«Соціальні доктрини» Еміля Аннотена

Автор: Наум Єфимович Застенкер. 
Рік публікації: 1947

Першоджерело опубліковано в журналі «Питання історії». 1947. №1., скани якого можна знайти тут. Ми ж передрукували цей текст просто для зручності читання.
PDF-формат статті (рос.) можна завантажити за наступним посиланням.

Від перекладача

Опублікований нами раніше «Маніфест демократії» Консідерана, поміж усього іншого, страждає на той недолік, що основні гасла й терміни руху передбачаються відомими читачам наперед. Тому ми вирішили пошукати інші статті, які прояснювали б саме ці неочевидні моменти й конкретизували б зміст пропонованих реформ, наприклад про ту саму «асоціацію«, про яку так багато говорить Консідеран. Одним із добрих прикладів виявилася стаття радянського історика Н. Застенкера (1947) про «Соціальні доктрини» Еміля Аннотена, яка також порушує важливу постать письменника, що вплинув на того ж Маркса сильніше, ніж більшість інших французів, — Константена Пеккьора (вікі). 

Єдині застереження, які, на нашу думку, важливо додати, — цей історик радянський, та ще й доволі раннього періоду. Автор виходить із того, що СРСР є зразковим соціалістичним суспільством, і на підставі цього еталона мір і ваги оцінює «хороші й погані» місця в соціалізмі сторічної давнини. Редакція «Ешафота» не погоджується ані з класифікацією та термінологією («утопічний соціалізм», «дрібнобуржуазний соціалізм» тощо), ані з наведеними оціночними судженнями. Ми не вважаємо концепцію Луї Блана (вікі) гіршою за концепції наведених у статті авторів, так само не вважаємо націоналізацію універсальною панацеєю і найкращою формою суспільної власності (та й узагалі не вважаємо її повноцінною формою суспільної власності). Ми не вважаємо централізацію апріорною благодаттю за будь-яких обставин, а тим паче в питаннях демократизації суспільства. І не вважаємо, що великі сільськогосподарські ферми ефективніші за дрібні й середні (цю точку зору блискуче спростував сучасний історик Дж. Стадвелл (укр. вікі), та й спростовує практика розвитку сільського господарства Європи, ефективнішого, ніж сільське господарство країн із більшими фермами). Але загалом, з огляду на те, що тематика розроблена доволі слабо, навіть така стаття варта того, щоб її читали.

Про «Соціальні доктрини»

Ім’я французького письменника й публіциста Еміля Аннотена (Emile Hannotin) ми даремно шукали б у працях і публікаціях з історії соціалізму у Франції. Ні в одній із них — навіть у найповніших новітніх виданнях відомої праці П. Луї — його не згадано. Таке замовчування має свої підстави. В анналах історії суспільної думки Франції Аннотен посідає більш ніж скромне місце як автор кількох праць на філософсько-релігійні теми та демократичний журналіст 40-х років минулого століття. Слабкий публіцистичний талант Аннотена й мала оригінальність його релігійно-етичних ідей, які висловлювалися водночас із ним, яскравішими й глибшими умами, прирекли його ім’я на майже повне забуття. Однак це забуття незаслужене. Воно лише свідчить про те, як іще недостатньо вивчено історію соціалістичних ідей, якими неповними й однобічними є наші уявлення про різні напрями у французькому соціалізмі 40-х років XIX ст. та про ступінь їхнього впливу на уми сучасників. Приклад Аннотена в цьому відношенні є вельми повчальним.

Викладені нижче погляди Аннотена містяться в двох його статтях, виявлених нами в газеті «Representant du Peuple» №34 і 35 за 5 і 6 травня 1848 року [1]. Вони мають спільну назву — «Соціальні доктрини, або виклад нової системи організації праці».

Розвинені в цих статтях думки вельми рішуче розходилися не лише з напрямом газети, що їх надрукувала й була органом пропаганди прудоністських ідей, а й із більшістю інших шкіл у французькому соціалізмі 1848 року. Ця розбіжність наочно виявляється під час вивчення того проєкту організації праці, якому були присвячені статті Аннотена і який являв собою, по суті, начерк завершеного соціалістичного переустрою суспільства.

Своєму проєктові Аннотена передував вельми короткий вступ, що містив цікаве обґрунтування необхідності докорінної зміни суспільного ладу Франції.

Поряд із звичайним указуванням на відсутність солідарності й братерства між людьми, на експлуатацію людини людиною та на згубні наслідки загальної конкуренції, капіталістичне суспільство Аннотен засуджує як «фальшиве й несправедливе» з релігійного погляду. Експлуатація, підкреслював Аннотен, «породжує ненависть між пролетарями та власниками, а це суперечить релігії. Бог засуджує суспільну організацію, яка спричиняє такі лиха й породжує таку ворожнечу. Так, бог засуджує її, і народ більше не хоче її, бо народ наполегливо вимагає організації праці» [2].

В основу свого проєкту суспільного устрою Аннотен клав три принципи, що поєднували положення різних французьких соціалістичних систем 40-х років минулого століття. Перший із них, який проголошував: «Суспільство має забезпечити всім громадянам освіту, посаду й пенсію в старості». Аннотен роз’яснював у звичному для тодішнього соціалізму дусі «права на працю»: «Усім членам великої суспільної родини держава повинна надати роботу, щоб кожен міг жити й користуватися суспільним становищем, відповідним до послуг, які він надає своїм ближнім» [3]. Другий принцип, прилягаючи до першого, конкретизував його в напрямі, що показував зв’язок концепції із сенсимоністською ієрархією здібностей: Аннотен проголошував, що «кожного слід визначити, відповідно до його покликання й здібності, на виробничу, торговельну або адміністративну посаду, до якої він найкраще підходить». Перефразовуючи сенсимоністську форму, Аннотен казав: «Кожен має отримувати платню й винагороду за своїми трудами» [4]. Але він проводив різку межу між своєю системою і сенсимоністською в наступному, третьому принципі, стверджуючи в ньому «основні права спадкування й власності… природні закони яких зазвичай не визнавали багато соціалістів» [5].

Відстоюючи сім’ю та сімейне виховання дітей, він доводив, що «батько родини повинен вільно розпоряджатися своїм майном, малим і великим, на користь своїх дітей або рідних». Нижче ми побачимо, як виглядали ці права в конкретному тлумаченні Аннотена і якою мірою можна говорити про оригінальність його ідей щодо сім’ї та власності. Тут же зазначимо лише, що сам Аннотен убачав в «шануванні законів сім’ї та збереженні спадкування» головну відмінність своєї доктрини від усіх інших соціалістичних теорій.

