Переклад чергової статті Джона Тіндаля, де порушуються філософські питання і постулюється ще одна форма матеріалістичного монізму в дусі Геккеля.
Інші «філософські» статті Тіндаля теж можна прочитати на нашому сайті: «Про матерію і силу» (1867), «Науковий матеріалізм» (1868) і «Белфастська промова» (1874).
Цього року я привіз із собою в Альпи тяжкий тягар — обов’язок сьогоднішнього виступу. Нових досліджень, гідних представлення перед вами, у мене не було; лишалося тільки звернутися до тих решток думок, які можна було видобути з глибин свідомості, і, сплітаючи з них нитку, спробувати виткати полотно цієї промови. У горах у мене не було інших опор, окрім пам’яті; але щоб пробудити ті почуття, від яких так багато залежить, а також опосередковано підживити розум і волю, я взяв із собою два томи поезії, «Вчення про колір» Ґете і нещодавно видану книгу про «Логіку» Олександра Бейна. На жаль, цей стимул виявився недостатньо гострим, щоб пробити панцир заціпеніння, що охопив мене. У Ґете, такого славетного в усьому іншому, я насамперед бачив, як сам геній завдавав собі ран, марно борючись із філософією Ньютона. На якийсь час моїм головним супутником став Бейн. Його працю я знайшов ученою й практичною: вона світила рівним, хай і сухим світлом, але часом осяювалася спалахами справжньої емоційної сили, свідчачи про те, що навіть логіки причетні до спільного вогню людської природи. Особливо мене приваблювали ті місця, де він ставав дзеркалом мого власного стану. Адже ні розумово, ні соціально людині не корисно бути на самоті, і тягар роздумів легше нести, коли впізнаєш у них досвід іншого. З деяких його сторінок я дійшов висновку, що Бейн не чужий подібним переживанням. Наведу приклад. Говорячи про занепад розумових сил, який час від часу відчуває кожен із нас, Бейн зауважує: «Невизначеність, де шукати наступну стежку до відкриття, породжує муки внутрішньої боротьби й безсилля вагань». Ці слова несуть у собі справжню печать особистого досвіду. Діяльність дослідника має періодичний характер. Він хапається за предмет дослідження, бореться з ним, опановує його, часом виснажуючи і його, і себе. Потім настає перепочинок, за яким починається новий двобій — в іншій царині. Однак цей проміжний період не завжди буває часом спокою. Часто він наповнений сумнівами, незручностями, мороком і нудьгою. «Невизначеність, де шукати наступну стежку до відкриття, породжує муки внутрішньої боротьби й безсилля вагань». Саме таким був мій точний стан у нинішніх Альпах; кількома словами Бейн дав безпомилковий діагноз мого розуму. Саме в цьому невеселому настрої мені й належало готувати себе до сьогоднішньої години та випробування.
І все ж, як охоче я передав би це завдання в чиїсь інші руки, ухилитися від нього я не міг. Невірність справі була б гіршою за невдачу. Так чи інакше — слабо чи сильно, убого чи гідно, на вершинах думки чи на буденних рівнинах — завдання слід було виконати. Я шукав підтримки й нових імпульсів у різних напрямах, але поза собою бачив лише «печери безмірні», а всередині — «пустелю безплідну». Моє становище нагадувало долю захворілого лікаря, який забув своє мистецтво й потребує рецепта друга. Бейн виписав для мене такий рецепт: «Ваше теперішнє знання має стати ланкою, що поєднує вже досягнуте з тим, що ще належить здійснити». Цими словами він спонукав мене озирнутися назад і відновити втрачені нитки попередніх досліджень. Я спробував це зробити. Перед поїздкою до Швейцарії я багато розмірковував про світло і тепло, магнетизм і електрику, органічні зародки, атоми, молекули, самозародження, комети й зоряні простори. Тепер я намагався відновити зв’язок бодай з однією з цих тем — і, зрештою, домігся певного спаю між думкою і Світлом. У мені виникло бажання простежити — і дати вам змогу простежити — деякі прихованіші дії цього агента. Я хотів, по змозі, провести вас за лаштунки чуттєвого сприйняття і показати прихований механізм оптичних явищ. Адже я вважаю цілком гідним завданням наукового викладача докладати зусиль, часом чималих, щоб зробити слухачів співучасниками своїх думок: насамперед очистити власну свідомість від туману й невизначеності, а потім висловити в промові такі ясні ідеї, щоб навіть можливі помилки лишалися перед ними оголеними. Багато що, гадаю, можливе за такого способу наукового викладу. Я вірю, що й перед такою аудиторією, як нинішня, можна певною мірою розкрити приховане в природі — і тим самим пробудити не лише в професійних учених, а й у всіх, хто має належну схильність, працелюбність і здібності, справжній інтерес до наукової праці. Для цього потрібні час і праця, але й наука виграє від тієї суспільної симпатії, яка таким чином народжується.
Як же тоді привідкрити завісу над цими прихованими явищами? Як, наприклад, можна вловити фізичну основу світла, якщо вона, подібно до самого життя, цілковито вислизає від органів чуття? Можливо, філософи й мають рацію, стверджуючи, що ми не можемо вийти за межі досвіду. Але, в усякому разі, ми здатні віддалити його від його витоків. Ми вміємо збільшувати, зменшувати, модифікувати й поєднувати наші враження так, щоб вони служили цілком новим цілям. Ми наділені здатністю уяви — тим, що німці називають Anschauungsgabe і Einbildungskraft; завдяки цій силі ми можемо пролити світло на морок, що оточує чуттєвий світ. У науці, однак, є й свої торі — консерватори, які схильні вважати уяву здатністю небезпечною й підозрілою, такою, що радше потребує уникання, ніж застосування. Вони бачили, як вона діє в слабких умах, і були надто вражені її помилками. Але з тим самим успіхом можна було б указувати на парові котли, що вибухнули, як на аргумент проти використання пари. Підпорядкована й скерована розумом, уява стає наймогутнішим знаряддям фізичного дослідника. Перший крок Ньютона — перехід від падаючого яблука до падаючого Місяця — був, передусім, актом уяви. Коли Вільям Томсон намагається зафіксувати між ніжками свого циркуля граничні частинки матерії й застосувати до них шкалу міліметрів, його в цьому в найвищій мірі підтримує саме ця здатність. І багато з того, що нині говорять про протоплазму та про життя, є проявом уяви, скерованої й стримуваної відомими науковими аналогіями. По суті, без цієї сили наше знання природи звелося б до простої реєстрації одночасних і послідовних явищ. Ми й далі вірили б у зміну дня і ночі, літа й зими, але душу Сили було б вигнано з нашого всесвіту; зникли б причинні зв’язки, а разом із ними й та наука, яка нині прагне поєднати окремі частини природи в органічне ціле.
Мені хотілося б на кількох простих прикладах показати, як учені вже використовують цю силу уяви, а потім указати й на ті шляхи її подальшого застосування, які, найімовірніше, ще відкриються. Почнімо з найелементарніших спостережень. Уявіть собі, як важкі краплі дощу падають у спокійний ставок. Кожна крапля, ударяючись об поверхню, стає центром збурення, від якого назовні розходяться кругові хвилі. Тут діють сили тяжіння та інерції, і нескладно переконатися дослідним шляхом, що швидкість їхнього поширення не перевищує одного фута за секунду. При цьому тіло, занурене у воду, зазнає серії легких механічних поштовхів у міру того, як хвилі одна по одній досягають його. Але водночас виникає й передається рух набагато тонший. Якщо, за прикладом Франкліна, занурити голову й вуха у воду, то удар краплі передається слуховому нерву — ви почуєте клацання цієї краплі. Однак цей звуковий імпульс поширюється не зі швидкістю одного фута за секунду, а зі швидкістю близько 4700 футів за секунду. У цьому разі рушійною силою виступає не гравітація, а пружність води. Кожна частинка рідини, зсуваючись і вдаряючи сусідню, передає їй свій рух з винятковою швидкістю, і імпульс поширюється, мов тремтіння. Нестисливість води, продемонстрована знаменитим флорентійським дослідом, слугує мірою її пружності, і саме завдяки такому високому ступеню цієї пружності звуковий імпульс поширюється у воді з такою швидкістю.
Але, як вам відомо, для поширення звуку вода зовсім не обов’язкова; повітря — його найзвичніше середовище. Ви також знаєте, що за густини й пружності повітря, відповідних температурі точки замерзання води, швидкість звуку в повітрі становить 1090 футів за секунду. Це майже вчетверо менше, ніж у воді; причина в тому, що хоча велика маса води гальмувала б швидкість, колосальна молекулярна пружність рідини з лишком компенсує цей недолік. Різними способами ми можемо змусити коливання повітря виявитися. Ми знаємо довжину й частоту звукових хвиль, опанували різні методи збудження коливань у повітрі. Ми добре розуміємо поведінку коливних стрижнів, органних труб, струн, мембран, пластин і дзвонів. Ми можемо одним звуком знищити інший. Ми знаємо фізичну природу музики й шуму, гармонії та дисонансу. Одним словом, щодо звуку ми маємо вельми ясне уявлення про ті зовнішні фізичні процеси, які відповідають нашим відчуттям.
