Маніфест Вентотене, повна назва якого — «За вільну й об’єднану Європу. Проєкт маніфесту», був укладений Альтьєро Спінеллі та Еместо Россі (який написав першу частину третього розділу) 1941 року, коли обох було інтерновано на острові Вентотене. Після поширення у вигляді мімеографа підпільне видання Маніфесту з’явилося в Римі в січні 1944 року. Цей текст було відредаговано Італійським товариством анонімної поліграфії та представлено видавництвом Edizioni del Movimento Italiano per la Federazione Europea (тобто Публікації Італійського руху за Європейську федерацію). Це видання ґрунтується на виданні 1944 року, яке, за словами Спінеллі, є «автентичним і найточнішим текстом».
У 2022 році було зроблено російський переклад цього маніфесту, який можна прочитати тут. По суті, це дублювання російського перекладу, але з незначними змінами, запозиченими з англійської версії. Див. також зібрані нами програмні документи Ліберального інтернаціоналу, зокрема Оксфордський маніфест (1947), хоча на тлі маніфесту Вентотене це все просто дитячий садок. Цей маніфест, звісно, пройнятий соціалістичним духом, але попри це наша неоепікурейська група покладає його в основу власних політичних поглядів.
Криза сучасної цивілізації
Сучасна цивілізація взяла за основу принцип свободи — принцип, згідно з яким людина має бути не просто інструментом, що його використовують інші, а автономним осередком життя. Маючи в руках цей кодекс, приймаючи це визначення, всі ті аспекти суспільного життя, які не поважали цього принципу, було піддано грандіозному історичному суду.
a) Було встановлено рівне право всіх народів на організацію в незалежні держави. Передбачалося, що кожен народ, визначуваний своїми етнічними, географічними, мовними та історичними особливостями, знайде інструмент, який найбільше відповідає його потребам, у межах державної організації, створеної відповідно до його власної специфічної концепції політичного життя, і без втручання ззовні. Ідеологія національної незалежності була потужним стимулом прогресу. Вона допомогла подолати вузьколобий парохіалізм (дріб’язковість, провінційність) і породила значно ширше почуття солідарності проти іноземного гноблення. Вона усунула багато перешкод, що заважали вільному пересуванню людей і товарів. На території кожної нової держави вона переносила інституції та системи розвиненіших суспільств у більш відсталі. Але разом із цією ідеологією з’явилися зерна капіталістичного імперіалізму, який на очах нашого покоління розквітнув до такої міри, що постали тоталітарні держави й розв’язалися світові війни.
Отже, тепер націю не розглядають як історичний продукт співіснування людей, які внаслідок тривалого історичного процесу набули більшої єдності у своїх звичаях і прагненнях та які вважають свою державу найефективнішим засобом організації колективного життя в контексті всього людського суспільства. Навпаки, вона стала божественною сутністю, організмом, який має думати лише про власне існування, про власний розвиток, аж ніяк не дбаючи про шкоду, яку це може завдати іншим. Абсолютний суверенітет національних держав привів до прагнення кожної з них домінувати, оскільки кожна відчуває загрозу з боку інших і вважає, що її «життєвий простір» має охоплювати дедалі ширші території, які дають їй право на вільне пересування та забезпечують самозабезпечення без потреби покладатися на інших. Це прагнення домінувати не може бути вгамоване інакше, як гегемонією найсильнішої держави над усіма іншими.
Унаслідок усього цього держава більше не є охоронницею громадянської свободи, а перетворилася на володаря васалів, скованих рабством, і вона утримує у своїй владі всі здібності, необхідні для досягнення максимальної воєнної ефективності. Навіть у мирний час, який вважається паузою для підготовки до подальших неминучих воєн, у багатьох країнах військовий клас на цей час переважає над громадянським суспільством, дедалі більше ускладнюючи належне функціонування вільних політичних систем. Тому такі вияви громадянської політики, як школи, дослідження, продуктивність, адміністрації, діють із труднощами й переважно спрямовані на збільшення воєнної потуги. Жінок розглядають лише як породжувачок солдатів і винагороджують за тими самими критеріями, що й плодючу худобу. Від самого раннього віку дітей навчають поводитися зі зброєю й ненавидіти чужинців. Індивідуальна свобода майже знищена, оскільки кожен є частиною військової установи й постійно підлягає призову до збройних сил. Неодноразові війни змушують чоловіків покидати сім’ї, роботу, майно, часто вимагаючи найбільшої жертви з причин, цінності яких ніхто не може зрозуміти. Достатньо всього кількох днів, щоб зруйнувати результати десятиліть спільних зусиль, спрямованих на підвищення загального добробуту.
Тоталітарні держави — це ті, що найпослідовніше досягли об’єднання всіх сил, здійснивши максимально можливий ступінь централізації та автаркії. Отже, вони виявили себе органами, найбільш пристосованими до нинішньої міжнародної обстановки. Досить одній державі зробити один крок у бік посилення тоталітаризму, щоб решта пішла її прикладом, ваблена тією самою стежкою своєю волею до виживання.
b) Рівне право всіх громадян на участь у процесі визначення державної волі є загальновизнаним. Цей процес мав стати синтезом вільно висловлених і мінливих економічних та ідеологічних потреб усіх соціальних класів. Політична організація такого роду давала змогу виправити або, принаймні, звести до мінімуму багато з найвочевидніших несправедливостей, успадкованих від попередніх режимів. Але свобода преси, свобода зібрань і постійне розширення виборчого права все більше ускладнювали захист старих привілеїв, зберігаючи при цьому представницьку систему правління. Поступово люди без копійки в кишені навчилися використовувати ці інструменти для боротьби за права, здобуті привілейованими класами. Податки на нетрудові доходи та спадщину, вищі податки, що стягувалися з великих доходів, податкові пільги для малозабезпечених і виробництва товарів першої необхідності, безплатна державна шкільна освіта, збільшення видатків на соціальне забезпечення, земельні реформи, контроль над фабриками й заводами — усе це були здобутки, які загрожували привілейованим класам у їхніх добре укріплених цитаделях.
