Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2025 року
Решту авторських статей можна прочитати тут
Біографія Тіндаля
У 1820 році, в містечку Лейглінбридж, що на південному сході Ірландії, народився Джон Тіндаль (1820-1893). Сьогодні це невелике село з населенням навіть меншим, ніж у ті роки, а тоді Лейглінбридж був порівняно великим поселенням із чисельністю близько двох тисяч жителів. Містечко занепало після того, як розвиток залізничної мережі змінив основні торговельні маршрути. Батько Тіндаля, нащадок англійських емігрантів із Глостерширу, що оселилися в Ірландії близько 1670 року, служив місцевим поліцейським. Родина жила вельми скромно. Значною мірою Джон Тіндаль був людиною, яка зробила себе сама. Втім, батько, маючи певну освіту, зумів дати синові базові знання. У дитинстві він відвідував звичайні місцеві школи в графстві Карлоу. Предмети, що їх вивчали в школі, охоплювали технічне креслення та математику з деякими застосуваннями цих предметів до землемірства. Після школи, у віці 19 років, його найняло як кресляра Картографічне управління Ірландії, а 1842 року він перейшов на роботу до Картографічного управління Великої Британії. У 1844 році справи в цій країні не здавалися йому особливо привабливими, і тому він вирішив вирушити до США, куди на початку століття емігрували деякі з його родичів. Він фактично готувався до поїздки туди, аж поки деякі з його друзів не зуміли відмовити його від цього кроку. Раптовий будівельний бум на залізницях в Англії відкрив нові перспективи, і досвід Тіндаля в галузі землемірства був цінним і затребуваним для залізничних компаній. Між 1844 і 1847 роками він був зайнятий плануванням будівництва залізниць у районі Манчестера й непогано на цьому заробляв. У цей період Тіндаль дедалі активніше займався самоосвітою. Величезне враження на нього справила книга Томаса Карлейля «Минуле і сучасне»; вплив Карлейля, який відтоді став одним із головних кумирів Тіндаля, значною мірою сприяв його рішенню присвятити себе науковій діяльності.
У 1847 році Тіндаль обійняв посаду викладача математики та геодезії в школі-інтернаті Куїнвуд у Гемпширі. Школу заснував соціаліст-реформатор Роберт Оуен та його послідовники, і вона дістала назву «Зала Гармонії», символізуючи надії на краще майбутнє, і мала знаменувати початок тисячоліття (у своїх спогадах Тіндаль, щоправда, зовсім не оцінив планування будівель у цьому світі майбутнього). Ще одним нещодавно прибулим молодим учителем у Куїнвуді був Едуард Франкленд, який раніше працював помічником хімічного лаборанта в Британській геологічній службі. Між ними зав’язалася міцна дружба. Прагнучи проводити більше часу в хімічній лабораторії, Тіндаль навіть добровільно відмовився від частини своєї платні. Саме тоді він заклав підвалини свого розуміння фізичної науки, що згодом стала сферою його наукової слави. Тіндаль був талановитим і харизматичним викладачем. Казали, що він мав магнетичний вплив на студентів: коли серед них спалахували заворушення, саме Тіндаля кликали для їхнього вгамування, і він успішно справлявся з цим завдяки силі свого характеру. Одними з перших книжок Тіндаля були тому праці про виховання. Натхненні успіхами німецьких університетів у галузі експериментальної фізики та хімії, які далеко випереджали Британію, своє подальше навчання Тіндаль і Франкленд вирішили продовжити в Німеччині. Для цього були й інші, додаткові причини. Пізніше Тіндаль згадував:
Я чув про німецьку науку, тоді як посилання Карлейля на німецьку філософію та літературу змусили мене вважати їх своєрідним одкровенням богів. Відтак восени 1848 року Франкленд і я вирушили до країни університетів, як часто називають Німеччину. Вони широко поширені по всій країні й цілком можуть претендувати на те, щоб бути джерелом важливої частини нинішньої величі Німеччини.
Вони переїхали до Німеччини влітку 1848 року й вступили до Марбурзького університету, приваблені репутацією Роберта Бунзена як викладача. Тіндаль навчався в Бунзена протягом двох років. Можливо, ще більший вплив на Тіндаля в Марбурзі справив професор Герман Кноблаух, з яким Тіндаль підтримував листування впродовж багатьох років потому, тоді як його друг Франкланд вирушив до Гіссена (рідного міста Бюхнера і Фогта), до лабораторії Юстуса Лібіха. Марбурзька дисертація (1850) Тіндаля була присвячена математичному аналізові гвинтових поверхонь. Захистивши дисертацію лише за два роки навчання й здобувши ступінь доктора філософії, Тіндаль залишився в Німеччині ще на рік, проводячи дослідження магнетизму разом із Кноблаухом, зокрема кілька місяців працюючи в берлінській лабораторії головного вчителя Кноблауха, Генріха Густава Магнуса. Тоді Бунзен і Магнус були серед найкращих викладачів експериментальної науки.
З огляду на час його перебування в Німеччині, можна з великою ймовірністю припустити, що Тіндаль був обізнаний із філософськими суперечками про матеріалізм і знав праці Фогта та Молешотта. Як ми побачимо далі, його власні погляди багато в чому збігалися з поглядами цих матеріалістів, а їхнім спільним джерелом можна буде вважати натуралістичні погляди Ґете. Навіть у біографічній статті про Тіндаля з енциклопедії Британніка 1911 року, або в біографічних книжках кінця XX століття, його цілком слушно називають «натурфілософом». Свої уявлення про наукову й поетичну уяву Тіндаль уперше опублікував у газеті The Preston Chronicle 1849 року. У статті «Ґете і Фауст» він писав про образи, які використовує наука: про поняття магнітного й електричного флюїду, про атомну гіпотезу, про гіпотезу ефіру. Далі слідує несподіваний перехід до «моральних переживань», що також потребують візуалізації. Ґете відтворив їх в образах ангелів, дияволів, чаклунів і відьом. Тіндаль уже тоді був переконаний у самостійному існуванні атомів і молекул (які були радше плодом уяви, ніж суворим фактом), тому йому так важливо було відстояти права уяви в науці, і навряд чи він вірив у існування цих нематеріальних сутностей Ґете, хіба що як у приклади людських мисленнєвих конструктів. Але безсумнівно те, що вже в юності Тіндаль долучився до німецької наукової та філософської культури, і натурфілософія Ґете мала для нього величезне значення. Окрім цього, кумирами для Тіндаля були ще кілька осіб, одну з яких ми вже згадували вище, а решта можуть видатися дуже несподіваними, проте посилання на всіх чотирьох, включно з Ґете, траплятимуться практично в кожній статті Тіндаля аж до його глибокої старості:
Я читав Фіхте, Емерсона і Карлейля й був заражений духом цих великих людей.
Перебуваючи в Німеччині, Тіндаль налагодив контакти з найбільшими зірками наукового світу, такими як Дюбуа-Реймон і Гельмгольц, особисто або через листування, а також домігся особистої зустрічі з Александром Гумбольдтом у нього вдома в Берліні. Отже, коли Тіндаль повернувся жити до Англії влітку 1851 року, він, імовірно, мав таку саму добру підготовку в галузі експериментальної науки, як і будь-яка інша людина в Англії, а то й кращу. І він уже був добре обізнаний із провідними вченими свого часу. Ранньою оригінальною працею Тіндаля з фізики були його експерименти з магнетизму та діамагнітної полярності, над якими він працював із 1850 до 1856 року. Його два найвпливовіші звіти були першими двома, написаними ще в співавторстві з Кноблаухом. Один із них мав назву «Магнітооптичні властивості кристалів і зв’язок магнетизму та діамагнетизму з молекулярною організацією». Ці та інші магнітні дослідження дуже швидко зробили Тіндаля відомим серед провідних учених того часу. 1852 року його було обрано членом Королівського товариства. У пошуках відповідної дослідницької посади він зміг попросити Поггендорфа, давнього редактора провідного німецького фізичного журналу, та інших видатних людей написати відгуки від його імені. Отож шлях у велику науку відкрився для Тіндаля в Німеччині. Уже 1853 року він отримав престижну посаду професора природної філософії (фізики) в Королівському інституті в Лондоні, значною мірою завдяки повазі, яку його праця здобула від Майкла Фарадея, керівника магнітних досліджень у Королівському інституті. Рідко коли двоє людей працювали так гармонійно, як Тіндаль і Фарадей у наступні роки. Їхні стосунки склалися майже як стосунки батька й сина. Приблизно в цей самий час він познайомився і з Гербертом Спенсером та Гакслі; усі троє швидко стали друзями, хоча в дрібних питаннях вони могли серйозно розходитись і не соромилися критикувати одне одного. Тоді ж, із цікавості, Тіндаль відвідував спіритичні сеанси різних медіумів, розпитуючи їх про надприродні здібності, зокрема щодо випромінювання кристалів, тобто на тему, яку він добре знав як учений, і ставив підступні запитання. Деякі з таких візитів він записував і публікував, викриваючи шарлатанство.
