, і схвалив убивство трибуна.
Надалі Сципіон очолив консервативну “партію”, що протидіяла прихильникам реформ – Гаю Семпронію Гракху, Марку Фульвію Флакку, Гаю Папірію Карбону. Він зміг домогтися фактичного припинення переділу землі в Італії і провалити ініціативу про дозвіл народним трибунам переобиратися, але при цьому, що й логічно, повністю втратив підтримку народу. У розпал цієї боротьби, 129 року до н. е., Публій Корнелій помер. Оскільки смерть була раптовою, його супротивників підозрювали в убивстві (популярна версія свідчить, що його отруїла дружина, яка сама походила з родини Гракхів).
Після смерті головного представника гуртка, можна вважати, що він де-юре “розпався”, тим паче, що незабаром помре і Полібій, а стоїк Панетій уже давним-давно як виїхав до Афін. Проте багато учасників гуртка значно пережили Сципіона, і ми регулярно бачимо їхні подальші контакти між собою. Вплив гуртка також значно пережив сам гурток, зокрема він сильно позначався на творчості Цицерона. Та й сам образ, талановитий полководець, який зруйнував Карфаген, успішно воював у різних куточках світу, придушив “повстання” Гракхів і водночас створив інтелектуальний клуб такого значення, що він увійшов у літературу як один зі зразків, – усе це привертало увагу римських авторів навіть через століття після зникнення самого гуртка.