Промова, виголошена Джоном Тіндалем (1820-1893) перед Британською асоціацією сприяння розвиткові науки в Белфасті, стала шоком для сучасників і послужила причиною того, що Тіндаля час від часу називали матеріалістом.
В оригінальній промові не було жодних розділів і глав із назвами. Не було й виділення жирним шрифтом. Це ми вже додали від себе, щоб розставити акценти. Хоча деякі курсиви цілком авторські, але через додавання нашої власної розмітки відрізнити авторські від редакторських буде майже неможливо.
Версія українською, оригінал англійською.
Імпульс, властивий первісній людині, рано звернув її думки й запитання до джерел природних явищ. Той самий імпульс, успадкований і посилений, і досі слугує рушійною силою наукового пошуку. Під його впливом, шляхом абстракції, заснованої на досвіді, ми створюємо фізичні теорії, що виходять за межі самого досвіду, але все ж задовольняють прагнення розуму бачити за кожною природною подією певну причину. Формуючи свої уявлення про походження речей, наші найдавніші історичні (і, безперечно, ми могли б додати, доісторичні) предки йшли, наскільки дозволяв їхній інтелект, тим самим шляхом. Вони також спиралися на досвід, але з тією різницею, що конкретні переживання, які становили основу їхніх теорій, були здобуті не зі студіювання природи, а з того, що лежало значно ближче до них, — з спостереження за людьми. Відповідно, їхні теорії набули антропоморфної форми. Керування природними явищами було приписано надчуттєвим істотам, які, хай якими могутніми й невидимими вони були, по суті залишалися різновидом людських істот, можливо, піднесених над людьми, але таких, що зберігали всі людські пристрасті й бажання.
Однак у зіткненні зі спостереженням і розмислом ці ранні погляди зрештою перестали задовольняти проникливіші уми людства. Уже в глибокій давнині ми знаходимо людей виняткової сили духу, які починали вирізнятися з-поміж натовпу й відкидали антропоморфні пояснення, намагаючись пов’язати природні явища з їхніми фізичними підвалинами. Але задовго до того, як постали ці чистіші поривання розуму, купець уже мандрував світом, а отже, уможливив появу філософа. Торгівля розвивалася, нагромаджувалися багатства, виникав дозвілля для подорожей і розумових пошуків; народи, виховані в різних умовах, а тому наділені різними знаннями й здібностями, вступали у взаємний контакт, що стимулювало й загострювало думку. Саме в тих регіонах, де торговельна аристократія Давньої Греції стикалася зі своїми східними сусідами, і народилися науки, живлені та розвинені вільною й мужньою думкою. Стан речей, якому судилося поступитися місцем новому, яскраво передає одна цитата з Евріпіда, наведена Г’юмом: «У світі немає нічого надійного — ні слави, ні щастя; боги все змішують, усе обертають на протилежність, щоб ми, у своєму незнанні й непевності, тим ревніше поклонялися їм і благоговіли перед ними». Тим часом наука вимагає радикального викорінення сваволі й безумовного утвердження закону в природі, а тому зі зростанням наукових уявлень постали прагнення й рішучість очистити теоретичне поле від цього гурту богів і демонів та поставити природні явища на основу, що більше відповідає їхній власній природі.
Завдання, до якого раніше підходили «згори», тепер почали розв’язувати «знизу»; теоретична праця перейшла від надчуттєвого до підчуттєвого. Усе виразніше відчувалося, що для того, аби подумки побудувати Всесвіт, необхідно спершу скласти уявлення про його елементарні складники — про те, що згодом Лукрецій назвав «першоосновами». Шляхом нової абстракції, спираючись на досвід, провідні уми наукової думки зрештою дійшли до плідної доктрини атомів і молекул, останні досягнення якої були викладені з великою силою й виразністю на недавніх зборах Британської асоціації. Безперечно, думка вже давно витала довкола цієї ідеї, перш ніж вона набула тієї точності й завершеності, яку дістала у свідомості Демокріта — філософа, на якому варто затримати нашу увагу. «Мало хто з великих людей, — пише Ланге, який не є матеріалістом, у своїй чудовій Історії матеріалізму, — був так несправедливо обійдений історією, як Демокріт. У спотворених образах, переданих нам через ненаукові традиції, від нього лишилася майже одна лише слава «сміючогося філософа», тоді як постаті незмірно меншого значення постають перед нами на повен зріст». Ланге згадує і про високу думку Бекона про Демокріта — численні приклади чого я почерпнув із праць мого чудового друга, пана Спеддінга, ученого редактора й біографа Бекона. Справді, очевидно, що Бекон вважав Демокріта постаттю куди вагомішою, ніж Платон або Арістотель, попри те що філософія останніх звучала й уславлювалася в академічних колах серед гамору та пишних декорацій професорської вченості. Генсеріх, Аттіла й варвари поклали край атомістичній філософії. У той час, коли все людське знання зазнало краху, уламки філософії Арістотеля й Платона — як легші й надутіші — вціліли й дійшли до нас, тоді як міцніші й вагоміші істини поринули в забуття й майже зникли.
Початок атомістичної філософії: Демокріт, Епікур, Лукрецій
Будучи сином заможного батька, Демокріт присвятив увесь успадкований статок розвиткові свого розуму. Він багато мандрував; бував в Афінах у ту пору, коли там перебували Сократ і Платон, але покинув місто, не відкрившись нікому. Річ у тім, що діалектичні суперечки, якими так захоплювався Сократ, не мали для Демокріта жодної привабливості: він уважав, що «людина, яка легко суперечить і вживає багато слів, не годиться для того, щоб навчитися чогось справді правильного». Кажуть, що він відкрив усьому світові й навчив софіста Протагора, бувши враженим і тим, як той, будучи дроворубом, в’язав свої хмизини, і проникливістю його розмови. Із мандрів Демокріт повернувся бідняком, жив на утриманні свого брата і зрештою написав свій великий твір «Про лад світу» (Diakosmos), який прочитав уголос перед співгромадянами. Його земляки вшанували його різноманітними почестями, і помер він у глибокій старості, спокійно й гідно. Принципи, викладені Демокрітом, свідчать про його безкомпромісну ворожість до тих, хто пояснював природні явища сваволею богів. Їхня суть така:
Із нічого ніщо не виникає; ніщо існуюче не може бути знищене. Усі зміни відбуваються внаслідок поєднання й роз’єднання молекул.
Ніщо не відбувається випадково; кожна подія має свою причину, з якої вона необхідно випливає.
Єдине, що існує, — це атоми й порожнеча; все інше — лише думка.
Атоми незліченні за кількістю й безмежно різноманітні за формою; їхні зіткнення, бічні рухи й вихрові обертання породжують народження світів.
Різноманітність усіх речей визначається відмінностями в атомах за числом, розміром і способом їхнього поєднання.
Душа складається з найтонших, гладеньких, круглих атомів, подібних до атомів вогню. Вони найрухливіші, пронизують усе тіло, і саме в їхніх рухах полягають явища життя.
Перші п’ять положень цілком можуть уважатися узагальненим викладом атомістичної філософії в тому вигляді, в якому її визнають і нині. Що ж до шостого, то в Демокріта тонші атоми виконували роль нервової системи, функції якої тоді ще не були відомі. Атоми Демокріта позбавлені індивідуальної чутливості; вони поєднуються відповідно до механічних законів, і не лише органічні форми, а й самі явища відчуття та мислення є результатом їхньої комбінації. Велика загадка — дивовижна узгодженість однієї частини організму з іншою та з умовами життя, особливо ж будова людського тіла — не дістала в Демокріта пояснення. Емпедокл, людина більш палка й поетична за вдачею, увів поняття любові й ненависті між атомами, щоб пояснити їхнє поєднання та роз’єднання. Помітивши цю прогалину в ученні Демокріта, він висунув проникливу думку (хоч і пов’язану з певними сміливими здогадами), що самі ті комбінації, які виявляються придатними до своїх цілей — інакше кажучи, такими, що перебувають у гармонії з довкіллям, — мають здатність зберігатися, тоді як непридатні, не знаходячи належного середовища, мають швидко зникати. Отже, більш ніж дві тисячі років тому вчення про виживання найпристосованіших, яке в наші дні, не на основі туманних здогадів, а на підставі позитивного знання, набуло такого виняткового значення, уже було, принаймні певною мірою, сформульоване.
Наступною видатною постаттю в історії атомістичної філософії є Епікур, син бідного шкільного вчителя із Самоса. Він глибоко опанував твори Демокріта, слухав лекції в Афінах, потім повернувся на Самос і згодом мандрував різними країнами. Зрештою він знову прибув до Афін, де придбав сад, оточив себе учнями й жив серед них життям чистим і спокійним, завершивши свій шлях у мирі та безтурботності. Демокріт вважав душу піднесеним началом у людині: навіть краса, позбавлена розуму, лишалася для нього чимось тваринним. Епікур також ставив дух вище за тіло; адже тілесні насолоди швидкоплинні, тоді як дух здатен черпати радість і з минулого, і з майбутнього. Його філософія багато в чому збігалася з ученням Демокріта; однак він ніколи не посилався ані на друзів, ані на противників. Одним із головних завдань Епікура було звільнити людей від забобонів і страху перед смертю. До смерті він ставився з цілковитою байдужістю, адже вона лише позбавляє нас відчуття. Поки ми існуємо — смерті немає; коли приходить смерть — нас уже немає. Для того, хто визнав, що відсутність життя не є злом, саме життя вже не таїть у собі зла. Він шанував богів, але не в загальноприйнятому сенсі. Очищене уявлення про божественну силу він вважав піднесеним. При цьому навчав: «Безбожний не той, хто відкидає богів натовпу, а той, хто їх приймає». Боги, на його думку, — вічні й безсмертні істоти, чиє блаженство виключає будь-яку турботу й участь у справах світу. Природа діє згідно з вічними законами, і боги ніколи в неї не втручаються. Вони мешкають у
Прозорих міжсвітових просторах,
Де не повзе ані хмаринка, ані подих вітру,
Де не падає ані сніжинка, ані не долинає гуркіт далекого грому,
Де не проникає звук людського горя,
Порушуючи їхній вічний священний спокій.
[прим. це буквальний переклад віршів Лукреція з англійської версії Теннісона]
Ланґе вважає ставлення Епікура до богів суб’єктивним; це, ймовірно, вказівка на етичну вимогу його власної природи. І справді, неможливо читати історію з відкритими очима або глибоко вивчати людську природу, не розпізнавши в ній такої потреби. Людина ніколи не була і ніколи не буде задоволена самою лише діяльністю та результатами розсудку; звідси й той факт, що фізична наука не може повністю відповісти на всі запити людської натури [див. скептичну промову Тіндаля «Науковий матеріалізм»]. Однак історія зусиль, що їх докладають для задоволення цих прагнень, по суті є історією помилок — головно тієї помилки, що рухомому приписували нерухомість, тому, що змінюється разом із нами, — щось сталe; спершу груба в грубі епохи, вона стає дедалі абстрактнішою й піднесенішою в міру розширення наших здібностей. В одному головному питанні розум Епікура знайшов спокій: він ані тут, ані в майбутньому не шукав і не сподівався жодної особистої вигоди від свого ставлення до богів. І безперечно, піднесеність і спокій думки можуть підтримуватися уявленнями, що не містять у собі ідеї особистої вигоди. «Якби я не вірив, — сказав мені одного разу великий чоловік, — що в самій основі світу присутній Розум, моє життя на землі стало б для мене нестерпним» [прим.: мається на увазі Карлейль]. І в моєму розумінні той факт, що цю думку породила потреба в моральній гармонії тут, а не надія на майбутню вигоду, робить її автора не менш, а лише шляхетнішим.
Є люди, які не належать ані до найвищого інтелектуального прошарку, ані до найнижчого, для яких цілковита ясність викладу здається ознакою поверховості. Їм ближча й приємніша абстрактна та вчена мова. Для таких людей Епікур, який докладав усіх зусиль, щоб очистити свій стиль від будь-якої туманності й невиразності, саме тому здавався поверховим мислителем. Однак у нього був учень, який не вважав негідним присвятити дні й ночі прагненню досягти тієї самої ясності, що й його вчитель. Саме цьому учневі грецький філософ значною мірою завдячує поширенням і тривкістю своєї слави. Минуло півтора століття після смерті Епікура, і Лукрецій написав свою велику поему «Про природу речей», у якій він, римлянин, з незвичайною запопадливістю розвинув філософію свого грецького попередника. Він прагнув навернути свого друга Меммія до епікурейської школи; і хоча він не може запропонувати жодних нагород у майбутньому житті, хоча його мета, вочевидь, суто заперечна, він звертається до свого друга з палкістю справжнього апостола. Його мета, як і мета його великого попередника, — руйнування забобонів. І якщо взяти до уваги, що в ту епоху люди тремтіли перед кожним природним явищем як перед безпосереднім знаменням богів, і що перед ними маячив привид вічних мук, то та свобода, до якої прагнув Лукрецій, цілком могла вважатися справжнім благом. «Цей жах, — пише він, — і темряву розуму має розсіяти не проміння сонця і не блиск денного світла, а погляд і пізнання природи». Він спростовує думку про те, що щось може виникнути з нічого або що народжене може знову обернутися в ніщо. Первісні начала — атоми — незнищенні, і в них зрештою може бути розв’язане все суще. Усі тіла складаються або із самих атомів, або з їхніх поєднань; але самі атоми ніщо не може знищити. Вони міцні у своїй неподільній цілісності й завдяки щільному зв’язку здатні утворювати предмети зі сталою міцністю. Лукрецій заперечує нескінченну подільність матерії: зрештою ми приходимо до атомів, без яких як до незнищенної основи був би неможливий усякий лад у виникненні та розвитку речей.