Альпійські льодовики та відкриття парникового ефекту
Восени 1854 року Тіндаль відвідав зібрання Британської асоціації в Ліверпулі, і на його закритті він скористався нагодою відвідати Північний Уельс, де побачив сланцеві кар’єри. Йому було цікаво побачити, як легко скеля розколюється, мов дерево під сокирою. Старі пояснення цього явища його не задовольняли, а в пошуках нового він висловив кілька таких припущень, через які Гекслі висунув здогад, що все це може мати стосунок до структури льодовиків. Тому вже 1856 року Тіндаль відвідав Альпи. Його пояснення руху льодовиків спричинило суперечку з іншими дослідниками, зокрема з Джеймсом Девідом Форбсом. Більшу частину ранньої наукової праці про рух льодовиків виконав Форбс, але на той час він не знав про явище регеляції, яке було відкрито трохи пізніше Майклом Фарадеєм. Регеляція відігравала ключову роль у поясненні Тіндаля. Ускладнюючи їхню суперечку, виникла публічна незгода щодо того, хто заслужив на визнання дослідників і за що. Тіндаль прокоментував це так: «Ідея напіврідкого руху цілком належить Луї Реню; доказ швидшого центрального потоку належить почасти Реню, але майже повністю Луї Агассісу та Форбсу; доказ уповільнення русла належить лише Форбсу; тоді як відкриття місця точки максимального руху належить, я гадаю, мені». Суперечка так і не завершилася до кінця життя всіх її учасників. Але цікаво те, що матеріаліст Карл Фогт теж значну частину свого життя присвятив вивченню льодовиків, жив у Швейцарії й у юності навіть навчався під орудою Агассіса. Чи означає це, що, часто буваючи у Швейцарії, він міг особисто познайомитися з Фогтом і Молешоттом? Про це сказати важко, але в принципі в цьому немає нічого неможливого.
Хоча Тіндаль опинився в Альпах із суто наукових причин, зрештою він став піонером альпінізму як спорту. Він відвідував Альпи майже щоліта від 1856 року, був членом першої альпіністської команди, що підкорила вершину Вайсгорна (1861). Трохи згодом Тіндаль напише книгу про альпінізм і дослідницьку працю «Льодовики Альп» (1861). 1868 року він очолював одну з перших команд, що підкорили вершину Маттергорна (1868). Його ім’я пов’язують із «Золотою добою альпінізму» — серединою вікторіанської епохи, коли вперше були підкорені найскладніші альпійські вершини. На честь Джона Тіндаля названо численні форми рельєфу та географічні об’єкти, зокрема льодовик Тіндаля в Чилі, льодовик Тіндаля в Колорадо, льодовик Тіндаля на Алясці, гора Тіндаля в Каліфорнії та гора Тіндаля в Тасманії.
Праця над дослідженням льодовиків привела Тіндаля до творів Ораса Бенедикта де Соссюра про нагрівальний ефект сонячного світла, а також до концепції Жозефа Фур’є, розвиненої Клодом Пуйє та Вільямом Гопкінсом, згідно з якою сонячне тепло проникає крізь атмосферу легше, ніж «неявне тепло» (інфрачервоне) — так зване «земне випромінювання», що виходить від нагрітої поверхні Землі, і саме це створює ефект, який сьогодні ми називаємо парниковим. Від 1859 року Тіндаль почав дослідження впливу теплового випромінювання — як видимого, так і невидимого — на різні гази та аерозолі. Він розробив метод диференціальної абсорбційної спектроскопії, використовуючи для цього електромагнітний термостовпчик конструкції Македоніо Меллоні. Як учений, Тіндаль був не лише експериментатором, а й конструктором лабораторних приладів, тож і тут він зібрав кілька апаратів підвищеної чутливості для своєї роботи. Але навіть у цих експериментах із випромінювання та здатності газів поглинати тепло його головною метою була зовсім інша проблема — зрозуміти фізику молекул. Як про це сам Тіндаль пізніше говорив у 1879 році: «Протягом дев’яти років роботи над предметом випромінювання [у 1860-х роках] тепло і світло розглядалися мною не як цілі, а як інструменти, за допомогою яких розум міг би випадково оволодіти кінцевими частинками матерії». Ця мета виразно проступає в назві, яку він обрав для своєї книжки 1872 року «Внесок у молекулярну фізику в галузі променистого тепла». Вона ж присутня менш виразно в його найпопулярнішій і найчитанішій книжці «Тепло, розглянуте як спосіб руху» (1863). Окрім тепла, він також уважав магнетизм і поширення звуку такими, що зводяться до молекулярної поведінки. Невидима молекулярна поведінка була кінцевою основою всієї фізичної активності в усіх її різновидах. Із таким мисленням та своїми експериментами він виклав висновок, згідно з яким різні типи молекул виявляють різне поглинання інфрачервоного випромінювання, оскільки їхні молекулярні структури надають їм різних коливальних резонансів. Він дійшов ідеї коливальних резонансів, бо побачив, що будь-який тип молекул має різне поглинання на різних частотах випромінювання, і був цілком переконаний, що єдина відмінність між однією частотою та іншою — це сама частота. Коротко кажучи, він хотів показати фізичне значення атомної теорії, яка доти ґрунтувалася на суто хімічних міркуваннях, і цю свою мету він постійно тримав на увазі. Про те, як сприймали Тіндаля в ці роки з боку, збереглося непогане свідчення від російського анархіста П. А. Кропоткіна в його книжці «Записки революціонера»:
«Роки 1859–1861 були часом розквіту точних наук. Грове, Клаузіус, Джоуль і Сеген довели, що теплота й електрика є лише різними формами руху. Приблизно в цей самий час Гельмгольц розпочав свої дослідження звуку, які склали епоху в науці. Тіндаль у своїх популярних лекціях, так би мовити, доторкнувся до самих атомів і молекул. Жерар і Авогадро запровадили в хімію теорію заміщень, а Менделєєв, Лотар Меєр і Ньюлендс відкрили періодичну закономірність хімічних елементів. Дарвін своїм «Походженням видів» здійснив цілковитий переворот у біологічних науках, а Карл Фогт і Молешотт, ідучи за Клодом Бернаром, створили фізіологічну психологію».
Так ще наприкінці 50-х років Тіндаль сприймався в громадській думці Європи як переконаний атоміст. Інтенсивні експерименти з газами Тіндаль почав проводити з 9 травня 1859 року: спочатку результати були скромними, але згодом, підвищивши чутливість апаратури, він 18 травня записав у своєму журналі: «Експериментував увесь день; тепер предмет цілком у моїх руках!». 10 червня він продемонстрував дослідження на лекції в Королівському товаристві, зазначивши, що вугільний газ і ефір сильно поглинають (інфрачервоне) променисте тепло, і його експериментальне підтвердження концепції (парникового ефекту); сонячне тепло перетинає атмосферу, але «коли тепло поглинається планетою, воно настільки змінюється за своїми властивостями, що промені, які виходять від планети, уже не можуть із тією самою свободою повернутися назад у космос. Отже, атмосфера допускає вхід сонячного тепла; але стримує його вихід, і наслідком є тенденція до накопичення тепла на поверхні планети». Таким чином, порівняно невелика зміна в змінних компонентах атмосфери, відкриваючи вільний доступ сонячному теплу й обмежуючи відтік земного тепла в космос, може спричинити зміни клімату так само значні, як ті, що виявляються відкриттями геології. Це було ясно і наприкінці XIX століття, і на початку XX-го, і цілком очевидно нині. Звісно, парниковий ефект відкрили ще до Тіндаля, але вважається, що саме він поставив це відкриття на міцну емпіричну основу. Так само саме Тіндаль уперше дав вичерпне пояснення тому, чому небо здається нам блакитним, і т. д.