Навіть привілейовані класи, які погоджувалися з рівністю в політичних правах, не могли змиритися з тим, що знедолені скористалися цим, аби досягти конкретної економічної та соціальної рівності, яка надала б реального змісту справжній свободі. Коли наприкінці Першої світової війни загроза стала надто серйозною, цілком природно, що ці привілейовані класи палко вітали й підтримали піднесення диктатур, які відібрали в їхніх противників легальні правові інструменти.
Ба більше, створення величезних промислових і банківських конгломератів та профспілок, що репрезентують цілі армії робітників, породило сили (профспілки, роботодавців і фінансистів), які лобіюють у уряді політику, що найвиразніше відповідала їхнім конкретним інтересам. Це загрожувало розпадом держави на незліченні економічні вотчини, кожна з яких жорстко протистояла іншій. Ліберальні й демократичні системи дедалі більше втрачали свій престиж, перетворюючись на інструменти, до яких ці групи завжди вдаватимуться, щоб ще дужче експлуатувати все суспільство. Отже, зростало переконання, що лише тоталітарна держава, в якій скасовано індивідуальні свободи, може бодай якось розв’язати конфлікти інтересів, які наявні політичні інститути не спроможні контролювати.
Насправді тоталітарні режими, загалом і в цілому, консолідували різні соціальні категорії на тих рівнях, яких вони поступово досягли; використовуючи поліцейський контроль над кожним аспектом життя громадян і насильницьки позбуваючись усіх інакодумних голосів, ці режими виключили будь-яку законну можливість подальшого виправлення наявної ситуації. Це закріпило існування паразитичного класу землевласників-заочників (маються на увазі відсутні на виробництві) і рантьє, які роблять свій внесок у суспільну продуктивність лише тим, що стрижуть купони зі своїх облігацій. Це закріпило становище власників монополій і мережевих крамниць, які експлуатують споживачів і змушують зникати гроші дрібних заощадників. Воно зміцнило плутократів, прихованих за лаштунками, які смикають за ниточки політиків і керують державною машиною у власних, виняткових інтересах, прикриваючись вищими національними інтересами. Унаслідок цього колосальні статки вкрай нечисленних прошарків суспільства було збережено, як і злидні мас, позбавлених можливості користуватися плодами сучасної культури. Іншими словами, зберігся економічний режим, за якого матеріальні ресурси й праця, що мали б бути спрямовані на задоволення фундаментальних потреб у розвитку основних видів людської енергії, натомість спрямовуються на задоволення наймарніших бажань тих, хто здатен платити більше за інших. Це економічний режим, за якого, завдяки праву спадкування, влада грошей увічнюється в одному й тому самому класі й перетворюється на привілей, що аж ніяк не відповідає соціальній цінності реально наданих послуг. Поле пролетарських можливостей настільки обмежене, що робітники часто змушені погоджуватися на експлуатацію з боку будь-кого, хто запропонує роботу, аби заробити на життя.
Для того щоб тримати робітничий клас у нерухомому й поневоленому стані, профспілки, колись вільні організації боротьби, керовані окремими людьми, які користувалися довірою своїх членів, було перетворено на установи поліцейського нагляду, керовані службовцями, обраними правлячим класом і відповідальними лише перед ним. Якщо в цьому економічному режимі й відбуваються поліпшення, то вони продиктовані виключно воєнними потребами, які разом із реакційними амбіціями привілейованих класів породили й зміцнили тоталітарні держави.
c) Постійна цінність духу критики стверджується на противагу авторитарному догматизмові. Усе, що проголошується, має довести свою цінність або зникнути. Найвеличніші досягнення людського суспільства в будь-якій сфері зумовлені науковим методом, що лежить в основі цього безперешкодного підходу. Але ця духовна свобода не пережила кризи, породженої тоталітарними державами. Нові догми, що приймаються як символи віри або лицемірно, охоплюють усі галузі знання.
Хоча ніхто не знає, що таке раса, і найелементарніше розуміння історії переконує в абсурдності цього твердження, фізіологів просять вірити, демонструвати й навіть переконувати нас у тому, що люди належать до обраної раси лише тому, що імперіалізмові потрібен цей міф, аби розпалювати в масах ненависть і гордість. Найочевидніші концепції економічної науки мають бути віддані анафемі, щоб автократичну політику, торговельний баланс та інші старі вияви меркантилізму можна було подати як визначні відкриття нашого часу. Внаслідок економічної взаємозалежності всього світу життєвий простір, необхідний будь-якому народові, який хоче підтримувати рівень життя, відповідний сучасній цивілізації, може бути лише вся земна куля. Але псевдонауку «геополітика» було створено в спробі довести обґрунтованість теорій про життєвий простір і забезпечити теоретичне прикриття імперіалістичному прагненню до панування.