Оскільки, за його уявленням, механічне зіткнення атомів є цілком достатньою причиною буття, він спростовує думку про те, що будову природи було якимось чином задано розумним задумом. Взаємодія атомів упродовж безмежного часу робила можливими всілякі комбінації. Із них зберігалися придатні, тоді як непридатні зникали. Не після якогось мудрого наради атоми посіли свої місця, вони не домовлялися про ті рухи, які їм належить здійснювати. Із вічності вони були приведені в рух і, випробувавши всілякі рухи та поєднання, зрештою дійшли до таких сполучень, з яких і постав наш світ. «Якщо ти збагнеш і втримуєш у пам’яті ці істини, ти побачиш, як природа, вільна й визволена від своїх пихатих володарів, творить усе сама собою, без втручання богів».
Щоб відповісти на заперечення, що його атомів не видно, Лукрецій наводить приклад бурхливої бурі й показує, що невидимі частинки повітря діють так само, як видимі краплі води. Ми розрізняємо, крім того, запахи різних речовин, хоча жодної частинки не видно, коли вони досягають наших ніздрів. Або ось: одяг, розвішаний на березі, об який б’ються хвилі, стає вологим, а потім, розвішаний на сонці, знову висихає, хоч око не може побачити, як вода проникає в тканину або залишає її. Кільце, довго носене на пальці, тоншає; крапля води видовбує в камені заглибину; леміш плуга стирається в полі; бруківка стоптується ногами перехожих — але частинки, що щомиті зникають, лишаються для ока невидимими. Природа діє за посередництва невидимих частинок. Те, що в Лукреція було потужне наукове уявлення, доводять уже наведені приклади. Прекрасна ілюстрація його дару — пояснення того, чому тіла здаються нерухомими, хоча їхні атоми перебувають у русі. Він вдається до образу отари овець із пустотливими ягнятами: здалеку вона видається лише білою плямою на зеленому пагорбі, а стрибки окремих ягнят око зовсім не помічає.
Його невизначено-велична концепція атомів, що вічно падають крізь простір, наштовхнула Канта, її першого прихильника, на ідею туманної гіпотези (небулярної теорії). У далеких межах, далеко за обрії видимого світу, перебувають незліченні атоми, які ще ніколи не поєднувалися в тіла, або ж, одного разу поєднавшись, знову розсіялися, продовжуючи безмовно падати крізь незмірні безодні часу й простору. І оскільки всюди, в усій безмежній Всесвіті, умови повторюються, то й явища неминуче мають повторюватися. Над нами, під нами, поруч із нами — безмежні світи; і саме це споглядання має розвіяти будь-яке уявлення про те, ніби всесвіт міг бути відхилений від свого ходу богами. Світи народжуються й зникають, притягуючи нові атоми з безмежного простору або розсипаючи власні частинки. Припустима смерть Лукреція, яка становить основу шляхетної поеми містера Теннісона, перебуває в суворій відповідності з його філософією, що була суворою й чистою.
Згасання і світанок науки: середньовіччя та відродження
Але ще до цих трьох філософів, а також у століття, що відділяли першого з них від останнього, людський розум був діяльним і в інших царинах. Піфагор заснував математичну школу і проводив досліди з гармонічними інтервалами. Софісти вже пройшли свій шлях. В Афінах з’явилися Сократ, Платон і Арістотель, які зруйнували вплив софістів, і чиє духовне панування, певною мірою, зберігається й дотепер. У цей самий період було засновано Александрійську школу; Евклід написав свої «Начала» і зробив внесок у розвиток оптики. Архімед сформулював теорію важеля та основні принципи гідростатики. Астрономія була значно збагачена відкриттями Гіппарха, за яким постав історично відоміший Птолемей. Анатомія стала основою наукової медицини; і, за словами Дрейпера, уже почалися досліди з вівісекції. Наука Давньої Греції вже встигла очистити світ від фантастичних образів божеств, які нібито довільно втручаються в природні явища. Вона звільнилася від цього безплідного дослідження «одним лише внутрішнім світлом розуму», яке марно намагалося перевершити досвід і досягти знання кінцевих причин. Замість випадкового спостереження вона запровадила спостереження з певною метою; інструменти використовувалися для допомоги чуттям; і науковий метод значною мірою було завершено завдяки союзу індукції та експерименту.
Що ж тоді зупинило його переможний поступ? Чому науковий інтелект був змушений, подібно до виснаженого ґрунту, лежати під паром майже два тисячоліття, перш ніж він зміг знову зібрати елементи, необхідні для його родючості та сили? Бекон уже дав нам знати одну причину; Уевелл приписує цей стаціонарний період чотирьом причинам — неясності думки, улесливості, нетерпимості вдачі, ентузіазму темпераменту — і наводить яскраві приклади кожної з них. Але ці характеристики мали мати своїх попередників в обставинах того часу. Рим та інші міста Імперії впали в моральне гниття. З’явилося християнство, що пропонувало Євангеліє бідним і, поміркованістю, якщо не аскетизмом життя, фактично протестувало проти марнотратства віку. Страждання перших християн і надзвичайна піднесеність духу, яка дала їм змогу торжествувати над диявольськими муками, яких вони зазнавали, мали залишити сліди, які нелегко стерти. Вони зневажали землю, з огляду на те, що «Боже будівництво, цей дім нерукотворний, вічний на небесах». Писання, які служили їхнім духовним потребам, були також мірилом їхньої Науки. Коли, наприклад, обговорювалося славетне питання про антиподів, Біблія для багатьох була останньою інстанцією. Августин, який розквітав у 400 р. н. е., не заперечував кулястості Землі; але він заперечував можливе існування мешканців по той бік, «бо жодна така раса не згадується в Писанні серед нащадків Адама». Архієпископ Боніфацій був шокований припущенням про «світ людей, недосяжний для засобів спасіння». Отже, стримувана Наука навряд чи досягла б великого поступу. Пізніше політична й теологічна боротьба між Церквою та цивільними урядами, так переконливо описана Дрейпером, мабуть, значною мірою задушила дослідження.
Уевелл робить багато мудрих і сміливих зауваг щодо духу Середньовіччя. Це був ницісний дух. Ті, хто шукав природничого знання, відвернулися від живого джерела — безпосереднього звернення до природи шляхом спостережень і експерименту — і віддалися переробці понять та безконечному повторенню ідей своїх попередників. Це був час, коли думка стала жалюгідною, і коли прийняття простого авторитету привело, як це завжди буває в науці, до інтелектуальної смерті. Природні явища пояснювалися не фізичними, а моральними причинами, тоді як на місце наукової думки прийшла діяльність уяви, мало не так само принизлива, як сучасний спіритуалізм. Потім настав містицизм Середньовіччя, Магія, Алхімія, неоплатонічна філософія з її візіонерськими, хоч і піднесеними абстракціями, які змушували людей соромитися власних тіл, убачаючи в них перешкоду для розчинення створіння в блаженстві Творця. Нарешті, з’явилася схоластична філософія, сплав, на думку Ланґе, найменш зрілих уявлень Арістотеля з християнством Заходу. Результатом стала інтелектуальна нерухомість. Як мандрівник без компаса в тумані може довго блукати, уявляючи, що прокладає шлях уперед, і після багатьох годин наполегливої праці опинитися в початковій точці, так і схоласти, «зав’язавши й розв’язавши ті самі вузли та утворивши й розігнавши ті самі хмари», опинилися наприкінці віків у своєму давньому становищі.
Що стосується впливу, яким володів Арістотель у Середні віки і який, хоч і меншою мірою, він має й досі, я попросив би дозволу зробити одне зауваження. Коли людський розум досягає величі й виявляє виняткову силу в якійсь одній сфері, виникає схильність приписувати йому подібну силу в усіх інших сферах. Так, теологи знаходять утіху й упевненість у думці, що Ньютон займався питанням одкровення, забуваючи про те, що сама відданість його сил протягом усіх найкращих років його життя цілком іншому колу ідей, не кажучи вже про будь-яку природну дискваліфікацію, мала схильність робити його менш, а не більш компетентним у розв’язанні теологічних та історичних питань. Ґете, виходячи зі своєї визнаної величі як поета і, звісно, зі своїх позитивних відкриттів у природознавстві, справив глибоке враження на митців Німеччини, коли опублікував своє «Вчення про кольори», у якому намагався зруйнувати теорію кольорів Ньютона. Ця теорія здавалася настільки очевидно абсурдною, що він уважав автора шарлатаном і напав на нього з відповідною люттю мови. У галузі природознавства Ґете зробив цілком значні відкриття; і ми маємо високий авторитет для припущення, що, присвяти він себе цілком цій стороні науки, він міг би досягти в ній висот, порівнянних із тими, яких досяг як поет. У гостроті спостереження, у виявленні аналогій, якими б віддаленими вони не здавалися, у класифікації та впорядкуванні фактів відповідно до побачених аналогій Ґете мав надзвичайні здібності. Ці елементи наукового дослідження відповідають дисципліні поета. Але, з іншого боку, розум, так щедро обдарований у напрямі природознавства, може бути майже позбавлений дару щодо точніше званих фізичних і механічних наук. Ґете був саме в такому стані. Він не міг сформулювати виразні механічні поняття; він не міг побачити силу механічного міркування; і в галузях, де таке міркування панує безроздільно, він ставав просто блукаючим вогником (ignis fatuus) для тих, хто йшов за ним.
Я іноді дозволяв собі порівнювати Арістотеля з Ґете, приписувати Стагіритові майже надлюдську здатність накопичувати й систематизувати факти; водночас я вважаю, що він був фатально недосконалий саме в тій сфері розуму, нестача якої щойно була приписана Ґете. Історик науки Уевелл пояснює помилки Арістотеля не зневагою до фактів, а зневагою до ідеї, співмірної цим фактам, — ідеї механічної причини, тобто сили, — та заміною її невиразними або непридатними поняттями, що спираються лише на просторові відношення або викликають емоції подиву. Усе це, безперечно, слушно; але саме слово «зневага» передбачає просто інтелектуальну помилку, тоді як у випадку Арістотеля, як і у випадку Ґете, це була не помилка, а чиста природна нездатність, що лежала в основі його хиб. Як фізик, Арістотель виявив те, що ми мусимо вважати одними з найгірших якостей сучасного фізичного дослідника, — невиразність понять, плутанину в думках і самовпевнене вживання мови, яке створювало ілюзію, ніби він справді оволодів предметом, тоді як насправді не збагнув навіть його основ. Він підміняв речі словами, а об’єкт — суб’єктом. Він проповідував індукцію, сам її не практикуючи, спотворюючи справжній порядок дослідження: рухався від загального до часткового, замість того щоб іти від часткового до загального. Він подав всесвіт у вигляді замкненої сфери із Землею в центрі й довів, до власного задоволення та на втіху наступним поколінням упродовж майже двох тисяч років, що жоден інший всесвіт неможливий. Його уявлення про рух були цілком нефізичними. Для нього він був або природним, або неприродним, «кращим» або «гіршим», «спокійним» або «насильницьким» — жодного справжнього механічного поняття в його мисленні не було. Він твердив, що порожнеча не може існувати, і доводив, що якби вона існувала, рух у ній був би неможливий. Він a priori визначав, скільки має бути видів тварин, і виводив на загальних підставах, якими частинами тіла ті чи ті тварини неодмінно повинні володіти. І тому, коли видатний сучасний філософ, дуже далекий від подібних помилок, згадує про такі зловживання a priori-методом, він здатен зрозуміти, звідки береться настороженість фізиків щодо так званих a priori-істин. Докладні помилки Арістотеля, як показали Ейкен і Ланґе, були численні й серйозні. Він стверджував, що лише в людини б’ється серце; що ліва сторона тіла холодніша за праву; що в чоловіків зубів більше, ніж у жінок; що в потилиці кожного чоловіка є велика порожнина.
Існує одна істотна якість фізичного мислення, якої цілком бракувало в уявленнях Арістотеля та його послідовників. Хотілося б мати для неї слово, не обтяжене зайвими асоціаціями; воно означає здатність уявити явище як цілісний і наочний образ. Німці називають цей акт vorstellen, а сам образ — Vorstellung. В англійській мові немає слова, яке найкраще передавало б це значення, окрім слова imagination — «уява»; і хоча за певних застережень це слово цілком підходить, його все ж нерідко відкидають через небажані асоціації. Якщо порівняти в цьому відношенні арістотеліка, який пояснював підняття води в насосі «відразою природи до порожнечі», з Паскалем, що запропонував з’ясувати природу атмосферного тиску за допомогою підняття на Пюї-де-Дом, то в першому випадку ми бачимо, що елементи пояснення не складаються у фізичний образ, тоді як у другому картина цілком ясна: підняття й падіння ртутного стовпа барометра наочно репрезентують рівновагу двох змінних і протилежних тисків.
У той час як у християнському світі Середньовіччя панував духовний застій, розум мусульманського Сходу, як переконливо показав Дрейпер, залишався діяльним. Із проникненням маврів до Іспанії на зміну хаосу прийшли порядок, ученість і витонченість. Коли християнського селянина вражала хвороба, він ішов до святині; мавр же звертався по допомогу до досвідченого лікаря. Араби заохочували переклади праць грецьких філософів, але не грецьких поетів; вони з відразою відверталися від розпусної міфології античності й уважали тяжким богохульством будь-який зв’язок між нечистим Олімпійським Зевсом і Всевишнім Богом. Дрейпер навіть далі, ніж Уевелл, простежує арабські витоки наших наукових термінів і вказує, що жіноча спідня білизна й досі має арабську назву. Він наводить численні приклади досягнень арабських учених, особливо виокремлюючи Альхазена, який першим спростував платонівське уявлення про те, що промені світла випромінюються оком. Альхазен відкрив атмосферну рефракцію і показав, що ми бачимо Сонце й Місяць тоді, коли вони вже зайшли за обрій. Він пояснив уявне збільшення Сонця й Місяця біля горизонту та зменшення їхніх вертикальних діаметрів. Він знав, що густина атмосфери зменшується з висотою, і навіть визначив її висоту в 58 миль. У своїй книзі «Книга про рівновагу мудрості» він виклав зв’язок між вагою атмосфери та її густиною, показав, що тіло важитиме по-різному в розрідженій і густій атмосфері, і розглядав силу, з якою занурені тіла спливають у важчих середовищах. Він розумів учення про центр тяжіння і застосовував його до дослідження терезів і безменів. Він визнавав тяжіння як силу, хоча помилявся, вважаючи, що воно зменшується прямо пропорційно відстані, і вважав його суто земним. Він знав співвідношення між швидкостями, шляхами й часом падіння тіл і мав чіткі уявлення про капілярне притягання. Він удосконалив ареометр. Визначення густини речовин, дані Альхазеном, дуже близькі до сучасних. «Я приєднуюся, — пише Дрейпер, — до побожної молитви Альхазена: нехай змилується в День суду Всевишній над душею Абу-Райхана, бо він був першим із роду людського, хто склав таблицю питомих ваг». Якщо все це — історична правда (а я цілком довіряю д-ру Дрейперу), то й справді він має право «нарікати на ту систематичну манеру, з якою європейська література примудрилася приховати від очей наші наукові борги перед мусульманами».