Дослідження Тіндаля про дію променистої енергії на компоненти повітря відкрили йому кілька нових напрямів роботи. Однак перелічувати тут усі його відкриття й досягнення було б надто довго. В індексі науково-дослідницьких журналів XIX століття Джон Тіндаль зазначений як автор понад 147 статей у науково-дослідницьких журналах, причому практично всі вони датовані періодом із 1850 по 1884 рік, що в середньому становить понад чотири статті на рік за цей 35-річний період.
Тіндаль як успішний лектор
Приблизно через десять років після знайомства з Фарадеєм, Спенсером і Гекслі (у 1863 р.) Тіндаль був призначений наступником Майкла Фарадея на посаді, яку той обіймав у Королівському інституті. Сам Фарадей пішов на пенсію, а невдовзі після його смерті Тіндаль напише велику біографічну працю — «Фарадей як першовідкривач» (1868). Більшу частину 60-х років Тіндаль працює на військових, але не винаходами, а як звичайний лектор і популяризатор науки. Хоча його винаходи приносили певну практичну користь. Наприклад, відома історія, як у ході тривалих експериментів у задимленій кімнаті Тіндаль розробив респіратор для пожежних служб, що давав змогу їм перебувати в палаючій будівлі до пів години. Одного разу, під час своїх дослідів з атмосферою Землі, близько 1868 року Тіндаль випадково виявив, що в повітрі міститься досить багато органічних часточок. До того часу він вважав пил нашого повітря здебільшого неорганічним і негорючим. Це привело його до дослідження мікробної теорії. Його висновки про мікроби в застосуванні до медицини лягли в основу знаменитої лекції «Пил і хвороба», прочитаної в Королівському інституті 21 січня 1870 року. Серед його слухачів тоді були деякі з видатних людей того часу, зокрема прем’єр-міністр Гладстон. Погляди, які тоді висунув професор Тіндаль, були сприйняті з явним несхваленням серед представників медичної професії. Навіть учені не соромилися висміювати теорію мікробів. Під час експериментів із мікробної теорії він показав, що в абсолютно чистому повітрі на гнилому м’ясі не виникають личинки, і тим самим демонстративно доводив, що теорія самозародження життя докорінно хибна. Принаймні в тому примітивному вигляді, в якому її приймали (цій самій проблемі значне місце присвячено в книзі Бюхнера). Працюючи над цією тематикою, Тіндаль почав активно листуватися з Луї Пастером.
Саме в 60-ті роки почали виходити найвідоміші книжки Тіндаля та з’являтися його публічні виступи. Окрім того, що він був ученим, Тіндаль був викладачем і популяризатором науки. Він присвятив значну частину свого часу поширенню науки серед найширших верств публіки, прочитав сотні публічних лекцій для неспеціалістів у Королівському інституті в Лондоні. Коли він вирушив у публічний лекційний тур США 1872 року, великі натовпи звичайних робітників сплачували внески, щоб послухати його лекцію про природу світла. Типове свідчення про репутацію Тіндаля в той час із лондонської публікації 1878 року: «Наслідуючи прецедент, закладений Фарадеєм, професор Тіндаль досяг успіху не лише в оригінальному дослідженні та в обґрунтованому й точному викладанні науки, а й у тому, щоб зробити її привабливою… Коли він читає лекції в Королівському інституті, театр переповнений». У своїх лекціях у Королівському інституті Тіндаль надавав великого значення й виявляв неабиякий хист до створення живих, наочних демонстрацій фізичних концепцій. Але найбільшу аудиторію він здобув зрештою завдяки своїм книгам, більшість із яких були написані для простих громадян, далеких від науки. Він опублікував понад десяток науково-популярних книжок. Із середини 1860-х років він став одним із найвідоміших фізиків у світі, насамперед завдяки своїй майстерності та працьовитості як наставника. Більшість його книжок було перекладено німецькою та французькою мовами. Як приклад його ставлення до викладання наведемо його завершальні слова до читача наприкінці 200-сторінкового підручника для «юної аудиторії» «Форми води» (1872):
«І ось, мій друже, наша праця добігає кінця. Для мене було справжнім задоволенням мати тебе поруч так довго. У поті чола ми часто сягали висот, на яких лежала наша робота, але ти був стійким і працьовитим упродовж усього шляху, використовуючи в усіх можливих випадках власні м’язи замість того, щоб покладатися на мої. Тут і там я простягав руку й допомагав тобі видертися на виступ, але робота з підйому майже цілком була твоєю власною. Саме так я хотів би навчити тебе всього: вказуючи шлях до корисного зусилля, але залишаючи саме зусилля за тобою… Наше завдання видається досить ясним, але ти й я знаємо, як часто нам доводилося вперто сперечатися з фактами, щоб виявити їхній сенс. Однак роботу тепер завершено, і ти оволодів фрагментом того твердого й надійного знання, що ґрунтується на сумлінному вивченні природи… Тут ми розлучаємося. І якщо нам не судилося зустрітися знову, пам’ять про ці дні все ж таки єднатиме нас. Дай мені руку. Прощавай».
Як інший показник наведемо вступний абзац його 350-сторінкового підручника під назвою «Звук» (1867): «На наступних сторінках я намагався зробити науку акустики цікавою для всіх інтелігентних людей, зокрема й для тих, хто не має якоїсь особливої наукової культури. Предмет розглядається експериментально впродовж усього викладу, і я намагався так подати кожен експеримент читачеві, щоб він усвідомив його як реальну операцію». У передмові до 3-го видання цієї книжки він повідомляє, що попередні видання були перекладені китайською мовою коштом китайського уряду та перекладені німецькою мовою під керівництвом Германа фон Гельмгольца. Його найширше вихвалюваний підручник і, ймовірно, його найпродаваніша праця, була 550-сторінкова книжка «Тепло, розглянуте як спосіб руху» (1863). Як сказав Джеймс Клерк Максвелл 1871 року, головна особливість цієї книжки полягає в тому, що «доктрини науки [про тепло] примусово закарбовуються в розумі завдяки вдало підібраним ілюстративним експериментам». Три найдовші підручники Тіндаля, а саме «Тепло» (1863), «Звук» (1867) і «Світло» (1873), являли собою передову експериментальну фізику того часу. Значна частина їхнього змісту становила собою нещодавні великі новації в розумінні відповідних предметів, які Тіндаль першим подав широкій аудиторії. Але щодо значення «сучасного рівня» необхідно зробити одне застереження. Книжки були присвячені лабораторній науці й уникали математики. Зокрема, вони не містять абсолютно жодного числення нескінченно малих. Математичне моделювання з використанням числення нескінченно малих, особливо диференціальних рівнянь, було складником передового розуміння тепла, світла й звуку того часу, однак це явно ускладнило б його праці та зробило б їх малодоступними для широкої аудиторії.
Останні роки життя
Як переконаний атоміст, у більшості своїх лекцій Тіндаль так чи інакше порушував дуже широкі питання устрою всього мирозданню, і робив це неминуче в таких формах, які не могли влаштувати побожних людей і консерваторів. Тому його неодноразово критикували за його лекції — і в середині 60-х років, і на початку 70-х. Але особливий жах на всю Європу справила його «Белфастська промова» (1874), де, на думку більшості критиків, він виступив практично як атеїст і матеріаліст. Само собою, це було серйозним перебільшенням, хоч і не безпідставним. Але про це ми поговоримо трохи далі, у розділі про власне філософські погляди Тіндаля. Невдовзі після цього скандалу Тіндаль уперше в житті одружується; до 55 років він залишався неодруженим. Його наречена, Луїза Гамільтон, яка була на 25 років молодша, познайомилася з ним у Швейцарії. Вона була дочкою члена парламенту від партії торі (лорда Клода Гамільтона). Наступного, 1877 року, вони збудували літнє шале в Белальпі у Швейцарських Альпах. До одруження Тіндаль багато років жив у квартирі на верхньому поверсі Королівського інституту й продовжував жити там навіть після одруження, аж до 1885 року, коли вони з Луїзою переїхали до будинку неподалік від Гаслемера, за 45 миль на південний захід від Лондона. Шлюб був щасливим і бездітним. Через рік після цього переїзду Тіндаль вийшов на пенсію у віці 66 років, скаржачись на погане здоров’я. На той момент він став доволі заможною людиною, головно завдяки продажу своїх книжок і гонорарам за лекції. Упродовж багатьох років він отримував платню за те, що був позаштатним науковим консультантом у кількох квазідержавних установах, і частково жертвував ці кошти на благодійність. Його успішне лекційне турне Сполученими Штатами 1872 року принесло йому значну суму, але всю її було негайно пожертвувано опікунові для сприяння науці в Америці. Наприкінці життя його грошові пожертви найпомітніше спрямовувалися на політичні справи ірландських юніоністів. Як і багато ірландських учених, він був противником незалежності Ірландії, вважаючи, що від перебування у складі Британії можна отримати більше користі, ніж шкоди. В останні роки Тіндаль часто приймав хлоралгідрат для лікування безсоння. Будучи прикутий до ліжка й хворий, він помер від випадкового передозування цього препарату 1893 року у віці 73 років і був похований у Гаслмірі. Передозування йому ввела його дружина Луїза. «Моя люба, — сказав Тіндаль, коли зрозумів, що сталося, — ти вбила свого Джона».
