Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Оскільки художня література XIX століття ще значною мірою зберігає традиції класицизму й часто відсилає до античності, то й згадок про Епікура в найрізноманітніших книжках того часу насправді буде дуже багато — рахунок піде навіть на тисячі. Але це можуть бути або фрагментарні згадки, або суто критичні, або ж неправильно зрозумілі — як характеристики негативних персонажів (ненажера, розпусник, епікуреєць). Наприклад, нам точно відомо, що Епікура неодноразово згадує один із найбільших письменників Британії того часу — Бульвер-Літтон (1803-1873) [див. наш огляд його творчості], але це аж ніяк не центральні постаті його творів. Можна було б навіть згадати суто епікурейську авторку, популяризаторку філософії Епікура в США, феміністку й аболіціоністку Френсіс Райт (1795-1852). Але вона не зовсім британська авторка і не зовсім про літературу. Хоча її книжка «Кілька днів в Афінах» (1822) — цілком зіставний твір із тими, які ми розглядатимемо.
У цій статті ми зосередимося на інших літераторах. По-перше, 1821 року Джон Гібсон Локгарт (1794-1854) написав роман про стародавній Рим під назвою «Валерій», де один із акцентів було зроблено на філософії епікурейців, а головний герой цієї книжки, тісно спілкуючись із місцевими епікурейцями та спостерігаючи за різними виявами римської культури, поступово переходить від язичництва до християнства. Так само розвиваються події в романах Томаса Мура (1779-1852) — «Епікуреєць» (1827) і Волтера Пейтера (1839-1894) — «Маріус-епікуреєць» (1885), з тією різницею, що їхні персонажі вважали епікурейцями самих себе й перейшли в християнство безпосередньо з (в обох випадках хибно) зрозумілого Епікура. Акценти на звільненні від страху смерті, поміркованій насолоді та раціональному осмисленні світу, притаманні філософії Епікура, представлені в цих романах, головно, як складна й багатогранна система, яка, попри спотворення, залишається привабливою для героїв, що шукають сенс життя в добу духовних і культурних змін, у добу кінця античного світу та становлення нової світової релігії. Але автори цих книжок нерідко підпорядковують їх ідеалістичним наративам, що дещо применшує їхню практичну цінність.
Якщо розставити їх із погляду апологетики християнства, то найсильнішим апологетом і найменшим епікурейцем буде Т. Мур; він буквально критикує й висміює школу Епікура та дуже грубо приводить героя до розчарування й набуття віри. Дещо слабше, вже майже із симпатією до філософії епікурейців, писав Локгарт. Причому саме в романі Локгарта епікурейські позиції показано найближче до першоджерела. Єдине, що тут головний герой не був епікурейцем ані секунди свого життя, і ці позиції він спостерігає лише збоку. Ну а зовсім слабкою апологетика християнства була у Пейтера (герой хоч і помер як християнський мученик, але майже нічого не знав про християнство, і технічно він навіть не прийняв віри). Якщо говорити зовсім строго, то жоден із авторів не є епікурейцем і навіть не радить цю філософію своїм читачам. Вона просто непогано репрезентована в їхніх книжках, що показує незгасний інтерес до Епікура, навіть якщо його загалом оцінюють не надто високо. Про ставлення до епікуреїзму в німецькому ідеалістичному романтизмі радимо прочитати в статті про критику Епікура від Фрідріха Шлегеля; вона непогано відбиває настрої епохи.
Усі три твори ми вичитали й подали їхні перекази на сайті. Але тут ми не будемо знову їх переповідати, а лише покажемо епікурейську складову окремо. З зовнішніх джерел наведу як приклад лише три дослідницькі статті. Я їх практично не використовував і почасти навіть із ними не погоджуюся. Те, про що йдеться в наших статтях, — куди простіше, без зайвої води й пафосу, зате, як мені здається, ближче до суті справи. Ось самі статті:
📖 Епікуреїзм і християнство в історичних романах Дж. Локгарта «Валеріус. Римська історія» і Т. Мура «Епікуреєць» (Сомова Є. В.)