Напруження розуму в застійну добу, коли увага була спрямована до потойбічних і надсвітових предметів на шкоду завданням, що лежали зовсім поруч, неминуче мало викликати реакцію. Однак ця реакція розвивалася поступово, бо ґрунт був небезпечний, а поблизу завжди існувала сила, здатна розтрощити того критика, який заходив надто далеко. Щоб обійти цю силу й водночас зберегти можливість висловлювати думки, було вигадано так звану доктрину подвійної істини, згідно з якою одну й ту саму думку можна було тримати «богословськи» — і цілком протилежну їй уже «філософськи». Так, у XIII столітті творення світу за шість днів і незмінність індивідуальної душі — догмати, так виразно стверджені Томою Аквінським, — філософськи заперечувалися, але приймалися як статті католицької віри. Коли Протагор висловив ту думку, що принесла йому стільки нападок, — ніби «протилежні твердження однаково істинні», — він лише хотів сказати, що відмінності між людьми настільки великі, що те, що суб’єктивно істинне для одного, може бути суб’єктивно хибним для іншого. Великий софіст аж ніяк не збирався гратися з істиною, твердячи, ніби два протилежні висловлювання, що виходять від однієї й тієї самої людини, можуть обидва не бути хибними. Річ була не в «софістиці», а в страхові перед богословською помстою, який і породив цей двоїстий спосіб поводження з переконаннями. І вражає, до яких меж могли доходити люди, вправно володіючи такими прийомами.
Наприкінці застійної доби дедалі більше оволодівало умами щось на кшталт втоми від слів, якщо можна так висловитися. Християнський світ переситився схоластичною філософією та її безплідним словесним болотом, яке ні до чого не вело й залишало розум у вічному тумані. Подекуди вже лунав нетерплячий голос, ніби з пустелі, що кликав: «Не до Аристотеля, не до тонких гіпотез, не до Церкви, Біблії чи сліпої традиції маємо ми звертатися в пошуках знання про Всесвіт, а до безпосереднього дослідження природи через спостереження й експеримент». У 1543 році з’явилася епохальна праця Коперника про рух небесних тіл. Повний крах аристотелівського замкненого всесвіту із Землею в центрі став її наслідком; і «Земля рухається» стало своєрідним гаслом серед вільнодумних умів. Коперник був каноніком церкви у Фрауенбурзі в єпархії Ермланд. Протягом тридцяти трьох років він жив усамітнено, відчужений від світу, присвятивши себе розробці та зміцненню своєї великої системи Сонячного світу. Він збудував її на міцному підґрунті, і навіть для тих, хто її боявся й хотів би спростувати, її сила була настільки очевидною, що вони певний час утримувалися від нападок. В останній рік життя Коперника його книга побачила світ; кажуть, що старий отримав її примірник за кілька днів до смерті — і відійшов із миром. Італійський філософ Джордано Бруно був одним із перших, хто сприйняв нову астрономію. Узявши за взірець Лукреція, він відродив ідею безмежності світів і, поєднавши її з ученням Коперника, дійшов до піднесеного узагальнення: нерухомі зорі — це сонця, розсіяні в незліченній множині по простору, оточені супутниками, які перебувають щодо них у такому самому співвідношенні, як Земля до нашого Сонця або Місяць до Землі. Це було узагальнення виняткового значення; але Бруно пішов іще далі, наблизившись до сучасного ходу думки. Вражений проблемою походження й підтримання організмів і глибоко її обміркувавши, він дійшов висновку, що природа у своїх витворах не наслідує людське ремесло. Її процес — не творення за зразком, а розгортання й розплітання. Безмежна різноманітність форм матерії не була накладена на неї зовнішнім творцем; вона сама, завдяки своїй внутрішній силі й доброчесності, породжує ці форми. Матерія — не просто гола порожня здатність, як її зображали філософи, а загальна мати, що народжує все з власного лона.
Ця відверта людина в минулому була монахом-домініканцем. Його звинуватили в єресі, і він був змушений тікати, шукаючи притулку в Женеві, Парижі, Англії та Німеччині. 1592 року він потрапив до рук інквізиції у Венеції. Його тримали в ув’язненні багато років, судили, позбавили сану, відлучили від Церкви й передали світській владі з проханням, щоб із ним «поводилися лагідно й без пролиття крові». Це означало — спалити; і його було спалено 16 лютого 1600 року. Щоб уникнути тієї самої долі, тридцять три роки по тому Галілей, стоячи навколішки й поклавши руки на Євангеліє, зрікся геліоцентричного вчення, у істинність якого був глибоко переконаний. За Галілеєм пішов Кеплер, який зі своєї німецької батьківщини кинув виклик ультрамонтанській владі. Він вивів на підставі наявних спостережень закони планетного руху. Так було підготовлено матеріал для Ньютона, який поєднав ці емпіричні закони в єдине ціле за допомогою принципу всесвітнього тяжіння.
Відродження атомізму: від Гассенді до Максвелла
У XVII столітті один за одним з’явилися Бекон і Декарт — відроджувачі філософії. Їхнє виховання й розумові здібності були різними, та й філософські прагнення також відрізнялися. Бекон твердо тримався індукції, глибоко вірячи в існування зовнішнього світу й вважаючи зібраний досвід підвалиною всякого знання. Математичні заняття Декарта схиляли його до дедукції; його вихідний принцип по суті близький до того, що стверджував Протагор, проголосивши людину мірою всіх речей. «Я мислю, отже, існую», — сказав Декарт. Для нього безсумнівною була лише власна особистість; повний розвиток цієї системи привів би до ідеалізму, у якому зовнішній світ розчинився б у простому явищі свідомості. Гассенді, сучасник Декарта, про якого нам ще доведеться говорити, невдовзі вказав, що факт особистого буття можна довести, посилаючись не лише на акт мислення, а й на будь-який інший акт. «Я їм, отже, існую» або «Я люблю, отже, існую» — були б не менш переконливими. Ліхтенберг навіть показав, що сама річ, яку належало довести, уже постулюється в перших двох словах: я мислю; і очевидно, що жоден висновок, виведений із цього постулату, не може бути сильнішим за сам постулат.
Та Декарт дивним чином відхилився від ідеалізму, який передбачався його основним принципом. Він був першим, хто звів, причому у формі цілком наочної й доступної для уявлення, життєві явища до суто механічних принципів. З переконання — чи зі страху, чи з любові — Декарт був добрим католиком; тому він відкидав уявлення про атоми, вважаючи безглуздим припустити, що Бог, якщо забажає, не зможе поділити атом. Замість атомів він увів малі круглі частинки й легкі тріски, з яких будував організм. З разючим фізичним чуттям він окреслив образ машини з водяною тягою, яка мала ілюструвати життєві процеси. Він виразно уявляв собі, що така машина могла б здійснювати процеси травлення, живлення, росту, дихання й серцебиття. Вона могла б сприймати зовнішні враження, зберігати їх у уяві та пам’яті, спричиняти внутрішні рухи, пов’язані з бажаннями й пристрастями, а також зовнішні рухи кінцівок. Усі ці функції він виводив із простого устрою органів, так само як рух годинника чи іншого автомата пояснюється дією його тягарців і шестерень. «Оскільки йдеться про такі функції, — каже він, — немає потреби припускати якусь іншу вегетативну чи чуттєву душу або якийсь інший принцип руху чи життя, крім крові та духів, що приводяться в рух вогнем, який безперервно горить у серці й нічим не відрізняється від вогню, що існує в неживих тілах». Якби Декарт був обізнаний із паровою машиною, він, безперечно, узяв би її замість водоспаду як рушійну силу. Він показав би повну подібність між окисненням їжі в організмі та згорянням вугілля в топці. Він, безперечно, передбачив би Майєра, назвавши кров, яку розганяє серце, «оливою лампи життя», виводячи всі рухи тварин із згоряння цієї оливи так само, як рухи парової машини виводяться зі згоряння її палива. Втім, навіть у тому вигляді, в якому він залишив цю справу — і з огляду на обставини часу — сміливість, ясність і точність, із якими Декарт осмислив завдання динаміки життєвих процесів, є разючим свідченням сили його розуму.
У Середні віки вчення про атоми, вочевидь, цілком зникло з відкритого обговорення. Ймовірно, воно й далі зберігалося в колах здоровомислячих і вдумливих людей, хоча ні Церква, ні суспільство не були готові ставитися до нього терпимо. Одного разу, 1348 року, його було чітко сформульовано; але за цим негайно послідувало вимушене зречення, і, таким чином ослаблене, воно перебувало в забутті до XVII століття, коли його відродив сучасник і друг Гоббса з Малмсбері — ортодоксальний католицький прелат із Діня, Гассенді. Але перш ніж викласти його ставлення до епікурейського вчення, варто сказати кілька слів про те, як на науку загалом вплинуло поширення монотеїзму серед європейських народів.
«Якби, — каже Юм, — люди дійшли до уявлення про невидиму розумну силу через споглядання справ природи, вони ніколи не змогли б уявити нічого іншого, окрім єдиного Сущого, що дарував буття й порядок цій великій машині та впорядкував усі її частини в єдину струнку систему». Звертаючись до становища язичника, який бачить за кожним природним явищем божество, населяючи тим самим світ тисячами істот із непередбачуваними примхами, Ланґе показує неможливість будь-якого компромісу між такими уявленнями і наукою, що виходить із передумови незмінного закону та причинності. «Але, — продовжує він із притаманною йому проникливістю, — щойно велика думка про одного Бога, який діє як єдине ціле на всесвіт, буде осягнена, тоді зв’язок речей згідно із законом причини й наслідку стане не лише мислимим, а й необхідним наслідком цієї посилки. Бо коли я бачу десять тисяч коліс, що приводяться в рух, і знаю — або вірю — що всіма ними рухає одна сила, тоді я розумію, що переді мною — механізм, дія кожної його частини визначається задумом усього цілого. Допустивши це, я можу досліджувати будову цієї машини та різні рухи її частин. Отже, для даного часу таке уявлення звільняє наукову діяльність». Інакше кажучи, якби біля кожного важеля й кожного колеса стояв довільний бог, то дія машини була б цілком непередбачуваною з погляду науки. Але оскільки дії всіх її частин суворо визначаються їхніми зв’язками та взаємними відношеннями, і оскільки їх приводить у рух одна сила, хай навіть ця перша причина вислизає від нас, ми все ж можемо осягнути той механізм, який вона приводить у дію. Тут маємо таке уявлення про співвідношення природи та її Творця, яке для одних умів виявляється цілком прийнятним, а для інших — абсолютно нестерпним. Ньютон і Бойль жили й працювали під натхненням цього уявлення; Гете відкидав його з рішучим обуренням, і таке саме відторгнення виразно проступає у Карлейля.
Аналітичні й синтетичні устремління людського розуму простежуються крізь усю історію, причому великі мислителі то схиляються на один бік, то на інший. Люди з гарячим серцем, здатні до піднесених почуттів, що пробуджуються спогляданням природи в її цілісності, шукають задоволення радше морального, ніж логічного, — і тяжіють до синтетичного боку. Аналітична ж схильність ближча тим умам, у яких переважає суворіша й механічніша спрямованість, що прагне задоволення розуму. Одні зазвичай приймали ту чи іншу форму пантеїзму; інші ж — припускали якогось окремого Творця, який діє більшою чи меншою мірою за зразком людського майстра. Гассенді, як його змальовує Ланґе, навряд чи може бути віднесений до якоїсь із цих сторін. Формально визнавши Бога як першу причину, він одразу ж відклав це поняття, застосував відомі закони механіки до атомів і вивів із них усі життєві явища. Він захищав Епікура, підкреслюючи його чистоту як у вченні, так і в житті. Так, він був язичником, але ж і Арістотель був язичником. Епікур боровся проти забобонів і релігії — і слушно, бо не знав істинної релігії. Він вважав, що боги не винагороджують і не карають, і шанував їх винятково за їхню досконалість; тут, за словами Гассенді, ми бачимо шанобливість дитини, а не страх раба. Помилки Епікура підлягають виправленню, але сутність його істини має бути збережена. Далі Гассенді, як міг би це зробити й язичник, починає будувати світ і все, що в ньому, з атомів і молекул. Бог, що створив землю й воду, рослини й тварин, передусім створив певну кількість атомів, які й становили насіння всіх речей. Відтоді почалася та низка поєднань і розкладів, що триває й досі та триватиме в майбутньому. Принцип усякої зміни закладений у самій матерії. В штучних продуктах рушійний принцип відрізняється від матеріалу, що обробляється; у природі ж агент діє зсередини, будучи найактивнішою й найрухливішою частиною самої речовини. Отже, цей сміливий церковник, не накликаючи на себе ні осуду Церкви, ні гніву суспільства, зумів навіть випередити пана Дарвіна. Та сама особливість розуму, що спонукала його відокремити Творця від всесвіту, привела його й до того, що він відокремив душу від тіла, хоч тілу приписував такий великий вплив, що душа виявлялася майже зайвою. Помилки розуму, на його думку, є наслідком матеріального стану мозку. Душевна хвороба є хворобою мозку; але коли інструмент уражено, безсмертний розум перебуває поза цим і не може бути зачеплений хворобою. Помилки божевілля належать інструментові, а не виконавцеві.