Історичні факти в найсуттєвіших сферах фальсифікуються в інтересах панівних класів. Бібліотеки й книгарні очищаються від усіх творів, які не вважаються ортодоксальними. Тіні мракобісся знову загрожують задушити людський дух. Соціальна етика свободи й рівності підірвана. Людей більше не вважають вільними громадянами, які можуть використовувати державу для досягнення колективних цілей. Натомість вони є слугами держави, яка вирішує, якими мають бути їхні цілі, і воля тих, хто перебуває при владі, стає волею держави. Люди більше не є громадянами з відповідними правами, натомість їх вибудувано за ієрархічним принципом, і вони мають беззастережно коритися своїм начальникам, а кульмінацією ієрархії стає відповідним чином обожнений Лідер. Режим, заснований на кастах, відроджується з власного попелу, такий самий глумливий, як і раніше.
Ця реакційна, тоталітарна цивілізація, здобувши перемогу в низці країн, нарешті знайшла в нацистській Німеччині силу, яку визнала достатньо потужною, щоб зробити останній крок. Після ретельної підготовки, сміливо й безпринципно використовуючи суперництво, егоїзм і дурість інших, повівши за собою інші європейські васальні держави, насамперед Італію, і вступивши в союз із Японією, що переслідує ті самі цілі в Азії, нацистська Німеччина взялася до завдання розтрощити інші країни. Її перемога означала б остаточне зміцнення тоталітаризму у світі. Усі його риси було б доведено до крайньої межі, а прогресивні сили на довгі роки були б приречені на роль простої негативної опозиції.
Традиційна пиха й непоступливість німецьких військових класів можуть дати нам уявлення про характер їхнього панування після перемоги у війні. Переможні німці можуть навіть надати фасаду великодушності щодо інших європейських народів, формально поважаючи їхні території та їхні політичні інститути, задовольняючи водночас хибне почуття патріотизму тих, хто вважає кольори прикордонної огорожі й національність видатних політиків важливішими за співвідношення сил та ефективний зміст державних інститутів. Як би не маскувалася реальність, вона завжди одна й та сама: новий поділ людства на спартанців та ілотів.
Навіть компромісне розв’язання між двома сторонами, що борються, стало б ще одним кроком уперед до тоталітаризму; фактично всі країни, які змогли б уникнути німецьких пазурів, були б змушені прийняти ті самі форми політичної організації, щоб бути належно підготовленими до майбутньої війни.
Але якщо гітлерівській Німеччині вдалося розтрощити малі держави одну за одною, то ця дія змусила дедалі потужніші сили вступити в бій. Мужній бойовий дух Великої Британії, навіть у той самий критичний момент, коли вона була єдиною, хто протистояв ворогові, змусив німців зіткнутися з доблесним опором російської армії й дав Америці час, необхідний для мобілізації її безмежних продуктивних ресурсів. І ця боротьба проти німецького імперіалізму тісно пов’язана з боротьбою китайського народу проти японського імперіалізму.
Величезні маси людей і багатств уже висунуто проти тоталітарних держав, чия міць уже сягнула свого піку й тепер може лише поступово поглинати саму себе. Сили, що протистоять їм, з іншого боку, уже пережили найгірше, і їхня сила зростає.
З кожним днем війна, яку ведуть Союзники, відроджує прагнення до свободи навіть у тих країнах, що зазнали насильства й утратили свій шлях унаслідок завданого удару. І вона навіть знову пробудила це бажання в самому населенні країн Осі, яке усвідомлює, що його втягнули у відчайдушне становище лише для того, щоб задовольнити жагу влади своїх правителів.
Повільний процес, унаслідок якого величезні маси людей без нарікань підкорилися новому режимові, пристосувалися до нього й навіть сприяли його зміцненню, було зупинено, і почався зворотний процес. У цій величезній хвилі, що поволі набирає сили, можна знайти всі прогресивні сили: найосвіченіші групи робітничого класу, яких ані терором, ані лестощами не вдалося відвернути від прагнення досягти вищого рівня життя, найгостріших представників інтелектуальних класів, ображених деградацією, якій піддається інтелект, підприємців, що, прагнучи нових ініціатив, хочуть звільнитися від атрибутів бюрократії та національної автаркії, які сковують усі їхні зусилля, і, нарешті, всіх тих, хто, маючи вроджене почуття гідності, не зігнеться ані на дюйм, зіткнувшись із приниженням і рабством.
Сьогодні порятунок нашої цивілізації довірено цим силам.
Повоєнні завдання: європейська єдність
Поразка Німеччини не приведе автоматично до реорганізації Європи відповідно до нашого ідеалу цивілізації. У короткий, напружений період загальної кризи (коли держави лежатимуть у руїнах, коли маси з тривогою чекатимуть нового послання, мов розплавлена матерія, палаюча й легко формована в нові форми, здатні вмістити керівництво серйозних інтернаціоналістично налаштованих людей), найпривілейованіші класи в старих національних системах спробують прихованими або насильницькими методами загасити хвилю інтернаціоналістичних почуттів і пристрастей та демонстративно почнуть відновлювати старі державні інститути. Найімовірніше, британські лідери, можливо, у згоді з американцями, спробують підштовхнути події в цьому напрямі, щоб відновити баланс сил у політиці, в очевидних безпосередніх інтересах своїх держав.
Консервативні сили, тобто: директори основних інститутів національних держав; вищі офіцери у збройних силах аж до, де це можливо, монархій; групи монополістичного капіталізму, які пов’язали свої прибутки зі станом держав; великі землевласники та церковна ієрархія, що можуть сподіватися на свої паразитичні доходи лише в стабільному, консервативному суспільстві; а слідом за ними — безконечна група людей, які залежать від них або просто введені в оману їхньою традиційною владою. Усі ці реакційні сили вже відчувають, що структура скрипить, і намагаються врятувати власну шкуру. Крах раптово позбавить їх усіх привілеїв, якими вони досі користувалися, і наражатиме їх на атаку прогресивних сил.