У цих загальних положеннях ще не проступає виразно своєрідність ідей Аннотена. До того ж він не прагнув розгорнути теоретичний захист і обґрунтування своїх «принципів» і обмежувався їхнім побіжним переліком, переносячи центр ваги викладу в площину демонстрації їхнього практичного застосування та проблем суспільного устрою. Саме в ній і полягає головний інтерес «доктрин» Аннотена.

Від перших же рядків викладу ми зустрічаємо в Аннотена найважливіше положення, що вирізняло його з-поміж багатьох дрібнобуржуазних соціалістів, відомих своїм сентиментально-розпливчастим трактуванням питання про соціалістичне суспільство і роль у ньому держави. На відміну від фур’єристів і сенсимоністів, від П. Леру — не кажучи вже про Прудона, — Аннотен усвідомлював і підкреслював необхідність сильної державної влади для здійснення соціалістичного перетворення суспільства. «Організація цієї системи, — писав він, — вимагає того, щоб держава або правляча влада — я розумію під цим словом уряд, що вийшов із народу, обраний народом, — була наділена великою силою, щоб вона могла виконати свою місію» [6]. Це чітке положення Аннотена, на жаль, більше в його статтях не повторюється, і ми натрапляємо на нього лише один раз. Однак думка про сильну державну владу за соціалізму в нашого автора — не випадкова обмовка. Вона слугувала точкою опори, на якій ґрунтувалися його подальші побудови.

Цю думку не можна звести до тих ідей революційної диктатури, які Аннотен міг запозичити в лівореспубліканського руху 40-х років або ж які були навіяні якобінською традицією чи бабувістським впливом. На відміну від неоякобінців і бланкістів, Аннотен бачив джерело тієї сили, якою має володіти державна влада за соціалізму, не в надзвичайних повноваженнях того чи того «комітету громадського спасіння», а в економічній могутності держави, що володіє командними висотами суспільного виробництва. Зв’язок цих двох положень і становить серцевину всієї його концепції.

Після наведеного вище місця про необхідність наділити державу великою силою для виконання її місії Аннотен писав: «Отже, необхідно, щоб вона стала власником таких знарядь праці, як заводи, земля й ліси, з тим щоб вона стала регулятором виробництва, розподільником споживання, і щоб вона надала кожному посаду, інакше кажучи, кожному забезпечену й задовільну винагороду». І справді, «Соціальні доктрини» Аннотена містили послідовне усуспільнення промисловості, сільського господарства й торгівлі, утвердження державної власності на всі засоби виробництва та розподілу.

У цьому відношенні його проєкт серйозно відрізнявся від інших схем «державного соціалізму» 40-х років у Франції. Візьмімо, наприклад, найвідомішу систему Луї Блана. Всупереч численним спробам сучасників зобразити проєкти Луї Блана як систему «державного комунізму», вона не була, строго кажучи, заснована на справжньому усуспільненні засобів виробництва. Луї Блан намічав викуп державою і націоналізацію залізниць, шахт і рудників, Французького банку та страхових компаній. Інші ж підприємства всіх галузей промисловості мали, за його проєктами, викуповуватися в їхніх власників робітничими асоціаціями за допомогою держави. Ці підприємства перетворювалися на власність асоціацій.

Отже, система Луї Блана виходила з більш-менш тривалого співіснування державних підприємств, підприємств, що належали асоціаціям, і приватнокапіталістичних підприємств. Навіть після завершення процесу ліквідації приватної власності на засоби виробництва, коли встановиться всеосяжний економічний зв’язок між асоціаціями, перетворюючи їх на ланки єдиного народногосподарського організму, система Луї Блана зберігала належність підприємств не державі, а асоціаціям. Ось чому, підкреслюючи різницю між ідеями Сен-Сімона і своїми, Луї Блан протиставляв «власникові-державі» «власника-суспільство».

У дусі цих ідей Луї Блана були складені й відомі проєкти люксембурзької комісії 1848 року.

На відміну від цих схем Луї Блана, проєкт Аннотена містив справді послідовну націоналізацію, одержавлення всіх засобів виробництва й розподілу. Його думки з цього питання виходили з досвіду державної (казенної) промисловості, що існувала у Франції 40-х років в окремих галузях, оголошених державною монополією. Спираючись на цей досвід, Аннотэн прагнув подати свою систему як подальший розвиток і завершення етатистського принципу, давно перевіреного на практиці й такого, що не викликає сумнівів у своїй практичній здійсненності.

Ще більшої переконливості в його очах набувало те, що його система не посягала на приватну власність на предмети особистого споживання. Аннотэн старанно відмежовується від проєктів сенсимоністів і фур’єристів, помилково кваліфікуючи їх як комуністичні. Очевидно, він зважав на негативне враження, яке справляли на дрібнобуржуазну, власницьку Францію ідеї усуспільнення побуту. Свої проєкти націоналізації Аннотэн викладав так:

«Держава триматиме у своїх руках усі знаряддя праці; з другого боку, приватні особи володітимуть своїм рухомим майном, своїми будинками, грошима, державними облігаціями тощо, — словом, усім, що не є знаряддям праці. Отже, за цієї системи особисті права гарантуються, а принцип власності зберігається. За цього нового суспільного ладу республіка ткала б бавовняний папір і виготовляла б залізо так само, як нині виготовляє тютюнові вироби; вона мала б сільськогосподарських і промислових адміністраторів, майстрів і робітників, яких вона оплачувала б так, як сьогодні оплачують адміністраторів, майстрів і робітників, зайнятих, наприклад, на порохових заводах. Отже, ми пропонуємо просто розгорнути в більшому масштабі те, що вже тепер практикується в малому».

Намагаючись підкреслити гармонійне поєднання державного й особистого начала у своїх проєктах та відсутність у них «крайнощів» комунізму, Аннотэн пояснював: «За цього нового порядку приватні особи могли б набувати, накопичувати, продавати й купувати житлові будинки, сади, державні цінні папери та приватні зобов’язання». Однак він усе ж вважає за необхідне ввести в процес приватновласницького нагромадження певні обмеження, пропонуючи встановити «закони, які перешкоджали б майну приватних осіб перевищувати надто велику суму».

