Розглядаючи біографію Карла Маркса, його ранні роки, і особливо дисертацію про філософію Епікура і Демокріта, можна помітити постать некоего Кьоппена, який у той час був добрим другом Маркса. Але, дізнаючись про Кьоппена більше, ми натрапляємо на книжку, де згадується, що на початку XIX століття, коли вже цілковито панував німецький ідеалізм, у лавах самих ідеалістів іще панувала паніка, вони ще не подолали епікуреїзму й побоювалися його відродження. Для них очевидно, що філософія Просвітництва XVIII століття, особливо у Франції, була філософією Епікура. І вони за всяку ціну хочуть, щоб традиції французького Просвітництва більше ніколи не відроджувалися. Так про це пише, наприклад, Gareth Stedman Jones у книжці «Karl Marx: Greatness and Illusion» (2016):
У ході свого дослідження Кьоппен звернув увагу на те, що улюбленим мислителем Фрідріха Великого був грецький філософ Епікур, і взагалі на те, що «всі освічені the Aufklärer люди минулого (XVIII-го) століття в багатьох відношеннях були споріднені з епікурейцями, як і, навпаки, епікурейці виявили себе видатними просвітителями Aufklärer давнини». Епікур був найбільш ненависним романтикам філософом як родоначальник французького матеріалізму XVIII століття і механістичного погляду на світ. Його філософія була, за словами Фрідріха Шлегеля, «найгидкішою з усіх давніх систем… яка розкладає все на первинні тілесні атоми»; Шлегель нарікав на те, що епікуреїзм став домінантною філософією другої половини XVIII століття.
Це тим цікавіше, що рідний брат і найближчий соратник Шлегеля — викладав літературу в Бонні саме тоді, коли там навчався Маркс, і це був один із улюблених викладачів Маркса. Шлегель стоїть біля витоків єнського романтизму і взагалі німецького ідеалізму. І той факт, що він так різко жахається епікуреїзму, вартий того, щоб ми його зафіксували. Тут ми наведемо лише серію цитат Фрідріха Шлегеля з його філософських праць. Звичайний перелік, для зручності пошуку.
Фрідріх Шлегель проти атомізму
- Ф. Шлегель — із журналу Athenaeum (прибл. 1798-1800 рр.).
Полеміка Руссо з поезією є насправді лише поганим наслідуванням Платона. Платон більше проти поетів, ніж проти поезії; він вважав філософію найсміливішим дифірамбом і наймонодичнішою музикою. Епікур — справжній ворог мистецтва, бо він хоче викорінити уяву і зберегти лише сенс. Спінозу можна розглядати як ворога поезії зовсім інакше: тому що він показує, як далеко можна зайти у філософії та моралі без допомоги поезії, і тому що надто вже в дусі його системи не ізолювати поезію (and because it is very much in the spirit of his system not to isolate poetry).
- Ф. Шлегель — «Філософія історії», лекція 6.
Серед них особливо заслуговує на те, щоб її побіжно згадати, філософія чарваки, яка, згідно з Колбруком, містить метафізику секти джайнів або, принаймні, найбільше з нею узгоджується. Це система найрішучішого матеріалізму, що спирається на загальновідоме вчення про атоми — те, яке в пізньому греко-римському світі, здобувши чималий успіх і безліч послідовників, проповідував Епікур і яке в останні століття намагалися відродити численні нові автори; утім, тепер уже, завдяки глибшому духові значно далі просунутих природничих наук, воно, як видається, навряд чи зможе пустити міцне коріння.
- Ф. Шлегель — «Філософія історії», лекція 8.