Після цього дружина Тіндаля заволоділа його паперами й призначила себе керівницею його офіційної біографії. Вона написала кілька порівняно невеликих статей-некрологів у наукових журналах, однак основну працю довго відкладала, і книжка все ще не була завершена, коли вона померла 1940 року у віці 95 років. Книжка зрештою з’явилася 1945 року, написана A.S. Eve та C.H. Creasey, яких Луїза Тіндаль уповноважила незадовго до своєї смерті. Джона Тіндаля увічнено меморіалом, спорудженим на висоті 2340 метрів на схилах гір над селом Белальп, де він мав будинок для відпочинку. Коли він помер, його статки становили 22 122 фунти стерлінгів. Для порівняння, дохід лондонського поліцейського констебля становив близько 80 фунтів стерлінгів.
Філософські погляди Тіндаля
Більшість прогресивних і новаторських британських фізиків покоління Тіндаля були консервативними й ортодоксальними в питаннях релігії. До них належать, наприклад, Джеймс Джоуль, Бальфур Стюарт, Джеймс Клерк Максвелл, Джордж Габріель Стокс і лорд Кельвін — усі ці люди досліджували тепло або світло одночасно з Тіндалем. Ці консерватори прагнули зміцнити підґрунтя для віри в те, що релігія і наука гармонізують одна з одною, взаємодоповнюють одна одну. Однак Тіндаль був членом клубу, який відкрито підтримував теорію еволюції Чарльза Дарвіна і прагнув зміцнити бар’єр або розмежування між релігією та наукою. Найвидатнішим членом цього клубу був анатом Томас Генрі Гакслі. Як уже говорилося раніше, Тіндаль уперше зустрів Гакслі 1851 року, і відтоді вони дружили все життя. Членами цього клубу були також хімік Едуард Франкленд і математик Томас Арчер Герст, яких Тіндаль добре знав ще до вступу до університету в Німеччині, а особливе місце серед них посідав соціальний філософ Герберт Спенсер.
Хоча Тіндаль і не був таким видатним, як Гакслі, у суперечках щодо філософських проблем, він відіграв свою роль у донесенні до освіченої публіки того, що, на його думку, було перевагою чіткого розмежування науки (знання й раціональності) та релігії (віри й духовності). Щоправда, навіть вибудувавши бар’єр, він і далі користувався давнім прийомом «двох істин», як захистом від нападок теологів. Будучи обраним президентом Британської асоціації сприяння розвиткові науки 1874 року, він виголосив довгу програмову промову на щорічних зборах Асоціації, що відбулися того самого року в Белфасті. Промова дала прихильний огляд історії еволюційних теорій, згадавши ім’я Дарвіна понад 20 разів і завершившись твердженням, що релігійним почуттям не можна дозволяти «вторгатися в царину знання, над якою вони не мають влади». Газети розмістили звіт про це на своїх перших шпальтах — у Великій Британії, Ірландії та Північній Америці, навіть на європейському континенті — і невдовзі після цього з’явилося багато критичних зауваг і звинувачення Тіндаля в матеріалізмі. Щоб з’ясувати, яких поглядів насправді дотримувався Тіндаль, ми переклали російською мовою п’ять значущих статей Тіндаля, які були видані в двотомнику «Фрагменти науки для ненаукових людей». Це такі статті, як: «Життєва сила» (1865) «Про матерію і силу» (1867), «Науковий матеріалізм» (1868), «Наукове використання уяви» (1870) і сама «Белфастська промова» (1874). Було ще кілька досить значущих промов, але вони, як правило, повторюють думки, уже висловлені в цих п’яти. У цій статті ми подамо стислий виклад усіх цих статей, дотримуючись хронології, щоб водночас з’ясувати всі нюанси філософських поглядів Тіндаля.
Життєва сила
У досить ранній статті Тіндаля «Життєва сила» (1865), на відміну від більшості наступних, критика віталізму (відмінна риса німецьких матеріалістів) доходить до найвищого ступеня наближення до матеріалізму. Тут він практично прямим текстом заявляє, що цілком можливо пояснити всі явища життя суто механічним способом, і що органічні речовини походять цілковито з комбінації дрібніших неорганічних. Різниця між органікою та неорганікою зведена лише до різних комбінацій атомів, і по суті жодної різниці немає: «в цьому й полягає суть сучасних висновків, у рослинному й тваринному організмі немає жодної творчої енергії». Майже всю енергію живих істот на Землі Тіндаль зводить до різних перетворень енергії Сонця, але й вона цілком зводиться до механістичних понять. Далі Тіндаль вважає, що феномен тотожності особистості, яку ми зберігаємо попри те, що матерія нашого організму може повністю змінитися за кілька років життя, показує, що для нашого життя важливіше збереження підсумкової форми, а не конкретного складу, з якого ми зроблені. Але, уявивши собі гіпотетичну можливість штучного створення людини шляхом відтворення всього тіла на найдрібнішому молекулярному рівні, Тіндаль ставить запитання: чи постала б тоді перед нами ця організована сукупність молекул як чуттєва й мисляча істота? І відповідає, що «немає підстав вважати, що це було б неможливо». Так само цілком імовірним є створення життя на іншій планеті, якщо дотримати всіх умов щодо відстані від Сонця тощо. Подібні погляди могли б уважатися радикально матеріалістичними навіть у XXI столітті, не кажучи вже про роки життя Тіндаля. І все це він намагається стримати простою відмовкою: мовляв, такі дивовижні властивості матерії цілком міг унести в неї й Бог, ми не знаємо, як і чому вона наділена такими властивостями, і тому природу атома можна назвати «містичною і трансцендентною». Не дивно, що з такими аргументами ці слабкі застереження мало кого могли переконати в тому, що Тіндаль не атеїст.
Про матерію і силу
Статтю «Про матерію і силу» (1867) варто було перекладати й читати бодай заради її назви, яка ніби прямо відсилає нас до знаменитої книги Бюхнера. Сама по собі стаття дуже проста — це запис лекції, прочитаної спеціально для простих робітників, де було проведено кілька експериментів, що наочно показують принципи роботи електромагнетизму. На відміну від більшості інших статей, тут Тіндаль не обтяжує робітників витонченим скептицизмом, якщо не рахувати самого останнього абзацу статті (і то цей скептицизм переважно релігійний). Він визнає, що поки що нема чого непокоїтися, і що диво життя ще не розкрито, а може бути, що його ніколи й не буде розкрито. Але загалом тут майже відкрито постулюються атомізм і матеріалізм без особливих «але». Наведу найцікавіший фрагмент:
Деякі достойні люди, можливо навіть присутні тут, можуть із пересторогою ставитися до цих тверджень; їх може лякати та, як їм здається, схильність цих ідей до так званого матеріалізму — слово, яке для багатьох несе в собі щось жахливе. Але слід знати й прямо визнати: фізик, як такий, неминуче є чистим матеріалістом. Він вивчає матерію і силу — і тільки їх. Ті процеси, які він досліджує, є процесами необхідної дії, а не спонтанного виникнення; це перетворення, а не творення матерії та сили. І в якій би формі матерія та сила не виявляли себе — чи то в органічному світі, чи в неорганічному, у покладах вугілля чи в лісах, у мозку чи в м’язах людини — фізик зберігає за собою повне право їх досліджувати. Цілком марно намагатися зупинити дослідження фактичних і можливих дій матерії та сили. Повірте: якби хімік, з’єднавши в реторті або тиглі потрібні речовини, зміг створити немовля, він би неодмінно це зробив. Немає жодного закону — ні морального, ні фізичного, — який забороняв би йому це зробити; межі його досліджень визначаються лише його власними здібностями та законами матерії і сили. Безперечно, уже тепер є люди, які проводять досліди з метою з’ясувати, чи можна з неорганічних речовин отримати те, що ми називаємо життям. Нехай вони продовжують свої дослідження у світі: лише через такі спроби можна пізнати межі своїх можливостей.