У явищах звуку ми, по суті, ще не надто віддаляємося від безпосереднього чуттєвого досвіду. І все ж уяву тут певною мірою вже залучено. Так, наприклад, око не здатне бачити згущення й розрідження звукових хвиль. Ми створюємо їх у думці — і віримо в їхнє існування так само твердо, як у існування самого повітря. Але тепер нам належить перенести цей досвід у нову сферу й застосувати його там по-новому. Збагнувши причину й механізм звуку, ми хочемо зрозуміти причину й механізм світла. Ми прагнемо просунути наші дослідження від слухового нерва до зорового. У людському розумі закладено здатність до розширення — я б майже сказав, до творення, — яка пробуджується під час вдумливого розмислу над фактами. Легенда про Дух, що витає над хаосом, можливо, виникла саме з невиразного усвідомлення цієї сили. У нашому випадку вона виявилася в тому, що для пояснення світла в простір подумки перенесено, у відповідно перетвореному вигляді, механізм звуку. Ми добре знаємо, від чого залежить швидкість звуку: якщо зменшити густину середовища, зберігши його пружність, швидкість зросте; якщо збільшити пружність за сталої густини — вона теж зросте. Отже, мала густина й висока пружність — дві необхідні умови для швидкого поширення хвиль. Тим часом відомо, що світло рухається з разючою швидкістю — 185 тисяч миль за секунду. Як можлива така швидкість? Сміливо припустивши, що в просторі існує середовище з належним ступенем розрідженості та пружності. Нехай це й буде наша вихідна точка: наділимо це середовище ще однією-двома необхідними властивостями, поводитимемося з ним суворо за законами механіки, надамо кожному крокові нашого умовиводу сили строгого силогізму — і перенесемо таким чином побудову зі світу уяви у світ чуттєвого досвіду. Тоді подивімося: чи не приведе кінцевий результат наших міркувань саме до тих явищ світла, які підтверджуються як повсякденним знанням, так і найтоншим експериментом? Якщо в усьому розмаїтті цих явищ, навіть найвіддаленіших і найскладніших, вихідна концепція незмінно приводить нас до істини; якщо в природі не знаходиться жодного факту, що суперечив би нашим висновкам, а навпаки — з усіх боків надходять згода й підтвердження; якщо, понад те, подібно до випадку з конічним заломленням і в низці інших випадків, ця концепція відкрила перед нами явища, яких раніше ні око не бачило, ні розум не передбачав, — тоді, гадаю, таку концепцію вже важко вважати лише довільним плодом наукової фантазії. Під час її створення та синтетична й творча здатність, у якій розум і уява злиті воєдино, вивела нас, можна припустити, у світ не менш реальний, ніж той, що дається чуттям і самими чуттями ж підтверджується.
Утім, я аж ніяк не хочу цим самим закріпити вас непорушно ні в цій, ні в якійсь іншій теоретичній конструкції. Попри всю нашу віру в неї, розумно зберегти її гнучкість і здатність до зміни. Ба більше, ви можете заперечити, що хоча явища й поводяться ніби така середа існувала, остаточного доказу її реальності досі немає. Аж ніяк не стану заперечувати ту міру обґрунтованості, на яку має право претендувати це зауваження. Спробуймо за допомогою аналогії оцінити силу такого доводу. Ви вірите, що вас оточує в суспільстві безліч розумних істот, подібних до вас. Мабуть, ви певні в цьому так само твердо, як у чому завгодно іншому. Але на чому ґрунтується ця віра? Єдино на тому, що оточення поводиться «ніби» воно було розумним; це — лише гіпотеза, але вона пояснює факти. Візьмімо показовий приклад: ви вірите, що наш президент — розумна істота. Чому? Не існує відомого методу, за допомогою якого хтось із нас міг би накласти свій розум на розум іншого й тим самим продемонструвати збіг у володінні розумом. Отже, якщо ви вважаєте президента розумним, то лише тому, що він поводиться «ніби» був таким. І, як у випадку з ефіром, за межі цього «ніби» ви вийти не можете. Скажу більше: не здивуюся, якщо при уважному зіставленні вихідних даних для обох цих гіпотез багато здоровомисних людей дійдуть висновку, що в ефіру — кращі позиції.
Це всеохопне середовище — так званий світлоносний ефір — є не джерелом, а носієм хвильового руху. Воно сприймає й передає коливання, але не створює їх. Звідки ж походять рухи, які воно переносить? Переважно — від світних тіл. Але під рухом світного тіла я маю на увазі не його видимий рух — скажімо, мерехтіння полум’я свічки або викиди червоних протуберанців по краю Сонця. Я говорю про внутрішній, прихований рух атомів або молекул цього світного тіла. Однак тут слід виявити певну стриманість. Багато сучасних хіміків не бажають говорити про атоми й молекули як про реальні сутності. Їхня обережність спонукає їх не доходити до ясної, виразної, механічно зрозумілої атомістичної теорії Дальтона чи якоїсь її різновиди, а натомість обмежуватися лише доктриною кратних відношень. Я поважаю цю обережність, хоча й вважаю, що в цьому разі вона не цілком виправдана. Адже ті самі хіміки, які ухиляються від понять атомів і молекул, без вагань приймають хвильову теорію світла. Як і ви, як і я, вони всі без винятку вірять у існування ефіру та його світлових хвиль. Давайте замислимося, що ця віра тягне за собою. Знову покличте на допомогу уяву й уявіть собі ряд звукових хвиль, що поширюються в повітрі. Простежте їх до їхнього джерела — і що ви там знайдете? Конкретне, відчутне, вібруюче тіло. Це можуть бути голосові зв’язки людини, труба органа або натягнута струна. Тепер так само простежмо до джерела ланцюг ефірних хвиль — пам’ятаючи при цьому, що ефір — це речовина: щільна, пружна й здатна до рухів, підпорядкованих і визначуваних механічними законами. Що ж тоді ви сподіваєтеся знайти як джерело ряду ефірних хвиль? Чи погодиться ваша уява прийняти в цій ролі якесь «вібруюче кратне відношення», числове співвідношення в стані коливання? Гадаю, що ні. Такою абстракцією неможливо завершити будівлю теорії. Наукова уява, чия компетенція тут незаперечна, вимагає як джерела й причини ефірних хвиль частинки вібруючої матерії, такої самої визначеної, хай навіть украй малої, як і та, що породжує музичний звук. Таку частинку ми й називаємо атомом або молекулою. Гадаю, що спрямований розум, який прагне чіткості без ореолу туманності, зрештою неминуче прийде до цього образу.
Щоб зв’язність думки зберігалася впродовж усього цього міркування, щоб брак знання або випадкові провали пам’яті не утворили в нашій картині розривів, я маю намір тепер швидко пройти ту частину матеріалу, яка, ймовірно, знайома більшості з вас, але з якою мені хотілося б, щоб були знайомі всі. Хвилі, збуджувані в ефірі коливаннями атомів світних тіл, різняться за довжиною й амплітудою. Амплітуда — це розмах коливань окремих частинок хвилі. Для водяних хвиль це висота гребеня над западиною; довжина хвилі — відстань між двома послідовними гребенями. Сукупність хвиль, що випромінюються Сонцем, можна в загальних рисах поділити на дві категорії: одні здатні збуджувати зір, інші — ні. Але й самі світлові хвилі значно різняться між собою за розміром, формою та силою. Довжина найдовшої з цих хвиль приблизно вдвічі перевищує довжину найкоротшої, а амплітуда найдовшої, ймовірно, у сто разів перевищує амплітуду найкоротшої. Тим часом сила або енергія хвилі — а в термінах відчуттів це означає інтенсивність світла — пропорційна квадрату амплітуди. Отже, за стократної амплітуди енергія найбільших світлових хвиль буде в десять тисяч разів більшою, ніж у найменших. Це цілком правдоподібно. Я наводжу ці цифри не заради суворої числової точності, а щоб дати вам виразне уявлення про ті відмінності, які, найімовірніше, існують між світловими хвилями. А якщо взяти до уваги весь спектр сонячного випромінювання — як невидимі, так і видимі хвилі, — я вважаю, що енергія найпотужнішої хвилі може перевищувати енергію найслабшої в мільйон разів.
