Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською
Частина циклу «вульгарні матеріалісти».
Стаття про життя і філософію Людвіга Бюхнера — тут.
Огляди на інші книжки Бюхнера: 1. «Дарвінізм і соціалізм»; 2. «Природа і наука»; 3. «Психічне життя тварин»; 4. «Фізіологічні картини», «Сила спадковості…» і «Мистецтво довго жити» — тут.
Звісно, шкільна філософія, як завжди, що сидить верхи на високому, хоч і щодня дедалі худішому коні, вважає, що вона вже давно покінчила з подібними поглядами і, забезпечивши їх написами: «матеріалізм», «сенсуалізм», «детермінізм» тощо, відправила їх у комору забуття або, як вона висловлюється шляхетніше, дала їм «історичну оцінку». Але сама вона день у день втрачає повагу суспільства і у своїй спекулятивній порожнечі позбавляється ґрунту, на противагу швидкому розквіту емпіричних наук, які дедалі переконливіше встановлюють безсумнівність того, що макрокосмічне й мікрокосмічне буття в усіх моментах свого виникнення, життя й знищення кориться лише механічним законам, закладеним у самих речах.
(с) Людвіг Бюхнер
Так починається найзнаменитіша книжка Бюхнера — «Сила і матерія» (видана 1855 року, але цей огляд подається за 21-м виданням кінця XIX століття), але тут варто зазначити, що в цьому передмові він цитує лише двох мислителів на ім’я: «Ми повинні брати речі такими, якими вони є насправді, а не такими, якими ми їх собі уявляємо» (Вірхов); «Спекуляція — це сп’яніла філософія; філософія знову протверезнюється. Тоді вона буде для душі тим самим, чим є для тіла чиста джерельна вода» (Фейєрбах). Це немаловажний приклад, бо Фейєрбах у книжці ще не раз траплятиметься, і, по суті, можна вважати, що це головний філософський орієнтир для Бюхнера, принаймні в ранній період творчості. І, звісно, він не лише цитує Фейєрбаха, а й узагалі спеціально проїжджається по німецькій філософії Гегеля і Шеллінґа (особливо в останньому Бюхнера дратує те, що той споганив термін «натурфілософія»). Німецькі філософи-ідеалісти дратують його тим, у якому стилі й якою мовою написані їхні праці. На відміну від них, Бюхнер хоче бути зрозумілим широкій масі, і тому каже, що: «Філософські розлогі міркування, які не може зрозуміти кожна освічена людина, не варті витраченої на них друкарської фарби». Звідси стає зрозуміло, що основний вектор Бюхнера спрямований на масове просвітництво. А ідейні підвалини його філософії закладені ще у французькому матеріалізмі XVIII століття.
Тому може здатися, що якщо він відкритий ворог метафізики й Гегеля та прямо пов’язує себе зі словом «сенсуалізм», то Бюхнер буквально епікуреєць. Так, це правда, але лише почасти. Список людей, яких цитують у його книжці, вже від самого початку дуже дивує. Наприклад, в епіграфі до першого розділу ми бачимо Геракліта й містика Якова Беме з подібними цитатами про вічність світу. Це вже мало б насторожити, але згодом можна буде побачити ще більше сумнівних постатей і дивних, як для епікурейця, похвал на їхню адресу. Хоча починає Бюхнер, у принципі, непогано. Після такого бадьорого вступу він цілу сторінку присвячує цитуванню найрізноманітніших людей із сучасних йому філософів і вчених, серед яких першою ж фразою йде ще один великий «вульгарний» матеріаліст Якоб Молешотт. Судячи з рясного цитування в найрізноманітніших творах Бюхнера, він може бути другим за значенням для поглядів автора після Фейєрбаха. У цій цитаті Молешотт каже:
Сила — зовсім не якийсь підштовхувальний бог, не якась сутність речей, відокремлена від матеріальної основи; вона — невід’ємна, споконвіку притаманна матерії властивість … Сила, не поєднана з матерією, вільно ширяюча над нею, — цілком порожнє уявлення. Азоту, вуглецю, водню й кисню, сірці та фосфору споконвіку притаманні їхні властивості (Молешотт)
Це висловлювання, по суті, у стислому вигляді вміщує в собі весь зміст перших кількох розділів цієї книги. І в такому ж дусі, як і ця цитата Молешотта, нам наводять висловлювання Дюбуа-Реймона, Котти, Геккеля (див. нашу статтю «Геккель — марксист»), Віньолі, А. Майєра, Корнеліуса, Вейса, Негелі, Гельмгольца, А. Лефевра, позитивіста Льюїса і, що найдивовижніше, Олександра Герцена. Загалом ідея Бюхнера проста. Він показує, що будь-яка нібито нематеріальна сила, наприклад електромагнетизм, насправді має матеріальний носій і не існує сама по собі. Про це сказано прямо:
Строго кажучи, не може бути й мови про електрику; можна говорити лише про наелектризовану або таку, що перебуває в електричному стані, матерію.
Для свого часу це дуже непогано, але є й істотні вади, які впадають в око відразу, і про які ми частково вже говорили в статті про Геккеля. Проблема в тому, що його міркування зберігають логіку дуалізму душі й тіла, хай навіть у видозміненій формі. Залишається можливість тлумачити певну єдність протилежностей, висувати золоту середину, всередині якої цілком зберігається старий дуалізм. І подекуди це майорить навіть у Бюхнера, коли він уживає слова «ідеальне», «душа» і взагалі звертається до питань етики. Як ми ще побачимо далі, Бюхнер навіть заперечував знаменитий тезис про те, що думка — це секреція мозку, за аналогією з печінкою і жовчю… Так, він це заперечував! Тож варто ще поміркувати, який він після такого вульгарний матеріаліст? Ворог соціал-дарвінізму і заперечувач Кабаніса — та це буквально черговий спінозист. Такий самий обережний і сором’язливий щодо послідовних матеріалістів, як і Геккель та Енгельс. Він критикує Гегеля, Канта, Шеллінга, але мотивація в нього майже така сама: примиряти крайнощі в якомусь вищому синтезі. Щоправда, Бюхнер усе ж намагається бути в таборі вульгарних, він свідомо зсуває себе в цей бік, розуміючи, що вони більші матеріалісти, ніж усі інші спінозисти. Він старається, але недостатньо. Ідеалістичні забобони не дають Бюхнерові розкритися повністю, на жаль. Він сам себе хапає за руку й одягає. Хоча, в принципі, він навіть пробує стояти на позиціях атоміста:
Усі так звані невагомі речовини, як колись називали повідомлювані, за тодішнім поняттям, сили, які розглядали як матерію, недоступну зважуванню, — як-от теплота, світло, електрика, магнетизм тощо, — є не більш і не менш як видозміни у взаємному розташуванні або в активному стані найдрібніших частинок матерії, видозміни, що переходять з одного тіла на інше або з матерії на матерію, ніби за посередництва зарази чи передавання руху.
На перших же сторінках свого твору Бюхнер використовує міркування про нерозривний зв’язок сили й матерії. І робить він це для того, щоб довести безглуздість існування Бога. Він просто констатує атеїзм. Бюхнер виходить із того, що позасвітовий Бог — це певна «сила», і з цього випливає, що вона не могла створити матерію, бо жодна сила не може існувати до матерії. Щоправда, неважко помітити, що тут ще залишається місце для пантеїзму. І Бюхнер не каже нічого суворо ані за, ані проти пантеїстичних поглядів, зате пройшовся по деїзму та іншим варіантам ідеалістичного виходу з цього глухого кута. Чому він щадить пантеїзм? Знову-таки тому, що він очевидний спінозист.
Отже, світ існує вічно, і його ніхто не створював. Після цього Бюхнер різко переходить до побіжного огляду історії філософії, конкретно з питання матерії та сили. Він у дусі позитивізму/марксизму вишукує глобальні стадії розвитку, змальовуючи теологічний/філософський/науковий рівні (він поки що не дає їм назв, але зміст такий самий). Спочатку матеріальні сили подавалися через богів, що втілювали стихії. Але навіть коли з’явилися мудріші грецькі філософи, і вони все одно мислили матерію та силу розірвано, як пасивне і активне начала. Бюхнер чомусь не згадує тут Епікура, хоча чудово знає про нього. Йому поки що зручніше промовчати, щоб показати, як загальний консенсус того часу був на боці Арістотеля «аж до епохи Декарта і Ньютона». Тепер починається другий етап розвитку, коли вже пов’язували силу з матерією як її джерелом, але сама сила мислилася як щось нематеріальне й невагоме, немов аура навколо фізичного тіла. Згадує він і теорії електричної та магнітної «рідин», і «еманацію» світла з тіл, і теорію «флогістону», вогняної стихії, що дає тілам змогу горіти. «Лише в третій, або сучасний нам, період дізналися, що немає жодних невагомих речовин, і відкрили єдність, незмінність і незнищенність наділеного силами атома; це період єдності й нероздільності сили та матерії». Правда, межі цих періодів зовсім не чіткі, і в різні давні періоди пробивалися паростки розумніших теорій. Та й у різних науках прогрес іде різними темпами. З погляду Бюхнера найважче від другого періоду до третього переходить біологічна наука, яка ще не готова відмовитися від віри в особливі життєві сили та духів. Або, як каже сам Бюхнер:
Старий привид «життєвої сили», якій буде присвячено окремий розділ, і досі являється філософському розумові, тоді як фізика й хімія вже давно вступили в третю й останню стадію.
Вічність і безконечність сили та матерії. Критика атомізму.