На наявний досвід Аннотэн посилався і тоді, коли відстоював і послідовно проводив у своєму проєкті ідею державної торгівлі продуктами, виробленими на підприємствах, що належали державі: «Керівники цих підприємств звітуватимуть і здаватимуть свою продукцію, яка надходитиме в продаж так само, як, наприклад, порох і тютюн, до заснованих із цією метою контор і крамниць. Як можна кричати про утопію, коли відомо, що все це вже наполовину здійснено».

Разом із націоналізацією всіх засобів виробництва відбудеться перетворення осіб, зайнятих у промисловості, торгівлі та сільському господарстві, на державних службовців, на «чиновників» (ionctionnaires), як висловлюється Аннотэн. Керівників промислових і сільськогосподарських підприємств обиратимуть із числа найздібніших. Аннотэн не вдається до подробиць щодо порядку цих виборів і способів управління підприємствами. З розкиданих у його статтях окремих зауваг, однак, випливало, що усуспільнені підприємства перебуватимуть у розпорядженні міських і сільських громад, які обиратимуть керівників підприємств і нестимуть витрати на їхню оплату. Отже, Аннотэн у своєму проєкті примиряв державне начало з комунальним і, не піднімаючись до ідей централізованого управління економікою, схилявся в бік економічного федералізму, що тягло за собою, як ми побачимо нижче, і політичний федералізм його проєкту.

Нетрудно побачити, що автор «Соціальних доктрин» механічно поширював на сільське господарство принцип державної власності на засоби виробництва. Пропонуючи націоналізацію землі й лісів, Аннотэн не обмежувався цим і запроваджував у сільському господарстві ту саму завершену систему одержавлення всіх засобів виробництва, що й у промисловості. Він не розумів специфічних особливостей селянської економіки, не передбачав особливих шляхів її переходу на рейки великого суспільного господарства, так само як не зважав і на дрібновласницьку психологію та навички, укорінені в багатомільйонному французькому дрібному селянстві. Ось чому в його проєкті немає ані найменшої відмінності в організації виробництва й праці між промисловістю та сільським господарством. У цьому відношенні його ідеї багато в чому стояли нижче тих зрілих міркувань, які вже висловлювали багато французьких соціалістів 40-х років щодо шляхів соціалістичного переустрою сільського господарства та особливої ролі, яку покликаний відігравати в цій трудній справі принцип асоціації.

Ігноруючи труднощі, Аннотэн спрощував проблему й давав їй утопічне розв’язання. Він малював таку картину: «Кожне село утворило б велику й простору ферму, яку обробляли б управитель і робітники-поденники, організовані за типом адміністрації доріг і пошти з її дорожніми сторожами, десятниками та інженерами. Оскільки велике господарство краще, продуктивніше й економніше, ніж роздроблене господарство, оскільки кожна громада була б великим капіталістом і мала б грошові заощадження, то вона мала б добрих коней, добрі плуги, просторі, належним чином розміщені й такі, що перебувають у доброму стані, будівлі. Отже, вона збирала б більше продуктів, ніж отримується сьогодні. Цей останній момент є головним і основним».

Довід про перевагу великого, суспільного виробництва над дрібним, індивідуальним Аннотэн вважав вирішальним аргументом на користь його проєкту. Він підкреслював усі величезні можливості соціалістичної системи великого господарства й писав: «Так, виробництво зросте, бо за суспільної організації ми матимемо великі ферми, величезні мануфактури, що дадуть нам змогу скоротити час (виробництва) й досягти таких заощаджень, яких не змогли б добитися в умовах сучасного суспільства. Ця думка, утім, збігається з поглядом найвидатніших агрономів, які скаржаться на те, що дроблення земельної власності суперечить добрій культурі землеробства».

Втім, ці міркування не були оригінальними. Їх висували багато соціалістів того часу, і вже в 40-х роках XIX ст. вони міцно ввійшли до інвентарю соціалістичної пропаганди. Аннотен підкреслював, що його система запобігає кризам і спричиненим ними лихам, що вона «вручає знаряддя праці в руки людей, найбільш здатних їх використовувати», що завдяки великому виробництву й економії, яка з нього випливає, суспільне багатство та продукція дістануть нечуваний розвиток. Однак Аннотен не задовольнявся такими доводами. Він висував нові, переносячи суперечку з противниками соціалізму в більш переконливу, як йому здавалося, практичну площину.

Аннотен передбачав два основні заперечення, які висувають проти будь-якої соціалістичної системи. Перше з них: за соціалізму особистість нібито користуватиметься меншою незалежністю, ніж за умов капіталістичного суспільства. Розбираючи цей довід, Аннотен відповідав апологетам буржуазного суспільства: «Ви говорите про незалежність, але всі залежать — син від батька й матері, дружина від чоловіка, купець від своїх покупців; що ж до людей найманої праці, які становлять більшість, то вони не тільки поневолені працею, а й саму цю працю їм не забезпечено… До чого ви звертаєтеся з розмовами про незалежність до робітників, що страждають від злиднів; хіба не є їхньою першою потребою жити?».

Однак, хоча Аннотен і викривав лицемірство, що ховається за твердженнями про «незалежність» людей за умов буржуазного суспільства, він усе ж не піднімався над загальним рівнем дрібнобуржуазного уявлення про соціалістичне суспільство. Він не побачив у ньому гігантського кроку вперед на шляху розкріпачення людської особистості, створення необхідних умов для утвердження справжньої незалежності людей, і обмежувався лише тим, що протиставляв фальшивій «незалежності» людей капіталістичного суспільства щасливіші умови їхнього життя за соціалізму, коли люди «житимуть в асоціації, що дає велике душевне задоволення», коли «їхня доля була б забезпечена і вони більше не боялися б ані злиднів, ані банкрутства, ані тих можливих лих, які нині загрожують усім трудящим, великим і малим».

Аннотен відчував неповноцінність своєї відповіді: не маючи змоги знайти вирішальний довід, він був готовий іти на поступки ходячим буржуазним забобонам у цьому питанні, вигадуючи «правила, які б оберігали інтереси особистості за нового суспільного порядку». Так, наприклад, правило, за яким за офіцерами армії, усуваними з посади, зберігався половинний оклад жалування, він поширював у майбутньому устрої на керівників підприємств, майстерень, ферм за соціалізму. При усуненні з посади вони зберігатимуть половинний оклад жалування, якщо тільки це усунення не буде наслідком злочинів, караних судом. «Таким чином, людина завжди прогресуватиме, вона підвищуватиметься в чинах і ніколи не опускатиметься, якщо тільки не допустить тяжких помилок, за які підлягатиме ганебному покаранню».