Революційна ситуація: старі й нові тенденції
Падіння тоталітарних режимів означатиме, на думку всього населення, настання «свободи»; усі обмеження зникнуть, і автоматично запанує дуже широка свобода слова та зібрань. Це буде тріумф демократичних переконань. Ці тенденції мають незліченні відтінки й нюанси, що простягаються від дуже консервативного лібералізму до соціалізму й анархізму. Ці переконання вірять у «спонтанне зародження» подій та інститутів, і в абсолютну доброту імпульсів із нижчих класів. Вони не хочуть примушувати руку «історії», або «народу», або «пролетаріату», або як би вони не називали свого Бога. Вони сподіваються на кінець диктатур, уявляючи це як відновлення беззаперечного права народу на самовизначення. Вінцем їхньої мрії є установчі збори, обрані найширшим голосуванням, що неухильно дотримуються прав виборців, які мають самі вирішувати, яку конституцію вони хочуть. Якщо населення незріле, добра конституція не вийде, а внести до неї поправки можна буде лише шляхом постійних зусиль переконання. Демократичні фракції не заперечують насильства в принципі, але хочуть застосовувати його лише тоді, коли більшість переконана, що воно необхідне, тобто коли воно є не більш ніж майже зайвою крапкою над «і». Вони є придатними провідниками лише в часи звичайного управління, коли все населення переконане в правильності основних інститутів і вважає, що будь-які зміни мають обмежуватися відносно другорядними питаннями. У революційні часи, коли інститути треба не просто управляти, а створювати, демократичні процедури зазнають краху. Жалюгідне безсилля демократів у російській, німецькій та іспанській революціях — три найновіші приклади. У цих ситуаціях, щойно старий державний апарат упав разом із його законами та адміністрацією, негайно виникли народні збори й делегації, в яких зібралися всі прогресивні соціалістичні сили й вели агітацію, або прикриваючись старим режимом, або зневажаючи його. Населення справді має деякі фундаментальні потреби, які необхідно задовольнити, але воно не знає точно, чого хоче і що слід зробити. Тисячі дзвонів дзвенять у його вухах. З мільйонами умів воно не може зорієнтуватися й розпадається на безліч тенденцій, течій і фракцій, що борються одна з одною.
У той самий момент, коли потрібні найбільша рішучість і сміливість, демократи збиваються зі шляху, не маючи опори у вигляді спонтанного народного схвалення, а радше в образі похмурого буйства пристрастей. Вони вважають своїм обов’язком сформувати консенсус і постають як напучувальні проповідники, тоді як натомість потрібні лідери, які знають, чого хочуть і куди йдуть. Вони змарновують шанси, сприятливі для консолідації нового режиму, намагаючись змусити органи, що потребують тривалої підготовки й більше пасують до періодів відносного спокою, працювати негайно. Вони дають своїм противникам зброю, яка потім використовується для їхнього повалення. Вони являють, у своїх тисячах тенденцій, не волю до оновлення, а марні й дуже заплутані амбіції, що живуть у свідомості, яка, паралізуючись, фактично готує ґрунт для зростання реакції. Демократичні політичні методи лежать мертвим тягарем у часи революційних криз.
Оскільки демократи своєю безконечною полемікою підривають свою початкову популярність як захисників свободи, а також за відсутності будь-якої серйозної політичної та соціальної революції, дототалітарні політичні інститути неминуче буде відновлено, і боротьба знову розвиватиметься по лініях старої класової боротьби.
Принцип, згідно з яким класова боротьба є тією умовою, до якої зводяться всі політичні проблеми, став основоположною лінією, особливо серед фабричних робітників, і надавав послідовності їхній політиці доти, доки не було поставлено під сумнів основні інститути. Але цей підхід стає інструментом, що ізолює пролетаріат, коли необхідність перетворення всієї соціальної організації стає першорядною. Робітники, виховані в класовій системі, не можуть бачити далі вимог свого конкретного класу або навіть своєї професійної категорії й не дбають про те, як їхні інтереси пов’язані з інтересами інших соціальних класів. Або ж вони прагнуть до однобічної диктатури пролетаріату, щоб домогтися утопічної колективізації всіх матеріальних засобів виробництва, яку століттями пропагували як панацею від усіх бід. Ця політика не приваблює жодних інших верств, окрім робітників, які таким чином позбавляють підтримки інші прогресивні сили, або ж вона залишає їх на ласку хитромудро організованої реакції, щоб розгромити робітничий рух. Серед різних пролетарських тенденцій, послідовників класової політики та колективістських ідеалів комуністи усвідомили труднощі здобуття достатньої кількості прихильників для забезпечення перемоги. Тому, на відміну від інших народних партій, вони перетворилися на жорстко дисциплінований рух, що експлуатує російський міф для організації робітників, але не приймає від них наказів і використовує їх у всіх видах політичного маневрування.
Така позиція робить комуністів під час революційних криз ефективнішими, ніж демократів. Але їхня здатність тримати робітників якнайдалі від інших революційних сил, проповідуючи, що їхня «справжня» революція ще попереду, перетворює їх на сектантський елемент, який послаблює сукупність прогресивних сил у вирішальний момент. Крім того, їхня абсолютна залежність від російської держави, яка неодноразово використовувала їх для проведення своєї національної політики, заважає цій партії здійснювати політичну діяльність із постійністю. Їм постійно доводиться прикриватися то Каролем, то Блюмом, то Негріном, щоб потім разом із використаними ними демократичними маріонетками впасти сторч головою, оскільки влада здобувається і зберігається не просто хитрощами, а здатністю повно й реально відповідати на потреби сучасного суспільства.
