Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Просто переказ книги в подробицях. Важливий як згадка епікурейців у літературі романтизму.
На відміну від романів доби романтизму з домінантною епікурейською тематикою («Валерій» Локгарта і «Епікуреєць» Мура), нині ми оглядаємо роман, написаний значно пізніше. Його автор, Уолтер Пейтер, був одним із провідників руху «естетизму», з гаслом «мистецтво заради мистецтва», що так сильно дратувало марксистів того часу. Пейтер був літературним критиком і вважався одним із найвидатніших стилістів. Багато писав про мистецтво доби Відродження. Він надихався як класицистами на кшталт Вінкельмана, так і модерністами, що тільки зароджувалися, на кшталт Вільяма Морріса. Був знайомий із більшою частиною тогочасної літературної богеми. Але на відміну від переважно консервативної вікторіанської моралі, Пейтер захищав у спадщині античності та Ренесансу її гедоністичні риси, і особливо гомоеротичні елементи. Майже всі розуміли, що Пейтер — відкритий гомосексуал. Значною мірою саме це стало головною причиною нападок на Пейтера. Проти нього виступили навіть, здавалося б, ліберальні публіцисти. Наприклад, Джордж Еліот засудила його книгу про Ренесанс як «вельми отруйну у своїх хибних принципах критики та хибних уявленнях про життя». Багато праць Пейтера зосереджені на чоловічій красі, дружбі та любові — або в платонічному сенсі, або, опосередковано, у більш фізичному сенсі. Але головна проблема естетизму з погляду філософії, з погляду марксистів і не лише їх, — у надмірній суб’єктивності під час аналізу творів.
Теорія, гіпотеза, переконання значною мірою залежать від темпераменту; вони, так би мовити, лише еквіваленти темпераменту.
— Марій-епікуреєць, розділ XX.
У своєму філософському романі «Марій Епікуреєць» (1885), дія якого відбувається в Римі доби Антонінів, що, на думку Пейтера, мав паралелі з його власним століттям, він досліджує «відчуття та ідеї» молодого римлянина, який ідеалом обирає «естетичне» життя — життя, засноване на αἴσθησις, відчутті, сприйнятті, — пом’якшеному аскетизмом. Залишивши позаду релігію свого дитинства, випробовуючи одну філософію за іншою, ставши секретарем імператора-стоїка Марка Аврелія, Марій перевіряє естетичні теорії свого автора на практиці. «Марія» прихильно прийняли, і він добре продавався; друге видання вийшло того самого року. Після цього Пейтер став престижним лектором, а 1893 року видає книгу «Платон і платонізм». Тут і в інших нарисах про Давню Грецію Пейтер пов’язує з грецькою культурою діалектику романтизму й класицизму, як дві тенденції спрямовують усі форми мистецтва впродовж багатьох століть. Пейтер намагається схвально відгукуватися про Платона, через що його часто вважають платоніком. Але в цьому разі Платон виявляється радше ворогом Пейтера, оскільки античний філософ опиняється в таборі класицизму, а Пейтер усе ж ближчий до романтиків. Та спроби зблизитися з платонізмом і класицизмом у консервативному сенсі тут явно свідомі, і перехід між книжками «Марій» і «Платон і платонізм» помічають багато дослідників. 1892 року Пейтер публікує статтю «Лакедемон» (1892), де розглядає Спарту у цілком прихильному світлі. У цей перехідний період Пейтер намагався змити з себе звинувачення в гедонізмі, але таким чином він лише пом’якшував гедонізм елементами аскетизму й естетизму, чим майже наближався до оригінального вчення Епікура. У рецензії 1891 року на «Портрет Доріана Ґрея» Пейтер висловив несхвалення спотворенню епікуреїзму в інтерпретації Вайльда:
«Справжній епікуреїзм прагне до повного, але гармонійного розвитку всієї людської природи. Втрата ж морального почуття — наприклад, почуття гріха і праведності, як до цього так поспішно й рішуче прагнуть герої містера Вайльда, — означає … спрощення, перехід від вищого до нижчого рівня розвитку».
Отже, навіть у пізній період можна з певними застереженнями сказати, що Пейтер був поміркованим прихильником Епікура, і навіть якщо це не зовсім так, а з часом він став більше схилятися на бік Платона, то принаймні під час написання «Марія» цей платонічний вплив був бодай трохи слабшим.