Набагато більший інтерес становлять думки, висловлені Аннотеном під час розгляду другого заперечення проти соціалізму — того погляду, що при знищенні приватної власності людина буде менш схильна до праці, бо зникне її головний стимул. Спростовуючи це поширене в тодішніх суперечках про соціалізм заперечення, Аннотен висловив думки, позначені організаторською інтуїцією та передбаченням. Він називав «удаваною трудністю» буржуазний забобон щодо того, що єдиним стимулом до праці є приватна власність, і спростовував його, показуючи, як може бути створена нова, прогресивніша організація праці, що спирається на соціалістичне змагання.

Ідею змагання Аннотен, безперечно, запозичив у Фур’є і не лише не приховував цього, а й визнавав, що той «висловив у відомих випадках низку слушних ідей, особливо щодо групового змагання».

Підтвердженням правильності цих ідей Фур’є, за Аннотеном, є досвід конкурсів, які влаштовують різні сільськогосподарські товариства в низці департаментів Франції. Посилаючись на висловлювання Фур’є та на цей досвід, Аннотен указав на низку способів організації змагання між трудящими, зайнятими працею на соціалістичних державних підприємствах.

Те, як Аннотен пропонував здійснити за нового суспільного ладу змагання, видно з таких прикладів. У землеробстві, у зерновому господарстві він намічав, наприклад, створення ферм, що займають однакову за розміром площу — у 2-3 кв. льє. «До того ж, якщо зробити всі ферми одного округу, по можливості, рівними між собою за розміром і якістю, або, радше, за продуктивною потужністю (en valeur productive) — що легко досягти, надавши великі розміри фермі з низькою якістю землі й менші розміри тій, у якої якість землі вища, — то породиться суперництво між усіма фермами, що стане новим стимулом і новим засобом зростання продукції. Треба було б навіть запровадити суперництво одного округу з іншим округом і, нарешті, усіх округів між собою. Це нове змагання, треба розуміти, матиме зовсім іншу силу як рушій змагання, ніж нинішня сліпа й безладна конкуренція».

У своїх начерках організації змагання Аннотен не забував указувати на необхідність заохочення його учасників, які досягли визначних результатів, і пропонував «після жнив винагородити тих, хто домігся найкращих успіхів. Звідси виникло б дедалі більше змагання».

Ще виразніше постають думки Аннотена, коли він переходить до організації праці всередині ферми. Наприклад: «Великі ділянки общинної землі, призначеної під городи, поділили б на три рівні частини, кожну з яких доручили б керівникові групи робітників. Для садіння, копання й прополювання овочів завжди в один і той самий час посилали б три рівні групи по шість, дев’ять або дванадцять осіб. У години праці робітників надихало б природне суперництво, що прискорювало б роботу; крім того, оскільки тій групі, чия продукція була б найбільшою і найкращою, наприкінці року присуджували б премію, то кожен був би зацікавлений у тому, щоб виконати роботи швидко й добре. І це — не все: кількість общинних ферм у окрузі становить, припустімо, сто; їх поділили б на чотири групи, по двадцять п’ять у кожній. Зараз ми побачимо, яким чином буде здійснено цей поділ, а спершу скажемо, що в двадцяти п’яти фермах першої групи оклади директорів і десятників будуть вищими, ніж у фермах другої групи, і знижуватимуться далі в третій і четвертій групах. Так само, якщо поденна плата робітників першої групи дорівнює 3 фр. 50 сант., то в другій групі вона становитиме 3 фр. 25 сант., у третій — 3 фр., а в четвертій — 2 фр. 75 сант. І ось наприкінці кожного року генеральна рада департаменту розподілятиме общинні ферми по групах пропорційно до того, скільки вони дали продуктів, а оскільки всі їх прагнули поставити в рівні умови, даючи меншу площу тим, у кого земля родюча, і більшу площу тим, у кого земля посередня, то з цього випливає, що робітники, десятники й директори будуть вельми зацікавлені в тому, щоб їхнє підприємство потрапило до однієї з перших груп, інакше кажучи, в тому, щоб постачати якомога більше добрих продуктів у зерні, овочах, худобі, жирах тощо. Отже, можна множити пружини суперництва і так збуджувати честолюбство, щоб домагатися від трудівників блискучих результатів. Зрозуміло, що ця гармонійна конкуренція потроїла б активність людей, а отже, і багатство, так що всяка злиденність зникла б із цього світу».

Наведений уривок дає достатнє уявлення про хід думок Аннотена щодо змагання й ілюструє його підхід до проблем соціалістичного виробництва та організації праці в ньому.

Його думками тяжіє уявлення про виробництво, властиве сільському господарству, що ще ґрунтується на ручній праці. Нелегко не помітити, що й щодо промисловості його погляди ще не виходять за межі мануфактурного періоду. Звідси разюча обмеженість кругозору, вузькість горизонту в підході Аннотена до проблем соціалістичного виробництва — обставина, яка ще раз підкреслює дрібнобуржуазний характер його утопічних проєктів.

Змагання, подібне до описаного вище, мало, наголошував Аннотен, охопити не лише сільське господарство, а й промисловість. Ба більше: саме з промисловості воно мало початися і вже потім поширитися на сільське господарство. Висуваючи промисловість на перше місце, Аннотен не виходить із визнання провідної ролі промисловості в сучасному народному господарстві та в справі соціалістичної реконструкції сільського господарства. Річ простіша: Аннотен бачить у промисловості те поле, на якому виявляється найспустошливіший вплив капіталістичної конкуренції, і тому поспішає розпочати звідси соціалістичне переустроювання: «Якби республіка сповнилася твердого наміру організувати працю, їй слід було б насамперед зайнятися промисловістю: саме тут конкуренція спричиняє найбільші спустошення. Черга землеробства настане пізніше. Республіка могла б, наприклад, оволодіти суконним виробництвом і організувати різні майстерні якоїсь фабрики в Ельбефі так, щоб вони змагалися між собою. Так само, як і з фермами, мануфактури змусили б змагатися між собою і давали б їм премію, як це було пояснено вище. За посередництва цих двох пружин змагання і за зникнення всякої можливості збитків, оскільки більше не було б коливань піднесення й занепаду, які нині роблять торгівлю грою випадку і часто розоряють її, невдовзі звідси постали б значні прибутки. Цей успіх заохотив би уряд до оволодіння залізоробною промисловістю, бавовняною промисловістю тощо. Зрештою місце конкуренції мало-помалу посіла б асоціація».