Другий розділ книги називається «Безсмертя матерії», і він відкривається цитатою Демокріта про Ex nihilo… (саме Демокріта, хоча цитата траплялася і в ранніших філософів), а поруч із нею він цитує свого сучасника, хіміка Фр. Мора, який каже майже те саме. Але насамперед він ілюструє цей тезис на прикладі з книги іншого «вульгарного» німецького матеріаліста, Карла Фогта. Із цього прикладу ми дізнаємося, що спалене дерево, яке здається таким, що поступово зникає у вогні, насправді не зменшується, а навіть збільшується в розмірі. Маса всіх отриманих частинок у підсумку процесу горіння стає лише більшою, залучаючи до процесу ще якісь частинки ззовні. Ніщо не знищується. Далі йде серія аналогій, наприклад із тлінням трупа в могилі або постійними змінами в наших організмах тощо. І ці приклади звучать навіть дуже мальовничо й красиво. Бюхнер уміє переходити не лише до художності, а й до критичного пафосу. У викличному тоні (що нами схвалюється) він показує, як частинки гівна можуть невдовзі опинитися в мозку академіка, і наводить приклад, що всупереч фразам теологів, радше матерія безсмертна, а дух крихкий і смертний. Наведімо ці фрагменти повністю:
Той самий атом, який нині сприяє гордовитій ході володаря чи героя, може завтра обернутися на бруд, що його топчуть їхні ноги; той, який рухається в мозку барана, може, можливо, завтра братиме участь в інтелектуальній праці мислителя або поета; той, який нині входить до складу гною, може, можливо, завтра разом із собі подібними становитиме запашну частину квітки.
<…> Безперестанно повторювані промови про «смертне тіло» і «безсмертний дух», їй-право, здатні наганяти смуток. Дещо зріліше розмірковування, можливо, змусило б сказати протилежне, щоб наблизитися до істини; тіло, як індивідуальна форма, звісно, смертне, але не смертні його складові частини. Не лише смерть, а й життя, як ми бачили, безперервно змінює його; але у вищому сенсі воно безсмертне, бо жодна його частинка не може бути знищена. Навпаки, те, що ми називаємо духом, душею або свідомістю, зникає зі знищенням індивідуального матеріального поєднання; і вільному від упереджень розумові має здаватися, що ця своєрідна й зумовлена дуже складними поєднаннями сукупна дія багатьох наділених силою або таких, що перебувають у русі, матеріальних частинок справляє в цьому разі ефект, який припиняється разом із його причиною, або з розпадом цього своєрідного поєднання.
І після таких гарних цитат, гідних того, щоб стояти поруч із фразами про мислення як сечу з нирок, Бюхнер звертається до попередників справжньої науки про природу, у яких, щоправда, всі ці класні думки були «радше здогадкою, ніж науковим знанням». До цього списку потрапили Себастьян Франк, Бернардіно Телезіо, Джордано Бруно, Емпедокл, Анаксагор, а слідом за ними Бюхнер доходить до атомістів і завершує цей розділ такими словами:
Демокріт, славетний батько давньої матеріалістичної філософії та атомізму, також цілком слушно формулює закон збереження матерії в таких положеннях: «ніщо не виникає з нічого; ніщо з того, що існує, не може бути знищене. Усі зміни полягають лише в поєднанні або роз’єднанні частин. Відмінності всіх речей зумовлені лише відмінністю атомів за величиною, формою та розташуванням тощо». Ті самі істини висловлював і славетний учений Епікур, і його безсмертний послідовник, поет Лукрецій Кар, який писав у своїй відомій поемі «Про природу речей»:
Ніщо з того, що ми бачимо, не може щезнути безслідно;
Бо і небо, і море, і суша, і ріки,
Насіння, рослини й усе, що живе, — усе має
Спільне джерело в одній первісній речовині;
Ані збільшити її, ані зменшити руйнування не в силі.
У розділі про безсмертя сили, який укладено за аналогією з вічністю матерії, найцікавіше місце — там, де Бюхнер раптом звертається до Вольтера, щоб показати, що ця людина все життя була ворогом французького матеріалістичного Просвітництва. Це правда, і цей факт рідко хто відзначає, тож Бюхнерові — солідний плюс у скарбничку. Далі від вічності матерії (і сили) Бюхнер переходить до її нескінченності. Для красного слівця він використовує не нескінченні величини, а просто приклади того, скільки частинок заповнюють простори в наших кімнатах тощо. Тут рахунок іде на мільярди, і це при тому, що ми беремо якісь зовсім крихітні простори. З цікавих моментів, Бюхнер вважає, що мікроорганізми, які живуть у краплі води, — мають відчуття і волю. Гучне й украй малоймовірне твердження, але по-своєму сміливе, коли навіть у відчуттях і волі тварин іще багато хто сумнівався. Багато прикладів Бюхнера з масштабами цікаві самі по собі. Наведу лише один із них:
За зауваженням англійського фізика Томсона, якщо уявити краплю води збільшеною до розмірів земної кулі, а з другого боку — кожну молекулу води збільшеною у відповідних пропорціях, то кожна з них, що складається з водню й кисню, ледве сягне розмірів рушничної кулі! Саме ж число молекул в одному кубічному міліметрі води обчислюють між 64000 більйонів і 64000 трильйонів, а крапля води вагою в один міліграм містить у собі приблизно 16 трильйонів молекул, так що діаметр такої молекули не може бути значно більшим або меншим за 0,0000004 міліметра.
Він посилається на приклади Гельмгольца, Клаузіуса, Максвелла, Лошмідта та багатьох інших відомих фізиків того часу. Окрім неймовірної кількості частинок, Бюхнер показує і неймовірну їхню швидкість, просто як Максвелл у своїй лекції, але на відміну від Максвелла, який прямо заявив, що він атоміст і не вірить у нескінченну подільність матерії, Бюхнер виявляє куди більший скепсис і радше схиляється до теорій у дусі Анаксагора (прямо як Енгельс і спінозисти). Проте Бюхнер намагається, наскільки можливо, захищати атомізм (до послідовників якого він також зараховує Гассенді, Гоббса, Дальтона і Лавуазьє) від нападок метафізиків, бодай як вдалу й зручну гіпотезу, як тактичних союзників емпіричної науки. Але все ж видно, що Бюхнерові приємніше визнати нескінченну подільність матерії, щоб цим самим постулювати сам принцип нескінченності матерії — як у бік зменшення до мікронів, так і в космологічних масштабах, в обидва боки. Щоб зрозуміти, чому його важко вважати послідовним атомістом, наведемо власну цитату Бюхнера, де він фактично критикує атомізм із погляду класичного емпірика:
Ми називаємо атомом найменшу частинку хімічного елемента або простого тіла, яку вважаємо неподільною або такою, що вже не ділиться далі; і ми уявляємо собі, що вся матерія або всі тіла складаються з цих атомів або з поєднань їх по два чи по кілька в одне спільне тіло, так званих молекул, що вони існують і зберігають свої властивості завдяки системі взаємного притягання й відштовхування. Можливо, ми не помиляємося, розглядаючи молекулу як щось на кшталт мініатюрної системи небесних тіл, і тоді різні атоми, що її складають, можна уподібнити до різних небесних тіл, поєднаних по два й по кілька в одній системі. Але яким би ясним не було це уявлення і яким би воно не здавалося зручним для правдоподібного пояснення безлічі загадкових явищ хімії або фізики, властивостей чи видів активності матерії, проте ми мусимо визнати, що слово «атом» виражає лише штучно перенесене нами на матерію поняття, яке відповідає потребам просторового обмеження, властивого нашому розумові, однак потрібне нам для наших цілей. Саме хімія, вочевидь, не може обійтися без атомізму; без нього всі її теорії, всі її конкретні уявлення розсипаються на порох.
Між тим атомізм — не більш як наукова гіпотеза; ми зовсім не маємо реального уявлення про те, що називаємо атомом. Ми нічого не знаємо про його величину, вагу, форму, положення, колір тощо; ми не знаємо, твердий він, пружний чи плавкий, багатогранний чи сферичний і т. ін., попри всілякі вигадки про його форму та властивості. Ніхто не бачив атома і ніхто не побачить; а спекулятивні філософи заперечують його існування, бо не можна уявити собі річ, що перестала бути подільною в певний момент; вони вважають це логічно й емпірично неможливим. Справді, нескінченна подільність атомів або складених із них молекул не може бути поставлена під сумнів ані з теоретичного чи метафізичного, ані з експериментального погляду; можна лише твердити, що відомі нам хімічні та фізичні сили не можуть продовжувати поділ далі. Коли хімія, наприклад, навчає нас, що атом або молекула ртуті важить у сто чи двісті разів більше, ніж атом або молекула водню, то звідси випливає, що перша має значну величину порівняно з останньою, а отже, є подільною. Втім, судячи з новітніх досліджень, цілком імовірно, що те, що ми вважаємо хімічними елементами або простими тілами, насправді є чимось зовсім іншим; самі вони — тіла складні, а так званий атом складається з одиниць вищого порядку, як молекула з атомів. Зрештою, атом, якщо ми збережемо це поняття, слід розглядати як фізичну нескінченно малу величину.
Серед цікавих моментів, майже правильно оцінивши швидкість світла (це вже 21-ше перевидання книги, написане в 1890-х роках), вони взяли її за міру відстаней і назвали це «світловим роком». І Бюхнер уживає це в тому самому сенсі, як заведено в наших романтичних фразочках «світло від цієї зірки дійшло до тебе, а сама зірка вже, може, навіть померла, бла-бла». А наприкінці розділу він не лише ще раз підтвердив подільність всесвіту до безконечності (Анаксагор, континуальна теорія, спінозизм), а й поставив під сумнів існування порожнечі, і послався, як на щось розумне, на якогось Раденгаузена, який буквально перефразував Канта і заявив, що простір і час існують виключно в нашому розумі. Далі Бюхнер іще не раз у різних своїх творах погоджуватиметься з апріорністю простору й часу за Кантом, хоч і з певними застереженнями. Ці поступки віддалили Бюхнера ще далі від матеріалізму й наблизили до марксизму/спінозизму, на жаль.
Бюхнер як матеріалістичний спінозист. Монізм.
