Стаття є вкрай чорновою роботою, яка ще неодноразово буде переписуватися в процесі.
Попередники античного мистецтва
Говорити про мистецтво Єгипту і Передньої Азії немає особливого сенсу; будь-хто може знайти їхні приклади в інтернеті і не побачить нічого особливого, окрім, можливо, деяких деталей зі спробами показати на рельєфах тіло людини в розвороті і т.д. Найбільше таких дріб’язкових “нововведень” можна знайти у творах на побутові теми, оскільки, на відміну від офіційного мистецтва, там не настільки суворо дотримувалися канонів пропорцій.
Що в принципі очевидно, так це те, що загалом мистецтво стародавнього Сходу – це монументальне мистецтво, яке можна оцінити хоча б за образом єгипетських пірамід. Єдині місця, які варто окремо відзначити, це, по-перше, те, що за часів Середнього і Нового царств єгиптяни досягли рівня досконалості портрета, який грецькі скульптори змогли повторити лише до середини 4 ст. до н.е. Найзнаменитіший приклад – бюст Нефертіті.
По-друге, важко не помітити схожості між мистецтвом Мінойського/Мікенського царств і настінних розписів Єгипту того ж часу (приклад із картинками). Це стосується здебільшого зображення природи або тварин, але навіть тут схожість все одно разюча. Питання “хто в кого запозичив” залишається відкритим, хоча дослідники схиляються до того, що вплив Єгипту на цивілізацію Криту мінімальний. Крім того, мабуть, критські фрески старші ще й хронологічно.
А по-третє, хоча статуя Колоса Родоського, поряд зі статуєю Зевса в Олімпії, мають таку величезну славу, як приклад можливостей стародавніх зодчих у будівництві велетенських речей, скульптури приблизно таких самих масштабів неодноразово виготовлялися раніше вже в стародавньому Єгипті.
З іншого ж боку, запозичення з Криту в єгипетському мистецтві сильно розмилися за часів політичних криз, після чого єгиптяни свідомо прагнули “відродження” канонів Стародавнього Царства. Саме такий Єгипет застали греки класичної епохи, і цей Єгипет безсумнівно впливає вже своєю чергою на мистецтва і науки Греції. Якщо для єгиптян цей процес був повторенням недосяжних висот (і деградацією насправді), то для греків монументальне й суворе мистецтво Єгипту було початковою позицією, яку потрібно було долати. Якщо в Єгипті мистецьке життя зосереджувалося в одному-двох осередках, то в Греції осередків було щонайменше 3-4, і при цьому всі вони конкурують один з одним.
Не можна сказати, що Єгипет не мав культурного впливу та історичної значущості в цьому питанні. Просто всі його досягнення швидко законсервувалися, і розглядаючи мистецтво Сходу в контексті вже пізнішого мистецтва Греції, єгиптяни не залишили майже нічого естетично цінного, за винятком кількох прикладів вище.
Але щоб виникла Греція – необхідний і Єгипет. Тому досліджуючи методи навчання мистецтва малювання, ми знову змушені звернутися до художньої культури Стародавнього Єгипту. Насамперед тому, що в цей період уперше створюються спеціальні “художні школи“, з чіткою системою навчання, з чіткою методикою викладання малюнка. Ці школи навчали правил і законів побудови зображення і вимагали від учнів неухильного їх дотримання.
Проблема полягала в тому, що канони малювання були занадто суворими, що допомагало зробити малювання ремеслом (яким воно і було). Це давало змогу досить швидко справлятися з декором будівель, але обмежувало можливості художника. Такі норми призводили до тупого заучування стандарту, замість вивчення натури.
Значну роль у єгиптян відігравала математична точність, і вже в них були спроби встановлення пропорцій людського тіла. Вони поділяли тіло на 21 частину, однакових розмірів, за еталон якої бралася довжина середнього пальця руки. Суворе нормування давало змогу починати роботу з будь-якого місця, за розмірами окремої частини можна було зрозуміти розміри та вигляд усієї фігури. Тому деякі статуї робили одночасно кілька різних майстрів, і пізніше статуя успішно збиралася воєдино.