📖 Роман У. Пейтера «Маріус-епікуреєць» у контексті філософських та естетичних шукань (Сомова Є. В.)
📖 Проблематика роману У. Пейтера «Марій Епікуреєць: його почуття й ідеї» (Макартецька Ю. А.)
Дж. Локгарт — «Valerius. A Roman Story» (1821)
Повний переказ усього змісту книги — тут.
Якщо говорити зовсім коротко й по суті, то цей роман зосереджений на темі християнських гонінь в епоху Траяна. Це загальна фабула книги. Старі світоглядні системи руйнуються, нове поступово набирає обертів, і не в останню чергу завдяки пафосному мучеництву ранніх християн. Головний герой, родом із сільської провінції (Британії), надивився розпусти й жорстокості в Римі, наочно переконався, що Рим прогнив, і в ході всіх подій, закохавшись у християнську дівчину, почав допомагати християнам уникати репресій — і зрештою сам прийняв нову віру. Але варто зазначити, що зі старих світоглядів тут переважно фігурує лише стоїцизм і епікуреїзм (і певною мірою ще Геракліт і Парменід, але на другорядних планах). Стоїцизм тут подано відверто карикатурно, як мішень для висміювання позерства. Місцевий стоїк лише вдає філософа, щоб пристати до якихось багатих покровителів (подібні настрої передає у своїх книжках сатирик Лукіан, можливо, Локгарт запозичив ідею в нього). Епікуреїзм же, навпаки, показано дуже навіть компліментарно, зі спробою відокремити «істинне» вчення від «гедоністичного», тобто, так би мовити, з повагою до оригінального вчення. У романі коротко переказано взагалі все: і атомізм, і гедоністичну мету, і калькуляцію насолод і страждань під час вибору, і релігійний скептицизм, і політичну байдужість, і заперечення безсмертної душі, і боротьбу проти страху смерті. Показано, що самі епікурейці сприймають це вчення як «визвольне», а їхній характер радше веселий, на межі з трікстерством.
Безпосередньо епікуреїзм ніде не висміюється, лише є натяки, що це безрадісне вчення, адже за Епікуром ми помираємо остаточно, без жодних зустрічей із близькими людьми на тому світі. Ну і класичний закид, що епікурейці надто вже байдужі до актуального життя довкола, до політики й усякої метушні. На вулицях убивають християн, так, ну що ж тут поробиш, це, звісно, погано, тільки епікуреєць у романі й пальцем не збирається поворухнути, щоб цьому завадити. Та й якщо допомагати християнам, то вони потім усе одно боротимуться проти епікурейців, тож навіщо тоді це взагалі? Така позиція змальована радше як мінус. І загальна мораль книжки все одно полягає в тому, що декаданс — це погано, а отже епікуреїзм радше постає як негативний симптом розкладеного суспільства, і т. д. і т. п. Увіруйте, брати. Головний герой увесь час скептично ставиться до філософії греків, і він навіть не переходить із філософії в християнство, а стає християнином на тлі споглядання філософських шкіл. При цьому треба розуміти, що філософська тематика займає від сили 5% тексту книги, а решта — це про гоніння на християн, кидання левам на аренах і т. д. Таке ставлення до Риму загалом добре збігається з біографією Локгарта, який по життю був радше консерватором, писав у газетах торі й навіть перекладав англійською праці Шлегеля. Хоча є згадки, що він непогано ставився навіть до Дідро або Персі Шеллі. Тож Локгарт не такий уже однозначний у своєму консерватизмі, тут він радше нагадує Едмунда Берка.