Перетворюючись на свої чуттєві еквіваленти, різні світлові хвилі породжують різні кольори. Так, наприклад, червоний колір зумовлюють найдовші хвилі, фіолетовий — найкоротші, а зелений — хвилі проміжної довжини й амплітуди. Під час переходу з повітря в речовини з більшою заломлювальною здатністю — такі як скло, вода або сірковуглець — усі хвилі сповільнюються, але найбільше — короткі. Це дає змогу відокремити хвилі різних класів одна від одної, інакше кажучи — розкласти світло. Пропущені крізь заломлювальну призму, сонячні хвилі відхиляються від свого початкового шляху на різні кути: червоні — найменше, фіолетові — найбільше. Таким чином, хвилі ніби розтягуються й малюють на білому екрані, поставленому для їхнього приймання, сонячний спектр. Строго кажучи, спектр містить нескінченну кількість відтінків, але межі мови й наших здатностей до розрізнення призводять до того, що його прийнято ділити на сім ділянок: червону, помаранчеву, жовту, зелену, блакитну, індиго та фіолетову. Це так звані сім основних або призматичних кольорів. Окремо або в різних поєднаннях сонячні хвилі дають усі кольори, що трапляються в природі й використовуються в мистецтві. У сукупності ж вони справляють відчуття білого. Чисте, нерозкладене сонячне світло — біле; і якщо зменшити всі його складові хвилі пропорційно, то, хоч інтенсивність світла й знизиться, воно залишиться білим. Білість альпійського снігу під сонячним світлом ледь переносна для ока. Той самий сніг під хмарним небом теж залишається білим. Хмари послаблюють світло, відбиваючи його, і коли ми піднімаємося над хмарним покривом — наприклад, на альпійську вершину або на пік Сноудон — і бачимо, як сонце освітлює хмари під правильним кутом, вони здаються сліпучо білими. Звичайні хмари, взагалі кажучи, поділяють сонячне світло, що падає на них, на дві частини — відбиту й пропущену, причому в обох пропорції хвильових складових, які дають відчуття білого, істотно зберігаються.
Слід зрозуміти, що ці умови білизни не виконувалися б, якби всі хвилі послаблювалися однаково або на одну й ту саму абсолютну величину. Послаблення має відбуватися пропорційно, а не рівномірно. Якщо під час відбиття хвилі червоного світла зменшуються вдвічі, то, щоб зберегти світло білим, хвилі жовтого, помаранчевого, зеленого й блакитного теж мають зменшитися вдвічі. Коротко кажучи, зменшення має відбуватися не на одну й ту саму абсолютну величину, а на однакові частки. У білому світлі енергія довгих хвиль завжди має значно переважати енергію коротких. Інакше фізіологічний корелят малих хвиль — синій — домінував би в наших відчуттях.
Бажання зробити наші мислені образи якомога повнішими спонукає мене докладно зупинятися на цих відомих моментах; з тієї самої причини я затримаюся й на інших. Але тут мене мимоволі відволікають власні роздуми. Коли я згадую, як впливає обід на нервову систему, і як ця система пов’язана з тими розумовими силами, які я нині закликаю; коли згадую, що загальний досвід людства встановив певні критерії досконалості для післяобідньої промови — і коли думаю про те, наскільки ці критерії нині далекі від дотримання, — усе це мало втішає людину, яка прагне справити гідне враження на своїх ближніх узагалі, а на членів Британської асоціації зокрема. Мій теперішній стан, мабуть, споріднений зі станом ефіру, який учені визначають як сукупність коливань. А найгірше те, що якщо ви не спростуєте нині усталеного судження про вплив обіду й не доведете власним прикладом, що загальне правило може мати винятки (а для декого це буде великим досягненням), то мої внутрішні коливання, ймовірно, стануть лише боліснішими. Але я згадую підбадьорливі слова одного натхненного, хай і неканонічного, автора, який в Апокрифах наставляє нас: «Страх — поганий порадник». Дозвольте ж мені вигнати цей страх і з довірою сподіватися, що ви всі відкладете те солодке дрімотне стано́вище, яке за таких обставин часто виявляється нерозривно пов’язаним з обідом, і що ви з мужністю — як чоловічою, так і жіночою — продовжите разом зі мною дослідження ефіру та його хвиль, проникаючи в сфери, які досі перетинали лише передові розвідники науки.
Ефірні хвилі відбиваються не лише від хмар, твердих тіл і рідин, а й під час переходу з розрідженого повітря в густіше або з густого — в легше; частина хвильового руху завжди відбивається. Тим часом наша атмосфера безперервно змінюється за густиною від верхніх шарів до нижніх. Для ясності уявлень буде корисно уявити її як таку, що складається з низки тонких концентричних шарів або оболонок повітря, у кожній з яких густина стала, а під час переходу від одного шару до іншого відбувається невелика й різка зміна густини. На межах цих шарів світло частково відбиватиметься; їхня дія буде практично такою самою, як і в реальної атмосфери. А тепер прошу вашу уяву уявити сам акт цього відбиття. Що станеться з відбитим світлом? Оскільки атмосферні шари звернені до Сонця опуклими боками, вони подібні до безлічі слабких опуклих дзеркал; і відразу стає зрозуміло, що світло, відбите від цих поверхонь за законом дзеркального відбиття, не може досягти поверхні Землі — воно розсіюється в просторі.
Однак, хоча сонячне світло й не відбивається таким чином від повітряних шарів назад до Землі, існують незаперечні свідчення того, що світло небесного склепіння є відбитим світлом. Можна було б навести найпереконливіші докази, але досить узяти до уваги такий факт: ми отримуємо світло одночасно з усіх ділянок небесної півсфери. Світло неба приходить до нас під кутами до напряму сонячних променів, а часом і просто їм назустріч; такий поперечний і зустрічний рух хвиль може пояснюватися лише їхнім відбиттям від самого повітря або від частинок, зважених у ньому. Крім того, очевидно, що на відміну від дії хмар, небо відбиває сонячне світло не в тих пропорціях, які дають білий колір. Небо блакитне, а це вказує на нестачу довгих хвиль. Під час пояснення кольору неба першим за аналогією напрошується запитання: а чи не блакитне саме повітря? Справді, блакитність повітря нерідко пропонували як пояснення блакитного кольору неба. Але розсуд, що спирається на спостереження, одразу заперечує: якби повітря було блакитним, як пояснити, що світло вранішнього й призахідного сонця, проходячи крізь величезні товщі повітря, стає жовтим, помаранчевим або навіть червоним? Проходження білого сонячного світла крізь блакитне середовище аж ніяк не могло б призвести до його почервоніння. Отже, гіпотеза блакитного повітря неспроможна. Насправді той агент, чи то речовина, чи то певний стан середовища, який посилає нам світло неба, діє дихроїчно: відбите світло — блакитне, пропущене — помаранчеве або червоне. Тим самим виявляється різка відмінність між природою небесного середовища та звичайних хмар, які такою дихроїчною здатністю не володіють.
Силою уяви й розуму, що діють спільно, ми можемо проникнути й у цю таємницю. Хмара не розрізняє розміри ефірних хвиль: вона відбиває їх усі однаково. Вона не виявляє вибіркової дії. Причина цього, вочевидь, полягає в тому, що частинки хмари настільки великі порівняно з довжиною ефірних хвиль, що відбивають їх усі без розбору. Подібно до того як високий морський урвиськ відбиває і могутні океанські хвилі, і легку рябь, спричинену крилом морського птаха, так і перед великими відбивними поверхнями відмінності в довжині ефірних хвиль можуть втрачати значення. Але тепер припустімо, що відбивні частинки, навпаки, дуже малі порівняно з довжиною хвиль. У такому разі, замість того щоб більша частина хвилі була відбита, лише мала її частка буде розсіяна; основна маса хвилі пройде повз частинку майже без відбиття. Уявімо тепер, що в атмосферу внесено жменю таких найдрібніших сторонніх частинок, і уявімо собі їхню взаємодію із сонячними хвилями. Хвилі всіх довжин стикатимуться з цими частинками, і під час кожного зіткнення частина падаючої хвилі відбиватиметься. Усі хвилі спектра — від крайніх червоних до крайніх фіолетових — зазнають цього впливу. Але в яких пропорціях розсіюватимуться хвилі? Чітке уявлення про процес допоможе нам наперед передбачити результат досліду. Пам’ятаючи, що відношення червоних хвиль до синіх приблизно таке саме, як відношення океанських валів до ряби, поставимо запитання: чи здатні такі малі частинки розсіювати всі хвилі в однакових пропорціях? Ні — і трохи роздумів переконають вас у цьому. Отже, поява кольору неминуче супроводжує процес розсіювання. Розмірність — поняття відносне: що меншою є довжина хвилі, то більшою щодо неї стає будь-яка частинка, з якою вона стикається, і то більшою є частка хвилі, відбита цією частинкою. Якщо покласти камінчик на шляху кільцевих ряби, що виникають від падіння важких дощових крапель на спокійну воду, він відбиватиме значну частину цієї ряби; а от від більшої хвилі він відбиватиме лише мізерну частку. Ми вже з’ясували, що щоб світло залишалося білим, співвідношення його складників не мають змінюватися. Однак у процесі розсіювання на таких малих частинках ці співвідношення порушуються: непропорційно велика частка коротких хвиль розсіюється, і внаслідок цього в розсіяному світлі переважає синій колір. Інші кольори спектра також присутні, але в менших кількостях. В ідеалі мають бути представлені всі — від фіолетового до червоного — але з поступовим зменшенням частки довгих хвиль.
