Перший переклад статті Джона Тіндаля, у якій він висловлює методологічний скептицизм у дусі «експериментального методу» Клода Бернара.
Наука має ставити запитання «як», а не «чому». І матеріалізм не здатен пояснити феномен свідомості, у дусі сучасної «кваліа», і мусить із цим змиритися.
Щось подібне згодом скаже Дюбуа-Реймон, і з цим не надто сперечалися й німецькі матеріалісти. Але Тиндаль не поспішає робити звідси анти-матеріалістичних висновків.
У цій своїй промові Тиндаль також прямо посилається на Гумбольдта і Молешотта.
Знаменитий Фіхте у своїх лекціях про «Призначення вченого» стверджував, що справжня культура має бути не однобічною, а всебічною. Розвиток розуму вченого, на його думку, має відбуватися не в одному напрямі, а охоплювати все коло можливого знання, мов сфера. Водночас, однак, Фіхте наполягав, що вчений зобов’язаний безпосередньо звертатися до природи, ставати творцем нового знання і тим самим відшкодовувати — завдяки власним оригінальним працям — величезний борг, який він несе щодо праць попередників. Саме завдяки цим працям він здатен доповнювати результати власних досліджень, досягаючи повноти, а не однобічності своєї культури.
У науковій практиці ця ідея Фіхте певною мірою знаходить відображення в устрої та діяльності Британської асоціації. Тут ми бачимо зібрання людей, зайнятих дослідженням природи, але таких, що працюють у найрізноманітніших галузях. Кожен із них, водночас виявляючи інтерес до всіх напрямів, доповнюючи свої знання відомостями з різних дисциплін, обирає для власної творчої праці одну тему — ту ділянку, в якій він може, хай і ненадовго, внести світло свого розуму в темряву невідомого, що оточує будь-яке знання. Так геолог вивчає породи; біолог — явища й умови життя; астроном — зоряні маси та їхні рухи; математик — співвідношення простору й чисел; хімік досліджує атоми; а фізик знаходить простір у вивченні оптичних, теплових, електричних, акустичних та інших фізичних явищ. Отже, Британська асоціація загалом звернена до всіх сторін природи й розширює сферу знання в усіх напрямах; сукупність її праць утворює те, що Фіхте, мабуть, назвав би сферою природничого знання. Однак на практичних засіданнях Асоціації виникає потреба розбивати цю сферу на складові частини, які й набувають конкретного вираження у вигляді секцій, позначуваних відповідними літерами.
Ось перед нами — Математична й Фізична секція. Математика і фізика давно вже тісно переплетені між собою. Яким би тонким і складним не було природне явище — чи то дане чуттям, чи то досліджуване умоглядно — зрештою воно зводиться до законів механіки. А коли вихідні механічні дані задано або вгадано, математика стає могутнім інструментом дедукції. Геометрія керує відношеннями простору, а глибинна сила аналізу відкриває найширші можливості як для нових відкриттів, так і для повного засвоєння їхніх результатів. Справді, без математики — чи то прямо висловленої, чи лише мається на увазі — наше знання в галузі фізики було б крихким і неповним.
Поряд із математичним методом існує метод експериментальний. Тут дослідник, спираючись на результати власних або чужих пошуків, рухається вперед, поєднуючи інтуїцію з перевіркою. Він розмірковує над уже наявними в нього знаннями й прагне просунути їх далі; висуває здогади й перевіряє їх; будує гіпотези — і або підтверджує їх, або спростовує. Ці здогади й гіпотези — аж ніяк не сліпі стрибки в темряву: будь-яке знання, одного разу досягнуте, відкидає слабке світло за межі своїх безпосередніх кордонів. Немає такого відкриття, яким би обмеженим воно не було, що не проливало б світло на щось поза ним. Здатність проникати розумом у цю напівтіньову сферу, що оточує відоме знання, залежить не стільки від методу, як думають дехто, скільки від дару самого дослідника. Однак немає такого генія, якому не були б потрібні контроль і перевірка. Найглибші уми краще за інших розуміють, що шляхи природи далеко не завжди збігаються зі шляхами їхньої думки, і що навіть найяскравіші спалахи у світі ідей залишаються неповними, доки не буде доведено, що їм відповідають факти. Отже, покликання справжнього експериментатора можна визначити як постійну практику духовної проникливості та її безперервну перевірку й втілення. Його експерименти становлять тіло, душею якого, можна сказати, є очищені інтуїції.