Тіндаль хоче сказати цим, що боятися нічого. Якщо хімія не здатна породити життя в пробірці, то нехай собі хіміки бавляться, у них усе одно нічого не вийде, навіщо ж тоді їх обмежувати? Нехай вони вичерпають усі свої можливості, і тоді, можливо, буде остаточно доведено, що теологія мала рацію. Але за цим проглядається не просто захист свободи дослідження, що Тіндаль заявляє цілком прямолінійно, а й визнання, що вчених мало що здатне зупинити. Це визнання, яке лякає всіх романтично налаштованих людей ще від часу виходу книги «Франкенштейн», звучить навіть жорсткіше, ніж повалення християнства. Сама думка про допустимість створення людини в пробірці! Частково тут знову повторюються ідеї зі статті про життєву силу, де знову все зводиться до перетворень енергії Сонця, а різниця між людиною, твариною та звичайним каменем зводиться до суто кількісних відмінностей. «Жаба і ропуха, а також ті страхітливі створіння, як-от мавпа і горила, черпають свою силу з того самого джерела, що й людина».
Науковий матеріалізм
Очевидно, звинувачень у матеріалізмі ставало дедалі більше з кожним роком, тож Тіндаль був змушений дати якесь комплексне спростування одразу всіх страхів із цього приводу. З усіх його статей «Науковий матеріалізм» (1868) — найскептичніша, пройнята духом неокантіанства, і вона покликана навіяти, що погляди автора на проблему свідомості цілком благопристойні. І це спрацювало, тож навіть критики, які підозрювали матеріалізм у статтях пізнішого періоду, завжди використовували «Науковий матеріалізм» для того, щоб словами самого ж автора нейтралізувати будь-які нові спалахи матеріалізму. Так чинять усі — і вороги Тіндаля, і його друзі, і навіть він сам. «Вам здалося, що Тіндаль матеріаліст? Відкрийте цю статтю!» — кажуть нам його друзі й захисники. «Ви обурені, і вам здається, що вашу улюблену теологію Тіндаль ось-ось повалить? Відкрийте цю статтю!» — кажуть нам його вороги й критики. Тому з-поміж усіх статей Тіндаля на філософську тематику саме цю цитують найчастіше.
У цій праці Тіндаль справді висловлює методологічний скептицизм у дусі «експериментального методу» Клода Бернара. Наука має ставити запитання «як», а не «чому». І матеріалізм не здатен пояснити феномен свідомості, у дусі сучасної «кваліа», і має з цим змиритися. Щось подібне згодом скаже Дюбуа-Реймон, щоправда, з цим не надто сперечалися навіть німецькі матеріалісти. Статтю про межі пізнання в науці приблизно в ті самі роки написав і Молешотт, тож, строго кажучи, такі виправдання не зовсім працюють. Тим більше, що й сам Тіндаль зовсім не поспішає робити звідси анти-матеріалістичних висновків. Насправді виявляється, що він усе-таки щоразу визнає правоту кантіанців якось уже надто неохоче, залишаючи за собою шляхи до можливого відступу. Навіть у цій статті він цілком порівнює людину з машиною, каже, що кожен рік розвитку науки дедалі більше очищає наше знання від усякої метафізики та спіритуалізму, стверджує, що жодні зовнішні й особливі сили для молекул не потрібні, і що всі складні конструкції вони формують самі, у спонтанному саморухові.
Наукова ж ідея полягає в тому, що молекули самі діють одна на одну, без жодного посередництва […] Ця властива матерії схильність до самоорганізації, до набуття форми, до прийняття певних обрисів відповідно до дії певних сил, як я вже сказав, пронизує все. Вона є в землі під нашими ногами, у воді, яку ми п’ємо, в повітрі, яким ми дихаємо. Можна сказати, що щось на кшталт зародкової життя виявляється всюди в тому, що ми називаємо неорганічною природою […] Якби було дано вихідне зерно та його середовище, суто людський розум — якби він був достатньо розвинений — міг би апріорі простежити кожен етап росту й за допомогою самих лише механічних принципів довести, що цикл неминуче завершиться саме так, як ми це спостерігаємо: відтворенням форм, подібних до вихідної […] З погляду науки тваринне тіло є таким самим продуктом молекулярних сил, як стебло й колос пшениці або кристал солі чи цукру. Багато частин тіла за своєю будовою явно механічні […] Стверджуючи, що ріст тіла являє собою механічний процес, а думка, в тому вигляді, як вона здійснюється нами, має в мозку фізичний корелят, — я, гадаю, виклав позицію «матеріаліста» тією мірою, якою цю позицію справді можна захищати. Мені видається, що матеріаліст здатен — і зрештою зможе — відстояти цю позицію проти будь-яких нападок.
І все, що він протиставляє цим висловлюванням, — це просто застереження про кваліа! Тобто навіть знаючи весь механізм досконало, навіть суворо довівши, що маніпуляція ділянками мозку безпосередньо впливатиме на думки й почуття піддослідного, навіть якщо ми зможемо керувати людиною за допомогою пульта, ми не можемо пояснити якісного переходу між атомарною структурою мозку і тим, що ми суб’єктивно відчуваємо як свідомість і відчуття. А якщо не зможемо пояснити, то й нічого перейматися: можна послатися на душу, Бога, таїнства тощо. Тіндаль навіть не заперечує усього, що сказав на захист матеріалізму, він лише показує, що матеріалізм має пояснювальну межу. І цього виявилося досить, щоб заспокоїти критиків. Через цю статтю всі були твердо переконані (і досі переконані) в тому, що Тіндаль був агностиком і скептиком. А все через таке висловлювання в цій самій статті: «По обидва боки тієї межі, яку ми тут відвели матеріалістові, він залишається однаково безпорадним. Якщо запитати його: звідки взялася ота сама Матерія, про яку ми тут міркуємо? хто або що поділило її на молекули? хто або що вклало в них необхідність утворювати органічні форми? — він не зможе відповісти. Наука залишається німою перед цими питаннями. Але якщо матеріаліст спантеличений і наука замовкла — хто ж тоді готовий запропонувати розв’язання? Кому, нарешті, відкрилася ця Господня таємниця? Схилимо голови й визнаємо своє невігластво — і жрець, і філософ, усі до одного». Із цікавих деталей варто згадати, що в цій промові Тіндаль також прямо посилається на Гумбольдта і Молешотта.
Наукове використання уяви
Напевно, головна філософська «фішка» Тіндаля — це постійна апеляція до наукової уяви. Як уже говорилося, ця тема з’являється майже в усіх його працях, але спеціально їй присвячена стаття «Наукове використання уяви» (1870), до якої у вигляді додатка зазвичай долучали статтю «Межі наукової уяви», що по суті була просто перейменованою статтею «Науковий матеріалізм». Одна з головних функцій цього ноу-хау Тіндаля полягає в тому, щоб зняти всі звинувачення на адресу науки в тому, що вона нібито вбиває мистецтво. Замість суворого дуалізму науки / мистецтва, де точиться боротьба і вижити може лише одна сторона, Тіндаль показує, що вони чудово доповнюють одне одного, що без уяви були б неможливі нові відкриття в науці, і що наукові праці за красою стилю іноді не поступаються суто художній літературі. У загальних рисах і мотивація, і спосіб аргументації Тіндаля нагадують ті міркування, що пронизують «Історію матеріалізму» Ланґе (яку Тіндаль, безперечно, читав, бо прямо на неї посилається в інших статтях). Він часто повторює, що світ великий і може вмістити як Ньютона, так і Моцарта. І монізм, у якому дух і матерія постають рівнозначними силами, чудово сприяє такому плідному союзу.