Таким чином, ми уявили собі певний фізичний процес і, приймаючи хвильову теорію за основу, логічно дійшли висновку, що якщо в атмосфері є частинки, розміри яких малі порівняно з ефірними хвилями, то світло, розсіяне цими частинками, буде саме таким, яким ми його й спостерігаємо в лазуровому небесному склепінні. Під час спектрального аналізу цього світла справді виявляються всі кольори спектра — але саме в тих пропорціях, до яких ми дійшли у своїх міркуваннях.
Тепер звернімо увагу на те світло, яке проходить між частинками без розсіювання. Яким буде його кінцевий вигляд? Унаслідок послідовних зіткнень із частинками біле світло поступово втрачає свої короткі хвилі; відповідно, воно дедалі більше втрачає синю складову. Результат можна передбачити. На невеликих відстанях таке світло, що пройшло крізь середовище, здаватиметься жовтуватим. Але що нижче сонце опускається до обрію, то довшим стає атмосферний шлях світла, а отже, зростає й кількість частинок, що розсіюють його. Вони по черзі віднімають від світла фіолетові, індигові, сині хвилі й навіть порушують баланс зеленої складової. У підсумку світло, що пройшло крізь середовище, має переходити від жовтого до помаранчевого, а потім до червоного. Саме це ми й спостерігаємо в природі. Так, якщо відбите світло опівдні дарує нам насичену лазур альпійського неба, то світло, що пройшло крізь середовище, на заході сонця забарвлює альпійські сніги в теплий пурпуровий тон. Ці явища цілком узгоджуються з тим, ніби наша атмосфера була б середовищем, злегка замутненим механічним зважуванням надзвичайно малих сторонніх частинок.
Тут, як і раніше, ми стикаємося з нашим скептичним «ніби-то». Це — своєрідний паразит науки, який завжди готовий укорінитися й прорости там, де філософія виявляє слабину. Але міцна філософська конституція не дає паразитові прижитися, і в нашому випадку, у міру заглиблення в явища, впевненість зростає, немов здоров’я, що міцнішає, аж поки зрештою хворобу сумніву не буде цілковито подолано. Першим природним запитанням тут є таке: чи справді можна експериментально довести, що малі частинки поводяться так, як було описано? Безперечно. Кожен із вас може сам поставити відповідний дослід. Смола у воді не розчиняється, але розчиняється в спирті; і якщо спиртовий розчин смоли крапнути у воду, смола негайно виділяється у вигляді твердих частинок, роблячи воду каламутною. Ступінь крупності цього осаду залежить від кількості розчиненої смоли: можна отримати як грубі пластівці, так і найдрібнішу суспензію. Професор Брюкке вказав ті пропорції, за яких утворюються частинки, особливо придатні для нашої мети. Один грам чистого мастикового лаку розчиняють у 87 грамах абсолютного спирту, і прозорий розчин, що утворився, по краплі вводять у склянку з чистою водою, яку енергійно перемішують. Унаслідок цього утворюється надзвичайно тонкий осад, що виявляє свою присутність впливом на світло. Якщо поставити за склянкою темний фон і спрямувати на неї світло згори або спереду, середовище в склянці буде виразно синім. Можливо, це не така досконала лазур, яку мені доводилося спостерігати цього року в Альпах у особливо ясні дні, але цілком гідний небесно-блакитний відтінок. Крапля мила у воді дає легкий блакитнуватий тон. Лондонське, а, на жаль, і ливерпульське молоко набуває подібного відтінку з тієї самої причини. Гельмгольц, із властивою йому іронією, зауважив, що блакитні очі — це просто каламутне середовище.
Вплив каламутних середовищ на світло ще Ґете ілюстрував у своїх дослідах: хоч він і не знав хвильової теорії, його експерименти привели його до думки, що небесний звід — це освітлене каламутне середовище, за яким — темрява космосу. Він описував шибки, які здаються яскраво-жовтими, коли світло проходить крізь них, і прекрасного синього відтінку — коли відбивають світло. Професор Стокс, який, імовірно, першим правильно зрозумів природу дії малих частинок на ефірні хвилі, також описував подібні шибки. Чудові їхні зразки можна знайти у Сальвіаті на Сент-Джеймс-стріт. Те, що художники називають «холодком» на поверхні картини, вочевидь, пояснюється тим самим явищем: внаслідок розсіювання на найдрібніших частинках коричневі тони живопису часом набувають нальоту, що нагадує іній на сливі. Протерши лак шовковою хусткою, можна відновити оптичну однорідність — і холодок зникає. Кілька років тому я бачив, як містер Герст ставив у Церматті досліди з каламутною водою річки Вісп, насиченою найтоншими частинками, принесеними льодовиками. Коли воду залишали в спокої на день-два, грубі частинки осідали, але найдрібніші залишалися у зваженому стані й надавали воді виразного блакитнуватого відтінку. Блакитність деяких альпійських озер почасти пояснюється тим самим. Професор Роско описав кілька аналогічних випадків. У визначній статті покійний директор Форбс показав, що пара, яка виходить із запобіжного клапана локомотива, за певного ступеня конденсації демонструє кольори неба: синій — у відбитому світлі, оранжевий або червоний — у прохідному. Почасти такий самий ефект, як зауважив Ґете, спостерігається і в диму від торфу. Понад десять років тому я розважався в Кілларні, спостерігаючи димові стовпи, що здіймалися в безвітряний день із димарів селянських хат. Легко було проектувати нижню частину стовпа на темні сосни, а верхню — на яскраву хмару. У першому випадку дим здавався синім (у відбитому світлі), у другому — червонуватим (у прохідному). Звісно, такий дим ще не цілком перебуває в стані, який дає альпійський захід, але вже є кроком у цьому напрямі. Той тонкий осад, про який ішлося у Брюкке, дає жовтуватий колір у прохідному світлі; але якщо посилити його концентрацію, можна зробити так, щоб денне біле світло стало таким само рубіновим, як сонце, видиме крізь дим Ливерпуля або на альпійському обрію. Втім, я не наводжу як приклад грубий вугільний дим для ілюстрації дії малих частинок, оскільки такий дим швидко поглинає й руйнує сині хвилі замість того, щоб спрямувати їх до ока спостерігача.
Усі ці різноманітні факти, так само як і безліч інших, про які нині немає змоги говорити, пояснюються за допомогою одного загального принципу: коли розсіювальні частинки малі порівняно з довжиною хвиль, у відбитому світлі виявляється надлишкова частка коротких хвиль, а в світлі, що пройшло крізь середовище, — надлишкова частка довгих, порівняно з їхніми початковими пропорціями в білому світлі. Фізіологічним наслідком цього є те, що у відбитому світлі переважає синій колір, а в світлі, що пройшло, — оранжевий або червоний. А тепер рушмо далі в нашому дослідженні. Сучасні мікроскопи дають нам змогу без труднощів розрізняти об’єкти діаметром до однієї п’ятдесятитисячної частки дюйма. Це менше за довжину хвилі червоного світла. Насправді ж чудовий мікроскоп дає змогу побачити об’єкти з діаметром, що не перевищує довжини найкоротших хвиль видимого спектра. Отже, за допомогою мікроскопа можна піддати розсіювальні частинки прямому експериментальному випробуванню: якщо вони за розміром порівнянні з довжиною світлових хвиль, ми неминуче їх побачимо; якщо не побачимо — значить, вони менші. Я передав нашому головуючому пляшечку із суспензією частинок Брюкке, у концентрації та розмірі частинок більшою, ніж ті, що вивчав сам Брюкке. Рідина була каламутно-блакитною, і містер Гексли застосував до неї максимальне збільшення свого мікроскопа. Тоді він переконав мене, що якби в рідині були частинки хоча б однієї стотисячної частки дюйма в діаметрі, вони не могли б вислизнути від спостереження. Але жодних частинок видно не було: каламутна рідина під мікроскопом не відрізнялася від дистильованої води. Брюкке, до речі сказати, також установив, що ці частинки мають ультрамікроскопічні розміри.
