Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Просто переказ книги в подробицях. Важливий як згадка епікурейців у літературі романтизму.
Англійський романтик Томас Мур (1779-1852) начебто навіть не пов’язаний зі Шлегелем, як Локгарт (автор подібного твору), і безпосередньо приятелював із більш революційно налаштованим, майже лівим романтиком Байроном. На відміну від Локгарта, він називає свій твір буквально «The Epicurean», а для деяких його видань гравюри робив навіть славетний художник Вільям Тернер. Здавалося б, тут просто неодмінно мали б бути похвали епікурейській школі, її м’яка апологетика. Але, на жаль, усе зовсім не так, і навіть навпаки. У цій книзі розповідається історія Алкіфрона, відомого софіста пізньої античності, який то чи наслідував Лукиана, то чи взагалі був його другом і сучасником. Точно датувати його життя ніхто не може, але легкі зв’язки з епікуреїзмом, через Лукиана, цілком допустимі. У романі Мура він живе на початку III століття й постає як лідер школи епікурейців в Афінах. Він вирушає до Єгипту, щоб знайти секрет безсмертя. Навіть класик містичних горорів Г. Ф. Лавкрафт писав, що Томасові Муру у своєму романі «вдається створити справжню атмосферу надприродного жаху, коли йдеться про підземні лабіринти під святилищами Мемфіса». Тут ми подаємо скорочений, але досить докладний переказ цього роману Томаса Мура.
Страх смерті
Оповідь починається в четвертий рік правління імператора Валеріана; оповідач, Алкіфрон, через роки описує свій життєвий шлях і те, як він прийшов до християнства. Книга починається з того, як Алкіфрона обрали на посаду лідера «школи» або «секти» Епікура. Йому тоді було лише 24 роки, а школа вважалася навіть тоді нібито дуже впливовою в Афінах. Від перших же рядків підкреслюється, що справжній Епікур був буквально стоїком, а його послідовники все це спотворили й почали проповідувати розпусту та гедонізм під маскою філософії. Класична тактика «виправдань» Епікура, щоб тим самим убити саму суть епікурейської філософії й максимально відгородитися від неї. Під виглядом розуміння оригінальної «глибини», само собою. Епікуреїзм знову став популярним, як пояснює нам автор, через те, що релігійне мислення античності стало жорсткішим і догматичнішим, почалися війни між старою релігією та новою, але це породило реакцію проти будь-якої релігії взагалі, байдужість до цього найважливішого питання сучасності, а епікурейська школа стала способом вираження цієї реакції.
Швидкий поступ християнської віри стривожив усіх тих, хто, або з побожності, або з мирських міркувань, був зацікавлений у продовженні старого встановленого віровчення.
Епікурейці, як відомо, святкують 20-й день кожного місяця на пам’ять про Епікура, а тут ще додали щорічне святкування його дня народження. Наш герой, як новий лідер школи, вирішив зробити це свято найпишнішим за всю історію школи. Описувати самі ці урочистості ми не будемо, але серед усіх описів тут фігурує бібліотека, де, крім безлічі класичних творів і епікурейських книжок, стояли бюсти найславетніших епікурейців. Подивімося, кого на початку XIX століття Томас Мур вважає епікурейцями: Горація, Аттика, Плінія Старшого, поета Лукреція, Лукиана і біографа філософів, нещодавно втраченого для нас, Діогена Лаертського. Окремо перелічуються й жіночі скульптури: філософиня Леонтія, Феміста, Філеніда та інші [див. статтю про жінок-філософів у давнину і про жінок у школі Епікура].
Після свята на героя нахлинула туга, бо він не хоче помирати; крізь призму епікуреїзму життя в моменті набуло більшої цінності, адже життя — це все, що взагалі в нас є, але це не приносить справжньої втіхи, коли ти чудово знаєш, наскільки життя коротке. Навіть гарячкові спроби прожити все з максимальною повнотою й ефективністю несуть у собі величезну частку трагізму та смутку. Одне слово, Алкіфрон почав мріяти про безсмертя.
Шанований ученими й улюблений юними та прекрасними, я бачив у кожному погляді, що зустрічав мій, або визнання вже здобутих перемог, або обіцянку інших, ще блискучіших, що чекали на мене попереду. Але навіть серед усього цього ті самі похмурі думки знову й знову приходили до мене: моя тлінність і тлінність усього, що мене оточує, щомиті поставала перед розумом. Ті руки, які я стискав, — ті очі, в яких я бачив сяйво духу світла й життя, що, здавалося, не може померти, — ті голоси, що говорили про вічну любов, — усе це, все, я відчував, було лише миттєвою ілюзією і не залишить по собі нічого вічного, крім мовчання їхнього праху!
І раптом у нього стається спалах осяяння, видіння, в якому невідома постать указала, що в Єгипті на нього чекає «вічне життя». Томас Мур тут розповідає нам, що віра в надприродне настільки природна, що кожен, навіть найзавзятіший атеїст, усе ж відчуває: є щось таке, чого наука не може пояснити. Так і цей квазіепікуреєць виголошує: «Хоч я й відкидав усяку віру в Боже Провидіння, я все ж вірив у сни, які вся моя філософія не могла подолати». Він спробував іще й іронізувати над собою, висміювати себе; спробував віддатися втіхам — але все це вже не допомагало. Страх смерті охопив його цілком, і хоча Алкіфрон не був певен у значенні свого видіння, він вирішує піти за цим передчуттям і вирушити до Єгипту.
Хто знає, — питав я, — може, в Єгипті, країні чудес, де Таємниця досі відкрила лише половину своїх скарбів, — де стільки темних таємниць допотопного світу й досі лишаються нерозгаданими на стовпах Сета, — хто знає, може, там сховано якийсь амулет, якийсь талісман, відкриття якого, як обіцяв цей привид, тільки й чекає мого приходу, — якесь поєднання тих самих чистих атомів, що мерехтять у вічних зорях, і чиє влиття в тіло людини могло б зробити його так само нев’янучим і безсмертним!.
…
Це замішання також немало посилювалося постійною боротьбою між моїми природними почуттями і холодним, смертним ученням моєї секти, — і, намагаючись вирватися з її скам’янілих оков, я лише спрямовувався в межі романтичних мрій і фантазії.
Своїм товаришам по школі Алкіфрон повідомив, що вирушає до Єгипту заради знань і нових утіх, і постарався приховати, що він, по суті, вже з перших сторінок книги перестав бути епікурейцем. Отримавши рекомендаційні листи в усі частини Єгипту, влітку 257 року н. е. він відплив до Александрії.