Однак уже тут видно дуже багато цікавих «але». По-перше, він починає з відсилання до Ґете, тієї самої людини, яка надихає Тіндаля і яка сама була поетом-натуралістом. Здавалося б, ідеальний приклад, але Тіндаль ніби навмисно обирає працю Ґете про кольори, де той намагався спростовувати Ньютона і робив це дуже погано. Більшу частину статті Тіндаль розповідає, як насправді сприймаються нами кольори, що таке сонячне світло, як воно поширюється, чому небо блакитне, і чому саме уява допомагає нам усе це зрозуміти. А по-друге, тут же Тіндаль, ніби спростовуючи самого себе, раптом виступає проти неокантіанського скептицизму, висловленого в статті «Науковий матеріалізм». До аргументів у дусі кваліа додаються аргументи в дусі модної нині задачі про філософського зомбі, але використовуються вони не для утвердження скептицизму, а навпаки, для його критики:
Втім, я аж ніяк не бажаю тим самим закріпити вас непорушно ні в цій, ні в якійсь іншій теоретичній конструкції. За всієї нашої віри в неї буде розумно зберегти її гнучкість і здатність до зміни. Ба більше, ви можете заперечити, що хоча явища й поводяться так, ніби така середа [прим. ідеться про розрідженість і пружність атмосфери, щоб швидкість звуку могла бути такою, якою вона є насправді, але тут він від звукових хвиль переходить до світлових і під середою має на увазі «ефір»] існувала, остаточного доказу її реальності досі немає. Аж ніяк не стану заперечувати ту міру обґрунтованості, на яку має право претендувати це зауваження. Спробуймо за допомогою аналогії оцінити силу такого доводу. Ви вірите, що вас оточує в суспільстві безліч розумних істот, подібних до вас. Мабуть, ви переконані в цьому так само твердо, як у чомусь іншому. Але на чому ґрунтується ця віра? Єдино на тому, що оточення поводиться так, ніби воно було розумним; це лише гіпотеза, але вона пояснює факти. Візьмімо показовий приклад: ви вірите, що наш президент — розумна істота. Чому? Не існує відомого методу, за допомогою якого хтось із нас міг би накласти свій розум на розум іншого і тим самим продемонструвати збіг у володінні розумом. Отже, якщо ви вважаєте президента розумним, то лише тому, що він поводиться так, ніби був таким. І, як у випадку з ефіром, за межі цього «так, ніби» ви вийти не можете. Скажу більше: не здивуюся, якщо при уважному зіставленні вихідних даних для обох цих гіпотез багато здоровомислячих людей дійдуть висновку, що в ефіру — кращі позиції.
Здається, що це зовсім не критика, а навпаки — утвердження скептицизму. Але далі, за кілька сторінок, повертаючись до принципу «якби», Тіндаль пише цілком однозначно: «Це — своєрідний паразит науки, який завжди готовий укорінитися й прорости там, де філософія виявляє слабкість. Але міцна філософська конституція не дає паразитові прижитися, і в нашому випадку, у міру заглиблення в явища, упевненість зростає, немов здоров’я, що міцнішає, аж поки зрештою хвороба сумніву не буде цілком подолана». І пише він це через цілком конкретне питання — через сумнів скептиків у існуванні атомів. Тіндаль у цьому не сумнівається. Він вважає образливим, що ці удавані скептики, заперечуючи атомізм, цілком собі приймають хвильову теорію, уже анітрохи в ній не сумніваючись. Зовні вони явно заангажовані: під маскою простої гри в математичну об’єктивність вони навмисне намагаються вибити ґрунт з-під ніг матеріалізму. Тіндаль переконаний, що так само, як хвиля води зрештою складається з молекул, будь-яка інша хвиля чого завгодно також складатиметься з інших елементарних частинок.
Багато сучасних хіміків не бажають говорити про атоми і молекули як про реальні сутності. Їхня обережність спонукає їх не доходити до ясної, виразної, механічно зрозумілої атомістичної теорії Дальтона або якоїсь її різновиди, а натомість обмежуватися лише доктриною кратних відношень. Я поважаю цю обережність, хоча й вважаю, що в цьому разі вона не цілком виправдана. Адже ті самі хіміки, які уникають понять атомів і молекул, без вагань приймають хвильову теорію світла. Як і ви, як і я, вони всі без винятку вірять у існування ефіру та його світлових хвиль. Поміркуймо, що ця віра за собою тягне. Знову покличте на допомогу уяву й уявіть собі низку звукових хвиль, що поширюються в повітрі. Простежте їх до джерела — і що ви там знайдете? Конкретне, відчутне, вібруюче тіло. Це можуть бути голосові зв’язки людини, труба органа або натягнута струна. Тепер так само простежмо до джерела ланцюг ефірних хвиль — пам’ятаючи при цьому, що ефір — це речовина: щільна, пружна й здатна до рухів, підпорядкованих і визначуваних механічними законами. Що ж тоді ви очікуєте знайти як джерело ряду ефірних хвиль? Чи погодиться ваша уява прийняти в цій ролі якесь «вібруюче кратне відношення», числове співвідношення в стані коливання? Гадаю, що ні. Такою абстракцією неможливо завершити будівлю теорії. Наукова уява, чия компетенція тут незаперечна, вимагає як джерела й причини ефірних хвиль частку вібруючої матерії, таку саму визначену, хай навіть украй малу, як і та, що породжує музичний звук. Таку частку ми й називаємо атомом або молекулою. Гадаю, що спрямований розум, який прагне чіткості без ореолу туманності, зрештою неминуче прийде до цього образу.
Як і в попередніх статтях, але ще виразніше, Тіндаль заявляє, що з неживого може постати живе, посилаючись на теорію виникнення Сонячної системи з газопилової хмари. Там, очевидно, не було життя, а отже, воно виникло в процесі формування системи. Питання лише в тому, яким чином це сталося. І якщо відкинути чари релігії, доведеться визнати, що неорганічні частинки змогли породити органічні сполуки. Це такий самий еволюціонізм, як у Дарвіна, тільки той, що виходить за межі біології. Питання поставлено руба:
Або життя було потенційно закладене в матерії ще в її туманній фазі й потім розвинулося природним шляхом, або ж воно було принципом, внесеним у матерію в пізніший момент […] чи належить життя тому, що ми називаємо матерією, чи це — незалежний принцип, упроваджений у матерію в якийсь слушний момент, скажімо, тоді, коли фізичні умови стали такими, що дозволили розвиток життя?
Тіндаль зізнається, що суворої наукової відповіді на це питання нині немає, і бої в цій сфері ще триватимуть десятки й сотні років, але він радше робить ставку на еволюційний шлях. Попутно тут він вводить концепцію якоїсь особливої небесної матерії, але про це можна прочитати вже в самій його статті. Уперше тут звучить моністичний принцип у своєму класичному вигляді, буквально як у Геккеля. А також поетичне припущення, що всі великі генії людства були породжені з космічного пилу. Обидва ці висловлювання ми наведемо нижче, і саме вони стали головними причинами нападок.
Дух і матерія завжди постають перед нами в найгрубішому протиставленні: перше — як щось цілком шляхетне, друге — як щось цілком ницісне. Але чи так це? Чи є це тим, що найбільший духовний учитель назвав би вічним фактом Всесвіту? Від відповіді на це питання залежить усе. Уявімо, що замість цієї протиставної схеми нам змалку вселяли б, що дух і матерія рівною мірою гідні, рівною мірою дивовижні; що, по суті, вони — дві протилежні сторони однієї й тієї самої таємниці. Уявімо, що змалку нас виховували б радше в дусі поета Ґете, ніж поета Юнґа; що нас учили б бачити в матерії не «мертву матерію», а «живий одяг Бога» […] не лише нижчі форми мікроскопічного чи тваринного життя, не лише вищі форми — кінь і лев, не лише дивовижний і найскладніший механізм людського тіла, а й людський розум — емоції, інтелект, волю та всі їхні вияви — колись таїлися в вогняній хмарі […] у цей момент усі наші філософія, поезія, наука й мистецтво — Платон, Шекспір, Ньютон і Рафаель — потенційно містяться у вогні Сонця.