Можливо, тут маємо не просто наслідок виховання, а вияв глибшої будови розуму двох мислителів: ідея Гассенді, щойно викладена, по суті збігається з тим, що висловив професор Максвелл наприкінці своєї блискучої лекції, прочитаної торік у Брадфорді [див. наш переклад лекції Максвелла про атомізм]. Згідно з обома філософами, атоми (якщо я правильно розумію) — це готові елементи, одного разу створені Вічним, які завдяки своїй подальшій взаємодії породжують усі явища матеріального світу. Однак між Гассенді та Максвеллом, вочевидь, є й відмінність: перший постулює першопричину, а другий — виводить її. У своїх «виробах», як він називає атоми, професор Максвелл знаходить підставу для індукції, що дає йому змогу сягнути тих філософських висот, які вважалися недосяжними для Канта, і зробити логічний крок від атомів до їхнього Творця. Визнаючи тут керівництво Канта, я схильний сумніватися в правомірності логіки Максвелла; однак неможливо не відчути того морального піднесення, яким пройнята завершальна частина його лекції. Крім того, в його описі стійкості атомів звучить по-справжньому шляхетний пафос:
«Як відомо, у природі діють сили, що прагнуть змінити — а зрештою, можливо, й зруйнувати — всі устрої та розміри Землі й усієї сонячної системи. Але хоч із плином віків на небесах уже відбувалися і ще можуть відбутися катастрофи, хоч давні світи можуть зруйнуватися, а з їхніх уламків постати нові, ті молекули, з яких вони створені, — наріжні камені матеріального Всесвіту — залишаються незламними й незнищенними».
Вчення про атоми — цілком або частково — поділяли Бекон, Декарт, Гоббс, Локк, Ньютон, Бойль та їхні послідовники, аж до того часу, поки відкриття хімічного закону кратних відношень не дало змоги Дальтону надати йому цілком нового значення. У наші дні теорія зазнає певних відступів, але й досі стоїть міцно. Лошмідт, Стоуні і сер Вільям Томсон намагалися визначити розміри атомів, або, точніше, встановити межі, в яких вони містяться; а лише торік доповіді Вільямсона й Максвелла знову показали, наскільки глибоко ця доктрина вкорінилася в умах провідних учених. Можна навіть поставити запитання, чи взагалі можлива наукова теорія матеріального Всесвіту без цієї засадничої концепції.
Уявний діалог епікурейця проти єпископа Батлера
Минуло дев’яносто років після Гассенді, і доктрина так званих «тілесних інструментів» набула величезного значення в працях єпископа Батлера [див. біографію у Вікіпедії], який у своєму знаменитому творі «Аналогія релігії» розвинув близьку ідею з разючою проникливістю та у власному оригінальному викладі. Вплив єпископа й досі позначається на умах найвищого ґатунку, тож варто на мить зупинитися на його поглядах. Він проводить найрізкіше розрізнення між нашою справжньою сутністю та нашими тілесними інструментами. Наскільки я пам’ятаю, він не вживає терміна душа, можливо, тому, що в його час, як і століттями раніше, це слово вже було затерте. Натомість він говорить про життєві сили, сприймальні або чуттєві сили, дієві агенти, нас самих — у тому самому сенсі, в якому ми зазвичай уживаємо слово душа. Він підкреслює, що навіть за втрати кінцівок або смертельних хвороб тіла розум може зберігати ясність майже до самої смерті. Він посилається на сон і непритомність, коли життєві сили призупиняються, але не знищуються. На його думку, так само легко уявити собі існування поза тілом, як і в ньому; можливо, ми можемо послідовно оживляти низку тіл, причому руйнування будь-якого з них не веде до руйнування нашого справжнього я і не відбирає в нас життєвих здібностей — здатності відчувати й діяти — рівно тією самою мірою, якою руйнування зовнішнього предмета, з яким ми вступаємо в контакт або користуємося в повсякденному житті, не знищує цих здібностей. Ось суть позиції єпископа: наші організовані тіла не більше є частиною нас самих, ніж будь-яка інша матерія довкола нас. На доказ цього він указує на використання окулярів, які готують образи для сприймальної сили так само, як і око. Саме око не більше сприймає, ніж скельця окулярів; воно в однаковій мірі є інструментом справжнього я і так само зовнішнє щодо нього, як і скло. Якщо ми бачимо очима тим самим способом, яким бачимо крізь окуляри, то за аналогією те саме можна сказати й про всі інші чуття.
Як вам відомо, Лукрецій дійшов цілком протилежного висновку; і було б, безперечно, вельми цікаво, хай навіть не так корисно, почути, що б він міг заперечити на доводи єпископа. Короткий розгляд цього питання допоможе нам краще зрозуміти суть важливої проблеми. Дозвольте, я надам слово учневі Лукреція, щоб той випробував міцність позиції єпископа, а потім дозволю єпископові відповісти, намагаючись, якщо зможе, знову покласти тягар труднощів на Лукреція. Дискусія могла б розгортатися так:
(Аргументи епікурейця): «Якщо піддати ваші погляди, достойний прелате, перевірці з погляду мисленнєвого уявлення (Vorstellung), для багатьох умів вони становили б серйозну, якщо не нездоланну, трудність. Ви говорите про життєві сили, сприймальні сили і про нас самих; але чи можете ви мисленно уявити собі бодай одне з цих понять поза тим організмом, через який воно нібито діє? Випробуйте себе чесно: чи маєте ви здатність до такого уявлення? Справжнє я локалізоване в кожному з нас; а якщо воно локалізоване, хіба не мусить воно мати форму? І якщо так, то яку? Чи ви будь-коли бодай на мить ясно це усвідомлювали? Коли ногу ампутовано, тіло розділяється на дві частини; у якій із них залишається справжнє я — в обох чи в одній? Фома Аквінський, можливо, сказав би — в обох; але не ви, бо ви апелюєте до свідомості, пов’язаної лише з однією з цих частин, щоб довести, що інша — це чужорідна матерія. Чи означає це, що свідомість необхідна для справжнього я? Якщо так, то що ви скажете про випадок, коли все тіло позбавляється свідомості? Якщо ні — тоді на якій підставі ви відмовляєте відсіченій кінцівці в причетності до справжнього я? Цікаво, що в усій вашій достойній книзі (а ніхто не цінує її виваженої сили вище за мене) ви жодного разу не згадуєте мозок або нервову систему. Ви починаєте з одного кінця тіла й показуєте, що його частини можна видаляти без шкоди для сприймальної сили.
А що, коли почати з іншого кінця й видалити замість ноги мозок? Тіло, як і раніше, розділене на дві частини, але тепер обидві опиняються в однаковому становищі, і жодну не можна навести як доказ чужорідності іншої. Або, не видаляючи самого мозку, досить лише розкрити частину його кісткового покриву й ритмічно стискати та розтискати м’яку тканину. При кожному стисканні здатності сприйняття і дії зникають; при кожному розслабленні — повертаються. Де перебуває сприймальна сила в проміжках між стисканнями? Одного разу мені несподівано пропустили через тіло розряд великої лейденської банки: я нічого не відчув, а просто випав зі стану свідомості на відчутний проміжок часу. Де перебувало моє справжнє я в цю мить? Люди, які пережили удар блискавки, перебували в подібному стані куди довше; а при звичайному струсі мозку можуть минути цілі дні, протягом яких у свідомості не фіксується ані найменшого досвіду. Де в такі періоди перебуває сама людина?
Ви можете заперечити, що я припускаю суть справи, стверджуючи, ніби людина була без свідомості, тоді як вона нібито весь час залишалася при свідомості, просто не запам’ятала пережитого. На це я відповім: у такому разі нікому не слід було б боятися найжахливіших тортур, вигаданих забобоном, — аби тільки вони так відчувалися і так само забувалися. Не думаю, що ваша теорія інструментів проникає до самої суті питання. Телеграфіст має свої інструменти, за допомогою яких спілкується зі світом; наше тіло має нервову систему, яка виконує подібну функцію між сприймальною силою і зовнішнім світом. Переріжте дроти, зламайте батарею, розмагніть стрілку — і ви розірвете зв’язок оператора із зовнішнім світом; але оскільки це лише зовнішні інструменти, їхнє руйнування не зачіпає самого оператора. Він залишається і знає, що залишається. Що ж у людському організмі відповідає такому свідомому збереженню себе оператором у разі, коли батарея мозку порушена настільки, що спричиняє втрату свідомості, або знищена цілком?
Є ще одне міркування — можливо, вам воно видасться незначним, але для мене воно вельми вагоме. Мозок може перейти від стану здоров’я до хвороби, і при цьому навіть найчеснотніша людина може перетворитися на розпусника або вбивцю. Мій шляхетний і достойний наставник, як вам відомо, зазнав нападів хтивих помислів, навіяних зіллям ревнивої дружини; і, воліючи не наражати себе навіть на ризик піддатися цим ницих поривам, він позбавив себе життя. Як могла б рука Лукреція обернутися проти нього самого, якби справжній Лукрецій залишився незмінним? Чи може мозок у своєму розладнаному стані діяти без участі безсмертного розуму, чи ні? Якщо може — тоді він сам є першопричиною, якій досить лише правильного налаштування, щоб діяти розумно, і тоді в безсмертному розумі взагалі немає потреби. Якщо ж не може — тоді безсмертний розум, виявляючи згубну активність через зламаний інструмент, має взяти на себе відповідальність за всі мислимі безумства й злочини. Дозвольте зауважити: мені здається, що з вашої оцінки тіла можуть випливати вельми серйозні наслідки. Розглядати мозок так, як ви розглядаєте палицю чи окуляри; заплющувати очі на всю його таємницю, на повну співвіднесеність його стану й нашої свідомості; на той факт, що найменше надмірне або недостатнє кровопостачання спричиняє саме той непритомний стан, на який ви посилаєтеся, — і що в цьому відношенні наші їжа, пиття, повітря та фізичні навантаження набувають цілком трансцендентного значення, — усе це, на мою думку, відкриває шлях до незліченних помилок у способі життя і, можливо, в низці випадків може сприяти виникненню тієї самої хвороби й подальшого психічного краху, яких мудріше розуміння цього таємничого органа могло б уникнути».
Можу собі уявити єпископа, який замислено дослухається до цих доводів. Він був не з тих людей, хто дозволив би гніву втрутитися в розгляд такого серйозного питання. Після належного розмислу й укріпивши себе тією чесною зосередженістю на фактах, яка була йому властива і включала прагнення дати справедливу оцінку навіть несприятливим фактам, я гадаю, єпископ міг би продовжити приблизно так:
«Ви пам’ятаєте, що в «Аналогії релігії», про яку ви так люб’язно відгукнулися, я й не ставив за мету щось абсолютно довести; навпаки, я неодноразово підкреслював обмеженість нашого знання — або, радше, глибину нашого невігластва — щодо будови Всесвіту. Моєю метою було показати моїм деїстичним друзям, які так красномовно захоплюються красою і благістю Природи та її Володаря, тоді як на адресу християнського вчення в них є лише зневажливі глузування, що їхнє становище анітрохи не міцніше за наше: на кожну скруту, яку можна знайти в нашій системі поглядів, на їхньому боці знайдеться не менша скрута. З вашого дозволу, я скористаюся тут подібною лінією міркувань. Ви — прихильник Лукреція, і з поєднань та розпадів бездушних атомів виводите всі земні явища, включно з органічними формами та їхніми властивостями. Дозвольте спершу сказати, наскільки далеко я готовий у цьому піти з вами. Я визнаю, що з подібної гри молекулярних сил справді можна побудувати кристалічні форми; діамант, аметист, сніжинка — справді дивовижні структури, що виникають таким чином. Ба більше, я готовий допустити, що навіть дерево або квітка могли б бути організовані цим шляхом. І якщо ви покажете мені тварину, позбавлену чутливості, я поступлюся вам і тут: так, можливо, і вона може бути складена з належної гри молекулярних сил.
Але ось тут починається моя скрута. Ваші атоми окремо не мають ані відчуття, ані, тим паче, розуму. Дозвольте тоді запропонувати вам таке завдання. Візьміть ваші мертві атоми водню, мертві атоми кисню, мертві атоми вуглецю, мертві атоми азоту, мертві атоми фосфору і всі інші — такі ж мертві, як дріб, — з яких складається мозок. Уявіть їх роз’єднаними й позбавленими чутливості; уявіть, як вони поєднуються в найрізноманітніші комбінації. Як суто механічний процес — це цілком можна уявити. Але чи можете ви уявити або бодай помислити, як із цього механічного акту й із цих окремо мертвих атомів могли б постати відчуття, думка й емоція? Чи сподіваєтеся ви видобути Гомера з перестуку кісточок або вивести диференціальне числення зі зіткнень більярдних куль? Я, запевняю вас, аж ніяк не позбавлений тієї Vorstellungs-Kraft, про яку ви говорите, і не належу до числа братів, які являють собою порожнечу в наукових питаннях. Я можу простежити шлях частинок мускусу до нюхового нерва; я можу простежити коливання звуку до рідини лабіринту внутрішнього вуха й побачити, як приходять у рух отоліти та волокна Корті; я можу уявити й хвилі ефіру, що проходять крізь око й ударяють по сітківці. Ба більше, я здатен простежити цей рух аж до центрального органа й подумки побачити, як коливаються молекули мозку. Усе це — не перешкода для мого розуміння. Але те, що справді спантеличує й бентежить мене, — це уявлення про те, що з цих фізичних коливань можуть постати такі цілковито неспівмірні з ними речі, як відчуття, думка й емоція. Ви можете сказати або подумати, що поява свідомості зі зіткнень атомів не дивніша, ніж спалах світла під час поєднання кисню з воднем. Але, з дозволу сказати, це не так. Та дивність, що міститься у спалаху, — це саме те, на що я й хочу звернути вашу увагу. Спалах — це подія свідомості, об’єктивним корелятом якої є вібрація. Він стає спалахом лише у вашій інтерпретації. Саме ви — причина цієї уявної дивності, і саме ви — той чинник, який ставить мене в глухий кут. Не треба нагадувати вам, що великий Лейбніц гостро відчував ту саму трудність, що й я, і щоб уникнути цього чудовиського висновку — життя зі смерті — він замінив ваші атоми своїми монадами, які були тією чи тією мірою досконалими дзеркалами Всесвіту і з суми та інтеграції яких він виводив усі явища життя — чуттєвого, інтелектуального й емоційного.