Морська подорож, Александрія та епізод із мумією на бенкеті
Морська подорож виявилася для Алкіфрона нудною й виснажливою. Попри сприятливу погоду, він сприймає плавання як марну трату часу, особливо тому, що на суходолі на нього чекає стільки втіх. Пливучи повз острови, він уявляє собі, як приємно було б зупинитися й віддатися коханню та насолодам. Це нібито має показати нам, що Алкіфрон все ще мерзотник, тобто епікуреєць. Ось наскільки примітивно змальовує епікурейця Томас Мур, аби не менш примітивно показати його перетворення.
Та вітер дув просто в країну Таємниці; і, що ще важливіше, я чув голос усередині себе, який вічно шепотів: «Уперед».
Біля берегів Єгипту корабель потрапляє в бурю, яку єгипетські пасажири приписують гніву бога Тифона. Шторм відносить судно на схід, але наступного ранку погода поліпшується, і, нарешті, перед ними постає Александрія — з усіма її дивами: палацами, колонадами, знаменитим Фароським маяком. Проходячи вулицями від гавані до Канопських воріт, Алкіфрон, постійно порівнюючи Александрію з Афінами, захоплюється пишнотою міста: вона справляє враження новизни й передчуття втіх. Він із радістю відзначає, що Александрія, навіть якщо не відкриє йому шлях до вічного життя, то принаймні навчить мистецтва робити життя приємним. Місто виявилося барвистим змішанням націй, релігій і сект. Далі йде аналіз населення та релігійного змішання Александрії: грецькі платоніки, кабалістичні юдеї, християни — усе поруч.
Тут шанувальник вогню зі сходу сміявся з марновірства шанувальника котів із заходу. Тут християнство, на жаль, теж навчилося наслідувати дивацтва язичництва..
Християнство в Александрії вже роздрібнене на секти й, подібно до язичництва, сповнене внутрішньої ворожнечі: одні кланяються зміям, інші наполягають на спасінні лише через «букви грецького алфавіту». Битви між східними (грецькими) та західними (латинськими) християнами точаться через відмінності в постах: одні постять у сьомий день, інші — у четвертий і шостий.
Алкіфрон, однак, не цікавився релігіями — його приваблювали втіхи. Його ім’я як філософа й епікурейця відкрило йому доступ до вищого товариства Александрії. Його приймали з захватом, і в колі нових друзів він поринув у низку насолод. Особливо його полонила краса єгиптянок, «плід, обпалений сонцем, але від того лише солодший». Кілька тижнів минули в безперервних розвагах, і голос сумління стих. Але невдовзі радість почала тьмяніти, і одна подія посилила наростаючу тугу. Під час свята Серапіса герой повертався вночі каналом із Канопа. У тиші він почув жіночі голоси — дівчата біля води намагалися зірвати жасмин. Допомагаючи їм, він опинився запрошеним до пишного павільйону, де зібрався цвіт александрійського товариства. Серед гостей була таємнича жінка під вуаллю, мовчазна й відчужена. Це вразило героя. Але він і далі насолоджувався бенкетом, музикою, особливо піснями афінянки, що викликали в нього тугу за батьківщиною.
На світанку всі вирушили назад, але лютня співачки лишилася. Герой повернувся по неї й у порожній залі побачив ту саму жінку, яка й далі сиділа нерухомо. Піднявши вуаль, він побачив скелет. Це виявилося частиною забутого єгипетського обряду — нагадуванням про смерть. Приголомшений, він усвідомив марнотність бенкету й швидкоплинність життя. Йому знову згадався сон про Духа, що обіцяв вічне життя на берегах Нілу. Александрія — це не Єгипет, вирішив він. Справжні таємниці — під пірамідами Мемфіса. З цим рішенням він покинув місто й подався на південь, у пошуках істини.
Подорож Єгиптом. Піраміда в Місті мертвих
Єгипет глибоко зворушив душу Алкіфрона — його краєвиди, народ, релігія й навіть клімат поєднували в собі меланхолію і чуттєвість. Навколо нього сусідили пустеля й сад, любов і смерть, радість і тління. Його вразили контрасти. Коли він покинув Александрію, Ніл саме розливався. Серед вод під призахідним сонцем виднілися палаци, святилища й куполи, що нагадувало йому міфічну Атлантиду в процесі затоплення. Навколо панував рух: процесії жерців на сходах храмів, торговельні човни й паломники. Алкіфрон постійно затримувався в дорозі, щоб відвідувати священні місця. У Саїсі він був присутній на святі Ламп і читав напис на храмі Нейт: «Я — все, що було, є і буде». У Геліополі він блукав серед руїн і з сумом спостерігав, як сонце освітлює занепад «міста Сонця». На острові Золотої Венери він відчував, що природа більше пасує для поклоніння, ніж камінь.
Кожне місце дарувало нові втіхи й враження, і хоча Меланхолія супроводжувала його, її присутність лише посилювала яскравість усього іншого. Але головна мета, розгадка єгипетської Таємниці, все ще залишалася десь далеко. Лише коли він уперше побачив піраміди Мемфіса, мов вежі Часу, в його серці знову піднялася велика, незбагненна думка. Він розмірковував про тлінність людського життя перед лицем вічних пам’яток. «Невже тільки людина помирає, — вигукнув він, — а камінь залишається?» На мить він піддався розпачу, але, знову оживлений надією, став мріяти, що безсмертя існує — і лише мудрі можуть до нього наблизитися. Він згадував легенду про приховану Смарагдову Таблицю Гермеса, де нібито були викарбувані таємниці Алхімії. Чому ж там не може бути й секрету життя за бажанням? Можливо, ці піраміди — не гробниці, а палаци живих царів, схованих від світу?
Поринувши в роздуми, він спостерігав, як захід сонця освітлює піраміди, одна сторона яких сяяла, а друга занурювалася в тінь. У цей момент Мемфісом прокотився звук свята Місяця. Алкіфрон згадав, що сьогодні — урочистість богині ночі. Він відкинув похмурі думки, сів у свою ладдю й поплив до храму на острові, передчуваючи радощі, обіцяні світлом Місяця.