Яким би численним не було в його етичному вченні, що ґрунтується, звісно, лише на природі та розумі як на вказівці на найвищу істину, як на підставі для пізнання Божественного (не зрозумілого належним чином у давній натурфілософії й зовсім не взятого до уваги в його власній, вкрай раціоналістичній системі), Арістотель не може бути таким самим надійним провідником, як Платон, а його систему, на противагу платонівській філософії, не можна розглядати як науковий вступ до християнського об’явлення та пізнання Божественних речей. Пізніші грецькі філософські секти й системи містять лише повторення або варіації того самого в інших висловах, а часто — просто суміш і компіляцію давнішої філософії або ж виявляють цілковите виродження філософського духу, як атомістична система Епікура, що так само атомістично впливає на етику і на життя.
- Ф. Шлегель — «Філософія історії», лекція 9.
У ті часи вивчення грецької філософії вважалося у римлян не більш ніж допоміжним засобом для осягнення красномовства, а через загальний занепад моралі та цілковиту байдужість до всезагальної нужди й повсюдного кровопролиття особливою прихильністю, звісно, користувалася філософія Епікура. Лише пізніше, коли за правління кращих імператорів були зроблені спроби морального відродження Римської імперії та характеру, прихильники цих заходів знайшли свою останню опору й спасіння у стоїчній філософії, яка й без того цілком відповідала суворості та твердості римського характеру.
- Ф. Шлегель — «Філософські читання» (1828)
Під науковими хибами, до яких у основних силах людської свідомості існує природна схильність і настрій і які я тому назвав уродженими, слід розуміти лише такі в корені хибні світогляди або наукові системи, що походять від однобічного спрямування та хибного вживання такої основної сили. При цьому тут не може бути й мови ні про поетичну фантазію, ні навіть про психологічні хиби цієї душевної здатності, а лише про одну-єдину від початку й до кінця наукову силу уяви, звернену винятково в цей бік і на цю сферу, якщо йдеться про те, яка хибна система і яка хиба в науці взагалі або ж у природознавстві зокрема могли б виникнути з хибного вживання цієї сили. Мені здається, що не що інше, як саме матеріалізм, що здобув загальну відомість, атомістичний погляд на природу і все тісно з ним пов’язане, — атомістичне мислення взагалі, надзвичайно мертвотний вплив якого на філософію є значно важливішим і значно небезпечнішим, ніж вплив тієї природничої системи, що набула лихої слави й нині здебільшого вже стала пережитком і, щонайменше, у своїй колишній формі видається цілком застарілою. Цей хибний атомістичний світогляд на природу не можна вважати хибою розуму або пояснювати як таку, оскільки розум усюди й повсюди значно більше прагне до безумовної єдності, ніж до безконечної різноманітності цих вигаданих атомів, з яких, нібито, все має складатися, причому, отже, не було б жодної можливості єдності, а все розпадалося б і розсипалося на незліченні множини окремих частинок. Це, мабуть, не можна назвати також і хибою розсудку, бо справжній розсудок не діє так просто й узагальнено, всюди й передусім атомістично дроблячи та розчленовуючи, а насамперед хоче розуміти, тобто розрізняти внутрішній сенс і вгадувати справжнє значення, бачити ціле й пізнавати саму сутність у її істинному дусі, що передбачає щось живе і лише до такого живого застосовне.