Отже, ваша скрута, як ви, гадаю, готові визнати, анітрохи не менша за мою. Ви не можете задовольнити розумну потребу людського розуму в логічній наступності між молекулярними процесами та феноменами свідомості. Ось на якому рифі неминуче розіб’ється матеріалізм щоразу, коли він претендує на роль повної філософії життя. Який же звідси моральний урок, мій лукреціанцю? Навряд чи ми з вами вдаватимемося до роздратування в обговоренні таких величних тем, де так багато простору для чесних розбіжностей у поглядах. Але є люди з меншим розумом або з більшим фанатизмом (скажу це зі смиренням) — по обидва боки, — які завжди готові внести в такі суперечки гнів і лайку. Є, наприклад, чимало відомих і впливових письменників, які сьогодні не соромляться публічно приписувати «глибокий особистий гріх» великого логіка причині його невіри в ту чи іншу богословську догму. Є й інші, які вважають, ніби ми, хто з благоговінням бережемо нашу шляхетну Біблію, вплетену в саму тканину свідомості наших предків і успадковану нами, неодмінно маємо бути лицемірами й нещирими. Від таких людей нам слід рішуче відмежуватися й не потурати їм. Тож збережімо тверду віру в те, що все істинне й добре в наших доводах залишиться на користь людству, а все хибне й порочне — зникне».
Що стосується мене, то я вважаю доводи єпископа неспростовними, а його дух — гідним усякого наслідування.
Варто зазначити, що в одному відношенні єпископ усе ж був продуктом своєї епохи. Задовго до його часу питання про природу душі було настільки улюбленою й загальною темою для обговорення, що, коли студенти Паризького університету захотіли дізнатися про схильності нового професора, вони відразу попросили його прочитати лекцію про душу. За часів єпископа Батлера це питання не лише й далі обговорювалося, а й розширилося. Проникливі уми, що вступали в цю сферу суперечки, виразно побачили, що багато з найкращих аргументів, застосовуваних до людини, однаковою мірою стосуються й тварин. Аргументи єпископа належали саме до такого роду. Він це розумів, визнавав і з повною послідовністю включав увесь тваринний світ у своє уявлення про безсмертя. При цьому єпископ Батлер із непохитною довірою приймав хронологію Старого Завіту, називаючи її «підтвердженою природною та громадянською історією світу, зібраною зі свідчень загальних істориків, із стану Землі та з найновіших винаходів у мистецтві й науках». Ці слова самі по собі знаменують поступ — але, мабуть, уже звучать дещо застаріло для його нинішніх наступників. Немає потреби докладно пояснювати, що відтоді сфера пізнання природодослідників надзвичайно розширилася: за цей час було створено всю науку геологію з її разючими відкриттями про життя давньої Землі. Жорсткість колишніх уявлень пом’якшилася, і суспільна свідомість поступово стала терпимо ставитися до думки, що Земля була ареною життя і смерті не шість тисяч років, і не шістдесят тисяч, і навіть не шість мільйонів, а впродовж еонів, що охоплюють незліченні мільйони років. Загадку каменів розгадали геологи й палеонтологи — від докембрійських глибин до нинішніх відкладів, що накопичуються на морських днах. І на сторінках цієї кам’яної книги, як вам відомо, закарбовано знаки, ясніші й достовірніші, ніж письмові свідчення історії, — знаки, що відносять думку в такі безодні минулого, порівняно з якими часові масштаби, що задовольняли єпископа Батлера, просто зникають за межами видимого горизонту.
Революція Дарвіна
Лише варто було раз натрапити на цей пласт відкриттів, як скам’янілі форми, колись живі, почали множитися у величезній кількості й потребувати класифікації. Їх почали групувати за родами, видами та різновидами — залежно від ступеня морфологічної або фізіологічної подібності. Це дало змогу уникнути плутанини: кожне з наявних утворень опинилося на своєму «місці» у відповідному відділі поруч з іншими, подібними за будовою. Невдовзі став очевидним загальний факт: у найнижчих шарах залягають лише найпростіші форми життя, а в міру піднесення до верхніх нашарувань з’являються форми дедалі досконаліші. Однак переходи від однієї форми до іншої відбувалися не плавно, а стрибкоподібно — іноді через малі, іноді через великі щаблі. «У товщі порід, — каже пан Гакслі, — січенням у сто футів можна побачити на різних рівнях з десяток видів амонітів, причому жоден із них не виходить за межі своєї зони вапняку чи глини — ані в нижчий шар, ані у вищий». Перед лицем таких фактів не можна було не поставити запитання: чи підкорялися ці форми, попри переривчастість стадій і численні нерівності, якомусь безперервному закону розвитку або зміни? Якби наша освіта була суто науковою — або якби вона достатньою мірою була звільнена від впливів, які, безперечно, підносячи в іншій сфері, завжди ставали на заваді й джерелом помилок, коли їх переносили в царину фізики, — тоді науковий розум ніколи б не відхилився від пошуку закону розвитку і не дозволив би собі прийняти антропоморфізм, відповідно до якого кожен послідовний шар розглядався як своєрідний верстат майстра, на якому створювалися нові види, ніяк не пов’язані з попередніми. Проте під впливом попередньої освіти переважна більшість природодослідників для пояснення появи кожної нової групи організмів посилалася на особливий акт творення. Безумовно, багато хто з них досить виразно розумів, що це, строго кажучи, зовсім не пояснення, а, навпаки, спроба замінити меншу трудність більшою. Але, не маючи у своєму розпорядженні іншої теорії, вони здебільшого воліли мовчати. Та все ж думка в людей, схильних до розмислу, природно й далі працювала над цим питанням.
Де Майє, сучасник Ньютона, був знову виведений на світ професором Гакслі як один із тих, хто вже мав уявлення про мінливість живих форм. У частих бесідах із покійним сером Бенджаміном Броді — людиною глибоко філософського розуму — він нерідко звертав мою увагу на той факт, що ще 1794 року дід Чарльза Дарвіна був, по суті, попередником самого Чарльза Дарвіна. У 1801 році й у наступні роки славетний Ламарк — а потім, завдяки енергійному викладу його поглядів автором «Слідів творіння», — зробив суспільну свідомість цілком звичною до самої ідеї еволюції; Ламарк намагався показати, як види розвиваються зі змін звичок і зовнішніх умов. У 1813 році доктор Уеллс, засновник сучасної теорії роси, представив у Королівському товаристві доповідь, у якій, за словами Дарвіна, «він чітко сформулював принцип природного добору; і це — перше зафіксоване визнання такого принципу». Та ґрунтовність і майстерність, з якими Уеллс проводив свої дослідження, а також очевидна незалежність його характеру давно зробили його одним із моїх улюблених учених, і я з найбільшим задоволенням зустрів ще одне свідчення його проникливості. Професор Грант, містер Патрік Метью, фон Бух, автор «Слідів творіння», Д’Галлуа та інші своїми судженнями — різною мірою ясними й точними — показували, що це питання давно вже назріло, задовго до того, як 1858 року Дарвін і Воллес майже одночасно, але незалежно один від одного, представили свої разюче подібні погляди Ліннеївському товариству.
Після цих повідомлень 1859 року вийшло перше видання «Походження видів». Усі великі справи народжуються повільно. Коперник, як я вам розповідав, обмірковував свою працю тридцять три роки. Ньютон майже двадцять років тримав у голові ідею тяжіння; двадцять років розмірковував і над своїм відкриттям флюксій і, безперечно, продовжував би це робити, якби не виявив, що Лейбніц уже йде по його сліду. Дарвін двадцять два роки обмірковував проблему походження видів — і, безперечно, продовжував би її обмірковувати, якби не натрапив на Уоллеса. Результатом цього став сконцентрований, але повний і потужний виклад його праць. Книга зовсім не була легкою для читання; і, мабуть, із усіх, хто тоді її критикував, навряд чи один із двадцяти прочитав її до кінця або мав здатність повною мірою збагнути її значення, навіть прочитавши. Кажу це не для того, щоб применшити їх: у ті часи були вельми визначні вчені, цілком вільні від пристрастей суспільного упередження і готові прийняти будь-який науковий висновок, якщо його належно підтверджували факти й доводи, — але навіть вони часом цілком неправильно розуміли погляди Дарвіна. Насправді книга потребувала тлумача — і таким став містер Гакслі. Я не знаю більш визначних за ясністю наукових викладів, ніж його перші статті про «Походження видів». Він із разючою точністю охопив криву дискусії, зосередивши увагу на справді істотних аспектах питання; збагатив свій виклад глибокими оригінальними заувагами й міркуваннями, часто вміщуючи в одне влучне судження аргумент, який менш стисла думка розтягнула б на сторінки. Але є одне враження, яке жодне, хай би яке блискуче, роз’яснення передати не може, — це відчуття грандіозної праці, і спостережливої, і мисленнєвої, вкладеної в створення цієї книги.
Погляньмо стисло на її основні принципи. Усі визнають, що так звані різновиди постійно виникають. Це правило, ймовірно, не знає винятків. Жодне пташеня і жодна дитина не бувають точною копією своїх братів і сестер — саме в цих відмінностях і криється зародкове розмаїття. Жоден природодослідник не міг би сказати, до яких меж може бути доведене це розмаїття, але переважна більшість із них вважала, що жодними внутрішніми чи зовнішніми змінами, ані навіть їх поєднанням, потомство одного й того самого предка не може настільки відхилитися, щоб утворити різні види. Завдання експериментального філософа — поєднувати умови природи й відтворювати її результати; і таким був метод Дарвіна. Він дослідив, що саме і якою мірою достеменно можна зробити в справі отримання варіацій. Він спілкувався з розводчиками голубів — купував, випрошував, тримав і спостерігав усі породи, які тільки міг дістати. Хоча всі вони походили від спільного предка, відмінності між цими голубами були настільки великі, що «можна було вибрати з десяток екземплярів, які, якби їх показали орнітологові як диких птахів, він неодмінно визнав би окремими, добре окресленими видами». Принцип, яким керується голубівник, як і скотар, простий: він відбирає таку варіацію, яка йому до вподоби, і домагається її закріплення в спадок. Постійно стежачи за бажаною ознакою, він обирає її в кожному новому поколінні, тим самим накопичуючи зміни, аж поки не буде досягнуто разючого відхилення від вихідного типу. При цьому сам розводчик не створює елементів варіації — він лише спостерігає їх і шляхом відбору накопичує, аж поки не дістає потрібний результат. «Ніхто, — пише Дарвін, — не став би намагатися вивести павичохвостого голуба, поки не побачив би голуба з хвостом, хоч трохи, але незвично розвиненим; або виростити дутыша, поки не помітив би голуба з незвично роздутим волом». Отже, природа подає натяк, людина діє і за законом спадковості підсилює це відхилення.
Переконавшись на незаперечних фактах, що організація тварини або рослини (а до рослин це застосовне з тією самою точністю) певною мірою пластична, Дарвін переходить від варіацій в умовах одомашнення до варіацій у природі. Досі ми говорили про накопичення малих змін за свідомого відбору, здійснюваного людиною. Чи може Природа діяти так само? Відповідь Дарвіна однозначна: «Безперечно, може». Кількість живих істот, що народжуються, незмірно перевищує кількість тих, яким можуть бути забезпечені засоби до існування; звідси на певному етапі їхнього життя неминуче виникає боротьба за існування. Який же її невідворотний результат? Якби одна жива істота була точною копією іншої за силою, спритністю й витривалістю, підсумок боротьби визначали б лише зовнішні умови. Але це не так. Тут, як і у випадку з людиною, у розпорядження природи надходить розмаїття форм, і ті варіації, які найменше пристосовані до навколишніх умов, неминуче поступляться тим, що пристосовані краще. Простіше кажучи, найслабший опиняється при стіні. Однак та частина популяції, яка виявилася переможницею, знову розмножується з надлишком, передаючи своїм нащадкам якості, що забезпечили їй успіх, — але передаючи їх у різному ступені. Знову виникає боротьба за їжу, і знову перевагу отримують ті, кому найбільшою мірою успадкувалися сприятливі ознаки. Тут ми бачимо процес накопичення змін, вигідних для особини, причому навіть суворіше, ніж у випадку одомашнення: адже Природа не просто не відбирає несприятливі форми — вона їх знищує. Саме це Дарвін називає природним добором, який «діє шляхом збереження й накопичення малих успадкованих модифікацій, кожна з яких корисна для особини, що вижила». Цією ідеєю він пронизує й оживляє найширшу сукупність фактів, зібраних ним самим та іншими дослідниками. Не можна — не заплющуючи очей від страху чи упередженості — не визнати, що Дарвін тут має справу не з удаваними, а з реальними причинами; і не можна не бачити, яких грандіозних змін може досягти природний добір за досить тривалі періоди часу. Кожна окрема зміна може бути нескінченно малою — подібно до того, що математики називають диференціалом; але очевидно, що шляхом інтегрування цих нескінченно малих величин упродовж практично нескінченного часу можна отримати цілком визначені й значні зміни.