Таке прекрасне знання і вміння користуватися каноном дуже дивувало і захоплювало майстрів Стародавньої Греції. Грецькі художники спеціально здійснювали подорожі до Єгипту, щоб повчитися цієї майстерності у єгиптян. За відомостями Діодора, грецькі скульптори Телеклес і Теодор із Самоса користувалися єгипетським каноном і вільно могли виміряти людську фігуру за єгипетською системою. Більшість грецьких художників, які побували в Єгипті, вказували, що основна перевага творів художників Стародавнього Єгипту – це виняткова пропорційність частин людської фігури. Живучи в різних містах, розповідає Діодор, вони взялися виконати статую Аполлона Піфійського і, незалежно один від одного, виготовили кожен свою половину роботи, і до того ж так майстерно, що обидві половини точно зійшлися між собою. Ця історія свідчить про те, що перш ніж розвинути своє мистецтво, греки ідеально освоїли мистецтво єгиптян.
Революція в античному мистецтві
Період просування мистецтва в бік свободи займає приблизно сотню років, у грубо окреслених межах – від 520 до 420 до н.е. Уже до 530 років до н.е. афінський тиран Пісистрат запрошує художників і скульпторів із Малоазійської Греції, й Афіни швидко стають одним із найбільших мистецьких центрів. Трохи згодом це стане в пригоді, коли після греко-перських воєн була потрібна перебудова всього міста ледь не з нуля. Усе це різко піднесло роль діячів мистецтва в житті принаймні Афінського суспільства.
В еволюції грецького живопису є два переломні моменти, винятково важливі за своїм історичним значенням. Перший з них відноситься до VI століття і пов’язаний з ім’ям Кімона з Клеон. Сутність цього перелому – у винаході ракурсу, який дав живописцям повну свободу в положеннях і рухах фігур. Але в оцінці наступних епох великим майстром класичного стилю вважали не винахідника Кімона, а Полігнота (бл. 480 до н.е.), який використав його винахід для створення нового піднесеного стилю. В Афінах, де йому дарували права громадянства, він став при Кімоні на чолі гуртка художників. Тут же він розгорнув свою педагогічну діяльність.
Полігнот закликав учнів прагнути до реальності зображення, передавати в малюнку природу так, як її бачить художник у житті. Володіючи лише засобами лінійного малюнка (греки ще не володіли світлотінню), Полігнот, проте, прагнув передавати навіть фактуру предметів. Він по-справжньому розвинув культуру лінійного малюнка, навчив “поважати лінію” і передавати нею рух і життя людських фігур. До слова про зростаючу роль мистецтва, Полігнот був так шанований за свої роботи, що одразу кілька міст Греції називали його своїм громадянином і запрошували працювати до себе.
До моменту появи на горизонті Полігнота – ще живі такі філософи, як Парменід і Геракліт, уже з’явилася постать Анаксагора, у цей час якраз тільки-но з’являються на світ софісти і Сократ. Фактично це час переходу між двома “епохами” в історії думки того часу, і тут цікавим є те, що цей час збігається з найактивнішою фазою Греко-перських воєн.
Родоначальником “класичного стилю” самі греки вважали саме живописця Полігнота. За їхньою оцінкою Полігнот був не просто видатним живописцем, а й найвидатнішим художником свого часу. Полігнот був за епохи Кімона таким самим керівником афінського мистецького життя, як Фідій за Перикла. Виникнення “класичного стилю” в грецькому живописі також нерозривно пов’язане з іменами двох супутників Полігнота і його головних суперників, Мікона і Панайна, брата Фідія. Мікон і Панайн були афінянами, тоді як Полігнот, син живописця Аглаофона, – іонійцем (і це дуже важливий момент), родом з острова Фасоса.
Хронологічну канву їхньої діяльності можна встановити тільки з приблизною достовірністю. Мікон був, мабуть, найстаршим із них, і рік його народження, безсумнівно, відноситься ще до VI століття. Наприкінці 70-х років було виконано розписи в Афінському Тезейоні, присвячені прославлянню героя Тесея; автором деяких із них був Микон. Дещо пізніше, можливо, на початку 60-х років, Полігнот прикрасив портик храму Афіни в Платеях величезними картинами, з яких одна зображувала Одіссея, що вражає женихів Пенелопи. Близько 460 року Полігнот і Мікон працювали в Афінах, у так званому “Строкатому портику” (“Стоя Пойкіле”, від чого пізніше піде назва філософії “стоїцизму”), де Мікон написав “Битву амазонок”, а Полігнот – “Руйнування Трої”. Нарешті, до 50-х років належить діяльність Полігнота в Дельфах.
