Повний огляд книги Бюхнера можна знайти тут, там само й думку нашої групи щодо Бюхнера.
А прочитати першоджерело з дореволюційною російською орфографією — тут.
Є лише одна істинна Біблія — це природа. Хто вміє читати її, тому відчинені двері раю.
(с) Еріхсен
«Люди, — каже славетна «Система природи», що з’явилася у XVIII столітті [книга, написана Гольбахом], — завжди помилялися, доки обмінювали досвід на вигадані фантазією системи. Людина — продукт природи, вона живе в природі, підпорядкована її законам і не може навіть подумки піднестися над ними. Марно намагається її розум переступити межу видимого світу; йому доводиться постійно знову повертатися до неї».
Ці слова протягом XIX століття дістали підтвердження, що перевершило всі сподівання. Швидше, ніж можна було чекати, з огляду на повільний поступ людського пізнання, віджили своє і були віддані заслуженому забуттю ідеалістичні системи післякантівського періоду, що з’явилися на сцені в такій пишноті, на які, на жаль, стільки людей витратило всі сили свого розуму й усього свого життя. Під блискучими шатами цієї філософії зазирнули й не знайшли там нічого, крім хирлявого скелета філософської фразеології, химерних, високопарних речень без змісту, тривіальних ідей, прикритих вишуканим і пишномовним стилем, доведеної до крайності софістики, словом, нічого, крім духовного шарлатанства, яке могло справити враження лише на покоління слабких голів, але мало викликати почуття відрази або нудьги в розсудливого читача чи слухача.
Якщо ми запитаємо себе про причини цього подвійно разючого отямлення в країні, такій схильній до філософських спекуляцій, як Німеччина, то, мабуть, не помилимося, вказавши як на одну з головних на могутній вплив, здобутий природничими науками, що розвинулися в зовсім неочікуваній мірі, не лише на матеріальне, а й на духовне життя. Не тільки своїми великими відкриттями та винаходами, а й методом дослідження, пов’язаним із відновленням теорії розвитку, вони відкрили мисленню цілком нові сфери або точки зору й примусили його зійти з туманних і безплідних областей спекулятивних маячень, тобто — іншими словами — поставити на місце безнадійного шукання абсолюту дослідження сутності індивіда й усього з ним пов’язаного. Якби людський дух, як твердять теологи й філософи, володів метафізичними знаннями, тобто знаннями, що виходять за межі природи й чуттєвого пізнання, невизначуваними за посередництвом реального світу, то ми мали б право вимагати від метафізиків такої самої узгодженості й певності в поглядах, які, наприклад, існують у фізиків щодо закону тяжіння або у фізіологів щодо функцій відомого м’яза тощо. Натомість ми не знаходимо в них нічого, крім неясності й суперечностей, а також розбіжностей, що часом доходять до цілком протилежних поглядів і тверджень. Один каже так, другий інакше; кожен називає свого противника ослом, і якби сміливі, настирливі й часто повторювані запевнення були доказами, то нам довелося б визнати доведеними найсуперечливіші й найдурніші твердження.
«У наші дні, — каже Льюїс, видатний історик філософії [позитивіст і утилітарист у дусі Дж. Ст. Мілля], — спекуляції метафізичним методом анітрохи не розумніші, ніж теорія розвитку живих істот на Сіріусі».
Та вже Вольтер влучно схарактеризував цей метод, сказавши: «Коли той, хто говорить, починає не розуміти самого себе, а слухачі зовсім перестають його розуміти, тоді починається метафізика».
Утім, сміливість філософів у метафізичних речах разюче суперечить їхній манірній скромності та стриманості в речах емпіричних або в поясненні буття, що спирається на науково доведені факти. Дозволяючи собі там без жодного сорому думкою линутии в надчуттєвий світ, вони раптом стають тут у пороху плазуючими червами, зіркова й пізнавальна сила яких не сягає далі найближчого їхнього оточення, і які навіть не певні в тому, чи достовірне й реальне те, що їм відбиває їхній обмежений світ чуттів. Усе їхнє пізнання, мовляв, є лише особисте чуттєве сприйняття або видимість, за якою криється навіки прихована від нього сутність речей, або «річ у собі», що залишається непізнаною й непізнаваною; при цьому знову входить у шану старе сократівське правило, що найвищий результат мудрості — знати, що ми нічого не знаємо.
Ця зарозумілість цілковитого незнання так само безпідставна й ганебна, як і зарозумілість всевідання, і відбирає в мислячої людини будь-яку охоту до наукового дослідження. Хіба хтось коли-небудь сумнівався в тому, що людському пізнанню поставлено певні непрохідні межі? Так само й те, що матеріальні рухи зовнішнього світу дістають лише від наших органів чуття певні властивості, які ми їм приписуємо, як-от звук, колір, запах, відчуття тепла, світло, тиск, смак тощо, — було вже відомо найдавнішим грецьким філософам, а ще більше емпірикам, напр., Гоббсу й Локку, хоч із цього й намагаються зробити найновіше відкриття для обґрунтування гносеологічного скептицизму. Але хіба з цього випливає, що ці рухи, які ж бо є останньою причиною поступового виникнення наших органів чуття, не існують, і що ми маємо припинити загальне дослідження буття за допомогою чуттєвих засобів пізнання, якщо інших у нас немає? Емпірична філософія має таке саме право, як і ідеалістична, спиратися на відомий принцип Протагора, що людина є мірою речей; тільки вона менше зраджує цьому принципові, ніж остання, не виходячи за межі цієї міри й не займаючись ані «річчю в собі», ані так званим «абсолютом», ані нерозв’язним питанням: чому? — а задовольняючись відповіддю на питання: як? або яким чином?