Якщо Дарвін, подібно до Бруно, відкидає уявлення про творчу силу, що діє по-людському, то аж ніяк не тому, що він не знає незліченних витончених пристосувань природи, на яких і ґрунтувалося це уявлення про надприродного Творця. Його книга — скарбниця разючих фактів такого роду. Взяти хоча б дивовижне спостереження, наведене ним за доктором Крюгером: в одного виду орхідеї утворюється чашечка з отвором, що слугує лійкою. Бджоли прилітають до квітки, у пошуках матеріалу для стільників вони, штовхаючись, зіштовхують одна одну в цю чашечку, наповнену рідиною; мокрі бджоли вибираються назовні через вузький прохід, де спиною зачіпають липке рильце квітки й отримують на нього клейку речовину, а потім зачіпають пилкові маси, які прилипають до їхньої спини й уносяться з собою. Коли така бджола знову прилітає до іншої квітки — або навіть до тієї самої — і знову, зіштовхнута товаришками, опиняється в чашечці, а потім виповзає назовні, пилкові маси на її спині насамперед стикаються з липким рильцем іншої квітки — так відбувається запилення цієї орхідеї. Або візьмімо інший випадок — катасетум. Бджоли прилітають до цих квітів, щоб обгризти губу (лабелум); при цьому вони неминуче торкаються довгого загостреного чутливого виступу. Від дотику до цього виступу імпульс передається до особливої мембрани, яка негайно розривається, вивільняючи пружину, що метає пилкову масу, мов стрілу, у потрібному напрямку — і вона прилипає до спини бджоли. Так здійснюється перенесення запліднювального пилку.
Саме розум, насичений найкращими прикладами телеології, тим не менш відкидає її — прагнучи пояснити ці дива природними причинами. На його думку, вони ілюструють метод природи, а не «техніку» антропоморфного Майстра. Краса квітів зумовлена природним добором. Ті з них, що яскраво вирізняються на тлі зеленого листя, легше помічаються, частіше відвідуються комахами, частіше запилюються — і тому здобувають перевагу в природному доборі. Забарвлені ягоди також привертають увагу птахів і звірів, які живляться ними й розносять разом із послідом їхнє насіння, тим самим даючи деревам і кущам із такими ягодами перевагу в боротьбі за існування. З глибокою аналітичною та синтетичною проникливістю Дарвін досліджує інстинкт бджіл щодо будівництва чарунок. Його метод тут показовий. Він відступає від досконалішого вияву інстинкту до менш досконалого: від медоносної бджоли до земляної бджоли, яка використовує свій кокон замість стільників, і до проміжних форм, намагаючись показати, як поступовий перехід міг би здійснитися від найпримітивніших форм до вищих. Найважливішим чинником в «економіці» бджіл є економія воску. Кажуть, що для виділення одного фунта воску потрібно від 12 до 15 фунтів сухого цукру. Отже, кількість нектару, необхідного для виробництва воску, має бути колосальною; і будь-яке вдосконалення будівельного інстинкту, що дає змогу заощаджувати віск, приносить бджолам пряму вигоду. Час, який інакше пішов би на вироблення воску, тепер може бути використаний на збирання й запасання меду для зимового живлення. Дарвін простежує цей шлях від грубих чарунок простої бджоли через досконаліші чарунки Melipona — до разючої архітектури медоносної бджоли. Бджоли розташовуються на однакових відстанях одна від одної на восковій пластині, вичищають і вирізають рівні сфери навколо вибраних точок. Сфери перетинаються, і в місцях перетину формуються тонкі перегородки. Так утворюються шестикутні чарунки. Такий спосіб розгляду подібних питань, як я вже сказав, є дуже характерним для Дарвіна. Він звично відступає від досконалішого й складнішого до менш досконалого й простішого, ведучи читача сходинками ускладнення — додаючи приріст до приросту нескінченно малих змін, поступово руйнуючи внутрішній опір визнати, що цей витончений підсумковий результат міг бути породжений природним добором.
Дарвін не оминає жодної труднощі. І, будучи глибоко занурений у тему, він, звісно, знав слабкі сторони своєї теорії не гірше за своїх критиків. Але це було б не надто важливо, якби його метою було лише тимчасове діалектичне переважання, а не встановлення істини, якій він бажав вічної міцності. Він не приховує виявлених слабких місць — навпаки, докладає всіх зусиль, щоб виставити їх у найрізкішому світлі. Його величезні знання дають йому змогу гідно відповідати як на власні заперечення, так і на заперечення інших, залишаючи зрештою в читача відчуття, що навіть якщо заперечення й не цілком спростовано, вони, принаймні, не фатальні. Їхня негативна сила таким чином послаблюється, і розум залишається вільним сприймати ту широку позитивну масу доказів, яку пропонує Дарвін. Ця широта знань і готовність до відповідей роблять Дарвіна найгрізнішим із противників. Досвідчені натуралісти спрямовували проти нього важкі й затяжні критичні атаки — часто зовсім не для того, щоб справедливо зважити його теорію, а саме щоб підкреслити її слабкі сторони. Це його не дратувало. Він розглядає кожне заперечення з такою мірою розсудливості й добросовісності, яку й сам єпископ Батлер міг би визнати гідною наслідування: він обгортає кожен факт належними подробицями, ставить його у правильні зв’язки й зазвичай надає йому сенсу, який, доки цей факт залишався ізольованим, не проступав. Усе це робиться без тіні роздратування. Дарвін рухається предметом із безпристрасною силою льодовика; і скрегіт об каміння часом знаходить своє логічне відображення в ретельному перемелюванні аргументів опонентів. Але хоча в його трактуванні цієї великої теми всі пристрасті вщухли, на його сторінках є те інтелектуальне зворушення, яке неминуче супроводжує осяяння нової істини, і воно нерідко надає його стилю живого тепла.
Успіх Дарвіна був великий — і це свідчить не лише про міцність його праці, а й про готовність суспільної свідомості до такого одкровення. Найбільше мене вразило в цьому відношенні зауваження Агассіса [прим.: під його керівництвом навчався Карл Фогт, і його відкрито критикував Людвіг Бюхнер]. Походячи з роду богословів, цей видатний чоловік до кінця життя боровся проти теорії природного добору. Одного разу, коли я зустрічався з ним у Сполучених Штатах — це було в прекрасному будинку містера Уінтропа в Бруклайні, під Бостоном, — після обіду ми всі, ніби за мовчазною згодою, зупинилися біля вікна й продовжили бесіду, розпочату за столом. Ззовні клен стояв в осінній пишноті, і для мене краса цього видовища лише гармонійно зливалася з розумовою діяльністю. Агассіс, із щирою, майже сумною серйозністю, обернувся до присутніх і сказав: «Мушу зізнатися: я не сподівався, що цю теорію буде прийнято найкращими умами нашого часу з такою готовністю. Її успіх перевершив усе, що я вважав можливим».
«Пам’ять предків» Спенсера і расизм Тіндаля
У нашу епоху досягнуто грандіозних узагальнень. Теорія походження видів — лише одне з них. Інше, ще всеосяжніше і по суті радикальніше, — це вчення про збереження енергії, філософські наслідки якого досі лише смутно окреслюються. Це вчення пов’язує природу вузлами необхідності значно міцніше, ніж будь-коли раніше: воно вимагає від кожної причини еквівалентного наслідку, від кожного наслідку — еквівалентної причини, підпорядковуючи як фізичні, так і життєві явища тому закону причинного зв’язку, який, наскільки здатен осягнути людський розум, виявляється всюди в природі. Задовго до всіх суворих експериментів із цього питання було стверджено незмінність і незнищенність матерії, і весь подальший досвід лише підтвердив це твердження. Майєр поширив цю властивість незнищенності й на силу, спершу застосовуючи її до неорганічної, а потім, із глибоким прозрінням, і до органічної природи. Світ рослин, хоч і отримує майже все своє живлення з невидимих джерел, було визнано нездатним знову створювати ні матерію, ні силу. Його матерія — це здебільшого перетворений газ, його енергія — перетворена сонячна енергія. Світ тварин виявився так само некреативним: усі його рухові енергії сягають згоряння їжі. Активність кожної тварини загалом — це перенесена активність її молекул. М’язи є сховищами механічної енергії, потенційної доти, доки її не буде вивільнено через нервові імпульси, що спричиняють м’язові скорочення. Було встановлено, з якою швидкістю сигнали передаються по нервах — і виявилося, що ця швидкість аж ніяк не дорівнює швидкості світла чи електрики, як припускали раніше, а навіть нижча за швидкість звуку, нижча за швидкість польоту орла.
Це була справа фізиків. Потім настали завоювання порівняльної анатомії та фізіології, що розкрили будову кожної тварини й функції кожного органа в усьому ряді біологічних форм — від нижчих зоофітів до людини. Нервова система стала предметом глибокого й постійного вивчення; її дивовижна і, зрештою, досі загадкова керівна сила — як над фізичним, так і над психічним — дедалі більше усвідомлювалася. Думка не могла оминути таку багатозначну тему. Окрім фізичного життя, про яке писав Дарвін, існує і психічне життя, що виявляє аналогічні градації та також потребує пояснення. Як пояснити різні щаблі й форми розуму? Який закон розвитку тієї таємничої сили, що на нашій планеті досягає вершини в розумі? Ці питання, хай і не так настирливо нав’язуючись увазі широкої публіки, займали уми багатьох вдумливих людей і були чітко сформульовані одним із них ще до виходу «Походження видів».
Маючи у своєму розпорядженні обширний матеріал, зібраний фізиками та фізіологами, двадцять років тому Герберт Спенсер зробив спробу побудувати на цій основі систему психології; два роки тому вийшло її друге, значно розширене видання. Ті, хто знайомий із витонченими дослідами Плато, пам’ятають, що якщо дві краплини оливкової олії помістити в суміш спирту й води з тією самою густиною, що й олія, і зблизити їх, вони не зливаються відразу. Навколо краплин ніби утворюється плівка, розрив якої негайно спричиняє їхнє злиття в одну. Є організми, чия життєдіяльність майже така ж фізична, як ця поведінка олійних крапель: вони стикаються і зливаються подібним чином. Від таких організмів Спенсер веде аргументацію до вищих форм, потім ще до вищих, і так далі — через безперервно висхідну серію. Тут необхідно враховувати два очевидні чинники: саму істоту і середовище, в якому вона мешкає — або, як часто висловлюються, організм і його оточення. Основний принцип Спенсера такий: між цими двома чинниками відбувається безперервна взаємодія. Навколишнє середовище впливає на організм, і організм змінюється у відповідь на вимоги середовища. Життя він визначає як безперервне узгодження внутрішніх відносин із зовнішніми відносинами.
У нижчих організмів ми маємо певну подобу дотику, розповсюдженого по всьому тілу; далі під дією зовнішніх вражень і відповідних пристосувань окремі ділянки поверхні стають чутливішими до подразнення, ніж інші. Так народжуються зачатки органів чуття, основою всіх яких є простий дотик — саме його мудрий Демокріт ще 2300 років тому визнав їхнім спільним прабатьком. Дія світла спочатку, вочевидь, являє собою лише збурення хімічних процесів у тваринному організмі — подібно до того, як це відбувається в листках рослин. Поступово цей вплив локалізується в небагатьох пігментних клітинах, чутливіших до світла, ніж навколишня тканина. Око перебуває в зачатковому стані. Спершу воно здатне лише розрізняти світло й тінь від предметів, що містяться зовсім поруч. Оскільки за перериванням світла майже завжди настає контакт із близьким непрозорим тілом, такий зір стає своєрідним передбачувальним дотиком. Пристосування триває: з’являється легке випинання епідермісу над пігментними гранулами — зароджується кришталик. Через незліченні послідовні узгодження зір досягає тієї міри досконалості, яку ми спостерігаємо в яструба або орла. Те саме стосується й інших чуттів: вони являють собою особливі диференціації тканини, яка спочатку була слабко чутливою по всій поверхні.
Із розвитком органів чуття узгодження між організмом і довкіллям поступово розширюється в просторі, що призводить до примноження досвіду й відповідної модифікації поведінки. Ці узгодження розширюються і в часі, охоплюючи дедалі більші інтервали. Поряд із цим просторово-часовим розширенням узгодження стають дедалі спеціалізованішими й складнішими, проходячи різні щаблі тваринного життя і продовжуючись у сферу розуму. Надзвичайно примітні міркування Спенсера про вплив дотику на розвиток інтелекту. Це своєрідна рідна мова всіх чуттів — саме в неї вони мають бути «перекладені», щоб приносити користь організмові. Звідси — її першорядне значення. Папуга — найрозумніший із птахів, і його дотикові здібності також найвищі. Завдяки їм він отримує відомості, недоступні для птахів, які не можуть використовувати ноги як руки. Слон — найрозумніша з чотириногих тварин, і підвалиною його розумових здібностей слугують широкий діапазон дотикових дій та вміння множити досвід завдяки напрочуд пристосовному хоботові. Хижі звірі з тієї самої причини розумніші за копитних; певну компенсацію в цьому відношенні має кінь завдяки чутливим, здатним до захоплення губам. У приматів еволюція інтелекту йде пліч-о-пліч з еволюцією дотикових органів. У найрозвиненіших людиноподібних мавп діапазон і тонкість дотику значно зростають, відкриваючи перед ними нові шляхи пізнання. Людина вінчає цю лінію розвитку не лише завдяки своїм маніпулятивним здібностям, а й завдяки колосальному розширенню діапазону досвіду, досягнутому через винайдення точних інструментів — додаткових чуттів і додаткових «кінцівок» [пор. ідею Молешотта про написання історії чуттєвості Людини як історії розвитку інструментів]. Взаємодію цих чинників Спенсер описує й ілюструє з великою майстерністю. Те стримане інтелектуальне зворушення, про яке я згадував щодо Дарвіна, не чуже й Спенсерові. Його приклади часом вирізняються разючою яскравістю та виразністю; і за стилем, у якому він їх викладає, можна зробити висновок, що в гангліях цього апостола Розуму часом пробігає легкий поетичний трепет.