Від сільської релігійності до міського життя. Філософія Епікура
Отже, цей роман — єдиний завершений і повноцінний художній твір Пейтера. Як уже зазначалося, дія книги відбувається в 161–177 роках нашої ери, у Римі доби Антонінів. У ній показано інтелектуальний розвиток головного героя, молодого римлянина, у період змін і непевності. Оповідь ведеться від третьої особи, з погляду Марія, до якої додано різні вставні міркування — від адаптацій класичних і ранньохристиянських творів до щоденника Марія та авторських коментарів. Роман відкривається в сільській Етрурії II століття н. е., де хлопчик Марій виховується в атмосфері старих патріархальних вірувань Риму. Далеко від столичної метушні він вбирає «релігію Нуми» — давні обряди домашнього вогнища, культ предків і пенатів, просту сільську побожність, патріархальну, архаїчну релігію стародавнього Риму. Ця віра ще продовжувала існувати, попри дедалі сильніший вплив християнства. Тут Пейтер, як справжній романтик, протиставляє штучну релігійність міського життя й справжню побожність сільської традиції, у якій ритуали та етикет постають формою моральної й естетичної дисципліни. Юний Марій, єдина дитина в патриціанській родині, що виріс у сільській Етрурії, змалку сприймає релігію як щось живе, речовинне й духовно насичене. Він відчуває благоговійний страх перед божественними силами, що виявляються в деталях повсякдення: в обрядах біля родинного вогнища, у мовчанні під час амбарвалій, у спогадах про батька, у жертвопринесеннях манам. Релігія для нього — це совість, виражена в тілесній поведінці та чуттєвому символізмі. Але він також відчуває співчуття, наприклад, до жертовних тварин, що свідчить про зародження скепсису щодо традиційної обрядовості.
Марій схильний до рефлексії, тривожності, а водночас — до епікурейського споглядання краси природи. Він інтуїтивно боїться зла, особливо ірраціонального й фізично відразливого. У дитинстві Марій переживає хворобу й вирушає до храму Ескулапа. Там він проходить обряд «інкубації» — сну в святилищі в надії отримати цілюще об’явлення. Він боїться зміїної подоби божества, але натомість до нього уві сні приходить юний жрець і виголошує філософську проповідь — вона стає для Марія об’явленням, що визначає напрям усього подальшого життя. Суть цієї проповіді — це естетична дисципліна зору. Людина має очищати сприйняття, шукати видиму красу як шлях до внутрішньої рівноваги. Уперше в тексті постає мотив кіренської чуттєвості, або епікуреїзму, але в його витонченій, майже платонівській формі. Від цього моменту для Марія здоров’я, чистота, поміркованість стають не лише гігієнічними, а й етичними категоріями.
Смерть матері стає переломним моментом. Уперше Марій відчуває, що релігія може бути лише «одним із голосів» — поруч з іншими можливими інтерпретаціями світу. Він починає сумніватися, чи не є архаїчна релігійність лише поетичною мовою, що виражає певний спосіб життя, а не абсолютною істиною. Юнака відправляють навчатися до школи в Пізі, і він залишає рідний дім — так завершується перший етап його духовного шляху, де він іще віруючий язичник, але вже заражений сумнівами. У Пізі він стикається з розмаїттям — фізичним, моральним, інтелектуальним — і вперше відчуває силу поточного моменту. Його починає приваблювати «реальність видимого», чуттєве життя, мода, міська культура. Контраст між суворістю дитячої релігії та принадною свободою входить у гостру фазу. Він вступає в критичний період інтелектуального самовизначення.
Саме в цей час він зближується зі своїм старшим товаришем Флавіаном — геніальним, красивим і порочним юнаком. Цей персонаж уособлює чар еллінізму: естетизм, риторичну витонченість, гедонізм, але й аморальність. Між ними виникає складна, майже еротична дружба, у якій Марій почувається то учнем, то шанувальником. Флавіан навчає його «науки насолоди», філософії індивідуалізму та естетичного епікуреїзму. Юнаки з захватом читають латинські тексти, особливо роман Апулея «Золотий осел» із міфом про Амура і Психею. Пейтер вплітає в оповідь цілий вставний епізод — переказ казки про Психею, прочитаної героями. Разом друзі обговорюють красу стилю та сенс прочитаного: Марій поступово відкриває для себе естетичний вимір життя, цінність чуттєвих вражень і слова як провідника краси. Флавіан, зачарований владою слова, сам складає вірш (Pervigilium Veneris, «Напередодні Венери»), що прославляє оновлювальну силу любові та весни. Через спілкування з ним Марій уперше відчуває смак до філософії кіренаїків. Однак Флавіан уособлює безтурботніший, нестримніший гедонізм, тоді як Марій уже схиляється до стриманішого сприйняття насолод. Найважливіша подія — знайомство з певним новим «золотим» текстом, який збуджує в Марія новий тип естетичної свідомості. Він відчуває, що краса і є шляхом до істини, але вона має бути чистою, очищеною від вульгарності, поміркованою. Він починає сприймати навколишній світ як твір мистецтва, наділений моральною та метафізичною цінністю.