Т. Мур — «The Epicurean» (1827)
Англійський романтик Томас Мур начебто навіть не пов’язаний зі Шлегелем, як Локгарт, і безпосередньо приятелював із більш революційно налаштованим, майже лівим романтиком Байроном. На відміну від Локгарта, він буквально називає свій твір «The Epicurean», а для деяких його видань гравюри робив навіть славетний художник Вільям Тьорнер. Здавалося б, тут просто неодмінно мають бути похвали епікурейській школі та її м’яка апологія. Але, на жаль, усе зовсім не так, і навіть навпаки. У цій книжці розповідається історія Алкіфрона, відомого софіста пізньої античності, який то чи наслідував Лукіана, то чи взагалі був його другом і сучасником. Точно датувати його життя ніхто не може. У романі Мура він живе на початку III століття й постає як лідер епікурейців в Афінах, який вирушає до Єгипту, щоб знайти секрет безсмертя. Навіть Г. Ф. Лавкрафт писав, що Томасові Муру в його романі «вдається створити справжню атмосферу надприродного жаху, коли мова заходить про підземні лабіринти під святилищами Мемфіса». Але повний переказ цієї книжки ми подали в окремій статті про неї — тут. А зараз зосередимося лише на тому, як у ній подається вчення епікурейської школи.
Якщо зовсім скоротити фабулу й сюжет книжки до одного невеликого абзацу, то оповідь починається з обрання Алкіфрона на посаду лідера школи Епікура. Він раптово лякається смерті, і в нього стається спалах осяяння, що вказує йому: в Єгипті на нього чекає «вічне життя». Він приїздить до Єгипту, переживає різні пригоди, зокрема посвяту в таємниці державної релігії з усіляким похмурим містицизмом у дусі готичних романів, переслідуючи прекрасну жрицю, в яку закохався з першого погляду. Як виявилося, її звуть Алета, і вона, криптохристиянка, тікає від таємних обрядів разом з Алкіфроном. Тепер вони разом мандрують уздовж Нілу до Верхнього Єгипту, прямуючи до християнського монастиря, яким керує послідовник Орігена. Алкіфрон зазнає посвяти в християнську релігію в надії залишитися з Алетою і стати її чоловіком. Але імператорський указ невдовзі наказує переслідувати всіх християн, які не зрікаються своєї віри, і соратники Алкіфрона, зокрема Алета, були схоплені й убиті, а сам він дістав прощення, бо в ньому впізнали главу епікурейської школи, і підозри в християнстві відпали. Після цього він уже не повернувся до афінської школи й до старості та смерті (також насильницької) блукав пустелею як відлюдник.
У романі Мура епікуреїзм від самого початку подано у спотвореній формі, як прагнення до чуттєвих насолод, що нібито відображає занепад школи Епікура. Але жодних позитивних характеристик епікурейській школі він не дає. Принципи атомізму герой узагалі не застосовує, окрім випадку, коли фантазує про безсмертя і припускає, що атоми безсмертних зірок можуть замістити атоми його тіла, і тоді безсмертя може стати можливим навіть без усякої магії, за допомогою атомів. В іншому і автор, і його герой сприймають епікурейську філософію як погоню за насолодами. Строго кажучи, ця книжка висміює Епікура, показуючи, що його філософія не може нікого переконати й уже тим паче втішити перед страхом смерті. Як пам’ятка романтизму й готичних романів — дуже непогана книжка. Але як якийсь приклад популяризації епікуреїзму це радше приклад зворотний, після прочитання якого можна переконатися радше в тому, що епікурейці — це якісь мудаки.
У. Пейтер — «Marius the Epicurean» (1885)
Повний переказ усього змісту книжки — тут.