Завдяки як математичним, так і експериментальним дослідженням фізична наука в останні роки посіла у світі надзвичайно важливе становище. І з матеріального, і з інтелектуального погляду вона вже здійснила — і ще покликана здійснити — колосальні зміни: як великі соціальні вдосконалення, так і радикальні зміни в народному уявленні про витоки, закони та керування природними явищами. Саме наукою у фізичному світі чиняться своєрідні чудеса, тоді як філософія дедалі більше відмовляється від своїх старих, метафізичних річищ і йде шляхами, відкритими або наміченими науковими дослідженнями. І ця тенденція лише посилюватиметься в міру того, як філософи дедалі глибше перейматимуться науковими методами, дедалі краще знайомитимуться з фактами, встановленими вченими, і з великими теоріями, які ними розроблено.
Якщо ви поглянете на циферблат годинника, то побачите, як по ньому рухаються годинникова й хвилинна стрілки, а можливо, і секундна. Чому рухаються ці стрілки? І чому їхні рухи співвідносяться одне з одним саме так, як ми це спостерігаємо? Відповісти на ці запитання неможливо, не розкривши годинник, не дослідивши його внутрішні частини й не збагнувши взаємозв’язку між ними. Лише тоді ми виявляємо, що спостережуваний рух стрілок неминуче випливає з роботи внутрішнього механізму годинника, який приводиться в дію енергією, замкненою в пружині.
Рух стрілок можна назвати «явищем мистецтва», але з природними явищами справа стоїть подібним чином. Вони також мають свій внутрішній механізм і свої джерела енергії, які цей механізм приводять у рух. Найвища мета фізичної науки полягає в тому, щоб розкрити цей механізм, розпізнати ці джерела й показати, що з їхньої взаємодії закономірно випливають ті явища, на яких вони ґрунтуються.
Мені здалося, що спроба бодай коротко й у загальних рисах проілюструвати вам, як наукові уми підходять до цього завдання, може бути небезінтересною в межах сьогоднішнього виступу. Тим паче, що це дасть мені змогу сказати кілька слів про напрями й межі сучасної науки: вказати на сферу, яку вчені вважають своєю законною територією — і де спроби опиратися їхньому просуванню просто марні, — а також, можливо, окреслити межу між цією сферою та тією іншою, куди сподівання й запитання наукового розуму звертаються намарне.
Але тут мені знадобиться ваше терпіння. Американець Емерсон, здається, казав, що майже неможливо висловити якусь істину з повною силою, не зачепивши тим самим іншої істини. Істина часто має двоїсту природу, подібно до магніту з двома полюсами; і багато суперечок, які хвилюють мислячу частину людства, коріняться в тому, що прихильники тієї чи тієї позиції вибірково наполягають лише на одному боці цієї двоїстості, забуваючи про інший. Правильний шлях, вочевидь, полягає в тому, щоб ясно й сильно викласти обидва боки — і надати кожному з них належне місце у формуванні спільного переконання. Але очікування повного викладу обох сторін вимагає терпіння. Воно вимагає рішучості стримати роздратування, якщо виклад одного боку йде урозріз із нашими переконаннями, — і так само стримати надмірну радість, якщо той самий бік виявляється їм співзвучним. Воно передбачає готовність спокійно дочекатися повного розгляду питання — перш ніж винести судження у формі згоди або незгоди.
Сказавши це — і сподіваючись, що ви з цим згодні, — перейдемо тепер до нашого завдання.
Деякі автори колись стверджували, що єгипетські піраміди є природними утвореннями; і юний Александр фон Гумбольдт свого часу написав учене дослідження, спеціально спрямоване на спростування цієї ідеї. Сьогодні ми, звісно, розглядаємо піраміди як витвір людських рук, хоча, ймовірно, під час їхнього зведення використовувалися якісь машини, про які до нас не дійшло жодних відомостей. Ми уявляємо собі натовпи робітників, що трудяться над цією грандіозною спорудою, підіймають важкі кам’яні брили й — під керівництвом волі, майстерності, а часом, можливо, й батога архітектора — встановлюють їх на належні місця. Тут блоки приводилися в рух і вкладалися силою, зовнішньою щодо них, а кінцева форма піраміди являла собою втілену думку її людського творця.