Серед іншого Флавіан познайомив його з писаннями одного дотепного чоловіка, тоді дуже зайнятого пером, некоего Лукіана, — писання, здавалося, переповнені тим інтелектуальним світлом, спрямованим на тьмяні місця, яке, принаймні в сезони розумової ясної погоди, може змусити людей сміятися там, де вони звикли, можливо, молитися.
В окремому розділі Пейтер аналізує літературні смаки та стильові уподобання епохи. Флавіан і Марій віддаються риторичним іграм, дбають про «красу фрази», перетворюють письмо й мовлення на форму мистецтва, культивуючи штучний, витончений стиль — «евфуїзм». Але якщо для Флавіана стиль — це гра, то для Марія це спосіб долучитися до порядку й гармонії. Через стиль він прагне знайти еквівалент внутрішньої дисципліни. У літературі він починає шукати не лише насолоду, а й засіб самоформування. Мова, стиль, ритм мовлення стають для нього тим, чим для стоїка чи епікурейця є чесноти. Прихована етика естетизму тут починає усвідомлюватися як філософія.
Кульмінацією першої частини стає епізод свята богині Ісіди в сусідньому місті. Флавіан захоплюється пишними ритуалами східного культу й проводить бурхливу ніч святкування. Але невдовзі після цих «білих ночей» настає розплата: Флавіан тяжко занедужує (можливо, на чуму) під час цього фестивалю. Марій самовіддано доглядає вмираючого друга. У довгі дні агонії Флавіана він глибоко переживає крихкість людського життя. Флавіан, попри колишній скептицизм, в останні години життя шукає розради в традиційних римських молитвах, упадає в напівязичницьке благочестя. Дивлячись на це, Марій глибоко вражений: він відчуває жах перед фізичним розпадом і водночас усю порожнечу релігійних ритуалів, які не здатні нічого врятувати. У вмираючому Флавіані, що чіпляється за прекрасні рядки власної поезії, Марій бачить, якою минущою є краса й насолода перед обличчям смерті.
Так закінчується перша частина книги — Марій стоїть біля поховального вогнища друга, захоплені уроки насолоди змінюються гірким знанням про смертність. Це викликає в ньому новий тип рефлексії: він починає шукати філософську опору не в обрядовості, а в глибшому розумінні природи тіла й душі. Чуттєвої краси недостатньо, а традиційна релігія безсила. Потрібна філософія, яка поєднає їх обидві, не відкидаючи жодної.
Новий кіренаїк проти Риму
Смерть Флавіана справляє на Марія катастрофічне враження. Дивлячись на його урну, оточену зів’ялими квітами, він переконується не просто в його фізичній загибелі, а в повному зникненні душі, як вогню в попелі. Навіть «сумнів» умираючого тепер здається Марію наївною ілюзією. Його охоплює майже стоїчне або навіть матеріалістичне відчуття остаточного розпаду. Переживши втрату, Марій входить у доросле життя з оновленим світоглядом. Він переосмислює уроки Флавіана й формулює для себе філософію, яку Пейтер називає «новим кіренаїзмом». Це різновид епікурейської позиції: Марій утверджує цінність кожної короткої миті й постійно мінливого потоку явищ, спираючись на думку Геракліта про вічну плинність («panta rhei»).
