Принципи соціалізму, маніфест демократії в XIX столітті

Автор: Віктор Консідеран
Рік публікації: 1843

Файл у форматі pdf (для зручності та можливості завантажити) — тут.

Передмова перекладача

Наскільки нам відомо, жоден із творів Віктора Консідерана (1808–1893) іще не був опублікований українською мовою. Тому навіть такий недосконалий переклад, який ми здійснили тепер, — краще, ніж нічого. Переклад аматорський, і зроблений навіть не з мови оригіналу, а з англійського перекладу. Щоправда, при звіренні його з французьким оригіналом розбіжностей майже не виявлено.

Консідеран — найбільша постать поміркованого соціалістичного руху Франції у 30–50-х рр. XIX століття. Значна частина його ідей передбачає марксистські позиції. Уже в ці ранні роки він гранично різко розмежовує революційне й реформістське крило в демократичному русі. Консідеран чудово усвідомлює, у чому полягає відмінність між соціалістами й комуністами, і послуговується цими класифікаціями. Його «Маніфест» багато в чому може вважатися соціал-демократичною працею ще до інституціалізації соціал-демократії. Але особливо цікаво те, що його програма не передбачає ліквідації приватної власності. Водночас реальне втілення його ідей мало б виключити найману працю. А без «найманого рабства» приватна власність справді втрачає свій зловісний сенс і означає не більше, ніж право володіти ділянкою землі, яку ти сам спроможний обробити. Це суто дрібнобуржуазний ідеал. Що ж робити працівникам, які шукають зайнятості? За цією логікою, вони — самі або за допомогою соціальної держави — мають організовуватися в кооперативи, де матимуть частку в управлінні та доходах підприємства, на якому працюють. Такі ідеали стоять навіть на вищому рівні, ніж звичайні пропозиції соціал-демократів, зосереджені на політичних реформах і розподілі благ із будь-яких джерел.

«Маніфест», який ми тепер публікуємо, — це вступна програмова стаття до видання нової газети «Мирна демократія» (1843–1851), і, як уже видно з років її виходу, він написаний іще 1843 року. Однак повноцінна публікація його як окремої праці (вочевидь, відредагованої та забезпеченої десятком нових приміток) відбулася вже напередодні Весни народів, у 1847 році. За деякими непрямими ознаками структури праці, її назвою та часом повторної публікації можна зрозуміти, що вона стала безпосереднім прообразом «Маніфесту Комуністичної партії» Маркса (1848) та його первісної версії — «Принципів комунізму» Енгельса (1847).

Ми не вважаємо справедливими типові загальні місця з популярної критики ані щодо «реформістів» і «утопістів» загалом, ані щодо Консідерана зокрема. Якщо читати цей текст без упередження й занурившись у контекст життя Франції початку XIX століття, то багато «наївних» місць перестануть такими видаватися. Часто вони навіть не є наївними з погляду новітнього часу. Однак Консідеран усе ж постає вкрай ретроградним автором і не може вважатися взірцем демократичного руху свого часу. Будучи фур’єристом, він виявляє величезний, навіть надмірний набір сектантських тенденцій. Одну третину тексту в нього займає релігійне, християнське тлумачення соціалістичної ідеї; він також настільки перегинає з пацифізмом, що не лише пропагує примирення всіх груп («класів») усередині третього стану, а й виступає за союз науки та релігії. Часто він критикує матеріалізм і взагалі справляє враження вкрай побожної людини. Але що ще сумнівніше, йому байдужі всі форми правління, і, щоб уникнути зайвих проблем, він б’є чолом французькій монархії. А з усіх актуальних політичних сил у країні найбільше співчуття й надії на співпрацю в нього викликає консервативна партія. Певною мірою це спільна вада соціалістів того часу, але Консідеран зібрав у собі всі подібні «спільні вади», а таке все ж трапляється не так уже й часто. Щоправда, тут його можна виправдати, оскільки в його очах боротьба консерваторів і лібералів — це насамперед боротьба державного регулювання проти вільної конкуренції. Але все-таки ми не можемо схвалити такого невипадкового набору ретроградних уподобань.

Тому можна особливо рекомендувати до читання першу частину «Маніфесту», більш-менш вільну від більшості негативних сторін. Друга частина не лише перевантажена цим сектантським і месіанським духом, а й змістовно не має великої цінності, будучи радше переказом історії журналістської діяльності фур’єристів.

Оригінал французькою можна знайти за цим посиланням.
Узятий нами за основу англійський переклад — тут.
Група, що здійснила цей переклад, — тут.

Частина перша
Стан суспільства

I. – Про інтереси й потреби суспільства.

Параграф I.
Стародавні та феодальні суспільні порядки

Основоположним принципом античних суспільств був принцип права Сильного; їхньою політикою була Війна; їхньою метою було Завоювання; а їхньою економічною системою було Рабство, що є найвсеохопнішою, найбезжальнішою й найварварськішою формою експлуатації людини людиною. Вільні люди, патриції чи плебеї, вели війни й споживали продукти: раб же був виробником благ. РАБСТВО було підвалиною суспільства; його вершиною була ВІЙНА. Людське співчуття не сягало далі меж власної Вітчизни. Зовнішня політика полягала в нещадному пануванні своєї Вітчизни над іншими народами; внутрішньою політикою були рабство й кастовий дух. Такою була природа давнього суспільного ладу. 

Феодальний лад, що виник унаслідок завоювання, був лише легітимацією завоювань. Його головною рисою, як і раніше, була війна і, передусім, та постійна інституційна санкція, яку вона надавала де-факто привілеям завоювання.

Його економічною системою була дещо менш сувора й жорстока форма експлуатації людини людиною — Кріпацтво. Людське співчуття, що розкривалося в осяйному теплі раннього Християнства, виходило за вузькі межі Вітчизни. Принцип братерства почав поєднувати різні раси й нації, але ці узи відповідали феодальній ієрархії. По всій Європі нащадки завойовників, дворяни, визнавали одне одного рівними, топчучи ногами селян і простолюд, які, на їхню думку, навіть не належали до одного з ними роду. Але ці люди, повсюдно поневолені, ставилися одне до одного як до братів і навіть провіщали прихід Царства Божого та його справедливості. Вони вже розуміли, що їхні гнобителі були лише їхніми старшими братами у великій людській родині.

Дух і закони феодальних часів були аристократичним духом і законами дворянства. І те, й інше, хоч би як їх змінив і послабив великий соціальний поступ останніх кількох століть, усе ще панувало у Франції доти, доки революція 1789 року не поклала край Старому Порядкові (Ancien Régime), започаткувавши водночас Новий Порядок.

Параграф II.
Новий порядок: християнський і демократичний

Новий Порядок постав із Феодального Порядку внаслідок розвитку промисловості, науки й Праці, а також унаслідок повільного, але нездоланного переважання розуму над грубою силою, творчого генія над воєнним генієм. Юридичне право є універсальним у сучасних Суспільствах, а їхнім основоположним принципом є Християнська концепція, що об’єднує всіх членів людського роду. Звідси випливає політичний принцип рівноправності всіх громадян. Дух цих Суспільств демократичний.

Отже, доба 1789 року знаменує великий розлам в історії людства між Старим порядком і Новим порядком; тобто між правом, заснованим на силі, і правом, заснованим на праці, між аристократичним правом, правом завоювання, закріпленим народженням, і загальним правом, правом усіх на все (the right of All to All), ДЕМОКРАТИЧНИМ ПРАВОМ.

Параграф III.
Розмежування демократичного й революційного принципів

Нове демократичне право від 1789 року санкціоноване першою статтею всіх наших конституцій: «Усі французи рівні перед законом, а також щодо державних посад і обов’язків».

Оскільки це нове демократичне право прийшло у світ унаслідок революції, було проголошене, встановлене й захищене революцією та завдячує своїм успіхом успіхові революції, то не дивно, що демократичний принцип тривалий час асоціювався з революційним принципом.

Демократичне право могло бути включене в Суспільство через поступові організаційні реформи, які мирно завершили б поступове перетворення старого феодального суспільства, що й без того вже йшло повним ходом.

Але природний рух синтезу й включення, який міг забезпечити впорядковане перетворення старого Суспільства, не був ані заохочений, ані розумно спрямований наступниками Генріха IV, Рішельє та Людовика XIV; оскільки за цим новим духом у час його потужного розгортання не стежили мудро й уважно, наслідком став вибух. Старий порядок (Ancien Régime) було насильно повалено, і на його уламках два начала права зійшлися в якнайворожішому протистоянні, породивши вибух, що довго лунав на Європейській землі, започаткувавши війну, чий результат уже був наперед визначений вічними законами, які керують світом. Коли для минулого настає час перетворення, а це минуле опирається неминучому, тоді воно гине в насильстві.

Отже, природний хід подій вивів рух модернізації на шлях насильницького Протесту, Революції та Війни. Відтак Війна, Революція й насильницький Протест тривалий час були провідними виявами нового духу. Замість того щоб упровадити свої принципи свободи й справедливості в суспільну організацію, новий дух майже цілком був зайнятий боротьбою з минулим. У зв’язку з цим покоління, що завершили XVIII століття, і ті, що розпочали XIX-те, палко вірили, що відтоді, як закінчилася Революція, припинилася Війна, було скасовано привілеї народження і принцип рівності переможно вписано в закони, новий устрій буде досягнуто в дійсності, а новий Порядок буде засновано й міцно встановлено.

Це була серйозна помилка.

Усю працю з організації Нового Порядку ще належить виконати.

Ця праця є проблемою і завданням нашої доби; це загадка, яку геній Долі доручає нам розв’язати.

Параграф IV.
Революційну працю завершено; демократичну — ледь розпочато

Революція в період 1789–1830 рр. виявила лише заперечний і абстрактний бік нового демократичного права. Вона повалила останні рештки Феодального Ладу, заснованого на війні та привілеях спадкового дворянства; на чолі закону вона поставила демократичний принцип рівності громадян. Ми мусимо визнати, що в політичному порядку вона навіть створила представницьку систему, яка, оскільки ґрунтується на виборах без урахування спадкового статусу, є визначальною політичною інституцією сучасного Суспільства. Вона також спробувала зробити початкову освіту доступнішою за допомогою нової системи початкової школи. Але весь економічний лад вона залишила без організації, спрямування й будь-якого регулювання. Вона скасувала цехових старшин, привілеї та традиційні корпорації, що становили неліберальну економічну організацію, але не замінила їх жодною кращою організацією. Вона віддала все соціальне й економічне поле діяльності, всю сферу виробництва та розподілу багатств у руки найнестримнішого принципу laissez-faire, найанархічнішої конкуренції, найсліпішої війни всіх проти всіх і, отже, монополії найбільших підприємств.

Тепер становище людини в економічному, соціальному й політичному порядках ґрунтується лише на грошах, освіті або зв’язках. Але освіта й зв’язки передбачають дозвілля або багатство. Без справедливої організації праці багатство зазвичай передається лише через народження та шлюбні союзи. Унаслідок цього, попри метафізичний лібералізм нового закону, попри юридичне знищення колишніх аристократичних законів, конституційну рівність громадян перед законом і суспільними функціями, а також попри скасування королівських привілеїв у промисловості, нинішній суспільний лад усе ж таки залишається аристократичним ладом. Щоправда, вже не в теорії і законах, а фактично.

Так само, попри окремі винятки, що не спростовують загального правила, у сучасному суспільстві ті, хто народжуються в нужді, бідності та злиднях, доживають свого віку в нужді, бідності та злиднях, а потім передають цю фатальну спадщину своїм нащадкам, яким судилося так і лишитися в нужді, бідності та злиднях. І вони справді там залишаються.

Правдою є також і те, що заможні та благополучні класи відтворюють заможні й благополучні соціальні верстви наступних поколінь. За винятком того, що через невдачу в нинішній анархічній економіці, через жалюгідну боротьбу, спричинену вільною конкуренцією без обмежень і правил, а також через дедалі більше панування великих Капіталістів, на жаль, велика кількість людей і родин у благополучному класі, іноді навіть тих, хто належить до найбагатшого класу, ризикують упасти в бідність і справді в неї потрапляють.

Отже, хоча нове демократичне право більше не визнає жодної природної непридатності людей або класів, — навпаки, воно вельми демократично проголошує рівну соціальну й політичну здатність кожного до всього, — проте вищі й середні позиції в політиці, промисловості, фінансах і торгівлі, а також майже всі державні посади й вільні професії фактично монополізовані родинами вищого та середнього класу, які тримаються за них і передають їх між собою. Тимчасом як чорна робота, важка праця й болісні, невдячні, огидні, ризиковані та мізерно оплачувані роботи залишаються постійним уділом родин нижчого класу.

Отже, слушним буде твердження, що, за винятком дуже небагатьох людей, яким удається вибратися з нижчих класів завдяки цілком винятковим обставинам або здібностям, що дають їм змогу піднятися соціальними щаблями, а також за винятком значно більшої кількості людей із благополучних або багатих класів, яких було вкинуто в бідність і нужду внаслідок соціальних та економічних криз, — вищі й нижчі класи увічнюються правом народження.

Якщо це справді так, то очевидно, що наше суспільне становище, демократичне в теорії і за законом, залишається, як ми кажемо, аристократичним на ділі. Конституційно, юридично й абстрактно в нації більше немає каст. Практично, точно й реально ми й досі живемо в кастовому режимі. Тільки вже не закон, не права і не політичний принцип створюють бар’єри між основними поділами французького народу, а наша економічна й соціальна організація.

Параграф V.
Швидкий розвиток нового феодалізму через анархічну вільну конкуренцію. – Колективне кріпацтво робітників.

Сьогодні найсерйозніше явище стає очевидним навіть для найменш спостережливих. Це явище полягає в швидкому й потужному розвитку НОВОГО ФЕОДАЛІЗМУ, промислового й фінансового феодалізму, який неухильно заступає дворянську та військову аристократію старого режиму, знищуючи або розорюючи середній клас.

Після великого вибуху 1789 р., руйнування колишнього політичного Ладу, знищення феодальної власності та цехової системи було проголошено економічну свободу, і Суспільство вважало, що воно назавжди позбулося будь-якої виняткової панівної Аристократії.

Припускаючи це, вони прорахувалися. Докази очевидні, а причину до того ж легко зрозуміти — ось вона:

Після того як велика агітація вщухла, склалася нова ситуація, і суспільство повернулося до нормального стану, на соціальній та економічній аренах лишилися тільки особи, що протиборствували одна одній, надані в повній свободі самим собі та власним ресурсам. Але одні були наділені капіталом, талантами й освітою та посідали могутні, високі становища; інші ж, представники найчисленніших класів, не мали ні капіталу, ні освіти, ні попередньої підготовки для розвитку своїх талантів. Вони застигли, опустилися на найнижчі щаблі соціальних сходів.

Що може постати з такого стану речей, із цієї економічної свободи, на яку покладено так багато, з цього славетного принципу вільної конкуренції, який так палко вважають визначальною ознакою демократичного устрою? Із цього не може вийти нічого, окрім загального рабства на користь багатого, добре озброєного класу, колективного феодального підпорядкування для мас, позбавлених капіталу, знарядь виробництва, освіти та економічних опор.

«Списки відкрито; на турнір викликаються всі; умови однакові для всіх бійців». Авжеж! Забуто лише одне: на цьому великому полі битви одні освічені, боєздатні, споряджені й озброєні до зубів; вони мають величезний запас провіанту, припасів, набоїв і зброї; і вони займають панівні висоти. Інші ж, знедолені, роздягнені, неосвічені й голодні, мусять випрошувати у своїх супротивників будь-яку доступну працю за мізерну платню, аби жити день у день і утримувати своїх дружин та дітей.

Абсолютна свобода без організації є тоді не чим іншим, як абсолютною передачею роззброєних і знедолених мас на ласку озброєних і споряджених сил.

Цивілізація, що почалася з ДВОРЯНСЬКОГО ФЕОДАЛІЗМУ, поступово визволила працьовитих людей від особистого, або прямого, рабства. Сьогодні цей лад перетворився на ПРОМИСЛОВИЙ ФЕОДАЛІЗМ, який накидає робітникам колективне, або непряме, рабство.

Параграф VI.
Зростання злиденності робітників унаслідок падіння заробітної плати; ефект вільної конкуренції.

Відносини між класами, заможним класом, що володіє капіталом і знаряддями виробництва, та класом пролетарів, позбавленим усього, так само справджуються і у відносинах між сильними та слабкими в кожному окремо взятому класі.