Чи варто дивуватися, що, наговоривши стільки речей, тотожних тому, що ми бачимо в творах Бюхнера й Молешотта, на Тіндаля посипався град звинувачень? Як завжди, він спробував відбитися від усього звичними затичками, які вже використовував раніше. Властивості матерії мають невідоме першоджерело, матерія за своєю природою містична тощо і т. ін. Не випадково він додав як другу частину перейменовану статтю «Науковий матеріалізм». Але й це вже не рятувало. З-поміж різних звинувачень на адресу Тіндаля наведемо дві газетні замітки:
З Pall Mall Gazette, 20 вересня 1870 року
Чому професор Тіндаль приписує Ґете «уявлення» (як він висловлюється), ніби матерія — це «живе вбрання Бога»? Нам невідомо, щоб таке твердження містилося в його творах. У «Фаусті» Ґете вводить дух землі, який описує свою діяльність як ткання єдиної гігантської тканини з «бур людського життя, вихору діянь», народжень і смертей, справ і турбот смертних, створюючи тим самим «живе вбрання для Божественного». Але, чи була б ця фраза пишномовною банальністю, чи піднесеним поетичним образом, вона аж ніяк не має того змісту, який надає їй професор Тіндаль.
З Record, 23 вересня 1870 року
Відкриття спонукальних мотивів. № 1.
Але навіщо професор Тіндаль узагалі звернувся до уяви своїх слухачів? Його вигадана картина таємничих процесів світла була наведена на виправдання «нестримності слабших братів» — так він називає містера Дарвіна, маючи на увазі його теорію природного добору, доповнену теорією пангенезу. Християнські філософи заперечують проти теорій містера Дарвіна тим, що по суті вони — атеїстичні. Їх створено з наміром стерти зі сторінок природи найразючіші свідчення задуму — найочевидніші об’явлення книги природи про існування всемудрого й всемогутнього Творця — Бога. Ці теорії позбавляють людину всіх тих достоїнств, які підносять її над твариною. І факти природи суперечать цим теоріям. Перша теорія містера Дарвіна — теорія природного добору — намагається пояснити походження всіх рослинних і тваринних істот із якогось гіпотетичного зародка… Але навіть це не здається надмірним для уяви професора Тіндаля. Він приймає і теорію відвертого атеїста Людвіга Бюхнера, викладену в книжці «Сила і матерія», де стверджується, що теорія еволюції вимагає уявляти, ніби не лише всі організми — тварини й рослини — колись потенційно були вміщені в вогняній туманності, а й усі ментальні здібності — Платон, Шекспір, Ньютон і Рафаель — потенційно містяться у вогні Сонця.
Професор Тіндаль звертається до віруючих у Біблію як у Слово Боже із закликом не називати таку теорію нечестивою чи безбожною. Він твердить, що можна її дотримуватися й водночас виявляти в житті те, що він називає «так званими християнськими чеснотами». Він каже: «Ті, хто залишає такі питання відкритими й не допускає незаконних обмежень горизонту своєї душі, мають так само мало спільного з атеїстом, який стверджує, що Бога немає, як і з теїстом, який стверджує, що знає розум Бога». Отже, ці люди — теїсти; але який Бог потрібен їхньому вільному умоглядові? Ті теїсти, яких професор Тіндаль висміює — ті, хто вірить у Бога, що відкрив людині Свою волю й розум, — мають куди вищі й переконливіші докази такого об’явлення, ніж професор Тіндаль будь-коли зможе зібрати на користь своєї хвильової теорії світла.
Філософія Тіндаля розглядає Всесвіт як величезну механічну, самооперту, самопідтримувану, самозароджувану матеріальну машину, позбавлену дбайливого піклування й промислу люблячого Отця. Його Бог — це Бог епікурейців, який колись створив і привів машину в рух, а потім назавжди залишив її на волю долі. Подібна філософія, дитя нестримної гордині розуму, може звертатися до розбещеної фантазії занепалої людської природи, але не має нічого спільного з вищими пориваннями душі.
Белфастська промова
І ось ми підходимо до найгучнішої статті Тіндаля — «Белфастська промова» (1874). Починається вона дуже бадьоро: майже всю першу половину промови він захищає атомізм і піддає прямим нападам спіритуалізм, називаючи Платона й Арістотеля пустомелями, які завдали величезної шкоди людській думці. Причому значну частину своєї промови він присвячує історії, і непомірно багато місця відведено Демокріту, Епікуру, Лукрецію та Гассенді. Він навіть згадує вже перекладену на нашому сайті промову Максвелла про атомізм. Щоправда, Тіндаль часто посилається на історію матеріалізму Ланґе, і, як ми вже бачили в промові про межі пізнання, сам перебуває під впливом Канта (і тут він це знову повторить). Але Тіндаль, на відміну від Ланґе, очевидно має намір захищати матеріалізм у міру своїх можливостей. Та, на жаль, хоч перша половина починалася так добре, друга частина різко пішла на спад. Тіндаль намагається знову вибудувати стіну захисту від можливих звинувачень у матеріалізмі. Тому він зіштовхує в уявному діалозі прихильника Лукреція та єпископа Батлера. Перший висловлює типові матеріалістичні погляди, з якими погоджується й сам Тіндаль, але другий висловлює, по суті, ту саму думку, що й стаття «Науковий матеріалізм», знову про феномен свідомості. І як суддя між сперечальниками, Тіндаль присуджує перемогу Батлеру. Схема знову повторюється, як і в усіх статтях до цього. Різниця лише в тому, що він по суті переказав усю історію атомістичної філософії, чого раніше не робив.
Друга частина промови присвячена захистові Дарвіна, підтримці вчення про збереження енергії Майєра, знову заперечує теорії віталізму й телеології та по суті виступає як атеїст, а потому, не називаючи імен, хвалить досягнення порівняльної анатомії та фізіології, переходячи від цих питань до питань психологічних, що знову пов’язує нас із тематикою свідомості. І раптом, замість чергового приниження з кваліа, Тіндаль згадує теорії Гербарта Спенсера, які в дусі гри Assassins Creed стверджували, що інстинкти тварин — це передана пам’ять предків, і що людина, як тварина, також володіє цією пам’яттю. Сам Тіндаль пояснював цим, чому він так любив природу з дитинства. Усе це — генетична передача духу кельтського народу, який століттями жив у гармонії з природою (так він собі це пояснював в автобіографічних спогадах). В іншому він переказує ідею Спенсера про те, що свідомість пов’язана зі сприйняттям, а воно — з органами чуття. Самі ці органи мають довгу історію розвитку, і в постійному зіткненні із зовнішнім середовищем вони модифікувалися під потреби кожного конкретного організму. У цьому немає заздалегідь замисленого плану, а лише набір не випадкових випадковостей. Наприклад, якби століттями люди жили під землею, то, очевидно, око почало б краще бачити в темряві. Тут же можна знайти цілий абзац, який яскраво свідчить про підтримку Тіндалем наукового расизму, і зрозуміло, що теорія пам’яті предків добре цьому сприяє. Загалом, якщо не вдаватися в деталі, Тіндаль знову ставить питання руба, як уже ставив його в інших статтях:
Або ми беззастережно допустимо саму ідею творчих актів, або, відкинувши її, радикально переглянемо наші уявлення про матерію.
Атомізм Демокріта, який він розписував усю першу половину своєї промови, — відкидається одразу, як вульгарний, механістичний матеріалізм, нездатний пояснити феномени свідомості, відчуття і життя. «Їхня наука була наукою про механіку, а не наукою про життя. Вони ніколи не розглядали матерію в усій її повноті». Повнота, само собою, — це діалектичний синтез матерії й духу, наділення самої матерії певними особливими, немеханічними властивостями. Тут повторюються ідеї з усіх названих раніше статей, місцями з нових ракурсів, і про роль уяви, і про кантіанські аргументи в дусі кваліа, і спроба виправдатися тим, що у власному матеріалізмі Тіндаля матерія залишається певною таємницею, а джерела її сил лишаються закритими для дослідника. І він думає, що цього буде досить. Але навіть тут читачі вихопили окрему фразу, яку витлумачили буквально як маніфестацію найвульгарнішого матеріалізму. Сама фраза, що найцікавіше, далеко не найрадикальніша з тих, які можна було знайти:
Вірячи, як я вірю, в безперервність Природи, я не можу раптом зупинитися там, де безсилі наші мікроскопи. Тут зір розуму закономірно доповнює зір ока. З внутрішньої інтелектуальної необхідності я переступаю межу емпіричного знання і розрізняю в тій матерії, яку ми — у своєму незнанні її сокровенних сил і всупереч нашій показній пошані до її Творця — досі вкривали ганьбою, у ній я бачу джерело й потенцію всього земного життя.