Від Епікура, від грому й блискавки Лукреція — подібно до грому й блискавки, якими можна було б здалеку насолоджуватися, відкинувшись у саду троянд, — він повернувся до письменника, який був у певному сенсі вчителем обох, до Геракліта Іонійського. Його важка книга «Про природу» була навіть тоді рідкістю, оскільки люди давно вже задовольнялися цитуванням лише деяких блискучих, окремих оракулів із того, що було в найкращому разі обтяжливим видом знання. Але складність ранньої грецької прози лише підстьобнула цікавість Марія; письменник, чия переважна ясність інтелектуального погляду так відділила його від інших людей, які так мало тішилися цій перевазі, був відверто вимогливий до тієї кількості побожної уваги, якої він вимагав від учня.
Однак його епікуреїзм не скочується до грубого гедонізму. Навпаки, Марій схиляється до витонченого, майже аскетичного насолоди простими речами. У своєму щоденнику він зазначає: «Як мало мені насправді потрібно… краплі води, кілька польових квітів із їхнім безцінним ароматом», аби лише розум працював спокійно. Цей споглядальний епікуреїзм вирізняється поміркованістю й увагою до деталей досвіду. Марій прагне, за висловом Пейтера, «бути вічно тим, хто перевіряє нові думки, не погоджуючись із полегшувальною ортодоксією». Його девіз — вільний дух, «свобода душі» від упереджень і страхів, щоб усіма чуттями вловлювати красу плинної миті. Головний принцип: якщо нам доступне лише теперішнє, треба наповнювати його повнотою сприйнять та інтелектуальних вражень. Але не заради задоволення як такого, а заради інсайту, прозріння. Ця життєва програма передбачає дисципліну, працю думки, моральну тверезість. Отже, «Let us eat and drink, for tomorrow we die» перетворюється на етичне й майже стоїчне висловлювання, а не на гасло розпусти. Він прагне не стільки до насолод, скільки до досконалості життя — в його повноті, складності, болю й красі. Життя треба прожити красиво й осмислено, якщо воно — все, що ми маємо. Варто відзначити одну думку Пейтера, яку він мимохідь кидає, розгортаючи буквально теорію архетипів в історії філософії:
Як і всі теорії, що справді виражають сильну природну схильність людського розуму або навіть одну з його характерних форм слабкості, ця жилка розмислу є сталою традицією у філософії. Кожна епоха європейської думки мала своїх кіренаїків або епікурейців під багатьма масками: навіть під каптуром монаха.
Озброєний новою філософією, Марій полишає провінцію й вирушає 166 р. дорогами Італії до Рима, бажаючи на практиці втілити свій ідеал життя як естетичної мандрівки. Дорогою до Вічного міста доля зводить його з молодим римським офіцером на ім’я Корнелій. Корнелій — шляхетний, спокійний і загадковий юнак, який одразу прихиляє Марія до себе. Вони випадково знайомляться на дорозі, разом обговорюють античну поезію та філософію, і між ними зав’язується міцна дружба. Корнелій, хоч і воїн, наділений якоюсь особливою внутрішньою зібраністю та радісним самовладанням, походження якого Марій поки що не розуміє. Їхні шляхи ненадовго розходяться, але вони домовляються зустрітися в Римі. У дорозі перед Марієм постають символи занепаду й надії: руїни, епізоди народного життя, театральні сцени просто неба, майстерні, а також злидні й сліди чуми.
Прибувши до столиці, Марій вражений величчю «світу в одному місті», при цьому Рим постає йому як «найрелігійніше місто у світі» — на кожному кроці храми численних богів, екзотичні культи, вівтарі в закутках. У Римі Марій занурюється у світ давнини, немов у «музей цивілізації». Це місто-символ, що зібрало в собі всі етапи античної культури. Молодий провінціал із благоговійним трепетом блукає Форумом, Капітолієм, милується пам’ятками, відчуваючи, що потрапив у центр всесвіту. Він бачить гармонійне поєднання стилів, уцілілі пам’ятки, і водночас — ознаки близького розпаду. Марій відчуває подих часу над стародавніми святинями й невиразну тугу серед пишноти, ніби під шарами мармуру приховано «шари мертвих речей і людей». Він переживає і естетичне захоплення, і філософське відчуження. Він відчуває, що Рим — це місце крайнощів: благоговіння і сатурації, інтелектуалізму й масової істерії. Його друг Корнелій відходить від усього цього, не беручи участі в ритуалах, і тут нам уже натякають, що Корнелій християнин.