Отже, і серед самих пролетарів існує вільна конкуренція. Потреби виживання, які змушують їх щодня за найтяжчих умов знаходити роботу і навіть роботодавця, змушують їх продавати свою працю за найнижчою ціною. Унаслідок цього, коли робітників багато, а так зазвичай і буває, вільна конкуренція між цими нещасними примушує їх пропонувати свою працю за якомога нижчою ціною, і денна заробітна плата всюди падає до вартості найнеобхіднішого для виживання, що особливо тяжко вражає ті пролетарські родини, які мають утримувати сім’ю. Конкуренція між роботодавцями змушує кожного з них, попри добрі наміри, платити лише найжалюгіднішу заробітну плату, бо капіталіст знає, що ризикує зазнати поразки, якщо платитиме своїм робітникам більше, ніж його конкуренти. Отже, одіозний рушій вільної конкуренції за відсутності гарантій порушує всі закони справедливості й людяності. Коли заробітна плата робітників падає на одному робочому місці в певній галузі промисловості, роботодавці невдовзі змушені запровадити таке саме скорочення на всіх інших робочих місцях у цій галузі. Заробітна плата й ціни знижуються по низхідній спіралі, і роботодавці швидко опиняються в тому самому взаємному становищі, але не кращому, ніж було раніше. Тільки становище мас у абсолютному вимірі стало гіршим.

Вільна конкуренція, тобто анархічна, нерегульована конкуренція, має цей нелюдський, ганебний характер: вона завжди й усюди знижує заробітну плату. Вкинувши робітничий клас у безодню злиднів, вона тримає його там під дедалі тяжчим тягарем! В Ірландії, Англії, Бельгії, Франції — всюди, де панує вільна конкуренція, ніщо не може спинити наростаючого безладу нестримного індустріалізму. Становище робітничого класу неминуче стає дедалі нещаснішим і жалюгіднішим. До того ж ці класи мусять боротися не лише один з одним, а й із машинами, що надають аналогічну робочу силу всього за кілька пенсів!

Параграф VII.
Скорочення середнього класу; небезпеки, що загрожують йому з боку панівної грошової аристократії.

Та це ще не все: аналогічні явища відбуваються і в класі, що володіє капіталом та знаряддями виробництва. І там сильні неминуче панують над усіма й без жалю гублять слабких. І якщо першим наслідком цієї боротьби за потворно нерівних умов є раптове зведення пролетарських мас до колективного кріпацтва, то другим наслідком, таким самим неминучим, як і перший, є поступове роздрібнення дрібної та середньої власності, промисловості й торгівлі під тягарем багатих власників, під колосальними колесами великої торгівлі та великої промисловості.

У всіх галузях господарства великі капітали й великі підприємства панують над малими. Парові двигуни, машини та великі фабрики завжди легко брали гору там, де вони протистояли дрібним і середнім майстерням. З їхнім наближенням старі ремесла й ремісники зникали, залишалися лише фабрики та пролетарі. Ба більше, знову й знову з’являється якийсь несподіваний винахід, що оновлює цілу галузь виробництва й наводить жах на всю промисловість. Зламавши робітникам руки й викинувши на узбіччя всіх тих людей, яких раптом замінили машини, вони, своєю чергою, тиснуть і на господарів. Крім того, від одного краю Франції до другого стогнуть під гнітом Капіталу дрібні та середні господарства, обтяжені розорливою іпотекою й підточувані лихварством. Визискувальні позики та надмірна рента поглинають заслужені доходи, які 25 мільйонів трудівників щороку видобувають із землі тяжкою працею. 

Нарешті, хто переживає кризи, наживається на них і майже за безцінь скуповує підприємства, створені багаторічною впертою працею? Хто виграє від дефіциту, так само як і від достатку? Хто здобуває величезну вигоду з найбільших лих? Хто захоплює всі вигідні позиції, стратегічні пости й бази операцій у торгівлі та промисловості? Хто загарбує все й стає господарем усього, як не великі спекулянти й банки, а в кожній галузі — великі Капітали?

Так, середньому класові, на який уже серйозно зазіхнули, час остерігатися. Гроші вдираються всюди; могутність великого Капіталу неухильно зростає. Вони притягують і поглинають у всіх сферах дрібні капітали та статки середнього розміру.

Параграф VIII.
Поділ суспільства на два класи: небагато хто володіє всім, а багато хто позбавлений усього.

Отже, всупереч теоретично демократичному принципові економічної свободи, або, точніше, саме завдяки цій свободі, хибній та ілюзорній, як і всі прості й неорганізовані свободи, капітали без жодної противаги й відповідно до своєї маси тиснуть на інші капітали, зосереджуючись у руках своїх найбільших держателів. Суспільство дедалі виразніше має тенденцію розділятися на два основні класи: еліту, що володіє всім або майже всім, абсолютних господарів у сферах земельної власності, торгівлі та промисловості; і маси, які не володіють нічим, живуть у цілковитій колективній залежності від власників капіталу й знарядь виробництва, які за хитку й безнастанно знижувану заробітну плату змушені віддавати в найм свої руки, таланти й сили Феодальним Лордам сучасного Суспільства.

Ця картина теперішнього соціального становища, цей опис розвитку швидко підводять нас до справжнього устрою нового Феодалізму. І це вже не пророцтво, це наша актуальна історія. Можна сперечатися про термінологію цього загального й неминуче стислого викладу. Проте незаперечним лишається те, що Суспільство стрімко рухається до встановлення владної й ницісної аристократії. Ми вже тут; ми до цього дійшли. Усе це зв’язує й сковує нас; тисне на людей; підпорядковує, перемелює й поневолює, людину за людиною, справу за справою, саму буржуазію, середній клас.

І це явище не є винятково французьким. Це соціальне явище, притаманне всій сучасній Цивілізації. З найбільшою силою воно розвивається в тих країнах, де індустріалізація досягла найбільших успіхів. Воно крок за кроком іде слідом за поступом торгівлі та вторгненням машин у виробництво. Наша економіка вільної конкуренції — це колосальна Машина величезної сили, яка безупинно висмоктує національне багатство, щоб зосередити його у великих резервуарах нової Аристократії, і яка фабрикує голодні легіони бідняків і пролетаріату. Велика Британія демонструє це явище найбільшою мірою: концентрація капіталу в руках невеликої Аристократії, скорочення середнього класу, майже повне політичне й соціальне знищення Буржуазії, зростання Пролетаріату й Пауперизму. Франція та Бельгія, дві країни, що найтісніше йдуть за Англією цим шляхом ілюзорного індустріалізму, є також країнами, де новий Феодалізм постає найшвидше.

Нарешті, Німеччина, глибоко налякана видовищем, яке являють собою Англія та Франція, тепер зволікає зі стимулюванням власного матеріального поступу, що загрожує такими жахливими соціальними наслідками.

Параграф IX.
Залежність уряду від нової аристократії.

ЧИ ХОЧЕТЕ ВИ знати, до якої міри цей згубний феодалізм уже вкорінився в ґрунті й панує в політичному та суспільному розвитку? Облишмо осторонь той факт, що велика монополістична схема була відповідальна за падіння Імперії, спричинивши фатальну шеститижневу затримку російської кампанії. Хіба не бачили ми цього року, як уряд підкоряється диктатові феодальних «Компаній каналів», які полегшують торгівлю в наших найбагатших провінціях, установлюють і стягують на власний розсуд мита на наших шляхах сполучення, подібно до Лордів укріплених маєтків у графствах і баронствах середніх віків, і весь час сміються з марних протестів центрального Уряду? Хіба не бачили ми той самий Уряд, що, шкодуючи про це панування феодальних компаній, ганебно погоджувався з тим, що сам був неспроможний розвивати й спрямовувати залізниці на користь великих і всемогутніх Васалів Банку? Тим часом маленький Бельгійський Уряд за кілька років укрив свою землю залізницями, якими, як ми бачимо, він управляє дуже добре й дуже демократично. Нарешті, на довершення всього, коли Французькому Королеві спала на думку велика ідея і він спробував створити Франко-Бельгійський союз, хіба не бачили ми, як два Уряди, дві Нації, два Королі були зупинені зухвалим опором кількох великих власників промислової власності? Два Уряди, дві Нації, два Королі — хіба не підкорилися вони волі цих всемогутніх Васалів? Чи знадобилося більше тижня, щоб накинути верховну волю цих нових Лордів гаданим носіям національного Суверенітету? Хіба не видно з цього прикладу, що правлять уже не Король, Міністри й Нація, а промисловий і фінансовий Феодалізм? (1).

1 — Чи не додали нові події від часу, коли були написані ці рядки (серпень 1843 р.), знеохочувальних доказів цієї великої політичної й соціальної міжусобиці нової аристократії у Франції та інших цивілізованих націях?

Параграф X.
Соціальні революції.

Не обманюйтеся: така ситуація, якщо вона триватиме й розвиватиметься, сповнена небезпек. Французький народ не дасть загнати себе в той самий кут, куди закинуто міських і сільських робітників Ірландії та Англії. Французька Буржуазія не дозволить себе обдерти й позбавити майна, позбавити політичного впливу й кинути до лав пролетаріату. Універсальна Монополія не може в нашому столітті потрапити до рук елітарного класу, не збудивши лютої ненависті до самого цього класу. Уже в Чартистів Англії, де з очевидних причин феодалізм розвиненіший, ніж тут, ця соціальна ненависть, провісниця революцій, у яких ідеться про права власності, досягла жахливої сили.

Що станеться з Цивілізацією, що станеться з Урядом, і що станеться з вищими класами, якщо промисловий Феодалізм, що поширюється по всій Європі, викличе великий клич соціальної війни: «Живи, працюючи, або помри, борючись!» — і пробудить величезні легіони Сучасного Рабства?

Що ж, якщо мудреці в Уряді, інтелігентна, ліберальна Буржуазія й Учені не замисляться над цим, то безсумнівно, що рух, який розпалює Європейські Суспільства, приведе просто до соціальної революції, і що ми будемо на шляху до Загальноєвропейської Жакерії.

У цьому питанні деякі вперті консерватори, полохливі колишньоліберальні свині, не бажають чути ані дискусій, ані прогнозів. Вони сердяться, що ми змогли делікатно вберегти їх від істин, які могли б порушити ідіотський сон цих егоїстичних споживачів. Ці колишні революціонери, нині ситі й задоволені, вважають за краще не згадувати про народне нещастя, лиха рабства, ненависть пролетаріату та паралельні навали промислового Феодалізму й Пауперизму. Припускається, що таке уникання позбавляє будь-яких майбутніх неприємностей і підтримує ілюзію, ніби в цьому світі, де процвітають ці панове, все йде на краще. «Проповідуйте робітникам, — кажуть ці недалекоглядні, безсердечні люди, всі безбожники, — утіху релігією. Це правда, що вони не такі багаті, як ми, але поліпшити їхнє становище неможливо».

Що ж! Робітничі класи небезпідставно вірять, що вони завжди мусять бути товаром, ціна на який зростає або падає, наче йдеться просто про пролетарську сировину на ринку. Вони хочуть, щоб Суспільство гарантувало їм життя і працю; вони починають розуміти, що право на Працю є правом не менш священним, ніж право на Власність. На жаль, велика несправедливість, що переслідує їх, своєю чергою робить несправедливими й їх самих, тож уже в трьох найрозвиненіших націях — Англії, Франції та Німеччині — вони починають сумніватися в праві власності й відкидати його!

Хто сьогодні є справжніми консерваторами: розумні й далекоглядні, які вимагають, щоб політичні та соціальні Сили (Powers) були поінформовані про поточний стан речей, аби виправити його, надавши законну компенсацію невизнаним правам та інтересам і тим самим дозволивши Суспільству безпечно розвиватися? Чи ті, хто, пересичені, вдоволені своєю долею й не маючи мужності вникнути в глибоку нужденність суспільства, вважають, що про такі речі не можна думати, і, отже, допускають, щоб назбиралася буря, здатна все перекинути?

Відколи це можна лікувати серйозні хвороби, зберігаючи їх у таємниці? Відколи це лікують рани й виразки, прикриваючи їх, відвертаючи голову й відмовляючись їх оглядати чи обмацувати?

Параграф XI.
Соціальне пекло. Абсолютна необхідність його розв’язання.

Ми стверджуємо, що наша система вільної конкуренції, вихвалювана дурною Політичною Економією й запроваджена для знищення монополій, призводить лише до загальної організації великих монополій у кожній галузі; що вільна конкуренція всюди знижує заробітну плату; що вона не веде ні до чого, крім безперервної війни праці, машин і капіталу — всіх проти всіх — війни, у якій слабкі приречені на загибель; що саме вона робить невдачі, банкрутства, зупинки й кризи ендемічними для економічної системи; що вона безнастанно лишає по собі уламки й руїни по всій землі; і, нарешті, що нижчі й середні класи за свою каторжну працю дістають лише невиразне, жалюгідне існування, завжди ненадійне, сповнене тривог і нещасть.

З найавторитетніших документів (2) ми дізнаємося, що в той самий час, коли невелика кількість багатих стає ще багатшою, становище працьовитих середніх класів постійно погіршується. Отже, наша індустріальна система являє собою справжнє Пекло; у величезних масштабах вона втілює в життя найжорстокіші уявлення давніх міфів. Наші маси, голі й бідні, кинуті в хвилі величезної розкоші у великих містах, де вони бачать переповнені скрині у валютних і золотих конторах та крамницях, наповнених багатою їжею й прекрасним одягом з елегантних тканин. Потім їх оббризкує модний екіпаж, а звуки й пісні, що долинають із театрів, будять їх. Змучені спогляданням усіх насолод, у яких їм було відмовлено, хіба це не є гігантським людським відтворенням страждань Тантала, змученого вічним голодом і спрагою серед оманливих плодів і води, що назавжди вислизнули від його пересохлих уст? Ви гадаєте, що агонія Сізіфа, якому цілу вічність судилося котити важкий камінь на вершину гори, звідки він знову скочувався вниз, гірша, ніж у нещасних годувальників, які вперто працюють усе своє життя, щоб накопичити трохи достатку на старість і для своїх дітей, і які ледве зводять кінці з кінцями? Або ж вона страшніша за агонію тих, хто болісно трудився над створенням справи лише для того, щоб утратити її у вогні лютої конкуренції або раптово потонути через банкрутство й періодичні кризи нашої економіки? Нарешті, хіба п’ятдесят Данаїд, змушених безупинно лити воду в бездонну посудину, не є точним символом огидного становища нижчих і середніх класів, приречених видобувати нові потоки багатства з надр землі та з промислових фабрик своєю невтомною працею, яка завжди тече крізь їхні руки й неминуче накопичується у великих резервуарах грошової Аристократії?

2 — В.К.: Статистичні документи, зібрані й опубліковані нещодавно М. Портом, очільником Лондонського статистичного управління, свідчать про те, що рівень життя робітничого класу у Великій Британії знижується з кожним днем. Ці документи повідомляють нам, серед інших прикметних фактів, що 1824 р. на ринку Смітфілд — продовольчому ринку лондонського Сіті — було продано 163 000 голів великої рогатої худоби й понад 1 200 000 овець, а 1841 р., попри значний приріст населення від 1824 р., на тому самому ринку було продано лише 166 000 голів великої рогатої худоби й 1 300 000 овець. Це привело М. Портера до висновку, що щодо чисельності населення лондонці споживали 1841 р. значно менше м’яса, ніж 1824 р., — майже на чверть менше.

Отже, наша економічна система, заснована на конкуренції без будь-яких гарантій чи регулювання, є не чим іншим, як соціальним Пеклом, широким утіленням усіх мук і страждань давнього Тонара. Однак є одна відмінність: винними були жертви Тонара, а в міфологічному пеклі були судді…

І подібний стан речей має бути прийнятий сучасними інтелектуалами й масами як нормальний лад, як nec plus ultra суспільних інститутів, як найкращий і найсправедливіший спосіб ведення промисловості та управління власністю! Це неможливо (!), і ми не перестанемо це повторювати, доки всі не усвідомлять: спроби знерухомити Суспільство в цій системі, спроби загнати Людство в глухий кут у цьому соціальному Пеклі неминуче спричинять страшні революції. Отже, приєднуйтеся до нас, розумні й далекоглядні консерватори! Приєднуйтеся до нас, просвічені люди вищого й середнього класів, люди з будь-якого класу, але з серцем! Наше Суспільство, вже спотворене п’ятдесятьма роками революцій і таке, що стрімко прямує до цілковитого Феодалізму, перебуває в стадії кризи, яка вимагає серйозних досліджень і невідкладних заходів, якщо ми хочемо уникнути вибуху!

