Цей розділ статті для нас має особливу важливість, оскільки розглядає епікурейський напрям в античній медицині. Але окремі великі представники цього напрямку будуть розглянуті в останніх частинах разом з їхнім опонентом Галеном. Тут же ми розглянемо “методичну школу” тільки в загальному сенсі.
Як основне джерело статті виступає праця “Антична медицина після Герофіла” авторства Д.А. Балаликіна.
Отже, в попередніх статтях ми розглянули розвиток Стародавньої медицини і ранньої лікарської теорії греків; ми встигли розібрати становлення Олександрійської школи і виникнення груп “догматиків” та “емпіриків“, а також загальну картину розвитку медичної теорії 250-50х років до н.е. Сам факт домінування “емпіричної школи” вже говорить нам про те, що медичний прорив Герофіла і Ерасистрата був практично зведений нанівець, поступившись місцем традиційній (і вельми розвиненій) Східній медицині. Освячена “досвідом століть”, стародавня медицина справді працювала і допомагала лікувати людей, а від лікаря більшого і не потрібно. З таким успіхом можна було і зовсім не робити нових відкриттів. Вельми схожим шляхом, але на інших, анти-скептичних засадах – пішла інша медична школа, що була виведена практично безпосередньо з вчення Ерасистарта і стала головним конкурентом “емпіриків” того часу.
Методична школа загалом
Як завжди, поговоримо спочатку про нову школу в загальних рисах. Теоретичною основою вчення цієї школи була натурфілософія атомізму. Слід одразу звернути увагу, що визначальний вплив на вчення лікарів-методистів справила не класична атомістична філософія її засновників – Левкіппа і Демокріта, а пізніша, епікурейська версія. Представники цієї медичної школи, як і лікарі-емпірики, категорично заперечували телеологічний принцип устрою людського тіла і можливість екстраполяції на клінічну практику тих даних, які було отримано під час проведення анатомічних розтинів. З погляду представників обох шкіл (методичної та емпіричної) різниця між живим організмом і мертвим тілом була настільки істотною, що дослідження мертвого в інтересах пізнання живого в принципі не мало жодної цінності.
Ба більше, грубий матеріалізм атомістичного вчення приводив лікарів-методистів до ще більш послідовного заперечення гіппократівського принципу етіології (генезію хвороби) і принципово індивідуального характеру протікання кожного із захворювань. Самоназва медичної “школи методистів” пов’язана з основною ідеєю її засновника Асклепіада і його учнів, згідно з якою завдання лікаря полягає в доборі найуспішнішого й типового “методу лікування“ для кожного конкретного захворювання, і в суворому дотриманні його в подальшій практиці.
За деяких подібностей з емпіриками, Асклепіад ти не менш вважав безглуздою переконаність лікарів-емпіриків у самоцінності практичного досвіду, що виключає необхідність створювати медичну теорію. Безумовно, методисти ставили “теоретичну медицину” досить високо, адже сама їхня медицина походила з “теоретичної” епікурейської доктрини. Те, що як послідовні епікурейці методисти заперечували “телеологічні” закономірності, ще не означає заперечення будь-якої закономірності. Заперечення телеології говорить, що функція не має мети, що вона складається випадково, просто так, як виходить. Але заперечувати наявність закономірностей як таких просто неможливо: очевидно, що організм влаштований певним чином. Асклепіад і його послідовники не заперечували адекватність ідеї про можливість скласти враження про “приховані” від лікаря внутрішні процеси, що відбуваються в організмі, на основі зовнішніх проявів, тобто симптомів хвороби. У цьому і полягає корінна відмінність “лікарів-методистів” від “лікарів-емпіриків”. Зовнішні прояви хвороби пояснюються через розуміння патогенезу, тож і в цьому сенсі методистів, так само як і догматиків, можна називати представниками “теоретичної медицини”, тоді як емпіриків можна віднести скоріше до “практичної медицини”.