Якби боротьба залишилася обмеженою традиційними національними кордонами, було б дуже важко уникнути старих суперечностей. Національні держави, по суті, настільки глибоко спланували свої економіки, що невдовзі головне питання полягатиме в тому, яка група економічних інтересів, тобто який клас, має взяти на себе контроль над планом. Прогресивний фронт буде швидко зруйновано в боротьбі між економічними класами та категоріями. Найімовірнішим результатом буде те, що реакціонери виграють більше, ніж будь-хто інший.
Справжній революційний рух має постати з-поміж тих, хто досить сміливий, щоб критикувати старі політичні підходи, і він має бути спроможним співпрацювати з демократичними та комуністичними силами, та взагалі з усіма, хто працює над руйнуванням тоталітаризму, не потрапляючи, однак, у пастку політичної практики будь-кого з них. У реакційних сил є здібні люди й офіцери, навчені командуванню, які вперто боротимуться за збереження свого панування. У моменти гострої потреби вони знають, як замаскувати свою справжню сутність, заявляючи, що стоять на боці свободи, миру, загального добробуту й бідних класів.
Уже в минулому ми бачили, як вони прокладали собі шлях у народні рухи, паралізуючи, відхиляючи й змінюючи їх у прямо протилежний бік. Вони, безперечно, будуть найнебезпечнішою силою, з якою доведеться зіткнутися.
Вони спробують використати у своїх інтересах відновлення національної держави. Таким чином вони зможуть зачепитися за найпоширеніше з народних почуттів, яке так глибоко ображене недавніми подіями і яким так легко маніпулювати в реакційних цілях: за патріотичне почуття. Вони також можуть сподіватися на те, що їм буде легше збити з пантелику ідеї своїх противників, оскільки для народних мас єдиний політичний досвід, набутий досі, перебуває в національному контексті. Тому їх і їхніх більш недалекоглядних лідерів досить легко спрямувати на відновлення зруйнованих ураганом держав.
Якщо цієї мети буде досягнуто, сили реакції переможуть. Зовні ці держави цілком могли б бути широко демократичними й соціалістичними; але це було б лише питанням часу, коли влада повернеться до рук реакціонерів. Національна заздрість знову розвинеться, і кожна держава знову прагнутиме задовольнити свої потреби лише своєю збройною силою. У більш-менш короткий проміжок часу найважливішим завданням стало б перетворення населення на армії. Генерали знову командуватимуть, монополісти знову отримуватимуть прибутки з автократій, бюрократія й далі розростатиметься, священники триматимуть маси в покорі. Усі початкові здобутки зійшли б нанівець, якби знову виникла потреба готуватися до війни.
Питання, яке має бути розв’язане насамперед і без якого прогрес — не більш ніж видимість, — це остаточне скасування поділу Європи на національні, суверенні держави. Крах більшості держав континенту під німецьким паровим катком уже поставив народи Європи перед спільною долею: або всі вони підкоряться гітлерівському пануванню, або після його падіння всі вони вступлять у революційну кризу й не знайдуть себе розділеними та вкоріненими в міцних державних структурах. Загальний дух сьогодні вже значно більш схильний до того, щоб прийняти федеральну реорганізацію Європи. Суворий досвід останніх десятиліть відкрив очі навіть тим, хто відмовлявся бачити, і визріло багато обставин, сприятливих для нашого ідеалу.
Усі розсудливі люди визнають, що неможливо підтримувати баланс сил між європейськими державами, коли мілітаристська Німеччина перебуває в рівних умовах з іншими країнами; не можна також розчленувати Німеччину на шматки або тримати її на ланцюгу після того, як її буде завойовано. Ми бачили демонстрацію того, що жодна країна в Європі не може залишатися осторонь, поки інші воюють: декларації про нейтралітет і пакти про ненапад зводяться нанівець. Було продемонстровано марність, навіть шкідливість таких організацій, як Ліга Націй: вони претендували на те, щоб гарантувати міжнародне право без військової сили, здатної нав’язувати свої рішення й поважати абсолютний суверенітет держав-членів. Принцип невтручання виявився абсурдним: припускалося, що кожне населення має бути вільним у виборі деспотичного уряду, який воно вважає найкращим, іншими словами, фактично припускалося, що конституція кожної окремої держави не є питанням, що становить життєвий інтерес для всіх інших європейських націй. Численні проблеми, що отруюють міжнародне життя на континенті, виявилися нерозв’язними: проведення кордонів через території, країни зі змішаним населенням, захист чужих меншин, морські порти для країн, що не мають виходу до моря, Балканське питання, ірландська проблема тощо. Усі питання, які знайшли б легке розв’язання в Європейській Федерації, так само як і відповідні проблеми, від яких потерпали малі держави, що стали частиною більшого національного цілого, втратили б свою гостроту, коли вони перетворилися б на проблеми взаємин між різними провінціями.
З іншого боку, кінець почуття безпеки, навіяного неприступною Великою Британією, яка рекомендувала британцям «блискучу ізоляцію»; розпуск французької армії та розпад самої Французької республіки при першому ж серйозному зіткненні з німецькими військами (що, хочеться сподіватися, послабить шовіністичну установку на абсолютну галльську перевагу), і особливо усвідомлення ризику цілковитого поневолення — усе це обставини, які сприятимуть утвердженню федеральної системи, що покладе край нинішній невизначеності. І той факт, що Англія прийняла принцип незалежності Індії; і що Франція потенційно втратила всю свою імперію, визнавши свою поразку, полегшують пошук основи для угоди щодо європейського врегулювання колоніальних володінь.