Однак у нас є можливість ще ближче відтворити в лабораторних умовах природні обставини цієї задачі. Як відомо багатьом із вас, у повітряному середовищі можна створювати штучні «небеса» й демонструвати їхню повну відповідність природним — причому з виявом низки цілком несподіваних ефектів. Ба більше, завдяки безперервному процесові росту ми можемо встановити зв’язок між цією небесною матерією (якщо дозволено буде так висловитися) з одного боку — і молекулярною матерією, а з другого — з матерією в макроскопічних масах. Для ілюстрації наведу експеримент, описаний паном Морреном із Марселя на останніх зборах Британської асоціації. Сірка й кисень сполучаються з утворенням сірчистого ангідриду (SO₂). Саме цей задушливий газ ми відчуваємо, коли запалюємо сірчаний сірник. Молекула сірчистого ангідриду складається з двох атомів кисню й одного атома сірки. Останнім часом неодноразово було показано, що ефірні хвилі, які виходять від сильного джерела — такого, як Сонце або електрична дуга, — здатні розхитувати зв’язки атомів у молекулах газу. Хімік назвав би це «розкладом світлом», але оскільки ми тут досліджуємо силу й функцію наукової уяви, слід постійно тримати в пам’яті фізичні образи, що стоять за цими словами. Тому я скажу чітко й виразно: ефірні хвилі руйнують молекулярні зв’язки сірчистого ангідриду. Якщо помістити цей газ у відповідну посудину, поставити її в темну кімнату й пропустити крізь неї потужний пучок світла, спочатку ми нічого не побачимо — посудина з газом здаватиметься такою ж порожньою, як вакуум. Однак невдовзі вздовж світлового пучка почне проступати гарний небесно-блакитний колір — наслідок появи вивільнених частинок сірки. Деякий час цей блакитний колір посилюється, потім починає набувати білуватого відтінку, а далі — стає майже білим. За достатньо тривалого впливу пучка вся посудина заповнюється густою хмарою сірчаних частинок, які можна зробити видимими за допомогою відповідних методів.
Отже, тут ефірні хвилі розривають хімічні зв’язки й вивільняють речовину — сірку, яка за звичайної температури є твердим тілом і тому невдовзі стає доступною для органів чуття. Спочатку ми маємо вільні атоми сірки — вони невидимі й не здатні помітно збуджувати сітківку розсіяним світлом. Але потім ці атоми поступово поєднуються, утворюючи частинки, що продовжують зростати в міру злиття, аж поки за хвилину-дві не досягають стадії, на якій стають небесною матерією. У цьому стані вони ще невидимі самі по собі, але здатні породжувати такі світлові коливання, які дають оку відчуття небесної блакиті. У такому стані вони можуть залишатися досить довго, причому мікроскоп не в змозі їх зафіксувати. Однак ріст триває, і частинки поступово переходять у стан хмари, коли вони вже не можуть вислизнути від озброєного ока. Таким чином, без жодного стрибка чи розриву ми простежуємо перехід матерії від молекулярного стану — до макроскопічного, небесна матерія постає в цьому процесі як проміжна ланка.
Замість сірчистого ангідриду ми могли б вибрати з десяток інших речовин — і з будь-якою з них отримати той самий ефект. У низці випадків — імовірно, навіть у всіх — вдається утримувати матерію в небесному стані протягом 15–20 хвилин за безперервної дії світла. Упродовж цих 15–20 хвилин частинки постійно збільшуються в розмірах, але не виходять за межі, потрібні для створення небесної блакиті. Якщо поставити перед вами два посудини з такою небесною матерією, неважко буде цілком виразно визначити, в якій із них частинки більші. Сітківка вельми чутлива до відмінностей у світлі, особливо коли око перебуває в порівняній темряві, а кількість світлових коливань, що падають на неї, невелика. Більші частинки виказують себе тим, що розсіяне ними світло стає білішим. Тепер згадайте спостереження, або спробу спостереження, яку здійснював наш Голова, коли не зміг розрізнити частинки мастики в середовищі Брюкке — і, згадавши це, простежте за подальшим ходом думки. Я дозволив пучкові світла діяти на певну пару. За дві хвилини з’явилася лазур, але й через 15 хвилин вона не перестала бути лазур’ю. За станом цієї блакиті та за іншими ознаками через 15 хвилин можна було з певністю сказати, що це був блакитний колір, породжений частинками, завідомо меншими, ніж ті, які містер Гакслі марно намагався виявити під мікроскопом. Як уже було сказано, ті частинки мали бути меншими за одну стотисячну дюйма в діаметрі. А тепер прошу вашу уяву відповісти на таке запитання: якщо ці частинки росли безперервно протягом 15 хвилин і наприкінці цього часу все ще залишалися меншими, ніж ті, які не вдалося виявити навіть за максимального збільшення, — якими ж мали бути їхні розміри на початку росту? Який образ ви взагалі можете скласти собі про величину таких частинок? Просторові відстані зоряного неба викликають у нас невиразне відчуття безмежності, не лишаючи в умі чіткого уявлення; так само й розміри, з якими ми маємо тут справу, бентежать нас, тільки в протилежному напрямі. Ми вступаємо у світ таких нескінченно малих величин, перед якими навіть тестові об’єкти мікроскопа здаються буквально велетенськими.
Спираючись на їхню прозорість для зоряного світла та на інші міркування, сер Джон Гершель дійшов разючих висновків щодо густини й маси комет. Ви знаєте, що ці надзвичайні й загадкові тіла часом викидають хвости завдовжки 100 мільйонів миль і до 50 тисяч миль завширшки. Діаметр Землі — 8 тисяч миль. І Земля, і небо, і значна частина простору за його межами вільно вміщуються в сфері діаметром 10 тисяч миль. Уявімо собі, що ми повністю заповнили цю сферу кометною речовиною й узяли її за одиницю виміру. Простий розрахунок показує, що для утворення кометного хвоста таких розмірів знадобилося б близько 300 тисяч таких одиниць. А тепер припустімо, що вся ця речовина зібрана й стиснена до відповідної густини. Яким, на вашу думку, буде її об’єм? Сер Джон Гершель, імовірно, сказав би вам, що весь цей матеріал можна було б вивезти за один раз на возі, запряженому однією конякою. Мабуть, і не повної кінської сили знадобилося б, щоб прибрати весь цей кометний пил. Після цього, гадаю, ви вже не вважатимете надто сміливою ту думку, яка іноді спадала мені на думку щодо кількості матерії в нашому небі. Уявімо собі оболонку, що оточує Землю на висоті, більшій за шар грубих частинок, які утримуються в нижніх шарах повітря, — скажімо, на висоті Маттергорна або Монблана. Поза цією оболонкою розкидається темно-синє небо. Тепер уявімо, що весь атмосферний простір за цією оболонкою очищено, а вся небесна матерія в ньому ретельно зібрана. Якою, на вашу думку, є її ймовірна кількість? Я не раз думав, що цілком можливо вмістити її в дамську дорожню валізу. Мені навіть здавалося, що й у чоловічий саквояж — а може, й у табакерку — вона б цілком увійшла. І навіть якби було неможливо так сильно ущільнити реальне небо, я анітрохи не сумніваюся, що небо, таке ж обширне й таке ж прекрасне на вигляд, як наше, можна було б створити з такої кількості матерії, яка вмістилася б на долоні.
Хоча маса цих частинок мізерна, про їхню колосальну кількість можна судити за суцільним характером небесного світла. Лазур небесного склепіння виявляється не окремими плямами й не розсипаними цятками. Для спостерігача на вершині Монблану небесна синява така ж рівна й однорідна, як поверхня найщільнішого мармуру. Жоден мармуровий купол не виявив би більшої суцільності. І містер Глейшер підтвердить вам, що якби нашу гіпотетичну оболонку було піднято на висоту, удвічі більшу за Монблан, лазур і далі залишалася б над головою. Ці небесні частинки розсіяні всюди в атмосфері. Вони заповнюють альпійські долини, немов найтонша вуаль, розвішана перед схилами соснових лісів. Часом вони так оповивають вершини світлом, що стирають їхні обриси. Цього року мені довелося бачити Вайсгорн, ніби розчинений в опалесцентному повітрі. За допомогою відповідних інструментів можна приглушити блиск, який ці частинки спрямовують в око, — і тоді вершина, досі прихована, раптом набуває чіткості обрисів. Це зникнення подібне до зняття вуалі. Тут заважає не оптична непрозорість частинок, а саме світло, що заповнює око. Удень це світло цілком гасить зорі; навіть у місячному сяйві воно здатне приховати від нас зорі від п’ятої до одинадцятої величини. Його можна уподібнити до шуму, що заглушає шепіт, — у цьому разі зоряне сяйво. Яка ж природа цих світних частинок? Уславлений Де ла Рів приписував альпійську імлу в ясну погоду органічним зародкам, що ширяють у повітрі. Можливість існування зародків у такій кількості нерідко вважали абсурдною. Стверджували, що таке густе скупчення неодмінно затемнило б повітря. На гаданій неможливості такої їхньої кількості без перешкод для сонячного світла ґрунтували серйозний аргумент прихильники теорії самозародження. Подібні доводи використовували також противники теорії зародків у поясненні епідемічних хвороб. Обидві сторони з тріумфом пропонували вдатися до мікроскопа й аналітичних терезів, щоб розв’язати суперечку. Але такі аргументи абсолютно неспроможні. Не висловлюючи тут ані найменшої згоди з гіпотезою Де ла Ріва, не заперечуючи наразі проти вчення про самозародження і не висловлюючи жодної визначеної позиції щодо теорії зародків, я лише вкажу на такий факт: в атмосфері є частинки, які вислизають і від мікроскопа, і від терезів, які не затемнюють повітря, і які, проте, присутні в такій безлічі, що біблійне порівняння з піском морського берега поруч із цим видається применшенням.