Перейдемо тепер від цього прикладу конструктивної сили до іншого, цілком іншого роду. Якщо розчин кухонної солі випаровувати повільно, вода, що тримала сіль у розчині, випаровується, а сама сіль залишається. При досягненні певної концентрації сіль уже не може перебувати в рідкому стані: її частинки — або молекули, як їх прийнято називати, — починають осідати у вигляді найдрібніших твердих утворень, таких малих, що жоден мікроскоп їх не розрізнить. У міру подальшого випаровування процес твердіння триває, і зрештою ми отримуємо кристалічну масу кінцевої форми, що виникла зі скупчення незліченних молекул. Яка ця форма? Часом вона нагадує мініатюрне наслідування єгипетської архітектури: перед нами маленькі пірамідки солі, тераса над терасою, від основи до вершини, утворюючи ряд сходинок, якими єгипетського мандрівника в давні часи тягнули його провідники. Розум так само не схильний дивитися на ці пірамідальні кристали солі без запитань, як і на піраміди Єгипту — не ставлячи собі питання про їхнє походження. Як же будуються ці соляні піраміди?
За аналогією ви могли б припустити, якщо забажаєте, що серед молекул солі роїться невидиме населення, яким керує й якого спонукає якийсь невідомий володар, що розставляє атомні блоки по місцях. Але це, звісно, не є науковою ідеєю, і я гадаю, що ваш здоровий глузд навряд чи сприйме її всерйоз. Наукова ж ідея полягає в тому, що молекули самі діють одна на одну, без жодного посередництва рабської праці; що вони притягуються й відштовхуються одна від одної в суворо визначених точках — або полюсах — і в суворо визначених напрямах; і що саме ця гра притягання та відштовхування породжує пірамідальну форму. Отже, якщо єгипетські кам’яні блоки вкладалися силою, зовнішньою щодо них, то молекулярні блоки солі самовстановлюються, займаючи свої місця завдяки внутрішнім силам їхньої взаємодії.
Як приклад я обрав кухонну сіль, оскільки вона всім знайома; однак будь-яка інша кристалічна речовина підійшла б тут так само добре. Насправді всюди в неорганічній природі ми зустрічаємо це «формоутворювальне начало», як, мабуть, назвав би його Фіхте, — цю творчу енергію, готову вступити в дію й вибудувати найдрібніші частинки матерії в певні форми. Лід наших зим і полярних широт — теж її витвір, так само як і кварц, польовий шпат і слюда, що складають гірські породи. Наші крейдяні відклади значною мірою складаються з найдрібніших мушель — а вони також є продуктом тієї самої структурної енергії. Але за кожною мушлею в цілому стоїть ще глибший, ще тонший акт формоутворення: адже ці мушлі складені з крихітних кристалів кальциту, і щоб утворити їх, та сама формоутворювальна сила мала впливати вже на неосяжні молекули карбонату кальцію. Ця притаманна матерії схильність до самоорганізації, до набуття форми, до прийняття певних обрисів відповідно до дії певних сил, як я вже сказав, пронизує все. Вона — в землі під нашими ногами, у воді, яку ми п’ємо, в повітрі, яким ми дихаємо. Можна сказати, що щось на кшталт зародкової життєвості виявляється всюди в тому, що ми називаємо неорганічною природою.
Форми мінералів, що виникають унаслідок цієї гри протилежно заряджених сил, надзвичайно різноманітні й мають різні ступені складності. Учені використовують усі можливі засоби, щоб дослідити їхню молекулярну структуру. У своїх пошуках вони для цього застосовують такі чинники впливу (agents), як світло, теплота, магнетизм, електрика і звук. Особливо корисним і могутнім у цих цілях є поляризоване світло. Пучок такого світла, проходячи крізь молекули кристала, зазнає їхнього впливу, і за характером цього впливу ми можемо з більшою чи меншою виразністю судити про те, як саме розташовані молекули. Так, наприклад, відмінність між внутрішньою структурою кам’яної солі та кристалізованого цукру або льодяника наочно розкривається за допомогою цієї методики. Нерідко ці взаємодії виявляються у чудових хроматичних явищах, коли гра молекулярних сил така, що одні складники білого світла усуваються, а інші, навпаки, постають із посиленою яскравістю.