До всього цього слід додати зникнення деяких із найважливіших династій і крихкість підвалин, на яких тримаються ті, що вижили. Слід ураховувати, що ці династії, розглядаючи різні країни як свій традиційний уділ, разом із потужними інтересами, які їх підтримують, становили серйозну перешкоду для раціональної організації Сполучених Штатів Європи, яка може бути заснована лише на республіканській конституції федеративних країн. І, щойно горизонт Старого Континенту буде подолано, і всі люди, що становлять людство, об’єднаються для спільного плану, доведеться визнати, що Європейська Федерація є єдиною мислимою гарантією того, що відносини з американськими та азійськими народами можуть будуватися на основі мирного співробітництва, в очікуванні віддаленішого майбутнього, коли політична єдність усього земного кулі стане можливою.
Тому лінія поділу між прогресивними та реакційними партіями вже не збігається з формальними лініями більшої чи меншої демократії, прагнення до більшого чи меншого соціалізму, радше поділ проходить по лінії, дуже новій і суттєвій, яка розділяє членів партії на дві групи. Перша складається з тих, хто розуміє основну мету й завдання боротьби як давню, тобто завоювання національної політичної влади, і хто, хоч і мимоволі, грає на руку реакційним силам, дозволяючи розпеченій лаві народних пристрастей застигнути в старих формах і, таким чином, даючи старим безглуздям знову постати. Друга — це ті, хто бачить головною метою створення міцної міжнародної держави; вони спрямують народні сили до цієї мети й, завоювавши національну владу, використовуватимуть її насамперед як інструмент для досягнення міжнародної єдності.
За допомогою пропаганди й дій, прагнучи всіма можливими способами встановити домовленості та зв’язки між окремими рухами, які, безперечно, формуються в різних країнах, необхідно вже тепер закласти основу для руху, який знає, як мобілізувати всі сили для народження нового організму, що стане найвеличнішим і найновішим творінням, яке поставало в Європі впродовж століть; і для створення стійкої федеральної держави, яка матиме у своєму розпорядженні європейську збройну силу замість національних армій; яка рішуче зламає економічну автаркію, основу тоталітарних режимів; яка матиме достатні засоби для того, щоб її обговорення щодо підтримання загального порядку здійснювалися в окремих федеральних державах, тоді як кожна держава збереже автономію, необхідну їй для пластичного вираження й розвитку політичного життя відповідно до особливих характеристик різних народів.
Якщо достатня кількість людей в основних європейських країнах зрозуміє це, то перемога незабаром опиниться в їхніх руках, оскільки і обставини, і громадська думка сприятимуть їхнім зусиллям. Перед ними будуть партії та фракції, які вже дискредитовані катастрофічним досвідом останніх двадцяти років. Оскільки це буде момент для нових дій, це буде також момент для нових людей: МОМЕНТ ДЛЯ ВІЛЬНОЇ Й ОБ’ЄДНАНОЇ ЄВРОПИ.
Повоєнні завдання: реформування суспільства
Вільна й об’єднана Європа є необхідною передумовою для зміцнення сучасної цивілізації, яка тимчасово зупинилася в добу тоталітаризму. Наприкінці цієї доби історичний процес боротьби проти соціальної нерівності та привілеїв негайно відродиться в повному обсязі. Усі старі консервативні інститути, що перешкоджали цьому процесові, або впадуть, або опиняться на межі краху. Цю кризу необхідно використати рішуче й сміливо.
Щоб відповідати нашим потребам, європейська революція має бути соціалістичною, тобто її метою має стати звільнення робітничого класу і створення для нього людяніших умов життя. Однак орієнтація, яку слід обрати для кроків, що їх буде вжито, не може залежати виключно від суто доктринерського принципу, який твердить, що приватна власність на матеріальні засоби виробництва має, як правило, бути скасована й допускатися лише тимчасово, коли немає іншого вибору. Загальний державний контроль над економікою був першою, утопічною формою, в якій робітничий клас уявляв собі своє визволення з-під ярма капіталізму. Однак, щойно його досягають, він не дає бажаних результатів: навпаки, постає режим, за якого все населення підпорядковується обмеженому класові бюрократів, що керують економікою.
Справді засадничим принципом соціалізму, у якому загальна колективізація була не більш ніж поспішним і хибним висновком, є принцип, що економічні сили не повинні панувати над людиною, а, навпаки, — подібно до сил природи — мають підпорядковуватися людині, спрямовуватися й контролюватися нею найраціональнішим чином, аби найширші верстви населення не ставали їхніми жертвами. Гігантські сили прогресу, що постають з індивідуальних інтересів, не повинні бути погашені сірою тьмяністю рутини. В іншому разі постане та сама нерозв’язна проблема: як стимулювати дух ініціативи за допомогою різних рівнів заробітної плати та інших положень такого самого роду. Сили прогресу мають бути звеличені й розширені, а також знаходити дедалі більші можливості для розвитку й використання. Водночас необхідно зміцнювати й удосконалювати шляхи, що спрямовують ці сили до цілей, які приносять найбільшу користь усьому суспільству.