Остання фраза містить вказівку на те, як наш автор уявляв собі процес націоналізації. Тут маємо справу з типовим утопістом, який у головному й вирішальному питанні не відрізнявся від численних інших представників французького соціалізму 40-х років. Подібно до них Аннотен оминає класові суперечності капіталістичного суспільства; як типовий утопіст, він не розуміє ролі пролетаріату в знищенні капіталістичної системи та створенні соціалістичного ладу. Єдина новація, яку ми в нього зустрічаємо, — примусовий характер поступового викупу підприємств і земель у їхніх теперішніх власників державою, як це робить буржуазна держава в певних випадках суспільної необхідності. Тоді, писав Аннотен, «коли настане момент діяти, досить буде експропріювати громадян, які відмовилися б поступитися своєю власністю за розумну ціну, цілком так само, як це роблять під час прокладання доріг і каналів». Так розправлявся наш утопіст із проблемою подолання опору буржуазії та великих землевласників, вважаючи, що «це — одна з тих незначних труднощів, які не повинні зупиняти серйозних людей».

Ці думки Аннотена проливають додаткове світло на його ідеї про державу соціалістичного суспільства. Вище ми наголошували на визначному інтересі, який становить його головна думка про необхідність сильної державної влади для здійснення соціалізму. Цілком ясно, однак, що ця сильна влада в Аннотена не має характеру класової влади або революційної диктатури трудящих мас, а тим паче диктатури пролетаріату. Він трактує її як загальнонародну владу у формі демократичної республіки; комунальні влади обираються жителями общин, влади департаменту — населенням департаменту, а керівники й міністри всієї Франції — населенням усієї країни. Повноваження кожного органу влади охоплюють найважливіші й найбільші інтереси громадян даної території. Аннотен не дає подальших пояснень своїй схемі державного устрою і лише застерігає, що запропонований ним державний устрій є «системою федералізму, подібною до тієї, що панує у Сполучених Штатах», і що він погоджується з Руссо та Монтеск’є щодо неможливості існування великої, централізованої республіки.

Отже, ідея сильної державної влади для здійснення соціалізму в Аннотена не набула послідовного розвитку й застосування. Вона лишилася зародком думки, що ще не знайшла опори в науковій теорії історичного процесу. Без останньої ж, так само як і без правильного розуміння капіталістичної системи, її класових суперечностей і ролі робітничого класу в її знищенні, неможливо було осягнути справжнє значення й місце державної влади у розв’язанні проблеми соціалізму, а отже, неможливо було втілити цю думку в адекватне уявлення про форми державної влади за соціалізму.

Якими б виразними не були ідеї Аннотена на загальному тлі дрібнобуржуазної соціалістичної думки тодішньої Франції, вони не були ані самотніми, ані цілком оригінальними. Як нам видається, його ідеї дають змогу повніше й усебічніше вивчити вплив, коло прихильників і розвиток різних напрямів у французькому соціалізмі 40-х років.

Ідеї Аннотена насамперед змушують згадати про Пекьора. Порівняння поглядів останнього з поглядами Аннотена свідчить, що «Соціальні доктрини» в багатьох аспектах дуже споріднені із системою Пекьора. Звісно, низку думок Аннотена ми знайдемо розрізнено в різних соціалістичних школах: у Луї Блана — про необхідність сильної державної влади для здійснення соціалістичних перетворень, у сенсимоністів — про перетворення членів суспільства на його слуг, на суспільних службовців тощо.

Та лише в Пекьора ми знайдемо в єдиній системі основні засади, що характеризують проєкти автора «Соціальних доктрин»: націоналізацію всіх засобів виробництва й торгівлі, існування сильної державної влади, яка зосереджує у своїх руках управління господарством країни, перетворення всієї маси трудящих на державних службовців — «чиновників». У Пекьора ж ми знайдемо й релігійно-моральну санкцію суспільному ладові колективістського соціалізму як єдиному, що відповідає вимогам «морального закону», який приписує єдність, братерство й рівність між людьми.

Однак — і це становить особливий інтерес «Соціальних доктрин» — було б неправильно говорити про просте запозичення їхнім автором своїх ідей у Пекьора. У цілій низці питань, причому вельми важливих і засадничих, Аннотен не лише відтворив погляди, аналогічні до поглядів Пекьора, а й висловив відмінні та прямо протилежні ідеї або ж розвивав їх самостійно.

Це стосується насамперед управління націоналізованими засобами виробництва, добору й винагороди їхніх керівників, а також того місця, яке має посісти в новій системі організації праці соціалістичне змагання та його заохочення.

У всіх цих питаннях ідеї «Соціальних доктрин» Аннотена відрізнялися від тих, які висловлював Пекьор у своїх працях у 40-х роках XIX століття. При цьому зміни, які вносив Аннотен у систему Пекьора, йшли в одному, визначеному напрямі: пом’якшення централізаторських засад системи Пекьора та усунення її суворого й прямолінійного егалітаризму в питаннях винагороди праці.

Так, тоді як Пекьор доводив необхідність підпорядкувати соціалізовані підприємства єдиному, централізованому керівництву, згори донизу, аж до окремого підприємства, проєкт Аннотена передавав управління промисловими й сільськогосподарськими підприємствами комунам. У Пекьора комуни, керуючи промисловістю та сільським господарством на своїй території, підпорядковані вищим органам влади, а плановий початок виходить від центральної державної влади. В Аннотена цей бік питання оминається мовчанням; він наголошує на оперативній самостійності комун і департаментів і стає, як зазначалося вище, на шлях федералізму, заперечуючи можливість державної централізації в сучасних великих націй.