Де немає духу й життя, там і розуміти нічого, і ці прості найдрібніші природні тільця, або світові частки, що не піддаються подальшому поділу, утворювали б саме такий уже більше не пояснюваний і недоступний розумінню агрегат як основу сукупного чуттєвого світу й природи. Оскільки ж тепер і матеріальне розчленування, і анатомія видимих предметів та матеріалів ніколи не зможе зайти так далеко, щоб досягти цих безконечно малих первісних часточок буття, а хімічне розкладання тіл веде нас, навпаки, до суцільно летких і цілковито невловимих для будь-якого грубого схоплення живих елементів природи, — то всю цю гіпотезу слід вважати чистим, цілком довільним і так само цілком безпідставним вимислом, — хоч і цілковито непоетичним і не лише повністю позбавленим фантазії, а й, навпаки, таким, що вбиває всяку фантазію і саме життя, однак усе ж таки вимислом; і саме тому його й доводиться приписувати силі уяви, і саме в цьому сенсі та в цьому відношенні я раніше сказав, що якщо сила уяви, а точніше, сила наукової уяви, одного дня перекинеться на цей бік очевидного й тілесного явища, то хиба, що постане звідси, буде більшою за будь-яку іншу, — цілком позбавленим животворного начала й безжиттєвим породженням мозку найгрубіше-матеріального роду. Я б назвав це уявою смерті, бо все ціле ґрунтується саме на тій ілюзії та на тому припущенні, що все мертве, — цілковита протилежність давній, дуже поширеній природній вірі, що все, навіть і у видимому явищі та в на вигляд мертвому тілесному світі, внутрішньо наділене життям, живе й одухотворене, про що вже йшлося раніше. Виступати тут проти самого атомістичного погляду на природу як такого або намагатися дати його докладне спростування було б цілком поза межами моєї задачі, оскільки це вже цілковито належить до власне натурфілософії; та, мабуть, це було б навіть зайвим, оскільки жива натурфілософія з цілком іншої, значно вищої точки зору вже давно й майже повсюдно прийшла на зміну цьому духогубному природозапереченню.
У всякому разі один момент і досі становить собою історичну пам’ятку, а саме: коли Лейбніц протиставляє атомам Епікура свої монади — внутрішньо одушевлені й живі одиниці, з яких складається все, причому, однак, тут по суті все так само незмінно зберігається давнє поняття загального дроблення й розчленування; слід сказати, що в цьому, як і в багатьох інших речах, виявляється та сама характерна риса великого мислителя, завдяки якій він дивиться на помилку крізь пальці, зі поблажливою доброзичливістю, радше прагнучи дипломатичним тактом обійти її, ніж намагатися викорінити її в самій основі.
Набагато глибше вкорінене в усіх науках і набагато згубніше й небезпечніше для істинної та живої філософії, ніж усі ці давні атоми й усі хибні природничі системи матеріалістичного роду, що несуть спростування в самих собі, є атомістичне мислення, природна схильність і хибна схильність до якого закладені в людській здатності пізнання і, якщо брати до уваги її теперішній стан, таку схильність і схильність можна вважати цілком обґрунтованою. Реальна анатомія є вельми поважною і надзвичайно корисною та плідною наукою, оскільки вона не віддається мріям за допомогою секційного ножа наздогнати й знову спіймати життя, що давно вислизнуло, а прагне лише до того, щоб виявити й розшифрувати письмена, залишені в мертвій оболонці здоровими й хворобливими станами життя, що в ній мешкало. Мертва анатомія думки, однак, не приводить до таких щасливих результатів саме тому, що життя, яке ще присутнє в думці, тут-таки згасає під рукою прозектора; і з усіх наук можна навести безліч прикладів того, як від духу цього мертвлячого аналізу тікає всяка вища істина.
Ці два головні джерела філософської помилки: ілюзія безумовного буття й тотожного мислення, з усім тим, що з цього випливає в найрізноманітніших формах наукового фаталізму або поетичного пантеїзму, а також вельми перекрученого й хибного трагічного світогляду, з одного боку; з іншого — атомістичний природогляд, поряд з усіма іншими також тут належними матеріалістичними поглядами; далі — саме атомістичне мислення й мертве розчленування понять і дроблення думки, поряд із так глибоко вкоріненим у людській душі уявленням про смерть, на якому вони ґрунтуються; усе це разом утворює тепер щось на кшталт прокляття сліпоти, що від початку тяжіє над таким узурпованим самовладдям і абсолютним пануванням розуму, який прагне бути суверенним, — або ж, в іншому разі, — успадкований хворобливий симптом духовної безплідності та внутрішнього омертвіння мисленнєвої здатності, що цілком перебуває в матеріальних кайданах.
- Ф. Шлегель — «Філософія життя», лекція 8. Очевидно, це і є той фрагмент із визнанням панування епікуреїзму у XVIII столітті.