Минув час, коли уявляли, що дух незалежний від матерії. Але минув також і той час, коли вважали, що духовне принижується від того, що воно виявляється лише в матерії.
(с) Молешотт
Ех, побачив би Якоб Молешотт сучасних «діалектичних матеріалістів», то знав би, як помиляється… але це просто Бюхнер наводить чергову цитату із зовнішніх джерел. Сам Бюхнер, судячи з усього, не те щоб далеко відійшов від діамату. Сумніваючись в атомізмі і ставлячи під сумнів учення про порожнечу, він не робить жодної послуги матеріалізмові. Але далі завдана шкода лише посилюється дедалі більшим числом загравань зі спінозизмом. Наприклад, він каже:
Дбатимемо про наше тіло, або про нашу матерію, не менше, ніж про наш дух, і не забудьмо, що обидва вони становлять одне неподільне ціле, і що б ми не зробили для одного, те безпосередньо стає надбанням іншого! Старе висловлювання Цицерона: «у здоровому тілі — здорова душа», так само вірне, як і протилежне: душа створює собі своє тіло. З іншого боку, не варто забувати, що ми, як індивідууми, лише зникаюча частина цілого, яка рано чи пізно має знову розчинитися в цьому цілому.
Якщо це вульгарний механістичний матеріаліст, то я Мати Тереза. І це лише один із багатьох фрагментів, де в нього матерія набуває «не лише фізичних, а й духовних сил», або де матерія виявляється «зовсім не мертва й не безжиттєва» і «усюди перебуває в русі та сповнена кипучого життя». А оскільки Бюхнер не здатен вирішити «чи є матерія єдиною, чи вона складається з відомих нам 60–70 елементів», то в принципі ставиться до матерії як до тієї абстрактної «єдиної субстанції», яку вже давним-давно зруйнував Берклі. Матерія в Бюхнера «не позбавлена почуття, духу чи думки», не є також і несвідомою або навіть незмінною. Але тут стає зрозуміло, що він має на увазі розвиток її підсумкових складних форм і поєднань, деякі з яких можуть бути по-справжньому новими, можуть змінюватися й набувати всіх цих особливих властивостей. Бюхнерові вистачає мудрості сказати (хай це й займає в рази менше місця, ніж метафізичні метафори задля краси стилю):
Усі ці дії, звісно, не сама матерія, а лише особливі форми або вияви її діяльності. Іншими словами — сприймані нами властивості або явища належать не до того, що таке матерія, а до того, що вона робить, і саме через сукупну діяльність незліченних мільйонів і мільярдів атомів і молекул.
Але навіть за такого застереження він змальовує боротьбу матеріалістів та ідеалістів як боротьбу двох хибних крайнощів (пор. Кант, Гегель, Шеллінг, марксисти тощо), що виходять із дуалізму душі й тіла та просто цілковито стають на один із двох боків. У зв’язку з цим Бюхнер нападає ще й на певні «системи», явно маючи на увазі філософське сектантство, хоча раніше боротьба проти систем була радше гаслом матеріалістів (пор. Кондильяк, «Трактат проти систем»), які виступали проти ідеалістичних систем із підпор і милиць, збудованих для порятунку Бога. Насправді ж, за Бюхнером, у справжній науці панує єдність:
Наука ж бо не ідеалістична, не спіритуалістична й не матеріалістична, а просто природнича; вона всюди прагне пізнати факти та їхній розумний зв’язок, не підпорядковуючись наперед якійсь певній системі того чи того напряму. Системи взагалі ніколи не можуть умістити в собі всі істини…
Матеріалісти в нього беруться в дужки й іменуються «так звані», щоб відмежуватися від такого лайливого узагальнення. І поруч із Фейєрбахом йому цілком комфортно цитувати хоч Платона, хоч Шопенгауера. Подекуди додаючи до цих імен і хвалебні епітети. Хоча для Бюхнера боротьба з ідеалістами («спіритуалістами») явно принципова, він усе-таки примудряється бачити в Платоні щось «велике» й хоче очистити науку від «систем». По суті, він виступає як напівемпірик, напівспінозист і при цьому намагається мімікрувати під матеріаліста. Ну чим не типовий Енгельс? … запитав було я, як буквально в наступному розділі («Рух») Бюхнер цитує Енгельса та його книжку «Анти-Дюрінг», щоб сказати, що рух — це сам спосіб існування матерії, а не якась її властивість. Абсолютного спокою не існує, усе перебуває в русі, усе постійно змінюється. Власне, про це й уся глава, де цю думку розгорнуто з різних боків, за допомогою цитування найрізноманітніших авторів і найрізноманітніших ілюстрацій цього принципу. А своє власне світоглядне вчення Бюхнер нарешті відкрито назвав «моністичним» (див. Геккель). Я процитую лише кінець цієї глави цілком, щоб показати його еклектичні погляди в царині історії філософії:
Збереження сили, збереження матерії, безперервна зміна руху, роботи й швидкості — ось загальні результати сучасної фізики. Уже старий натурфілософ Окен, хоч і не мав сучасних позитивних відомостей, так добре це розумів, що висловив положення: «рух вічний»; а філософ Декарт керувався тією самою думкою у своєму знаменитому вислові: «дайте мені матеріал і рух, і я побудую вам із цього всесвіт».
<…> Вічність руху й необхідність його існування були прийняті за аксіому вже найдавнішими грецькими філософами досократівського періоду. Так, атомісти Левкіпп і Демокріт, а також їхні славетні послідовники Епікур і Лукрецій вважали само собою зрозумілим, що атоми, з яких вони виводили все буття, мають розглядатися як такі, що перебувають у вічному русі. Навпаки, грецький філософ Анаксагор був першим, хто відокремив дух від матерії й намагався вивести рух із діяльності розумного, впорядковувального духу (нуса). До нього приєднався учень Платона Арістотель, який також уважав матерію нездатною до саморуху й стверджував необхідність існування світорушійного духу або розуму, першорушія. Це вчення, що істотно підтримало християнську ідею Бога, завдяки могутньому впливові арістотелівської філософії зберігалося аж до часів Декарта й Спінози. Навіть великий математик Ньютон, який відкрив закон тяжіння, вважав, що матерія виникла й прийшла в рух з волі Бога. Уперше Ляйбніц, один із найбільших геніїв, які будь-коли жили на землі, знову наважився в поясненні руху виходити з самого руху. «Скрізь», каже він, «відбувається діяльність, і я обґрунтовую її міцніше, ніж панівна філософія, бо дотримуюся погляду, що немає тіла без руху, немає субстанції без силового прагнення». Втім, ще до Ляйбніца великий філософ-матеріаліст Томас Гоббс уважав рух вічним, безпочатковим і бачив у ньому причину всіх змін..
<…> Цілком аналогічні погляди захищав великий сучасник Ляйбніца, англійський філософ Джон Толанд (прим. матеріалістичний спінозист), автор відомих «Листів до Серени», або королеви-філософині Пруссії; він написав окремий трактат про «Рух як істотну властивість матерії». Матерія без руху, на його думку, — річ цілком незрозуміла…
<…> Ту саму точку зору щодо руху відстоювали філософи-матеріалісти XVIII століття. На думку Гольбаха (прим. матеріалістичний спінозист) у «Системі природи», світ — ніщо інше, як матерія і рух та нескінченний ланцюг причин і дій. Усе у всесвіті постійно тече й змінюється, будь-який спокій лише уявний. Матерія і рух вічні. Тих самих поглядів дотримувалися Дідро (прим. лояльний до спінозизму) та його послідовники.
Ось так Бюхнер просто підтвердив модний серед марксистів погляд, що матеріалізм Нового часу розвивався винятково у формі спінозизму. Для тих, хто знає названих філософів (хоча б Дідро, Толанда, Гольбаха), це стане зрозумілим само собою. При цьому він примудрився розсипати похвали Декарту й Ляйбніцу, а також навіть шеллінгіанцеві Окену. І вся ця феєрія завершується повчальним цитуванням стоїка Марка Аврелія, де той радить нам частіше думати про плинність матерії та тлінність буття. Приблизно такі самі смаки в ті роки були й у Енгельса, але наскільки ж вони блякнуть навіть на тлі молодого Маркса в 40-ті роки…
Отже, зробімо проміжний зріз. Бюхнер спробував довести, що матерія міцно поєднана із силою, намагаючись конструювати свій природничо-науковий матеріалізм, і використовує цей тезис для постулювання атеїзму та смертності душі. Не соромлячись посилатися на атомізм і епікурейців давнини. Але водночас він не зовсім атоміст і вже точно не епікуреєць. Атомізм він критикує в дусі емпіриків або позитивістів. Критикує він також і порожнечу. По суті, він наговорив багато поетизованих нісенітниць, за підсумком яких стає зрозуміло, що матеріалізм Бюхнера — це певна форма континуального матеріалізму, або матеріалістичний спінозизм. Ми бачимо, як Бюхнер змальовує матеріалістів та ідеалістів представниками крайнощів, які він поєднує у своєму переповненому еклектичними вподобаннями монізмі. Але загалом, якщо дотримуватися загальної логіки та назв розділів, Бюхнер намагається показати не лише нерозривну єдність матерії та сили, а й її вічність, безконечність, єдність матерії та руху, матерії та форми.
Бюхнер проти телеології. Як сформувалася Земля.
У наступному розділі («Форма») він особливо переймається доведенням того, що матерія не є безформною. Це потрібно для того, щоб нівелювати нападки ідеалістів у дусі Арістотеля, які твердять, що форму матерії надає якийсь «творець», так само як скульптор надає форму глині. Головна чеснота цієї нової глави, що відрізняє Бюхнера від Енгельса, — це спроба боротися проти будь-якої телеології. Уявний планомірний розвиток природи — це результат тисячі випадковостей, і жодного плану чи програми не існує. Ще з плюсів: він розглядає клітини як атоми органічного світу, а білкові сполуки — як ілюстрацію переходу від мертвої матерії до живої. Тобто прив’язує ці питання до філософії матеріалізму й робить це непогано для свого часу.