Ще виразніше відмінності постають при порівнянні поглядів Пекьора й Аннотена на добір і винагороду «чиновників» та на змагання. Аннотен відкидав висунення [… пропуск рядка в скані …] заміщення посад шляхом іспитів, що визначають ділові якості та кваліфікацію кандидатів, і подальших народних виборів на керівні посади тих, хто, склавши кваліфікаційні випробування, відповідає громадянським і моральним якостям керівника. Він залишає виборний початок для керівників промислових і сільськогосподарських підприємств і передає право виборів колективам працівників підприємств або комун, позбавляючи вищі органи влади необмеженого права усунення й переміщення посадових осіб — права, яке відстоював і підкреслював Пекьор [7]. Натомість Аннотен висував проєкти, які мали забезпечити, по суті, довічне обіймання посад керівниками підприємств і всіляко оберігати їхні інтереси в разі усунення волею виборців із займаних постів, аж до збереження за ними половини окладу.

Нарешті, найважливіша відмінність обох систем стосується їхніх уявлень про змагання та його роль у соціалістичному суспільстві й пов’язаного з цим питання про принципи оплати праці. Як відомо, Пекьор принципово відстоював систему повної рівності винагороди за працю за умов соціалістичного суспільства, незалежно від характеру роботи й особистих здібностей працівника. Щоправда, передбачаючи негативні сторони й незручності цієї системи, Пекьор уносив до неї поправки й обмеження, передбачаючи відрахування із заробітної плати в тих, хто працює недобросовісно, та переведення на іншу роботу тих, хто не здатен упоратися з виконуваною. Пекьор допускав і заохочувальну винагороду за працю, але лише в окремих випадках: коли потрібно залучити до роботи, що відчуває нестачу охочих, для винагороди особливо високої якості продукції і, нарешті, при оплаті «егоїстично налаштованого» таланту. Зрештою його думки з цього питання вилилися у формулювання: «Рівність заробітних плат за одну й ту саму посаду, рівність винагороди за однаково добре виконувану роботу».

Для того щоб зрозуміти джерело стриманості й внутрішнього спротиву, який виявляв Пекьор щодо заохочувальної винагороди за працю, треба мати на увазі не лише його сумніви щодо справедливості, моральності такого нерівного винагородження, а й побоювання порушення планових пропорцій у виробництві та розподілі, побоювання перепродукції, з одного боку, і незадоволення зростаючого від цього попиту на предмети споживання — з другого. Ось чому Пекьор вводив у свої проєкти не лише штрафи за недбалу працю, а й максимум винагороди та обмеження розмірів виробництва. «Людина не має права працювати так, як вона здатна», — казав Пекьор. З цими міркуваннями тісно пов’язані й думки Пекьора про змагання. Змагання в умовах капіталістичної системи, коли воно не ґрунтується на праці й не перебуває в пропорції до затраченої праці, є хибним. Інша річ — змагання за соціалізму, коли не існуватиме винагороди без праці й коли рівна праця буде однаково винагороджуватися. Тоді змагання виправдане й посідатиме своє місце серед стимулів суспільного прогресу. 

Допускаючи цей чинник, Пекьор, однак, і далі ставився до змагання з неприхованою упередженістю, як до чинника радше дезорганізувального й деморалізувального, ніж позитивного. «Попри все змагання є двигуном нижчого порядку, який дезорганізує більше, ніж гармонізує, який майже завжди вироджується в ревниве й ненависне суперництво. Змагання може перебувати в належних межах лише в тих серцях, які охоплені й сповнені релігійних почуттів».

Виходячи з цього, Пекьор відмовлявся від матеріального заохочення змагання та його результатів і обмежував його лише моральними стимулами — можливістю просування по службі, задоволенням марнославства, здобуттям слави, нарешті, усвідомленням добре виконаного релігійно-морального обов’язку перед суспільством.

Ми бачимо тепер, наскільки зрілішою й змістовнішою є постановка цього питання в «Соціальних доктринах» Аннотена. Останній правильно бачив усю безпідставність побоювань перепродукції в умовах соціалістичного суспільства і всю необхідність стимулювати зростання суспільного виробництва для покриття постійно зростаючих потреб суспільства, для створення достатку й багатства в житті його членів. Зовсім інакше, ніж Пекьор, підходячи до цього питання, Аннотен відкинув усякі сумніви щодо законності й доцільності винагороди праці за її результатами та відвів соціалістичному змаганню місце найважливішого чинника розвитку й розквіту соціалістичного господарства. Звідси зрозуміла та увага, яку, на відміну від Пекьора, приділив пошуку засобів і способів стимулювання змагання автор «Соціальних доктрин». Ці нові ідеї, внесені Аннотеном у систему колективістського соціалізму, збагачували її цінними доповненнями й усували багато рис утопічного моралізаторського ригоризму, притаманних його концепції в тому вигляді, в якому її розібрав перед революцією 1848 року її основоположник.

Не зупиняючись на всіх інших рисах подібності й відмінності між поглядами Аннотена та Пекьора, зазначимо ще лише два моменти, в яких вони розходяться між собою. У той час як Пекьор, зберігаючи у своїх проєктах суспільного устрою приватну власність на предмети споживання та можливість особистого накопичення, вельми обмежує їх забороною будь-якого кредиту, що приносить проценти, Аннотен розширює межі особистого накопичення аж до володіння цінними паперами, що приносять дохід, і зберігає право спадкування в необмеженому вигляді. Інша розбіжність стосується питань сім’ї та виховання дітей. Пекьор обстоював думку, що діти мають виховуватися в сім’ї лише в молодшому віці, у період раннього дитинства, після чого їхнє виховання й навчання переходять до держави, яка отримує право готувати їх до майбутньої праці за різними виробничими спеціальностями.

Аннотен рішуче заперечував проти такого втручання держави в «священну» сферу батьківських прав і обстоював необмежене право останніх на виховання й навчання своїх дітей на власний розсуд.

Ми бачимо, що внесені Аннотеном поправки йшли тією самою лінією пом’якшення, згладжування крайнощів колективістської системи Пекьора, її більшого пристосування до умов реальної дійсності. У проєктах і викладках Аннотена відчувався сильний розум не стільки теоретика, скільки організатора, який шукає шляхів практичного здійснення своєї системи, розум, охоплений утопічними надіями й ілюзіями лютневого періоду революції 1848 р., коли перед поглядом утопічного соціаліста відкривалися перспективи близького торжества соціалізму у Франції.