У ніч свята Місяця місячний схід над Мемфісом був зустрінутий гучними вигуками з височин, де зібралися натовпи людей. Мемфіс, уже не колишній, але все ще величний, осяяний місячним світлом, виглядав як маревний образ минулої слави, приречений на зникнення. Час, здавалося, зупинився серед колон і сфінксів, напівпохованих під пісками пустелі. На річці панувало пожвавлення: незліченні човни, наповнені веселими людьми, прибували на свято з усіх кінців. Прибувши на острів, Алкіфрон пішов алеєю сфінксів до вестибюля храму Місяця. Усередині, при тьмяному освітленні нафтовими лампами, він спостерігав за танцем молодих жриць навколо святилища з птахом, присвяченим Місяцю. Дівчата в білих шатах і з ліліями у волоссі рухалися між ходою і танцем під дзвін кастаньєт, систра й срібних ланцюжків. Особливу увагу героя привернула одна з них, таємнича й прекрасна, чиє обличчя було приховане. Коли ворота храму раптом розчинилися і вестибюль осяяло світло, він на мить побачив її лик, що вразив його глибше, ніж усе, що він знав досі. Але жриці зникли, прямуючи за птахом, і та, що полонила його, теж щезла. Він знайшов на підлозі її люстерко, але наздогнати її не зміг — натовп і служителі перегородили йому шлях.
Вийшовши на повітря, він, охоплений зворушенням, попрямував до човна й поплив на північ, до Некрополя — Міста Мертвих, «місця скорботної величі, вкритого святилищами й пірамідами, де багато царствених голів, гордих навіть у смерті, віками чекають воскресіння своєї колишньої слави». Його уява хиталася між світлими мареннями й похмурими образами, але образ таємничої жриці не полишав його.
Її один яскравий погляд, пам’ять про який вартувала всіх справжніх усмішок інших, не полишав моїх думок. Поринувши в такі роздуми, я веслував, майже не відаючи, куди прямую, аж раптом отямився, опинившись у тіні Міста Мертвих: переді мною один за одним поставали піраміди, кожна вища за попередню — і над усіма височіла одна, на вершині якої місяць, здавалося, спочивав, мов на п’єдесталі.
Раптом він помітив, як мимо промчав човен із двома жіночими постатями, що висадилися на берег. Вважаючи, що одна з них — саме та, кого він шукає, він подався за ними. Прямувавши заплутаними стежками під місяцем, він спостерігав, як постаті зникли в тіні піраміди, через що він майже вирішив, що це були привиди, які водять його за ніс і просто глузують. Під час огляду споруди він намацав прихований механізм, що відкрив прохід усередину. Попри морок і небезпеку, він, спонукуваний пристрастю й цікавістю, увійшов у відкритий прохід і почав спуск у глиб піраміди.
Спустившись вузькими сходами, Алкіфрон опинився в низькому звивистому проході, яким можна було рухатися лише зігнувшись. Прохід майже не вів уперед: заплутаний лабіринт ніби водив колами, а темрява ставала дедалі густішою. Раптом коридор розкрився в довгу галерею, в кінці якої мерехтіло світло. Обережно наблизившись, Алкіфрон побачив каплицю, освітлену лампою. На її стінах були зображення єгипетських символів душі: крилатий шар, промені світла, скарабей. У центрі стояв вівтар із кришталевою скринькою, в якій спочивала жіноча постать, ніби щойно заснула. Однак увагу героя привернула не вона, а жива постать молодої жінки, що стояла поруч. Вона схилилася над померлою, підняла з грудей хрест, поцілувала його й звела погляд угору з виразом молитви.
Алкіфрон упізнав у ній ту саму жрицю, яка напередодні полонила його в храмі Місяця. Його почуття — спершу пристрасть, а потім благоговіння — затьмарили все інше. Він мовчки відійшов, не наважившись порушити святість цієї сцени. Повернувшись на поверхню, він виявив, що сонце вже зійшло. Вирішивши забути пережите, він спробував покинути це місце, але марно: думки знову й знову поверталися до таємничої дівчини. Він залишився біля піраміди, сподіваючись на її повернення, і, змучений, заснув біля входу. Уві сні вона знову постала перед ним — то як богиня Нейт, то як Родопа. Прокинувшись на світанку місяця, він знову не побачив ані найменшого сліду її присутності.
Молода Жриця втекла — зникла, мов дух, у темряві.
Оновлений, він вирішив знову ввійти до піраміди, прихопивши з собою лампу й трохи їжі. Уже наближаючись до входу, він почув зловісний скрип — звук відчинення брам Храму Забуття, коли до нього вносять тіла мертвих. Цей шум видався йому лихим передвістям, але він усе ж наважився продовжити шлях. Повернувшись до каплиці, він знайшов усе на своїх місцях, окрім дівчини. Хрест, лампа й тіло лишилися недоторканими. У пориві почуття він поцілував хрест, але, зустрівши мертвий погляд покійної, поклав його назад на вівтар. Майже зневірившись, він уже збирався піти, та помітив, що галерея повертає ліворуч, відкриваючи новий прохід. Підбадьорений, він глянув на свою лампу й, не вагаючись, ступив уперед, у глиб піраміди.
Глибини піраміди. Підземні обряди
Герой продовжує свою подорож, проходячи вузькими темними коридорами, аж поки не виходить у довгу галерею, де по обидва боки стоять вертикально тіла померлих із застиглими скляними очима. Наприкінці галереї він виявляє темний колодязь, укритий смолистою гладкою поверхнею. Попри те, що шлях здається безнадійним, він помічає залізні східці, що ведуть униз. Озброївшись лампою, він починає спуск і, діставшись віконного отвору, потрапляє на вирізані в скелі гвинтові сходи, що ведуть у глиб. Унизу його зустрічають масивні залізні брами, які легко відчиняються від дотику. Однак при їхньому зачиненні лунає громовий звук, що розноситься луною підземеллям. За брамами він виявляє освітлену алею з духмяними кущами й арками, звідки ллється світло. Здалеку долинає хоровий спів із чистими жіночими голосами. Алкіфрон переконаний, що чує голос жриці, й поспішає до арки, але шлях перегороджує решітка. Він помічає поруч похмурий прохід, сповнений блідого світла й примарних постатей. Над брамою спалахує напис, що закликає сміливця йти вперед, не озираючись, і обіцяє божественну таємницю.
Нова надія тепер майнула в мені. Мрія про Сад, яка певний час була майже забута, повернулася до мене. «Чи означає це, — вигукнув я, — що я на шляху до обіцяної таємниці? І чи стане велика таємниця Вічного Життя справді моєю?». «Так!», здавалося, відповів із повітря той голос духа, який і далі було чути, увінчуючи хор своєю єдиною солодкістю. Я з захватом привітав це передвістя. Любов і Безсмертя, обидва, що вабили мене вперед, — хто міг би думати про страх, маючи на увазі дві такі світлі надії?