Перейдемо тепер від того, що ми звикли вважати «мертвим» мінералом, до живого зернятка пшениці. Під час дослідження такого зерна поляризованим світлом ми знову спостерігаємо хроматичні явища, подібні до тих, що виявляються в кристалах. Чому? Тому що архітектура зерна подібна до архітектури кристала: і в ньому молекули впорядковано розташовуються на своїх місцях і, в силу такої будови, впливають на світло. Але хто ж зібрав молекули зерна докупи? Говорячи про кристалічну архітектуру, я вже зауважував, що, якщо вам завгодно, ви можете уявити собі атоми й молекули, розставлені якоюсь зовнішньою щодо них силою. Ця ж гіпотеза лишається вам доступною і тепер. Але якщо, говорячи про кристали, ви відкинули уявлення про зовнішнього будівничого, то, по справедливості, вам слід відкинути його і тут, визнавши, що й молекули зерна посідають свої місця завдяки силам, через які вони взаємодіють одна з одною. Було б слабкою філософією закликати зовнішнього агента в одному випадку, а відкидати його в іншому.
Замість того щоб нарізати зерно пшениці на тонкі зрізи й піддавати їх дії поляризованого світла, давайте посадимо його в землю й забезпечимо відповідну температуру. Інакше кажучи, ми приведемо в стан теплового збудження — тобто в стан молекулярного руху — як молекули самого зерна, так і молекули навколишнього ґрунту. За таких умов зерно й речовини, що його оточують, починають взаємодіяти, і внаслідок цієї взаємодії виникає певна молекулярна структура. Утворюється паросток; паросток піднімається до поверхні й опиняється під дією сонячних променів, які, по суті, також становлять собою форму вібраційного руху. Подібно до того як тепловий рух, спочатку переданий зерну й речовинам, що його оточують, дав їм змогу здійснювати взаємні притягання й відштовхування та організуватися в певні форми, так і специфічний рух сонячних променів тепер дає паросткові змогу живитися вуглекислим газом і водяною парою з повітря. Паросток засвоює ті компоненти, до яких відчуває вибіркову спорідненість, а решта компонентів повертаються в атмосферу. Так триває процес формоутворення. Сили діють у корені, сили діють у стеблі; матерія землі й атмосфери втягується до кореня і стебла, і рослина росте. Послідовно виникають стебло, колос, стигле зерно в колосі — і цикл молекулярної дії завершується утворенням нових зерен, подібних до того, з якого процес почався.
У цьому процесі немає нічого, що в принципі виходило б за межі осягнення або уяви людського розуму. Інтелект, по суті аналогічний нашому, але достатньо розвинений, був би здатний простежити весь процес від початку до кінця. Він би побачив, як кожна молекула посідає своє місце в силу специфічних притягань і відштовхувань між нею та іншими молекулами; увесь процес, аж до його завершення, постав би для нього як приклад гри молекулярних сил. Якби були дані вихідне зерно та його середовище, суто людський розум — якби він був достатньо розвинений — міг би апріорі простежити кожен етап росту й за допомогою самих лише механічних принципів довести, що цикл неминуче завершиться саме так, як ми це спостерігаємо: відтворенням форм, подібних до початкової. Тут панує необхідність, подібна до тієї, що керує рухом планет по їхніх орбітах навколо Сонця.
Ви бачите, що я викладаю істину прямо, без обиняків, — як ми з вами від самого початку й домовилися. Але я мушу піти ще далі й стверджувати, що з погляду науки тіло тварини є таким самим продуктом молекулярних сил, як стебло й колос пшениці або кристал солі чи цукру. Багато частин тіла за своєю будовою очевидно механічні. Візьміть, наприклад, людське серце з його системою клапанів — або витончений механізм ока чи руки. Тваринне тепло за своєю природою нічим не відрізняється від тепла вогню, будучи породженням того самого хімічного процесу. І рух тварини так само безпосередньо залежить від їжі, яку вона споживає, як рух «крокуючого двигуна» Тревітіка — від палива в його топці. Щодо речовини тіло тварини не створює нічого нового; щодо сили — теж. Хто з вас, запитують Писання, може силою думки додати собі зросту бодай на один лікоть? Усе, що ми сказали про рослину, з рівною підставою можна повторити й про тварину: кожна частка, що входить до складу м’яза, нерва чи кістки, посідає своє місце завдяки дії молекулярних сил. І якщо ми не хочемо заперечувати існування закону в цих процесах і вводити елемент сваволі, ми змушені дійти висновку, що, знаючи співвідношення тієї чи іншої молекули тіла з її середовищем, ми могли б математично передбачити її положення в організмі. Трудність тут не в природі самої задачі, а в її складності — і цю трудність можна було б подолати простим розширенням тих здібностей, якими ми вже володіємо. Якби таке розширення стало можливим, і якби нам були дані необхідні молекулярні відомості, то появу курчати можна було б вивести з такою самою строгістю й логічною послідовністю з яйця, з якою існування Нептуна було виведено з збурень у русі Урана, або з якою конічне заломлення випливає з хвильової теорії світла.