Освіта й витонченість Марія дають йому змогу швидко ввійти до вищих кіл. Завдяки блискучому знанню грецької та латини Марій отримує посаду придворного секретаря при самому імператорі Маркові Аврелії. Марій стає частиною інтелектуального гуртка при дворі — він присутній на читаннях філософських трактатів, допомагає пергаментами імператорові-стоїкові, на власні очі спостерігає величну постать Марка Аврелія. Імператор, знаний як «філософ на троні», вражає Марія своєю лагідністю, міркуваннями про доброчесність і спокійною мужністю. На тлі війни на Дунаї описується смерть Луція Вера — ледачого (Пейтер не знає, але Вер із величезною ймовірністю був епікурейцем), проте чарівного співправителя Марка Аврелія. Його смерть викликає хвилю пліток і підозр, але Аврелій, будучи доброчесним філософом, влаштовує йому пишний похорон і проголошує апофеоз. Після церемонії Марій знову відвідує імператора, який тепер живе в спорожнілому палаці: заради війни він продав коштовності й антикваріат. Імператор показує йому манускрипти, філософські нотатки, особисті роздуми та щоденники, звернені до сина Коммода. В описі цих записів Пейтер уперше вводить тему «внутрішнього гостя» — logos усередині людини, усвідомлюваного як співрозмовник, майже як «Бог». Ця ідея розвиватиметься як один із передвісників християнського самосвідомлення. Деякий час Марій навіть зачарований стоїчним ідеалом: під впливом імператорських бесід і читання «Meditationes» він починає сумніватися, чи не надто вузька його епікурейська позиція. Але поки що не робить надто поспішних висновків.
Сумніви в епікуреїзмі та стоїцизмі
Наступний розділ книги відкривається в храмі Миру, заснованому Адріаном і що став інтелектуальним клубом. Там філософ Корнелій Фронтон виголошує промову про мораль, подаючи стоїцизм як форму «естетичного порядку». У цій витонченій версії стоїцизм постає не як сувора доктрина, а як вишукана етика смаку, приваблива для «еліти». Стоїк — це вже не аскет у лахмітті, а гідний співрозмовник аристократичної публіки. Старий ритор красномовно звеличує мораль як найвищу гармонію, «щось на кшталт музики або мистецтва в житті», закликаючи еліту до доброчесності.
Для Марія виступ Фронтона стає особистим викликом: філософ ніби звертається саме до нього, до того, хто інстинктивно живе за «новим кіренаїзмом», але відчуває естетичний дискомфорт від власної моральної безґрунтовності. Постає думка, що мораль — це не стільки обов’язок чи страх покарання, скільки тонке наслідування морального смаку кращих людей, невидимого «аристократичного клубу людства», у якому панує мораль як форма прекрасного звичаю. Ця ідея, споріднена з пізнім стоїцизмом Марка Аврелія, пробуджує в свідомості Марія бажання відшукати не абстрактне обґрунтування моралі, а її зриме втілення у «видимій локальності»; він шукає місто, справжню громаду, у якій мораль утілена як естетична й духовна форма життя (і, звісно ж, такі громади існують — це християнські церкви). Марій, чия совість іще зберігає пам’ять про епікурейський скептицизм, стривожений: чи не проґавив він чогось важливого у своєму «ретельно продуманому розумовому плані», виключивши з нього «стару мораль»?
Після цієї лекції Марій рефлексує над власною версією епікуреїзму. Його філософія була філософією внутрішньої вибірковості та естетичного гедонізму. Але тепер він починає підозрювати, що такий підхід виключає важливі сторони життя — участь, співчуття, спільність. Пейтер зауважує, що епікуреїзм — філософія юності: пристрасна, але однобічна; вона чарує своєю моральною чистотою, як тілесна невинність. Але все ж вона потребує «корекції», включення до ширшої традиції, такої як стоїцизм або християнська етика. Пейтер тут зауважує, що в історії ці системи у своїх найвищих формах зближуються. Мета не гедонізм як такий, а досконалість у відчутті життя. Тому його персонаж, Марій, визнає, що кіренаїзм платить надто високу ціну за свої «моменти чистого відчуття» — він відтинає людину від релігії, спільних норм, дружби і традиції. Не релігія як догма, а як людський досвід, як колективна форма пам’яті, як художньо-етична система, насичена змістом, починає здаватися йому необхідною.
«Чи не можна жити повніше, дотримуючись стоїчних чеснот?» — запитує він себе, помітивши моральну привабливість образу Аврелія.