Підбадьорений, герой входить у прохід, і його лампа майже гасне. Він поспішає, аж поки не досягає палаючого гаю — дерев, охоплених вогнем і обліплених палаючими зміями. Він кидає лампу, захищається плащем і з трудом проривається крізь полум’я. Врятувавшись, він використовує палаючу гілку як смолоскип і продовжує шлях. Попереду він чує рев вод і крики, виявляючи величезну підземну ріку з примарними постатями на поверхні. Не бачачи іншого виходу, він кидається в потік, пробирається вплав крізь бурхливу воду й помічає сходи, що ведуть угору. Кожна сходинка зникає після того, як він на неї стає, а балюстрада починає тремтіти. На межі падіння він хапається за мідне кільце, що висить у повітрі. Починається буря, і він кружляє в повітрі, аж поки нарешті не опускається на землю. Навколо — м’яке світло, музика й видіння Елізію: сади, струмки, діти, що танцюють під невидиму мелодію. Виснажений, він майже втрачає свідомість, але його окликає Ієрофант, вручає пальмову гілку й каже: «Ласкаво просимо, Кандидате в Таїнства! Перемогу над тілом здобуто! Іди за мною, молодий греку, до місця твого спочинку». Він веде Алкіфрона до павільйону біля струмка, де той нарешті дістає змогу відпочити.
Після майже смертельного сну Алкіфрон знаходить поруч із собою все того ж Ієрофанта. Біля підніжжя павільйону стоїть статуя Бога Тиші й Світла — крилатий хлопчик із пальцем на вустах. Коли він намагається заговорити, жрець перериває його, вказуючи на статую й закликаючи до мовчання, адже тільки в тиші народжується істина. Поки Алкіфрон розмірковує, входять два прекрасні юнаки в білих одежах, кожен із золотою чашею. Один пропонує питво з річки Лети — напій забуття, що стирає біль, надії, любов і все гріховне й хибне. Алкіфрон п’є, дотримуючись ритуалу. Другий юнак пропонує іншу чашу, яка нібито дарує безсмертя, й співає про це. Алкіфрон ледь не піддається, але, усвідомивши небезпеку захоплення, стримує себе й лише вдає байдужість. Пажі приносять йому білу туніку та вінок із мирта із золотим коником — символом Посвячення. Після їжі зі свіжих фруктів і м’яса антилопи він погоджується прогулятися з Ієрофантом. Алкіфрон сподівається знову побачити Елізіум і ту саму жрицю. Але їхній шлях веде в іншу місцевість, у похмуру долину, оточену скелями, куди ледь проникає світло. По прямовисних стінах падають водоспади, і все тут ніби напівживе, напівмертве. Лотоси й птахи втратили яскравість, а звуки зводяться до рідкісних криків чапель і боротьби води зі скелями.
Ієрофант пояснює, що ця сумна сцена — належне місце для підготовки до Таїни. Він указує на зорі, видимі з цієї глибини, як на образ істини, прихованої від тих, хто живе в поверхневому світлі. Вони сідають біля статуї Бога Мертвих, чиє обличчя безживне, а палець указує вниз. Під подорожником — деревом смерті — жрець говорить, що фізичні випробування завершено, і тепер настає очищення духу. Але Алкіфрон, заглибившись у думки, раптом вигукує про молоду жрицю. Жрець із тривогою дивиться на статую, ніби побоюючись гніву богів, і з м’яким докором каже, що наш герой все ще надто прив’язаний до земного. Він залишає його наодинці із собою, надією на очищення, і покидає його, зникнувши за статуєю.
Залишившись сам у похмурій долині, Алкіфрон розмірковує про своє становище. Його уява, схильна до мрій, згасає при зіткненні з реальністю, і обітниці безсмертя, ще нещодавно такі принадні, тепер здаються насмішкою. Він усвідомлює, що опинився у владі досвідчених жерців, які ненавидять епікурейців, і, ймовірно, потрапив у заздалегідь підготовлену пастку. Його спостереження біля піраміди, як він тепер розуміє, могли бути сприйняті як вияв зацікавлення, яке священники вирішили використати, щоб втягнути його у свої ритуали.
Я добре знав їхню ненависть до секти, главою якої був я; — що вони вважали епікурейців, після християн, найгрізнішими ворогами свого мистецтва й влади. «Як же нерозважно, — вигукнув я, — ставити себе в становище, коли я однаково безпорадний проти їхнього обману й насильства і мушу або здаватися жертвою їхнього обману, або підкоритися й стати жертвою їхньої помсти». З цих альтернатив, якими б гіркими вони не були, остання здавалася значно бажанішою.
Відчуваючи себе безпорадним, Алкіфрон порівнює участь в обрядах із мукою, що перевершує навіть уже перенесені випробування вогнем і водою. Він марно шукає шлях із долини, обнесеної непрохідними скелями, і навіть думка про Жрицю тепер приносить лише біль. Упавши біля озера, він віддається розпачу, думаючи про смерть і можливість залишитися тут назавжди, як ті, хто не пройшов ініціації. Нарешті він чує голос Ієрофанта й іде за ним назад до місця навчання. Настала ніч, і тепер жрець, оточений темрявою, розповідає про допереднє існування душі, її небесну батьківщину за межами Молочного Шляху. Він описує світ, де душі до падіння перебували в сяйві, і раптом яскраве світло розтинає морок. У небі з’являється куля, наповнена жіночими духами, що танцюють серед світла з крилами, наче в райдуг. Куля відходить у невідоме, і Ієрофант із захватом вигукує, що ці душі щасливі й навіки визволені від тління.
Потім жрець продовжує: душа, полонена земним бажанням, забуває небо й опускається дедалі нижче, аж поки цілком утрачає свою небесну природу. Лише очищення може повернути їй крила. Але в цю мить до них долинає сумна музика, і в світлі блідого метеора з’являється жіноча постать, що припала до землі. Ієрофант шепоче, що це падша душа. Поступово світло навколо постаті стає яскравішим, вуаль з її обличчя зникає, і він упізнає Жрицю Місяця. Він у захваті, хоче кинутися до неї, але жрець стримує його. Навколо неї спалахує сяйво, музика змінюється піднесеною, і вона здіймається в повітря, зникаючи, як небесна куля перед тим. Алкіфрон падає ниць, у подиві й благоговінні. Коли вона зникає, Ієрофант мовчки відвозить його й укладає на попереднє ложе з макового листя, даруючи відпочинок.