Як бачите, я нічого не приховую, а відверто викладаю те, у що багато наукових мислителів більшою чи меншою мірою ясно вірять. Утворення кристала, рослини чи тварини для них є завданням суто механічним, яке відрізняється від звичайних механічних завдань лише малими розмірами мас і складністю залучених процесів. Ось вам один бік нашої подвійної істини; тепер погляньмо й на інший.
Поряд із цим дивовижним механізмом тіла тварини існують і такі феномени, які є не менш безсумнівними, ніж фізичні, але між якими й цим механізмом ми не вбачаємо жодного необхідного зв’язку. Людина може сказати: «я відчуваю», «я мислю», «я люблю» — але яким чином свідомість входить у цю картину? Прийнято вважати, що людський мозок є органом думки й почуттів: коли нас щось ранить — це відчуває мозок; коли ми міркуємо — думає мозок; коли в нас спалахують пристрасті або пробуджуються почуття — це відбувається через посередництво мозку. Спробуймо тут бути трохи точнішими. Я навряд чи можу уявити серйозного наукового мислителя, який, розмірковуючи над цим питанням, не визнав би вкрай імовірною ту гіпотезу, що за кожним фактом свідомості — чи то відчуттям, думкою, чи емоцією — в мозку встановлюється певний молекулярний стан, чи то рух, чи то структура; і який був би готовий заперечувати, що якщо такий молекулярний стан буде спричинений внутрішніми причинами, а не зовнішніми, то ефект для свідомості буде тим самим. Якщо, приміром, якийсь нерв патологічним процесом буде приведено в точно такий самий стан, який зазвичай спричиняється тепловими коливаннями від нагрітого тіла, то цей нерв безсумнівно «повідомить» мозку про тепло — і розум сприйме це суб’єктивне відчуття так, ніби воно походить від реального зовнішнього об’єкта. Сітківку можна збуджувати суто механічно: удар по окові викликає спалах світла, а простий тиск пальцем на очне яблуко породжує світлові зірочки, які Ньютон порівнював із колами на хвості павича. Під час хвороб люди бачать видіння й переживають сновидіння; але й у таких випадках, якби ми могли дослідити відповідні органи, ми з філософського погляду мали б підстави очікувати, що вони перебувають у тих самих молекулярних станах, які спричиняли б реальні зовнішні об’єкти.
Оскільки зв’язок фізичного стану зі свідомістю виявляється сталим, звідси випливає, що, знаючи стан мозку, ми могли б вивести відповідну думку або почуття — або, навпаки, знаючи думку чи почуття, могли б вивести відповідний стан мозку. Але яким чином це можна було б зробити? По суті, це була б не логічна дедукція, а лише емпірична асоціація. Ви можете заперечити, що багато наукових умовиводів мають саме такий характер — наприклад, висновок про те, що електричний струм даного напряму відхилить магнітну стрілку певним чином. Але тут є різниця: перехід від струму до руху стрілки, навіть якщо його не можна строго довести, принаймні мислимий; і в нас немає сумнівів, що проблема зрештою допускає механічне пояснення. А ось перехід від фізики мозку до фактів свідомості — немислимий. Припустімо, що певна думка й певна молекулярна дія в мозку відбуваються одночасно; але в нас немає такого інтелектуального органа — і, вочевидь, навіть зародку такого органа, — який дав би нам змогу за допомогою міркування перейти від одного до іншого. Вони виникають разом, але ми не знаємо чому. Навіть якби наш розум і почуття були настільки розширені, посилені й просвітлені, що ми могли б бачити й відчувати самі молекули мозку, простежувати всі їхні рухи, групування, електричні розряди (якщо такі є), і були б при цьому цілком обізнані з відповідними станами думки й почуття, — усе одно ми були б так само далекі від розв’язання питання «як пов’язані ці фізичні процеси з фактами свідомості?». Прірва між цими двома класами явищ і далі залишалася б інтелектуально неперехідною. Нехай, наприклад, відчуття любові буде пов’язане з правобічним спіральним рухом молекул мозку, а відчуття ненависті — з лівобічним. Тоді ми б знали: коли ми любимо, рух спрямований в один бік, коли ненавидимо — в інший. Але питання «чому?» лишилося б так само без відповіді, як і раніше.