Однак, ближче пізнавши імператора та його оточення, Марій починає бачити тіні стоїцизму. Він починає відчувати розбіжність між собою і своїм імператором: стоїчна меланхолія викликає в нього дискомфорт. Ця філософія терпіння, підпорядкування світовому порядку, прийняття страждання — усе це починає здаватися Марію виправданням зла. Йому претить стоїчна терпимість, що перетворюється на байдужість. Вирішальний епізод — відвідини імператором публічних ігор, де на арені звірі шматують полонених. Народ радіє, імператор безпристрасно присутній із почуття обов’язку, не виявляючи жалю до жертв. Марій приголомшений: стоїчна байдужість до болю здається йому жорстокою вадою цієї чесноти. Він згадує, що сам Аврелій у своїх максимах учить приймати смерть і страждання як природні, не переймаючись «нікчемним тілом». Але чи можна, міркує Марій, так зневажити живе почуття, щоб спокійно дивитися на насильство? Після тієї сцени в амфітеатрі Марій відчуває розчарування в стоїцизмі. Імператор, якого Марій так шанував, тепер видається «безпорадним і певною мірою морально скомпрометованим», оскільки навіть не намагається пом’якшити жорстокі звичаї.
Розчарувавшись в офіційній ідеології Риму, Марій почувається морально самотнім у великому місті. У палаці він — чужинець, чий епікурейський ідеал радості життя не знаходить повного відгуку. Його колишня епікурейська впевненість захиталася (стоїки вказали на її обмеженість), але й стоїцизм не став прийнятною альтернативою. У пошуках себе Марій тимчасово відсторонюється від марнотного двору. Завершальний розділ третьої частини — кульмінація внутрішніх пошуків Марія. На тлі тривожного очікування нової війни він знову розмірковує про Логос, про ідею розумного «внутрішнього співрозмовника» в людині. Але тепер він іде далі: починає уявляти, що цей Логос — не просто частина розуму, а хтось, хто може бути особистістю, хай і прихованою. Він і далі вагається: Логос може бути проєкцією, фантазією. Але, з іншого боку, можливість того, що це справді співрозмовник, жива реальність, — дає йому розраду, напрям, навіть сенс життя. Він робить вибір не на основі знання, а волі. Actio fidei — не як догмат, а як психологічна необхідність. У цьому виборі він стає на «дальший шлях», залишаючи позаду як епікуреїзм, так і стоїцизм, і наближаючись до чогось нового — до передчуття християнства. Він полишає задушливу столицю, відчуваючи, що Рим, колись сповнений богів, став духовно спустошеним лісом із бронзи.
Душа за природою християнська
Марій бере відпустку й виїжджає з Рима, намагаючись відновити душевну рівновагу на лоні природи. Він здійснює кілька самотніх мандрівок мальовничими околицями: блукає Кампанією, Альбанськими та Сабінськими пагорбами. Тут, далеко від палацових інтриг, його душа знаходить утіху. Під час однієї з таких прогулянок Марій переживає щось на кшталт містичного осяяння — день цілковитого душевного миру й краси, коли навколишній краєвид постав перед ним майже як божественне об’явлення. Пейтер описує цю сцену як епіфанію: погожий день, залитий сонцем, спокій пагорбів, давні руїни й хмари — усе це раптом складається для Марія в відчуття присутності «вічного Розуму» або благого духу всесвіту. Він почувається не сам: ніби поруч іде невидимий «божественний супутник». Марій відчуває, що Всесвіт не ворожий, що в його гармонії є місце любові й красі. Згодом він згадує цю сабінську епіфанію як дорогоцінне джерело внутрішньої міцності. У філософському плані він тлумачить те, що сталося, через платонічні ідеї — можливо, як мимовільний дотик до ідеального Логосу. Однак, підкреслить Пейтер, це видіння не стало для Марія прелюдією до релігійної віри чи зречення його епікуреїзму. Радше воно надало його естетичному світосприйняттю відтінку духовності, етичного забарвлення.