Очевидно, що наші політики, які не переймаються організаційними проблемами, як і вся віджила політична преса, зайнята лише парламентськими інтригами, ігнорують головне питання сучасності й далі верзуть нісенітниці. Проблема нашого часу передусім соціальна, економічна й виробнича; і саме в соціальній сфері, де великий розвиток фактів та ідей полонить наші уми, ми повинні сьогодні спрямовувати наші дослідження та творити знання й просвіту.

II. – Два розв’язання соціальної проблеми.

Параграф I.
Спільність Благ: – революційний принцип або підхід

Перед лицем такого стану речей, цього складного соціального питання, можуть бути запропоновані й пропонуються два розв’язання, дві ідеї, два підходи.

Один із цих підходів — насильницький, руйнівний, революційний і, до того ж, ілюзорний. Він полягає в нападі на сам принцип приватної Власності; у запереченні того, що це наше право; у пограбуванні силою й законом багатих на користь бідних, а власників — на користь пролетарів; і, нарешті, в узаконенні рівності статків і Спільності благ.

Натхненна стрімким зростанням Пролетаріату, Пауперизму й нового Феодалізму, ця ідея спалахнула з надр Суспільства, що й досі тліє революційним вогнем. Упродовж кількох років вона активно поширюється серед трудівників, особливо у великих промислових центрах Франції та Англії, а також у Бельгії, Швейцарії та Німеччині. Вона спокушає й надихає маси. На її боці — величезна перевага великої простоти. «Більше немає власності, більше немає власників! Більше немає експлуатації людини людиною! Більше немає спадкування! Земля для всіх!». Ці формули дуже прості й зрозумілі для голодних і пригноблених мас, яким вони видаються цілком справедливими, доки Суспільство відмовляє їм у Праві на Працю, яке є ще святішим, ніж Право на Власність, що з нього випливає.

Це принципово негативне й революційне розв’язання є не чим іншим, як обмеженою насильницькою реакцією (як і всі великі реакції) на соціальне вторгнення й тиранічне панування Капіталу. Комунізм ніколи не постане там, де багатство й власність користуються своїми законними правами, а не винятковим переважанням. Отже, ці доктрини, що обстоюють скасування власності, є протестом проти промислового Феодалізму, протестом, пов’язаним із його наростальним поступом, і сила цих протестів лише зростатиме доти, доки не станеться вибух у міру посилення соціального — або, радше, антисуспільного — тиску капіталу на маси.

Ці феномени — не просто філософські міркування, які необізнана людина може легко відкинути чи заперечити. Це факти того, що вже відбувається.

Чартизм, Комунізм і сен-симонівські вчення про незаконність спадкування швидко поширюються Європою.

Параграф II.
Поточна ситуація і 1789 рік; Буржуазія і Пролетаріат.

Наприкінці Ancien Régime буржуазію захопив могутній потік хвилюючих філософських і політичних ідей, цілком несумісних із цим режимом та його привілеями. Дворянство мало звертало на них увагу або ж сміялося з них; буржуазні політичні й соціальні ідеї не мали для нього серйозного значення. Дворяни все ще весело танцювали при дворі Людовика XVI в ніч перед узяттям Бастилії. Нинішня доктринерська Аристократія, що нами править, більш задоволена й самовпевнена, більш зневажлива до людей, до їхніх ідей і їхніх прав, ніж старе Французьке Дворянство, не знає про небезпечні ідеї та вчення, що розвиваються в пролетарських верствах, просто в неї перед очима. Цей серйозний рух залишається цілковито чужим нашій Аристократії. Що ж до наших чотирьохсот депутатів, то, ймовірно, серед них не знайдеться й двадцяти таких, які знають, що сьогодні Народ читає більше, ніж фінансова Аристократія; і те, що він читає сотнями тисяч, — це книжки, листівки й памфлети, у яких обговорюються всі аспекти найсерйозніших і найразючіших соціальних питань.

Між цими двома ситуаціями й двома епохами — цілковита рівність: та сама зневага до найнагальніших питань, те саме незнання могутнього хвилювання, що відбувається внизу, і та сама сліпота! На щастя, у лавах Буржуазії їх багато, і інтелігенція починає прокидатися. Побачила світ думка про те, що ми мусимо знайти засіб проти матеріальних і духовних страждань робітничого класу. Буржуазні класи виявляють гарячі благодійні пориви, а також починають бачити, що вони, так само як і пролетаріат, зацікавлені в тому, щоб запровадити гарантії в економічний лад і протистояти зазіханням фінансової Аристократії. Опозиція, що нині з’являється на лавах Палати депутатів і виступає проти могутніх компаній каналів і залізниць цієї Аристократії, вказує на благотворне пробудження серед представників Французької Буржуазії. Чи прийде просвітлення досить скоро?

Параграф III.
Добровільна асоціація: – мирний принцип або метод.

Ми сказали, що є лише два можливі шляхи уникнути цієї нової Феодальної конституції. Перший — це рівний розподіл або спільність благ, метод цілком негативний і революційний, антисуспільний за своєю суттю, та до того ж ілюзорний. Такі ідеї ми будемо заперечувати, де б і коли б вони не виникали. На щастя, це не єдиний варіант.

Ми показали, що Капітал і Праця ведуть відкриту війну. Система виробництва, розподілу й поділу багатства є не чим іншим, як вічним полем битви. Отже, контролюючи знаряддя Виробництва, Капітал диктує закон Праці. Крім того, капітали борються один з одним; великі розчавлюють і поглинають малі. Великі капітали, зосереджені в аристократичних родинах і примножуючи свою владу через систему величезних акціонерних товариств, стають дедалі панівнішими. Ця перевага весь час зростає, а маси в цій системі вільного підприємництва не спроможні їй опиратися, а тому вона неминуче рано чи пізно спричинить соціально-революційну боротьбу. Класи, які завжди зазнають цілковитої поразки на економічній арені, рано чи пізно відвернуться від уявної свободи й рівності до грубої фактичної рівності — перерозподілу багатства. І коли починається революція перерозподілу, переможці не ділять багатство; вони розбивають (blow off) переможених і забирають усе. Саме це Буржуазія зробила зі старим Дворянством і Духівництвом.

Тепер, оскільки наслідки війни між Працею і Капіталом на полі битви за вільну конкуренцію неминуче ведуть або до придушення праці та дрібних і середніх капіталів феодальними капіталами, або до придушення власності й капіталу робітничим повстанням, є лише один спосіб розвіяти ці два неминучі наслідки боротьби: ЦЕ ПРИПИНЕННЯ БОРОТЬБИ. І якщо, як це зазвичай буває, мир є значно сприятливішим для відповідних інтересів воюючих сторін, ніж продовження війни було б вигідним навіть для переможців, то очевидно, що ми повинні швидко знайти ті умови миру, які могли б здобути загальну згоду сторін конфлікту.

Існує принцип, здатний перетворити економічну конкуренцію на згоду, розходження — на зближення, а боротьбу — на співпрацю. Це АСОЦІАЦІЯ.

Коли два суперницькі підприємства створюють одне з договором товариства або коли суперницькі капітали об’єднуються у велике акціонерне товариство, це ворожі інтереси укладають мирний договір і відтепер розвиваються спільно. Але навіщо зупинятися на Асоціації Капіталів? Чому б не вимагати, щоб цей принцип згоди, єдності й гармонії поширювався на згоду, єдність і гармонію Капіталу та Праці? Чому б не дослідити й не встановити практичні умови угоди між Капіталом і Працею в усій економіці?

Параграф IV.
Величезне зростання суспільного багатства через Асоціацію.

Капітал, Праця і Талант — це три елементи виробництва, три джерела багатства, три колеса промислової машини й три великі основні ресурси суспільного розвитку. Уявіть собі суспільний лад, організований на засадах Асоціації, три елементи виробництва, розумно поєднані в промисловості, і три колеса машини, гармонійно зчеплені між собою. Тоді зникає анархічна боротьба сліпої конкуренції, війна капіталів проти капіталів, праці проти капіталів, галузей одна проти одної, загальний безлад, зіткнення всіх продуктивних сил, марнування ресурсів, вкладених у тисячі суперечних один одному проєктів. Усе це замінюється найпотужнішим виробничим інститутом, і всі ресурси ефективно скеровуються! Багатство, рясно породжуване розширеними виробничими ресурсами, що розподіляються серед людей на засадах пропорційності, зрошує й удобрює весь національний ґрунт. Праця отримує
свою законну частку у зростанні багатства пропорційно своїй співучасті; знедолені й голодні класи багатіють; а пролетарі стають споживачами, створюючи величезний внутрішній ринок продуктів, попит на які безмежно зростає.

Параграф V.
Хибне коло; взаємозв’язок заробітної плати й ринків; зупинка промисловості через бідність робітників.

Промислово розвинені країни гарячково шукають закордонні ринки збуту для своєї продукції. Англія, перенасичена надвиробництвом, докладає надлюдських зусиль, щоб скинути свої надлишки мануфактури на всі береги світу. Гарматним пострілом вона відчиняє ворота старої Китайської імперії. Тяжко озброєна, вона безупинно кружляє світом, усюди шукаючи споживачів … і тим не менш по сусідству в Ірландії, у самому серці її країни від Корнуоллу до Сазерленду, і в її величезних володіннях у Старому й Новому Світі незліченні маси робітників марніють і вмирають, або ж вони бунтують, бо в цій абсурдній системі вільної конкуренції вони не можуть дозволити собі споживати навіть найнеобхідніше для виживання!

Що ж! Найрозвиненіші нації тонуть під смертоносним тягарем надвиробництва, а серед них легіони робітників марніють, бо їхня низька заробітна плата не дає їм змоги споживати цю приголомшливу продукцію! Хіба не настільки ж абсурдна, як і нелюдяна, ця економічна система, яка цілком може зазнати краху через нестачу споживачів і яка настільки погано оплачує працю, що позбавляє власні ринки найбільшої можливої групи потенційних споживачів?

Доведіть цю жорстоку, безглузду систему до тієї крайності, до якої вона прямує. Припустімо, що індустріалізмові вдасться замінити всі види людської праці машинами, і, щоб довести аргумент до межі, заробітна плата впаде до нуля! Тоді ви досягаєте ідеалу економіста, виробництва з мінімально можливими витратами, і водночас досягаєте абсолютної перемоги Капіталу над Працею. Але що буде з вашим величезним випуском продукції? Куди вона піде? Хто її споживатиме? Якщо народ піде добровільно, мирно й законно вмирати з голоду, зберігаючи повагу до ваших уявлень про порядок і священне право власності, хіба ви не побачите, як ваша виробнича система завалиться сама на себе й розчавить вас у руїнах?

Що, якби натомість ви запропонували раціональну, справедливу, християнську промислову організацію, яка винагороджує працю милосердям, справедливістю та щедрістю; вважає права Праці не менш священними, ніж права Власності; і віддає Праці й Талантові, так само як і Капіталові, їхні законні частки доходів від виробництва багатства. Хіба ви не бачите, як у такому разі комфорт і добробут поширюються на всі класи, як розширюються ваші великі застиглі національні ринки, як зростають ваші звужені ринки збуту, як невпинно зростають законні винагороди Капіталу, а у відповідній пропорції зростають винагороди Праці й Таланту?

Параграф VI.
Спільний інтерес трьох класів.

Ми стверджуємо, що в самій природі речей немає жодної радикальної антиномії; між принципами й елементами Виробництва немає необхідної суперечності чи війни. Відчайдушна боротьба капіталів із капіталами, капіталу з працею й талантами, індустрій між собою, начальства з робітниками, робітників із начальством, кожного з усіма й усіх із кожним — не є неминучими умовами людського існування. Вони стосуються лише нинішнього економічного устрою, системи анархічної, нерегульованої конкуренції, і тієї свободи, позбавленої організації, яку так наполегливо рекомендувала нам, на жаль, вельми успішно, Англійська економічна школа. Безперечно, суспільне багатство можна значно примножити шляхом розумної організації соціальної системи й поступового застосування принципу Асоціації.

Не говоритимемо більше про вільне підприємництво, як його розуміють у наш час, а лише засуджуватимемо й проклинатимемо його! Перестаньмо говорити про фундаментальний антагонізм між працею й талантом, а натомість доведімо, що цей антагонізм є наслідком системи, згубної з усіх поглядів: згубної для розвитку виробництва через обмеження споживання; згубної для вищих класів через повторювані кризи й насильницьку реакцію, яку вони, безперечно, викликають; і, нарешті, згубної для найнижчих класів через дедалі більші страждання, які ця система на них накладає і які штовхають їх на шлях кривавого повстання! Не говоритимемо більше про знищення власності, рівний розподіл чи спільність благ, не говоритимемо про ламання машин і хуліганство! Краще говоритимемо про організацію для захисту інтересів і прав робітників; про запровадження порядку, справедливості й справжньої свободи в економіку виробництва, розподілу та поділу багатства; про поєднання інтересів заможних і пролетаріату, солдатів і керівників. Говорімо про те, щоб змусити машини працювати ЗАРАДИ капіталістів і ЗАРАДИ народу, але аж ніяк не ЗАРАДИ капіталістів і ПРОТИ народу! Говорімо, нарешті, про організацію Асоціації класів у національну Єдність і Асоціації націй у єдине людство! Ось розумні шляхи сучасних Держав і Суспільств. Ось проблеми, гідні тепер уваги всіх серйозних інтелектуалів, усіх умів, відкритих для Просвітництва, і всіх тих душ, які й досі тримаються великих принципів — благородних почуттів вітчизни, свободи й Християнського братерства, що палко хвилювали наших батьків.

Короткий зміст першої частини.

ПІДБИЙМО ПІДСУМКИ того, що ми встановили:

Право поступово заступає Силу, Індустрія повалює Війну, і сучасні уми вже цілком визнають в абстрактному сенсі принцип рівності й універсальності прав: демократичний принцип.

Нове демократичне право, Християнське право на людську рівність і єдність, проголошене світові Французькою революцією й переможно відстояне Францією проти феодального, варварського, аристократичного права, записане на найвищому рівні закону. Це стала, закріплена перемога.

Оскільки демократичне право, Християнське право, право всіх — було задумане й здійснене лише шляхом проголошення свободи та рівності, воно є цілком ілюзорним, і економічна війна заступила війну воєнну.

В економічній війні, як і у воєнній, є переможці й переможені. Промисловий Феодалізм утвердився, як і воєнний Феодалізм, згубним тріумфом і постійною перевагою сильного над слабким. Пролетаріат — це сучасне Кріпацтво. Нова Аристократія, чиї титули — банкноти й акції, дедалі більше тисне на саму Буржуазію і вже панує над урядом.

Такий стан речей, супротивний усім правам людства, усім принципам сучасної суспільної моралі, не може тривати, не викликаючи нових революцій, революцій уже не політичних, а тепер соціальних і спрямованих проти самої власності, з їхніми вигуками: «Живи, працюй! Або помри в бою! Мир робітникам!».

Є лише один спосіб запобігти цим новим Революціям: це серйозне визнання права на Працю й економічна Організація, заснована на потрійному союзі капіталу, праці й таланту.

Ця організація є завданням сучасної Демократії.

Частина друга
Стан суспільних поглядів

I. – Вивчення великих розділів сучасної демократії.

Параграф I.
Універсальність демократичного духу у Франції; Легітимістська партія демократизується.

Знаючи нинішній стан речей, нагальні потреби сучасності, проблеми, які необхідно розв’язати, і мирний організаційний принцип їхнього розв’язання, нам буде легко описати теперішній настрій, показати характер і значення різних відтінків демократичної громадської думки та визначити місце течії, яку ми представляємо.

Передусім зазначмо факт: наша епоха, як і наша конституція, є демократичною. Інакше кажучи, мові Демократії судилося сьогодні виражати пристрасті, принципи й права, загальновизнані в теорії, заради яких наші батьки тріумфально витерпіли жахіття першої Революції.

Відтоді як припинилися бурхливі міські заворушення, придушено найзвірячіші прояви революціонерів, а затишшя дало змогу відновити серйозне вивчення ідей, слово «Демократія» повернуло собі своє велике, загальне й всеосяжне значення, яке їй судилося мати як основній ідеї віку.