Значним художником того часу був також Агатарх (~490-430 до н.е.), молодший сучасник Полігнота. Він працював над декораціями до трагедій Есхіла і Софокла (ось уже починається зв’язка з літературою) і першим запровадив у грецькому живописі (не скульптурі!) метод лінійної перспективи, уклавши трактат про сценічні декорації, який до наших днів не дійшов. Зацікавлені цією проблемою, філософи Демокріт і Анаксагор написали твори з того самого питання, яким чином, встановивши в певному місці центр, зведені до нього лінії повинні природно відповідати погляду очей і розповсюдженню променів, щоб певні образи від певної речі створювали на театральній декорації вигляд будівель, щоб те, що зображене на прямих і плоских фасадах, здавалося б, що одне відходить, а інше – видатне.
Але воістину справжня революція (другий значний перелом) уже в царині малювання та методах навчання цьому мистецтву – приписується Аполлодору з Афін (остання третина V ст. до н.е. розквіт у 430 р.), якого Пліній зараховує до головних світочів мистецтва. Цікаво, що в цей час якраз відбувається неймовірний прорив софістів у сфері думки і пишуться відомі нам трагедії Еврипіда. Що Полігнот, що Мікон – писали свої настінні композиції, мабуть, у техніці фрески, тобто по мокрому вапну. Аполлодор же пише свої картини на дерев’яних дошках, у техніці “темпери”, де сполучною речовиною є яєчний білок. При цьому його картини не пов’язані зі стіною, не підпорядковані архітектурі і не виконують жодних декоративних, інтер’єрних функцій. Таким чином, Аполлодора можна вважати засновником “станкового живопису“, який запровадив у техніку живопису змішування фарб між собою та їхню градацію відповідно до світла й тіні. Саме за це останнє нововведення він здобув всесвітню популярність і отримав своє прізвисько “скіограф”, тобто тіньописець.
Заслуга Аполлодора полягає в тому, що він перший став моделювати об’єм форми в малюнку за допомогою тону. До Аполлодора художники Греції зображували форму предметів одними лініями, вони не уявляли собі, як можна інакше зобразити на площині форму предметів. Тепер сучасному художнику тональне моделювання форми здається звичайною справою, але був час, коли світлотінь у малюнку, що створювала ілюзію реального об’єму, шанували за диво. Дослідники античності іноді навіть стверджують, що він першим став використовувати півтони і став предтечею імпресіонізму в мистецтві. Загалом, Аполлодор неймовірно сильно вплинув на сучасників. За словами Плінія:
“Він відчинив двері живопису, в які увійшли великі майстри світлотіні та оптичної ілюзії, Зевксис і Паррасій”.
Зевксис і Паррасій
Засновник іонічної малоазійської школи живопису – Паррасій (перша половина IV ст. до н.е.) – користувався, як передають історики, великим авторитетом серед колег і як художник, і як учений-теоретик. Він розробив канон пропорцій людського тіла (тоді ж, коли в скульптурі це робив Поліклет), яким користувалося чимало його учнів і послідовників; написав спеціальний трактат про малюнок, у якому особливу увагу приділив питанню лінії. Під час навчання малюнку Паррасій вимагав насамперед звернути увагу учня на роль і значення лінії як основного засобу вираження форми на площині.
Твори його вирізнялися тонкістю виразу облич і правильністю контурів. Він писав переважно чоловічі фігури, головним чином богів і героїв, яких інколи з’єднував у досить складні групи. Йому приписують також сцени алегоричного і жанрового змісту, часом вельми фривольного характеру. Наскільки Паррасій був сильний у передачі експресії (виразності), свідчить переказ, що дійшов до нас, про написану ним картину “Афінський демос”, в якій, начебто, були виражені всі характерні риси афінян.
Фідій посідав високе становище в Афінському суспільстві не тільки як друг Перікла, а й як майстер – керівник усіх будівельних і скульптурних робіт на Акрополі. Паррасій же працював із Фідієм і також користувався великою повагою. Запрошення Фідієм Парассія для виконання робіт на Акрополі свідчить про його значну популярність.
Ми знаємо, що молодий Зевксіс (464-380 до н.е.), який був учнем Аполлодора, прибуває до Афін, притягнутий його славою, у середині 20-х років. Навчившись передовим технікам свого часу, він створив собі величезні статки і гучну популярність, що розвинула в ньому непомірну гордість. Дійшло до того, що він уже не хотів працювати за гроші, а дарував свої картини царям і містам, кажучи, що його твори перевершують будь-яку ціну. Зевксіс вів дуже розкішне життя і показувався в публічних місцях, особливо під час свят, у золоті та пурпурі, розшитому його шифрами.