Приватна власність має бути скасована, обмежена, виправлена або розширена залежно від обставин, а не відповідно до якогось догматичного принципу. Цей керівний принцип є природною рисою процесу формування європейського економічного життя, звільненого від кошмарів мілітаризму чи національного бюрократизму. Раціональні рішення мають замінити ірраціональні, навіть у свідомості робітничого класу. З метою докладнішого розкриття змісту цього принципу ми виокремлюємо такі пункти, наголошуючи на необхідності оцінювати доцільність кожного пункту програми та засобів їх досягнення у взаємозв’язку з неодмінною передумовою європейської єдності:
- Ті підприємства, які неминуче ведуть монополістичну діяльність і які, отже, можуть експлуатувати масу споживачів, не повинні більше залишатися в руках приватної власності; наприклад, електроенергетична промисловість або ті, що мають виживати задля спільного блага і яким потрібні митний захист, субсидії, преференційні замовлення тощо (найяскравішим прикладом такого роду досі в Італії є сталеливарна промисловість); ті підприємства, які через розмір капіталовкладень і кількість зайнятих або важливість залученого сектора можуть шантажувати різні державні органи, нав’язуючи їм свою політику, вигідну самим собі (наприклад, гірничодобувна промисловість, банківські установи, виробники зброї). У цій сфері націоналізація, безперечно, має відбутися в широких масштабах, без зазіхання на набуті права.
- Законодавство про приватну власність і права спадкування в минулому давали змогу накопичувати в багатих руках небагатьох привілейованих членів суспільства. В умовах революційної кризи це багатство має бути розподілене на егалітарних засадах, що дасть змогу усунути паразитичні класи й надати трудящим засоби виробництва, необхідні для поліпшення їхнього економічного становища та досягнення більшої незалежності. Отже, ми пропонуємо аграрну реформу, яка значно збільшить число власників завдяки переданню землі тим, хто справді її обробляє, і промислову реформу, що розширить власність робітників у ненціоналізованих секторах через кооперативне управління, участь працівників у розподілі прибутку тощо.
- Молодим треба допомагати всіма заходами, необхідними для того, щоб звести до мінімуму розрив між стартовими позиціями в боротьбі за виживання. Зокрема, державні школи мають надавати ефективну можливість продовження навчання до найвищого рівня найкращим учням, а не лише багатим. У кожній галузі навчання, що веде до підготовки з різних ремесел і різних гуманітарних та наукових професій, державні школи мають готувати таку кількість студентів, яка відповідає вимогам ринку, щоб середня заробітна плата була приблизно однаковою для всіх професійних категорій, хоча всередині кожної категорії можуть бути відмінності залежно від індивідуальних здібностей.
- Майже необмежений потенціал сучасної технології для масового виробництва товарів першої необхідності гарантує, за відносно низьких соціальних витрат, що кожна людина зможе мати їжу, житло, одяг і мінімум комфорту, необхідного для збереження почуття людської гідності. Тому людська солідарність щодо тих, хто зазнав поразки в економічній боротьбі, має виявлятися не в принизливих формах благодійності, що породжують те саме зло, яке вони прагнуть виправити, а в низці заходів, які беззастережно й незалежно від того, чи здатна людина працювати, чи ні, гарантують гідний рівень життя для всіх, не послаблюючи стимулу до праці та ощадливості. Отже, ніхто більше не буде змушений погоджуватися на кабальні трудові контракти через свою бідність.
- Свобода робітничого класу може бути досягнута лише за виконання описаних умов. Робітничий клас не можна залишати на ласку економічної політики монополістичних профспілок, які просто транслюють ті самі гнітючі методи великого капіталу в робітничий світ. Робітники мають знову здобути свободу вибору своїх довірених представників, де на сесіях колективних переговорів вони визначають умови, на яких погодяться працювати, а держава має надати їм правові засоби, що гарантують дотримання узгоджених умов. Та ефективна боротьба з монополістичними тенденціями можлива лише після здійснення цих соціальних змін.
Це ті зміни, які необхідні для створення широкої групи громадян, зацікавлених у новому порядку й охочих боротися за його збереження, та для надання політичному життю міцної печаті свободи, заснованої на сильному почутті соціальної солідарності. Спираючись на ці принципи, політичні свободи справді можуть мати не лише формальне значення, а й реальне значення для всіх, оскільки ця маса громадян буде незалежною і достатньо поінформованою, щоб мати змогу здійснювати постійний та ефективний контроль над правлячим класом.
Було б зайвим докладно зупинятися на конституційних інститутах, не знаючи на цьому етапі або не маючи змоги передбачити обставини, за яких вони будуть розроблені й мають діяти. Ми можемо лише повторити те, що відомо всім: необхідність представницьких органів, процес розроблення законодавства, незалежність судів (які замінять нинішню систему), що гарантує безстороннє застосування законодавства, свобода преси та право зібрань, які гарантують поінформовану громадську думку і можливість для всіх громадян ефективно брати участь у житті держави. Лише два питання потребують подальшого й глибшого визначення через їхню особливу вагу для нашої країни в цей момент: взаємини між церквою і державою та характер політичного представництва:
а) Договір, що уклав союз Ватикану з фашизмом в Італії, має бути скасований, щоб можна було утвердити суто світський характер держави й однозначно встановити верховенство держави в цивільних питаннях. Усі релігійні конфесії мають користуватися рівною пошаною, але держава більше не повинна виділяти цільові кошти на релігію.
b) Картковий будиночок, який збудував фашизм зі своїм корпоративізмом, зруйнується разом з іншими аспектами тоталітарної держави. Є ті, хто вважає, що з цього уламка можна видобути матеріал для нового конституційного порядку. Ми з цим не погоджуємося. У тоталітарних державах корпоративістські палати є вінцем містифікації поліцейського контролю над робітниками. Навіть якби корпоративістські палати були щирим вираженням волі різних категорій виробників, представницькі органи різних професійних категорій ніколи не могли б бути кваліфікованими для розв’язання питань загальної політики. У більш конкретних економічних питаннях вони стали б органами для нагромадження влади та привілеїв серед категорій із найсильнішим профспілковим представництвом. Профспілки матимуть широкі функції співпраці з державними органами, які призначаються для розв’язання проблем, безпосередньо пов’язаних із цими профспілками, але вони не повинні мати абсолютно жодної законодавчої влади, оскільки це створить своєрідну феодальну анархію в економічному житті країни, що веде до відновлення політичного деспотизму. Багатьох із тих, кого безхитрісно привабив міф про корпоративізм, можна і треба залучити до роботи з оновлення структур. Але вони мають усвідомити абсурдність рішення, якого вони невиразно прагнуть. Корпоративізм може бути конкретно виражений лише в тій формі, яку йому надали тоталітарні держави, підпорядкувавши робітників чиновникам, що контролюють усе, що вони роблять в інтересах правлячого класу.
