Автор — Олександр Бойко.
Серпень 2019 року.
Спробую викласти тут у форматі допису кілька міркувань про взаємодію мистецтва (переважно живопису) і технологій. Винайдення в XIX столітті фотоапарата (а згодом — і кінематографа) дало, з одного боку, величезні можливості для полегшення праці художникам, але з іншого — з часом спрямувало їх хибним шляхом. Те саме можна сказати й про досягнення комп’ютерної графіки наприкінці XX — на початку XXI ст., але до цього ми ще повернемося. Яким же саме чином технології вплинули на позицію художників XX століття й далі та на сутність сучасного мистецтва загалом?
Отже, перше, що впадає в око, — можливість більш-менш достовірно фіксувати реальність за допомогою технічних засобів звільняє художника від потреби витрачати дні, тижні, місяці й роки біля полотна, щоб утілити задум. Але який висновок із цього робить практично все мистецтво XX століття? Мовляв, нам більше немає потреби фіксувати реальність ЗАГАЛОМ, давайте займемося пошуком нових форм і зосередимося на внутрішніх переживаннях! Звідси під час спроби аналізу ситуації робляться кумедні, але загалом безперспективні умовисновки на кшталт «мета мистецтва — фіксувати сновидіння, доки це безпосередньо не стане доступним для техніки» тощо. При цьому їхніх авторів не хвилює ані той факт, що внутрішні переживання самі по собі, відірвані від конкретних форм, які їх виражають, — неможливо передати безпосередньо іншій людині (а якщо з розвитком технологій це й стане можливим, то це вже не буде мистецтвом), ані те, що пряме зображення реальності, власне, ніколи й не було метою мистецтва! Від самого свого виникнення, після відокремлення від культових та інших функцій, мистецтво завжди ідеалізувало реальність, давало уявлення про людські характери, осмислювало міфологічні сюжети тощо. Фіксування сновидінь із такої позиції стає очевидно безглуздим: адже що таке сновидіння, як не інформація, отримана з навколишньої дійсності й опрацьована нашим мозком? І хіба мистецтво — не те саме, тільки здобуте більш усвідомленим чином, а отже, й таке, що надає художникові більше свободи творчості? Навіщо тоді взагалі потрібна ця безглузда тавтологія? Ще смішніше виглядають заяви на кшталт «фотографія — не мистецтво, бо вона лише копіює реальність / у її створенні не бере участі людина». Ну тоді доведеться відмовити у званні мистецтва цілим жанрам живопису — таким, як пейзаж і натюрморт, — і я з цим навіть почасти згоден (але лише в контексті сучасності, коли фотоапаратура робить безглуздими зусилля з їхнього змалювання)! Щоб не витрачати час на розписування цілей мистецтва й не заходити в дикий офтоп, на цю тему читайте тут і тут.
Повернімося, однак, до наших баранів. Як сьогодні можуть взаємодіяти технології та мистецтво, щоб воно при цьому зберігало свою художню цінність? Один із можливих прикладів такої взаємодії — створення спеціалізованих програм, що містять готові моделі людського тіла, оточення тощо — з можливістю їх модифікації, які художник, розташувавши їх у порядку, що відповідає завданням сюжетного й композиційного задуму, зможе вже домальовувати вручну (використовуючи при цьому за бажанням реальні або віртуальні інструменти), доводячи свої твори до рівня найвищих академічних шедеврів. Тут готові шаблони використовуються лише як ескізи для подальшої роботи, позбавляючи художника потреби відмальовувати кожен ескіз вручну, витрачати час на підбір моделей тощо, але не підміняючи при цьому всю роботу. До речі, для цієї ж мети можна використовувати й фотографії (підбір локацій, облич і т. ін.). Певні можливості в цьому плані дають деякі плагіни для Blender — приміром, той самий Face Builder, але треба вивчити тему докладніше. Певною мірою тут мали рацію фотореалісти, увівши фотографію як основу для майбутньої картини, але вони цілком не розуміли головного — цілей мистецтва. Принаймні вони були ближчі до істини, ніж борці з реалізмом — хоча сюрреалістичні та інші модерністські елементи цілком можуть бути присутніми в роботі, якщо автор не робить на них головного акценту й не намагається видати саму їхню наявність за ознаку шедевральності. Мені особисто доводилося спостерігати в одному з мистецьких пабліків ситуацію, коли автора реалістичних портретів докоряли тим, що він просто копіює реальність, і як же йому пропонували збільшити частку оригінальності своїх робіт? Додати на картину «якусь фантастику»! Дивовижно, як цей приклад ілюструє відсутність у сучасних художників якості, що позначається однокорінним терміном щодо фантастики — а саме фантазії! Але ми знову відволіклися від теми. Вище йшлося про те, що художник має вручну доводити готові шаблони до досконалості, але чи так це обов’язково в XXI столітті? Адже навіть доведення ескізу до досконалості може бути прописане наперед у налаштуваннях, але для цього все одно потрібне уявлення про те, як саме ця досконалість має виглядати, а це передбачає і художній смак, і майстерність побудови композиції, і, найголовніше, з чого випливає все інше, — глибоке знайомство з історією мистецтва та з найкращими зразками світового живопису. Таким чином, цей підхід дає змогу науково-технічному прогресові виконувати свою основну функцію — поліпшувати життя людей і полегшувати людську працю, — і водночас задає мистецтву досить високі рамки, не підпускаючи до нього відвертих бездар, які виправдовують свою творчу імпотенцію «особливим баченням», «чутливою натурою», «пошуками нового» та подібною лабудою. Інше питання — як подолати сам попит на бездар?
Є також кілька міркувань щодо джерел натхнення для сюжетів, але це тема для окремої статті.