Писав він фігури в розмірі дещо більшому проти натури; головна його перевага полягала в колориті, малюнок же в нього був небездоганний.
Суперничаючи з Паррасієм у реалізмі, одного разу він написав виноград настільки правдоподібно, що птахи прилітали клювати його. Але найкраще передавав він красу жіночого тіла (на відміну від Паррасія, який малював пафосних героїв). Особливо славилася його “Єлена”, написана для кротонців, які з великими витратами запросили до себе великого майстра навмисне для виконання цієї картини; вони прийняли його з усілякими почестями і надіслали йому на показ усіх найвродливіших дівчат свого міста, щоб з них він вибрав собі підходящих натурниць. З їхнього числа художник обрав п’ятьох, і в такий спосіб, списуючи то з тієї, то з іншої, створив настільки ідеальний образ жінки, що поглянути на нього начебто було неземною насолодою.
В іншій картині Зевкіса, “Сім’ї кентаврів”, за свідченням стародавніх письменників, грація поєднувалася з живою характерністю. З інших його картин користувалися великою славою “Пенелопа”, “Зевс, оточений сонмом богів”, “Зв’язаний сатир Марсій”, “Геркулес-дитя” і “Ерот, увінчаний трояндами”.
До кінця V століття художники, а слідом за ними і публіка, повністю усвідомили можливості новопридбаних методів. Хоча майстри пензля і різця ще мало відрізнялися від ремісників і навряд чи підвищили свій престиж в очах зарозумілих снобів, неухильно зростала кількість людей, які цінували твори за їхні художні якості, а не тільки за релігійний або суспільний зміст. Глядачі порівнювали переваги різних художніх “шкіл”, тобто різних манер, стильових традицій, характерних для різних міст. Поза всяким сумнівом, дискусії про переваги шкіл, суперництво між ними спонукали художників до самовдосконалення і сприяли різноманіттю, яке захоплює нас у грецькому мистецтві й донині.
Що сучасники Аполлодора, Зевксиса і Паррасія цілком усвідомлювали величезне, революційне значення їхніх реформ, видно ще з однієї обставини. З літературних джерел випливає, що винаходи Аполлодора викликали не тільки захоплене визнання, а й різкий протест прихильників старого контурного малюнка, серед яких особливо ополчився проти Аполлодора живописець Діонісій. Це перший відомий нам випадок розколу серед грецьких художників із суто стилістичного питання. Разом з Аполлодором в історії грецького мистецтва намічається абсолютно нове явище – ідейна боротьба напрямків.
Скульптура ранньої класики
Досі ми говорили переважно про живопис, тепер знову повернемося до скульптури. Скульптур Агелад творив близько 520-450 до н. е. і очолював “аргоську школу”. Він відомий своїми статуями переможців Олімпійських ігор (520, 516, 508 до н. е.) і статуєю Зевса в Мессені, також зображену на монетах, які мали ходіння в цьому місті. За свідченням Плінія Агелад був учителем Мирона, Поліклета, а інші автори також вважали його вчителем Фідія.
Роботи самого Агелада до наших днів не збереглися, хоча імовірно він міг бути автором статуї Посейдона, яку виявили в Егейському морі поблизу мису Артемісіон (бронза, близько 460 до н. е.). Незважаючи на те, що йому приписують учительство над трьома важливими скульпторами, двоє з них (Мирон і Фідій) не залишилися в аргоській школі, і творили в Афінах.
Стародавні греки, як найбільшого реаліста і знавця анатомії характеризували скульптора Мирона (бл. 500-440 до н.е.). Він зображував богів, героїв і тварин, причому з особливою любов’ю відтворював важкі, скороминущі пози. Найзнаменитіший його твір “Дискобол“, атлет, який має намір пустити диск.
У той самий час, коли Аполлодор здійснив прорив у живописі, коли софісти здійснили прорив у філософії, і коли Есхіл і Софокл створили всі свої найвидатніші твори, відбулися сильні зрушення в скульптурі.