Чому — про це ми
Лиш у судний день дізнаємось,
Як — нам ясно вже й тепер,
Коли світ ми розуміємо.
«Речі в собі» не може бути вже тому, що всі речі існують лише одна для одної й без взаємних відношень не мають жодного значення. Є тільки речі серед речей. Але якби вона навіть існувала, то все одно була б непізнаваною і не могла б мати жодного значення ні для нашого мислення, ні для наших учинків. У цьому відношенні можна послатися на самого старого Канта, який буквально каже таке (Критика чистого розуму): «Що таке речі в собі, цього я не знаю, та мені й не потрібно цього знати, бо річ ніколи не може трапитися мені інакше, як у явищі»; далі він роз’яснює, що бажання пізнавати речі без посередництва чуттів або за допомогою здатності пізнання, цілком відмінної від людської, не має під собою рішуче жодного ґрунту. Лише за допомогою спостереження й розчленування явищ проникаємо ми вглиб природи, «і не можна передбачити, як далеко просунемося ми в цьому відношенні з плином часу» (там само).
Неспроможні також нещодавно висловлені деякими видатними природодослідниками припущення, що слід накреслити межі й для їхньої науки. Наука не знає жодних меж, окрім тих, що містяться в самому її предметі, і ніщо не може бути безглуздішим за прагнення наперед установити визначені, навіки неперехідні межі для людського дослідження (якщо тільки воно не вдається в царину надприродного). Адже той, хто це робить, своєю чергою ніколи не може стати вище за знання своєї доби й мусив би мати дар провидця, щоб мати змогу судити таким чином про майбутнє пізнання. Якби якомусь ученому спало на думку тисячу або більше років тому твердити, що люди ніколи не дійдуть до пояснення, що таке морська змія, яка природа демонів, ніколи не дізнаються чогось певнішого про філософський камінь, про фізичні й хімічні властивості далеких небесних тіл, про будову руху всесвіту, про історію виникнення Землі та її межі, про природне походження людини й органічного світу, про життєву силу, про швидкість думки, про сутність нервового принципу тощо, — то таке твердження було б для свого часу настільки ж справедливим, як і поважні промови сучасності про безліч так званих «світових загадок». Така точка зору, як уже сказано, може вважатися правильною лише остільки, оскільки питання стосується причини всіх речей, але вона непридатна для нашого дослідження їхнього внутрішнього зв’язку за незламним законом причини й наслідку. «Немає більш образливого скептицизму, — каже Паж, — ніж той, що ставить під сумнів результати чесних і сумлінних спостережень, і немає більш грубої безчесності, ніж та, що виявляє недовіру до висновків правильного й неупередженого судження».
Ентузіасти або фанатики незнання відзначаються по-своєму такою ж нетерпимістю, як фанатики віри, і тим небезпечніші вони, що вміють носити личину неупередженості, тоді як насправді зайняте ними середнє становище радше пояснюється смішним страхом перед докором у безбожності та браком мужності мислити послідовно. Вони бояться могутнього, визвольного для умів впливу природничих наук і намагаються, спираючись на старий, але зношений філософський авторитет, обмежити сферу цих наук лише світом явищ, щоб дати змогу старій філософії та теології тим безперешкодніше господарювати в царині духу. Але насправді й за належного освітлення славетне «Unknowable» або «Непізнаване» сучасних агностиків чи незнаючих (так само, як і близькоспоріднене з ним «Ми не дізнаємося» пана Дюбуа-Реймона, що викликало справжній радісний виття всіх обскурантів) є не що інше, як старий добрий Господь Бог теологів, який в історії філософії вже зазнав стількох
оманливих перевтілень. Справа анітрохи не зміниться від того, чи охрестимо ми його іменем «Абсолюту» або «Суб’єкта-об’єкта» (Шеллінг), «Ідеї» (Гегель) або «Речі в собі» (Кант), «Світової душі», «Світового розуму» або «Вічної сили» (натурфілософія), «Органінтелекту» (І. Г. Фогт), «Непізнаваного» (Спенсер), «Волі» (Шопенгауер), «Несвідомого» (Гартман) тощо; залишається та сама основна думка, те саме антропоморфістичне (олюднювальне) спотворення, те саме Asylum ignorantiae (Притулок невігластва) або те саме темне єство, яке, будучи породжене спочатку страхом перед невідомим, уже панувало над грубою первісною людиною і пануватиме також над освіченими людьми, доки сонце пізнання й визнання природного, ні від чого не залежного та такого, що існує завдяки самому собі, світопорядку не проголосить істиною fiat lux! (хай буде світло).