Найвитонченіше й найбільш естетизоване зображення епікуреїзму пропонує роман Пейтера, де ця філософія постає як учення, засноване на інтенсивному сприйнятті краси. Марій, головний герой, проходить шлях від примітивного язичництва до епікуреїзму, а через інтерес до стоїцизму — до часткового прийняття християнства. Пейтер наголошує, що епікуреїзм Марія — це не вульгарний гедонізм, а аскетична практика, спрямована на досягнення безтурботності через споглядання, читання, поезію та інтелектуальні заняття. Але епікурейська ідея свободи від страху смерті наштовхується на роздуми про скінченність життя, особливо після смерті друга Марія, епікурейця Флавіана, що спонукає героя шукати глибших істин. Пейтер, перебуваючи під впливом гегельянської філософії та естетизму, подає епікуреїзм лише як одну зі сходинок духовного розвитку, що поступається християнству з його ідеалістичною обіцянкою спасіння. Це підпорядкування раціональної філософії ідеалістичному наративу видається штучним, особливо з огляду на те, що Марій помирає, не завершивши свого навернення до християнства, а отже, залишає епікуреїзм у романі відкритим для тлумачення як самодостатню систему. І можна навіть сказати, що все його мислення й сприйняття залишається епікурейським аж до самого кінця, якщо говорити про загальний підхід, збереження скепсису тощо. Але воно також було й релігійним від самого першого моменту, ще до того, як герой познайомився з філософією. Це складна, але й найцікавіша ілюстрація того, як від епікурейської філософії можна перейти до християнства.
Підсумовуючи: Волтер Пейтер через образ Марія формулює епікурейську філософію життя як мистецтво. Життя має бути прожите як твір мистецтва — повно, яскраво, в усвідомленні кожної миті, але водночас цнотливо й співчутливо. Αἴσθησις (відчуття) для нього — вихідна точка, але мета — майже релігійне переживання краси. Цей естетичний епікуреїзм у Пейтера набуває виразного етичного виміру. Марій — свідчення того, як культура відчуттів і плекання краси може виховати не егоїста, а особистість, здатну на найвищу чесноту. Пейтер показує альтернативу двом крайнощам: з одного боку, грубому гедонізмові й духовній порожнечі, з іншого — ригоризмові стоїчної або християнської ортодоксії, що вимагає зречення земного. Альтернатива Пейтера — це гармонія: насолода, consecrated (освячена) пристрастю і серйозністю. Його епікуреїзм справді зустрічається посередині з кінічно-стоїчною святістю: обидва сходяться на ідеї поміркованості, чистоти серця й уваги до теперішнього. Недарма у фіналі Марій, залишаючись епікурейцем («він і далі, від години смерті до години смерті, вважав життя самоціллю, подібною до музики»), водночас поводиться як християнин, що любить ближнього більше за себе. «Марій Епікуреєць» можна читати як тонку апологію естетичного й релігійного життя, злите воєдино. Як зазначив дослідник Джуд Райт, Пейтер у цьому романі створив своєрідну «релігійну герменевтику естетичного досвіду», де суб’єктивне естетичне сприйняття стає шляхом до розуміння реальності. Рання віра Марія в домашніх пенатів поступово трансформується в особисту «релігію бачення»: у віру в цінність краси, любові й миті, яка, не будучи християнством у догматичному сенсі, виявилася співзвучною самому духові християнства. Саме тому душа Марія здається «anima naturaliter Christiana», хоча його розум залишається naturaliter Epicurea.
У всіх трьох романах епікуреїзм від самого початку приваблює героїв своєю раціональністю, наголосом на насолоді миттю та звільненням від метафізичних страхів. Локгарт найточніше передає справжню суть учення Епікура, наголошуючи на його етичній суворості та інтелектуальній глибині. Мур, навпаки, починає зі спотвореного образу епікуреїзму, але через духовний пошук героя підкреслює його потенціал для осмислення життя. Пейтер представляє епікуреїзм як естетичну філософію, але підпорядковує її ширшому ідеалістичному контекстові. З погляду прихильника Епікура, всі три автори, попри їхню повагу до епікуреїзму, схиляються до ідеалістичних висновків, подаючи християнство як найвищий щабель духовного розвитку, а тому їх не можна оцінити справді високо.
Підсумок для прихильника Епікура:
Локгарт — союзник. Його епікуреїзм ясний, героїчний, філософськи чесний.
Мур — противник. Під маскою поваги він віддає Епікура в руки містицизму.
Пейтер — витончений послідовник. Він робить Епікура не лише філософом, а й естетичним еталоном.