Після цієї промови ім’я Тіндаля почало асоціюватися з матеріалізмом. Видання за виданням він намагається відсилати всіх до своєї статті «Науковий матеріалізм», запевняючи, що вона нейтралізує всі непорозуміння. Згодом це спрацювало, але в найближчі десятиліття він отримував одне звинувачення за іншим. Серед багатьох таких звинувачень цікаво поглянути на критику, з якою виступив художник і теоретик мистецтва Джон Рьоскін у 1875 році: «Є наука про мораль, наука про історію, наука про граматику, наука про музику і наука про живопис, і це цілком незрівнянно вищі сфери людського інтелекту, і вони потребують більшої точності та ретельнішого спостереження, ніж хімія, електрика чи геологія».
Висновок: чи був Тіндаль матеріалістом?
Підсумовуючи, повернімося до головного питання: наскільки доречно вважати Джона Тіндаля матеріалістом? Як ми побачили, відповідь тут аж ніяк не однозначна, і залежить вона від визначення матеріалізму. З одного боку, так: Тіндаль відкрито виступав за «матеріалізм… настільки, наскільки ця позиція є обґрунтованою». У науковому сенсі він цілком поділяв переконання, що всі явища в принципі пояснювані через матерію та фізичні сили. Він захищав теорію атомізму й вірив у реальність атомів, підтримував механістичний підхід у біології, заперечував існування особливої життєвої сили, заявляв про єдність матерії та енергії у Всесвіті. Його знамениті слова про «джерело й потенцію життя в матерії» стали для сучасників символом наукового матеріалізму XIX століття. Тіндаль вважав, що матеріалістичне пояснення органічних процесів рано чи пізно візьме гору над віталізмом і спіритуалізмом: «думаю, що матеріаліст зрештою зможе відстояти цю позицію проти всіх нападок», — казав він. Тут під «матеріалістом» він розуміє саме людину, яка пояснює ріст тіла й роботу думки фізико-хімічними процесами мозку. Тіндаль не сумнівався, що на рівні найближчих причин матеріаліст має рацію: «стверджуючи, що ріст людського тіла є механічним, а думка… має свій корелят у фізиці мозку…». Це — науковий матеріалізм у чистому вигляді, цілком прийнятий Тіндалем. Він навіть допускав, що й найскладніші явища, як-от виникнення життя на планеті, можна мислити як природне продовження фізичних процесів.
З іншого боку, ні: Тіндаль застерігав, що матеріалізм не є повною філософією життя. Він «не може піти далі» певної межі. У наведеному уривку він прямо каже: «Я не думаю, що [матеріаліст] може вийти за ці межі. Проблема зв’язку тіла й душі в її сучасній формі така ж нерозв’язна, як і в донаукові віки». Зв’язок тіла й духу залишається загадкою, і матеріалізм, за Тіндалем, безсилий її розгадати — як, утім, і будь-яка інша філософія. Він визнає: навіть якщо ми встановимо, що для думки потрібен фосфор у мозку («ohne Phosphor kein Gedanke» — «без фосфору немає думки») — це нічого не прояснює в суті свідомості. Ба більше, матеріалізм безсилий відповісти на запитання, звідки взялася сама матерія та її закони. Тіндаль наголошував: наука не знає, чому існують атоми, хто їх «наділив» властивостями притягуватися, з’єднуватися й творити живе. На всі ці запитання матеріалістична доктрина відповіді не дає. У цьому сенсі Тіндаль — не догматик. Він відкидав як догматичну релігію, так і догматичний філософський матеріалізм. Сам він писав, що повторює одну й ту саму думку все життя — думку про велич і нікчемність людини водночас. Людина розумна й могутня розумом — настільки, що пізнала будову світів і атомів, — але людина й слабка, бо не може осягнути останніх таємниць. Матеріалізм сильний, коли йдеться про закони матерії; безпорадний, коли йдеться про те, що лежить поза ними. Такий висновок Тіндаль робив знову і знову, зберігаючи, за його словами, рівновагу між утвердженням сили науки та визнанням її слабкості.
Отже, назвати Тіндаля матеріалістом можна лише з застереженнями. Сам він без вагань приймав ярлик «матеріаліст» щодо наукового дослідження — мовляв, фізик і має бути матеріалістом за методологією. Але у світоглядному плані його позиція ближча до наукового агностицизму. Сьогодні історики науки відзначають, що Тіндаль радше намагався поєднати науковий матеріалізм із романтичним ідеалізмом, помістивши перший у контекст широкої філософії природи. Він бачив у природі не холодний механізм, а об’єкт майже релігійного трепету — «natural supernaturalism», за висловом Карлейля. Його славетний опис сходження на Маттергорн (у кінці есею «Науковий матеріалізм») переходить у медитацію про вселенський туман, що містить у собі зародки всього — зірок, гір і людського смутку. Поставивши собі запитання, чи були потенційно в первісній туманності ті переживання, які він відчуває нині, Тіндаль доходить висновку, що якщо так, то нам потрібно переосмислити самі визначення матерії та сили — включити до них життя й розум як їхні найвищі квіти.
І все ж Тіндаль намагається бути не настільки скептичним, як неокантіанці; з усіма цими застереженнями він усе ж намагається триматися позиції матеріалізму. Якщо спробувати підсумувати його погляди зовсім коротко, то можна сказати, що Тіндаль був моністом. Приблизно таким самим, як Ернст Геккель, і, можливо, трохи менш радикальним, ніж Бюхнер або Молешотт, хоча він досить близький навіть до цих двох. Його погляди — ще одна варіація матеріалістичного пантеїзму, натурфілософії в дусі Ґете, Форстера й Гумбольдта, з тією різницею, що як фундамент використовується не філософія Спінози, а радше філософія Джордано Бруно, а також активно залучаються відсилання до епікурейської традиції (у цьому плані він дуже нагадує Бюхнера). Єдине, чим Тіндаль відрізняється від німецьких моністів у більш механістичний бік, — це бажання, попри масу застережень, захищати атомістичну теорію й обґрунтовувати реальність атомів. Знаючи аргументи неокантіанців, Тіндалю важко захищати атомізм цілком відкрито, але він намагається використати всі доступні для цього методи. Зокрема, саме з цією метою він активно використовує концепцію «наукової уяви» як своєрідного містка між світом мистецтва і світом науки, між душею та матерією. При цьому він не до кінця розуміє, що німецький матеріалізм нічим від нього не відрізняється, і тому сам же звинувачує матеріалістів, як і взагалі атомізм, у механістичності та нездатності пояснити виникнення життя, почуття, відчуття і свідомості (пор. позиція марксизму). А як пантеїст він приймає значну частину агностичних аргументів, які міг запозичити як у німецьких кантіанців, так і у своїх друзів — Гекслі та Спенсера. Виходить, що позиція Тіндаля перебуває десь посередині між монізмом Бюхнера і скептицизмом Дюбуа-Реймона. Чому «Белфастська промова» наробила стільки галасу як матеріалістична, зрозуміти важко. Планка для стигматизації матеріалізму, вочевидь, була надто низькою, майже на рівні плінтуса. І заслужити такі звинувачення було не надто важко.
Використана література:
- Борис Вікторович Булюбаш — «Публічний інтелектуал Джон Тіндаль» (2025) — Незалежна газета.
- Борис Вікторович Булюбаш — «Частинки небесної матерії Джона Тіндаля» (2024) — Незалежна газета.
- Артур Вітмор Сміт — Біографія Тіндаля (1920) — The Scientific Monthly, Oсtober, 1920
- Стаття з енциклопедії Britannica (1911) — на Вікіпедії.
- Вільям Таллок Джинс — «Життя електриків» (1887) — у доступі на проєкті Гутенберг.
- James C. Ungureanu — John Tyndall, the Pantheist (2013), — джерело.
- Джон Тіндаль — «Життєва сила» (1865)
- Джон Тіндаль — «Про матерію і силу» (1867)
- Джон Тіндаль — «Науковий матеріалізм» (1868)
- Джон Тіндаль — «Наукове використання уяви» (1870)
- Джон Тіндаль — «Белфастська промова» (1874)
- Laura Meneghello — Jacob Moleschott and the conception of science in the 19th century (2010) — короткий зміст.