Антидемократичне вчення про нерівність людей від народження, догмат юридичних привілеїв і дух Ancien Régime тепер зникли. Сама Легітимістська партія нині сповідує — гадаємо, щиро — ліберальні й демократичні принципи. Вона відкидає й засуджує всі зловживання та привілеї Ancien Régime. Опублікований виконавчим комітетом партії Меморандум офіційно проголосив ці принципи. І якщо роялістська преса не цілком підтримує цей Меморандум, то не тому, що він надто пройнятий ліберальними ідеями нашого віку, які схвалюють загальні права, представницьке правління та рівність громадян у межах нації, а також святкування занепаду феодального й божественного права. Навпаки, деякі представники партії піддали Меморандум різкій критиці, бо вважають його недостатньо демократичним. Сторони, найбільш прив’язані до минулого, безсилі; вони завжди належать своїй епосі, і велика течія сучасних ідей захоплює їх за собою попри все. Якби Генріх V міг повернутися до Тюїльрі, нам не довелося б побоюватися за права громадян, громадянські свободи чи представницьке правління, якому його уряд радше розширив би повноваження, аніж намагався б їх обмежити.

Спадкоємці старої феодальної партії аристократичної знаті сьогодні приймають демократичний дух. Усвідомивши це, ми покажемо, що велика сучасна демократична партія загалом поділяється на три фракції, які утворюють послідовний ряд. Її три гілки можна класифікувати за такою номенклатурою:

1. Ретроградна демократія — революційна думка;
2. Іммобілістська демократія — доктринерська думка;
3. Прогресивна демократія — миролюбна й організована думка

Параграф II.
Політичні та соціальні питання.

АЛЕ СПЕРШУ перейдемо до визначення значення, якого ми маємо надати цим двом термінам: політичним питанням і соціальним питанням. Якби ми не зосередилися на цій темі, було б неможливо зрозуміти бодай щось у теперішніх тенденціях суспільної свідомості, у зміні складу Думки і, передусім, у проблемах, які нині потребують розв’язання й уже глибоко непокоять сучасних інтелектуалів.

У дуже широкому й загальному сенсі слово «Політичний» означає впорядкування всіх сторін життя Суспільств. Зі свого боку, термінові «соціальний» ще легше надати таке широке значення. Але в тому вузькому сенсі, в якому вживаються ці терміни, слово політика мовою сучасних журналістів означає не що інше, як факти щодо відносин людей до уряду та урядів між собою. Природа, інститути, конституція й склад Влади; її система та поведінка — становлять зміст політичних питань.

Зужиті дискусії й теорії, а також нові інтриги, які вони й далі збуджують серед старих партій, становлять царину того, що називається Старою Політикою.

Соціальні питання, на відміну від політичних, передусім охоплюють відомості про стан, природу й економіку Суспільства; відносини між класами; інститути власності та промисловості; поступ добробуту, позитивної свободи, Просвітництва, інтелекту, моралі й суспільної доброчесності. Одне слово, загальні відносини між людьми та між націями, незалежно від минущих інститутів, поточного керівництва й політики їхніх різних урядів.

Параграф III.
Тріумф демократичного начала в політичному устрої. Крах старої політики.

ТЕПЕР справа стоїть так, що від 1789 року праця сучасного духу застосовувалася майже винятково до вузької політичної арени. В економічному й соціальному порядках, як ми вже показали, революція діяла лише негативно й абстрактно. Вона повалила магістратів, цехових старшин, привілейовані корпорації та феодальну систему власності; вона позбулася дворянства й духовенства; але натомість не створила жодних нових інститутів. Вона залишила окремих людей і класи напризволяще загальної боротьби, розпочатої цим поваленням. Вона не створила жодної системи захисту прав слабких. Уся соціальна й економічна сфера, яку дедалі більше спустошують злидні, корупція, шахрайство, порок і злочинність, поступилася місцем анархії та пануванню сильних.

Поки соціальне питання цілковито ігнорувалося, всі зусилля були зосереджені на політичних проблемах. Конституційні форми й повсякденна діяльність уряду цілком займали провідні уми нації. У цій царині вони не зупинилися на руйнуванні старої адміністративної системи й державної конституції; вони створили централізовану Адміністрацію та урядову систему, засновану на виборах. Обидва ці інститути підтримують демократичний принцип.

Отже, політичний лад оживився; його підвалини та інститути було приведено у відповідність із сучасним духом. Рівність перед законом, адміністративна єдність і виборча система національного представництва завершені; більше немає великої реформи або, отже, якоїсь великої революції, яку можна було б здійснити чи якої слід було б боятися на політичній арені. Оскільки ці здобутки надали демократичному принципові піднесеного становища й демократичне право було встановлено, єдина проблема відтепер полягає в тому, щоб врегульовувати, розвивати й поступово розширювати здійснення цього права, аби привести його здійснення у відповідність із поступом соціального прогресу. Однак ці події неодмінно мають випливати з принципу і, отже, є вже не важливими, а другорядними справами.

Саме тому, що політичне питання тепер розв’язане у своїх головних принципах і основних положеннях, воно набуло другорядного значення; віднині на перший план виходять економічні, промислові та соціальні питання. Ось чому політичні партії перебувають у конфлікті. Ось чому зусилля представників старих партій оживити давні суперечки, що надто довго зберігалися, — марні й будуть марними, якщо вони не розширять масштабу реформ. Ось чому політичний вулкан, що колись вивергав потоки вогню й палаючої лави, тепер, подібно до мертвих ісландських кратерів, здіймає лише потоки теплого, смердючого бруду.

Параграф IV.
Заціпеніння й корупція на політичному полі.

Стара політика вмирає, вже мертва. Старі представники преси через невігластво, звичку й гординю й далі проповідують зношену віру, померлий культ: порожню формулу, яка більше нічого не промовляє до Нації. Із упертою сліпотою колись могутніх вони відмовляються визнати появу соціальних Ідей або оживити суспільну свідомість великими принципами справедливості, свободи й людяності, хоча здійснення цих принципів і є завданням нашого віку. Зі свого боку, маси, які можуть бути зворушені лише сильними ідеями, вже не можуть цікавитися жалюгідними інтригами й нікчемними оборудками парламентської стратегії, що їх пропонують як єдину поживу для їхніх колективних шляхетних інстинктів патріотизму й товариськості. Розчарування, нудьга й відраза сягають свого апогею на цій політичній арені, де протягом п’ятнадцяти років Реставрації ще існував енергійний і єдиний опір. Суспільний настрій впадає в сонливість, безпорадність і заціпеніння, що розчищає шлях пануванню багатства й навалі корупції.

Параграф V.
Перехід на соціальний ґрунт і пробудження суспільного духу.

Тим часом, поки висушливий вітер егоїзму й скептицизму мете безплідні спустошені поля, покинуті Людством, бо воно вже не має там що жати великими врожаями, поле соціальних ідей, тихо оброблюване давно безвісними трудівниками, засівається й укривається рослинністю. Воно стає з кожним днем дедалі відвідуванішим і жвавішим місцем зустрічі сильних умів, палких сердець, нових поколінь, словом, усіх тих, хто відчуває любов до людства, що пульсує в його грудях, і відчуває, що доля народу прямує до славного майбутнього.

Отже, наша епоха є свідком згасання колишнього культу, ідеї, що віджила свій час, вичерпала свою формулу й давно втратила свій вагомий зміст. Вона є свідком кінця — жалюгідного кінця — політичного руху, який приніс свої плоди, зазнав своєї слави й тріумфу та поглинув кілька великих поколінь, але чия головна місія виконана. Оскільки Людство не збирається загрузнути в розкладі й не зупинить свого поступального руху, то наша епоха є також свідком народження нової віри, першої зорі універсальної соціальної Ідеї, чиї благотворні промені оживлять усі піднесені й релігійні почуття людської душі та невдовзі осяють найпрекрасніші, найщедріші й найсвятіші місця у світі.

Обриси цього величного оновлення, цього славного відродження Людства були передбачені або провіщені з великою авторитетністю всіма найвищими геніями нашого віку й із найрізноманітніших точок зору — від де Местра до Фур’є, головного генія людства в наш час. У величезній самотності своїх останніх років на скелі Святої Єлени Прометей нашого часу, останній представник генія війни, Наполеон, розмірковуючи про майбутнє націй, проголосив Долею сучасної Демократії бути федерацією Європейських націй, а її неминучим результатом — остаточне встановлення гармонійної Світової Єдності.

Але хто такі де Местр, Фур’є, Наполеон та інші уми такого масштабу порівняно з тими розумними політиками, які щовечора складають газетні статті, що їх країна майже не читає, і великими державними діячами, чия демагогія змальовує Францію процвітаючою й славною!

Проте соціальне невігластво цих старих Політичних Римлян не завадило розвиткові й поширенню нових ідей, і якщо ви хочете переконливих доказів із самої парламентської арени, зверніть увагу ось на що: багато депутатів зізнаються одне одному, що вони дійшли межі своїх політичних можливостей — це їхні слова — і що вони не можуть рухатися далі, доки не стануть, нарешті, на ґрунт соціальних питань.

Параграф VI.
Старі політичні партії сьогодні іммобілістичні або ретроградні.

Розум, поряд із фактичними свідченнями тенденцій у сучасній думці, вказує на те, що інтелектуальна діяльність переходить від старої конституційної політики до економічної конституції Трудових і соціальних Відносин.

Проте є люди, газети й партії, що вперто чіпляються за політико-парламентські розбіжності, яких у наш час не цікавлять ані загальні потреби, ані поступ основоположних прав, ані широкі інтереси Людства. Вони заклопотані всілякими схемами виборчої реформи, змінами законів про цензуру, визначеннями злочинів, змінами порядку добору присяжних та іншими дрібницями сакраментальних статей і безглуздих програм наших парламентських клік. Замість того щоб вітати й вивчати соціальні питання, які з кожним днем стають дедалі нагальнішими, вони відкидають їх, намагаються приховати або просто уникають ними займатися. Ці люди, газети й партії сьогодні є РЕТРОГРАДНИМИ або ІММОБІЛІСТИЧНИМИ людьми, газетами й партіями. Хоч вони й можуть розкидатися гучними словами на кшталт Свобода, Прогрес, Права Народу, Національний Суверенітет тощо й уживати їх, щоб присмачити всі свої промови та приправити всі свої статті, саме цей напрям ідей визначає характер їхніх поглядів. Ті, про кого ми говоримо, попри всі свої красиві слова, вже не мають жодних життєвих ідей і є перешкодою для справжнього соціального поступу. (3)

3 — Ми з радістю відзначаємо, що від часу першого видання цієї праці стався поступ. Права мас більше не ігноруються цілковито. Загальна корупція сягає апогею, і це цілком очевидно для громадськості. Пристрасть до соціальних питань проникла в лави старої політики, даючи надію на плідне оновлення поглядів.

Виходячи з цих припущень, ми тепер перейдемо до огляду основних категорій сучасного духу, або ширшої демократичної партії, яка у Франції охоплює все суспільство.

Іммобілістична демократія,
або standpat-консервативна партія.

Параграф VII.
Доктринерська школа, або систематичний іммобілізм

Standpat-консервативна партія перебуває при владі у Франції після Липневої революції (прим. іммобілізм, як і «stand pat», означає неприйняття будь-яких змін, нерухомість).

Ця партія боролася за демократичний принцип; вона працювала над тим, щоб увести його до конституції й зберегти рівність перед законом. Навіть сьогодні вона теоретично підтримує сучасний демократичний дух.

Проте нова конституція є лише переходом між старим аристократичним Суспільством прав, заснованих винятково на кровному походженні, та демократичними інституціями майбутнього. Однак, навіть просто благословивши принцип рівності перед законом, ця партія здобула політичну владу, суспільний контроль і вирішила, що принцип рівності виконав свою справу. Ліберали після п’ятнадцяти років Опозиції стають міністрами; нерозумно просити чогось більшого.

Попри свою ритуальну мову й небажання, щоб її вважали такою, що зреклася спадщини та «принципів 1789 року», нинішні держателі влади відкладають невідкладну працю сьогодення на невизначене майбутнє. Ця теоретична поступка з їхнього боку є лише оманою, що прикриває їхній егоїзм.

Доктринерська школа була стрижнем цієї standpat-партії, сформованої фракцією провідників старого лібералізму, до якої приєдналися колишні заможні революціонери, деякі помітні діячі великої буржуазії та банків, а також усі багаті бовдури, які щоразу чують 1793 рік, щойно лише згадують Прогрес. Ці люди вважають цілком розумним озброїти народ проти колишнього Дворянства, а потім самим скористатися з перемоги мас, монополізувавши всі суспільні становища, раніше зарезервовані за привілейованими за народженням, і засуджують як революційну й анархічну будь-яку ідею, що передбачає подальші зміни в новому status quo!

Передбачається, що робітничий клас і більша частина Буржуазії мають задовольнятися тим, що змінили господарів і замінили дворянську Аристократію буржуазною грошовою Аристократією. Послухаймо первосвященника цього вчення. В одну з хвилин міністерського дозвілля, які інколи трапляються серед розбіжностей у палаті, пан Гізо писав:

«Сьогодні, завдяки /перемозі доброї справи/ і Господу Богові, що дарував нам її, змінилися становища й інтереси. Більше немає війни між вищим і нижчим класом, більше немає причин підіймати знамено мас проти еліти/. … Не те щоб більше нічого/ не лишалося зробити, — для поліпшення соціальних і матеріальних умов переважної більшості можна зробити значно більше, ніж гадають найчестолюбніші, АЛЕ відносини між нижчими й вищими, бідними й багатими тепер урегульовані справедливо й великодушно. Кожен має свої права, своє місце, своє майбутнє» (Гізо. Про сучасну демократію).

І в іншому творі («Стан душі»):

«Чи слід відмовитися від цієї самої свободи, сьогодні найширшої й найнадійнішої, яку будь-коли знало людство? Чи слід нехтувати загальним поступом справедливості й добробуту? Хіба вони не є винагородою за труди й страждання нашого часу? Хіба тепер, після стількох помилок, цього не досить, щоб задовольнити найвибагливіших і підбадьорити найстомленіших?»

Так, завдяки перемозі народу деякі становища змінилися: і ваше, наприклад, і ваших друзів. Але народ, потреби й інтереси мас — скажіть нам, яку користь принесла їм ця перемога? Кожен, кажете ви, має свої права, своє місце, своє майбутнє. Чого ви не хочете визнати, так це того, що уважне вивчення становища пролетаріату виявляє: кожен, далеко не маючи своїх прав, свого місця й свого майбутнього, часто не має навіть місця в богадільні.

Інакше кажучи, ці жахливі твердження наводять на думку, що всі сучасні уряди Франції мали б бути охоплені безпорадним запамороченням і сліпотою!

Параграф VIII.
Систематичний іммобілізм як провокація.

Так злидні, здичавіння, матеріальні й розумові нестатки, політичне й соціальне рабство мас передаються з покоління в покоління! Щодня паразитичний валютний спекулянт однією великою оборудкою загрібає більше золота, ніж за цілий рік заробить сотня тисяч робітників, чия праця годує цілу провінцію. Щодня великі капітали, діючи як машини війни, нападають на дрібних виробників і на саму буржуазію. І все ж перед лицем цього огидного видовища нерівності та економічних лих корифей іммобілізму, вождь цієї сліпої партії, що перемогла колишню аристократію самим лише закликом до справедливості й прав усіх, насмілюється сказати: що кожен тепер має свої права, своє місце, своє майбутнє! (4) Що взаємні відносини нижчих і вищих, бідних і багатих регулюються сьогодні справедливо й великодушно!

4 — Від 1843 року консерватори, яких ми сподівалися побачити на шляху поступу, блищали на офіційній арені лише цілковитою відсутністю ідей і характеру. Ясно, що всі люди нинішнього офіційного світу невиліковно сліпі й паралізовані. Тепер уже не можна чекати нічого, крім потужного руху громадської думки, пройнятого почуттями Французької революції й запаленого смолоскипом соціальних ідей.

Ось що вони кажуть: людям, які двадцять п’ять років проливали свою кров на тисячах полів битв і здійснили дві Революції, щоб здобути права вільних людей, більше нічого просити ні в Суспільства, ні в Неба.

Маси поринають у дедалі більші злидні через постійне падіння заробітної плати; банкрутства й комерційні кризи безнастанно струшують економічну арену; гроші панують над усім, усе купують, усе трощать; а статистика злочинності показує, що цифри з кожним роком тривожно зростають. Яке значення мають ці нещастя? Гізо та його приятелі — міністри; хіба цього не досить, щоб догодити найвибагливішим і освіжити найстомленіших!