Стверджуючи, що ріст тіла являє собою механічний процес, а думка, в тому вигляді, в якому вона здійснюється нами, має в мозку фізичний корелят, — я, гадаю, виклав позицію «матеріаліста» тією мірою, якою цю позицію справді можна захищати. Мені видається, що матеріаліст здатен — і зрештою зможе — відстояти цю позицію проти будь-яких нападок; але я не вважаю, що за нинішнього стану людського розуму він має право виходити за її межі. Він не має підстав твердити, ніби його молекулярні групування та рухи пояснюють усе. Насправді вони не пояснюють нічого. Усе, що він має право стверджувати, — це факт асоціації двох класів явищ, справжній зв’язок між якими йому цілковито невідомий. Проблема зв’язку між тілом і душею залишається такою ж нерозв’язаною у своїй сучасній формі, як була і в донаукові часи. Відомо, що фосфор входить до складу людського мозку, і один дотепний німецький автор вигукнув: «Ohne Phosphor, kein Gedanke!» — «Без фосфору немає думки!». Чи так це, чи ні — інше питання; але навіть якби ми з достовірністю знали, що це так, таке знання не розвіяло б нашої темряви. По обидва боки тієї межі, яку ми тут окреслили для матеріаліста, він залишається однаково безпорадним. Якщо запитати його: звідки взялася ота сама Матерія, про яку ми тут міркуємо? хто або що поділило її на молекули? хто або що вклало в них необхідність утворювати органічні форми? — він не зможе відповісти. Наука залишається німою перед цими питаннями. Але якщо матеріаліст спантеличений і наука замовкла — хто ж тоді готовий запропонувати розв’язання? Кому, зрештою, відкрилася ця Господня таїна? Схилимо голови й визнаємо своє невігластво — і жрець, і філософ, усі до одного.
Можливо, колись ця таїна розв’яжеться в знання. Історія Землі — це процес поступового сходження. Далеко лежить шлях від ігуанодона та його супутників до президента і членів Британської асоціації. І з якої б точки зору ми не оцінювали цей розвиток — чи то з наукової, як результат прогресивної еволюції, чи то з теологічної, як вияв низки творчих актів, — ані та, ані друга не дає нам права стверджувати, що здібності людини становлять завершений щабель, що процес сходження на ній закінчився. Може настати час, коли ця наднаукова сфера, що нині огортає нас, стане доступною земному — якщо не людському — дослідженню. Дві третини променів, які випромінює сонце, не викликають у нас відчуття світла: вони існують, але в нас немає органа, здатного перетворити їх на світло. Так само й з тієї сфери темряви та таємниці, що оточує нас, можливо, й тепер виходять промені, для сприйняття яких потрібен лише розвиток відповідних інтелектуальних органів — щоб перетворити їх на знання, настільки ж вищі за наші теперішні, наскільки наші перевершують рівень тих плазунів, що колись володіли цією планетою. Водночас, однак, і сама таїна не є безкорисною. Вона може стати справжньою силою в людській душі — але силою, заснованою на почутті, а не на знанні. Вона може і, сподіваюся, повинна бути обернена на користь — зміцнюючи й урівноважуючи розум і рятуючи людину від тієї дріб’язковості, до якої вона так схильна в боротьбі за існування та за перевагу в цьому світі.
Прим. від видавця збірника промов: Читач, який удостоїть своєю увагою Белфастську промову, може з користю доповнити її прочитанням цього Фрагмента.