Відпочивши душею, Марій повертається до Рима. Він зустрічає платонічно налаштованого письменника Апулея. Відвідує філософські клуби й спостерігає, як мистецтво, філософія, магія, риторика поєднуються в штучному синтезі. Тут його знову зустрічає вірний друг Корнелій, у якому він увесь цей час відчував особливу духовну силу. Корнелій запрошує Марія погостювати в маєтку його знайомих за містом — у домі вдови Цецилії на Кампанії. Марій із радістю приймає пропозицію. Ця завершальна глава присвячена знайомству з християнством. Вона протиставляє два середовища: в одному — мудрий, вишуканий світ елліністичного риторизму й літературного культу; в іншому — прихована, але духовно насичена громада ранньохристиянського дому Цецилії. Саме контраст із цим культом вишуканості підсилює враження від «curious house» — християнського дому, сповненого мовчазної краси й моральної цілісності. Цецилія — шляхетна молода матрона, оточена близькими, слугами й друзями, які живуть як єдина громада. Марія вражає атмосфера щирого братерства, взаємної підтримки, майже потойбічного світу, яку він давно не зустрічав серед римської знаті.
Марій уважніше вивчає цю громаду, спершу припускаючи, що це лише одне з поховальних братств. Але він стикається з чимось іншим: з новою формою людяності, де любов і турбота не залежать від закону чи суспільного договору, а від надприродної енергії, що змінює всю тканину життя. Особливу увагу приділено ідеалові цнотливості як «збереженню творчої енергії», а також ідеї сім’ї як священного простору. Поступово гість розуміє, що потрапив до гуртка таємних християн: господиня та її домашні сповідують нову віру, заборонену владою. Однак перед Марієм не похмурі фанатики, а радше люди, сповнені світлої надії. Вони не поспішають розголошувати догмати, але Марій і сам не прагне сперечатися — він естетично зачарований їхнім способом життя. Йому імпонує, що в їхній практиці віра переплетена з красою: ранкові гімни, спільна молитва над хлібом і вином, лагідні обличчя людей — усе це торкає тонкі струни його душі. Марій присутній на домашніх богослужіннях (Пейтер докладно описує «божественну службу» в катакомбній церкві дому Цецилії), слухає читання послань якогось Юстина, бачить обряд таємничої трапези. Він помічає, наскільки естетично привабливою є ця новонароджувана літургія: палаючі лампади, аромат пахощів, стрункість ритуалу нагадують йому язичницькі містерії, але пронизані новим духом любові. Він сприймає образ юного Христа, який добровільно віддає себе за інших, як щось глибоко естетичне й етично досконале. Ця жертва — акт прекрасної чесноти, що викликає не страх, а вдячність.
Для Марія цей дім стає символом невидимої, але глибокої реальності, з якою він вступає в зіткнення не абстрактно, а тілесно й душевно. Він бачить, як християнська сім’я втілює ідеали любові, невинності, захисту слабкого — усього того, що здавалося втраченим у Римі. Контакт із цим світом стає для нього моральною подією. Християнство, яке побачив Марій, здається йому «найпрекраснішою річчю на світі» — не через богослов’я (якого він майже не знає), а через моральну чистоту й естетику громади. Пейтер підкреслює: раннє християнство постало перед Марієм ідеальним, не сектантським і не догматичним, майже як здійснення найкращих рис старого язичництва, оновлених новим почуттям.
Марій зближується з християнами, особливо завдяки Корнелію, який, як з’ясовується, сам належить до нової віри. Водночас наш герой не поспішає оголошувати себе християнином. Він обережний скептик і не готовий приймати на віру чудеса й догмати. Але, порівнюючи своє епікурейське кредо з життям християн, Марій відчуває «невдачу в емоційному плані», порожнечу, яку не змогли заповнити ні витончені втіхи, ні стоїчна мудрість. Йому починає здаватися, що його «егоїстичне» прагнення до особистого щастя, яким би витонченим воно не було, залишає душу голодною, тоді як ці люди мають якийсь джерело радості поза самими собою — силу віри й любові в спільноті. Особливе враження на нього справляє відвідання підземної усипальниці (катакомби) родини Цецилії. Дім цієї християнської громади пов’язаний із власною гробницею, куди вони ховають померлих, — ця практика чужа римлянам (ті зазвичай спалюють тіла). У тьмяному світлі лампад Марій проходить крізь ряди ніш із тілами. Він вражений: християни повертаються до давнього звичаю поховання замість спалення через «особливе почуття надії щодо тіла». Він здогадується, що це надія на воскресіння. У душі Марія це відгукується: відраза до механічного кремаційного обряду Риму (з яким він сам зіткнувся, кремуючи прах матері й друга) змінюється повагою до цієї віри, яка береже любов і надію навіть перед лицем смерті. Марій, згадавши своїх померлих, сам бере участь у зворушливому обряді: він допомагає перенести прах своїх предків до нової могили, ніби бажаючи й для них знайти спокій.