Форма не принцип, а результат, не виконання заздалегідь накресленого плану, а необхідний наслідок протидії та взаємодії величезної множини причин, випадковостей і сил; хоч самі по собі вони сліпі й несвідомі, проте, діючи всюди й у всі часи без перерви, вони не можуть не породжувати уявно досконалого й поступового порядку або послідовного ряду.
У підсумку він намалював чергову схему з крайнощами, коли форму роблять усім, а матерію нічим (ідеалізм), або матерію всім, а форму нічим (матеріалізм), і постулює діалектичну єдність протилежностей у власному монізмі. Після такого побиття чергового опудала Бюхнер переходить до глави «Закони природи». І так само й тут він спершу критикує дурнів, які фантазують про роботу цих «законів» у відриві від матерії, а також тих, хто у відповідь заперечує закони взагалі, і знову постулює складну діалектичну єдність, де закони є виявом внутрішніх здатностей матерії. Знову і знову Бюхнер критикує «вульгарних» матеріалістів, змальовуючи самого себе втіленням широти поглядів на світ. Знову цитуючи Молешотта, він заявляє про детермінізм: «Закон природи — найсуворіший вираз необхідності». А трохи пізніше від релігії законів природи він різко повертається назад до релігії законів бога і дивується: «Як міг чоловік із таким ясним і гострим розумом, як Людвіг Фейєрбах, витрачати стільки красномовства на спростування християнських чудес…». Бюхнер наводить приклади з античності — таких людей, як Аполлоній Тіанський, Симон Волхв, Будда, — і все це для того, щоб показати, що Ісуса не так уже й складно демістифікувати й без величезних зусиль. До речі, критикуючи релігійне мракобісся християн, він згадує також і Гумбольдта (див. наш огляд, і висновки щодо його творчості: 1, 2):
Тому обурювалися на нашого великого природодослідника А. фон Гумбольдта за те, що він визначав космос як комплекс природних законів, а не як продукт творчої волі.
Коротше кажучи, для Бюхнера віра в телеологію — це приписування самій природі певного «монархічного» принципу, тоді як його власний монізм є «республіканським» принципом. До цього Бюхнер уже критикував феодалізм, аристократію та церкву, тож його політичні погляди вже в цій книжці додатково прояснюються. Це щонайменше ліво-ліберал (надалі ця точка зору дістане ще більше підтверджень, особливо в такому творі, як «Дарвінізм і соціалізм»). У загальних рисах він описує принципи роботи спектрального аналізу, щоб довести, що в усьому величезному всесвіті діють ті самі принципи й закони, що й на Землі, і що всесвіт складається з тих самих елементів. А це означає, що й в інших куточках світу можливою є розумна життя. Але те, чим Бюхнер завершує розділ про «закони природи», — це феєрія, гідна Марини Бурик (але все ж таки трохи краща й адекватніша):
Що дух і природа в останній інстанції одне й те саме, що закони розуму і закони природи мають бути тотожними, по суті випливає з того, про що ми вже говорили в попередніх розділах щодо відношень матерії, сили й руху. Адже самі закони природи і створили дух, і в ньому діють ті самі сили, які керують світом і природою! Тому закони мислення нашого духу мають узгоджуватися з найпотаємнішими основами законів, що панують у природі, а отже, закони мислення є водночас і законами світу! Логіка і механіка — одне й те саме, а розум у природі є водночас і розумом мислення. Закон мислення, отже, слід розглядати як істинний закон природи і як наслідок закономірного або природного історичного розвитку. Людський розум або духовна діяльність є певною мірою дзеркалом, що відбиває всесвіт; він поступово виник із безперервної взаємодії організму та навколишнього середовища впродовж космічних і геологічних періодів. Починаючи з найнижчого ступеня відчуття або здатності до нього, людський (і тваринний) дух мало-помалу піднявся, за допомогою дії й протидії та через безліч проміжних щаблів, до своєї теперішньої висоти й набув при цьому тих відомих форм мислення, які створюють примару вродженості, що передує всякому досвіду, в очах тих, хто не здатен осягнути принцип розвитку в усьому його обсязі.
«Необхідні закони мислення і матерії», — каже Павло Лілієнфельд, — «тотожні. Мислення є конденсований рух, а оскільки людський організм загалом являє собою лише потенціювання сил природи, то й мислення може бути пояснене лише як конденсована дія природних сил».
Це пізнання цілком і необхідно узгоджується з тими результатами емпірико-філософського споглядання природи щодо поступового виникнення людської (і тваринної) душі, які ми знайдемо в одній із наступних глав, присвячених вродженим ідеям. Людська душа, не маючи жодних знань про так звані абсолютні, надчуттєві ідеї або уявлення, впроваджені в неї вищою силою, а черпаючи все своє знання, мислення, відчуття і волю з мільйон разів повторюваних вражень навколишнього світу, являє собою лише відбиток і повторення законів, що керують світом; іншими словами, як висловлюється Краус Штерне, людський дух — це не що інше, як більш-менш точне зменшене дзеркало, що збирає в собі промені природи, яка вміщує в собі все знання.
У розділі про «Небо» Бюхнер сипле зовсім уже базовими тривіальностями про те, що небо — це не «купол» над землею, та й узагалі багато разів повторює вже раніше висловлені ідеї. Із плюсів — він посилається тут переважно на французів, атоміста Лапласа і «ідеолога» Лаланда. Тут багато говориться про газо-пилові хмари, розкидані в космосі, тощо, але нічого справді цікавого. Не набагато кращий і розділ про «Створення землі». Тут він коротко змальовує процес формування Землі й водночас описує розвиток науки геології. Переповідає боротьбу між прихильниками теорії катаклізмів (Бюффон, Кюв’є) і прихильниками теорії поступового розвитку (Епікур, Лукрецій, Лайєль). А завершує свій довгий огляд цитатою з Гольбаха, з мораллю про те, що світ, звісно, вічний, але він повільно й поступово трансформується. Наголос тут робиться на еволюціонізмі Лайєля, який використовується тут із тими самими цілями, що й дарвінізм. Варто хіба що нагадати, що саме з Лайєля і з науки геології той самий Маркс приблизно в ті самі роки запозичив усім відоме слово «формації». Але це так, до слова.
Землю сформовано, закони фізики описано, тепер настав час створювати життя на землі. Наступні дві глави називаються «Первинне» і «Вторинне» зародження життя. У цих розділах Бюхнер дуже й дуже багато цитує моніста Геккеля. Тут він показує нам, чому старі теорії про самочинне зародження життя виявилися хибними (при всій їхній привабливості, яка наочно показувала, як із неживого може зародитися життя, і подекуди використовувалася матеріалістами). Водночас Бюхнер намагається все ж показати, чому таке зародження можливе, просто не в тій примітивній формі, як це уявлялося раніше. По суті, він показує нам теорію «первинного бульйону» в процесі геологічного формування Землі, у якому поступово неорганічні сполуки склалися в справжню органіку (це визнано наукою й дотепер). Але, сперечаючись із теорією самозародження в її примітивному вигляді, багато вчених створювали натомість іншу крайність, згідно з якою живе могло виникати лише з уже живого, а відтак поставав запит — хто створив саме живе? Так Бюхнер показує, що в біології ще багато лазівок, щоб ховати Бога і «творіння», і намагається сперечатися з цим, наскільки це можливо за наукових знань того часу. Але для нього цілком очевидно, що з неживого може формуватися живе, і він сподівається, що незабаром наука навчиться синтезувати клітини в лабораторії, чим поставить крапку в цій суперечці.
Якщо колись ми будемо здатні створити живу протоплазму, то будемо так само здатні штучним способом або довільно породжувати ті нижчі первісні форми життя, про які й досі точиться така запекла, але, як нам видається, цілком безплідна з наукового погляду суперечка між прихильниками й противниками первісного зародження.
Подальша оповідь уже ведеться про Ламарка, Сент-Ілера, Дарвіна і боротьбу за теорію еволюції в межах біології. Тут немає нічого особливо цікавого, це доволі типове й просте викладення. Як і раніше, окрім розвитку науки, Бюхнер показує також етапи розвитку складного органічного життя на планеті. Динозаври, ссавці, людина як предок мавпи, що вийшов з Африки, тощо.
Розповівши про формування Землі та появу на ній життя, Бюхнер повертається до головної теми — «телеології», і тепер міркує про доцільність у природі. Тут, як і в багатьох місцях раніше, в епіграфі цитовано Геракліта, а в тексті — Епікура й Лукреція (з античних авторів ці троє справді згадуються найчастіше, майже в кожному розділі бодай по 1 разу, що, в принципі, похвально). По суті, він просто дуже довго й прискіпливо пояснює, чому телеологія не працює, і чому світ цілком існує в режимі сліпої випадковості. Особливо багато прикладів він наводить із патологічних захворювань, які явно не схожі на божественний задум, і з проявів рудиментарних частин в організмі. При цьому Бюхнер тлумачить випадковість у дусі суворого детермінізму, і його позиція тут аналогічна позиції Демокріта та стоїків. Він навіть, як і стоїки, займається поетизацією минущості буття. Цитати навіть за образністю нагадують якогось Марка Аврелія. Щоправда, варто визнати, що цей недолік поділяють навіть французькі матеріалісти XVIII століття, тож Бюхнер тут не надто відрізняється від смаків епохи. Знайти матеріаліста без віри в детермінізм у цей час практично неможливо. Але все ж для Бюхнера детермінізм — це не телеологія і не автономність законів природи від самих тіл.