Бачення, що з’явилося героєві в Долині Видінь, пробудило в ньому колишні надії та фантазії. Він знову побачив таємничу Жрицю, яка стала для нього втіленням краси й натхнення, і повірив, що вона пов’язана з майбутніми одкровеннями. Учення Ієрофанта й обіцянки безсмертя дедалі глибше проникають у його серце. Хоча він і далі скептично налаштований, його почуття зосереджені на теперішньому — на жінці, заради якої й безсмертя стає бажаним. Він вирішує покірно пройти через будь-які подальші випробування, сподіваючись на нову зустріч. Його Посвячення майже завершено — лишилася одна остання ніч, коли в храмі Ізіди перед відкритим образом богині йому має відкритися Таїна Таїн. Ранок він проводить з Ієрофантом, досліджуючи підземні святилища під Мемфісом. Вони спускаються в глибокі склепи, де спочивають сім кам’яних скрижалей Гермеса, що зберігають таємниці доісторичного знання. Потім вони відвідують низку малих храмів, присвячених різним тваринам-божествам, серед яких крокодил, короп, ібіс, змії та жуки. У кожному з цих святилищ живі символи поклоніння поєднуються з езотеричними доктринами, які розкриває провідник. Після цього вони входять до Зали Зодіаку, де на стелі зображено небесний звід. Ієрофант пояснює символіку руху сонця, зв’язок між фізичним і духовним світлом та значення свят, пов’язаних із його циклом, як алегорії падіння й відродження душі.
Втеча зі святилища
Нарешті Алкіфрон дізнається, що має провести ніч у темряві Святилища, в роздумах і молитві, аби приготуватися до останнього одкровення. Залишившись у суцільній пітьмі, він переживає нудьгу, сумніви й навіть гнів. Він блукає на самоті, міркуючи про тлінність життя, про безглуздість обітниць жерців і про те, що земне кохання — особливо кохання до Жриці — для нього важливіше за будь-які метафізичні таємниці. Епікурейська натура не дає йому пройти ритуал посвячення. У пориві пристрасті він ударяє по колоні, викликаючи гуркіт грому й спалахи світла, які осяюють купол і таємничі Завіси Святилища. Один кут драпування піднімається, і на тлі світла він бачить, як йому здається, обличчя коханої. Невдовзі до нього підходить жіноча постать і вкладає йому в руку стрічку зі словами:
«Іди за мною і будь тихий».
Не роздумуючи далі, Алкіфрон піддається покликові й іде за нею вгору тими самими мармуровими сходами, гадаючи, що нарешті йде за тією, кого любить. Слідуючи за таємничою провідницею, вони мчать темними підземними лабіринтами. Попри миттєву підозру щодо можливої пастки, він згадує її обличчя, побачене в каплиці, і підозра зникає. Шлях тягнеться звивистими й непроглядно темними проходами. Дівчина раптом зупиняється й садовить його у вагон, приєднуючись до нього. Пружина спрацьовує, і вагон стрімко летить униз крутим тунелем, швидко минаючи низку спусків і підйомів, аж поки не зупиняється в глибокому піску.
Подальший шлях триває пішки вгору старими й вогкими сходами. Коли герої досягають виходу, тьмяне світло показує, що вони перебувають у руїнах давнього храму. Дівчина, переможена втомою, непритомніє. Герой виносить її назовні, кладе на сходах і, переконавшись, що це справді та Жриця, заради якої він спустився в підземний світ, схвильовано спостерігає за нею. Вони перебувають на острові посеред озера Меріс, біля зруйнованого храму, колись великого паломницького центру. Навколишня сцена поєднує в собі велич і занепад: руїни давнього Лабіринту, розкішні особняки й похмурі рештки минулого, що контрастують із ними. Коли дівчина залишається без свідомості, Алкіфрон поспішає до берега по воду. Наповнивши імпровізовану чашу, він повертається. Дівчина отямлюється, з тривогою питає про філософа і, на подив героя, не впізнає його відразу. Він пояснює, що саме він її супутник, і вона збентежено відвертається.
Подолавши внутрішню боротьбу, вона раптом наказує йому поспішати до Нілу. Герой кориться без вагань: наймає човен і супроводжує дівчину, не дозволяючи собі навіть натяку на вільність. Усе довкола сповнюється світлом і гармонією. Ранок розквітає: вітер грається на поверхні озера, птахи оживають, музика долинає з інших човнів. Їхній човен — елегантна яхта з павільйоном для відпочинку. Герой із пошаною проводить Жрицю всередину, а сам лягає на палубі, поринувши в мрії. Канал відкриває перед ним картини пишної природи: цитруси, тіні тамарисків, рожеві поля, птахи й храми, що сяють у просвітах гаю. Усе це змішується в його свідомості зі спогадами про недавні пригоди. Нарешті, стомлений і спокійний, він засинає, певний, що прекрасна Жриця поруч і в безпеці.
Подорож каналом, колись торговельною артерією Мемфіса, тривала плавно завдяки північному вітрові, що давав судну змогу рухатися до Нілу. Алкіфрон прокидається надвечір від дзюрчання води й пісень човнярів і помічає жрицю, яка сидить під тентом і читає книгу. Її обличчя, осяяне світлом заходу, викликає в ньому почуття благоговіння. Підійшовши до неї, він бентежить її, і між ними виникає ніякова мовчанка, в якій обидва відчувають непевність і сором’язливість. Із цього стану їх виводить наближення до Нілу. Коли човнярі питають, чи слід кидати якір, жриця подає героєві папірус із зображенням гірської місцевості — очевидно, карту. Він здогадується, що саме туди вона хоче прямувати, і без зволікання наказує змінити курс. Це викликає в неї вдячну усмішку. Місяць піднімається, і човен продовжує шлях річкою у світлі зірок і бризу.
Кохання героя до дівчини тепер забарвлене релігійним трепетом. Під час подорожі вони наближаються до ярмарку — жвавого свята на воді. Для жриці це нове видовище викликає суміш захвату й переляку. Вони користуються нагодою, щоб купити собі скромніший одяг. Дівчина ховає золоту зірку, але випадково роняє срібний хрест, коли дістає коштовність — ту саму прикрасу, яку герой раніше бачив у каплиці. Це посилює його почуття. Скоро човен знову залишає ярмарок. Усе стихає, лишається тільки місячне світло, пахощі рослин і м’який шелест дерев. Сидячи поруч, вони мовчать, кожен залишається загадкою для іншого. Їх розділяють долі: він — веселий афінянин, вона — самітна жриця.
Указуючи на зірку Сотіс, Алкіфрон розмірковує про безсмертя й вічність, що викликає в дівчини у відповідь вираз святої надії. Хвилювання переповнює його. Він показує їй маленьке люстерко, яке вона загубила, і тремтячим голосом зізнається у своїх почуттях, розповідаючи про все, що пережив заради неї. Її відповідь — сльози й мовчазна участь. Між ними виникає тихе взаєморозуміння й сердечна близькість. Він відчуває, що її серце відгукнулося. Ніч пізня, і вони розходяться, сподіваючись, що зустрінуться уві сні.
Історія жриці на ім’я Алета
Наступного вечора Алкіфрон знову зустрівся з жрицею. Її усмішка була щирою й теплою, немов знак давньої дружби, але рум’янець і збентежений погляд видали глибше, нещодавно народжене почуття. Герой, попри полегшення після зізнання, все ще відчував ніяковість і уникав повернення до важливої теми. Обоє вони охоче відволікалися на краєвиди й події, що відбувалися вздовж річки. Розмова між жрицею та героєм, хоч і відхилялася до навколишнього, знову й знову тяжіла до одного центру — їхніх почуттів і таємниці, що лежала між ними. З наближенням вечора сцена ставала тихішою, а мовчання між ними — тривалішим. Захід сонця застав їх біля невеликого храму, на березі якого танцювала група дівчат. Вони тримали в руках стебла лотоса, були прикрашені квітами й скидалися на німф, що вийшли з глибин Нілу.
Жриця, помітивши танець, відвернулася з печаллю, ніби це видовище пробудило болісні спогади. Герой, уловивши цей натяк, обережно спробував розпитати її, і вона, подолавши природну дівочу сором’язливість, відгукнулася з довірою. Він відчув, що завоював її щирість. Вона говорила стримано, опустивши деякі подробиці про себе зі смирення або зі страху поранити упередження героя-язычника. Загалом, Алкіфрон зупиняє оповідь, щоб окремо описати біографію жриці.
Я розповім її історію, оскільки начерк, який вона сама накреслила, згодом було доповнено побожною і шанованою рукою, — куди, куди гіднішою, ніж моя, бути пов’язаною з пам’яттю про таку чистоту.
Історія Алети розкривається через розповідь про її матір — Феору з Александрії. У юності Феора була однією із семи дівчат-писарок, обраних для запису промов великого християнського богослова Оригена. Хоча її батьки були язичниками, вона почала перейматися християнською вірою, слухаючи його промови. Коли їй подарували копію Писання, вона берегла її як найбільшу святиню. Однак гоніння й вигнання Оригена з Єгипту перервали її зв’язок із християнами, і з часом релігійне почуття в ній згасло. Вийшовши заміж за грецького торговця й овдовівши в дев’ятнадцять років, вагітною та самотньою, Феора стала на службу в храм Ізіди в Мемфісі. Там вона народила Алету й посіла почесне становище жриці в підземних святилищах. Хоча вона й виконувала обряди, у душі залишалася вірною християнству, знову звернувшись до нього у вдівстві. Її таємне читання Писання стало втіхою в скорботі.
Алета зростала в храмі, змалку беручи участь в обрядах. Її завданням було годувати священних птахів Місяця — ібісів. Вона вирізнялася красою, ніжністю та музичним талантом, і невдовзі її почали залучати до містерій, що зображали Елізій. Для самої Алети це було грою, але для Феори — мукою: вона бачила в цьому спотворення істини й передчувала небезпеку. Не бажаючи залишити доньку у владі забобонів, Феора наважилася поступово ввести її в основи християнства, але так, щоб не видати своєї віри. Вона пояснювала доньці духовний сенс Єдиного Бога, падіння й викуплення душі, уникаючи відкритих догматів. Вони проводили вечори в маленькому будиночку на поверхні, далеко від обрядової метушні, і там Алета жадібно вбирала ці уроки, як рослина тягнеться до світла.
Коли Алета досягла юності, а її краса стала привертати увагу, тривоги Феори посилилися. Вона наважилася втекти з донькою, але хвороба обірвала її сили. На смертному ложі вона вручила Алеті Євангеліє, вказала шлях до гір Саїда й назвала ім’я святого чоловіка, якому та мала довіритися. Після смерті матері Алета ночами приходила до каплиці біля її гробниці, даючи обітницю вірності новій вірі. Коли її покликали знову брати участь у містеріях, Алета вже ухвалила рішення тікати. Довідавшись про Посвячення епікурейця Алкіфрона, вона побачила в ньому можливого союзника, тим паче що вже знала про задум жерців: вони справді збиралися або навернути його у віру, або вбити, щоб він не смів поширювати релігійний скептицизм. Головний жрець дуже ненавидів епікурейців. У призначену ніч вона порушила правила обряду й, не знаючи, яким виявиться філософ, усе ж наважилася довіритися йому. На її подив, він негайно пішов за нею, і разом вони втекли з підземного світу, залишивши жерців із їхніми ілюзіями позаду.
Із першими променями сонця Алета завершує розповідь про своє життя, зворушивши Алкіфрона до глибини душі. Довідавшись, що його кохана — християнка, він відчуває, як її чистота й віра створюють перепону між ними. Він боїться, що незабаром її мають передати в руки суворого християнського пустельника, де йому, як язичникові, не буде місця. Прокинувшись після тривожного сну, він знаходить Алету, що сидить поруч і вивчає карту, залишену її матір’ю. Вона стривожена: на її думку, вони проїхали пункт призначення. Це підтверджують човнярі: вони справді минули Скелю Птахів, біля якої мешкає відлюдник, до якого вона прямувала. Попри мимолітний смуток, Алета смиренно погоджується на повернення. Оповідач, сподіваючись відтермінувати розлуку, пропонує їй спершу побачити Фіви, обеліски, співочі статуї Мемнона й водоспади Сієни, але, злякавшись спокуси, вона падає навколішки й благає його повернути її на шлях. Він погоджується й організовує зміну човна, щоб уникнути переслідування.
Вони продовжують шлях униз по річці на маленькому човні, вдвох і без свідків. Вечір зустрічає їх піснею нубійської дівчини біля акацієвого дерева. Самотність посилює близькість між ними. Алета поводиться відкрито й довірливо, хоча будь-який натяк на спільне майбутнє робить її сумною. Вона слухає описи батьківщини оповідача з цікавістю, але мовчить, коли він говорить про любов і свободу, що чекають на неї там. Одного разу, налякавши антилоп, які прийшли до води, Алкіфрон подумки порівнює це з Алетою, яка вперше відчула любов, але, можливо, назавжди втратить до неї довіру.
Посвячення в християнство
Ніч давно огорнула долину, коли мандрівники наблизилися до місця, де, за переказом, мешкав християнський пустельник. Поневолений страхом розлуки з Алетою, Алкіфрон ухвалює рішення: він удаватиме новонаверненого, щоб лишитися поруч із нею, навіть якщо це коштуватиме йому гордості та філософської чесності. Підбадьорений цим задумом, він іде далі з більшою рішучістю. Коли вони нарешті наближаються до ущелини біля підніжжя Гори Птахів, їм удається підтвердити місце скелі, побачивши самотнього човняра, який указує на неї. Вони входять у похмурий канал, і краєвид різко змінюється: скелі, тіні, тиша. Серед скель вони помічають хатину, і Алета, схвильована й сумна, каже, що настав час розлучитися назавжди. У відповідь оповідач заявляє, що прийме її віру й залишиться з нею в пустелі. Приголомшена й переповнена почуттями, Алета не може стримати сліз.
Я вже збирався схилити свої вуста до її вуст, аж раптом у повітрі над нашими головами, немов із небес, залунав спів хору голосів, який своєю урочистою солодкістю наповнив усю долину.
Вона, охоплена тремтінням, упізнає в ньому пісню своєї матері й молиться. Світло у вікні на вершині скелі вказує на присутність християнської громади. Алкіфрон висаджується на берег і, дізнавшись ім’я пустельника, піднімається вирубаними в скелі сходами. Він проходить через терасу з пальмами й садом, де залишає Алету, і продовжує шлях дерев’яними сходами. Діставшись вершини, він обережно зазирає всередину й бачить невелику християнську громаду під час обряду. Там присутній старець, який, очевидно, керує церемонією, — він благословляє жінку, подає їй чашу, після чого поцілунком завершує обряд. Його появу помічає одна з жінок, вигукуючи з переляку. Однак старець, Меланій, спокійно впускає його й благословляє. Оповідач називає його на ім’я й вручає йому Святе Письмо, що належало матері Алети. Меланій упізнає книгу й, зворушений словами, написаними на титулі, — очевидно, останнім заповітом Феори, — обіцяє вірно виконати покладену на нього довіру. Решта членів громади тихо виходять із печери, а оповідач поспішає вниз до Алети, тривожачись, щоб її не стривожила раптова поява незнайомців.
Меланій був одним із перших єгипетських християн-пустельників, які пішли за прикладом святого Павла, полишили суспільство заради усамітнення, але не з егоїстичною відчуженістю, а з наміром служити людям навіть у віддаленні. Він обрав притулок на схилі гори Саїда, між живою зеленню Нілу та пустелею. Тут, у старих скельних гротах, що колись служили містичним цілям, він оселився після вигнання свого наставника Орігена. Його просте й святе життя привабило багатьох навернених, і навіть жителі Антіноя знали про нього як про людину мудрості й утіхи. Хоча він давно не бачив Феору, матір Алети, пам’ять про її юне прагнення до істини залишалася живою в його серці. Незадовго до її смерті через християнського бальзамувальника він отримав звістку: її віра зміцніла, і дочка її також напиталася тим самим світлом. Однак прибуття Алети на самоті було для Меланія сумним ударом. Їхня мовчазна зустріч показала, що зв’язок між ними освячений утратою, а спомин про Феору викликав сльози навіть у старця.
Меланій провів мандрівників до своїх гротів, запропонувавши Алкіфрону спокій і скромне ложе як винагороду за захист сироти. Але герой, хоч і зворушений, уже передчував, що його жертва може назавжди розлучити його з Алетою. Він спробував приховати свої почуття, попросивши в неї благословення й передавши все мовчазним поглядом, перш ніж усамітнитися у своїй печері. Там він знайшов давні фрески, що зображували щасливу пару, благословенну батьками, а потім смерть молодої дівчини, яку везуть човном до Міста Мертвих. Ця сцена ще дужче посилила його тривогу. Наступного ранку він знайшов Меланія за книгою в саду. Його простота й щирість вразили Алкіфрона, особливо на тлі пишноти жерців. Старець, нічого не кажучи про Алету, запропонував їжу й почав розмову про віру. Алкіфрон, роз’ятрений лицемірством і невіглаством, був збентежений і ледь не зізнався у своїй нещирості, але Меланій змінив тему, розповівши про інших пустельників і провівши його скелями, відкриваючи контрасти між достатком Нілу та пустелею.
Невдовзі вони дісталися печери, призначеної героєві. Меланхолія огортала її, бліді скелі, висохлий ставок, сліди смерті. Коли старець сказав: «Тут буде твій дім», герой не витримав і розридався. Меланій, зрозумівши все, не засуджуючи, благословив його, залишивши з Писанням і пішовши, залишивши героя в цілковитій самотності. Після блискучого недавнього минулого, коли герой очолював Свято Саду в оточенні розкоші, він опинився самотнім вигнанцем у пустелі — лицемірним учнем християнського пустельника, якого вела не віра, а всепоглинальна любов. Відчайдушно не уявляючи життя без Алети, він блукає пустелею, відчуваючи дедалі глибший смуток. Поринувши в роздуми, Алкіфрон повертається до своєї печери й із подивом знаходить там запалену лампу, розгорнуту Біблію та хрест Алети. Зрозумівши, що вона побувала тут, він оживає, знову відчуваючи надію. Він береться читати книгу, вперше відчуваючи не філософський інтерес, а спрагу духовної поживи. Захоплений величчю й поетичністю єврейських Писань, він бачить у них силу, здатну пробудити почуття й уяву.
Наступного дня він знову поринає в читання, тепер уже з відчуттям, що шлях до віри пролягає через алегорії та пророцтва, переплетені з образами Сходу. Але, розчарований відсутністю чітких обіцянок безсмертя, він утрачає надію. Усі образи в книзі здаються йому земними, тлінними, і він поринає в глибокий відчай. У такому стані його знаходить Меланій і, побачивши його внутрішню боротьбу, запрошує на вечірню прогулянку. Вони піднімаються до цистерни в скелі, де самітник збирає росу, і звідти оглядають пустелю та обрій. Указуючи на гору Синай, він розповідає героєві про божественне втручання в історію людства, про об’явлення, які Бог давав людям, про пророків і про приготування світу до грядущого Відкуплення. Меланій говорить про Месію — небесного Сина Божого, що втілився для спасіння людства, чиї послух, смерть і воскресіння стали печаттю Завіту милості та обітницею вічного життя. Він називає це найвищим виявом божественного провидіння, яке веде людство з темряви до світла. Натхнений цим, Алкіфрон повертається до печери, де знаходить новий том — Книгу Життя — з пальмовою гілкою, символом перемоги, вкладеною між сторінками. Усвідомлюючи невидиму присутність Алети, він поринає в читання, перетворений і вже не покинутий. Коли настає ранок, він і досі біля книги, вперше відчуваючи не лише розумом, а й серцем шлях, яким йому належить іти.