Фактом першорядної ваги є те, що дії, виконання яких спочатку потребує навіть болісних зусиль і обмірковування, згодом, унаслідок звички, можуть стати автоматичними. Свідченням цього є повільне вивчення літер дитиною і подальша легкість читання в людини, коли кожна група літер, що утворює слово, миттєво й без зусиль зливається в єдине сприйняття. Візьмімо, наприклад, гравця в більярд, чиї м’язи руки й ока, коли він досягає досконалості своєї майстерності, несвідомо координуються. Візьмімо, наприклад, музиканта, який завдяки практиці здатен поєднувати безліч аранжувань — слухових, дотикових і м’язових — у процес автоматичного маніпулювання. Поєднуючи ці факти з ученням про спадкову передачу, ми приходимо до теорії інстинкту. Курча, щойно вилупившись із яйця, впевнено тримається на ногах, бігає, підбирає їжу, виявляючи здатність спрямовувати свої рухи до певних цілей. Але як воно опанувало цю вельми складну координацію ока, м’язів і дзьоба? Його ніхто не навчав цьому індивідуально; особистого досвіду в нього немає. Однак воно користується досвідом предків. У його успадкованій організації вже закарбовано ті здібності, які виявляються при народженні. Те саме стосується й інстинкту бджіл, про який уже йшлося: відстань, на якій бджоли розташовуються одна від одної під час вирізування півсфер і будівництва сот, органічно запам’ятована. Людина теж несе в собі фізичну тканину свого роду, а разом із нею — і успадкований від нього інтелект. Брак розумових здібностей у дитинстві та юності, ймовірно, пояснюється не стільки відсутністю особистого досвіду, скільки тим, що в ранні роки мозок іще не завершив свого формування.
Час, потрібний для цього, варіює залежно від раси і від індивіда. Подібно до того як кругла картеч випереджає нарізну кулю, покидаючи ствол гармати, так і представник більш нижчої раси в дитинстві може випередити в розвитку представника вищої. Але вища раса згодом наздоганяє й перевершує нижчу в діапазоні розвитку. Що ж до окремих особистостей, то ми також бачимо, що юнацька скороспілість далеко не завжди супроводжується розумовою силою в зрілому віці, тоді як розумова млявість у дитинстві нерідко різко контрастує з інтелектуальною енергією в наступні роки. Ньютон у дитинстві був кволим хлопчиком і не виявляв особливих здібностей у школі. Але у вісімнадцять років він вступив до Кембриджа й невдовзі вразив своїх викладачів умінням розв’язувати геометричні задачі. У роки своєї тихої юності його мозок повільно готував себе до того, щоб стати знаряддям тих великих розумових енергій, які він згодом виявив. Тисячократними ударами (щоб скористатися висловом Лукреція) образ і печать зовнішнього світу закарбовуються у свідомості організму як стани свідомості, причому глибина цього відбитка залежить від кількості таких ударів. Коли два або більше явищ у навколишньому середовищі незмінно супроводжують одне одного, вони закарбовуються з однаковою глибиною або рельєфністю й поєднуються в нерозривний зв’язок. І ось тут ми підходимо до порога великого питання. Розуміючи, що він у жоден спосіб не може позбутися свідомості Простору і Часу, Кант уважав їх необхідними формами інтуїції — формами й структурами, в які вміщуються наші інтуїції, властивими самому суб’єктові й такими, що не мають об’єктивного існування. З несподіваною силою й успіхом Спенсер застосовує до цього питання свою теорію спадкового досвіду, як він її розуміє:
«Якщо існують такі зовнішні відношення, які переживаються всіма організмами в усі моменти їхнього неспання — відношення абсолютно постійні й універсальні, — то у відповідь на них у свідомості мають формуватися відповідні внутрішні відношення, такі ж постійні й універсальні. Такі відношення Простору і Часу. Будучи основою всіх інших відношень зовнішнього світу (Non-Ego), вони мають бути відображені в поняттях, що слугують основою всіх інших відношень внутрішнього світу (Ego). Будучи постійними й безмірно багаторазово повторюваними елементами мислення, вони стають автоматичними елементами мислення — елементами, від яких неможливо позбутися, — формами інтуїції».
У всьому цьому застосуванні й розвитку Закону нерозривної асоціації Гартлі і Мілля Спенсер стоїть на власних позиціях: він апелює не до досвіду окремого індивіда, а до закарбованого досвіду роду. Я вважаю, що його спростування обмеженості досвіду рамками індивідуальної свідомості є цілком переконливим. Така обмеженість ігнорує наявність у мозку первісної здатності до організації досвіду, даної кожному індивідові від народження; вона ігнорує відмінності в ступені цієї здатності в різних рас і в різних індивідів однієї й тієї самої раси. Якби в людському мозку не було внутрішньої сили, що передує всякому досвідові, тоді собака або кішка мали б бути настільки ж здатними до навчання, як людина. Ці наперед визначені внутрішні зв’язки не залежать від індивідуального досвіду. Людський мозок — це організований реєстр незліченних досвідів, накопичених у процесі еволюції життя, точніше — у процесі еволюції тієї послідовності організмів, яка зрештою привела до людини. Впливи найчастіших і найстійкіших із цих досвідів передавалися у спадок, із приростом «відсотків», і поступово зводилися до тієї високої інтелектуальної потенції, що закладена в мозку новонародженого. Ось чому європеєць успадковує на двадцять — тридцять кубічних дюймів мозку більше, ніж папуас. Ось чому такі здібності, як музичний слух, майже не властиві деяким нижчим расам, стають уродженими у більш високо розвинених. Ось чому з дикунів, які не вміють порахувати пальці на руках і говорять мовою, в якій є тільки іменники та дієслова, зрештою постають наші Ньютони й Шекспіри.
Виправдання Тіндаля: спроба уникнути звинувачень у матеріалізмі
На початку цієї доповіді я стверджував, що фізичні теорії, які виходять за межі досвіду, виводяться шляхом абстракції з досвіду. З цієї точки зору корисно простежити послідовне введення нових понять. Ідеї тяжіння передувало спостереження за тим, як залізо притягується магнітом і легкі тіла — натертим бурштином. Полярність магнетизму й електрики також сприймалася чуттями. Вона стала підставою для уявлення про те, що атоми й молекули наділені притягальними та відштовхувальними полюсами, взаємодія яких породжує певні форми кристалічної структури. Так молекулярна сила стає конструктивною. Не потрібно було великої сміливості думки, щоб поширити її дію і на органічну природу — і побачити в молекулярній силі той агент, який будує як рослини, так і тварин. Так із досвіду народжуються концепції, що цілком виходять за межі безпосереднього досвіду. Жоден із атомістів давнини не мав уявлення про цю взаємодію полярних молекулярних сил. Натомість вони мали досвід тяжіння, що виявляється в падінні тіл. Абстрагуючись від цього, вони дозволяли своїм атомам вічно падати в порожньому просторі. Демокріт вважав, що великі атоми рухаються швидше за малі, можуть наздоганяти їх і з’єднуватися з ними. Епікур, гадаючи, що порожнеча не чинить опору рухові, приписував усім атомам однакову швидкість — але, вочевидь, не помітив, що за таких умов вони ніколи не могли б з’єднуватися. Лукрецій рішуче розрубав цей вузол, вийшовши за межі фізики й змусивши атоми з’єднуватися своєрідним вольовим рухом.
Чи була настільки вже хибною інтуїція, що змусила Лукреція відступити від власних принципів? Поступово скорочуючи число первісних форм життя, Дарвін зрештою доходить до певної «первісної форми», — але, наскільки я пам’ятаю, він не уточнює, яким чином ця форма, на його думку, виникла. Він із задоволенням цитує відомого автора й богослова, який згодом дійшов думки, що віра в те, ніби Бог створив лише кілька вихідних форм, здатних до саморозвитку й перетворення на інші необхідні форми, є такою ж гідною, як і віра в те, що для заповнення прогалин, які виникають унаслідок дії божественних законів, потрібні нові акти творення. Як сам Дарвін ставиться до такого погляду на виникнення життя — мені невідомо. Однак антропоморфізм, який, вочевидь, він прагнув усунути, залишається так само невід’ємною частиною уявлення про створення небагатьох форм, як і багатьох. У цьому питанні необхідні ясність і послідовність. Тут можливі лише два шляхи.
Або ми беззастережно допустимо саму ідею творчих актів, або, відкинувши її, радикально переглянемо наші уявлення про матерію.
Якщо сприймати матерію так, як її уявляв Демокріт і як її століттями визначали наукові підручники, то думка про те, що з неї може постати свідоме життя, просто немислима. Аргументи, приписувані єпископові Батлеру, на моє переконання, цілком достатні, щоб зруйнувати такий матеріалізм. Однак ті, хто укладав ці визначення матерії, були лише однобічними вченими. Вони були не біологами, а математиками, чиї праці стосувалися лише тих властивостей і виявів матерії, які піддавалися математичному описові. Їхня наука була наукою про механіку, а не наукою про життя. Вони ніколи не розглядали матерію в усій її повноті; і, позбавлена завдяки їхнім недосконалим визначенням своєї справжньої сутності, «лагідна мати всього сущого» стала предметом страху своїх дітей. Тож погляньмо на цю проблему з повагою, але чесно. Відокремлена від матерії, де опиниться життя? Як би не звучала наша віра, наш досвід і знання показують, що матерія і життя нерозривно пов’язані. Кожна трапеза, кожна чаша, яку ми підносимо до вуст, ілюструють таємничий контроль Розуму над Матерією. Простежте лінію життя назад — і побачите, як вона дедалі більше наближається до того, що ми називаємо суто фізичним станом. Зрештою ми досягаємо тих організмів, які я порівнював із краплями олії, зваженими в суміші спирту й води. Ми приходимо до протогенів Геккеля — форм, які можна відрізнити від згустка альбуміну лише за їхньою тонкою зернистою структурою. Але чи можемо ми зупинитися на цьому? Ми розламуємо магніт і в кожному його уламку знову виявляємо два полюси. Ми продовжуємо дроблення, і якими б малими не були частинки, кожна з них зберігає, хай і ослаблену, полярність цілого. Коли ж фізично ділити далі неможливо, ми продовжуємо зором розуму й доходимо до полярних молекул. Хіба не спонукає нас щось подібне вчинити так само і щодо життя? Хіба не виникає спокуса певною мірою погодитися з Лукрецієм, який твердив, що природа творить усе сама собою, без втручання богів? Або з Бруно, який заявляв, що матерія — це не порожня можливість, як її зображали філософи, а всезагальна мати, що породжує все з власного лона?
Вірячи, як я вірю, в безперервність Природи, я не можу раптово зупинитися там, де безсилі наші мікроскопи. Тут зір розуму закономірно доповнює зір ока. З внутрішньої інтелектуальної необхідності я переступаю межу емпіричного знання і розрізняю в тій матерії, яку ми — у своєму незнанні її потаємних сил і всупереч нашій показній пошані до її Творця — досі покривали ганьбою, у ній я бачу джерело й потенцію всього земного життя.
Якщо ви запитаєте мене, чи існує бодай найменший доказ того, що якась форма життя може розвинутися з матерії без наочне попереднє життя, я відповім, що було наведено докази, які багато хто вважає цілком переконливими; і що якби деякі з нас, розмірковуючи над цим питанням, пішли дуже поширеним прикладом і прийняли свідчення лише тому, що воно відповідає нашим переконанням, ми також охоче погодилися б із згаданими доказами. Але в справжній людині науки живе прагнення сильніше, ніж бажання бачити свої переконання підтвердженими, — це прагнення до істини. І це глибше прагнення спонукає її відкидати навіть найправдоподібніші аргументи, якщо є підстави підозрювати, що вони спотворені помилкою. Ті, кого я маю на увазі і хто серйозно вивчав це питання, вважаючи, що наведені на користь «самозародження» докази саме так і спотворені, не можуть їх прийняти. Вони добре знають, що хімік сьогодні з неорганічної матерії синтезує безліч речовин, які ще зовсім недавно вважалися виключно продуктами життєвих процесів. Вони глибоко обізнані з формотворчою здатністю матерії, про що свідчать явища кристалізації. Вони можуть науково обґрунтувати свою віру в її здатність за відповідних умов породжувати організми. Але у відповідь на ваше запитання вони відверто визнають: вони не можуть указати ні на один задовільний експериментальний доказ того, що життя може виникнути інакше, як тільки з явно попереднього життя. Як уже було сказано, вони подумки проводять лінію — від вищих організмів через нижчі до найпростіших, — і саме інтелектуальне продовження цієї лінії за межі доступного чуттям приводить їх до висновку, який Бруно так сміливо сформулював.
«Матеріалізм», про який тут ідеться, може бути вельми далеким від того, як ви його собі уявляєте, і тому я прошу вашої терплячої уваги до кінця. «Питання про зовнішній світ, — каже Дж. С. Мілль, — є велике поле битви метафізики». Сам Мілль зводить зовнішні явища до «можливостей відчуття». Кант, як ми бачили, вважав час і простір формами нашого власного сприйняття. Фіхте, будучи спершу невблаганною логікою свого розуму приведений до висновку, що він сам є лише ланкою в тій ланці вічної причинності, яка так непохитно тримає природу, потім насильницьки розриває цю ланку, проголошуючи природу і все, що вона містить, породженням свідомості. І з подібними поглядами нелегко сперечатися. Адже коли я кажу: «Я бачу вас» — і анітрохи в цьому не сумніваюся, — на це негайно заперечать: насправді я лише усвідомлюю збудження власної сітківки. А якщо я, бажаючи підтвердити своє бачення, торкаюся вас, мені знову скажуть: і тут ви виходите за межі факту, бо ви лише усвідомлюєте зміну, що сталася в нервах вашої руки. Усе, що ми чуємо, бачимо, осягаємо, смакуємо або нюхаємо, — лише варіації нашого власного стану, і ми ані на волосину не виходимо за їхні межі. Те, що поза нами існує щось, що відповідає нашим враженням, — не факт, а умовивід, у якому ані Берклі як ідеаліст, ані Г’юм як скептик не визнали б справжньої достовірності. Пане Спенсер обирає інший шлях. Для нього, як і для людини недосвідченої, існування зовнішнього світу не викликає ані найменшого сумніву. Але він розходиться з простонародним переконанням, ніби світ є саме тим, чим його уявляє наша свідомість. Наші стани свідомості — лише символи зовнішньої реальності, яка їх породжує і визначає порядок їхнього слідування, але справжня її сутність назавжди залишиться для нас незбагненною. По суті, весь процес еволюції є виявом Сили, абсолютно недоступної людському розумові. І в наші дні не більше, ніж за часів Йова, людина не спроможна осягнути цю Силу. У своїй глибинній основі життя на землі розвивається, види розрізняються, розум розкривається під дією нерозв’язної таємниці, що ховається в надрах безмірного минулого. Як бачите, тут немає того грубого матеріалізму, якого ви могли б побоюватися.