Але насправді можна подумати, що ці егоїстичні, холодні політики взяли на себе завдання довести стражденних людей до відчаю й підштовхнути їх до нових Революцій. Насмілюватися говорити про справедливість і великодушність, хвала Богові! — коли невідворотні злидні тяжіють над 25 мільйонами людей, чия праця виробляє майже все багатство Франції! І коли ми зауважили, що такий блискучий стан речей залишає на майбутнє більше праці, ніж допускають наші піднесені вожді, ви все ж кажете, що наявного стану речей досить, щоб задовольнити найвибагливіших і освіжити найстомленіших!

Що тут бере гору: гординя, жорстокість чи безумство? Це питання не нам розв’язувати, але ми можемо лише захоплюватися й благословляти мудрість і терпіння знедолених мас, що стикаються з обурливими провокаціями своїх сліпих правителів.

Проте якщо ідеї сьогодні не розвиватимуться швидко, якщо Буржуазія не піднесе всюди свої великодушні голоси, щоб протестувати проти нечестивих доктрин егоїзму й проголосити для нижчих класів права на Життя і Працю, за які вони так дорого заплатили; якщо народ разом з Урядом мусить зневіритися в поступі, завтра відродиться громадянська війна, і нам не залишиться нічого іншого, як приготувати зброю …

Параграф IX.
Розкол у Консервативній партії.
Створення прогресивно-консервативної партії.

Але, слава Богові й благородним почуттям віку, Школа доктринерів-іммобілістів перебуває в розладі. Основні сприятливі події відбуваються в серці Консервативної партії.

Усередині неї є два підрозділи, які в майбутньому ще більше розійдуться: прогресивні консерватори й фракція, яку видатний пан де Ламартін називає «Standpat».

Коли Консервативна партія спорудила греблю проти революційного потоку, стримуючи насильство або всіма силами підтримуючи Європейський Мир, ми казали: «Честь консервативній партії». Ця партія мужньо виконала першу частину свого завдання і своїм успіхом прислужилася Цивілізації та Людству.

Але якщо ми добровільно визнаємо, що Опір був славним і законним, доки Суспільство билося в конвульсіях, то без вагань оголосимо цей Опір незаконним і абсурдним, коли Суспільство повернулося до стану миру й порядку. Тепер опір є просто систематичною й сліпою опозицією до всіх застосувань справедливості та свободи.

Число консерваторів, які поділяють наші погляди на це, щодня більшає. Розкол намічається й дедалі ширшає в серці старої партії. Переважна більшість відкидає чистий доктринерський дух, і, можливо, сам лідер Школи вагається. Пан Гізо, якого ми вважали символом і втіленням жорстких урядових тенденцій, більше не користується симпатією Палати. Відтоді як він служив міністром просвіти, його підтримували не друзі, а вороги пана Тьєра. У Франції це всі ті, хто боїться війни через її характер, а також через її безглузді витрати. Саме тому ми й приймаємо, за браком кращого, служіння пана Гізо. Словом, консервативна партія поступається Гізо. Вона більше не бачить у ньому свого представника. Ця загальна відраза до доктрин міністра, попри його визначний талант і особисту повагу до нього, є жаданим симптомом прогресивних тенденцій парламенту.

Тьєр, цей вічний суперник лідера доктринерської школи, не поділяє систематичної антипатії Гізо до поступу, але так само не заслуговує на прогресивний титул. В історії, як і в політиці, пан Тьєр ні в що не вірить, нічим не дорожить і нічого не шанує, крім успіху. Тьєр уособлює лише невгамовне честолюбство й парламентські інтриги. Він надто глибоко скептичний, щоб не бути готовим до будь-якого раптового навернення; на нього не може покладатися жодна думка, і жодна партія не вірить у нього, якщо тільки це не партія оболванених. Тому нам не треба турбуватися про Тьєра, розглядаючи сучасні погляди, оскільки пан Тьєр не представляє жодної ідеї чи думки.

Отже, школа Standpat, або систематичний Опір, не має такої великої кількості досвідчених політиків, як нам може здаватися. Якщо відкинути свиней, честолюбних заступників і верховних баронів банку, то залишаться лише тремтливі, ці добрі люди, які твердять, що сьогодні ми жили б у найкращому зі світів, якби не інакодумці, нікчемні хлопці та утопісти.

Здорова частина консервативної партії підтримує прогресивну й організаційну Демократію. Вони починають співчувати стражданням мас і вітати ідеї, що можуть привести до поліпшення становища людей без шкоди для вже здобутих прав. Людям такого складу розуму бракує лише великої пристрасті, священного вогню Людства і Науки прогресу. Ми повинні схвилювати їх і виховати.

Параграф X.
Розкол у виданнях старої консервативної партії.

Внутрішній рух, який ми відзначили в осерді консервативної партії, неминуче знаходить відображення в її журналах.

«Журнал дебатів», намагаючись зберегти симпатії й клієнтуру обох фракцій, змалював на своїх шпальтах партію велетенських розмірів, щоб кожен міг знайти там політику на свій смак. Якщо на нижніх шпальтах журналу лишається місце для Захисника бідних, то на першій сторінці він виводить затятого апологета фінансового Феодалізму. Спекулянт, наляканий яскравим зображенням страждань бідняків або сміливим зверненням до багатих доброчинців, швидко заспокоюється, прочитавши у верхній колонці блискуче клопотання перед Народом про прибутки великого банку. Але якщо, за Євангелієм, один і той самий раб не може служити двом панам, то наслідком янусової політики цього журналу є те, що суперечки точаться всюди, попри розумні й справді прогресивні статті, які він інколи вміщує завдяки здоровій фракції серед своїх Редакторів.

Преса, більш передова, смілива, розумна й вільніша у своєму напрямі, ніж «Журнал дебатів», легко замінить газету прогресивних консерваторів. Преса засуджує іммобілізм і закликає уряд перехопити ініціативу в соціальному прогресі. Вона часто нагадує нам, що династія, створена Липневою революцією, має особливу місію щодо організації Демократії.

Преса надала велику послугу Урядові, відтягнувши від Опозиції натовп інтелігентів. В інтересах Консервативної партії вона врівноважувала й пом’якшувала помилки егоїстичної політики, уособлюваної лідером доктринерської школи.

«The Globe», журнал, заснований для підтримки рабства, зберігає свій статус офіційного монітора Standpat-консерваторів. «The Globe» сміливо взявся за справу, яку виконує з ентузіазмом, але самого ентузіазму недостатньо, щоб відродити програну справу.

Нас не цікавили ті журнали систематичної опозиції, що крутяться довкола якогось заперечення або політичного діяча з порожньою думкою, або без кінця сперечаються про парламентські інтриги. Ці журнали більше не репрезентують жодних Думок; вони нічого не роблять, лише здіймають пил.

Якщо наше Суспільство й далі переживатиме великі катастрофи, повторюємо ми, ці катастрофи будуть наслідком того, що Консерватори-іммобілісти залишаться при владі. Якщо ж, як ми сподіваємося, воно незабаром стане на шлях, навпаки, регульованої, мирної, Організаційної Демократії, то піде ним разом із прогресивними консерваторами.

Ретроградна демократія, або революційна партія.

Ретроградна, революційна демократія поділяється на дві цілком різні, навіть ворожі фракції: одна політична, друга соціалістична.

Параграф XI.
Суто політична партія ретроградної демократії

Перша фракція складається з тих, кого вважають крайніми лівими, і з решток республіканської партії 1832 і 1834 років. Вона вважає себе спадкоємицею політичних доктрин Конвенту, хоча й утратила — принаймні у своїх журналах і своїх лідерах — те, що уславлює традицію великих почуттів Асамблеї, і надихається лише її найгіршими традиціями.

Їхня газета — «National», журнал глибоко ретроградний, ворожий суспільному прогресові, ворог усякої нової ідеї й уперто засуджує всіх тих, хто прагне визволити робітничий клас методом мирної Організації Праці.

Standpat-консерватори, не відчуваючи більшої любові до соціального прогресу, ніж люди з «National», усе ж допускають обговорення таких питань через свою відданість свободі. Але політики з «National» ледве терплять ці дискусії, ведуть їх із крайнім роздратуванням і ганебно, а іноді навіть намагаються спровокувати нападки на них з боку Влади, яку вони ненавидять. Отже, лідери цієї партії показують, яку свободу було б надано пресі, дискусіям, інтелектуалам і прогресивним ідеям, якби нещастя Франції дозволило політичній владі потрапити до їхніх рук.

Повалення нинішнього Уряду — єдина мета їхніх жалюгідних зусиль, єдина ідея їхньої політики. Повалити уряд, щоб захопити владу; втягнути Францію у війну з усіма європейськими монархіями; створити 45 мільйонів озброєних ворогів на наших східних і північних кордонах, намагаючись завоювати Рейнську область і Бельгію; «Кинути на поля революційних битв найжвавішу й найщирішу частину пролетаріату» (цитата з National.), зняти всі економічні обмеження: ось основні політичні пункти, які ці сліпці пропонують для відновлення гідності й добробуту французького народу! Загальне виборче право, яке вони сміливо захищають у його анархічній формі раптового, тотального запровадження, є революційним знаряддям, важелем, за допомогою якого вони сподіваються здійснити свої великі плани.

Що ж до їхньої політичної доктрини, то філософія їхньої системи (якщо тут узагалі доречний такий вислів) полягає в заміні спадкового монарха тимчасовим магістратом як главою Держави. Ось їхня велика політична й соціальна панацея! Варто лише Франції погодитися обирати свого монарха кожні чотири роки, який оселиться в Тюїльрі замість спадкового короля; щось на кшталт президента, призначуваного на чотири чи п’ять років, який обійматиме виборну й тимчасову посаду, подібно до колишнього регента, що зробив Іспанію такою щасливою, — і настане ера щастя, свободи та справедливості! Неймовірно, що за чотиритисячолітньої історії та за наявності на наших очах прикладів республіканських режимів, як-от у Швейцарії чи по всій Америці, ще можуть знаходитися люди настільки нерозумні або по-дитячому наївні, щоб пов’язувати процвітання Франції з такою простою зміною в устрої уряду.

Цей гурток без ідей і далекоглядності, що вперто відмовляється брати до уваги Організацію Праці, ці люди, мертві для поступу, не хочуть дивитися вперед. Вони не можуть збагнути, що війна є питомою ознакою варварських часів, що в гуманних Суспільствах геній продуктивної, щедрої промисловості заступає руйнівний геній завоювань і революцій, що впорядкована й справедлива організація Миру та Праці є великим питанням, головним питанням віку. Ця партія, що давно збила з курсу «Tribune» і «National» і в якій іще є молоді, великодушні, палкі душі (і вони, безперечно, рано чи пізно стануть на бік кращих ідей), являє собою суто політичну фракцію революційної Демократії. (5)

5 — Після багатьох вивертів «National», нещодавно розпочавши відвертий і шляхетний наступ на фінансовий феодалізм, тепер, вочевидь, краще розуміє величезне значення соціальних ідей у нашу епоху, значення, про яке «Reforme» завжди висловлюється цілком ясно.

Параграф XII.
Соціалістична партія ретроградної демократії

Друга фракція, соціалістична фракція революційної Демократії, яка дуже відрізняється від суто політичної фракції, є поступовішою за останню в тому, що надає перевагу соціальній реформі над реформою державною.

Її провідники — люди сильні, духом відважні, обурені несправедливістю й нелюдяністю. До крайнощів їх штовхнули апологети нинішнього ладу.

Ці люди бачать, як у них перед очима розгортається жорстока й безконечна економічна боротьба, справжні громадянські війни, де слабкі неминуче мусять загинути, маси — бути оберненими на колективне рабство через панування грошей, великі капітали тиснуть на малі, пролетарі та злидарі щодня множаться, а всю націю вкриває широкий саван корупції та злиднів. Вони бачать, як увесь продукт суспільної праці спливає до скарбниці біржових спекулянтів, чия паразитична промисловість не додає до національного багатства ані сантима; вони чують, як щасливці, люди, наділені багатством, становищем і владою, вигукують перед лицем цих беззаконь: «У вільній економіці становище й статки є знаками та винагородою праці й здібностей (або навіть чесноти!), і злидні більше не пригнічуватимуть нікого, крім ледачих і аморальних». Ця тиранія Капіталу й Земельної Власності (яка призвела в Ірландії до такої огидної й мерзенної експлуатації, що очільник торі нещодавно в повному складі Парламенту визнав злочини проти власності!) викликала в соціалістів шляхетне обурення. Ці люди вважають сам інститут власності відповідальним за всі лиха нинішньої системи й усі беззаконня нашої спотвореної економічної організації. Вбачаючи в ньому вічний корінь зневажуваного егоїзму, вони повторюють ретроградні прокляття Руссо на адресу першої людини, яка, обробивши й обгородивши поле, сказала: «Це моє». Вони радикально заперечують право Власності, визначаючи Власність як крадіжку, і домагаються її скасування.

Руссо був послідовний у своєму ретроградному вченні, у своєму запереченні Власності: він довів його до найзвірячішої Дикості. Логічно, що він також прокляв мистецтва, науки й поступ; він віддав анафемі саму думку. Він, певна річ, знав, що поняття Власності є формальним елементом людської індивідуальності й що усунути його, не зруйнувавши цієї індивідуальності, неможливо, бо людина вже не була б людиною, якби припинилося мислення, найвища людська властивість.

Ми не повинні думати про скасування Власності; її розвиток тісно пов’язаний із розвитком самого Людства. Вона вивела людину зі стану дикості й не раз дарувала їй численні блага, створені її величним генієм у мистецтві, науці та промисловості. Навпаки, ми повинні виявити й упровадити Власність в інститути досконаліші, надійніші, вільніші, рухливіші й водночас більш соціальні, через гармонізацію індивідуального та загального інтересу в усіх сферах. Ми повинні створити колективну власність не через розпущену, хаотичну й варварську Егалітарну Спільність Благ, а радше через Ієрархічну Асоціацію, добровільне й розумне поєднання всіх індивідуальних властивостей.

Отже, заперечення права Власності є ретроградною ідеєю. Ба більше, оскільки воно заперечує величезний суспільний і людський інтерес, воно є революційною ідеєю. Проте ми мусимо відразу сказати, що люди, які поділяють це заперечне гасло, поділяються на два цілком різні табори. З одного боку — англійські оуеністи, французькі ікарійці та комунітаристи різних типів, які відкидають будь-яке звернення до насильства й покладаються лише на час і переконання задля успіху своїх учень: це суто соціалістичні комуністи. З другого боку, деякі чартисти й натхненні Бабефом комуністи сповнені рішучості здійснити велику Революцію. Вони твердять, що спільність благ може бути досягнута й забезпечена лише за допомогою воєнного стану, і що егалітарне зрівняння має підтримуватися залізною рукою. Останні є політичними комуністами.

Різкі нападки школи Сен-Сімона на легітимність успадкування нещодавно пробудили й розпалили ці антивласницькі доктрини, які швидко й непомітно поширюються в товариствах невдоволених. Уряди не можуть запобігти руйнівній силі цих доктрин інакше, як усунувши їхні причини, бо вони є лише крайніми протестами проти нелюдського й одіозного економічного режиму, що перемелює Трудівників під велетенським жорном Капіталізму. Уряди й вищі класи вчинили б мудро, якби якнайшвидше визнали права робітників, аби ті примирилися з Власністю. Єдиний засіб, єдиний здоровий шлях — це Асоціація Праці з перевагами Капіталу.

Якщо егалітаристи й мають хибне розв’язання соціального питання, то принаймні, як ми вже казали, вони бодай розуміють його першорядну вагу. Вони також рішуче відкидають доктрини політичних революціонерів. Деякі з їхніх провідників розійшлися з «National» і заявили, що вважають його Республіку та Загальне виборче право, доки маси залишаються неосвіченими й знедоленими, лише способами експлуатації Народу невеликою Аристократією буржуазних і республіканських диктаторів, і нічим більше.

Параграф XIII.
Законні принципи кожної сторони

Розумні люди не пристануть до цілком хибної справи. Кожна сторона має свою мету й свій законний принцип. Їхня вада — у винятковості, у запереченні інших принципів; але зазвичай вони слушні в тих принципах, які стверджують і боронять.

Розгляньмо їхні законні сторони, вивчивши різні категорії демократичної думки — сучасної вдачі, — яку ми щойно окреслили в загальних рисах.

Іммобілістська Демократія видається справді неосвіченою, сліпою, егоїстичною й несправедливою, бо нехтує правами та інтересами, що прагнуть визнання, а також вимогами прогресу. Але вона законна, оскільки репрезентує в суспільстві й людстві принцип Стабільності, Збереження та Опору непоміркованим рухам до хибного прогресу, цим насильницьким, революційним імпульсам політичних або соціальних ретроградів.