Різні судження людей із цих та інших питань, можливо, почасти пояснюються дією закону відносності, такого важливого у філософії. Згідно з цим законом, враження, які справляють на нас обставини або їхні поєднання, залежать від нашого попереднього стану. Двоє мандрівників, що стоять на одній вершині, — один піднявся туди з рівнини, другий спустився з вищої точки, — сприйматимуть навколишню картину по-різному. Для одного природа буде розкриватися, для другого — стискатися, і почуття їхні неминуче різнитимуться, оскільки вихідні стани в них такі несхожі. У наукових судженнях дія закону відносності також може відігравати значну роль. Для двох учених — одного, вихованого в «школі чуттів», де панує спостереження, і другого, звиклого мислити в термінах уяви та концепцій атомів і молекул, про які ми не раз говорили, — об’єкт розміром в одну п’ятдесятитисячну дюйма видаватиметься по-різному. Один «спускається» до нього з макроскопічних висот, другий «підіймається» до нього з молекулярних низин. Для першого він малий, для другого — великий. Те саме стосується й сприйняття найдрібніших форм життя, видимих у мікроскоп. Для одного вони майже межуватимуть із останніми частинками матерії; він легко уявляє собі молекули, з яких вони безпосередньо виникли, — для нього від атома до організму лише один крок. Для іншого ж між ними він бачить незліченні органічні переходи. Порівняно з його уявленням про атоми, навіть найдрібніші вібріони й бактерії мікроскопічного поля — мов бегемот або левіафан. Закон відносності може почасти пояснити й різницю поглядів цих двох людей на питання про самозародження. Доза доказів, яка цілком задовольняє одного, виявляється цілковито недостатньою для другого; і якщо для одного останній сміливий захист і разючий розвиток цього вчення здаються цілком переконливими, то для другого вони радше нав’язують невдячне завдання їхнього подальшого спростування.
Сподіваюся, пане голово, що ви — людина, яку несприятливі обставини зробили біологом, але яка й досі зберігає живу прихильність до того кола досліджень, для якого природа вас призначила і яке ви так могли б прикрасити, — вибачте мені перед вашими колегами, якщо скажу, що дехто з них, вочевидь, не цілком усвідомлює ту колосальну відстань, яка відділяє мікроскопічну межу від молекулярної, а тому іноді послуговується термінологією, здатною ввести в оману. Коли, наприклад, вміст клітини описують як цілком однорідний, як абсолютно безструктурний — лише тому, що мікроскоп не дає змоги розрізнити там структуру, — я вважаю, що в такому разі мікроскоп починає відігравати згубну роль. Невелике розмірковування ясно покаже кожному з вас, що мікроскоп не може мати голосу в питанні про структуру зародка. Дистильована вода за своєю однорідністю куди перевершує вміст будь-якого, хай би й найпростішого, органічного зародка. Чому ж вона перестає стискатися при 39° за Фаренгейтом і починає розширюватися аж до замерзання? Це структурний процес, який мікроскоп не в змозі зафіксувати — і навряд чи коли-небудь зможе, за будь-якого мислимого вдосконалення. Помістіть цю воду в поле електромагніта й спрямуйте на неї мікроскоп. Чи побачите ви хоч якісь зміни під час збудження магніту? Абсолютно жодних. Тим часом у рідині відбуваються глибокі й складні зміни. Передусім частинки води набувають діамагнітної поляризації; по-друге, під дією механічного напруження їхніх молекул виникає структура, в силу якої рідина починає обертати площину поляризації променя світла суворо визначеним чином — як за величиною, так і за напрямом. Було б надзвичайно цікаво — і для мене, і для вас — якби тут був присутній один чоловік, чиє блискуче уявлення вже спрямоване на цю проблему і хто зміг би дати нам побачити ті переплетені молекулярні процеси, що лежать в основі обертання площини поляризації під дією магнітної сили. У розгляді цього питання він уже перебував у світі матерії та руху, куди мікроскопові немає доступу і де він не може бути нам помічником. А таких випадків — незліченна безліч. Хіба не мають структури алмаз, аметист і незліченні інші кристали, створені в лабораторіях природи й людини? Авжеж, мають. Але що може сказати про цю структуру мікроскоп? Рівним рахунком нічого. Необхідно найтвердішим чином тримати в пам’яті: між межею мікроскопа і справжньою молекулярною межею — безмежний простір для всіляких перебудов і комбінацій. Саме тут вибудовуються полюси атомів, саме тут задається спрямованість їхніх здатностей, так що, коли ці полюси й здатності отримують змогу вільної дії в придатному середовищі, вони формують спершу зародок, а потім і повноцінний організм. Це первісне «строєве упорядкування» атомів, від якого залежить увесь подальший розвиток, вислизає від будь-якої гостроти зору, якою б досконалою вона не була. Через надзвичайну складність процесу — і задовго до того, як спостереження зможе тут бодай щось вловити — навіть найтренованіший розум і найвитонченіша, суворо дисциплінована уява відступають у подиві перед цією задачею. Ми мовчимо в захваті, який не може розвіяти жоден мікроскоп, і починаємо сумніватися не лише в потужності інструмента, а й у тому, чи володіємо ми взагалі інтелектуальними засобами, які колись дадуть нам змогу осягнути граничні структурні енергії природи.
Проте спекулятивна здатність — у якій уява відіграє таку важливу роль — усе одно спрямовується в такі сфери, де надія на достовірність, здавалося б, цілковито закрита. Ми думаємо, що хоча докладний аналіз тут, можливо, назавжди залишиться недоступним, загальні уявлення все ж досяжні. У всякому разі, очевидно, що за нинішніми межами мікроскопічного дослідження простягається величезне поле для праці спекулятивного розуму. Але тут можуть принести справжню користь лише ті вибрані душі, які вміють користуватися цією свободою, не зловживаючи нею, — які здатні оточити уяву міцними рубежами розуму. Для таких людей свобода настільки важлива, що заради її збереження можна пробачити й певну частку безтямності в менш міцних побратимів. У більш ніж одному сенсі містер Дарвін вельми щедро скористався науковою терпимістю свого віку. Він щедро запозичив у часу — у своїй теорії повільного розвитку видів; і так само сміливо він запозичив у матерії — у своїй теорії пангенезу. Згідно з цією теорією, зародок — уже сам по собі мікроскопічний — являє собою цілий світ малих зародків: не лише весь організм у цілому вміщено в ньому, а й кожна його частина має там своє особливе «насіння». Це, скажу прямо, вельми сміливе припущення щодо здатності матерії до поділу й розподілу своїх сил. Але доки ми не будемо абсолютно певні, що він тим самим переступає межі розуму, що він — хай і ненавмисно — суперечить спостережуваним фактам або доведеним законам (бо розум, подібний до розуму Дарвіна, свідомо проти факту чи закону ніколи не повстане), — доти, я думаю, нам слід виявляти обережність в обмеженні його інтелектуального горизонту. Якщо є бодай найменший сумнів, його слід тлумачити на користь свободи для такого розуму. Для нього сама по собі грандіозна можливість уже є рушійною силою, навіть якщо вона ніколи не буде повністю реалізована. Мені приємно думати, що факти й міркування, викладені в цій доповіді, радше підтримують Дарвіна, ніж спростовують його, що вони радше розширюють, ніж звужують обсяг простору, необхідний для польоту його сміливого розуму. Оскільки вони, як мені здається, показують цілковиту здатність матерії і сили — у сенсі їхньої подільності та розподілу — витримувати найтяжче навантаження, яке він досі на них покладав.