У розділі «Людина» основна думка полягає вже в критиці антропоцентризму. Людина — це тварина, частина природи, і крапка: людина не стоїть поза природою чи над нею. Усі, хто думає інакше та шукає якісь обхідні шляхи, щоб підсолодити цей висновок, — хочуть вони того чи ні, але де-факто є ідеалістами/спіритуалістами. Будь-яка гра в гру «я володію розумом, а тварина — ні» приводить нас до одного й того самого теологічного підсумку, питання лише в глибині розвитку цієї розумової патології. За всіма такими викрутасами приховано буквально один і той самий психологічний механізм самозахисту, бажання «самоствердитися». Щоправда, зрештою Бюхнер сам робить нещо подібне і подає нам пасту в дусі марксиста середньої руки:
Звісно, освіченій або культурній людині, яка постійно бачить перед собою лише власне відображення, іноді може здаватися тяжким подумки занурюватися в дику глибінь свого першого природного походження або первісного стану; але їй може бути або має бути достатньо поглянути на безліч своїх побратимів, які відстали або зупинилися на шляху до вищого людського поступу, або згадати великі результати науки про доісторичні часи, щоб змусити себе забути дитячу казку про створення завершеної людини. Почуття його гідності як людини так само анітрохи не постраждає, якщо він згадає прекрасні слова одного французького письменника: «Краще облагороджена тварина, ніж вироджений Адам!», і якщо він візьме до уваги, що серед усіх утворень, вироблених на землі діяльністю природних сил, за допомогою тривалих і важких процесів розвитку, він є найвищим і, відповідно до цього, найдосконалішим із них. Не як покірний і відкинутий раб надприродного володаря або безвольне знаряддя в руках небесних сил, а як гордий і вільний син природи, який зумів пізнати її закони й приборкати її страшні сили або обернути їх собі на користь, постає сучасна культурна людина або вільнодумець, який, за висловом Брукса, уже не «нещасна середина між ангелом і скотиною»; з одного боку, він, звісно, сповнений слабкостей і недосконалостей своєї тваринної природи та походження, але водночас, з іншого боку, підноситься над цією своєю природою і призначений чудовими силами своєї високорозвиненої нервової системи бути володарем землі.
Почали за здоров’я, а скінчили за упокій, як мовиться. Кінець розділу про людину — це півтори сторінки звеличень на адресу Фейєрбаха, який своїм «людським принципом» скинув божественний. Тут Бюхнер переказує ідею перенесення людських якостей, відчуження їх від людей до Бога, і дуже захоплюється цим відкриттям Фейєрбаха (див. Маркс у 40-ві роки). Щоправда, Бюхнер намагається знайти аналогічні міркування ще в даосизмі, буддизмі та конфуціанстві, незрозуміло навіщо. І все ж, попри все це, варто визнати, що це все ще трохи адекватніша версія звичайного Енгельса або будь-якого типового марксиста. Дуже схоже, так, просто ДУЖЕ, але все ж краще. Справді, його спінозизм трохи більш «вульгарний».
Фізіологія мозку і расизм Бюхнера
І ось нарешті починаються багатообіцяльні розділи, від яких можна сподіватися на справді «механістичний» матеріалізм, і перший із них має промовисту назву «Мозок і душа». Від перших же рядків цієї глави Бюхнер заявляє, що: «Мозок — осередок і орган мислення; його величина, форма, розвиток, склад і утворення або утворення окремих його частин перебувають у певному відношенні до кількості й інтенсивності роботи, яку він виконує». Щоправда, він зводить усе до відносного й абсолютного розміру мозку людини серед усіх живих істот… Але все-таки прекрасно розуміє при цьому аргументи в дусі «а ось слон великий». Він наводить і аргументи про сіру речовину, і про особливу роль кори, і про важливість кількості звивин тощо. Ці аргументи для середини — кінця XIX століття звучать непогано, але нині багато з них звучать так собі, і цитувати це немає сенсу.
Є тут і виразні моменти расизму, порівняння мозку різних рас за різними характеристиками. Але ці приклади здебільшого адекватні самі по собі. Головна проблема тут у тлумаченнях побаченого, але поки що здається, що Бюхнер не вважає кількість звивин суто вродженим параметром. Діти справді дурніші за дорослих, і реально менше знають, а отже їхній мозок м’якший, кора тонша, звивин менше. Але з часом це зміниться (якщо тільки це не дитина-Мауглі). Тобто ми бачимо лише кореляцію розуму й цих параметрів, але звідси ще не випливає висновок про те, що людина іншої раси не зможе розвинути такий самий мозок, як і європеєць, перебуваючи в тих самих умовах. Велику роль Бюхнер відводить і хімічному складу мозку, зокрема елементу фосфору в цьому складі:
Літературний галас, піднятий з приводу відомого вислову Молешотта: «Без фосфору немає думки!» — доводить лише неосвіченість і невігластво галасунів.
Він наводить приклади, що мозок мешканців села менший за мозок мешканців міст, а в бідних — менший, ніж у багатих. І навіть якщо припустити, що це правда, то, виходячи з його ж аргументів, це не причина бідності, а її наслідок. Усе залежить від умов (крім випадків захворювань). Якщо бідняк гірше харчується й отримує менше інформації, то це може позначитися на його мозку, але це не означає, що він фізіологічно приречений на дурість. Але коли Бюхнер доходить до опису деяких дикунських народів, його відраза й расистська риторика в описах просто зашкалюють. Тож, можливо, він справді видає бажане за дійсне й хоче бачити, що мозок усіх, кого він вважає дурнішими, — просто об’єктивно менший (що характерно, про жінок він не каже ані слова, хоча мені траплялася окрема книжка з назвою «Мозок жінки», але прочитати її я не зміг). Ось один із яскравих прикладів расизму:
Хто міг би при вигляді в дійсності або на рисунку вузького, зсунутого назад і такого, що нагадує мавпячий тип, черепа африканського негра втриматися від подумки порівняння його з благородним і правильним черепом кавказької раси! І кому невідомо, які вроджені духовні вади властиві чорній расі, якими дітьми є її представники порівняно з білими! Мозок негрів менший, більше схожий на тваринний, бідніший на звивини, ніж мозок європейця, хоча це взагалі аж ніяк не найменший із усіх існуючих, як думають деякі, бо австралійці, кариби, бушмени, індуси, давні перуанці тощо мають ще значно менші черепи.
І це не поодинокий випадок. Але він усе-таки наполягає, що черепи давніх ескімосів значно більші за черепи давніх єгиптян. Очевидно, що цивілізацію при цьому створили єгиптяни, а не ескімоси. А отже, річ не лише в розмірі, куди важливіше виховання. Розмір і структура — це лише більш-менш добрий задаток, який ще треба розвивати. Але такі ремарки аж ніяк не виправдовують усі епітети добра/зла в прикладах із відсталістю всіх неєвропейців.
Окрім расизму, він наводить не надто приємні приклади експериментів на тваринах, яким, шар за шаром, знімали мозок, доводили майже до стану овоча, але при цьому тварини не вмирали ще роками, могли живитися й набирати вагу. Намагалися навіть оживляти відрізані голови тощо, демонструючи якісь невеликі успіхи. Усе це мало довести звичайну тривіальність, що розумові здібності безпосередньо залежать від кількості мозкової речовини. Він навіть уживає мову метафор: «Якого ж нам ще вагомішого доказу необхідного зв’язку між душею і мозком, ніж той, що дає нам ніж анатома, який відтинає душу по частинах?». І, строго кажучи, це правда, і, строго кажучи, він навіть наводить приклади, якими сам же й каже, що рівень інтелекту залежить радше від розвитку впродовж життя. Але все одно — він настільки яскраво тисне на формальності й так підкреслює свою ксенофобію, що ці ремарки просто тонуть. До того ж, якщо звернутися до інших його творів, то вони лише підтверджують жорсткий расизм Бюхнера.
Бюхнер як сенсуаліст
Наступний розділ, що має назву «Думка», одразу починається з трьох епіграфів, два з яких належать Молешотту: «Думка є рух матерії» і Гольбаху: «Оскільки людина, матеріальна істота, фактично мислить, то й матерія має здатність мислити». І, до речі, трохи далі в тексті він із схваленням посилається навіть на Ламетрі. А сам Бюхнер зізнається, що приводом для написання цієї глави стало:
Відоме, що викликало стільки глузувань, висловлювання Карла Фогта: «Думки містяться в тілах, у тих самих відношеннях до мозку, як жовч до печінки або сеча до нирок», — судження, висловлене, утім, ще задовго до Фогта французьким лікарем і філософом Кабанісом. «Мозок», каже він, «призначений для мислення так само, як шлунок для травлення або печінка для відокремлення жовчі з крові» тощо.
І хоча він заявляє, що не збирається приєднуватися до цього загального осуду, все ж і він також вважає цей вислів надто грубим і невдалим. І він радше таки має рацію, навіть непогано пояснюючи чому. Сеча й жовч — видимі та відчутні речовини, ще й такі, що існують окремо від органа, який їх виробляє, на відміну від думки. Загалом він погоджується з логікою Кабаніса-Фогта, що без мозку немає мислення, але цей продукт мозку не зовсім є речовиною.
Таємниця мислення полягає не у речовинах мозку як таких, а в особливому способі їх поєднання та їхній спільній дії, спрямованій до однієї мети за цілком визначених анатомо-фізіологічних передумов, описаних у попередній главі…
<…> Розум або думка — не сама матерія; вони матеріальні лише в тому сенсі, що постають як вияв матеріального субстрату, від якого так само невіддільні, як сила від матерії…
У розділі «Свідомість» він розвиває свої думки далі, тепер уже постулює сенсуалізм, вважаючи, що наша душа — це підсумок постійно повторюваних відчуттів, викликаних враженнями зовнішнього світу. Це також стосується і свідомості. Щоправда, на думку Бюхнера, свідомість розвивається не в усіх живих організмах, а лише у вищих формах тварин, включно з людиною. Або, як він сам каже: «Строго кажучи, йдеться не про свідомість, а лише про безперервно мінливе, то зростаюче, то згасаюче ставання свідомим». Свідомість може бути лише індивідуальною, щоб відрізняти себе від інших, і тому вона не Бог, адже бог є певною позаіндивідуальною сутністю, що охоплює все одразу. Тут Бюхнер довго глузує з «психологів-спіритуалістів», з різних боків показуючи, чому немає єдиного місця перебування свідомості, як працюють несвідомі процеси в організмі тощо. І якщо бог — це свідомість, то в нього явно виникнуть проблеми. Зокрема, він полемізує з Дюбуа-Реймоном, визначним ученим того часу, який виступив проти зведення свідомості до матерії. Щоправда, Бюхнер тут виявив розсудливість і не став, як типовий спінозист, визнавати одухотвореність матерії як такої; він лише визнав, що бездушні атоми можуть у кінцевому підсумку створювати складні тіла, зв’язки яких уже ніби є «духовними».
Цього цілком досить, щоб так само, як у питанні про мозок і душу, вважати моністичну точку зору єдино правильною і в питанні про свідомість, після того як вона виявилася єдино допустимою в макрокосмічних питаннях. Звісно, разом із цим зникають і всі ті ненаукові та химерні надії, якими філософський і релігійний спіритуалізм так довго дражнив людський розум, і про які ми докладніше скажемо в одній із наступних глав. Безперечно, при цьому не можна заперечувати, що свідомість самої себе, поступово досягнута матерією в мозку людини, перебуває в конфлікті з її тлінністю, що аж ніяк не здатен заспокоїти моральне почуття індивіда, і що цей конфлікт у всі часи викликав незліченні й цілком справедливі скарги поетів і мислителів. Але хто захоче взяти це почуття, як, на жаль, роблять так багато людей, за вихідну точку своїх філософських переконань, той, як слушно зауважує Віссенер, філософуватиме бажаннями, а не пізнанням.
Наступний розділ книги під назвою «Місцеперебування душі» відкривається епіграфом уже згадуваного нами в інших статтях ворога Гегеля в Берлінському університеті, емпіричного психолога Бенеке: «Фізіологія навчає нас цілком виразно, що мозок є місцеперебуванням і органом нашого мислення та чуттєвих відчуттів». Бюхнер повністю це підписує і розвиває цю думку далі. У цьому плані він хвалить, серед інших давніх авторів, які також розміщували душу в мозку, — навіть Платона. Бюхнер, утім, і сам розрізняє душу й дух, щоб показати, що люди відрізняються від тварин, а тварини від рослин саме різним ступенем наявності «духу». Але в розгорнутому вигляді це лише повторення думки про те, що «дух» — це розвиток функцій нервової системи, притаманної більшості живих істот. Він ілюструє як влучні здогади лікарів минулого, так і численні хибні уявлення, як-от знамениту «шишкоподібну залозу» Декарта. А потім дає критику більшості філософів-раціоналістів XVII–XIX ст.
Навіть ще за часів великого філософа Канта, якого нині філософський цех звеличує як останнього рятівника від матеріалістичного або моністичного гніту і від якого сподіваються, що один його погляд, подібно до погляду Медузи, оберне всіх противників на камінь, — і в цьому питанні були настільки неуківськими, що Кант, спираючись, утім, на знаменитого франкфуртського анатома Земмерінга, оголосив справжнім місцеперебуванням душі надзвичайно малу кількість води або важливої пари, що міститься всередині згаданих мозкових шлуночків. Один із сучасних філософів, Еннемозер, спекулятивним шляхом зробив дотепне відкриття, що душа міститься в усьому тілі, тоді як філософ Фішер у Базелі анітрохи не сумнівається, що вона іманентна всій нервовій системі. Панове філософи — дивовижні люди. Про те, в чому вони найменше тямлять, вони говорять найбільше. Вони намагаються пояснити таємницю світу, «ніби шпигували за Богом» (Король Лір), і визначають абсолютне як щось цілком їм відоме. У них стільки ж різних думок, скільки й голів, і вони, як чудово зауважує Бекон, «завдяки своїм спекуляціям скидаються на нічних сов, що ясно бачать лише в темряві своїх маячних вигадок, але стають сліпими при світлі знання і найгірше сприймають саме найясніше». Вони, як зауважує Шпіллер, мають надзвичайну здатність вносити безконечну плутанину в найпростіші речі; вони розріджують і розмазують найпростіші поняття або думки такою масою пишномовних, удавано наукових, але нічого не значущих і незрозумілих слів та висловів, що цілковито приголомшують розсудливу людину. Якщо ж дослідити це питання ґрунтовно, то легко переконатися, що вся ця балаканина — не що інше, як, за висловом Гельвеція, «потоп слів, вилитий на пустелю ідей», і що «порожня галімаття про буття і небуття», «про природу буття» та про подібні філософські технічні вислови служить лише для того, щоб приховати від надміру критичного погляду читача або слухача сумну убогість справжніх ідей чи думок. До творів цих філософів чудово пасує застосоване до них ще Шопенгауером арабське прислів’я: «Я чую шум млина, але не бачу борошна», або ж те, що 18 століть тому про них сказав Лукрецій Кар:
«Бо дурні передусім лише те й люблять та цінують,
Що за пишномовною мовою вміє ховатися».
Нині, як уже було зауважено, вони задля порятунку від матеріалістичного або моністичного гніту, спричиненого величезними успіхами реалістичних наук, звернулися до старого філософа Канта та його відомої теорії пізнання, тим самим відкинувши все зроблене in philosophicis за останнє століття. Наскільки корисним може бути для них це повернення до мислителя, не обізнаного з усіма великими надбаннями сучасної науки, а головно з застосуванням плідної ідеї теорії еволюції до виникнення людського духу, покаже майбутнє. У всякому разі вони цим самим видали собі testemonium paupertatis, або свідоцтво про бідність, найдійовіше, яке тільки можна собі уявити. Попри це, вони не соромляться звинувачувати тих, кого не вражає їхня тарабарщина і хто бачить крізь рідке покривало їхню злиденну наготу, «в нездатності філософськи мислити» — argumentatio ad hominem, яку, однак, емпірики могли б із набагато більшим правом застосувати до них самих. Адже, не дбаючи про поступ емпіричних або природничих наук, вони при першій загрозі з боку останніх, що ті можуть учинити руйнівне вторгнення в царину їхніх метафізичних спекуляцій або абстрактного фіглярства, продовжують молоти свою стару філософську нісенітницю, ніби цих наук зовсім не існує.
Цих філософів Бюхнер один за одним спростовує, наводячи вже ширші їхні цитати й думки, досі ще вельми поширені. Наприклад, він викриває навіть такі банальності, як те, що люди нібито бачать буквально самими очима. Бюхнер пояснює, що насправді ми використовуємо їх як провідник інформації до мозку: «Ми відчуваємо біль не в тому місці, куди нас ударили або поранили, а в мозку <…> ми бачимо не оком, або не зоровим нервом, а мозком». Загалом Бюхнер послідовно редукує всі наші функції до самого мозку й припускає в ньому певну топографію, карту, де різні відділи самого мозку мають відповідати за різні кінцівки й органи людини, її вольові здатності тощо. А далі він довго й нудно спростовує всілякі нісенітниці на кшталт телепатії, яснобачення, сомнамбулізму, месмеризму, тваринного магнетизму тощо. І варто зауважити, робить це вельми дотепно, не без гумору.
Слово «душа» — не що інше, як збірне поняття або загальновживаний вислів для всієї діяльності мозку, включно й нервової системи, так само як слово «дихання» є збірним поняттям діяльності органів дихання, або слово «травлення» — збірним поняттям для діяльності травних органів.
Одна з глав книги Бюхнера має назву просто — «вроджені ідеї», і в ній, як неважко здогадатися, концепцію вроджених ідей піддано критиці. Він починає з давньої фрази часів Арістотеля, основного постулату сенсуалізму, який тут, щоправда, підписано іменем Молешотта: «Немає нічого в розумі, чого б не було раніше у відчуттях». Перш за все він згадує Вольтера і Локка як найвідоміших борців проти вроджених ідей. При цьому сам Бюхнер вважає, що хоч це питання й дуже давнє, воно «має надзвичайно важливе філософське значення». Локка він називає, ні багато ні мало, «засновником сенсуалізму», хоча й вважає, що це було простим розвитком концепцій Гоббса.
На думку обох, хід пізнання такий, що не загальне передує частковому, а навпаки. <…> Спираючись на переконливі факти, ми, не вагаючись, висловлюємося проти вроджених ідей, уявлень або істин у сенсі Платона і Декарта.
Бюхнер доводить, чому це неможливо, на цілих 20 сторінках тексту, починаючи з моменту зачаття дитини, де, між іншим, підтвердив право жінок на аборт. Там і аргументи про людину-Мауглі, і відмінності ідеалів естетики та моралі в різних народів світу, тубільних племен (попутно Бюхнер видав ще 2 нові сторінки прикладів свого радикального расизму) тощо. Тут є навіть те, чим пишаються всі марксисти: а саме концепція про ідеї, які розвиваються не індивідуально, а «родовим» чином, тобто колективною працею, що накопичується багатьма поколіннями. Бюхнер досить добре розуміє цей концепт і приймає його (на жаль), попри те, що нібито є механістичним матеріалістом. Він доходить до того, що майже повністю заперечує існування інстинктів навіть у тварин. Тобто він їх визнає, але спростовує обивательський погляд на інстинкт як на вроджене знання.