Стабільність у соціальній сфері — перша з двох умов нормального життя суспільства; друга — це Прогрес.

Порядок, хоч би яким недосконалим він був, і збереження набутих прав та наявних інтересів є такими ж важливими й священними елементами суспільності, як і визнання та просування нових інтересів і прав.

Коли деякі люди в Суспільстві люто нападають на Порядок або набуті права, досить легко знаходяться інші, віддані винятковому захистові цих прав і Опорові всім змінам. Зазвичай партія, що помиляється й мислить обмежено, не виникає в соціальному середовищі, не породжуючи за законом антагонізму хибної й обмеженої протилежної партії.

Буржуазія, що перемогла 1830 р., була ліберальною у своїх принципах і загалом іще міцно пов’язаною із загальними ідеями сучасної Демократії. Вона, безперечно, не була філософськи ворожою до свободи й прогресу. Саме у відповідь на насильство та безлад республіканців у її лавах розвинулася цілеспрямована насильницька політика Опору. Це створило міцну греблю проти стрімкого потоку.

За приборканням республіканських спалахів невдовзі настало перетворення консервативної партії, і безсумнівно, що, якщо спалахне нове революційне насильство, іммобілісти незабаром перетворяться на невелику групу сліпців, позбавлених будь-якого впливу на громадську думку й тенденції суспільного інтересу. (6)

6 — Однак вони й далі відстають у поступі вперед; Консерватори, які правлять Францією, незабаром доведуть лиха у внутрішніх і зовнішніх справах до такого ступеня, що цілковито узаконять революційний дух (1847 р.).

Революційна Демократія, хоч і нелегітимна у своїх негативних і підривних методах, є легітимною у своїх вимогах політичних прав мас, яких провідники панівних політичних груп навіть не визнають у принципі. І вона також легітимна у своїй підтримці соціальних прав на життя, свободу й прогрес, не визнаних у принципі й заперечуваних на практиці похмурою соціальною Системою, яку опозиційна партія прагне увічнити.

Нарешті, стара роялістська партія, яка тривалий час опиралася демократичному спрямуванню сучасного Суспільства, проте репрезентує законний елемент, надзвичайно важливий у житті суспільств: елемент історичної Традиції, успадкований зв’язок між майбутнім і минулим. До цієї партії належать нащадки людей, які дали Франції її нинішні кордони й створили її незалежність та національність. Ця партія, пройнята похвальними почуттями національної гордості й воїнської величі, тримається в найвищій мірі благородного принципу Вірності. 

Отже, в основі кожної партії лежать законні людські й соціальні принципи, хранителями яких ці партії справді є. Лише завдяки своїм вартісним аспектам партія може приваблювати нових членів. Тільки добрі елементи, виправдані позиції можуть приваблювати й приваблюють більшість, бо люди — це люди, а не демони. Люди йдуть туди, де бачать добро. Вони можуть помилятися в засобах, але ніколи не прагнуть зла свідомо й заради нього самого.

Тож ми не повинні нападати на найглибші переконання кожної партії й протиставляти одне одному принципи та інтереси, зараховані під протилежні знамена.

Нападати ми повинні на егоїстичних провідників і порожніх промовців, які спрямовують і експлуатують ці партії, змушуючи їх обіймати вузькі, виняткові й ворожі позиції, щоб легше панувати над ними. Отже, кожна сторона є хранителькою принципу, великого інтересу або законного протесту. Щирі люди всіх поглядів повинні прагнути не успіху своєї партії як цілості, а успіху легітимного принципу, що лежить у її основі.

Прогресивна демократія, або Партія мирного переустрою.

Параграф XIV.
Добрі люди зі старих партій об’єднуються на ґрунті миролюбної демократії

Нинішня ситуація та умонастрої характеризуються насамперед загальною відмовою від старого політичного поля битви й розпуском колишніх партій.

Якщо лишити осторонь зростання комуністичних настроїв, то стислий огляд сучасної думки, який ми щойно подали, тепер уже майже належить історії, оскільки крайні партії за останні десять років швидко ослабли.

Як ми встановили, новий демократичний дух спершу виявився в політичній сфері. Оскільки вона не без труднощів досягла панування, її єдиною турботою була боротьба із застарілими домаганнями ancien Régime. Можна було навіть подумати, що політична арена була єдиним місцем, де були потрібні реформи, аби у світі все йшло добре. За таким очікуванням мало настати велике розчарування. Липнева революція була безперечною, але оманливою перемогою. Політична перемога дає лише стільки; зло й далі лишається вкоріненим у надрах Суспільства й невпинно його пожирає. У протестах і жорстокій боротьбі, що за цим послідували, політична територія й надалі залишалася ареною. Ці сутички добігають кінця.

Тепер щирі, доброзичливі й великодушні люди натовпами тікають із поля бою старих чвар; вони покидають ці вмираючі партії, у яких тепер задихається кожна людина з гідними почуттями та ідеями. З лав колишніх центристів, так само як і з різних опозиційних партій, щодня йдуть люди, які вірять і навіть заявляють, що час безплідних дискусій минув. Вони кажуть, що ми повинні відмовитися від старих формул, узятися до економічних і соціальних питань і працювати на благо нації. Ми повинні сприяти Асоціації та братерству класів, упорядковуючи й організовуючи Працю, а також Об’єднанню націй, організовуючи весь світ в ім’я спокійного Миру. Стабільність і поступ, мир, праця, організація, збереження набутих прав, розширення й легітимація нових прав; ось ті формули, що вже звідусіль лунають. (7)

7 — Прикрий і ганебний напрям, у якому в останні роки офіційні представники консервативної партії провадять внутрішню й зовнішню політику, нехтуючи гідністю Франції та принципами Революції, серйозно компрометує ці тенденції й значно пожвавлює боротьбу на арені влади та чистої політики (1847).

Якщо активність нації згасає на полі політичної боротьби, то вона відроджується на благодатному й славному полі суспільної праці.

Нація не переходить від старої ідеї до нової, а від усталеної віри до нової — за один день. Великі революції не відбуваються періодично й часто, хіба що в часи переходу, байдужості, скептицизму й навіть морального занепаду. Але Людство виходить із цих тимчасових криз із сильнішою вірою, вищими надіями й більшим милосердям.

Тому з уламків старих політичних партій постають великодушні й мудрі люди, які вириваються з натовпу, поступово розвіюють взаємну неприязнь і виводять її у вищу сферу, щоб примирити різні принципи, за які вони сліпо боролися.

Саме з цими визволеними людьми, натхненними доброю волею та благородними цілями, ми маємо щире бажання говорити. Саме на цих алювіальних рівнинах, на цьому добре підготовленому родючому ґрунті ми повинні сіяти зерна майбутнього.

Ці люди, втомлені від нинішньої сцени, не схвалюють іммобілізму та економічних доктрин, що спрямовують розвиток сучасної Демократії. Вони шукають нової віри. Вони ще говорять лише про загальнодемократичні принципи, успадковані від революційної епохи, але бачать потребу замінити хибну політику органічними шляхами й методами. Вони мають чисте серце для завдання нашої епохи; але вони ще не мають своєї Науки.

Цей стан духу підсумовується у формулі, що сьогодні луною котиться від одного краю Франції до другого: Суспільство не може залишатися таким, яким воно є; напевно, існує інший шлях.

Параграф XV.
Програма поступової Демократичної партії. – Істинна й хибна демократія.

Ось погляди й загальні теорії, що виражають спільні переконання людей, які йдуть цим новим шляхом.

Для них істинна Демократія — це повне визнання прав та інтересів кожного, а також їхня поступова, розумна й дієва організація. Вона гарантує й закріплює вже набуті права, проголошує легітимність усіх іще не визнаних прав і домагається визнання ущемлених інтересів. Істинна Демократія є для них упорядкованою організацією миру й праці, розвитком національного добробуту та поступовим здійсненням ладу, справедливості й свободи; коротко кажучи, це ліберальна й ієрархічна організація родин і класів у кожній Комуні, Комунах і Провінціях у нації та Асоціації Націй у Людстві.

Хибна демократія — це революційний дух; дух заздрості, ненависті й війни; анархічна свобода; насильницька й жадібна рівність; винятковий і панівний патріотизм; і жорстока, хаотична, озброєна й ворожа незалежність.

Ці нові люди розуміють, що істинна Демократія об’єднує, організовує, пов’язує, класифікує, поєднує, визволяє й урівноважує добробут і фізичний, моральний та інтелектуальний розвиток усіх людей, усіх класів. Вони прагнуть поєднати всі сили в гармонії. Істинна Демократія — це розвиток братерського духу в Єдності.

Хибна демократія розділяє, повалює, руйнує, зубожує й укриває землю руїнами. Вона нацьковує класи одне на одного й людей — проти їхніх урядів; вона примножує страждання, щоб розпалити революційне мислення; вона викликає й підтримує ненависть до всякої Соціальної вищості; вона породжує систематичну непокору, підозріливість і повстання проти всіх Урядів; і, нарешті, вона розпалює масові повстання й великі революційні війни як єдиний шлях до спасіння народів і Людства. Хибна демократія сіє анархію й пожинає деспотію. 

Поступова й організаційна миролюбна Демократія та бурхлива й насильницька революційна Демократія — це два крайні випадки, два протилежні вияви сучасного духу. Одна з цих версій уміщує в собі все істинне, чисте, благородне, могутнє й гуманне в віяннях нового віку; друга виражає те, що сучасна епоха зберегла від колишнього жорстокого й варварського духу. Перша визволяє, розвивається й розквітає в променях розуму; друга, що була лише великою скороминущою пристрастю, соціальною люттю, — викликаною величезним стражданням, постійним злом і глибокими злиднями, — з кожним днем слабне, блідне й занепадає, особливо у своїх політичних виявах.

Згідно з новішою, миролюбною версією Демократії, це слово не означає «управління суспільством силою нижчих класів». Воно означає «Уряд і суспільну організацію в інтересах усіх, через ієрархічну участь у державних посадах, які обіймають правомочні громадяни, число яких зростає разом із рівнем соціального розвитку». Народ — це не клас; це цілісність; а уряд не є сліпою й хаотичною дією некомпетентних людей; це розумна й єдина дія компетентних, — число яких має постійно зростати завдяки суспільному Просвітництву та діям уряду.

Такими є загальні принципи, загальне кредо й усталені погляди цієї нової Думки, якій судилося нести мирне й організаційне знамено поступової Демократії, якщо тільки егоїзм, матеріалізм і недалекоглядні уряди не змусять її у відчаї пристати до заклику революції та війни.

Якщо нас запитають, скільки людей у Франції вже поділяють цю Думку, ми відповімо: порахуйте число тих у Франції, хто тепер приймає принципи, які ми щойно виклали, і хто підписався б під ними. Ви побачите, що це число величезне.

І якщо нас запитають, чому ця поширена Думка ще не має більшого впливу на світові події, ми відповімо: тому, що вона ще не дисциплінована, ще не має широкого розголосу й видатних ораторів. Вона поширюється й фігурує в усіх книжках, брошурах і творах інтелігенції нашої Епохи, але все ще не має досить гучного голосу. Старі газети, що живуть політичними суперечками і які, подібно до старих політиків, нічого не хочуть забути й нічого не можуть навчитися, не підтримують цього великого інтелектуального розвитку; навпаки, вони виступають проти нього й спотворюють його. – Щоб заснувати свою першу щоденну Газету, ми нині й піднімемо наше мирне знамено.

II. – Доктрини журналу «Мирна демократія».
«Démocratie pacifique» (1843-51)

Ми описали стан суспільства й указали на його потреби; ми описали стан суспільної Думки й указали на її тенденції. Тепер ми маємо повідомити читачеві, хто ми такі й що ми пропонуємо.

Те, що ми пропонуємо, читач уже знає з попереднього викладу, бо його було написано під впливом самих цих політичних та економічних принципів. Але тут ми коротко їх викладемо.

Хто ми такі, ми зараз скажемо вам відверто.

Параграф I.
Хто ми такі

Ми трудимося в безвісності, натхненні щирою любов’ю до Людства, вважаючи всіх людей братами, особливо слабких і пригноблених, але також і тих, на кого ми найгостріше нападаємо за хибні ідеї чи несправедливу владу.

У більшості з нас від найраніших днів була природна схильність досліджувати соціальні й політичні питання — ті проблеми, що стосуються долі стражденних, які, на жаль, і становлять усе Людство. Наслідком цих досліджень стали глибокі переконання, сповнені надій і перспектив. Ми намагалися поділитися ними з нашими співгромадянами, нашими ровесниками й нашими братами та поширювати ці переконання на благо всього світу через вільний і мудрий голос розуму та поступовий, потужний і авторитетний досвід.

Ми не були письменниками чи журналістами; але ми стали письменниками й журналістами, щоб поширювати наші переконання, без жалю відмовляючись від своєї кар’єри заради покликання, яке ми вважаємо корисним і святим.

Спершу нас вважали невинними мрійниками й утопістами. Ми продовжили наші зусилля. Наші перші успіхи спричинили безліч ворожих нападів; ми не були позбавлені звинувачень і несправедливих осудів. Але ми йшли далі. Наші переконання підтримували нас; любов до Людства дала нам сили вистояти. Ми знали, що перебуваємо на шляху істини, розуму й добра; і тому ми завжди наполягали на своєму. Наш перший принцип полягає в тому, що людина створена для істини й добра. Тому ми були певні, що поступово здобудемо повагу й симпатію та привернемо до наших поглядів людей доброї волі, доброзичливості й чесного розуму, яких набагато більше, ніж можна було б припустити.

І ми не помилилися. Ми говоримо це щиро, бо віримо в це: завдяки нашій відданості, яку Людство одного дня винагородить визнанням, наші сили зростали доволі швидко.

Параграф II.
Поділ наших Трудів задля примноження наших сил

Загальне уявлення про Долю людини

У сучасну епоху великі оновлення в людській думці та суспільних рухах відбуваються через книжки й технічні праці, де нова ідея висувається в науковому, філософському, художньому чи релігійному дискурсі, залежно від обставин; і через газети, де загальні принципи застосовуються до тих тем і щоденних проблем, які привертають увагу громадськості. Саме так твори філософів, поетів і економістів минулого та початку нинішнього століття, разом із газетами й трибунами ораторів, працювали, щоб забезпечити сьогоднішній успішний рух у політичному ладі.

Ми йшли за цим природним поступом. І ми написали різні праці, писатимемо їх і надалі та заохочуватимемо до серйозніших робіт, присвячених оновленню, відповідно до великих принципів Асоціації Людства, Науки, Мистецтва та Філософії; а також розвиватимемо соціальну реальність християнства, під якою ми розуміємо Братерство й Єдність — найвищі цілі наших доктрин.

Водночас ми працювали над тим, щоб створити у світі громадської думки платформу, без якої наші зусилля були б марними, а наші ідеї лишалися б невідомими публіці. Ми заснували чудове періодичне видання.

Створене для популяризації Теорії та Методів соціальних наук, це періодичне видання є, по суті, оглядом, що пояснює освіченим людям, переважно з Наукового погляду, ідеї великого Генія, чиї осяйні відкриття лежать в основі всіх наших зусиль, Шарля Фур’є.

Ми маємо загальнонаукову концепцію Долі Людства. Ми віримо, що Людство, рухоме Божим подихом, покликане створити дедалі міцнішу Асоціацію індивідів, родин, класів, націй і людства, що становлять її елементи.

Ми віримо, що це велике об’єднання людської родини досягне досконалої ЄДНОСТІ, під якою ми розуміємо Соціальний Стан, за якого Порядок постає природно й вільно як наслідок спонтанної згоди всіх людських елементів.

Цей теоретичний погляд становить загальну концепцію універсального Життя, застосовну до минулого, сучасного й майбутнього Суспільств. Отже, він охоплює погляди на Історію, на сучасну Політику (8) і на кінцеву Організацію Суспільств.

8 — Слово «політика» тут ужито в його загальному значенні.

Наше періодичне видання, за своєю основною метою та своїм характером щотижневого огляду, висвітлює всі три з цих тем, а особливо останню.

Зростання нашого руху привело до спрощення нашої праці шляхом розподілу обов’язків і розмежування предметів. «Фаланга», ставши майже щоденною газетою, має, природно, займатися поточними, практичними та соціально-економічними питаннями, залишаючи книжкам і спеціальним брошурам теоретичні розробки, пов’язані з тими вищими соціальними інститутами, які ми можемо вважати найдосконалішими, але далекими від стану нинішніх інститутів. Крім того, лише поточні питання можуть привернути увагу громадськості в газеті, що виходить часто й регулярно та надає найкращі можливості для навчання й прилучення до нових ідей.