Революційна партія не може бути імпровізацією дилетанта в вирішальний момент, вона має почати формуватися, принаймні в тому, що стосується її центральної політичної настанови, її верхніх ешелонів, основних директив для дій. Це не має бути неоднорідна маса тенденцій, об’єднаних лише негативно й тимчасово, тобто об’єднаних антифашистським минулим і простим очікуванням падіння тоталітарного режиму, у якій усі й кожен готові піти кожен своєю дорогою, щойно цієї мети буде досягнуто. Революційна партія, навпаки, знає, що лише на цьому етапі почнеться її справжня робота. Тому вона має складатися з людей, які погоджуються з головними питаннями майбутнього.
Її методична пропаганда має проникнути всюди, де є люди, пригноблені нинішнім режимом. Взявши за вихідний пункт проблему, що є джерелом найбільших страждань для окремих людей і класів, вона має показати, як ця проблема пов’язана з іншими проблемами, і яким буде її реальне розв’язання. Але з цього кола співчуваючих, що поступово розширюється, вона має обрати й завербувати до організації лише тих, хто визначив і прийняв європейську революцію як головну мету свого життя, хто день у день виконує необхідну роботу зі суворою дисципліною, ретельно перевіряючи її безперервність і ефективність, навіть у найнебезпечніших нелегальних ситуаціях. Ці новобранці стануть тією міцною мережею, що надасть стійкості більш ефемерному середовищу співчуваючих.
Не оминаючи жодного випадку, жодного сектора, в якому можна було б поширити свою справу, вона має бути активною насамперед у тих середовищах, які є найзначущішими як осередки циркуляції ідей і вербування активних людей. Вона має бути особливо активною щодо робітничого класу та інтелігенції — двох соціальних груп, найбільш чутливих у нинішній ситуації й найбільш вирішальних для завтрашнього світу. Перша група — це та, що найменше піддалася тоталітарному стрижню і що найшвидше реорганізує свої ряди. Інтелектуали, особливо молоді інтелектуали, — це та група, яка зазнає найбільшого духовного задухи й відрази до нинішнього деспотизму. Поступово інші соціальні групи будуть втягуватися в загальний рух.
Будь-який рух, який не виконує свого обов’язку щодо об’єднання цих сил, приречений на провал. Бо якщо рух складається лише з інтелектуалів, йому забракне сил придушити опір реакції, він не довірятиме робітничому класові, і навіть якщо його надихають демократичні почуття, він буде схильний втрачати свою владу, стикаючись із труднощами, у мобілізації всіх інших класів проти робітників, і наслідком стане загрозлива реставрація фашизму. Якщо ж рух підтримуватиметься лише пролетаріатом, він буде позбавлений тієї ясності думки, яку можуть дати тільки інтелектуали, і яка так важлива для визначення нових шляхів і нових обов’язків: рух опиниться в полоні старої класової структури, розглядаючи всіх як потенційних ворогів, і скотиться до сектантського комуністичного підходу.
Під час революційної кризи цей рух матиме завдання організовувати й спрямовувати прогресивні сили, використовуючи всі народні органи, що утворюються спонтанно, розпечені плавильні тиглі, в яких змішуються революційні маси, не для створення плебісцитів, а радше в очікуванні, коли їх буде спрямовано. Вона черпає своє бачення й упевненість у тому, що має бути зроблено, з усвідомлення того, що вона репрезентує найглибші потреби сучасного суспільства, а не з якогось попереднього визнання народною волею, якої ще не існує. Таким чином, вона проголошує основні принципи нового порядку, першу соціальну дисципліну, звернену до ще не сформованих мас. Завдяки цій революційній партії буде сформовано нову державу, а навколо неї виросте нова, справжня демократія.
Немає жодних підстав побоюватися, що такий революційний режим переросте в оновлений деспотизм. Це може статися лише в тому разі, якщо тенденція була спрямована на формування підневільного суспільства. Але якщо революційна партія від самого першого свого кроку з рішучістю продовжить створювати умови, необхідні для індивідуальної свободи, умови, за яких усі громадяни можуть реально брати участь у житті держави, то, попри вторинні політичні кризи, вона розвиватиметься в напрямі дедалі більшого розуміння й прийняття всіма нового порядку — отже, в напрямі дедалі більшої можливості ефективної праці та створення вільних політичних інститутів.
Настав момент дізнатися, як скинути старі обтяжливі тягарі, як бути готовими до нових змін, що насуваються і так відрізнятимуться від того, чого ми очікували; відкинути некомпетентних серед старих і створити нові енергії серед молодих. Сьогодні ті, хто усвідомив причини нинішньої кризи в європейській цивілізації, шукають одне одного й намагаються планувати майбутнє. Фактично вони збирають спадщину, залишену всіма тими рухами, які працювали над піднесенням і просвітництвом людства, і які зазнали невдачі через свою нездатність зрозуміти мету, яку треба досягти, або шляхи її досягнення.
Шлях до мети не простий і не визначений, але ним треба йти, і його буде пройдено!