Тварини цілком так само, як люди, мислять, навчаються, пізнають і міркують, хоч і меншою мірою. Вони навчаються й розвиваються так само завдяки впливу довкілля, батьків, досвіду, віку, прикладу тощо, як і людина, хоча при цьому успадковані ними від батьків і предків задатки та схильності нервової системи до того чи іншого виду мислення, відчуття і дії можуть відігравати значнішу роль. Так, наприклад, відоме вокальне мистецтво співочих птахів аж ніяк не є для них уродженим як таким; уроджену здатність до нього ще треба спершу розбудити, розвинути навчанням, прикладом тощо. Тому часто буває, що в одних і тих самих птахів, напр. у зябликів, у різних країнах цілком різна манера співу, а багато з них наслідують чужі наспіви.
Але коли Бюхнер доходить до Канта з ідеями про «апріорність» часу, простору і причинності, то тут він раптом відступає і визнає це слушним, за винятком причинності. Єдине, що він може заперечити, — це те, що вони не вроджені всьому людському роду від моменту його появи, а нібито поступово стали базовою прошивкою людини впродовж віків еволюції.
Пропаганда атеїзму і смертності душі
Спираючись на розділ про вроджені ідеї, Бюхнер виокремлював у самостійну главу критику «Ідеї Бога». Що вже навіть трохи недоречно, зважаючи на те, що цю тему вже порушували двічі, і тоді він висловив майже все, що тільки можна було висловити. Більшу частину цього нового розділу займає величезний ряд прикладів з антропології диких племен, де виявляється, що в них немає жодної релігії та уявлень про Бога. У цьому довгому списку мене хіба що розвеселило посилання на Україну:
Навіть у Європі трапляються племена, що не мають релігії. Подорож австрійського імператора своєю державою привела його, як повідомляють газети, до міста Коломия в Галичині, поблизу якого живе плем’я гуцулів, що вирізняється дивовижною статурою. Будучи дуже доброчесними людьми, вони, однак, ледь знайомі з релігією, і далеко навколо немає жодної церкви. Лише раз на рік проїжджає селами поп, якого вони ледь знають, і хрестить новонароджених дітей. Проте ці люди живуть мирно й морально, помирають без напуття церкви й потрапляють на небо, якщо воно є, цілком так само, як ті, що ходять до сповіді чотири рази на рік або щодня відмолюють свої гріхи на вервиці. Розсіяні по Європі, так само як і по половині світу, цигани, за точними дослідженнями Г. Ліланда, є цілковитими атеїстами й не виявляють жодних слідів релігійної віри навіть там, де живуть уже цілі століття серед релігійних народів.
Друга ж частина цього розділу стала черговою апологією геніальному Фейєрбаху, який найкраще показав сутність релігії. Бюхнер уже писав про це раніше, в інших розділах, кілька разів, зайнявши понад дві сторінки тексту, але чомусь знову й знову повертається до цього. Ідеться про відтоді вже класичний погляд на те, що людина конструює Бога за своєю подобою, відчужуючи від себе власні найкращі якості й принижуючись перед цією фантазією найкращого, що є в ній самій. Бюхнер навіть називає це «процесом самоідеалізування» людства. Завдання ж людства — повернути собі те, що ніякому «Богові» насправді й не належало. Звідси ж і постала знаменита марксистська концепція відчуження. Тут же Бюхнер згадує і «Заповіт» Мельє, коли той говорив, що кожен створює собі власного бога. І внаслідок цього Бюхнер знову зводить усе до схеми, вже двічі проговореної ним раніше: є ідеалісти, які розділяють дух і матерію, Бога і світ, і схожі на них матеріалісти, хоча останні й кращі, але найкраща — власна позиція Бюхнера, що поєднує крайнощі, — монізм. Але на відміну від попередніх версій цієї думки, тепер Бюхнер прямо послався на Спінозу в позитивному ключі, як на свого попередника, і надає йому матеріалістичного тлумачення. А завершується цей розділ звичним фейєрбахівським (до речі, Фейєрбах теж був фанатом Спінози) висновком:
Не Бог створює світ, а віруючий створює Бога і разом із тим усі шкідливі наслідки та висновки, що випливають із цієї віри, тоді як, навпаки, вільне, не підпорядковане жодному авторитетові мислення веде до свободи, до розуму, до прогресу, до визнання прав людини, до щирої людяності, словом, до гуманізму. Метою ж цього гуманізму є вільне людство, і він шукає мотиви своєї моралі не у зовнішніх стосунках із позасвітнім чи надлюдським Богом, а в самому собі та в щасті людства.
Після повалення ідеї Бога починається повалення спорідненої ідеї особистого безсмертя. Цілій главі присвячено це питання. Для Бюхнера само собою зрозуміло, що душа помирає разом із тілом. І навіть якщо частинки нашого тіла продовжать існувати, то той унікальний продукт, який ми називаємо особистістю, — безповоротно зникне і ніколи більше не відродиться. Для Бюхнера це принципово важливе питання, без усвідомлення якого не можна вважати себе по-справжньому розумною людиною. Ба більше, ідеї про безсмертя розвивають не лише ідеалісти, а й деякі з «натурфілософів», таких самих матеріалістичних спінозистів, як сам Бюхнер; і він це добре усвідомлює, і саме таку категорію тих, хто вірить у безсмертя, хоче розубедити. Через те, що уві сні свідоме життя мозку припиняється, стан сну певною мірою можна порівняти зі смертю, і поети, зокрема Байрон, якого наводить як приклад сам Бюхнер, користувалися цим порівнянням, стверджуючи, що смерть подібна до сну. І ця метафора зайшла так далеко, що:
За часів першої французької революції відомий Шометт віддав наказ, щоб на могилах ставили статуї сну, а на воротах кладовищ було зроблено напис: «Смерть є вічний сон». Андре, автор давнього «Rei publicae christianopolitanae descriptio», 1619 р., каже: «Одна тільки ця республіка не знає смерті, і все ж її громадяни близькі до неї, але вони називають її сном».
Але саме те, що уві сні ми, строго кажучи, не мислимо, є радше доказом того, що душа зовсім не є особливою сутністю, властивістю якої є мислити, а аж ніяк не доказом її безсмертя. Про те, що смерть несе із собою більше заспокійливого, ніж жахливого, кажуть, на думку Бюхнера, багато мудреців минулого: Будда, Кант, Монтень, Фіхте (буквально цитуючи Епікура), Шекспір, Шиллер, Мельє, якийсь Рюккерт, Лукрецій і сам «великий Епікур», а також ще ціла низка різних інших авторів по дрібницях. Із юдейських шкіл Бюхнер підтримує секту саддукеїв (аналог епікурейців згідно з Й. Флавієм). Він посилається на буддизм, конфуціанство, індуїзм, і навіть Сократ у Платона в принципі погоджується з таким підходом, хоча й вірить у те, що душа безсмертна. Лише цю думку про те, що смерть радше втішає, ніж лякає, сам Бюхнер сприймає не як епікуреєць, а радше як стоїк, що й логічно для фаната стоїка-Спінози. Раптом Бюхнер починає міркувати крізь призму частин і цілого, де ми лише гвинтики у функціонуванні величезного організму (хоча, як ми бачили в інших місцях, він часто ставив логіку частин вище за логіку цілого, тут у нього просто явна неузгодженість ідей, неминуча для континуального матеріаліста). Розділи про «життєву силу» та «тваринну душу» просто продовжують гру з викриттям ідеалістичних міфів. Життєва сила, на думку Бюхнера, — це одна з найшкідливіших концепцій в історії думки, бо звучить вона майже науково, але насправді створює спеціальні, невідомі науці закони, що працюють за якоюсь особливою логікою, чим руйнують принцип загальності законів фізики. Кумедно, що тут він знову згадує Шопенгауера, і знову в дуже позитивному ключі, мовляв, тонкий розум, геній свого часу, але навіть він увірував в особливу «життєву силу».
Той, хто думає, що для пояснення життя не можна обійтися без припущення особливої «життєвої сили», міркує, отже, так само розумно, як і той, хто хотів би вивести рух годинника не з його механічних відношень, а з дії особливої «годинникової сили».
<…> Якщо органічні або живі тіла виявляють властивості, відмінні від властивостей неорганічних тіл, то це залежить не від дії особливої сили, що міститься в них, а лише від особливості хімічного сполучення, яке спричиняє цей ефект як тимчасовий вияв властивостей загальної матерії. Отже, життєва сила є не принцип, а, як уже сказано, результат.
Докази, якщо спростити, дуже легкі. Якщо спалити організм у герметично закритій кімнаті, то в цій кімнаті не залишиться жодної органічної сполуки, жодного особливого атома. Усе, що залишиться, — це найзвичайнісінькі неорганічні частинки. А отже, з мертвого цілком постає живе, і без жодних «особливих» сил. Переважно в цьому розділі Бюхнер доводить, буквально, що людина — це машина, і зводить усі наші функції до принципів хімії та фізики. І завершує він цитатою одного зі своїх явно улюблених авторів, Ернста Геккеля:
У всякому разі вже досягнуто того, що метафізичний привид так званої життєвої сили цілком і назавжди вигнано не лише з царини людської, а й з усієї тваринної фізіології. Тепер, завдяки справді науковим дослідженням і поясненням життєвих явищ, не може бути й мови про цей містичний продукт дуалізму, що був джерелом такого зла і плутанини, то під виглядом цілеспрямованого життєвого принципу, то під виглядом доцільно діючої кінцевої причини, то під виглядом органічної творчої сили.
А розділ про тваринну душу не менш простий, хоч для свого часу мав бути дуже викличним і сильним. Тут Бюхнер послідовно доводить, що людина — тварина, і жодного якісного розриву між ними немає, лише кількісна різниця, навіть у сфері психології. Підсумком цього розділу стає цитата якогось фізіолога, який сподівається, що незабаром постане дисципліна порівняльної психології людей та інших тварин, як уже постала порівняльна анатомія. Він стверджує, що мозок тварин тотожний мозкові людини і поступається лише за кількісними показниками. Тому він навіть не сумнівається, що тварини можуть мислити, що їм властиві почуття обов’язку, любові, вдячності тощо, що вони мають навіть власну мову, яка здатна розвиватися з часом. І лише вкрай пихаті нікчеми, які вже не знають, як іще самих себе звеличити й похвалити, зводять усі психічні функції тварин до голого інстинкту. По суті, тварини — це трохи простіші версії людської машини, але все ж дуже на нас схожі.