Цей поступ справив на рух враження, сприятливе для наших ідей і поглядів. «Фаланга» стає дедалі доступнішою для інтелектуалів, які не знають або не поділяють наших основних доктрин. Громадськість дедалі менше сприймає її як газету, написану утопістами й призначену для посвячених. Люди, які були найбільш упереджені проти нас, почали цінувати й схвалювати нашу Політику та Соціоекономіку. Це лише практичне застосування наших загальних принципів Асоціації, Організації та Суспільності до розв’язання поточних проблем. Отже, ті, хто цінує ці розв’язання, помалу визнають переваги наших принципів і починають із симпатією ставитися до всього спектра їхніх застосувань.

Параграф III.
Нейтральний і незалежний майданчик, на який ми закликаємо всіх прогресивних мислителів

Отже, незалежно від іншої нашої праці, ми перетворили стару «Фалангу» на ґрунт, на якому всі добрі інтелектуали, помірковано прогресивні мислителі та щирі люди різних політичних фракцій, філософій чи релігійних переконань можуть кивнути нам на знак згоди, зберігаючи при цьому свої застереження щодо теорій, про які вони нічого не знають або які підтримують лише обмеженою мірою.

Що більше ми приведемо всіх на цей ґрунт, який стане основою «Мирної Демократії», то швидше й певніше просуватимемо велику справу людської Суспільності та АСОЦІАЦІЇ, що є нашою кінцевою метою.

Наше завдання як апостолів ідеї, яка, як ми віримо, веде до процвітання, здоров’я, миру, майбутнього Щастя й свободи Людства, полягає в тому, щоб якнайбільше розширити цю територію, аби забезпечити легкий доступ для тих, хто дотримується будь-яких переконань, і особливо для тих, хто й досі критикує наші мрії про майбутнє.

Тепер ми звідусіль чуємо, що громадськість не шокована й не налякана нашими ідеями чи принципами, оскільки, коли ми застосовуємо їх до поточних проблем, уживаючи звичайну мову, їх вважають корисними й розумними. Лякають і відштовхують технічні терміни, ті формули, які вважають нашим науковим жаргоном.

Тому в щоденній газеті, яка, як ми сподіваємося, дійде до багатьох читачів, аби спонукати тих, хто нині загруз у вузькопартійному мисленні, до наших широких ідей Організації, загального Миру й Асоціації, ми мусимо позбутися цих технічних термінів і формул, яким є місце у спеціалізованих працях, у наукових статтях у «Revue» (9) і навіть, у певних межах, у «Різних статтях» у щоденній газеті під рубрикою «Філософське, літературне або соціальне дослідження».

9 — Ми плануємо, щойно успіх нашої щоденної газети буде забезпечено, заснувати «Social Science Review», у якому найбільш спеціалізовані наукові питання розглядатимуться глибше, ніж у «Phalange» протягом останніх трьох років. – Цей огляд виходив щомісяця з січня 1845 р. у форматі великого октаво під колишньою назвою LA PHALANGE (прим. від 1847 р.).

З цієї причини, представляючи «Фалангу» як щоденну газету завдяки здобутим нами ресурсам і самовідданій співпраці багатьох прихильників, які поділяють наші політичні та соціальні погляди, ми обрали назву, що видавалася менш екзотичною й зрозумілішою для публіки.

Параграф IV.
Причини зміни назви «Фаланги»

Ця зміна мала свою ціну. Під назвою «Фаланга» ми здобули щиру пошану й визнання навіть серед тих, хто не поділяв усіх доктрин журналу. Ми мали приємність бачити, що кожен рік приносив дедалі ширше визнання, відгуки ззовні та безкорисливу похвалу — за його дух істини, справедливості й цілковитої неупередженості; за мудрість і щирість його політики; і за актуальність його соціальних досліджень.

Але назва, взята з нашої власної технічної термінології, багатьох бентежила. Чимало людей і далі вважали, що для читання й розуміння журналу під назвою «Фаланга» потрібно бути посвяченим у фаланстерські дослідження та доктрини, і що читання цього журналу рівнозначне схваленню теорій, які неосвічені й злонамірені журналісти описували в безглуздих і хибних термінах.

Назва «Фаланга» особливо пасувала журналові, який передусім займався інститутами та органічними законами соціальної системи. Її можна було б належно знову використати для огляду, присвяченого спеціальному вивченню цих основоположних питань, але вона не відповідала тому, на що перетворилася «Фаланга». Виходячи тричі на тиждень, вона тепер зосереджувалася на розробленні своїх принципів з погляду поточних проблем.

Для успіху наших принципів і для розширення кола читачів нашої щоденної газети, яка повинна мати якомога ширший радіус дії й нести кожному звістку про Мир, Асоціацію, Людство й Майбутнє, було важливо, щоб видання не здалося нікому, навіть через хибне вузьке тлумачення його назви, газетою світської секти, крихітної церкви, замкненої у своїх формулах, жаргоні та приватних ритуалах.

З цієї причини ми мусили вибрати для журналу, який призначаємо для всіх, назву, взяту з мови кожного, із загальновживаної ідіоми нашого віку. Ми хотіли, щоб ця зміна назви стала офіційним сповіщенням для публіки про те, що наша газета перебуває на ґрунті, доступному для людей доброї волі й розуму, без потреби в будь-якій доктринальній підготовці. Усі люди порядку й поступу, друзі свободи та справедливості для всіх, зможуть приєднатися до нас.

Щойно рішення про зміну було ухвалене, ми недовго вагалися у виборі нової назви.

Параграф V.
Причини вибору назви «Мирна Демократія»

Натхненний найбезперечнішими принципами Християнства й філософії, людський дух тепер розпочав свій поступ в ім’я прав усіх людей, щоб поступово здійснити визволення слабких, стражденних і пригноблених, а також Мир і Асоціацію народів, аби остаточно встановити Царство Боже та Його справедливість, проголошені вісімнадцять століть тому Христом.

Цей великий рух сучасного духу, який із кожним днем стає дедалі самосвідомішим, можна схарактеризувати словом Демократія.

У своїй універсальності, а також у тому миролюбному, великодушному й організаційному значенні, яке воно привнесло, особливо останнім часом, у національні дебати, де його охоплюють усі відтінки думок, і в працях шанованих мудрих і поступових журналістів, цьому слову судилося стати гаслом нашої епохи, знаменом великого руху, що відроджує сучасні суспільства. Оскільки ми віримо, що нашим принципам судилося очолити цей рух, ми повинні нести його знамено.

Слово «Демократія» — найглибше, найуніверсальніше й найсильніше слово в сучасному дискурсі, єдине, що має багатообіцяльне майбутнє в серйозних дискусіях. Наскільки ж хибно приховувати його силу через те, що революційні партії й далі користуються ним, аби викликати до себе пошану з боку найкрайніших консервативних партійних ораторів і журналів. Це спостереження є вирішальним.

Це слово тлумачилося і досі тлумачиться сторонами по-різному, часто хибно й небезпечно. Політична й соціальна загадка постає перед усіма в тих самих термінах, але ніхто не знає, як розв’язати цю загадку. Так з’являються хибні розв’язання з фатальними наслідками.

Що могутнішим є слово у свідомості мас, то більшим йому судилося стати, і то важливіше для суспільства, щоб маси не впадали в його згубні тлумачення.

Революційні партії сьогодні використовують слово «Демократія» як знамено революції й війни, як велику палицю: одні — проти уряду й політичного ладу, інші — проти власності та підвалин суспільного порядку.

Ми повинні вихопити цю зброю з їхніх рук; зобов’язані забрати це знамено. Палиця й знамено війни мають бути перетворені на знаряддя й знамено миру, організації та праці.

Однак наступ, який ми повинні розгорнути проти революційної демократії, є наступом суто інтелектуальним. Борони Боже, щоб ми коли-небудь виступили проти будь-яких доктрин [за допомогою] сліпого придушення або матеріальної зброї Влади. Ми повинні виграти війну ідей. Народ має вільно судити суперників. Ми повинні показати й переконати, що ті, хто нині агітує за безправну перемогу, обманюють і експлуатують маси, що справжні демократи — це вірні друзі народу, які не підбурюють його до бунту й війни, а навчають його соціальних прав, вимагають їхнього визнання й домагаються цього мирним шляхом організації.

Лише сьогодні ми можемо запропонувати народові цю перспективу й це переконання, бо для цього потрібно мати уявлення й розуміння прав і майбутнього народу, які перевершують уявлення цих фальшивих друзів та їхніх політичних супротивників.

Коротко кажучи, саме тому, що ми відчуваємо себе сильними, ми рішуче вхопимося за слово «Демократія» і відберемо його в тих, хто ним зловживає.

Це сміливий крок, і водночас розумний хід, бо мирне й організаційне тлумачення, якого ми щодня голосно й виразно надаватимемо слову, що надихає всі палкі й щедрі серця, згуртовує всіх, хто щиро любить народ, і збурює маси, а це стане великою послугою суспільству. Усе суспільство визнає нам це за заслугу. Під нашим знаменом стануть оборонці свободи й емансипації, молодь, що прагне поступу, і щиро демократичні душі, які не плутають Демократію з ненавистю. Що ж до Standpat — консерваторів, то ми змусимо їх визнати це слово, оскільки воно служить спільній меті суспільної стабільності або ладу, на що вони самі неспроможні. (10)

10 — Standpat-консерватори переконали нас, що коли нам і є чого від них чекати, то це не що інше, як визнання (1847 р.).

Нарешті, щоб завершити розгляд нашого заголовка, додамо, що всі люди можуть ієрархічно брати участь в управлінні суспільством, щойно воно універсалізує добробут, розвине всі здібності й поєднає всі інтереси. Слово «Демократія», навіть у своєму прямому етимологічному значенні, що означає управління всім за участю всіх, характеризує Соціальну Державу, яка є найвищим щаблем, якого може досягти людство, і охоплює наші найширші ідеї. Найважливішою функцією
Людства, коли воно досягне свого повного розвитку в майбутній Гармонії, безперечно, буде самоврядування.

Це слово вказує на проблему нашого часу, на визволення робітничого класу, і водночас містить у собі якнайширший поступ для Майбутнього. Ми не могли б знайти назви сильнішої й доречнішої для цих часів.

Щоб завершити загальний виклад політичних та економічних доктрин «Мирної Демократії», нам залишається лише узагальнити принципи, які надихнули цю працю.

Ми зробимо це, взявши за основу гасла, накреслені на прапорі нашого журналу.

Братерство і Єдність

Vos omnes fratres estis,
Ut omnes unum sint

Ми вписали ці два слова на найвище місце, ці два Христові одкровення — братерство й єдність, які є альфою й омегою суспільної науки, підвалиною і вершиною всякої великої гуманної політики.

«Усі ви брати, діти одного Бога, члени однієї родини». «Ви маєте стати єдиним тілом, єдиною душею, єдиним розумом і бути єдиними з Богом». Усякий закон, релігія й одкровення суспільної політики та людської Долі зводяться до цих слів.

Ми взяли ці слова з Євангелія, бо саме Євангеліє відкрило світові Просвітництво й найвищі Істини, які в ньому містяться, а також тому, що ми хотіли засвідчити акт віри в ці суспільні та релігійні Істини, які є підвалиною і вершиною самого Християнства.

Християнство — велика Релігія Людства. Християнство може розвиватися далі, і, безперечно, воно завжди розвиватиметься. Вірити, що колись постане Релігія Людства, відмінна від тієї, яка відкрила своє існування і свою Єдність у собі та в Бозі, — це ілюзія. Індивідуальний і колективний Союз між людьми та їхній індивідуальний і колективний Союз із Богом: людство ніколи не матиме іншого, вищого за цей, принципу. А цей принцип є Християнським. Отже, з наукового погляду чистого людського розуму ми знаємо, що Християнство, яке постало з Творіння, завдяки безконечному розвиткові, сумісному з його принципом, стане останньою Релігією й єдиною вселенською Релігією Людства.

Останнім часом люди намагалися створювати нові Релігії. Вони вважали Християнство завершеним, мертвим і похованим та хотіли замінити його, аби суспільство не лишилося без Релігії. Намір був добрий, але хибний.

Християнство не померло — аж ніяк. Ніколи ще дух християнства не був таким живим, таким поширеним і загалом таким властивим інтелектуалам.

Сучасний політичний і соціальний менталітет у своїх найкращих виявах є не чим іншим, як чистим духом Христа. Навіть сам Вольтер, коли він із таким святим і нещадним гнівом викривав лихий дух Війни й Різанини; пронизував усі типи гнобителів, узурпаторів і хуліганів проникливим сарказмом; і вимагав прав для Людства з усією силою своєї моральності, — ким він був, як не одним із наймогутніших апостолів Христа, пройнятим і переможеним тим самим духом Христа, з якого він насміхався?

Взимку бачили старий дуб, позбавлений іржавого листя; бачили, як падають сухі гілки; і думали, що поважний дуб уражений у саме серце й помирає. Але пожовкле листя опадає, поступаючись місцем новому листю. Кожна пора року має свої квіти й свої плоди. Тимчасові й зношені нарости в’януть і відмирають; але основа вічна. Християнство, яке розірвало кайдани рабів і дало жінкам та дітям перший крок до свободи, досі виконало лише перший начерк свого завдання.

Релігійна Єдність

Релігійна Єдність охоплює всі інші Єдності. Ми віримо, що людству судилося досягти всіх Єдностей: політичних, соціальних, виробничих, наукових тощо. Але очевидно, що воно не зможе досягти релігійної Єдності, яка синтезує всі інші Єдності, інакше як тією мірою, якою вони будуть розвинені й актуалізовані.

Якщо й існує сфера, за своєю суттю вільна, то це, безперечно, сфера совісті. Отже, саме через свободу совісті й вільне дослідження людство має досягти релігійної Єдності.

Непросвітлена сліпа віра, що спирається лише на пасивний послух розуму, не є релігійною вірою; це грубий і жорстокий фетишизм. Релігійна Істина не може суперечити іншим Істинам або Розумові, який є Словом Божим, укоріненим у людстві, світлом, що просвітлює кожну людину, яка приходить у світ. Отже, шляхом вільного дослідження, а також філософських і релігійних студій, спрямованих на примирення Релігії з Наукою, буде досягнуто релігійної Єдності.

Ба більше, найбільше значення Єдність має там, де вона сягає свого апогею, — у концепції Любові до людства й Поклоніння Богові. Саме там серед усіх істинно релігійних людей нашого часу здійснюється Єдність. Тлумачення, догмати й особливості віри залишаються у сфері свободи й розмаїття, незалежно від того, чи розглядаємо ми всі релігії як сукупність, чи кожну з них окремо. Це, безперечно, так, оскільки католицизм, найсуворіша релігійна спільнота з усіх, що будь-коли існували, залишає тисячі питань на розсуд різних вільних поглядів вірян.

Однак Істина одна, і людина створена для Істини; шляхом дослідження й пошуку вона прийде до релігійної Єдності, що дедалі більше ставатиме повною й загальною. Протестантизмові, хранителеві священного принципу свободи; католицизмові, хранителеві священного принципу ієрархії та єдності; і філософії, що діє на терені чистого розуму, за нашим найглибшим переконанням, судилося одного дня дійти згоди й поєднатися.

«МИРНА ДЕМОКРАТІЯ» приділить певне місце статтям, присвяченим цим піднесеним питанням. У політичній сфері вона рішуче обстоюватиме принцип абсолютної свободи совісті й захисту всіх віросповідань. Нинішній Уряд може і в цій царині, як і в багатьох інших, стати на неліберальний і ретроградний шлях, але, на щастя, громадська думка й законодавчі органи налаштовані краще. Цю свободу було встановлено; ми хочемо, щоб її широко й справедливо було забезпечено для всіх, а не на кшталт псевдолібералів, які домагаються її лише для того, щоб мати право ні в що не вірити. Ці надміру поблажливі псевдоліберали водночас вважають, що цивільна влада повинна вимагати від священників здійснення обрядів, які суперечать їхнім церковним принципам, тим самим ставлячи Священне на один рівень із державною політикою.

У сфері совісті всі повинні підтримувати свободу совісті й ніколи не вдаватися до сили, навіть якби це була законна сила.