Але також і на духовному боці, в царині науки, можна було спостерігати подібний рух прискореного розвитку. Хіба що цей рух або напрям тут був іншим порівняно з освіченими епохами давнини, і ми пройшли його радше зворотним шляхом, або знизу вгору, з тією самою швидкістю. Я хочу цим сказати, що спершу й у останні десятиліття минулих століть спосіб мислення епікурейців, або ж щось до нього дуже близьке, був у нашу епоху переважно панівним. Потім разом із ним і поряд із ним з’явилися схоластична витонченість і різноголосся, а також, мабуть, завзяття в ученому колекціонуванні, властиве пізнішим грецьким школам, приблизно аж до епохи блискучих софістів та їхнього загального згубного впливу на народ. Усі системи й помилки, які тільки можуть лежати в сфері людського духу й мають своє підґрунтя в його істотних властивостях або ж знаходять свій природний привід у тому чи іншому, ніби вродженому людині непорозумінні, в тому вигляді, як вони протягом багатьох століть розвинулися у греків, наша епоха пройшла приблизно за ту саму кількість десятиліть; причому, однак, я сподіваюся, що аж ніяк не помилюся, якщо припущу, що в здійсненому зворотному русі послідовного повернення до істини, в цій висхідній лінії ми незабаром уже знову наблизимося до кращої епохи перших великих філософів Греції — Платона, Сократа або Піфагора.
Короткий підсумок
Підсумуймо всі ці цитати. Для Шлегеля епікуреїзм — не просто одна з античних філософських систем, а символ інтелектуального й духовного занепаду, загроза поетичному й цілісному сприйняттю світу (а-ля монізм, але ідеалістичний), яке він прагнув утвердити. Його ставлення до епікурейської філософії, особливо до її атомістичного матеріалізму, пройняте емоційною різкістю. Шлегель розглядає епікуреїзм як філософію, що руйнує уяву і життя. Епікур постає як «справжній ворог мистецтва», який прагне викорінити уяву на користь голого раціоналізму. Атомістична система Епікура зводить усе суще до «первинних тілесних атомів», що він називає «найогиднішою з усіх давніх систем». Це редукування, на думку Шлегеля, не лише позбавляє світ духовної глибини, а й суперечить прагненню розуму до єдності та цілісності. Атомістичне мислення — це «уява смерті», породжена перекрученим використанням наукової фантазії, яка вбиває всяке життя й фантазію, замінюючи їх механістичною ілюзією мертвої матерії.
Він убачає в епікуреїзмі культурно-історичну загрозу, пов’язуючи його з пануванням матеріалістичних ідей французького Просвітництва XVIII століття. У «Філософії життя» він прямо вказує на те, що «спосіб мислення епікурейців» домінував в останні десятиліття XVIII століття, що, з його погляду, ознаменувало регрес у розвитку людського духу. Для Шлегеля, чия філософія пройнята прагненням до синтезу поезії, релігії та науки, епікуреїзм постає як редукціоністський і антипоетичний підхід, який фрагментує реальність і позбавляє її внутрішнього сенсу. Його порівняння епікуреїзму з «мертвою анатомією думки» підкреслює переконання в тому, що атомістичне дроблення знищує живу єдність, до якої має прямувати істинна філософія.
Шлегель пише в епоху, коли німецький ідеалізм, від Канта до Гегеля, прагнув подолати механістичні та матеріалістичні тенденції Просвітництва. Епікуреїзм, пов’язаний із французьким матеріалізмом і раціоналізмом, сприймався як реальна загроза відродженню, особливо в умовах романтичної реакції на просвітницькі ідеали. Шлегель, як один із провідників романтичного руху, убачав в епікуреїзмі не лише філософську помилку, а й перешкоду для культурного та духовного оновлення, яке він пов’язував із поверненням до ідеалів Платона, Сократа та ранньої грецької філософії.
Див. також: