Каміль Сен-Санс — «Проблеми і таємниці» та інші природничо-наукові статті

Автор тексту: Каміль Сен-Санс

У посмертно виданому (1922 р.), підготовленому самим автором розширеному виданні книги «Проблеми і таємниці» — до нього додатково увійшли також «Спіритуалізм і матеріалізм», «Трансформізм» і лист астроному Гірну. Ні цього видання, ні статті про трансформізм я не знайшов. Окрім «Спіритуалізму…» варто ще прочитати статтю «Матеріалізм і музика» (1882)

«Проблеми і таємниці» (1894)

ПРОЛОГ

МЕТРОНОМ І НЕБЕСНИЙ ПРОСТІР

Усі знають метроном — цей украй корисний для музикантів прилад, якому зазвичай довіряють настільки беззастережно, що він цього аж ніяк не заслуговує. Сам по собі інструмент чудовий, однак його виготовлення, яке не підлягає жодному контролю, часто залишає бажати кращого. Щоб метроном був по-справжньому добрим, необхідно таке:

1. Значення 60 на його шкалі має бути суворо синхронним із секундою часу;
2. Поділки шкали мають бути вивірені з математичною точністю.

Прилади, що перебувають у широкому вжитку, не завжди повністю відповідають цим вимогам. Вони справно працюють і служать довго — публіці більшого й не треба. Однак музикант, який прагне точно зафіксувати темп твору, має право бути вимогливішим. І якщо знайдуться композитори, які задовольняються туманними вказівками й майже в усьому покладаються на чуття виконавця, то знайдуться й інші, що надають використанню метронома величезного значення; останнім абсолютно необхідні точні інструменти.

Це питання давно мене непокоїло. Чому, питав я себе, для приладів, призначених для вимірювання часу, не зробити того самого, що роблять для тих, які вимірюють простір і вагу? Виробництво метрів, літрів і гир не пущено на самоплив; їх дозволено продавати лише після належної перевірки та клеймування. Чому б не чинити так само з метрономами або, принаймні, з особливою категорією добірних інструментів, якими відтоді артисти могли б користуватися з цілковитою довірою?

Проникнувшись цією ідеєю, я виклав її в записці, яку подав до Академії наук; мій доповідь було вислухано з великою прихильністю та чемністю. Я намагався довести членам Академії, що визначення «темпу», яким у старовинній музиці цілком нехтували, в сучасному мистецтві набуває дедалі більшого значення; що в нашу епоху навіть мізерна частка секунди, додана до тривалості такту або віднята від неї, може спотворити характер твору, навіть у тих повільних темпах, де кожен такт триває кілька секунд; я навів їм як разючий приклад твори Роберта Шумана, темп яких було вивірено за допомогою несправного приладу, що робить їх невиконуваними, якщо дотримуватися залишених автором вказівок метронома.

За деякий час за це питання взявся славетний Гірн; у опублікованій праці він заперечив мої висновки. Він довів, використовуючи наукові аргументи, що виходять за межі моїх знань, що подвійний маятник, який приводиться в рух годинниковим механізмом — інакше кажучи, метроном Мельцеля, — є досконалим інструментом і що шукати йому заміну немає жодної потреби; я ж ніколи не стверджував протилежного. Він визнавав, що на практиці точність приладу залишає бажати кращого, але додавав, що цієї точності цілком досить для потреб музичного мистецтва. Відволікшись від цих думок своїми звичними працями, я не відповів на працю Гірна й залишив це питання в спокої, зберігши за собою можливість повернутися до нього, якщо трапиться нагода.

Відтоді Гірн опублікував свою прекрасну книгу про «Небесний простір». У ній є математична частина, призначена виключно для вчених; але є й інша, вельми важлива, яку може прочитати кожен, хто любить розмірковувати, — і все завдяки тій ясності, з якою автор викладає найскладніші питання. Одного разу ця книга потрапила мені до рук, і читання її наштовхнуло мене на роздуми, якими я вирішив поділитися з автором у листі, заодно скориставшись нагодою обговорити з ним питання, з приводу якого раніше удостоївся його критики.

«Дозвольте мені, — писав я йому, — послатися на ваше вторгнення в царину мистецтва, щоб, зі свого боку, з усією належною пошаною ступити на ґрунт науки у зв’язку з вашою чудовою книгою та поділитися з вами деякими думками, які вона в мене викликала. Закликаючи своїх читачів самостійно робити висновки, чи не відчинили ви тим самим, певною мірою, двері для всіх охочих? Я поспішаю заспокоїти вас і сказати, що мене займає, власне кажучи, не наукова частина вашої праці — у ній я охоче вірю вам на слово, — а її метафізичний бік. Ви сміливо порушили питання, що виходять за межі людського розуміння. На такій висоті відстань, яка розділяє вченого і профана, зникає, подібно до того як шлях від Землі до Сонця здається мізерним порівняно з дистанцією до зір без помітного паралакса; і кожен із нас має право міркувати про подібні речі, адже ніхто не може похвалитися тим, що бачить тут більше за свого сусіда…».

Я вже збирався надіслати листа знаменитому астроному, коли смерть раптово вирвала його з науки. Із цього листа, що відтепер утратив свою мету, й народилася ця книга (1). 

(1) Фрагменти цього листа було опубліковано в журналі Revue Bleue (9 серпня 1890 року).

— I —

Моя перша зустріч із Монбланом була надзвичайною. Цілий тиждень я перебував у Женеві, чекаючи, коли ж безжально затягнуте хмарами небо нарешті проясниться і дозволить мені побачити знамениту гору. Зрештою, втративши терпець, я вирушив до Салланша, куди й прибув наприкінці дня. І тоді, раптом, у хмарах виник просвіт правильної круглої форми в суцільному склепінні з важких туч, що застилали долину. Крізь цей отвір на неймовірній висоті над обрієм, у променях сліпучого сонця, постав масив Монблана, сяючи в небі, немов світила, що раптово наблизилося до землі. І в ту ж мить я осягнув найвищу красу неорганічної природи.

Життя і думка мають для нас таке важливе значення, вони такою мірою нас поглинають, що ми природно схильні приписувати їм виняткову цінність. Нині в моді — а вона проникає всюди — прагнення бачити життя розлитим у природі повсюдно й у достатку; насправді ж воно, здається, є у Всесвіті лише випадковістю.

Ми давно відмовилися від думки про те, що на Сонці — цій газовій масі, розпеченій добіла по всій своїй товщі, — можуть бути мешканці; не може їх бути й на незліченних зорях небесного склепіння, адже кожна з них — теж сонце. Не варто говорити ні про Місяць, цю безплідну скелю, ні про наших сестер — планети Сонячної системи, більшість із яких або ще надто молоді, або вже надто старі для того, щоб там могла існувати життя. Одна з них, Уран, перебуває в таких умовах, що сама поява на ньому життя здається назавжди неможливою; обмежмося лише Землею, на якій ми перебуваємо. Минуло мільйони років, перш ніж вона — затверділа, достатньо охолола, оповита повітрям і водою — змогла стати придатною для оселення бодай рослин; і минули ще мільйони років до появи людини. Нині на її поверхні життя б’є ключем; але варто лише трохи копнути цю тонку кору, по якій ми ступаємо, — і що ж ви виявите? Кулю діаметром у три тисячі льє, у надрах якої жодна жива істота не змогла б знайти собі місця; а вершини високих гір застерігають нас, що найменшого зменшення густини повітря було б досить, аби перетворити всю поверхню Землі на крижану пустелю.

Отже, у Всесвіту має бути інша причина існування, ніж породження життя і думки; шукати цю причину було б марно. Але якщо ми не в змозі її зрозуміти або навіть уявити, то естетичне чуття, найвитонченіше з усіх, якими ми володіємо, може, принаймні, дати нам передчуття її існування.

Усі ті, хто підкорював гірські вершини, знають особливі почуття, які вони пробуджують. Там, де життя завмирає, де в безмежній блакиті не лишається нічого, крім скель і льодовиків, людина відчуває якесь безмірне, надлюдське блаженство; її проймає жаль до міста, яке вона покинула, до цивілізації, до якої вона належить; їй більше не хочеться повертатися до людей.

Віруючий у своєму екстазі почувається ближчим до Бога; і все ж, якщо Бог, як нам кажуть, створив усе заради життя, а саме життя — для людини, то ці пустельні місця мали б навіювати нам жах; адже життя в них відсутнє, і ми не змогли б перебувати там, не загинувши. Чи не криється в цьому почутті, або, точніше сказати, у цьому відчутті, якийсь інстинкт, що підказує нам: життя, людина і навіть сама людська думка означають мізерно мало в масштабах усієї Природи?

— II —

Послухаємо, що кажуть філософи: «Чи може фізичне тіло мислити? Чи здатна якась протяжність у довжину, ширину й глибину міркувати, бажати або відчувати? Безперечно, ні; адже всі стани такої протяжності зводяться лише до просторових співвідношень. Цілком очевидно, що ці співвідношення не мають нічого спільного зі сприйняттям, міркуванням або почуттями — словом, з усім тим, що ми називаємо думками. Отже, це мисляче «Я» аж ніяк не є тілом, оскільки мої сприйняття — це зовсім не те саме, що просторові співвідношення… Усі просторові співвідношення можна порівнювати й точно вимірювати за допомогою законів геометрії, тоді як наші сприйняття і почуття не можна ні порівняти, ні виміряти таким чином. Отже, моя душа нематеріальна… це мисляча субстанція, що не має нічого спільного з тією протяжною субстанцією, з якої складається моє тіло…».

Нам нічого на це заперечити, адже перед нами чиста метафізика, і міркувати тут можна зовсім інакше.

Що таке розум? Що таке думка? Ми нічого про це не знаємо. Вважати розум якоюсь особливою сутністю — припущення безпідставне, адже спостереження завжди показують нам його в тісному зв’язку з живим організмом. І якщо ми не хочемо остаточно розпрощатися з логікою, то мусимо або заперечити наявність духовного начала в людині, або визнати його навіть за найпростішою інфузорією. Адже вони виявляють інтелект, який, хоч і обмежений лише пошуком їжі, проте є незаперечним. Ми бачимо, як вони рухаються в усі боки, оминають перешкоди, долають опір і, зрештою, являють собою приклад дій, спрямованих свідомою волею. Не маючи мозку, вони не можуть мислити, так само як, не маючи очей, вони позбавлені виразного зору; але все ж вони чутливі до

світла; але в них уже є почуття і воля. Тим часом воля належить до так званих нематеріальних здібностей.

Чи знайомі ви з прісноводною гідрою? Це крихітна істота завбільшки в кілька міліметрів, позбавлена мозку й очей, але водночас надзвичайно люта. Мені довелося спостерігати за однією такою гідрою, що жила у великій банці, прикріпившись до скляної стінки. Помістивши її в куток, протилежний до денного світла, за кілька годин я виявив її на боці, оберненому до вікна; вона відчула світло й подолала величезний для свого масштабу шлях, щоб опинитися до нього ближче.

Нас виховують із думкою, що інстинкт — єдина сила, яка спрямовує вчинки тварин, а потім ми все життя дивуємося ознакам інтелекту, які вони не перестають нам демонструвати. Чи помічали ви, що всі власники собак вважають своїх улюбленців винятковими створіннями? Послухати їх, то немає пса, подібного до їхнього власного: він незвичайний, його розум майже людський, йому бракує лише дару мови… І все це лише тому, що вони мали нагоду його вивчити; а тим часом сусідський пес поводиться точно так само.

Колосальна перевага людського інтелекту, зумовлена особливим розвитком мозку — цілком іншим, ніж у тих тварин, що стоять до нас найближче на драбині істот, — робить нас дуже пихатими. У своїй марнославній самовпевненості ми виявляємо в усіх хребетних ті самі анатомічні особливості, ту саму будову, що й у людини: ми не бажаємо мати з ними нічого спільного. «Людина, — з обуренням кажуть нам, — невже вона лише тварина, як і всі інші!». Звісно, ні; і все ж людина — це лише тварина вищого порядку, ніж інші. І довести наявність у неї якоїсь нематеріальної основи так само неможливо, як і заперечити її, з тієї причини, що це не піддається жодним експериментам; з тієї причини, що слова Дух і Матерія виражають суто метафізичні ідеї, які не мають нічого спільного з фактами.

Для давніх те, що зриме, що можна доторкнутися, було матерією; все інше не вважалося нею. Слово Spiritus означало водночас і дух, і вітер; для античних філософів ані вітер, ані навіть саме полум’я не були матеріальними. Стрімкий порив вітру й вогняні язики (ймовірно, електричні розряди) слугують знаменнями явлення Святого Духа в день П’ятидесятниці. Ми від цього вже відійшли: для сучасників усе, що не належить до царини думки, є матерією; однак під назвами матеріальних і нематеріальних фактів і досі розрізняють два різні роди явищ. Люди не хочуть визнавати, що мозок секретує думку, хоча кожен чудово відчуває, що думає саме головою, а не рукою чи ногою; вони не бажають допустити, щоб матеріальні чинники впливали на волю, тоді як досить усього кількох крапель спиртного, щоб ми втратили розум.

Ми щомиті спостерігаємо вплив матеріальних чинників на думку, а думки — на тіло; отже, між тим, що ми називаємо Матерією, і тим, що ми називаємо Духом, існує нерозривний ланцюг. Отже, і те, й інше належить до одного й того самого порядку явищ, а не до двох порядків, що взаємно виключають одне одного. Таким чином, не існує ні духу, ні матерії в тому сенсі, який зазвичай вкладають у ці слова; є дещо інше — порядок явищ, ще нам не відомий, з яким пов’язані всі феномени і знання про який — і тільки воно — могло б привести нас до пізнання субстанції Всесвіту, природи істот і речей.

Існують тіла, які ми відчуваємо дотиком, бачимо й відчуваємо, але чия внутрішня сутність залишається для нас незбагненною; нам відомі лише їхні властивості. Існує певне «щось», чиї вібрації виявляються у формі світла, тепла й електрики; існує всесвітнє тяжіння; існують життєві явища. Скільки тут питань, стільки й таємниць. Якби ми володіли ключем до всіх цих загадок, якби ми їх розв’язали, якби на досвіді знали — так, щоб у цьому неможливо було засумніватися, — що життєва сила нездатна породити думку, яка межа відділяла б тоді людський розум від розуму тварин. Якби ми знали, нарешті, безліч речей, яких ми не знаємо, ми мали б право стверджувати існування суто духовної душі. Але ми не знаємо природи життєвої сили; однак ми бачимо в тварин розум — спершу рудиментарний, а потім дедалі більше схожий на наш власний. Ми бачимо це, скажімо прямо, якщо тільки не заплющуємо очі, щоб не бачити. Спіритуалістична школа, відчуваючи небезпеку, ніколи не хотіла визнавати за тваринами нічого, крім інстинкту, при цьому ретельно уникаючи визначати або обмежувати цей інстинкт. Один славетний єпископ, піднявшись одного разу на трибуну Палати депутатів, щоб таврувати мерзоти, проповідувані сучасними філософами, і, серед іншого, віддав громадському зневаженню таке твердження:

«Існують тварини, які здатні міркувати».

Бог незбагненний, але Він не алогічний; чистий дух може перебувати всюди й ніде водночас, не маючи жодного зв’язку з простором. Але яким чином душа, будучи за своєю природою нематеріальною, може посідати певне місце — людський мозок? Цього ще ніхто не зміг пояснити. Правдою є те, що всесвітнє тяжіння або нескінченне поширення світла нині залишаються такими ж таємничими явищами; однак це факти, і їх доводиться визнати. Душа ж — лише спосіб пояснення виникнення Думки.

Ще поет Лукрецій заперечував існування людської душі, як заперечував він і існування олімпійських богів; тому його й досі називають «безбожним Лукрецієм», а його твори вилучено з класичної навчальної програми. Цьому не варто дивуватися. Віддавна метафізика прищепила світові своєрідну манеру міркувати: замість того щоб шукати істину в ній самій і заради неї самої, спершу вивчають, до яких наслідків може призвести та чи та ідея, якщо вона виявиться правильною. Ніхто не може сказати, до якої міри цей метод загальмував поступ людства.

Утім, що б не сталося, ми завжди говоритимемо про душу, дух і матерію, так само як говоримо про небесний звід, про схід і захід світил, хоча всім давно відомо, що над нашими головами не існує жодного зводу, а світила ніколи не сходять і не заходять. Це усталені мовні звороти, від яких неможливо відмовитися, зважаючи на те, як важко знайти їм заміну.

— III —

Довгою була б розповідь про боротьбу Розуму проти Віри в нашій прекрасній Франції. Був час, коли Розумові тут споруджували вівтарі, і сам факт його обожнення красномовно свідчить про душевний стан його шанувальників. Віра, зазнаючи в ті роки переслідувань, посідала шляхетну позицію. Однак в епоху Реставрації вона знову здобуває свободу й захоплює владу, якою поспішає зловживати; саме тоді, в силу природної реакції, народжується сучасне невір’я — вельми відличне від невір’я «лібертинів» XVIII століття. Воно мало дивний і пристрасний характер — це було романтичне невір’я. Тоді люди не вірять, але глибоко журяться через свою нездатність вірити; знаменитий заклик Альфреда де Мюссе — «Спиш ти задоволений, Вольтере?» — є найдосконалішим вираженням цього душевного стану.

Двадцять років по тому невір’я зміцніло, і про нього вже не тужили. «Війна надприродному! — проголошувала вільнодумна молодь. — Ось наш ворог». Пане Луї Фіґ’є писав свою прекрасну «Історію надприродного», у якій показував, як диво повсюдно відступає перед наукою, подібно до того як нічна темрява розсіюється з приходом дня. Аналіз зупинявся лише перед чудесами Святого Письма: то була пора розквіту Імперії, і якби автор спробував пояснити диво в Кані Галілейській, його книжку, після притягнення до суду й засудження за «образу релігійної моралі», було б вилучено з обігу.

Тим часом Віра, бачачи, як від неї вислизають живі й спраглі свободи уми, вдалася до сміливої спроби пристосуватися до сучасних ідей і мирно співіснувати з наукою. За винятком кількох догматів, на які вона не могла піти на компроміс і які в силу своєї природи незбагненних таємниць не піддавалися раціональному осмисленню, віруючим було надано свободу вірити або не вірити. Ім’я пана де Монталамбера, очільника ліберальних католиків, тоді сяяло — хто б міг повірити в це сьогодні? — майже сонячним блиском. Відомо, як Пій IX зустрів цих помічників, які йшли до нього з найкращими намірами: «своєрідна зараза» — такі жорстокі слова він кинув їм у вічі з висоти свого «Силлабуса». Він знову зачинив і навіки замкнув на засув ті двері, які хтось наважився розчахнути навстіж назустріч світлу й свіжому повітрю. Луї Вейо став головним провідником цієї реакції; його боротьба проти ліберального крила духовенства сягнула крайніх меж запеклості. Монсеньйор Дюпанлу, озброївшись красномовством Цицерона, одного дня написав йому: «Ваша поведінка в лоні Церкви, добродію, є більш ніж нестерпною!» — і весь його памфлет був витриманий у тому самому тоні. Користуючись підтримкою Папи й спираючись на могутній орден єзуїтів, журналіст не вгамовувався, і невдовзі стало помітно, як розгортається це дивне видовище: мирянин бере гору над духовенством у питаннях віри. Потім Папа проголосив нові догмати, і всякі спроби лібералізму в Церкві зійшли нанівець.

То були сумні часи для багатьох умів, вельми численних тоді, яких захопив лібералізм: вони були однаково нездатні як обходитися без релігії, так і зважитися на приниження свого розуму, як того вимагала Церква. Для них постав месія в особі Ренана, творця «релігії без віри»; разючий успіх цієї системи показав, що вона з’явилася дуже вчасно й на підготовленому ґрунті. Ренан, за його власними словами, був у захваті від того, що не належить до жодної релігії, аби мати змогу скуштувати їх усі; у цього гурмана святинь не було підстав для помилки: в релігіях є принадність і чар, яких не знайдеш більше ніде, — це чудове джерело мистецтва й літератури; і для того, щоб це джерело не вичерпувалося, віра зовсім не обов’язкова. Венера й Діана, в яких уже ніхто не вірить, і далі надихають наших живописців і скульпторів; немає вищих вершин, ніж «Реквієм», «Te Deum» і «Дитинство Христа» в спадщині Берліоза, чий невір був настільки повним, наскільки це взагалі можливо. Дилетантизм Ренана цілком виправданий; куди менш виправдано те, що з цього дилетантизму спробували створити доктрину, адже релігія без віри є релігією не більше, ніж рагу із зайця без самого зайця. Безперечно, краса стилю Ренана, принадність його слова значною мірою забезпечили успіх його м’якої філософії. Попри все, невдовзі стало ясно, що їй бракує міцності; під впливом толстовства виникло бажання повернутися до віри.

— «Треба вірити», — твердили нам.
— «У що?»
— «Неважливо; у що завгодно. Це стане істиною в ту саму мить, коли ви в це повірите».

І люди заходилися вірити абияк у що: захопилися буддизмом, воскресили всі старі легенди; під приводом інтересу до фольклору по вуха занурилися в найнікчемніші бабусині казки. Стали зводити наклеп на науку, звинувачуючи її в тому, що вона нічого не робить для щастя людства. Істина почала викликати підозру; але що вдієш? Вона не приносить утіхи, а люди передусім хочуть бути втішеними; якщо істина неприємна, то краще на неї не дивитися: саме так чинить страус. Нині в моді поблажливість до помилок і симпатія до ілюзій. Один старий республіканець, посивілий на службі, не побоявся написати: «Легенда — це істина філософів, а історія — це істина швейцарок». Не кажіть, що двічі два — чотири. Боже мій! Вам ніхто не каже протилежного; але навіщо стверджувати це так грубо? Це може ранити чутливе сумління. Не будьте ж такими прямолінійними й умійте шанувати таємниці, що криються в глибинах людської душі.

У такому дусі міркують без кінця, почас вельми витонченою мовою, щиро вірячи, що цим сприяють спасінню Суспільства. Звісно, все це не виходить за межі вузького кола обраних; однак саме на цю еліту покладено завдання спрямовувати натовпи, і якщо вона губиться в безпідставних мріяннях і філософських тонкощах, то народні маси, нездатні йти за нею цим шляхом, опиняються наданими самі собі.

— IV —

Давно вже було сказано: «Від того самого дня, коли римляни перестали вірити у священних курей, Римській імперії настав кінець». Із цього твердження зробили висновок, ніби римляни помилилися, втративши віру у священних птахів. При цьому якось забули, що їхня головна помилка полягала в самій основі: не можна будувати імперію на такому хиткому підґрунті.

У всі часи й усюди ми стикаємося з одним і тим самим фактом: будь-яке суспільство спирається на релігію. Релігії черпають свою міцність у тому, що їх сприймають як вираження абсолютної істини; але в цьому ж криється і їхня слабкість. Настає день, коли потреби суспільства, що розвивається, перестають узгоджуватися з його теократичним устроєм; день, коли уми, що прагнуть мислити самостійно, більше не бажають миритися з теософським ученням. Тоді виявляється, що уявна істина була лише блискучою брехнею: релігія руйнується, а разом із нею — і все суспільство.

Християнські народи саме й підійшли до цього критичного моменту. Лише одна відома цивілізація уникла цього закону — китайська цивілізація. У китайців, як і в інших народів, є свої вірування та забобони, але їхнє суспільство спирається не на них: воно ґрунтується на пошані до сім’ї та культі предків. Можливо, саме тому китайське суспільство існує вже п’ять тисяч років. Біля витоків цивілізованих суспільств наука народжується в тіні храмів; наука і релігія живуть у цілковитій згоді, взаємно підтримуючи одна одну. Однак наука розвивається щодня, тоді як релігія залишається нерухомою; невдовзі остання починає відчувати загрозу і перетворюється для своєї колишньої підопічної на непримиренного ворога. Політеїзм непокоїв піфагорійців, які знайшли ключ до устрою Всесвіту; цей ключ залишався загубленим доти, доки Коперник не відкрив його знову. Протягом століть світ був приречений на найдурніші космогонічні фантазії на догоду олімпійським богам. Чи варто згадувати про Галілея? Історія його переслідування — перебільшена ворогами Церкви й пом’якшена її захисниками — все ж залишається нищівним обвинуваченням для тих, хто в ті часи привласнював собі право боротися із заблудженнями та насаджувати істину.

За останні два століття наука досягла колосальних успіхів. Її реванш суворий: марно храми переповнені вірянами, марно з тисяч священних кафедр лунає слово Боже — ми відчуваємо і знаємо, що віри там більше немає. Ентузіасти, спраглі ідеалу, з тривогою чекають нової віри; вони чекатимуть марно! Відмирають не лише догми — втрачається сама здатність вірити: атеїзм охоплює світ. На цьому моменті нам варто зупинитися; справа того варта. Визнаємо, що атеїзм має вельми погану репутацію. Багато хто відвертається від нього, відчуваючи відразу до юрби, яка заперечує Бога лише для того, щоб звільнитися від будь-яких правил і обмежень, не бажаючи знати іншого закону, крім задоволення найнижчих апетитів. І справді, це здатне відштовхнути будь-кого, в кому збереглася бодай крапля шляхетності.

Утім, саме по собі заперечення не є повноцінним ученням. Лише на ствердженнях постає щось тривке; заперечення ж неминуче залишається безплідним. Докази існування Бога незаперечні. Єдиний їхній недолік у тому, що вони перебувають поза сферою науки й цілком належать до царини метафізики. І ось майже завжди, коли метафізика стикалася з фактами, вона зазнавала поразки; Ренан навіть наважився заявити, що її більше не існує. Проте, зауважте важливий момент: вона програвала майже завжди, але не постійно; часом вона все ж знаходила істину. Що ж до науки, то, як би далеко вона не заходила, вона неминуче досягає межі, куди її світло більше не проникає; і тоді кажуть: «Тут Бог».

Але з кожним днем світло науки проникає дедалі глибше в невідоме, і сталося щось моторошне: у міру того як наука просувалася вперед, Бог відступав. Тепер Він перебуває в глибинах безконечності, неосяжний і недосяжний, поза межами безсилої думки. Згідно з теологічним ученням, Він — творець світу, але світу скінченного, обмеженого, приреченого колись зникнути: «Небо й земля проминуть», — мовить Писання. Тим часом сучасні філософи сходяться на думці, що Всесвіт не має меж і ніколи їх не матиме. Одні стверджують, що в казково далеку епоху він мав початок, а це передбачає наявність творця; інші ж, не без певних підстав, вважають, що, не маючи ні меж, ні кінця, він не може мати й початку.

Безперечно, вічне існування Всесвіту, наділеного властивостями, які неминуче визначають його еволюцію, визнати анітрохи не складніше, ніж існування вічної волі, не залежної від часу й простору, наділеної творчою силою і такої, що виводить цей самий Всесвіт із небуття. Прийнято вважати, що під іменем Провидіння Бог невтомно стежить за світом. Але чи існує Провидіння насправді? Ніщо не заважає в це вірити; але щоб захистити дзвіницю від удару блискавки або місто від епідемії, громовідвід корисніший за хрест, а санітарні заходи ефективніші за хресні ходи: з цим згодні всі.

На жаль, ані громовідвід, ані гігієна не здатні вберегти Суспільство від лих, що загрожують самому його існуванню.

— V —

Нам кажуть, що суспільство буде врятоване лише Євангелієм. Нам не пояснюють, як саме, та й це було б і непотрібно: досить самого слова. Його так приємно вимовляти, так приємно чути! Воно пробуджує такі благі думки! Критикувати Євангеліє — означає марнувати час; Вольтер об нього зламав зуби. Марно він виставляв на світ усе те дурне або безглузде, що йому вдавалося в ньому виявити; цих речей люди просто не хочуть бачити. Усі священні книги подібним чином містять у собі прекрасні думки, перемішані з дивацтвами, які ніколи не непокоять віруючого; якщо ж вони здаються надто шокуючими, він просто вважає себе нездатним їх зрозуміти. Що ж до Вольтера, то він дозволив собі обурливий вислів: «Розчавіть гадину!» — гадину, цього лагідного Сина Марії, цього нездоланного спокусника, що вів за собою натовпи, цього поборника справедливості, який вигнав торговців із храму, цього мученика, що простив своїх катів! Після таких слів слухати більше нічого.

І все ж не буде зайвим пошукати в тих частинах Євангелія, які відомі кожному, де саме містяться ті самі знамениті засоби, які мають, як прийнято висловлюватися, «врятувати суспільство». Вочевидь, сім’я, праця і бережливість лежать в основі суспільства в тому розумінні, яке властиве сучасному світові.

Нічого подібного в Євангелії немає.

Учні Ісуса залишають усе — родину й звичні заняття, — щоб іти за ним, і відтоді вже не присвячують себе жодній праці, живучи коштом оточення. «Не турбуйтеся про те, що вам їсти й що пити», — каже їм Учитель; «Отець ваш Небесний нагодує вас. Погляньте на польові лілії: вони не трудяться й не прядуть, а все ж одягнені краще, ніж Соломон у всій своїй величі». Людей обурювало, що Син Людський спілкується з людьми поганої слави й їсть разом із ними; але, як і всі нероби, Ісус і його учні їли де доведеться, радо приймаючи будь-яке запрошення, звідки б воно не надходило: сьогодні — до багатого купця, завтра — до куртизанки, наверненої словом Учителя, а решту часу — де трапиться. Ніде ви не знайдете думки про те, що людина повинна забезпечувати себе власною працею; заможні зобов’язані подавати милостиню, а решта — приймати її. Жодної гордості: якщо вас ударять по щоці, ви маєте підставити другу. Жодного патріотизму: «Якщо закони вашої країни вам не підходять, струсніть порох із своїх сандалій і йдіть до іншої». Ці заповіді вам відомі: любіть одне одного; будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний; станьте знову подібними до новонароджених немовлят. З тим самим успіхом можна було б додати: ходіть на головах, дістаньте зубами місяць — адже все це однаково нездійсненне. Навіть перша заповідь, яка на перший погляд здається простою у виконанні, викликала радше захоплення, ніж практичне застосування; через дев’ятнадцять століть християнські народи й далі виснажують себе підготовкою кривавих озброєнь, а побожні письменники вважають війну справою святою й необхідною!

Учитель вознісся на небо; і ось перед нами християнське суспільство в його колисці, під опікою апостолів. Як же вони його влаштують? Дуже простим способом: кожен віруючий принесе їм усе своє майно, і загальну суму буде порівну розподілено між усіма. Коли один із них «схитрував», приховавши при собі певну суму, святий Петро одним жестом убив його на місці біля своїх ніг. Отже, відмова від праці, ослаблення характерів, поділ майна під страхом смерті — ось що дає нам Євангеліє як основу суспільства. Якщо не зважати на бомби, це разюче нагадує анархізм, який за нагоди теж не проти похизуватися своїм милосердям.

Утім, хіба не саме на Євангелії, як люблять казати, збудовано сучасний світ; Євангеліє — це лише символ. Якщо керуватися винятково ним, можна дійти разючих висновків — свідченням тому знаменитий письменник-філософ, який, розвиваючи свою думку, дійшов до того, що вмиватися великою кількістю води — ганебно, а продовжувати наш рід — і поготів злочинно. Справжня ж основа криється в доктрині Церков, що обрали Євангеліє своїм знаменом, і насамперед — Католицької церкви. Тут усе виходить з одного принципу: людина на землі лише мандрівник, її мета — небеса, і все її життя має бути спрямоване лише на те, щоб заслужити блаженну вічність.

Це веде до високих чеснот, які, безперечно, кращі для суспільства, ніж протилежні їм вади; але ці чесноти самі по собі не мають суспільного характеру. Якщо християнське суспільство й змогло проіснувати на такому фундаменті, то лише тому, що Природа, яку неможливо остаточно придушити, заявила про свої права й пом’якшила суворість цих принципів. Усе річ у тім, що, як пишуть у повчальних книжках, люди вірять, але живуть так, ніби зовсім не вірять, або ж ніби вони вірять у якесь інше Євангеліє, протилежне тому, що тлумачить і проповідує Церква. Річ і в тому, що сама Церква, трактуючи Писання максимально широко й спираючись на авторитет, нібито отриманий від самого Бога, зуміла застосувати свої незрушні доктрини, поєднуючи велике мистецтво з дивовижною гнучкістю. До чого б усе дійшло без цих послаблень? Церква, благословляючи шлюб, перевагу віддала б утриманню й дівоцтву. Якби християнська віра практикувалася повсюдно, якби вона була по-справжньому живою й дієвою, світ заповнився б монастирями; це стало б не лише загибеллю всякої цивілізації, а й кінцем людського роду.

Церква вчить нас, що порядок Благодаті, який походить від Бога, протилежний порядкові Природи, що належить Дияволові. Вона майже не зважає на природні закони, тож один блискучий академік, вихваляючи християнські чесноти, був змушений заявити, що вони йдуть проти природи. Християнська ідея ставить понад усе правильно зрозумілі інтереси індивіда, тоді як Природа жертвує індивідом заради збереження виду; це фундаментальна відмінність, радикальний розкол, який на практиці намагалися приховати, але який таїться в самій глибині речей і час від часу незмінно виходить на поверхню. Справжній християнин говорить із презирством і недовірою про «людську науку» та «світське мистецтво»; великі генії здаються йому підозрілими, а прекрасні творіння й наукові відкриття його не цікавлять. Навіщо вивчати дорогоцінні сліди минулого, зміцнювати й удосконалювати людський рід, проникати в таємниці Всесвіту, вимірювати рух світил або по літерах розбирати таємничу книгу мікробів? Важливе лише одне: врятувати свою душу. Християнське милосердя, таке зворушливе у своїх проявах, навряд чи залишається таким за своєю суттю: воно забезпечує ближньому блаженну кончину й готує для самих себе заслуги для іншого життя; для справді побожних душ, які проголошують повне відречення від світу, не існує нічого іншого. «Погляньте на мене, — сказав мені одного разу з ангельською усмішкою молодий проповідник у білому вбранні ордену святого Домініка, — хіба я не в своєму звичайному стані? А сьогодні вранці я отримав звістку про смерть матері; ми, відречені від усього, не дозволяємо подібним речам тривожити нас». Поспішімо додати, що такого досконалості досягають рідко.

Але, як можуть заперечити, що станеться з людьми без віри, без релігійних переконань? Ніщо не зможе їх стримати; утративши надію на краще життя й страх перед вічною карою, вони думатимуть лише про те, щоб прожити якнайщасливіше, а якщо треба — коштом інших; егоїзм стане законом світу, всі вади вирвуться на волю: жодне суспільство не зможе існувати, складаючись із таких елементів. Так легко міркувати; дітей привчають до слухняності, лякаючи їх гнівом Буки; але коли вони перестають вірити в Буку, неможливо повернути їм цю віру під тим приводом, що вона була дуже зручною в ужитку.

Людство наражене на велику небезпеку втратити всяку віру. Треба звикнути до цієї думки й спробувати з’ясувати, чи немає способу знайти в одній лише Природі підвалини моралі та суспільства.

Пошукаймо.

— VI —

Людина, подібно до мурашки чи бджоли, може жити лише в суспільстві. Оскільки кожен потребує інших, він і сам належить усім. Бджолі чи мурашці цього досить, але людині, чиї обрії куди ширші, цього не може бути досить. Зауважмо мимохідь, що бджоли й мурашки вже являють нам приклад справжніх суспільних чеснот: порядку, передбачливості, відданості спільній справі, любові до праці. Однак нам потрібне щось інше; тож пошукаймо ще.

Вульгарний матеріаліст не дбає про минуле й глузує з майбутнього. «Не думай про завтрашній день, — каже він, — насолоджуйся теперішньою миттю: carpe diem». Він не замислюється ось над чим: теперішня мить постійно вислизає від нас; людині неможливо її вловити. Той момент, коли я говорю, уже далеко від мене. Теперішнє в часі — це те саме, що математична точка в просторі: їхня послідовність утворює лінію, але саму точку ніхто ніколи не бачив і не побачить. Це лише межа між реальністю та абстракцією.

Якби для часу існував мікроскоп, подібний до того, що існує для простору, то, як би безмежно ми не збільшували зображення, ми все одно ніколи не побачили б теперішньої миті. По-справжньому реальними є лише Минуле, якого вже немає, і Майбутнє, яке ще не настало. Отже, людина має присвятити себе не сучасному їй Людству; вона в боргу перед Людством минулого і Людством майбутнього. Цей подвійний закон надає сенсу всім людським діянням; він слугує ключем до розуміння багатьох властивих людині почуттів, які неможливо пояснити інакше.

Людина в боргу перед тими, хто їй передував; звідси випливає обов’язок дітей дбати про своїх батьків і шанувати їхню старість; звідси — культ предків і законна гордість за довгий ряд доблесних попередників, пам’ять про яких бережно зберігають і вшановують; звідси — пошуки слідів найдальшого минулого й бажання воскресити, наскільки це можливо, минулі часи; збереження давніх звичаїв, пам’яток і шедеврів минулих епох, вивчення мертвих мов та їхньої літератури; вивчення Історії та глибоке переконання в тому, що ці праці благі й необхідні — той факт, що освічені уми завжди з пристрастю віддавалися дослідженням, на перший погляд марним. Хто з нас не відчував обурення, бачачи, як руйнується якийсь старовинний мистецький твір або історична реліквія, і хто не радів, дізнавшись, що завдяки розкопкам на світ з’явилися фрагменти зниклих цивілізацій? Переступаючи поріг музею або відвідуючи чудові Помпеї, хто з нас не відчував, як у самій глибині душі пробуджуються таємничі струни?

Людина в боргу перед тими, хто прийде їй на зміну. Звідси випливає турбота батьків про своїх дітей і ті зусилля, яких суспільство докладає до їхнього виховання; звідси — справи милосердя, що прагнуть забезпечити майбутнє знедолених; розвиток і величезний інтерес до науки, яка готує ґрунт для людства майбутнього; у цьому ж полягає сенс існування чистої науки, що вивчає факти, не зважаючи на їхню практичну користь, яка виявиться лише згодом; самовідданість ученого, що береться за праці, які буде завершено лише через довгий час після його відходу; віра непризнаного митця, який апелює до суду нащадків; прагнення якомога довше жити в пам’яті собі подібних, увічнити своє ім’я творіннями або діяннями.

Хіба старий Лафонтен, коли він промовляє ці чудові рядки:

«І правнуки мої цій тіні будуть раді!».

не зворушує нас сильніше, ніж якби він міркував про спасіння власної душі?

«А як же мораль?». Мораль в організованому на цій основі, ймовірно, зазнала б певних змін, як це траплялося щоразу, коли зміщувалася вісь цивілізації. Оскільки інтереси всього людства і майбутнє людського роду ставилися б вище за інтереси окремої особистості, це не могло б статися без зміни погляду на багато питань. Материнство стало б священним, і, можливо, ми більше не бачили б нещасних молодих жінок, зневажених, гнаних і позбавлених допомоги саме тоді, коли вони потребують її найбільше; жінок, які душать своїх дітей, щоб уникнути ганьби й злиднів лише тому, що перед виконанням своєї функції продовження роду вони знехтували певними формальностями. Можливо, прийшло б розуміння, що в певних випадках вада полягає не стільки в тому, щоб народжувати дітей, скільки в тому, щоб їх не народжувати. Можливо, тоді припинилася б і хижацька експлуатація природи людиною, яка не дбає про наслідки, та експлуатація собі подібних заради наживи. Це була б інша мораль, а аж ніяк не відмова від будь-якої моральності; зовсім навпаки.

А як же ідеал і «запредільне»?

Хіба у вас немає науки? Хіба немає мистецтва? Що ж до таємниць, то чи є щось глибше за Природу? Що ж до ідеалу, то чи є щось піднесеніше за Мистецтво? Кажуть, Благо стоїть вище за Красу; цілком імовірно. Але з того дня, коли на ділі восторжествує загальна солідарність, благо стане повсюдним, і про нього дбатимуть не більше, ніж про чисте повітря, яким дихаєш, або про здоров’я, коли ти в доброму здоров’ї; залишиться лише прекрасне, до якого завжди треба прямувати через зусилля, і саме в цьому прямуванні полягає мистецтво. Немає нічого таємничішого за мистецтво. Хто пояснить, чому шедевр так разюче відрізняється від звичайного твору, чому пролягла ціла прірва між рукою, написаною Рафаелем, і тією самою рукою, зображеною будь-яким іншим вправним художником? Ніхто цього не знає. І якщо це не вияв «запредільного», то де ж іще його шукати?

У Безмежності.

Але Безмежність нам недоступна. Втім, про неї багато говорять; декому навіть здається, ніби вони перебувають із Безмежністю в досить близьких стосунках. Чи справді ми розуміємо, про що говоримо? Чи не є Безмежність у деяких випадках лише гучним словом для більшого ефекту, звичайним літературним прийомом, який помилково вважають джерелом великих думок?

Наука й Мистецтво — це прекрасно. Але не всі здатні до науки, і не всім дано відчуття мистецтва. Інакше кажучи, Істина й Краса не кожному до вподоби. У такому формулюванні це твердження здається чудовиськом. І все ж воно правдиве: ненависть до науки й ненависть до мистецтва існують насправді. Хіба не жахливо, що можна сказати: потворне й хибне віддають перевагу перед прекрасним і істинним? Так не повинно бути, і цього б не сталося, якби дітей виховували інакше, а не всупереч здоровому глузду, як це робиться нині.

Подивіться, що відбувається в царині Істини.

Усі діти від природи спостережливі, всі мають потяг до природничих наук; але замість того, щоб заохочувати цей інтерес, із ним борються. Дитина приносить матері знайдену рослину або комаху й питає, що це таке. Що робить мати? Вона викидає рослину, назвавши її бур’яном, розчавлює комаху й дає дитині ляпаса — адже це куди простіше, ніж давати їй пояснення, яких вона до того ж зазвичай і не здатна дати. Зате вона навчає її (з якою урочистістю, з яким розчуленим і святковим виглядом!) цим «великим істинам»: світ було створено за шість днів, Адам і Єва з’їли яблуко, Валаамова ослиця заговорила, Йона провів три дні в череві кита, а Зірка привела волхвів до колиски немовляти Ісуса. Минуло лише кілька років, і він дізнається, що все це було неправдою; він побачить, як усі довкола без найменшого докору сумління спотворюють істину; йому заборонятимуть брехати, але якщо він буде щирим і довірливим, над ним сміятимуться, казатимуть, що він не надто кмітливий, і звеличуватимуть його товаришів, які куди хитріші за нього. Він чутиме, як про науку говорять із осторогою, а про вчених — з насмішкою…..

Те саме стосується і Прекрасного.

Усі діти люблять картинки, усі намагаються малювати, у всіх є інстинктивне прагнення закарбувати побачені предмети за допомогою ліній, і цей інстинкт є вихідною точкою для пластичних мистецтв. Замість того щоб спрямовувати дитину на цьому шляху, їй дозволяють блукати навмання й збиватися з дороги — аби потім, якщо пощастить, повернути її на правильний шлях, коли вона почне вивчати «витончені мистецтва». Її оточують потворними предметами, їй дають у руки погано намальовані фігури, речі безформні й позбавлені смаку; якщо ж її навчають музики, то її слух привчають до посередності й вульгарності, а то й до цілковитої безграмотності. Згодом вона почує, що існують певні «предмети мистецтва», призначені для «знавців» — інакше кажучи, для жменьки диваків, — і всі інші речі, створені для розсудливих людей. Вона побачить, що до мистецтва й художників ставляться з такою самою підозрою, як до науки й учених; їх цураються, вважаючи дивними й, можливо, небезпечними аномаліями. Вона навіть побачить, як деякі художники самі роблять усе можливе, щоб виправдати такий погляд на речі…

Як за такого порядку може розвинутися смак до істинного й прекрасного? Якщо чому й варто дивуватися, то тому, що в них іще залишаються вірні прихильники.

— VII —

Людство ще молоде: цілком імовірно, попереду в нього мільйони років. Для душ, спраглих безконечності, це небагато; однак це й не та величина, якою можна знехтувати — нам навіть важко уявити собі, що це насправді означає. Але зрештою, яким би далеким не був цей день, він настане — день кінця нашого роду! Сонце згасне; можливо, ще до того часу Земля поглине свої моря, свою атмосферу й стане непридатною для життя; досягнувши поступу в масштабах, які ми не можемо навіть уявити, людство почне регресувати, вироджуватися і, зрештою, зникне.

«І невже не залишиться нічого від нас — тих, хто мислив, від нас — тих, хто любив і страждав! Це неможливо. Ми відчуваємо в собі щось таке, що не може загинути!».

Будьте спокійні: ніхто не доведе вам протилежного. Однак те, що ми відчуваємо всередині себе, цілком може виявитися лише інстинктом самозбереження, переінакшеним нашою уявою, яка й раніше не раз здійснювала подібні перетворення, трансформуючи, наприклад, тумани й вогні, що блукають, у фей, фантомів і привидів, у яких люди вірили впродовж століть. Це також може бути передчуттям тієї істини, що елементи, з яких ми складаємося, не можуть зникнути, і що з нашої матерії будуть створені інші живі істоти.

«Неможливо, — кажуть нам, — щоб наше бажання не передбачало наявності якоїсь реальності». Навпаки, це цілком можливо. Хто з нас, наприклад, не бажав палко повернути назад хід віків, прожити бодай день або годину в ту чи іншу добу давнини? Однак у цьому питанні жодні ілюзії неприпустимі, і ми точно знаємо: нам ніколи не побачити ні Перікла, ні Клеопатру. Вірити в бажане природно, однак ця віра аж ніяк не впливає на факти.

Але в такому разі, де ж МЕТА?

Мета?
Її не існує.

У природі ніщо не прямує до якоїсь визначеної мети; радше слід сказати, що кожна мета, своєю чергою, стає новою вихідною точкою. Природа являє нам видовище вічного порочного кола.

Подивіться на рослину: вона проростає, пускає коріння, обзаводиться стеблом і першими листочками; вона швидко росте, з’являються нові листки й нові стебла. Корінь живить стебла, на яких тримаються листки, але й ті, своєю чергою, живлять стебло, а стебло дає життя кореню; тут панує цілковита взаємність, але жодної визначеної мети ще не видно. Мета — це квітка! Брунька набухає, розкривається, відбувається диво — квітка розквітає! Але ця мить — лише храм для запліднення; щойно воно звершилося, квітка в’яне й опадає, а плід розвивається й достигає. Чи є він метою? Його призначення — містити в собі насіння; воно, якщо судити лише за зовнішнім виглядом, здається завершеним, кінцевим об’єктом. Помилка: насіння — це лише зародок майбутньої рослини; і цикл починається знову.

Ми завжди зазнавали невдачі в пошуках кінцевих причин; це, можливо, пояснюється просто тим, що жодних кінцевих причин не існує. У будь-якому разі, якщо вони й є, для нас усе відбувається так само, ніби їх не було зовсім.

Якщо ми замкнені в часі, як і в просторі, спробуймо пристосуватися до нашої в’язниці; що б там не казали, вона для нас досить простора. Давайте переймемося думкою, що людство — це єдиний організм, молекулою якого ми є, і воля природи така, щоб ми жили заради інших, які й є нами самими. Тож користуймося спадщиною наших попередників; працюймо задля того, щоб ті, хто прийде після нас, були, наскільки можливо, щасливішими за нас і були нам вдячні за те життя, яке ми для них підготуємо. Тоді ми побачимо, що життя прекрасне, і коли настане наш час, ми заснемо з тим спокоєм і відчуттям задоволення, яке відоме робітникові, що завершив свою працю й із користю провів день. Радощі, даровані нам природою, в яких вона не відмовляє цілком навіть найдужче знедоленим із нас; радість, яку приносить відкриття нових істин; естетична втіха від мистецтва; споглядання полегшених страждань і зусилля, спрямовані на їхнє викорінення, наскільки це можливо, — усього цього може бути цілком досить для щастя в житті. Є підстави побоюватися, що все інше — лише безумство й химери.

Люди серйозні й освічені, великі вчені все ж вірять у ці «химери» й «безумства».

Це нічого не доводить; логіка не завжди керує людьми, навіть видатними, і найдивовижніші суперечності чудово уживаються в пластичному середовищі свідомості. Кеплер, великий Кеплер, один із засновників сучасної науки, автор безсмертних законів, що носять його ім’я, вірив в астрологію; він цілком серйозно писав, що з’єднання Юпітера й Сатурна в знаку Лева може спричинити повстання. Одна з найтаємничіших сил природи, атавізм, є джерелом цієї непослідовності та причиною того, що певні ідеї упередженого штибу опираються будь-яким нападам Розуму.

Принижуваний вірою, обожнюваний вільнодумством, розум залишається тим, чим він є насправді: лише стерном корабля, і нічим іншим. Але цього досить, щоб без нього не можна було обійтися.

Саме за допомогою цього стерна ми й намагалися спрямовувати наш шлях.

— Епілог —

Століттями Франція була світлом для світу, і тепер це світло загрожує згаснути. Принесені на крилах валькірій, північні тумани затягують наше небо, ведучи за собою скандинавських богів, які вступають у боротьбу з богами Олімпу; водночас із спекотних країв поспішають індійські божества — багаторукі й слоноголові. Євангеліє, розважливо пом’якшене Церквою, поступається місцем іншому, дивному Євангелію, в якому святі, повернися вони в цей світ, нічого б не зрозуміли. Втім, ніхто його й не розуміє, та й не прагне до цього; саме розуміння тепер вважається ознакою темного міщанства, а потреба в ньому — чимось на кшталт вади, від якої всіма силами намагаються позбутися. Віру залишають не заради розуму, а заради сліпої довірливості, догмат — заради чуда, Собор Паризької Богоматері — заради Богоматері Лурдської. У спіритизму й езотеризму з’являються свої друковані видання, кількість яких множиться з кожним днем, не кажучи вже про пишномовну нісенітницю, що нині користується великим пошануванням.

Усе це підноситься дедалі вище, накриває нас і огортає темрявою.

Я пам’ятаю ті часи, коли Італія, подібно до Фенікса, відроджувалася до нового життя. Тоді Аделаїда Рісторі приводила в захват паризьку молодь, до якої належав і я; я й досі бачу, яким величним жестом ця велика трагічна акторка, в образі Музи, відкидала свою ліру, вигукуючи, що Італія більше не співатиме, доки не відвоює свою свободу! І я питаю себе, чи дозволено обмежуватися лише тим, щоб змушувати вібрувати дзвінкі струни, коли ніч загрожує поглинути нас у своїй тіні. Звісно, мій голос означає зовсім небагато; але яким би слабким він не був, хто знає, чи не пробудить він голос могутніший? Хто знає, чи не проросте зерно, випадково занесене вітром, у серці одного з тих молодих людей із полум’яною мовою, чиє покликання — поширювати ідеї? Якби це було так, я вважав би себе надто щасливим, і мої домагання були б цілком задоволені.

Що ж станеться насправді — я вам скажу. Авторові дадуть зрозуміти (а він знає це краще за будь-кого іншого), до якої міри йому бракує компетентності, щоб міркувати про такі високі матерії. «Не в своє діло він лізе, — скажуть вони, — усе це його зовсім не стосується».

Прошу покірно мене пробачити: це стосується абсолютно кожного.

«Родинність рослин і тварин» (1906)

Мета наступних міркувань — довести, що тваринне й рослинне царства пов’язані тісною спорідненістю. Ці рядки адресовані лише тим, хто вже знайомий із теорією еволюції та готовий прийняти всі її висновки. Ті ж, хто воліє ігнорувати факти, аби тільки не визнавати будь-якої спорідненості між людиною і тваринами, легко зможуть оспорити мої висновки. Адже в цьому питанні немає наочної очевидності, і знадобиться певне зусилля, щоб піти за мною шляхом, таким мало відповідним до загальноприйнятих уявлень.

Із давніх-давен заведено казати: omne vivum ex ovo [усе живе — з яйця], і насіння рослин уподібнювали до яйця тварин. Однак це порівняння не цілком точне; насправді, щоб знайти справжній еквівалент яйця, треба звернутися до насінної бруньки. Між нею та яйцеклітиною ссавців існує не просто схожість, а щось значно більше. Після запліднення обидві вони розвиваються однаково — шляхом поділу й подальшого розмноження клітин. Погляньте, наприклад, на людський ембріон до того, як у нього почнуть розвиватися кінцівки, і на молоде насіння квасолі: ви побачите ту саму вигнуту форму з рубчиком у центрі, від якого відходить живильний канатик.

І хай не всі насінини мають таку форму й таку виразну зовнішню подібність до зародка ссавців, вони все ж виявляють із ним глибоку аналогію. Вона настільки сильна, що тканина, до якої прикріплюються молоді насінини, дістала в науці назву «плацента». Насінина, розвиваючись усередині плоду, посідає те саме становище, що й ембріон у своїх оболонках.

Прослідкуймо ж за розвитком і того, й іншого.

В обох випадках ми спостерігаємо вісь, один кінець якої, що зветься нижнім, загострений, тоді як інший має округлу форму. По обидва боки цієї осі раніше чи пізніше розвиваються відростки, які незмінно спрямовані в бік того кінця, до якого вони розташовані найближче.

Розгляньмо кінцівки хребетних. Дві з них спрямовані в один бік, а дві інші — в протилежний, подібно до гілок і коренів у рослин. Усі чотири мають однакову будову. У тварини за суглобом спершу йде одна кістка, яка закінчується другим суглобом, що несе вже дві кістки. Перевага такого поділу вельми сумнівна: здається, він не відповідає жодним потребам, а його найочевиднішим наслідком стає зниження опірності ударам та іншим руйнівним впливам. Адже всім відомо, що переломи передпліччя й гомілки трапляються значно частіше, ніж переломи стегна або плечової кістки.

Починаючи з третього суглоба, кількість розгалужень збільшується: ми підходимо до п’яти пальців передніх і задніх кінцівок, до кисті та стопи. У мавпи і, особливо, в людини рука стала настільки дивовижним інструментом, що нам украй важко не вважати її спеціально пристосованою до тих завдань, які вона виконує нині. У цьому не варто було б і сумніватися, якби звичайна лапа була результатом деградації руки або якби вона, спершу будучи простою, поступово ускладнювалася, аж поки не досягла досконалої форми; однак усе відбувається інакше. Рука трапляється лише у вищих тварин, що з’явилися в хронології живих істот останніми, і все ж її складна будова виявляється у давніх видів, щодо яких вона незрозуміла. Ми знаходимо її у віддалені епохи в могутніх ластах іхтіозаврів і гігантських морських черепах. Яку користь можуть приносити ці пальці з численними фалангами, замкнені в спільну оболонку, що позбавляє їх рухливості й змушує діяти як єдине ціле? Вони корисні для того, щоб розкривати й складати пташине крило або риб’ячий плавець. Однак і тут фаланги видаються надлишком: хоч крилу й плавцеві й потрібна певна гнучкість, вони аж ніяк не пристосовані до поперечного згинання. Багато тварин, для яких пальці необхідні або просто корисні, використовують лише їхню частину. Нарешті, в людській стопі їхня роль вельми обмежена, а в кінцівці слона вона, безперечно, ще менша.

Усі ці спостереження наштовхують на думку, що перед нами органи, сформовані не нагальною потребою, а в силу якогось загального закону розгалуження, який досягає свого найвищого вияву лише у світі рослин. Цей закон простежується аж до кристалізації мінералів; з ним же, імовірно, пов’язаний і закон сегментації, що зумовлює розмноження клітин — обов’язкову умову розвитку будь-якої живої істоти.

Розгляньмо тепер передню частину тваринної й рослинної осі, яка в обох випадках називається головою. У рослин «голова» несе основне, а іноді й єдине суцвіття; у хребетних — головний мозок. Це функції вельми різні, однак різниця видасться не такою значною, якщо взяти до уваги, що в обох випадках це місце посідає орган, найважливіший для збереження виду. Справді, для нерухомої й беззахисної рослини головним чинником такого збереження є плодючість; саме на функції, покликаній її забезпечити, рослина зосереджує всю свою життєву енергію й спрямовує на неї всю свою пишноту. У тварин же, коли розвиток нервової системи привів до появи розуму й свідомої волі, усе змінюється: майбутнє належить уже не найплодючішому виду, а найінтелектуальнішому. Панування, встановлене людиною, слугує цьому незаперечним доказом. Від цього моменту органи розмноження відходять на другий план, втрачають своє першенство й красу на користь головного мозку та органів чуття — постачальників інтелекту.

Нам залишається вивчити нижній полюс тваринного організму — хвіст, якому вже довелося відіграти таку значну роль у теорії еволюції. Неможливо не вражатися тій невідповідності, що існує між його величезною уявною значущістю і нікчемною роллю насправді. Переважна більшість тварин наділена хвостом, і часто навіть ті з них, кому судилося в дорослому стані бути його позбавленими, мають його в дуже розвиненому вигляді на стадії ембріона. Майже для всіх він непотрібний. Лише небагато знайшли йому застосування: кенгуру перетворив його на точку опори, скорпіон — на зброю, кінь і жирафа — на мухобійку, а деякі інші тварини — на орган для хапання. Хіба рідкість і різноманітність подібних адаптацій не доводять, що перед нами орган без якогось визначеного призначення? У багатьох тварин хвіст можна видалити без найменшої видимої шкоди для особини, наче він був би лише простим оздобленням. Але як можна погодитися бачити лише прикрасу в органі, який у хребетних є продовженням хребтового стовпа і який у деяких видів цілком розвинений уже в ембріона, тоді як кінцівки являють собою ще лише безформні зачатки? Це неприйнятно.

Мені здається, все стає зрозумілим, якщо припустити, що хвіст тварин — не що інше, як стрижневий корінь рослин, який став непотрібним, коли жива істота знайшла й прийняла інший спосіб живлення, відмінний від того, органом якого є корінь.

Але як могла статися така глибока переміна в умовах існування?

Розв’язання цієї трудності, можливо, криється в так званих «м’ясоїдних» рослинах. Дарвін, який тривалий час їх вивчав, установив, що одні з них, наприклад пухирник, живляться продуктами розкладу спійманих тварин, тоді як інші, як-от венерина мухоловка (Dionæa muscipula), виявляють справжні ознаки травлення. Через свою рідкісність і малу кількість видів ці рослини здаються аномальними; однак ніщо не заважає припустити, що відомі нам види є останніми вцілілими представниками колись численної групи крихких рослин, які зовсім не збереглися у викопному стані. У цій групі новий спосіб живлення поступово витіснив старий, і вона послужила перехідною ланкою між рослиною та зоофітом, який за своєю зовнішньою формою й досі так схожий на рослину. Втім, відомо, що в зоофітів немає ані рота, ані шлунка у власному розумінні слова, а є лише проста травна порожнина. Якщо взяти до уваги всі попередні міркування, то, без сумніву, вони дають нам змогу сформулювати такі висновки:

1. Рослина і тварина, маючи спільну вихідну точку, розвиваються за одними й тими самими законами й відрізняються лише простим розходженням у ході еволюції, подібним до тих процесів, що породжують такі глибокі відмінності між віддаленими видами, які належать до одного й того самого царства;
2. Прототипом біологічної еволюції є еволюція рослинна.

Якщо дивитися на це під таким кутом, багато таємниць прояснюються; нас більше не дивують феномени тваринного характеру, що спостерігаються в рослин (спори водоростей, антерозоїди, рухи мімоз, фалічна форма деяких грибів тощо), або рослинні форми, яких набувають поліпи, зоофіти та деякі комахи. Переходячи до деталей, ми неминуче натрапимо на труднощі; це камінь спотикання для всього, що пов’язане з теорією трансформізму. Ці труднощі не є непереборними. Мені було б неважко передбачити безліч заперечень, аби потім із задоволенням їх спростувати; інші ж, навпаки, змусили б добряче помучитися; однак будь-який неупереджений розум визнає, що в подібних питаннях слід насамперед бачити загальні риси й не надто затримуватися на деталях, доки глибші палеонтологічні дослідження не збагатять достатньою мірою наші знання про далеке минуле.

Я залишаю натуралістові — якщо знайдеться такий, хто наважиться прийняти цю гіпотезу, — турботу про її захист і подальший розвиток. Нехай він дослідить, наприклад, чи не має коренева шийка рослин, від якої відходять корені, свого аналога в тазі хребетних, що слугує вихідною точкою для нижніх кінцівок; чи не можна пов’язати з цією ідеєю наявність апофізів, або таких громіздких розгалужених рогів у оленів, або присутність органів розмноження на голові в павуків (?), або той яскравий убір, у який убираються деякі тварини в пору свого «цвітіння» — усі ці речі я лише побіжно окреслюю, побоюючись упасти в порожні фантазії. Однак не можу не зауважити, що зоологи вже порівнювали скелет хребетних із рослиною і що подібність між члениками рослин і тварин просто разюча.

Художники, зображаючи фантастичні сцени, часто надають деревам людського вигляду, перетворюючи гілки на руки, а корені — на ноги; можливо, вони ближчі до істини, ніж самі підозрюють.

Статті в збірці «École buissonnière. Notes et souvenirs» (1913)

Наука і мистецтво для народу

Одного разу пан Рене Базен своїм майстерним пером окреслив у загальних рисах блискучий життєвий шлях Пастера. У Франції немає слави чистішої: він був одним із тих людей, які, всупереч усьому, утримують Францію в першому ряду великих держав.

Йому випала рідкісна удача: тоді як учені, чия роль полягає в пошуку істини без огляду на практичні результати, часом роками чекають, доки їхні відкриття принесуть бодай якусь користь, відкриття Пастера знайшли застосування негайно. Це дало змогу належно оцінити їх широкій публіці, яка не завжди здатна зрозуміти науку, що існує заради самої науки. Він зберіг мільйони для державного надбання; саме завдяки йому було врятовано тисячі людських життів.

Він уже посів почесне місце в науці, коли громадськість дізналася про його ім’я у зв’язку з пам’ятною суперечкою між ним і Пуше: останній стверджував, а Пастер заперечував знамениту теорію «самозародження». Імовірність була на боці Пуше: люди відмовлялися вірити, що ці організми, які в безлічі розвиваються в посудині, «де мокне ця вербена», ця пліснява, що з’являється за певних умов, не були породжені просто на місці й самочинно. Молодь охопив небувалий запал.

— «Ти за Пуше чи за Пастера?» — питали мене на кожному кроці, і я незмінно відповідав: «Я буду на боці того, хто доведе свою правоту», бо не міг допустити, щоб питання такого роду вирішувалося апріорно, виходячи з упереджених ідей. Чи наважуся я зізнатися, що серед моїх товаришів не знайшлося нікого, хто поділяв би мою думку?

Відомо, як Пастер, завдяки силі свого генія і терпінню, здобув блискучу перемогу. Він довів, що в навколишньому повітрі циркулюють мільярди мільярдів зародків і що, коли один із них потрапляє в сприятливі умови, виникає жива істота, яка породжує собі подібних. Багато покликаних, та мало вибраних: цей закон, що здається нам несправедливим, є одним із великих законів Природи.

Цей великий благодійник, чиї праці приносили користь усім верствам суспільства, мав би стати народним кумиром; однак він, навпаки, був украй непопулярним. Керовані незбагненним почуттям, впливові публіцисти оголосили йому нещадну війну. Коли після кількох років титанічної праці він наважився вступити в боротьбу зі сказом, вони скористалися тим, що міркування гуманності веліли брати на лікування всіх, хто звертався, навіть якщо вони були безнадійні, щоб поширити чутку, ніби це лікування не виліковує, а, навпаки, заражає тією самою хворобою, яку покликане вилікувати. Хтось розпалював народну лють до такої міри, що в театрі Шатле відбулися грандіозні збори проти Пастера, на яких Луїза Мішель зі своєю звичною енергією під несамовиті оплески виголосила ці нечувані слова:

«Наукові питання має вирішувати народ!».

Тоді тільки й говорили що про мікробів, і на бульварах відкрилася крамничка, яка заявляла про намір їх показувати. Насправді йшлося лише про так званий сонячний мікроскоп, що проєктував на екран у достатньому збільшенні крихітних істот, які кишіли в брудній воді: личинок комарів, дафній та інших комах, що належать до мікробів так само, як слон — до попелиці. Я зайшов до цього закладу; там були прості люди з дружинами, з дуже серйозним виглядом, щиро переконані, що бачать тих самих знаменитих мікробів; і один із них, стоячи поруч зі мною, з глибокодумним виглядом мовив:

— Ех, до чого ж наука дійшла!

Я був обурений; мені коштувало величезних зусиль стриматися, щоб не схопитися й не сказати їм: «Вас обманюють! Те, що вам показують, — це не Наука, це в найкращому разі лише її переддень. А ви, обманюючи цих добрих і наївних людей замість того, щоб просвітити їх, — ви просто пройдисвіти!».

Але я промовчав: я домігся б лише того, що мене виставили б геть…

І я казав собі — і кажу досі: чому б не просвітити людей, які, очевидно, прагнуть до світла? Присвятити їх у всі тонкощі науки неможливо, але хіба не можна дати їм зрозуміти бодай те, що таке наука, про яку вони не мають ані найменшого уявлення? Чи знають вони — тоді як їм безперестанку товчуть про їхні права й без кінця підштовхують вимагати більшого прибутку та меншої праці, — чи знають вони, що молоді люди проводять свої найкращі роки, ведучи життя, сповнене злигоднів, працюючи день і ніч без надії на якусь вигоду, з єдиною метою — відкрити якийсь новий факт, що, можливо, колись принесе користь людству? Чи знають вони, що всі ті блага цивілізації, якими вони несвідомо користуються, — це плоди колосальних, довгих і болісних трудів тих самих учених, яких вони вважають ледарями й базікалами, що жиріють на поті робітників? Чи вчать їх, одним словом, поважати те, що справді гідне поваги?

Проводяться, це правда, лекції; але це серйозні зібрання, які приваблюють лише вибране коло. Слід було б залучити всіх, а для цього зробити лекції захопливими, доповнити їх кінопоказами, невеликими концертами…

Тут ми стикаємося з мистецтвом. Не лише в науку, а й у мистецтво слід було б присвятити народ; а це значно важче.

Наші сучасні народи не артистичні. Грецький народ був таким; японський народ був ним до європейського вторгнення. Впізнати артистичний народ можна за тим, що він не знає, що таке «предмет мистецтва», оскільки в подібному середовищі мистецтво всюди. Артистичний народ думає про мистецтво не більше, ніж про творення мистецтва, і не більше, ніж знатний вельможа — про те, щоб надати собі шляхетного вигляду: шляхетність виявляється в найменших його жестах, хоч він того й не усвідомлює. Так само й у артистичних народів найзвичайніші, найскромніші предмети мають стиль. І цей стиль — у досконалій рівновазі, у точній відповідності предмета його призначенню, у вірності пропорцій, чистоті ліній, витонченості вигинів, у бездоганності виконання і, передусім, у самому задумі. У нас же, коли обурюються потворністю або поганою якістю тих чи тих речей, зазвичай чуєш: «А чого ви хочете? Це ж так дешево!..». Але стиль і сумлінне ставлення до виробництва нічого не коштують. Проте відчуття прекрасного закладене в самій людській природі. Озброєння первісних народів красиве; доісторичні сокири доби шліфованого каменю мають ідеальні обриси. Отже, йдеться не про те, щоб прищепити народові відчуття мистецтва, а радше про те, щоб його пробудити.

У нашому сучасному світі, де музика посідає таке важливе місце, саме з неї й слід було б почати. Весела, зрозуміла, але підпорядкована законам мистецтва музика — ось що має чути народ замість тієї несмаковитості, якою йому забивають вуха під приводом задоволення його запитів. Яка помилка! Найбільше народові подобається сентиментальний жанр; але замість порожньої сентиментальності, якою він задовольняється, слід було б закарбувати в його пам’яті ті чарівні наспіви, що розквітали самі собою, мов маргаритки на лузі, на безмежному полі нашої Комічної опери. Хай це й не «високе мистецтво», якщо хочете, але це прегарна музика, і вона здається великим мистецтвом на тлі того, що надто часто лунає в кафе-концертах. Я аж ніяк не заперечую, що в подібних закладах трапляються талановиті люди, чиє мистецтво дикції заслуговує на особливе визнання; але поруч із цим — скільки там усього жахливого! А який інструментальний репертуар, який до того ж ніхто не слухає!

Щоразу, коли робилися спроби піднести рівень цих закладів, запросити туди справжніх співаків, віртуозів або декламувати вірші, публіка стікалася юрбами. Однак часто навіть у самому театрі під приводом задоволення смаків публіки директори насправді прагнуть догодити лише власним смакам, і це цілком по-людськи: ми схильні судити про інших за собою.

Хіба не довелося мені чути від одного знаменитого директора, який, указуючи на свій порожній зал, скаржився:
— «Публіка дивовижна: їй дають те, що вона любить, а вона не йде!»

Одного разу я гуляв у саду; в цьому саду стояла альтанка, а в альтанці музиканти грали якусь пересічну музику. Байдужий натовп неквапно прогулювався довкола альтанки, перемовляючись про те й се. Раптом — о диво! — лунають звуки чудового анданте із «Симфонії ре мажор» Бетховена, цієї весняної квітки з найніжнішим ароматом. З перших же нот прогулянка завмирає, розмови стихають; і в благоговійній тиші завмерлий натовп слухає це диво.

Коли п’єса закінчилася, я вийшов із саду; біля самих воріт я почув, як люди з адміністрації говорили:
— Ось бачите, не подобається їм така музика.

І більше подібну музику там не виконували.

Наше майбутнє

Це було ще вчора. Земля була настільки величезною, що людина, яка здійснила навколосвітню подорож, ставала героєм. І справді, хіба не були героями ті, хто, вирушаючи в путь, мав так мало певності у своєму поверненні? Лише для того, щоб перебратися з Франції до Англії, потрібно було кілька днів. Далекі плавання розтягувалися на довгі місяці; і шторм, що рвав вітрила, ламав щогли й перетворював судно на уламки, кинуті на ласку лютої стихії та підступних рифів, був не страшніший за мертвий штиль. Під чистим небом, на дзеркальній гладіні прозорого лазурового моря можна було тижнями стояти в межах виднокола гавані, не маючи змоги до неї ввійти; нерухомо завмерши посеред безкраїх просторів Тихого океану, люди день у день бачили, як вичерпуються запаси провізії і як у кільці безмежних вод наближається смерть від спраги.

Щоб потрапити до Індії чи Китаю, треба було обігнути величезний африканський континент, пройти повз мис Штормів, названий, всупереч своїй суті, мисом Доброї Надії. Ті ж, хто обмежував свої домагання лише перетинанням Середземного моря, бачили, що до звичайних небезпек плавання додавалася ще одна, ще лячніша: берберські пірати — ці мальовничі розбійники, які, не обмежуючись захопленням вантажу, забирали й самих пасажирів, щоб продати їх у рабство.

На суходолі подорожі були настільки виснажливими, що страх перед ними й досі живе в багатьох людях, які бояться полишати своє звичне прихистя і не розуміють, як у інших вистачає відваги взимку вирушати на пошуки сонця, а влітку — відвідувати мальовничі місця, хоча в нашу добу поїздки стали такими легкими. Як транспорт використовували екіпажі, запряжені нещасними поштовими кіньми, яких їхня виснажлива праця швидко доводила до знемоги; у цих каретах люди або млосніли від спеки, або мерзли, залежно від пори року. У дощову погоду був ризик загрузнути в жахливих вибоїнах, якщо тільки не випадала нагода їхати великими мощеними дорогами — запорукою безпеки, але й джерелом пекельного гуркоту, від якого розколювалася голова. Погожі дні приносили з собою невблаганний пил, що проникав усюди: в легені, в очі, у волосся, в одяг. Шлях від Парижа до Ліона займав кілька днів, а на те, щоб перетнути всю Францію, ішло два тижні. Улюбленці долі подорожували поштовими каретами; решта ж — а їх було куди більше — мусили заздалегідь бронювати місця в громадських диліжансах.

Листи доходили до адресатів не швидко; зате коштували вони дорого, подеколи до тридцяти або сорока су. Тому в середовищі середнього стану листувалися рідко, і це ставало цілою подією; прихід листа здалеку, який приймали й розкривали з глибоким хвилюванням, ставав справжньою подією.

Телеграф у ті часи все ще був близьким родичем того способу зв’язку, за допомогою якого Агамемнон сповістив Клітемнестру про падіння Трої. Замість вогнищ, запалених на підвищеннях, на спеціально збудованих вежах або на дзвіницях соборів можна було побачити химерні апарати, чия незрозуміла для простих обивателів «жестикуляція» дуже тішила дітей. Досить було невеликого туману, щоб будь-який зв’язок став неможливим; і коли уряд не хотів оприлюднювати ті чи інші частини телеграфних звісток, він замінював їх фразою: «Зв’язок перервано через туман».

Звісно, цей телеграф не був доступний широкому загалові.

У ту епоху ніч була по-справжньому темною, адже засоби для розганяння пітьми майже не справлялися зі своїм завданням. Якщо не брати до уваги «героїчні» способи на кшталт жаровень або смоляних смолоскипів, у розпорядженні людей були тільки сало, віск і олія. Жалюгідні олійні лампи-кенкети, підвішені на мотузках, похмуро маячили над вулицями, поширюючи слабке червонувате світло. Гордістю дому була лампа Карселя — чудовий винахід і предмет розкоші, доступний далеко не кожній кишені; її крихкий механізм вимагав спеціальної, особливим чином очищеної олії. Інші пристрої служили для освітлення скромних осель; багатії та заможні люди користувалися також старовинними восковими свічками. Єдиним же засобом для бідняків залишалася сальна свічка з її тьмяним жовтим світлом і нудотним запахом; саме від неї Шеврель, відкривши стеарин, мав назавжди нас визволити.

Щоб запалити всі ці світильники, або, як кажуть, «розвести вогонь», як тоді діяли? Користувалися кресалом. Ризикуючи вдарити себе по пальцях, люди з силою били сталевим бруском об шматок кременю — рушничного каменю; від цього удару вилітали іскри, за допомогою яких намагалися підпалити шматочок труту, а той, своєю чергою, передавав жар сірникові.

Одного дня один геній помітив, що водяна пара, яка виривається з котла, має колосальну силу. Він застосував її, щоб обертати колеса, подібні до млинових, але з протилежним завданням: тут саме колеса мали штовхати воду. Їх закріпили по бортах кораблів, і ті стали невразливими до примх вітру чи штилю; вони вирушили на завоювання світу. У Нью-Йорку можна побачити колекцію моделей усіх систем колісних суден, які випробовувалися одна за одною, і серед них трапляються вельми химерні. Потім на зміну прийшов гребний гвинт. Спершу вважали, що він має бути гігантським, але його лопаті ламалися. Невдовзі з’ясувалося, що невеликий гвинт, який приводиться в рух величезною силою, успішно розв’язує завдання; і моря почали борознити велетенські кораблі, оснащені гвинтами, чий розмір на перший погляд здається цілком невідповідним тим масам, які вони штовхають.

Слідом за суднами настала черга й екіпажів, які рушили завдяки стисненій парі. Цей новий спосіб пересування здавався нездійсненним: новина, що екіпажі зможуть рухатися лише по залізних брусах, покладених на землю! Науковці в це не вірили. «Локомотиви буксуватимуть, — твердили вони, — вони не зрушать із місця». І все ж вони поїхали, але лише по горизонтальних коліях; ухил, що перевищував один міліметр на метр, уважався для них нездоланним. Та й чи можливо прокладати такі прямі дороги, що потребують спорудження мостів через долини й пробивання тунелів крізь гори? Де взяти золото, потрібне для всіх цих робіт, для цього колосального й небаченого досі устаткування?

Початок був важким; першим акціонерам не надто щастило. Але відтоді!..

Упродовж довгих віків електрику знали лише за одним кумедним фактом: шматок бурштину або паличка смоли, нагріті тертям, притягують легкі тіла. Франкліну спало на думку, що блискавка, яка вбиває нас, і це дитяче явище мають одну й ту саму природу, і запущений ним повітряний змій видобув іскри з грозової хмари. Так електрику було приручено, але її сутність лишилася непізнаною; чим вона була? Про це нічого не знали. Не знають і тепер, і все ж…

Не поспішаймо й спробуймо на мить устояти перед бурхливим потоком, що нас несе. Мало було подолати відстані на суходолі й на морі — треба було подолати ніч. Із кам’яного вугілля навчилися добувати світильний газ. Але як ним користуватися? Чи вдасться розподілити його всюди, де він потрібен? Чи можете ви уявити собі кілометри підземних труб, потрібних для такого розподілу?

Ці питання розв’язалися дуже швидко. Це було сліпуче видовище: стало світло «як удень», і люди не вірили власним очам. Потім з’явилася фея Електрика, і колишнє «денне світло» зблякло. Газ не визнав себе переможеним; він боровся, вдаючись до нових засобів, хоч так і не зміг зламати свою непереможну суперницю. Вона ж не обмежується тим, що освітлює нам шлях: вона переносить наші слова з одного краю світу на інший по дротах, які спершу тягнулися по землі, а потім перетнули моря; тепер же вона зневажає дроти й вільно спрямовується в простір — для живого слова більше немає перепон!

Тим часом із надр землі хлинули потоки нафти, даруючи світло й рушійну силу; завдяки цій чудесній нафті не лише по залізних стрічках рейок, а й повсюди — в містах і на дорогах — мчать екіпажі з карколомною швидкістю!

Земля тепер здається нам зменшеною. Відстані, колись страшні, стали для нас дрібницею; ми пронизуємо гори, плаваємо під водою, літаємо в небесах; ми дістаємося з Європи до Китаю так само легко, як нещодавно ходили до сусідніх країн; ми ведемо розмови з однієї півкулі до іншої. За останнє століття всі науки так далеко просунулися вперед, що стали невпізнанними; вивчаються причини хвороб, які раніше здавалися таємничими, і деякі з них майже зникли. Наша цивілізація зводить чудовий палац: він росте, росте все вище, здіймається в апофеозі, і його супроводжують безмежні надії…

Подібно до храму Дагона, цей палац спочиває на двох колонах: на вугіллі та на залізі.

Люди почали непокоїтися про запаси вугілля, про можливість у майбутньому покривати ті колосальні витрати, яких воно потребує. Це питання було вивчено з усією серйозністю, і результати дослідження обнадійливі. Вугілля нам вистачить надовго, і можна сподіватися, що до того часу, коли його запаси вичерпаються, ми відшукаємо якийсь інший, досі невідомий джерело енергії. Єдине серйозне побоювання викликає зростання вартості робочої сили: якщо шахтарі зажадають надто високої платні, уся промисловість опиниться паралізованою.

Але нам загрожує куди страшніша небезпека!

Наш вік — це по-справжньому вік заліза. Сьогодні все робиться із заліза: будинки й мости, які раніше зводилися з каменю, тепер будують із заліза; із заліза злітають хмарочоси у двадцять, тридцять і сорок поверхів, якими так пишається Америка; із заліза тягнуться рейки, що дедалі щільніше оперізують земну кулю; із заліза створено локомотиви й «левіафани», які борознять океани; із заліза — велетенські гармати, снаряди й усе військове спорядження…

Споживання заліза, яке на початку XIX століття не сягало й мільйона тонн, до 1850 року зросло до п’яти мільйонів; нині ж воно становить шістдесят мільйонів тонн на рік. Цей неухильний ріст не є рівномірним; він прискорюється з кожним днем, тоді як родовища руди виснажуються. На думку деяких економістів, якщо таке прискорення споживання триватиме — а це цілком імовірно, — то залізо скінчиться у нас уже через шістдесят років. Але ще до настання цього строку дорогоцінний метал стане рідкістю, ціна на нього злетить, і його використання стане неможливим.

Не можна втрачати ані хвилини! Нехай науковці беруться до роботи! Нехай шукають у сплавах відомих металів щось таке, що могло б замінити залізо. Якщо вони нічого не знайдуть, наша цивілізація приречена. Вона не буде першою, яка, колись пізнавши могутність і велич, вразивши світ і здаючись непорушною, упала б, залишивши по собі лише руїни…

Зорі

Вкрай рідко трапляється так, що, коли мені виявляють сумнівну честь, виявляючи до мене інтерес, забувають згадати серед приписуваних мені уявних чеснот таланти живописця й астронома. Що ж до живопису — я не вмію малювати. Моя мати, учениця Редуте, чудово малювала квіти, і я зростав у любові до мистецтва; однак від любові до практичного оволодіння майстерністю — шлях неблизький. Щодо астрономії — я не сильний у математиці, цьому незамінному знарядді науки про небесні тіла, і не заслуговую навіть звання астронома-аматора, здатного проводити вартісні спостереження й робити бодай найменший внесок у поступ цієї найпрекраснішої з наук. Я лише палко нею цікавлюся, залишаючись, по суті, земним черв’яком, закоханим у зорі.

Із найранішої юності я всім серцем тягнувся до природи: спостерігав за комахами й рослинами, вирощував гусінь, щоб побачити народження метеликів, саджав насіння, стежачи за тим, як воно проростає, тягнеться вгору й розквітає, і блукав із геологічним молотком кар’єрами Медона, збираючи скам’янілі мушлі. Як же міг я залишитися байдужим до пишноти небесного склепіння? Я розглядав у театральний бінокль подробиці місячних фаз і сузір’я; мене навіть представили Гольдшмідту, який жив за кілька кроків від мого дому. Це був незвичайний чоловік: із вікна своєї маленької квартирки, за допомогою зорової труби завдовжки ледве чи в метр, встановленої просто на столі, він одним із перших відкрив кілька тих малих планет, яких нині відомі сотні. Я ставив йому елементарні запитання, на які він відповідав цілком буденно й без жодного натхнення, тож я не став зловживати його терпінням і виявляти надокучливість.

Але ще раніше, коли я був зовсім дитиною, до Обсерваторії мене привела пані Амабль Тастю, подруга нашої родини. Пане й пані Тастю були дуже дружні з Араго, і чарівна поетеса захотіла побачити, яке враження справить на мене Місяць, якщо поглянути на нього через потужний інструмент.

Пані Тастю, жінка дивовижної вроди, не була тим, що сьогодні називають феміністкою. Зі своєю величною головою, високим чолом, низьким і проникливим голосом вона мала б повне право ніколи не випускати ліру зі своїх божественних рук; однак вона вміла вчасно відкласти її, щоб присвятити себе чоловікові, синові та турботам про домашнє вогнище. Вона писала вірші лише тому, що не могла не писати, і вони були по-справжньому прекрасні; її бесіди, позбавлені будь-якого педантизму, завжди були надзвичайно цікаві.

Отож вона повела мене до Обсерваторії, і там я вперше побачив зовсім близько перед очима біляву Фебу, відчувши при цьому певний страх, який я старанно приховав. Я мало що розумів у тому, що бачив; мені обіцяли показати гори, але ці вершини, якщо дивитися на них прямовисно згори — як дивляться птахи або авіатори, — спершу вражають того, хто на Землі звик бачити лише їхній профіль. Пам’ятаю, як мене вразив вигляд піків, осяяних сонцем, що сходило: вони здавалися острівцями, відокремленими від самого світила.

Справжня пристрасть охопила мене значно пізніше, коли мені було близько двадцяти п’яти років. У галереях Одеону я побачив виставлену «Популярну астрономію» Араго; книга була розгорнута на принадній ілюстрації з планетою Сатурн, прикрашеною своїм таємничим кільцем. Я купив цю працю й вивчав її з усією можливою старанністю. Вона стала альфою й омегою моїх знань з астрономії.

Нічний Париж тієї доби не був так залитий світлом, як тепер, і зорі було видно досить виразно. На Вандомській площі, на площі Згоди, на Новому мосту стояли люди з великими зоровими трубами: за два су кожен міг припасти до окуляра й роздивитися при сильному збільшенні головні чудеса небесного склепіння. Такі були мої обсерваторії в ті години, коли паризьке небо, так часто затягнуте серпанком Сени, дозволяло це робити. Саме за допомогою цих інструментів я втамовував спрагу пізнання, пробуджену старанним читанням книги Араго. Але невдовзі я зрозумів, що для того, щоб розгледіти щось на небесному склепінні, цілком необхідно мати під рукою власний інструмент, хай навіть і невеликої потужності, за умови, що він буде виконаний настільки бездоганно, наскільки це можливо.

Тоді я жив у передмісті Сент-Оноре, в квартирі, що виходила на південний бік, звідки відкривався широкий краєвид на небо. Спокуса була величезна! Однак інструмент — якомога більший із тих, що можуть уміститися в квартирі, — коштував чималих грошей, а потрібних коштів у мене не було.

Завдяки зусиллям і винахідливості майстра Дебена, підтриманим талантом Лефебюра-Велі, фісгармонія в ті роки увійшла в моду в світських салонах, і Дебен бажав, щоб для фортепіано та його нового дітища були написані дуети. Скориставшись нагодою, я склав шість невеликих дуетів, які мені вдалося вигідно влаштувати, щоб покрити витрати на купівлю зорової труби, замовленої мною у Секретана. Попри малі розміри (діаметр об’єктива становив 8 сантиметрів), це був досконалий інструмент. Це сталося 1858 року, і мені поталанило: «хрещенням» моєї труби стала поява чудесної комети Донаті. Вечір за вечором я спостерігав за її безперервними й разючими перетвореннями.

Але я й уявити не міг, яке враження справить на моїх друзів і знайомих поява цього приладу в мене вдома. Спалахнув справжній скандал. Одні вирішили, що я божеволію, інші — що я кидаю музику заради астрономії. Пані докоряли мені за таку безрозсудну витрату.

— Ви витрачаєте на свої мережива анітрохи не менше, — відповідав я їм.

Відтоді все дуже змінилося. Каміль Фламмаріон увів моду на зорі, і тепер нікого не дивує, що люди, далекі від науки, мають зорові труби й телескопи. Я був одним із перших, хто підтримав його в справі популяризації, і він так і не дізнався, скільки списів мені довелося за нього зламати. Спершу вчені його недолюблювали; їх дратувала та увага, яку він здобув у громадській думці, тоді як публіка навіть не знала імен великих учених, чиї невидимі, але титанічні праці рухали науку вперед.

— Ви помиляєтеся, — казав я їм, — ви не розумієте, яку величезну послугу вам надає Фламмаріон.

Публіка зовсім не цікавилася астрономією і майже плутала її з астрологією; люди не розуміли ні її краси, ні її користі й лише посміювалися з астрономів. «Фламмаріон приводить до вас публіку, — переконував я їх. — Він знаходить до неї підхід, граючи на її слабкостях: міркує про речі, які здаються їй цікавими дрібницями, — наприклад, про можливих мешканців планет. Так він крок за кроком пробуджує інтерес до того, що раніше було байдужим, і наука від цього лише виграє».

Ми знаємо, як розрослося Астрономічне товариство; і я із задоволенням спостерігав, як найславетніші вчені — такі як Фай і Жансен — запропонували свою допомогу товариству та його блискучому засновникові. Якби не той рух у громадській думці, який він створив, чи став би Бішофсгайм будувати обсерваторію в Ніцці? Чи стали б американські мільярдери зводити у своїх горах ті гігантські телескопи, яким ми вже завдячуємо стількома відкриттями? У цьому дозволено засумніватися.

Що ж до мене, то я такий самий астроном, як можна вважатися живописцем, відвідуючи Лувр або Салон, щоб подивитися на картини, чи музикантом, слухаючи симфонії Бетховена на недільних концертах. Я прагнув осягнути великі закони астрономії, я з пристрастю споглядав світила — і на тому все; однак я не можу не закликати інших наслідувати мій приклад. Важко уявити, яке насолоду дарує вивчення зоряного неба навіть за допомогою скромного приладу. У телескоп зорі цілком змінюють свій вигляд: вони постають у найрізноманітніших барвах — жовті, червоні, зелені, подібні до яскраво сяйливих коштовних каменів. Зоря Кастор складається з двох світил ніжно-блідо-зеленого відтінку, адже багато зір у телескоп виявляються подвійними, і нерідко їхні компоненти забарвлені в різні кольори. А що вже казати про великі туманності, всіяні зорями, такі як туманність Оріона? Це незбагненна велич, яку слід було б знати кожному, і для цього зовсім не обов’язково бути вченим.

Як відомо, нам доступна лише частина небосхилу, і я довго мріяв про той день, коли зможу побачити зорі, невидимі в наших північних широтах. Ще на Канарах я зміг помилуватися прекрасною зорею Канопус, найяскравішою після Сіріуса, і побачити просто над собою, в зеніті, сузір’я, які раніше бачив лише коло самого горизонту; але цього було замало.

І з яким нетерпінням я чекав — коли вперше плив Червоним морем — появи сузір’їв, ще мені незнайомих: Південного Хреста, Центавра, Корабля Арго! Оскільки Червоне море тягнеться переважно із півночі на південь, щодня шляху до екватора бачиш, як опускається Полярна зоря; і коли вона нарешті торкається горизонту, перед очима постає Південний Хрест, чиї обриси не цілком бездоганні. Саме на Цейлон я прямував, коли плив Червоним морем. За кілька кілометрів від Коломбо, біля лісу, розташований чарівний готель під назвою «Маунт-Лавінія», де я прожив якийсь час. Щоночі я блукав терасами, не в силі подолати бажання споглядати це сліпуче небо, на якому поруч із Південним Хрестом виднілися Корабель Арго й Центавр; головна зоря останнього — найближча до Землі або, точніше, до Сонця, адже на тлі таких колосальних відстаней відстань від Землі до Сонця здається величиною цілком мізерною. Сонце для нас — це просто зоря, яку ми бачимо зблизька.

Попри мою цілковиту наукову непідготовленість, я часом наважувався надсилати нотатки до «Бюлетеня Астрономічного товариства» й виступати на його зібраннях. Але я не з тих, хто вважає, ніби знає більше за самих учених; я лише обмежувався тим, що подавав товариству звіти про спостереження, зібрані під час моїх мандрів.

Я не можу втриматися від бажання розповісти про одне спостереження, зроблене в Червоному морі. Північна частина цього знаменитого моря вельми вузька, і коли пливеш на південь, упродовж усього першого дня можна бачити довгий ланцюг гір ніжно-рожевого кольору, що тягнеться паралельно азійському берегу. Здається, що цей ланцюг описує дугу, форму якої ніби визначає саме розташування цієї довгої низки вершин. Таке було, звісно, моє перше враження.

Але години минали, день хилявся до вечора, а гірський ланцюг зберігав ту саму форму. Придивившись уважніше, я помітив, що гори поступово зникали за горизонтом на півночі, тим часом як на півдні виростали нові, при цьому дуга незмінно зберігала свою бездоганну правильність; і тоді я нарешті зрозумів, що ця гармонійна лінія була не чим іншим, як самим вигином земної кулі.

Якось я почув від одного простака: «Якби Земля була круглою, це було б видно!».

Це видно; треба лише вміти спостерігати.

Явище, дуже мало відоме широкому загалові, — це так зване зодіакальне світло, яке можна спостерігати після вечірніх або перед ранковими сутінками. Його важко розрізнити в надто яскраво освітленому місті, але можна побачити в сільській місцевості, хоча в наших широтах воно досить бліде; зате в Африці воно чудове й сяє навіть яскравіше за Молочний Шлях. У грудні 1909 року я перебував у Луксорі й із вікна, що виходило точно на схід, міг споглядати його в усій його пишноті. Тоді був час Рамадану. Араби брали це світіння за ранкову зорю, і щодня, щойно воно з’являлося, муедзин починав співати чудовим голосом надзвичайно високої теситури, яку ранкова прохолода не могла змінити; цей голос був такий самий невразливий, як голоси птахів. Та й саме це співання було чимось середнім між співом птаха і співом людини. Голос був свіжий, мов джерельна вода, незмінний і невтомний; я не втомлювався його слухати. Те, що він співав, не піддається жодному аналізові, і це неможливо висловити на письмі.

І я запитую себе: чи не були ті невми григоріанського співу, в яких ми вже нічого не тямимо і від яких у наших сучасних виданнях збереглися лише вкрай спрощені версії, що тепер виконуються важкими басами, — ті самі невми, яким, за свідченням святого Ісидора, личив лише високий, ніжний і чистий голос, — чи не були вони у своєму первісному виконанні подібні до цих майже ірреальних вокалізів, у яких застаєш у момент їхнього народження найперші несміливі кроки музичного мистецтва.

Лист до Камілля Фламмаріона про життя у Всесвіті (1902)

МІЙ ДОРОГИЙ ФЛАММАРІОНЕ,

Бачачи, як знову поновлюються дискусії про «Життя у Всесвіті», я не можу втриматися від бажання ще раз втрутитися в цю розмову. Мені здається, що сама по собі «Життя у Всесвіті» вже не підлягає сумніву, і в тому, що такий результат досягнуто, значною мірою Ваша заслуга.

Спірною залишається ідея про те, що життя є метою природи. Я вже не раз виступав проти такого погляду; авторитет найвидатніших філософів не змусить мене прийняти його, і я не перестану з ним боротися. Я бачу в цьому останній відгомін давніх доктрин, що перетворювали Землю на центр світобудови, а людину — на мету творіння, на того, заради кого все було створено: Місяць, Сонце, Землю, Небо і зорі небесні.

Ми вважаємо, що вбереглися від антропоцентризму, але впадаємо в нього з дивовижною легкістю. Через те, що людина і навіть тварини — істоти, по суті, обмежені й завжди діють задля якоїсь мети, ми підпорядковуємо природу тому самому закону. Але сама природа знає лише еволюцію; її розмах незрівнянно ширший за наш. Своїми діяннями вона навряд чи доводить, що надає такої високої цінності життю й розумові.

Мільярди форамініфер і діатомей шляхом накопичення своїх панцирів утворили цілі гори. Чи була метою природи життя цих істот, чи сама гора? — Ось що стосується життя.

Дурна тварина, чий мозок до смішного малий порівняно з її тілом, тисячами ковтає розумних мурах. — Ось що стосується розуму.

Оскільки Земля — планета, на якій є життя, немає жодних підстав гадати, що інші світи такими не є; протилежне настільки неймовірне, що межує з цілковитою певністю. Водночас не менш імовірно й те, що умови, за яких може зародитися життя, а тим паче умови, сприятливі для появи розумних істот, мають бути рідкісними. Але ця рідкісність, з огляду на колосальну кількість сонць і, як наслідок, планет (навіть якщо припустити, що останні трапляються нечасто), — ця рідкісність, повторімо, є лише відносною і має відповідати величезній кількості населених світів. По суті, ми з вами згодні: як ви самі писали, зовсім не обов’язково заселяти кожен закуток Всесвіту, щоб множинність світів стала доконаним фактом.

Ваш відданий колега і друг,
Каїр, 8 квітня 1902 р.
КАМІЛЬ СЕН-САНС.