Сила вчення про еволюцію полягає не в його експериментальному доведенні (бо цей предмет навряд чи доступний такому способові пізнання), а в його загальній згоді з духом наукового мислення. Ба більше, на тлі протилежних поглядів воно набуває величезної порівняльної сили. З одного боку, ми маємо теорію (якщо взагалі можна її так назвати), що походить, як і ті теорії, про які йшлося на початку цього виступу, не з вивчення природи, а зі спостереження за людиною, — теорію, яка перетворює Силу, вбрання якої ми бачимо у Всесвіті, на Ремісника, створеного за людським зразком і такого, що діє, як діє людина, — уривчастими зусиллями. З іншого боку, ми маємо уявлення про те, що все, що нас оточує, і все, що ми відчуваємо всередині себе, — явища фізичної природи так само, як і явища людського духу, — мають свої незбагненні корені в космічному житті (якщо мені дозволено вжити цей термін), лише мізерна частка якого доступна дослідженню людини. І навіть ця мала частка осяжна лише частково. Ми можемо простежити розвиток нервової системи й співвіднести з цим процесом паралельні феномени відчуттів і думок. Ми з цілковитою певністю бачимо, що вони йдуть пліч-о-пліч. Але варто нам спробувати осягнути зв’язок між ними, і ми опиняємося у вакуумі. Тут потрібна «точка опори Архімеда», якої людський розум не має; і спроба розв’язати цю проблему, якщо скористатися порівнянням, одного разу наведеним одним видатним моїм другом, подібна до спроби людини підняти саму себе за ремінь. Усе, що було сказано в цьому викладі, слід співвідносити з цим фундаментальним положенням. Коли йдеться про «зароджувані відчуття», про «диференціацію тканини, від початку слабо чутливої по всій поверхні», або коли подібні процеси пов’язуються зі «зміною організму під впливом середовища», — і в цих випадках передбачається те саме паралельне розгортання без зіткнення і навіть без наближення до нього. Людина як об’єкт відділена від людини як суб’єкта непрохідною безоднею. У людському розумі немає рушійної сили, яка дала б змогу без логічного розриву перейти від одного до іншого.
Ба більше, учення про еволюцію виводить людину в усій її цілісності з взаємодії організму й середовища, що триває впродовж незліченних віків. Так, наприклад, людський розум — та здатність, яку пан Спенсер так майстерно вивів до її власних витоків, — і сам є результатом цієї гри між організмом і середовищем у космічних масштабах часу. Мабуть, ніколи ще право давнього походження не мало такої нездоланної сили. Але звідси випливає, що, крім розуму, людина має й багато інших властивостей, права яких так само безсумнівні, як і права самого розуму. Так, наприклад, результатом взаємодії організму й середовища є те, що цукор солодкий, а алое гірке; що запах блекоти відрізняється від аромату троянди. Ці факти свідомості (для яких, між іншим, досі не знайдено достатнього пояснення) такі ж давні, як і розум, — і багато інших явищ можуть похвалитися таким самим давнім походженням. Пан Спенсер в одному місці згадує одну з найпотужніших людських пристрастей — статеву пристрасть — як таку, що в момент свого першого появлення передує будь-якому відносному досвіду; і її домагання можна вважати такими ж давніми й такими ж обґрунтованими, як і домагання самого розуму. Крім того, у саму тканину людської природи вплетені такі почуття, як благоговіння, пошана, подив, — і не лише згадана вже статева любов, а й любов до прекрасного — як фізичного, так і морального — в природі, поезії та мистецтві. Є також те глибоко вкорінене почуття, яке від самої зорі історії, а, ймовірно, і задовго до будь-якої історії, втілювалося в релігіях світу. Ви, хто, можливо, відійшли від цих релігій у сухе й холодне світло одного лише розуму, можете з них насміхатися; але, чинячи так, ви насміхаєтеся лише з їхніх зовнішніх форм і тим самим не зачіпаєте незрушного підґрунтя релігійного почуття в природі людини. Задовольнити це почуття розумним чином — завдання із завдань у нинішню годину. І якими б дивними з погляду наукової культури не були багато релігій світу, якими б небезпечними, а подеколи й руйнівними для найважливіших прав людини деякі з них не були і, якби могли, знову не стали, — буде мудро визнати в них форми тієї сили, яка, хоч і шкідлива, якщо допустити її втручання у сферу об’єктивного знання, над яким вона не владна, проте у сфері поезії та почуття здатна надавати людині внутрішньої цілісності й гідності.
Почуття, повторю ще раз, сягає такого ж давнього походження і такого ж високого джерела, як і розум, і воно так само вимагає права на свій вільний вияв. Мудрий наставник людства визнає необхідність задовольняти це прагнення, а не придушувати його через помилки й нісенітниці зовнішніх форм. Те, що ми маємо відкидати за будь-яких обставин, — це спроби, що їх робили в минулому й нині відновлюють, використати цей первинний нахил людської природи для створення системи, яка встановила б деспотичну владу над людським розумом. Такого наслідку я не побоююся. Наука вже певною мірою проникла у світ; вона проникатиме в нього дедалі глибше й глибше. І я бачив би в м’якому світлі науки, що проникає в уми ірландської молоді та поступово зростає до повного денного світла, надійніший захист від будь-якого розумового чи духовного деспотизму, який нині загрожує цьому острову, ніж закони князів або мечі імператорів. Ми вже вели й виграли свою битву навіть у Середньовіччі — чи варто тепер сумніватися в наслідку нової боротьби з цим ослабленим супротивником? Неприступну позицію науки можна викласти кількома словами. Ми заявляємо, і доможемося цього, що вся сфера космологічних теорій належить науці, а не теології. Усі релігійні теорії, схеми й системи, які охоплюють поняття космогонії або які іншим чином проникають у сферу науки, мають, оскільки вони це роблять , підкоритися контролю науки й відмовитися від будь-якої думки про контроль над нею. Інакша поведінка в минулому вела до катастроф, а нині була б просто безумством. Будь-яка система, яка бажає уникнути долі організму, надто негнучкого, щоб пристосуватися до довкілля, має бути пластичною тією мірою, якої вимагає зростання знання. Коли цю істину буде по-справжньому засвоєно, ригідність поступиться, дух винятковості ослабне, багато з того, що нині вважається необхідним, буде відкинуто, а елементи, раніше відкинуті, будуть сприйняті. Справді важливе — це піднесення самого життя; і доки догматизм, фанатизм і нетерпимість триматимуться осторонь цього процесу, можна використовувати різні способи, щоб піднести життя на вищий рівень.
Наука сама нерідко черпає спонукальну силу з джерел, що виходять за її власні межі. Деякі з її найбільших відкриттів були здійснені під впливом ідеалу, по суті не наукового. Так було в давнину, і те саме ми спостерігаємо й у наш час. Маєр, Джоуль і Колдінг — імена яких пов’язані з одним із найбільших узагальнень нової науки — перебували саме під таким впливом. Ланґе, з притаманною йому проникливістю, в одному місці зауважує, що далеко не завжди об’єктивно правильне й раціонально зрозуміле є для людини найбільшою допомогою або найшвидшим шляхом до повного й істинного знання. Подібно до того як тіло, що ковзає по брахістохроні, досягає кінця шляху швидше, ніж по прямішому похилому шляху, так і завдяки коливанням ідеалу ми часто приходимо до самої сутності істини швидше, ніж за допомогою прямолінійних процесів розсудку. Уевелл говорить про «ентузіазм темпераменту» як про перешкоду для науки; але він має на увазі ентузіазм слабких умів. Є інша — сильна й цілеспрямована — форма ентузіазму, в якій наука знаходить собі союзника; і саме згасання цього внутрішнього вогню, а не послаблення інтелектуальної проникливості, слід вважати причиною зниження продуктивності вчених у зрілі роки. Пан Бокль прагнув відокремити інтелектуальне досягнення від моральної сили. У цьому він серйозно помилявся; бо без моральної сили, що спонукає його до дії, досягнення інтелекту були б справді жалюгідними.
Противники науки стверджували, ніби вона розриває зв’язок із літературою; але подібні твердження, як і багато інших, походять лише з невідання. Досить побіжного погляду на менш технічні праці її провідних представників — Гельмгольца, Гакслі, Дюбуа-Реймона — щоб побачити, якою широтою літературної культури вони володіють. Де серед сучасних авторів ви знайдете тих, хто перевершує їх ясністю й силою стилю? Наука не прагне до ізоляції — навпаки, вона вільно поєднується з кожним зусиллям, спрямованим на поліпшення людського буття. Одна, і спираючись не на зовнішні співчуття, а на внутрішню силу, вона вже звела щонайменше одне велике крило того багатокамерного житла, якого вимагає цілісна природа людини. І якщо грубі стіни та виступні балки подекуди ще свідчать про незавершеність будівлі, то лише мудре поєднання необхідних нових елементів із уже невід’ємно зведеними дасть нам підстави сподіватися на її повноту. Немає жодної внутрішньої суперечності між тим, що вже досягнуто, і тим, що ще належить здійснити. Моральне полум’я Сократа, яке й досі передається нам, не містить у собі нічого несумісного з фізикою Анаксагора, яку він свого часу так зневажав, але яку, мабуть, не став би зневажати сьогодні. І тут мені згадується один із наших сучасників — сивий, але все ще дужий, — чий пророчий голос, близько тридцяти років тому, значно більше, ніж будь-який інший голос нашої доби, пробудив до життя й шляхетності все найкраще, що таїлося в найобдарованіших умах, — людина, гідна стояти поруч із Сократом або Маккавеєвим Елеазаром і мужньо зазнати всього, що вони зазнали, і на що вони наважилися; людина, про яку він сам колись сказав про Фіхте, що той був би гідний стати вчителем стоїків і вести бесіди про Красу та Добродійність у алеях Академії. Володіючи здатністю осягати фізичні принципи, якої не мав навіть його друг Гете, і яку повна її невправність так і не довела до атрофії, — для світу є втратою те, що в розквіті своїх літ він не відкрив свій розум і своє серце для науки й не зробив її висновки частиною свого послання людству. Наділений таким рідкісним даром — однаково сильним як по лінії Серця, так і по лінії Розуміння, — він міг би багато зробити для того, щоб навчити нас примиряти домагання обох і допомогти їм у прийдешні часи співіснувати в єдності духу та в узах миру.
І ось наш час добігає кінця. Мав би я більше часу, або більшу силу й знання, багато з того, що сказано тут, можна було б викласти краще, а гідні теми, які тут лишилися поза увагою, могли б дістати належне висвітлення. Однак по суті це мало б що змінило. Що ж до мене, то викладені тут погляди — не плід одного дня; що ж до вас, я вважав, що ви маєте знати про те середовище, яке, з вашої згоди чи без неї, стрімко складається довкола вас — і щодо якого вам, можливо, доведеться виробити певне ставлення. Щоправда, Гамлет натякає нам, що від турбот повсякденного життя можна позбутися й іншим способом; і, звісно, ніщо не заважає вам і мені здобути душевний спокій ціною душевної смерті. У світі вистачає подібних притулків — і людей, що шукають їх і намагаються затягти туди інших. Слабкі й непостійні піддавалися й надалі піддаватимуться такій спокусі — ті, кому спокій миліший за істину. Але я хотів би спонукати вас відкинути запропонований сховок і зневажити ганебний спокій — і, якщо перед вами постане такий вибір, віддати перевагу рухові перед застоєм, стрімкому бігу потоку — смердючій нерухомості болота. У ході цього виступу я торкався спірних питань і провів вас землею, яку багато хто вважатиме небезпечною — і зробив це, зокрема, для того, щоб сказати вам: щодо подібних питань наука заявляє про своє необмежене право на дослідження. Недоречно заперечувати, що погляди Лукреція і Бруно, Дарвіна і Спенсера можуть виявитися хибними. Тут я з вами згоден — я й сам вважаю майже безсумнівним, що ці погляди надалі буде видозмінено. Але річ у тім, що, незалежно від того, правильні вони чи ні, ми просимо свободи обговорювати їх. Однак для науки тут не висувається жодних виняткових вимог; вас не закликають перетворювати її на ідола. Тут із однаковою виразністю стверджуються як неухильний рух людського розуму шляхом пізнання, так і невтамовні домагання моральної та емоційної природи людини — домагання, яких розум ніколи не в змозі цілковито задовольнити. Світ уміщує не лише Ньютона, а й Шекспіра; не лише Бойля, а й Рафаеля; не лише Канта, а й Бетховена; не лише Дарвіна, а й Карлайла. Лише в усіх цих началах разом людська природа розкривається цілісно. Вони не протиставлені одне одному, а взаємно доповнюють одне одного; не взаємовиключні, а примирні. І якщо людський розум — незадоволений усіма цими дарами, з тугою мандрівника за далеким домом — знову й знову звертатиметься до Таємниці, з якої він вийшов, прагнучи віднайти в ній єдність думки й віри, — то доти, доки це робитиметься без будь-якої нетерпимості й фанатизму, з просвітленим розумінням того, що остаточна нерухомість думки тут неможлива, і що кожному новому поколінню слід надати право наново осмислювати цю Таємницю відповідно до своїх сподівань — доти, відкинувши всі обмеження догматичного матеріалізму, я визнав би в цій царині найгідніше застосування тих людських здібностей, які можна назвати творчими, на відміну від здібностей пізнавальних. Але тут я торкаюся теми, надто великої для мене; і все ж безсумнівно, що її ще розвиватимуть найвищі уми — тоді, коли ми з вами, подібно до смужок ранкової зорі, вже розтанемо в безмежній лазурі минулого.