Невдовзі Марій разом із Корнелієм вирішує повернутися до Риму. Десь у цей час Марій зустрічається з Лукіаном і прогулюється з ним Аппієвою дорогою. На тлі пейзажу й написів на гробницях звучить скептичний, але світлий діалог про сенс життя, віру, теорію. Лукіан уособлює критичний розум, іронічний гуманізм. Марій усвідомлює, що віра — не завжди висновок розуму, а часто — вираження темпераменту. Він не відмовляється від своєї потреби в реальності надчуттєвого, але починає розуміти, що кожен вибір вимагає смиренного визнання обмеженості людської природи. Марій веде щоденник, «сповідь перед самим собою». Він фіксує коливання духу, періоди меланхолії, проблиски надії. Він усвідомлює потребу в «неможливому ідеалі», який надавав би рутині життя гідності й напряму. Він прагне, щоб хтось — не він сам — міг зберегти його найкращі миті, його радощі й болі, «ніби в Господа». Він наближається до усвідомлення духовного партнерства з незримим Обличчям, і саме це знову пробуджує в ньому голос совісті — не як страху, а як вдячності.
Але на під’їзді до міста їх наздоганяє біда: римська влада саме в цей момент розпочала переслідування християн. Підозрілі мандрівники — Марій і Корнелій — потрапляють під арешт як можливі християни. На допиті з’ясовується, що лише один із них належить до забороненої секти (Корнелій справді християнин, Марій же формально ні). Але Марій, перейнявшись жертовною любов’ю, ухвалює доленосне рішення: він бере провину на себе, заявляючи, що саме він — християнин, а друг не причетний. Це самовіддане зізнання рятує Корнелієві життя: його відпускають, запевнивши, що Марій незабаром повернеться. Корнелій, не підозрюючи обману, прощається, сподіваючись невдовзі побачити товариша. Марій же залишається під вартою, готовий розділити долю християнських в’язнів. Марія, як християнина, відправляють під конвоєм до Риму, ймовірно для суду або страти. Він переносить тяжкі злигодні: кайдани, виснажливий піший перехід. Організм, змучений усіма випробуваннями, не витримує: у дорозі Марій смертельно занедужує (лихоманка або виснаження). Ще до прибуття до міста його тіло було так зламане, що конвоїри, не бажаючи тягти марний тягар, кидають помираючого в’язня обіч дороги. Але він не помирає зовсім у забутті. За Марієм у останні дні доглядають кілька бідних сільських жителів, таємних вірян, які приймають його за одного зі своїх.
У фінальному розділі «Душа за природою християнська» Пейтер подає опис останніх думок Марія. Він наголошує: хоча герой так і не встиг пізнати чи свідомо прийняти християнське вчення, у найостанніші години життя його стан духу виявляється співзвучним справді християнському смиренню й любові. У маренні, між життям і смертю, Марій перебирає в пам’яті всіх, кого він любив — матір, друга Флавіана, Корнелія, шляхетних людей, що траплялися йому на шляху. Він відчуває вдячність просто за те, що любив цих людей, незалежно від того, чи відповідали вони йому взаємністю. У цьому усвідомленні любові, за словами Пейтера, він знайшов точку опори, на якій «душа його могла б заспокоїтися з упевненістю». Вдячність за любов приносить із собою відчуття якогось незримого люблячого присуття поруч — того самого «божественного супутника», смутно відчутого ним у Сабінських горах. Помираючи, Марій здобуває душевний мир. Автор виразно натякає на християнський паралелізм: Марій помер за друга, як сказано в Євангелії — «немає більшої любові, як коли хто душу свою покладе за друзів своїх». Він прожив життя естета, але смерть його — подібна до мученика любові. Тим самим Пейтер характеризує свого героя словами давнього апологета: «душа, за природою християнська». Марій утілив у собі справді християнські якості (самопожертву, милосердя, всепрощення) без формального хрещення й догматів. Він прийшов до християнства не через міркування про філософію, а через естетику братерства й любові. Марій просто засинає вічним сном. Прості християни, які поховали його, напевно помолилися за його душу й віддали тіло землі — і, в символічному контрапункті до початку книги, герой, що пройшов шлях від старих богів до нової віри, упокоївся не як спалений прах, а як зерно, що вірить у воскресіння.