Тому людина не має права дивитися зверхньо або зневажати весь інший органічний світ і вважати себе істотою іншого, вищого роду; навпаки, вона повинна визнати міцну нерозривну нитку, що пов’язує її з самою природою; вона має одне походження й один кінець з усім, що живе і квітне.
Детерміністична етика і мораль
Останні дві глави книжки Бюхнера називаються «Свобідна воля» і «Мораль», і вони прямо пов’язані між собою та розвивають логіку детермінізму. Питання моралі Бюхнер розв’язує буквально так само, як і француз Ламетрі. Він вважає, що якщо людина — це детермінована машина без волі, то карати злочинців, грубо кажучи, немає сенсу. Тому розділ про свобідну волю починається і закінчується однією й тією самою цитатою мадам де Сталь: «Усе зрозуміти означало б усе простити». Тут же він іде ще далі в камінг-ауті як матеріалістичний спінозист:
Людська свобода, якою всі вихваляються, — каже великий мислитель Спіноза, — полягає лише в тому, що люди усвідомлюють своє хотіння і не усвідомлюють причин, які спонукають їх хотіти.
Розділ про мораль набагато менш цікавий, ніж розділ про свободу волі, тож спершу опишу його коротко. З посиланнями на Шекспіра (а також Канта, Форстера і Фейєрбаха) Бюхнер доводить, що мораль — це річ, набута в культурі; що добро і зло відносні, і що більшість моралістів будують свої замки на маячних підвалинах. Тому навіть якщо здасться, що наука шкодить моралі, цього не варто боятися, бо на здоровому фундаменті завжди виростає якісніша споруда, як це вже не раз траплялося в інших сферах життя. Але при цьому сам Бюхнер, серед чинників, що детермінують нашу поведінку, досі виступав як сенсуаліст і утилітарист, раптом поставив на перше місце спадковість. Лише другим за значенням чинником є виховання, яке може тільки згладжувати вплив поганої крові. Та й те, це виховання зводиться лише до моралізаторства про погану мораль, тобто погано, якщо тебе виховали не стоїком. І лише на третьому місці за своєю силою опиняється чинник зовнішнього середовища в найширшому значенні цього слова. Це тотальне фіаско навіть для детермініста (по-хорошому слід було б розташувати ці чинники суворо в зворотному порядку). Навіть Платон, якого він трохи згодом сам цитує, висловлюється краще за Бюхнера:
Уже філософ Платон виявив велику проникливість, сказавши: «Причинами злочинів є неосвіченість, погане виховання і поганий устрій держави».
Ну а завершується цей розділ порівнянням будови мозку злочинців із будовою мозку людей кам’яного віку, щоб показати, що їхня агресія — це просто фізіологічний атавізм. У всіх злочинців до одного буквально «щось не так» із мозком, і навіть якщо це не пробуджений кам’яний вік, то щось інше. Серед іншого тут Бюхнер посилається, так, на Ломброзо, людину, яка визначала злочинців за бидлуватим виглядом обличчя. «Тому геніальна мадам де Сталь має рацію у своєму прекрасному вислові: «Усе зрозуміти — означає все простити», і тому, можливо, через кілька століть, коли людство стане мудрішим і щасливішим, ніж тепер, на нинішні кримінальні процеси дивитимуться приблизно з таким самим почуттям, з яким ми тепер дивимося на процеси відьом у середні віки». Здається, це й гуманістичний мотив, але насправді він дуже слабо придатний до сучасних реалій. Тут ще можна хіба що навести уривок із розділу про мораль, де він красномовно висловлюється про те, що думає про всі побоювання моралістів:
А мораль?! — Це запитання вже чуємо ми з тисячі вуст; так вигукує сонм моралістів, які спробували простежити хід наших думок аж до цього місця, і ми вже бачимо, як вони, озброєні всілякою теологічною та філософською зброєю зі свого багатого арсеналу, готові атакувати нашу позицію, яку вони вважають слабкою з огляду на вищі міркування. А мораль?! Якщо немає жодних вищих і надприродних сил, немає на небі жодної суддівської й каральної влади, жодного Бога, жодного спасіння і жодного вічного життя, а є лише сліпа, непохитна природна необхідність, що тоді означають поняття «чеснота» і «гріх»? Що має визначати вчинки людей? Хіба не йдемо ми з такими принципами й поглядами назустріч загибелі всякого державного й суспільного ладу та bellum omnium contra omnes, тобто війні всіх проти всіх, де вирішальне слово належить голому егоїзмові або особистому інтересові? Чуємо ми й цілу низку інших, так би мовити, стереотипних запитань, якими завжди зустрічали тих, хто наважувався виступати проти існуючого упередження, освяченого й зміцненого віками.
Автор, звісно, міг би звільнити себе від обов’язку або від клопоту відповідати на подібні запитання й оголосити, що він не може знати, які моральні наслідки можуть або мають бути виведені зі світогляду, заснованого на існуванні природного світопорядку. Якщо його погляди правильні, тобто відповідають істині, то їх слід визнати, байдуже, які б наслідки з цього не випливали; бо істина, чого, звісно, ніхто серйозно не стане заперечувати, незрівнянно вища за всі міркування моралі та корисності й не може бути відкинута, якими б загрозливими не були її наслідки.
Тим же, хто докоряє авторові, що він усе руйнує своєю критикою, не даючи нічого натомість, він міг би відповісти чудовими словами Вольтера, який у подібному до цього випадку заперечив своїм хулителям: «Як? Я звільнив вас від лютої звірюки, що вас пожирала, а ви питаєте: що я даю натомість?». Подібно до цього й автор міг би відповісти своїм хулителям: «Як? Я (оскільки це взагалі можливо за нинішнього стану науки та слабкості людського пізнання) звільнив вас від двох найбільших і найнебезпечніших ворогів людства, тобто від невігластва й забобону, а ви питаєте, що я даю натомість? Не турбуйтеся про це, а надайте істині й науці самим подбати про себе; обидві вони, як учить нас тисячократний досвід, ще ніколи не завдавали шкоди людству, а завжди приносили лише користь. Те, що вони руйнують в одному місці, вони відшкодовують сторицею в іншому. Та й зовсім незрозуміло, як може вічно задовольняти людей уявне, тобто породжене фантазією, щастя, тоді як істина, хоч іноді й гірка, але знову зцілює завдані нею рани».
Підбиття підсумків
Найкраще підбиває підсумки сам Бюхнер, тож пропоную просто прочитати «Висновок» із його книжки. Він невеликий, усього на 3 сторінки друкованого тексту. А моє підсумкове резюме щодо цієї праці, якщо зовсім коротко, таке: так, це цілком «сучасний епікуреєць», скажімо так, праве його крило (там, де Гольбах, Гоббс, Кабаніс тощо). І це ще не найконсервативніший приклад; є куди більші консерватори в цьому напрямі (той самий Кондильяк, Сміт). Те, що він усе ж радше епікуреєць, цілком очевидно і за набором тем, і за частотою цитування різних людей. Бо кого найчастіше цитує Бюхнер (я не рахував буквально, а радше за відчуттям) із більш-менш адекватних авторів? Це Епікур, Лукрецій, Геракліт, Демокріт і Емпедокл із давніх. І Геккель, Гельмгольц, Фейєрбах, Гольбах із сучасних. Не рахуючи ще частого згадування менш відомих нині вчених. Із менш адекватних мислителів він любить багато різних раціоналістів, але щоб прямо часто цитувати, вирізняються хіба що Кант, Шопенгауер і Спіноза, та й то часто з серйозними застереженнями.
Я б розмістив Бюхнера десь між класичним французьким матеріалізмом XVIII століття та спінозистським матеріалізмом у буквально марксистській версії (Енгельс). Він недоматеріаліст і недодіаматчик. Цілком справедливо буде віднести його до табору, до якого він і сам себе відносить, — до «моністів», на кшталт Геккеля. Але все ж на тлі тих самих Геккеля й Енгельса сам Бюхнер куди більше епікуреєць. Коротше кажучи, начебто це й база, але все ж не зовсім (особливо після жирних расистських випадів і міркувань про вроджені патології злочинців). Чи варто читати? Так. Чи більше тут бази, ніж крінжу? Так. Чи можна брати до «бібліотеки епікурейської літератури»? Без проблем. Але все ж тут, на жаль, досить багато «але».
Теми з цієї книги в розгорнутішому вигляді Бюхнер іще порушуватиме в окремих творах. Окремі ідеї, зокрема яскраві приклади расизму, у збірці рецензій і статей «Природа і наука» (1862) [наш огляд] вона добре доповнює «Силу і матерію». Критика інстинктів у тварин розвивається в книзі «Психічне життя тварин» (1880) [наш огляд], а міркування про роль спадковості — у книзі «Сила спадковості та її вплив на моральний і духовний прогрес людства» (1882). У нього є також просто гарні науково-популярні твори на межі художньої літератури, такі як «Фізіологічні картини» (1861-1875) і «Мистецтво довго жити» (1892). Усі ці три книги ми розглянули в окремій статті. Але є й тема, якої він майже не торкається в інших доступних російською мовою творах, проте повністю розкриває в одному, — це тема соціал-дарвінізму та політичних поглядів Бюхнера. Усе це розкривається в праці «Дарвінізм і соціалізм» (1894) [наш огляд]. При цьому насправді там немає жодного соціал-дарвінізму, і по суті перед нами постає звичайний лівий мислитель свого часу, послідовник джорджизму та ліволіберальний, або, як їх тоді ще називали, «радикальний» мислитель.