Сам Аннотен ані словом не згадував про Пекьора та його твори, і наше припущення про вплив на нього Пекьора ґрунтується лише на зіставленні його ідей з ідеями Пекьора. Окрім збігу основних ідей, ми не знайшли жодних прямих доказів чи фактів, здатних підтвердити наше припущення. Утім, можна навести одне непряме свідчення на його користь, якщо звернутися до біографії Аннотена. Скупі відомості, зібрані нами про цього маловідомого соціаліста, змальовують життєвий шлях і ідейний розвиток, у багатьох рисах подібний до того, який пройшов Пекьор, і виявляють ту спільну основу, на якій могла відбутися їхня ідейна, а можливо, й особиста зустріч.

Аннотен народився 1812 р. в Бар-ле-Дюку і працював журналістом та публіцистом у своєму рідному департаменті. За Липневої монархії він редагував газету «Journal de la Meuse» і вів у ній боротьбу за виборчу реформу, примикаючи до табору демократичної опозиції та обстоюючи гасло загального виборчого права [8]. Але не лише це становило ґрунт для можливого його зближення з Пекьором, який, як відомо, був помітною постаттю демократичної журналістики 30-40-х років. Спершу у своїй газеті, а потім в окремих книжках Аннотен виступав із творами релігійно-філософського характеру, зміст яких багато в чому збігався з релігійно-філософським світоглядом Пекьора. І той, і той належали до ідейного руху, який, критикуючи католицьку релігійну догму та католицьку церкву, проповідував раціоналістичну теологію й мораль і робив із них радикальні політичні та соціальні висновки.

Аннотен вітав палкі виступи Ламенне проти Липневої монархії та її суспільного ладу. У своєму творі «Релігійна і філософська доктрина, заснована на свідченні свідомості» він писав: «Наскільки ми віддаляємося від пана Ламенне в релігії, настільки ж ми наближаємося до нього в політиці. Так, коли автор «Слів віруючого» бореться з противниками прогресу і свободи, ми від усього серця симпатизуємо йому й аплодуємо його шляхетним зусиллям» [9].

Ця солідаризація не заважала, однак, Аннотену підкреслювати свою незгоду з Ламенне, який відкидав ідею божої відплати за гріхи людей, ідею релігійного обов’язку та похідного від нього морального закону поведінки людей, тоді як саме ці принципи Аннотен утверджував як підвалини віри, суспільної моралі та соціального ладу.

Власні релігійно-етичні побудови Аннотен розцінював як пошуки раціональної релігії, що мала стати «релігією демократії». Він доводив, що така релігія, будучи вільною від ретроградних і забобонних ідей, навіюваних віруючим католицькою церквою, і звільняючи дедалі просвітленіший народ від «віри в абсурд» [10], є цілком необхідною як єдина міцна основа моралі й політики. Так само, як Пекер, Аннотен підкреслював згубні наслідки атеїзму й доводив, що «без релігії немає й моралі» та що «політику треба віднести до моралі, бо вона трактує про обов’язки урядів і права керованих» і, отже, належить до сфери релігії [11].

Завдання політики, стверджував Аннотен, — здійснити моральний закон, який дістає свою санкцію в релігії та вимагає справедливості в усіх взаєминах між людьми, бо «Бог хоче, щоб ми були справедливими» і «істинна, добра політика має запанувати справедливість між громадянами» [12]. Послідовно розвиваючи цю думку, Аннотен відкидав, як блюзнірське, припущення, що бог може байдуже ставитися до існування в суспільстві «класу бідняків, яких пригноблено, експлуатовано й вкинуто в злидні несправедливими законами» [13]. Він оголошував будь-яку байдужість до їхньої долі смертним гріхом, порушенням божої волі, яка вимагає боротьби з несправедливістю, що панує в капіталістичному суспільстві. «Горе тим, хто заважає встановленню справедливості на землі!» — проголошує Аннотен. «І, навпаки, слава тим, хто бореться за свободу і священні права роду людського!… Бог правди б’ється за них і дасть їм перемогу» [14]. Але сенсимоністську ідею про те, що поліпшення становища бідних і експлуатованих класів є вимогою релігії та моралі, розвивав у цьому напрямі й Пекер. Водночас Пекер був послідовним речником раціональної релігії та похідної від неї обов’язкової соціальної моралі. Саме він робив із цього висновки, що вилилися в систему, яку Ізамбер слушно схарактеризував як «колективізм на моральній основі» [15].

Аннотен у своїх творах того періоду не йшов далі висновку про необхідність покласти край несправедливості, гнобленню, експлуатації трудящих мас і їхнім злидням та здійснити вимоги морального закону в суспільному ладі й взаєминах людей. Але ці висновки впритул підводили його, як нам здається, до прийняття соціальних ідей, побудованих на передумовах, цілком однорідних із тими, що містилися в релігійно-філософських творах Аннотена, але значно глибше, повніше й змістовніше розроблених у великій праці Пекера «Нова теорія соціальної економії».

Так само як і Пекер, Аннотен не належав до числа революційних борців проти Липневої монархії й тяжів до демократичної опозиції, яка сподівалася досягти соціальних реформ мирними засобами, насамперед завоюванням загального виборчого права. Він був, очевидно, близький до газети «La Reforme», що, як відомо, була органом республіканської опозиції, який об’єднував дрібнобуржуазних демократів і дрібнобуржуазних соціалістів, серед яких перебував і Пекер.

На цю близькість Аннотена до табору «La Reforme» і на його політичні ідеї наприкінці Липневої монархії проливає світло кореспонденція про банкет у Бар-ле-Дюку, вміщена в «La Reforme» 21 вересня 1847 року. У цій кореспонденції наведено одну непромовлену промову Аннотена. Аннотена було делеговано на цей «реформістський» банкет групою демократів Бар-ле-Дюка, і він мав виголосити там тост: «За поліпшення долі трудящих класів!». Його тост не був допущений організаторами банкету, які не бажали, як висловилася «La Reforme», «порушувати конституційну маніфестацію недоречним згадуванням про злидні, що не торкнулися осіб, які мають виборче право». 

У своїй непромовленій промові Аннотен звинувачував Липневу монархію в тому, що вона нічого не зробила для трудящих класів, боротьбі яких на барикадах вона так завдячує своїм виникненням. Він вимагав реформ на користь робітничого класу і насамперед поширення на нього виборчого права. «Часом я чую розмови про те, що їх (робітників — Н.З.) політика не стосується. Я ж стверджую, що політика їх стосується. Хіба вони раби, істоти, які нічого не варті? Ні, панове, вони люди, і вони мають права, торжество яких силою речей неминуче настане» [16].