Соціальна Єдність; — Право на Працю

Соціальна єдність не може бути вільно схвалена й підтримана населенням, якщо соціальний лад не задовольнятиме потреб усіх класів. Заможні класи відчувають потребу в збереженні порядку, бо їм є що втрачати від безладдя, і суспільство захищає це їхнє право. Зробімо також і для Права на Працю, яке є єдиною Власністю мас, те, що роблять для Права на Власність еліти; визнаймо його, забезпечмо його, захистімо його й упорядкуймо. Лише за цієї умови буде закладено підвалини національної єдності класів.

Що ж до зовнішньої соціальної Єдності, то вона має здійснюватися через політику Асоціації, яка розглядає Держави й Народи як живі особистості, кожна з яких має своє місце під сонцем і своє право на вільне існування в товаристві націй. В очах цієї Політики війна — лише пережиток Варварства, прикра спадщина. Зростання й упорядкованість наукових, виробничих і торговельних зв’язків між народами; швидкість і розгалуженість сполучення; поступ у царині прав людини й релігійної свідомості дають підстави сподіватися, що війна більше не буде характерною рисою цивілізованої, освіченої, промислово розвиненої й Християнської Європи.

Люди починають розуміти, що вони нічого не виграють від воєн, які проливають кров по всьому світу, їхній СПІЛЬНІЙ БАТЬКІВЩИНІ. Представницька система за своєю природою пацифістська; ті, хто сплачує ціну війни, двічі подумають, перш ніж санкціонувати її.

Розвиток промислових і торговельних відносин не може так тісно переплітати інтереси націй, як це стрімко відбувається сьогодні, не послаблюючи ще більше війну. Крім того, нині уряди видаються дедалі миролюбнішими. За останні 25 років ми бачили, як сотні проблем, що в давніші часи призвели б до європейських пожеж, розв’язувалися на загальних конференціях, дипломатичних зібраннях і конгресах.

Війну не буде остаточно усунуто доти, доки великі держави, спираючись на нинішню дипломатичну практику конференцій і конгресів, урешті не інституціоналізують процес європейської згоди, створивши «Конгрес держав» — постійний орган, якому буде доручено встановлювати міжнародне право, врегульовувати всі міждержавні відносини, керувати об’єднанням великих міжнародних або міжконтинентальних інтересів і встановлювати процедури для всіх тих випадків, які в давніші часи спричинили б війни.

Ця суверенна установа буде творінням дев’ятнадцятого століття. Вона вже існує de facto; тепер її треба лише узаконити. Це відповідає і інтересам, і ідеям нашого часу.

Франція вкрай зацікавлена в тому, щоб стати в авангарді цього руху й узяти на себе ініціативу в справі організації Миру в усьому світі. Саме ця мета і є справжньою європейською місією Франції, тобто її зовнішньою Політикою. Її роль соціального визволителя була визначена її славним минулим і її благородним характером. Франція повинна очолити рух за визволення народів і Долю Людства. Франція повинна укласти й організувати мир у Європі, а не просто скоритися йому. Її хвилинне приниження й слабкість не мають жодної іншої причини, окрім хвилинної відмови від цієї могутньої й благородної Політики.

«МИРНА ДЕМОКРАТІЯ» представлятиме цю доблесну й славну Політику миру, справедливості та людяності, яку високо цінують у Франції й у всіх тих країнах, де розвивається новий дух. Ми сподіваємося, що вона швидко заступить ті безглузді й незграбні газети, які безнастанно сваряться з усією Європою. Їхній шовінізм є настільки ж згубним для зовнішніх інтересів нашої нації, як і пасивна та ганебна Політика, що нині принижує Францію. Ці шкідливі видання служать лише тому, щоб породжувати або підтримувати в наших сусідів почуття ворожості й ненависті до нас, що походять із подій минулого століття, які вже втратили актуальність і є однією з найбільших причин нашої теперішньої слабкості. У Франції, здатної зробити для Європи стільки добра, зло зв’язало руки. Якщо вона піде мирним і великодушним шляхом своєї справжньої гуманної Долі, то стане великою й славною нацією серед усіх народів. Якщо ж вона дозволить відсталим думкам і мріям про завоювання вести себе за руку, або ще глибше загрузне в ганебній бездіяльності, то дуже скоро зазнає фатального занепаду.

«МИРНА ДЕМОКРАТІЯ»,
ЖУРНАЛ УРЯДІВ ТА ІНТЕРЕСІВ НАРОДУ

Ми рішуче не поділяємо систематичних упереджень проти урядів. Ми, звісно, не визначаємо уряди так, як це робили економісти й публіцисти доби Реставрації: «Виразки, які ми мусимо терпіти, аби якомога більше їх зменшити». Ми не віримо, що уряди обов’язково й апріорно є ворогами народів.

Уряди помиляються. Якщо певні елементи суспільства й живлять щодо них абсурдні та несправедливі упередження, то самі уряди чимало зробили для того, щоб плекати ці похмурі забобони. Вони часто помиляються або обирають хибний курс. Ми повинні стежити за ними й суворо критикувати їх, коли вони збиваються з дороги. Оцінка, яку ми вище дали людям, що нині мають владу у Франції, виразно показує, що ми не маємо наміру ухилятися від цього обов’язку.

Однак ми вважаємо, що інтереси народів і урядів у своїй основі збігаються. Розділяє їх лише хибне сприйняття. Візьмімо за приклад монарха, який збуджує в нас найтяжчі упередження, тобто російського царя. Борони Боже, щоб ми схвалювали політику російського Самодержця! Борони Боже, щоб ми радили Франції укласти тісний союз із Росією! Але хіба хтось вірить, що в усій Московській імперії є людина, яка любить Росію більше, ніж цар? Хтось вірить, що є бодай одна людина, яка відчуває себе сильнішим представником російського розуму, російської національності та слов’янської особистості? Хто більше відданий славі, могутності й процвітанню цього великого Народу та його долі, як він її розуміє? Ми так не думаємо.

Чи є в усій Німеччині людина, яка повніше втілює прагнення до німецької єдності, ніж король Пруссії? Ми б анітрохи в цьому не сумнівалися. Хтось вірить, що князь Меттерніх не діє, як він це розуміє, задля утвердження справжніх інтересів і процвітання народу, яким він так довго правив? Нарешті, яка сумлінна людина, хоч би якою ворожою вона була, наважиться уявити, що якби Луї-Філіпп мав у руках надійний засіб забезпечити щастя французького народу, він зробив би щось інше, ніж розкрив би свою руку й вилив би на країну загальне багатство, найбільшу свободу та найдосконаліший лад? Який чоловік наважиться уявити, що Луї-Філіпп стримав би руку? Луї-Філіпп сьогодні лише король, а в наші дні праця короля часто буває тяжкою; він дещо про це знає. Що ж! За гіпотези, яку ми висуваємо, Луї-Філіпп був би не лише королем французів, він був би їхнім Ідолом і Богом. Що може бути міцнішою підставою для заснування нової династії, ніж народне обожнення?

Загалом монарх — це людина, яка найбільше зацікавлена в процвітанні, славі, величі й щасті свого королівства. Отже, чи завжди він знає, як сприяти щастю? На жаль, ні. Але це ще одна причина просвітлювати й заохочувати уряди до поступу, а не до їхнього повалення. Що ж до нас, то наша позиція аж ніяк не є згубною для урядів і королів. Ми насамперед друзі народу, а вже потім друзі урядів. Це не означає, що ми повинні захоплюватися всім, що роблять уряди, або, зрештою, всім, що може зробити народ.

Конституційна форма зі спадковим монархом і виборним законодавчим органом видається нам розвиненішою, стабільнішою й досконалішою за всі інші форми правління, включно з республіканською моделлю. Але ми не наполягаємо, як це робить одна політична школа, на неможливості перемир’я чи миру в Європі, якщо інші нації не приймуть нашої форми правління. Ми залишаємо іншим націям завдання створення інституцій, які їм пасують. У цьому питанні на шальках терезів лежать їхня незалежність і гідність, а нації зазвичай недоброзичливо дивляться на сусідів, які втручаються в їхні внутрішні справи.

Тому ми вважаємо, що повинні жити в мирі з монархіями й республіками, оскільки і ті, і ті ставляться до нас справедливо та уникають сварок із нами. Абсолютні монархії бояться нас більше, ніж ми боїмося їх. Ми самі повинні приборкувати свої войовничі й агресивні нахили (це, звісно, не було адресовано теперішньому міністрові), і якщо ми хочемо, щоб нашу свободу й гідність поважали, то мусимо навчитися трохи більше поважати свободу й гідність інших.

Ми завоювали Європу, і Європа завоювала нас; але ми були самі проти всіх. Терези воєнної слави й досі схиляються на нашу користь. Зупинімося на цьому й не намагаймося відновити Імперію. У нас більше немає ні Імператора, ні його мотивів, ні його виправдань. Спробуймо тепер здобути перемогу у великих інтелектуальних, промислових і мистецьких кампаніях Європи. Ми повинні залишатися провідником Європи, але на конструктивному шляху щастя, єднання й свободи для всього світу.

Саме тому, що такими є наші переконання й принципи, ми дали журналові назву «Мирна демократія», присвяченому інтересам урядів і народів.

«МИРНА ДЕМОКРАТІЯ» МОНАРХІЧНА

Державним реформам приділяють надто багато уваги. Це вже доведено. Ми мали гучні експерименти. Липнева революція поставила ліберальну конституційну партію біля керма конституційного уряду. Чи дістали ми все, чого сподівалися? Аж ніяк.

Ми маємо найдосконалішу з усіх наявних форм правління. Ми її підтримуємо, і маємо рацію, але радше через її теоретичну вартість, ніж через реальну практичну користь. Передусім тому, що ми втомилися, і цілком слушно, від реформ, революцій і великих політичних авантюр, і навчилися оцінювати їхню справжню вартість.

Загалом серед великих націй ми є тією, в якій існує найбільший ступінь свободи й рівності. Але це все ж таки більше стосується наших звичаїв і духу, ніж наших політичних інститутів.

Пруссією, менш вільною, ніж Франція, у деяких важливих аспектах, абсолютний король править краще, ніж наші міністри та законодавчі збори. Немає нації, яка просувалася б швидше, ніж Росія, менш ніж за сто років витягнута з найглибшого варварства своїми самодержавними правителями. Англія, поважна класична європейська модель конституціоналізму й політичної свободи, є країною, в якій становище мас є найжалюгіднішим. Нарешті, ми, певна річ, не проміняли б наш політичний і соціальний статус на статус республік Північної та Південної Америки, мешканці яких бідні попри те, що мають найродючіші землі.

З огляду на ці факти й наш власний досвід розсудливим людям не слід надавати політичним інститутам надмірного значення.

Збережімо здобуте; ми не повинні допустити звуження тих свобод, за які вже дорого заплатили. Ми маємо поступово розширювати їх, поліпшувати дію наших інститутів, сприяти ефективному національному управлінню й поступово домагатися соціальної та економічної емансипації всіх тих, хто й досі страждає й стогне в тіні наших політичних трофеїв. Але будьмо вкрай обережні з відродженням революцій і воєн, аби не погнатися за оманливими установленнями й не прийняти якогось республіканського ладу.

Вважати, що конституційна монархія несумісна з демократичним принципом, — величезний забобон.

Конституційний уряд завжди йде за тенденціями громадської думки та справді сильних людей у країні. Англія насправді аристократична. Її монархічне правління є лише унітарним знаряддям її аристократії. Нехай ідеї, звичаї та демократичні інститути Франції дедалі більше розвиваються, і наша конституційна монархія дедалі більше ставатиме знаряддям французької демократичної думки.

Отже, творімо ідеї та формуймо масову громадську думку. Тоді наш конституційний механізм, рушений великим національним поривом, невдовзі перемеле добре зерно, яке йому довірить нація. Якби Франція була республіканською за принципами, звичаями й традиціями; якби вона утворила республіку 1830 року; і якби республіканська форма тепер була режимом правління у Франції, ми б сказали: «Збережімо наш республіканський уряд, і нехай він послужить нам для доброго управління Францією». Саме це ми й говоримо про конституційну форму, яку нині має Франція.

Крім того, монархія не лише сама собою не суперечить демократичному елементу. Ми повинні пам’ятати, що історично саме під захистом монархії зростала французька демократія. Саме союз громад і королівської родини проти феодалізму став головною причиною поступового ослаблення і, як наслідок, остаточного повалення феодальної системи.

Як ми бачили, новий Феодалізм тепер тяжко тисне на Королівську владу, а також на Буржуазію й Народ.

Це створило новий союз, і цього разу, принаймні, перемога не буде кривавою й приведе до тріумфу пригноблених.

ПОЛІТИЧНА ЄДНІСТЬ; — ВИБОРИ

Єдність народу та його уряду — висока мета, якої має досягти політика.

Оскільки інтереси в Суспільстві воюють між собою, думки й класи не зможуть дійти згоди. Ні виборча система, ні загальне виборче право не можуть принести з хаосу злагоду й гармонію.

Отже, соціальна єдність і об’єднання різних класів є неодмінною умовою політичної єдності.

У питанні про політичні права на виборчу участь у Національному уряді існують дві діаметрально протилежні й однаково хибні школи.

Матеріалістичну школу очолюють Гізо й Тьєр. Люди цієї школи не визнають апріорних політичних прав. Вони не визнають жодних прав, окрім тих, які надає закон. Права, на їхню думку, встановлюються Законодавчими зборами. Для них існує pays legal (вочевидь, ідеться про майновий ценз), а решта — політичні нікчеми.

Інша школа складається з політичних ідеологів. Виходячи з положення, що права громадян апріорі рівні, яким би не був їхній статус, багатство чи здібності, люди цієї школи хочуть залучити всіх, негайно й на рівних, до управління суспільством.

Одні заперечують права й визнають лише позитивне право; інші не беруть до уваги специфіки ситуації, відповідних засобів чи дійсності й не допускають переходу або обмежень у здійсненні прав. Ми кажемо, що обидві школи однаково помиляються. Ось чому:

Чоловік помирає, залишивши двох малих дітей. Діти є спадкоємцями, і право власності переходить із настанням смерті батька. У визнанні їхнього права не відмовлено, але в користуванні, у здійсненні цього права їм відмовлено доти, доки вони не досягнуть віку, коли зможуть розумно ним користуватися. Їм дають опікуна.

Ось так ми повинні міркувати про політичні права мас. Кожен член нашої нації наділений від народження універсальними правами, але слід дозволяти громадянам здійснювати права на управління суспільством лише тією мірою, якою вони набувають достатньої компетентності й здатності безпечно поводитися з такими важливими й грізними правами.

Ця доктрина не позбавляє маси їхніх прав, як це роблять політичні матеріалісти; вона лише відкладає їхнє здійснення. І водночас, виправдовуючи цю відстрочку й опіку, вона покладає на опікунів величезну відповідальність. Вона накладає на них урочистий обов’язок розумно управляти інтересами неповнолітніх і, крім того, зобов’язує їх докладати всіх зусиль, щоб прискорити розвиток дієздатності неповнолітніх, досягнення ними дієздатності та здійснення своїх прав.

Тепер, якщо опікуни правлять егоїстично, якщо їхнє управління нечесне, якщо вони бодай ідуть на компроміс зі злочинною безрозсудністю, зневажаючи права та інтереси неповнолітніх; якщо неповнолітні зрештою повстануть проти своїх опікунів, скинуть їх або порвуть із ними, то опікуни повинні звинувачувати в катастрофі лише самих себе. Революція завжди є великим нещастям, але вона буває заслуженою. Стражі людей мають бути обачними.

Через ці принципи нас не знайдуть серед прихильників негайного, прямого, загального виборчого права, але ми прихильно ставимося до підтримки заходів, які привнесли б більше розуму й таланту, а водночас більше свободи, правди й порядку в нашу вельми недосконалу виборчу систему.

Висновок

Ми завершили виклад загальних принципів «Мирної Демократії», особливо її поглядів на Політику та соціальну Економіку.

Інші гасла, які можна прочитати на нашому стязі, що позначають наші цілі й завдання, як-от: Соціальний прогрес без революції; Загальне багатство; Досягнення порядку, справедливості та свободи; а також ті, що визначають наші методи: Промислова організація; Добровільне об’єднання капіталу, праці й таланту; не потребують жодного нового викладу наприкінці цього Маніфесту. Принципи, які вони виражають, були пояснені настільки, наскільки це доречно в статті такого роду.

Тепер читач достатньо знає про нас і наші вчення, щоб вирішити, наскільки він із ними згоден. Наша Справа є Справою Бога й Людства; наше Знамено — це Знамено Справедливості, Миру на землі та Об’єднання Націй. Нехай уми й серця, запалені цією святою Справою, приєднаються до нас під Знаменом визволення!