Сучасником Фідія, майстром агросько-сикіонського напряму був скульптор Поліклет (бл. 480-420 до н.е.). У 432 році до н. е. Поліклет написав твір про пропорційну відповідність частин людського тіла (“канон Поліклета”). Приблизно теж саме в цей же час зробив Паррасій у сфері живопису. Поліклет встановив нові пропорційні членування людської фігури і вперше в історії образотворчого мистецтва розв’язав проблему “contraposto” – тобто внутрішню рухливість фігури, що стоїть, з упором на одну ногу.
Завдяки розв’язанню цієї проблеми зображення людини стало реальним, воно вийшло з тієї скутості й скам’янілості, в якій перебувало тисячоліття. Фігура людини стала зображуватися дуже природно і життєво. На жаль, про зміст теоретичної праці Поліклета ми знаємо лише дуже небагато за витягами з творів стародавніх письменників і припущеннями вчених.
Звичайно, вже за кілька десятків років до цього трактату відбулася величезна маса нововведень у практиці скульпторів. Окремо варто зауважити, що такі “зрушення” є навіть у стародавній скульптурі, і у більш раннього “Дискобола” Мирона, але це не були систематизовані практики. Трактат Поліклета скоріше лише підбив підсумок усім реформам. Але після Поліклета “рухливість” статуй стала стандартом; після цього моменту почалося різке поліпшення в скульптурі. Тому “канон Поліклета” все-таки можна вважати певним рубежем.
Завдяки розв’язанню цієї проблеми зображення людини стало реальним, воно вийшло з тієї скутості й скам’янілості, в якій перебувало тисячоліття. Фігура людини стала зображуватися дуже природно і життєво. На жаль, про зміст теоретичної праці Поліклета ми знаємо лише дуже небагато за витягами з творів стародавніх письменників і припущеннями вчених.
Творчість Мирона можна віднести до одного з двох напрямків, що склалися в мистецтві класики. Один з них, представлений майстрами Іонії та Аттики, прагнув виявити красу руху, в той час як другий, що розвивався на Пелопоннесі аргосько-сикіонською школою, створював образи гармонії, заснованої на зовнішній нерухомості тіла, сповненого внутрішнім подихом життя, прихованим рухом. Якоюсь мірою поєднати обидві тенденції зумів Фідій.
Ми вже трохи говорили про Фідія, друга Перикла. За хронологією він прямий сучасник софістів, і якщо вже був другом Перикла, то найімовірніше особисто знайомий з Анаксагором і Фукідідом.
Фідій – один із найкращих представників класичного стилю, очолювана ним аттична школа скульптури посідала провідне місце в мистецтві того часу. Цей напрямок найповніше і найпослідовніше виражав передові художні ідеї епохи. Так було створено мистецтво, яке “синтезує все те прогресивне, що несли в собі роботи іонічних, доричних і аттичних майстрів ранньої класики до Мирона і Пеонія включно”.
Цицерон писав про Фідія так:
Коли він створював Афіну і Зевса, перед ним не було земного оригіналу, яким він міг скористатися. Але в його душі жив той прообраз краси, який і втілений ним у матерії. Недарма кажуть про Фідія, що він творив у пориві натхнення, який підносить дух над усім земним, в якому безпосередньо видно божественний дух…
Іншими словами, Фідій являв собою в мистецтві те, що Есхіл і Софокл являли собою в літературі, – автора-ідеалізатора, але аж ніяк не реаліста. Реалістичний напрямок, що в живописі, що в скульптурі – закріпився якраз в Аргосі, Сікіоні та Коринфі. Відзначають величезну майстерність Фідія в трактуванні одягу, в якому він перевершує і Мирона, і Поліклета (приклад на картинці нижче).
Говорячи про епоху загалом, ми бачимо, що мистецтво Греції розквітає і набуває звичного для нас вигляду тільки до кінця “досократичного” періоду. Це дуже важливий феномен, який дає змогу краще зрозуміти сам феномен тієї ж таки софістики, як явища (з їхніми “нігілістичними” промовами). Це пояснить нам феномен сучасної людини в умовах давнини (трагік Еврипід), і неймовірний розвиток прози до рівня наближеного до сучасності (Фукідід, Аристотель). І все це почалося саме після перемоги над Персією. Складно сказати, наскільки це явище мало значення для письмових творів, але для живопису та скульптури воно мало значні наслідки якраз завдяки концентрації багатства в Афінах. На величезний попит афінських містобудівників виникла настільки ж рясна пропозиція.