Аннотен доводив, що не скарги й ламентації, виголошувані вдома, за зачиненими дверима, і не «безладдя», спричинювані відчаєм і гнівом, а лише політична боротьба та вплив на суспільну думку здатні забезпечити проведення реформ, що поліпшують становище трудящих мас. Ці реформи можуть бути здійснені шляхом парламентського законодавства, для чого необхідна демократизація політичного ладу. «Тож вестимемо демократичну пропаганду; завдяки їй ми досягнемо реформ, куди важливіших, ніж можна було б це припустити. Так, хіба не було б легко зменшити податки, що лягають на малозабезпечені класи, переклавши їх на розкіш, багатство, на надлишок?».

Промова Аннотена була типовим зразком реформістських і легалістських ілюзій дрібнобуржуазного демократа й виказувала в її авторі послідовника та прихильника політичних ідей партії «La Reforme».

Ці факти з біографії Аннотена роблять імовірним наше припущення про великий вплив, який справив на його подальший розвиток Пекер. Визнання цього факту мало б неабияке значення для успішного вивчення як біографії самого Пекера, так і впливу його ідей на сучасників. Дослідника, який займається вивченням французького соціалізму 40-х років, не здивує відсутність у нас відомостей про зв’язки Аннотена з Пекером. Той факт, що ще недавно французькі дослідження, присвячені цьому визначному соціалістові, можна було починати з питання «Хто такий Пекер?» [17], досить характеризує стан вивчення його ідей і ролі, яку вони відіграли в розумовому розвитку своєї батьківщини. У наших знаннях про цього, в багатьох відношеннях найглибшого й найпліднішого, після Сен-Сімона і Фур’є, представника французької утопічної соціалістичної думки, досі збереглося чимало «білих плям», зумовлених украй мізерними відомостями про діяльність Пекера до революції 1848 р. і особливо після неї, коли Пекер цілком усунувся в приватне життя й у безвісті провів решту своїх днів. Особливо ж мізерні наші відомості про «школу» Пекера, про його прихильників і послідовників, про вплив його ідей у середовищі сучасників, про їхній подальший розвиток у роки революції, контрреволюції та бонапартистської диктатури. 

Якщо так іде справа із самим Пекером, то немає нічого дивного в тому, що ще менше ми знаємо про таких письменників, як Аннотен, про той внесок, який вони робили в теоретичну систему поглядів і соціальну програму колективістського соціалізму та про їхню практичну й пропагандистську діяльність у період революції 1848 року. Те небагато, що ми знаємо про Аннотена, вкладається в кілька рядків: після лютневої революції він певний час обіймав посаду «радника префектури» свого рідного департаменту [18]; у період контрреволюції зазнав переслідувань реакції як соціаліст і демократ; після бонапартистського перевороту був репресований, покинув журналістику й усунувся в приватне життя, написавши кілька праць релігійно-філософського характеру, що безпосередньо не зачіпали соціальних проблем [19]. Помер Аннотен майже одночасно з Пекером — у 1886 році.

Примітки:

1. Газета «Representant du Peuple», яку видавав Прудон у 1848 р., мала рубрику «», у якій друкувалися дискусійні статті, іноді цілком ворожі до прудоністської концепції, як це видно вже із самого змісту статей Аннотена. Друкуючи його статті, редакція «Representant du Peuple» супроводжувала їх приміткою, в якій застерігала про свою незгоду з автором у низці аспектів обговорюваного питання.
2. «Representant du Peuple» №34, 5 травня 1848.
3. Ibidem.
4. Ibidem.
5. Ibidem.
6. Надалі практично всі виноски автора стосуються виключно одного з двох журналів, тож я більше не наводитиму їх, бо й так зрозуміло, що прямі цитати подано за цими двома журналами.
7. Див. Pecqueur «Theorie nouvelle d`economie sociale», p. 719. Paris. 1842.
8. Див. «La Grande Encyclopedie». Vol. XIX. p. 822, а також «La Revolution de 1848». Т. XVII (1920-1921), статтю Roger Levy-Guenot «Ledru-Rollin et la campagne des banquets».
9. «Doctrine religieuse et philosophique fondee sur le temoignage de la conscience» par Emile Hannotin. 1842, p. 120.
10. Ibidem, p. V
11. Ibidem, p. 112
12. Ibidem, p. 113
13. Ibidem
14. Ibidem
15. Isambert G. «Les idees socialistes en France de 1815 a 1848», p. 282. Paris. 1905.
16. Див. «La Reforme» 21 septembre 1847. Про цей епізод на бенкеті в Бар-ле-Дюці згадує також Roger Levy-Guenot у своїй статті «Ледрю-Роллен і банкетна кампанія» («La Revolution de 1848». T. XVII 1920-1921), де наведено уривки з тексту промови Аннотена. Бенкет у Бар-ле-Дюці відбувся не 14 вересня 1847 р., як вважає Roger Levy-Guenot, а трохи раніше, оскільки 14 вересня «La Reforme» передрукувала з «Consitutionnel» текст тосту мера міста Бар-ле-Дюк, який головував на цьому бенкеті.
17. Див. Antonelli E. «Constantin Pecquer». «Revue d`histoire economique et sociale». №4. 1930, p. 482.
18. Аннотена було висунуто на цю посаду комісаром тимчасового уряду департаменту Мез Віктором Леутром, колишнім директором газети «La Reforme». У доповідній записці міністрові внутрішніх справ від 1 квітня 1848 р. Леутр характеризував Аннотена і другого призначеного ним радника префектури, Граньєра, як «патріотів, відомих тим, що вони були майже єдиними в місті, хто підтримував енергійним пером і своїм майном справу демократії ще до її перемоги». Леутр повідомляв Ледрю-Роллену, що він цілком задоволений діяльністю Аннотена та його колеги й вважає свій вибір «щасливим». Див. доповідні записки В. Леутра, опубліковані П’єром Брауном у «Le Revolution de 1848». Vol. VI, p.392. 1909-1910.
19. «Un progress du christianisme», 1854; «La philosophie ancienne retrouvee ou Connais-toi, toimeme», 1863; «Les grandes questions», 1867; «Dix ans d`etudes philosophiques », 1872; «Essaisur l`homme», 1882; Див. Catalogie general de la libraire francaise pendant 25 ans» par Otto Lorenz. Vol. II, p. 562. Paris. 1868: vol. V, p. 629. Paris 1876. Vol. LX, p. 727, Paris. 1886.