У випадку з містером Дарвіном спостереження, уява й розум, діючи спільно, з разючою проникливістю та успіхом зуміли простежити певний відтинок лінії біологічної спадкоємності в минуле. Орієнтуючись на аналогію, у своєму «Походженні видів» він помістив біля витоків життя первинний зародок, з якого, за його задумом, можна було б вивести те дивовижне багатство й розмаїття форм життя, які нині населяють поверхню Землі. Навіть якщо це так, усе одно це не буде останньою точкою. Уява людини неминуче звернеться поза межі цього зародка і почне питати про його походження. Тут на певність сподіватися не доводиться, але, можливо, вдасться зібрати матеріал для обґрунтованої думки. У цьому напівмороку здогадів дослідник радо вітає будь-який проблиск і прагне підсилити його світло непрямими вказівками. Він вивчає методи природи в доступних йому епохах і світах, щоб тим виразніше будувати міркування про давніші епохи й світи. І хоча тут виключено ту міру достовірності, якою володіє експериментальне дослідження, уява не залишається зовсім без опори. Досліджуючи будову Сонячної системи, Кант і Лаплас дійшли висновку, що її різні тіла колись становили єдину, неподільну речовину; що матерії в туманній формі передувала матерія в щільній формі; що з плином епох відбувалася втрата тепла, за нею наставала конденсація, планети відокремлювалися одна за одною, і зрештою основна маса вогняної хмари, стискаючись, набула розмірів і щільності нинішнього Сонця. Сама Земля дає свідчення свого вогняного походження. У наші дні гіпотеза Канта й Лапласа дістає незалежну підтримку спектрального аналізу, який доводить, що одні й ті самі елементи є спільними для Землі та Сонця. Приймаючи таке пояснення формування нашої системи як імовірне, ми відразу ж відчуваємо бажання пов’язати теперішнє життя на планеті з її минулим. Нам хочеться знати бодай щось про нашу найвіддаленішу спорідненість. У момент свого відокремлення від центральної маси життя — у тому значенні, як ми його розуміємо, — навряд чи могло бути присутнє на Землі. Як же воно там виникло? Тут необхідно насамперед заохочувати благоговійне вільнодумство думки — вільнодумство, передуване суворою дисципліною, яка стримує сваволю в умоглядах. Навпаки, слід придушувати — і в науці, і поза нею — догматизм. А тепер я віддаю себе в розпорядження зібрання: готовий закінчити, але готовий і продовжити. Не маю права без запрошення нав’язувати вам не цілком оформлені уявлення, які поки що лише блукають, мов хмари, або починають згущуватися в більш визначені образи в сучасному науковому розумовому світі. Але якщо ви хочете, щоб я говорив прямо, чесно й без суперечки, — я готовий це зробити. На сьогодні:
Ви покликані кликати — а я прийти.
Отже, перед нами відкриваються два можливі погляди. Або життя було потенційно вміщене в матерії ще в її туманній фазі й потім розвинулося природним шляхом, або ж воно було принципом, внесеним у матерію в пізніший момент. Що ж до питання про час, погляди людей у наш час разюче змінилися. Мушу сказати: змінилося й ставлення до мужності — до сміливої готовності вступати у відкриту суперечку чесними засобами. Духовенство Англії — принаймні лондонське духовенство — нині має достатньо стійкості, щоб вислуховувати найрадикальніші погляди, які будь-хто з нас побажав би викласти. Ба більше, вони запрошують — якщо не прямо викликають — людей із найвизначенішими переконаннями вільно викладати й обстоювати їх на відкритих слуханнях. Жодна теорія їх нині не лякає. Хай навіть буде викладено найруйнівнішу гіпотезу, але якщо вона висловлена мовою, прийнятою в колі освічених людей, вони дивляться їй просто в обличчя. Вони відмовляються від небесних громів і пекельних погроз, щоб спростовувати теорію чесною світською силою. Насправді найбільші боягузи в наші дні трапляються зовсім не серед духовенства, а в таборі самої науки.
Два чи три роки тому, в одному старовинному лондонському коледжі, духовному навчальному закладі, мені довелося почути вельми примітну лекцію вельми примітної людини. На лекції були присутні три-чотири сотні священнослужителів. Оратор почав із опису цивілізації Єгипту часів Йосипа, вказуючи, що така досконала організація держави й наявність колісниць (в одній із яких їхав Йосип) свідчать про тривалий, що передував цьому, період розвитку культури. Потім він перейшов до мулу в річці Ніл, до швидкості його накопичення, до нинішньої товщини нашарувань, до знахідок у ньому слідів людської діяльності; звідти — до скель, що обмежують долину Нілу, які рясніють органічними рештками. Так, у своїй ясній і чудовій манері, він змусив думку своєї аудиторії безмежно розширити уявлення про вік світу й протиставив це уявлення тому вікові, який зазвичай приписують Землі. Під час його промови здавалося, ніби він пливе проти течії; було цілком видно, що він гадає, ніби йде наперекір панівному переконанню. Він очікував опору, та й я теж. Але все це виявилося помилкою: жодної протитечії, жодного спротиву не було. Лише подекуди лунали напівжартівливі, але невдалі спроби заплутати його словами. Зібрання одностайно погодилося з усім, що було сказано про давність Землі та життя на ній. Насправді вони знали це вже давно й із добродушною іронією піддражнювали лектора за те, що він приніс їм таку «стару новину». Було цілком очевидно, що ця численна група духовних осіб, і, мушу сказати, вельми гідних представників свого стану, — уже цілком відмовилася від давніх догм і перенесла уявлення про походження життя в незбагненно далеке минуле.
Відтак ми підходимо до суті нашого нинішнього питання, а саме: чи належить життя тому, що ми називаємо матерією, чи ж це — незалежний принцип, упроваджений у матерію в якийсь слушний момент, скажімо, тоді, коли фізичні умови стали такими, що дали змогу розвиткові життя? Ставимо це питання з належною пошаною до тієї віри й культури, в яких усіх нас було виховано — віри й культури, що, крім того, є безсумнівними історичними витоками нашого нинішнього Просвітництва. Повторю: ставимо його з повагою, але й виразно, чітко. Є вельми вагомі підстави вважати, що в певний період своєї історії Земля не була, та й не могла бути, ареною життя. Чи була це туманна епоха, чи просто розплавлена — по суті, не так уже й важливо; і якщо ми схиляємося до туманного стану, то лише тому, що ймовірності радше на його боці. Ось наше питання: «Чи призупинила творча енергія свою дію доти, доки туманна матерія не згусла, доки Земля не відокремилася, доки сонячне полум’я не віддалилося настільки, щоб дозволити планеті набути кори? Чи чекала вона, доки не відокремилася атмосфера, не утворилися моря, не почалися процеси випаровування, конденсації та випадання дощів, доки ерозійні сили атмосфери не зруйнували й не переробили розплавлені породи на ґрунт, доки сонячні промені не ослабли, не розсіялися й не стали хімічно придатними для процесів розпаду, необхідних для рослинного життя? І, пройшовши крізь ці незліченні еони, коли умови, нарешті, стали сприятливими, чи було тоді виголошено повеління: «Хай буде життя»?». Ці питання окреслюють гіпотезу, не позбавлену труднощів, але гідність якої засвідчена шляхетністю тих умів, що надихалися нею.
Сучасному науковому мисленню належить обрати між цією гіпотезою та її альтернативою; згодом той самий вибір постане й перед суспільною свідомістю загалом. Однак можете бути певні: викладена нині гіпотеза ніколи не буде спростована раптовим натиском: якщо вона й упаде, то лише під дією тривалої облоги. Щоб завоювати нові території, сучасній думці потрібно куди більше часу, ніж сучасній зброї, хоч і те, й інше нині рухається швидше, ніж колись. Але як би не змінювалися переконання окремих людей, процес, що зробить альтернативну гіпотезу — гіпотезу природної еволюції — прийнятною для масової свідомості, неминуче буде повільним і поступовим. Бо в чому ж суть, ядро цієї гіпотези? Очищена від усякої двозначності, вона ставить нас віч-на-віч із твердженням, що не лише нижчі форми мікроскопічного чи тваринного життя, не лише вищі форми — кінь і лев, не лише дивовижний і найскладніший механізм людського тіла, а й людський розум — емоції, інтелект, воля та всі їхні вияви — колись таїлися в вогняній хмарі. Хіба вже саме лише викладення цієї думки не є її спростуванням? Та, мабуть, гіпотеза йде ще далі. Багато її прихильників, імовірно, погодяться з тим, що нині всі наші філософія, поезія, наука й мистецтво — Платон, Шекспір, Ньютон і Рафаель — потенційно містяться у вогні Сонця. Ми палко прагнемо дізнатися щось про наше походження. Якщо гіпотеза еволюції правильна, то навіть це невтамоване прагнення мало б дійти до нас крізь ті епохи, що відділяють несвідому первісну туманність від нинішньої свідомості. Не думаю, що якийсь прихильник гіпотези еволюції вважав би, ніби я її перебільшую або спотворюю. Я лише знімаю з неї всі покрови неясності й постаю перед вами ту сутність понять, на яких вона має або встояти, або впасти.