Протягом кількох днів Алкіфрон продовжував своє усамітнення в пустелі: дні він проводив за читанням священних книг, а вечори — за бесідами з самітником Меланієм. Приймаючи його цікавість за ревність, Меланій не помічав внутрішньої порожнечі учня. Попри все, герой і далі вдавав, сподіваючись, що зусилля й прихильність самітника приведуть його до Алети. Про неї він не чув нічого, крім мовчазних слідів її присутності в його печері. Нарешті, на шостий або сьомий вечір, він побачив її разом із Меланієм на скелях навпроти. Вбрана в біле, вона здавалася йому ангелом. Вони спустилися в човен і припливли до його печери. У їхній зустрічі не було ні вдавання, ні спроби приховати почуття, радість Алети була очевидною, як золото в прозорих водах.
Під час бесіди він дізнався, що вона розповіла Меланієві всю правду про їхню подорож, зізнання й почуття. Самітник, вважаючи ці стосунки провіденційною розрадою для сироти, з радістю схвалив їхній союз. Він чекав лише доказу зрілості та віри Алкіфрона, щоб благословити їхнє поєднання. Нещодавно Алета була охрещена, а її білий одяг і перстень на пальці стали символами її нового життя. Герой був приголомшений і засліплений цим щастям, не вірячи, що гідний його. Однак радість була надто великою, щоб не бути справжньою, і тієї ночі він уперше в житті молився, просячи бодай іскру істини й правди у своїй душі. Відтоді їхнє життя текло в гармонії: ранкові очікування зустрічей, прогулянки з Алетою та Меланієм, зоряні ночі, бесіди, квіти пустелі, камінці яшми, відблиски віри в природі. Навіть пустеля тепер здавалася живою. У кожній миті було щастя, а добрий Меланій ділив їхні радощі й наділяв їх духовним змістом.
Гоніння на християн і нещасливий кінець
Виконуючи прохання самітника, Алкіфрон час від часу їздив до Антіноя, осередку фіванської розкоші. Там він відчував відразу до марноти й тужив за скелями та Алетою. У місті він почув тривожні чутки про зміну в політиці імператора Валеріана, натхненного своїм префектом Макріаном, єгипетським фанатиком, пов’язаним із магією та демонопоклонством. Готуються гоніння на християн. Повернувшись, він розповів про це Меланієві. Той відреагував спокійно, але згодом благословив заручини героя й Алети. Однак у його погляді та словах була прихована печаль. Заручені провели вечір разом, насолоджуючись останніми митями щастя. Але вночі героя мучили тривожні сни, похмурі видіння тортур і смерті, немов передвістя лиха.
Наступного ранку Алкіфрон поспішає до міста, щоб дізнатися новини. Діставшись до Форуму, він бачить жахливу сцену: указ імператора проти християн уже дійшов до цих країв, почалися розправи, християн силоміць змушують приносити жертви язичницьким богам, а тих, хто відмовляється, ведуть на муки й смерть. Натовп радіє, солдати люто тягнуть людей до ідолів, лунають стогони, крики, прокльони. У жаху, почувши ім’я Алети та її крик, герой кидається назад до річки, щоб попередити її й Меланія. Він ледь добігає до човна, як його зупиняє центуріон. Попри протести, спроби довести, що він з Афін, язичник, епікуреєць тощо, його заарештовують. Дві болісні години він чекає, доки не прибуває римський трибун, його друг і колишній гість епікурейського Саду. Той упізнає його, наказує звільнити. Алкіфрон знову мчить до річки. Однак дорогою він помічає баржу із солдатами, на ній Алета й Меланій. У відчаї він стрибає з човна на баржу, вихоплює меч, дістає поранення й падає в Ніл.
Отямившись, він опиняється в домі трибуна, де дізнається, що Меланій загинув, а Алета в тюрмі, засуджена до смерті, але відстрочку надано на один день. Оркус, головний ініціатор указу (той самий жрець, який ледь не вбив Алкіфрона на початку історії), домігся, щоб їй на чоло поклали вінець — символ мучеництва, але насправді він виявився просякнутим отрутою. З настанням ночі трибун таємно влаштовує побачення героя з Алетою в тюрмі. Алета лежить під лампадою біля ідола, кадильниця з ладаном стоїть перед нею. Лише одна крупинка, і вона врятована. Треба бодай удавано прийняти язичницьких богів! Але вона відмовляється. Побачивши Алкіфрона, вона спершу приймає його за привид, а потім кидається до нього. Він благає її відмовитися від жертви, але вона не хоче зректися своєї віри, згадуючи їхні щасливі вечори, уроки Меланія, надію на життя вічне. Вона певна, що їхня любов збережеться і після смерті.
Поступово їй стає гірше, отрута діє. Вона відчуває нестерпний біль, але продовжує говорити з Алкіфроном, утішаючи його. Наприкінці, відчуваючи наближення смерті, вона дістає срібний хрестик, цілує його й прикладає до вуст героя. Він відповідає їй тим самим. В її очах спалахує світло, її обличчя осяюється, і вона помирає в нього на руках.
Оскільки Томас Мур подає свою книжку як переклад випадково знайденого рукопису античних часів, то завершує він її так:
Тут рукопис обривається; однак на його зовнішній обкладинці, почерком значно пізнішого часу, міститься така примітка, вилучена, вочевидь, з якогось єгипетського мартиролога:
«Алкіфрон — філософ-епікуреєць, навернений у християнство 257 року від Р. Х. молодою єгипетською дівою, яка прийняла мученицьку смерть того самого року. Негайно після її смерті він усамітнився в пустелі й, кажуть, провів життя, сповнене святості та покаяння. Під час гонінь за Діоклетіана його страждання за віру були взірцевими; і, будучи в похилому віці засуджений до каторжних робіт за відмову підкоритися імператорському едикту, він помер на мідних рудниках у Палестині 297 року.
Оскільки Алкіфрон поділяв погляди, згодом викладені Арієм, його пам’ять не була пощаджена афанасіанськими авторами, які, серед іншого, звинувачували його в прихильності до єгипетських забобонів. Однак підставою для цього, вочевидь, слугує лише один факт, зафіксований його співбратом-монахом: після його смерті в нього на шиї було знайдено маленьке металеве дзеркальце, подібне до тих, що використовуються в обрядах Ізіди».