Але хіба ці поняття не становлять собою абсурд, такий чудовиський, що жоден здоровий розум не міг би їх прийняти? Однак будьмо справедливі. Давайте збережемо перед обличчям цієї гіпотези тверду рівновагу, відкинемо страх і хвилювання та поглянемо на неї прямо, гострим і твердим поглядом розуму. Чому ж ці ідеї абсурдні і чому здоровий розум має їх відкинути? Тут може знайти застосування закон відносності, про який ми вже говорили. Ці еволюційні уявлення здаються абсурдними і чудовиськими щодо тих уявлень про матерію, які нам прищеплювали з дитинства. Дух і матерія завжди подавалися нам у найгрубішому протиставленні: перше — як щось цілковито шляхетне, друге — як щось цілковито ницісне. Але чи це правда? Чи є це тим, що найбільший духовний учитель назвав би вічним фактом Всесвіту? Від відповіді на це запитання залежить усе. Уявімо, що замість цієї схеми протиставлення нам із юності прищеплювали б, що дух і матерія рівною мірою гідні, рівною мірою дивовижні; що, по суті, вони — дві протилежні сторони однієї й тієї самої таємниці. Уявімо, що з юності нас виховували б радше в дусі поета Ґете, ніж поета Юнґа; що нас учили б бачити в матерії не «мертву матерію», а «живий одяг Бога». Хіба не думаєте ви, що в такому разі закон відносності дав би зовсім інший результат? Хіба не ймовірно, що наша відраза до думки про первісну єдність духу і матерії була б значно послаблена? Без такого повного перевороту панівних нині уявлень гіпотеза еволюції приречена на осуд. Але в багатьох глибоко мислячих умах такий переворот уже стався. Вони не принижують жодної зі сторін цієї таємничої подвійності, а звеличують ту, яку раніше вважали приниженою, і скасовують розлучення, що досі існувало між ними. По суті — хай не словами, але за духом — їхню позицію щодо співвідношення духу і матерії можна висловити словами: «Що Бог поєднав, того людина хай не розлучає». А що стосується тих віків забуття, які лежать між несвідомим життям туманності й свідомим життям Землі, — то, скажуть вони, це лише продовження того забуття, що передувало народженню кожного з нас.
Таким чином я підвів вас до самого краю спекулятивної науки, бо за межі туманностей наукова думка досі ще не наважувалася йти. І я намагався висловити тут те, що, на моє переконання, справедливість вимагає висловити відкрито. Я не вважаю, що гіпотезу еволюції слід легковажно відкидати; я не вважаю, що її слід таврувати як нечестиву. Вона має постати на суд дисциплінованого розуму — і там або бути виправданою, або засудженою. Слухаймо і тих, хто мудро її підтримує, і тих, хто мудро їй заперечує; і будьмо терпимими до тих, а їх чимало, хто намагається робити і те, й інше нерозумно. Єдине, що недоречне в цій дискусії, — це догматизм з будь-якого боку. Не бійтеся гіпотези еволюції. Зберігайте перед нею твердість духу, спираючись на ту віру в остаточну перемогу істини, яку колись висловив старий Гамаліїл, сказавши: «Якщо це від Бога — ви не зможете зруйнувати це; якщо ж від людей — воно само зруйнується». Під невблаганним світлом наукового дослідження ця гіпотеза неминуче розвіється, якщо в ній немає зерна істини. Повірте: її існування як гіпотези в розумі цілком сумісне з тими чеснотами, які прийнято називати християнськими. Вона не розв’язує — і не претендує на те, щоб розв’язати — останню таємницю цього всесвіту. Насправді ця таємниця залишається недоторканною. Навіть якщо ми припустимо існування туманності та її потенційного життя, питання «звідки вони походять?» і далі стоятиме перед нами — спантеличуючи й вислизаючи від відповіді. У своїй глибинній суті ця гіпотеза робить не більше, ніж переносить питання про походження життя в незмірно далеке минуле.
Прихильники вчення про еволюцію аж ніяк не плекають ілюзій щодо ненадійності своїх вихідних даних і надають цій гіпотезі лише тимчасову згоду. Вони розглядають гіпотезу туманностей як імовірну і — за цілковитої відсутності доказів її неправомірності — застосовують метод природи до минулого так само, як застосовують його до сучасності. Адже спостережувана одноманітність природи — ось їхній єдиний орієнтир. На всьому широкому полі фізичних досліджень вони ніде не вбачали в природі слідів сваволі. На всьому цьому полі закони фізичної та інтелектуальної безперервності йдуть пліч-о-пліч. Визначивши таким чином «елементи своєї кривої» у світі спостережень і експерименту, вони продовжують цю криву в попередній світові час, вважаючи імовірним безперервний ланцюг розвитку — від туманності до нинішнього стану світу. Ви ніколи не почуєте від справді філософських захисників закону одноманітності тверджень про неможливості в природі. Вони ніколи не кажуть — як їх часто хибно звинувачують — ніби Творець Всесвіту не може змінити Своє творіння. Їхня справа — не світ можливого, а світ дійсного; не те, що «могло б бути», а те, що є. Цей світ вони досліджують із мужністю, не позбавленою благоговіння, і методами, які, як дерево, судять за плодами. Вони мають лише одне бажання — пізнати істину. І лише один страх — повірити в неправду. І якщо вони знають силу науки й беззастережно на неї покладаються, то так само ясно усвідомлюють і її межі — ті рубежі, за якими наука перестає бути сильною. Вони добре знають, що існують питання, які наука в своєму теперішньому стані навіть не схильна розв’язувати. Вони залишають такі питання відкритими й не потерплять незаконного звуження горизонту своєї душі. Вони однаковою мірою не мають нічого спільного ані з атеїстом, який стверджує, що Бога немає, ані з теїстом, який претендує на знання волі Бога. «Дві речі, — сказав Іммануїл Кант, — наповнюють мене благоговійним трепетом: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». І в ті години, коли дія призупиняється і настає час розмислу, науковий дослідник опиняється охоплений тим самим трепетом. Звільняючись від утискливих подробиць земного, він прилучається до Сили, що надає повноти й сенсу його буттю, але яку він не здатен ані аналізувати, ані осягнути.
Із газетної критики проти статті Тіндаля
Із Pall Mall Gazette, 20 вересня 1870 року
Чому професор Тиндаль приписує Ґете «уявлення» (як він висловлюється), що матерія — це «живий одяг Бога»? Нам невідомо, щоб таке твердження містилося в його творах. У «Фаусті» Ґете вводить духа землі, який описує свою діяльність як ткання єдиної гігантської тканини з «буревіїв людського життя, вихору діянь», народжень і смертей, справ і турбот смертних, створюючи тим самим «живий одяг для Божественного». Але, чи була б ця фраза пишномовною банальністю, чи піднесеним поетичним образом, вона аж ніяк не має того змісту, який надає їй професор Тиндаль.
Із Record, 23 вересня 1870 року
Відкриття спонукальних мотивів. № 1.
Та навіщо професор Тиндаль узагалі звернувся до уяви своїх слухачів? Його вигадана картина таємничих процесів світла була наведена на виправдання «безтямності слабших братів» — так він називає містера Дарвіна, маючи на увазі його теорію природного добору, доповнену теорією пангенезису. Християнські філософи заперечують проти теорій містера Дарвіна тим, що по суті вони — атеїстичні. Вони створені з наміром стерти зі сторінок природи найразючіші свідчення задуму — найочевидніші об’явлення книги природи про існування всемудрого й всемогутнього Творця — Бога. Ці теорії позбавляють людину всіх тих достоїнств, які підносять її над твариною. І факти природи суперечать цим теоріям. Перша теорія містера Дарвіна — теорія природного добору — намагається пояснити походження всіх рослинних і тваринних істот із якогось гіпотетичного зародка… Але навіть це не видається надмірним для уяви професора Тіндаля. Він приймає і теорію відвертого атеїста Людвіга Бюхнера, викладену в книжці «Сила і матерія», де стверджується, що теорія еволюції вимагає припустити, ніби не лише всі організми — тварини й рослини — колись потенційно були вміщені в вогняній туманності, а й що всі ментальні здібності — Платон, Шекспір, Ньютон і Рафаель — потенційно містяться у вогні Сонця.
Професор Тиндаль звертається до віруючих у Біблію як у Слово Боже із закликом не називати таку теорію нечестивою чи безбожною. Він твердить, що можна її дотримуватися й водночас виявляти в житті те, що він називає «так званими християнськими чеснотами». Він каже: «Ті, хто зберігає такі питання відкритими й не допускає незаконних обмежень горизонту своєї душі, мають так само мало спільного з атеїстом, який стверджує, що Бога немає, як і з теїстом, який стверджує, що знає розум Бога». Отже, ці люди — теїсти; але який Бог потрібен їхньому вільному умогляду? Ті теїсти, яких професор Тиндаль висміює — ті, хто вірить у Бога, що відкрив людині Свою волю й розум, — мають куди вищі й переконливіші докази такого об’явлення, ніж професор Тиндаль коли-небудь зможе зібрати на користь своєї хвильової теорії світла.
Філософія професора Тіндаля розглядає Всесвіт як величезну механічну, самоопорну, самопідтримувальну, самозароджувану матеріальну машину, позбавлену дбайливого піклування й промислу люблячого Отця. Його Бог — це Бог епікурейців, який колись створив і привів машину в рух, а потім назавжди залишив її на волю долі. Подібна філософія, дитя нестримної гордині розуму, може звертатися до розгнузданої фантазії занепалої людської природи, але не має нічого спільного з вищими пориваннями душі.