Воно й не дивно, оскільки методичний напрям у медицині існував уже до того, як отримав своє особливе найменування. Раніше вони вже існували під найменуванням “ерасистратори”, і практично все своє вчення вони вивели з теорії самого Ерасистрата. Ми вже бачили в минулій статті, що Ерасистрат також був прихильником “атомістики”, і що насправді “догматична школа” допускала найрізноманітніші філософські нашарування, тож “методисти” цілком можуть розглядатися як варіація “догматичної” системи. У цьому конкретному випадку ми маємо справу з епікуреїзмом. Не випадково, що в низці своїх творів римський лікар Гален усе ще називає сучасних йому (II ст. н.е.) лікарів-методистів “ерасистраторами”, “послідовниками Ерасистрата” тощо. Він розмірковує про це як про щось само собою зрозуміле. Багато лікувальних прийомів лікарів-методистів Гален трактував як спадщину Ерасистрата. Ось один фрагмент із твору Галена:
“Стратон був переконаний у користі голодування, запропонованого Ерасистратом, під час лікування будь-яких хвороб. Це абсолютно ясно випливає із сучасних промов тих, хто вважає, що розтин вен рівноцінний голодуванню”.
Виходить формула: “догматизм” + епікуреїзм = Ерасистрат.
Але вже сам “ерасистратизм” + “емпіризм” = методична школа.
Асклепіад Віфінський (124-40рр. до н.е.), відомий також як Асклепіад Філософ, відомий як засновник “наукової медицини” в Римі. До цього окремі спроби прищепити римлянам грецьку медицину закінчувалися провалами, тому що римляни вважали лікарів “шкуродерками”, а сам факт їхньої наявності в суспільстві – проявом грецької “жінкоподібної” зніженості. До моменту приходу Асклепіада обстановка в суспільних настроях Риму змінилася, а його підхід до справи сильно змінив ставлення до медицини серед пересічних жителів.
У згоді з вченням Епікура, він намагався лікувати, приносячи задоволення: всі його рекомендації, відповідно до стародавніх практик лікарні-санаторію, були “приємно діючими” засобами, Асклепіад також допускав вільне використання вина хворими. До слова про це, ми знаємо також, що більша частина рекомендацій Ерасистрата полягала рівно в тому ж самому (приємні та природні процедури), і так само він засуджував лікарів, які забороняють вживання вина. Усе це не схоже на випадкові збіги.
Асклепіад ставився до всіх своїх пацієнтів справедливо, не роблячи відмінностей за ознакою статі або психічного захворювання. Він закликав гуманно ставитися до психічних розладів і вважав, що добре і доброзичливе ставлення до пацієнтів є необхідною умовою для того, щоб бути хорошим лікарем.
“Cito tuto jucunde” (“лікувати пацієнтів швидко, безпечно і приємно”).
(с) Девіз Асклепіада
Усе це сильно контрастувало з поведінкою інших лікарів, які намагалися бути показово байдужими і рекомендували не співчувати своїм пацієнтам. Завдяки такому “гуманному” підходу, епікурейська медицина почала користуватися загальною повагою.
Асклепіад засуджував зусилля тих, хто прагнув дослідити структуру тіла (догматики) або спостерігати за явищами хвороб (емпірики), і, як кажуть, він спрямував свої нападки, зокрема, проти творів Гіппократа в усіх місцях, де той викладав “натурфілософські” питання. Тому Асклепіад відмовився від “гуморальної теорії” Гіппократа, і спробував побудувати теорію виникнення хвороб на основі атомістики. Він скористався системою Епікура, що панувала тоді, і застосовував її до медицини, пояснюючи нею всі хвороби. Філософ Антіох з Аскалона, напівакадемік і напівостік, незважаючи на ворожнечу між школами, якось сказав про Асклепіада, що він “неперевершений у мистецтві медицини та обізнаний із філософією”.
За Асклепіадом, причиною захворювань є нерівномірні та негармонійні рухи атомів тіла. Для лікування він використовував, головним чином, прийоми для відновлення втраченої гармонії (дієта, масаж, водні процедури і фізичні вправи), хоча також застосовував блювоту і кровопускання, щоб “звільнити” пори, забиті надлишком атомів.
Як це не буде іронічно з огляду на симпатію Асклепіада до епікурейської філософії – травлення було основним фактором у його лікарській теорії. Частинки їжі вважалися основною причиною нетравлення шлунка. Якби частинки їжі були маленькими, то і травлення йшло б нормально; однак, якщо частинки були занадто великими, то міг виникнути розлад шлунка. Він вважав, що ліки – це не рішення; його прописаним лікуванням була їжа і вино з подальшою клізмою, яка витягувала б неправильну їжу, що заподіює шкоду. Ця процедура мала усунути основну причину хвороби. Цілком резонно за такої постановки питання, що використання ліків для очищення (“звільнення пор”) марне.
Паралізованих він радив носити на килимах і розгойдувати, щоб привести в рух застояні частинки; хворих на лихоманку піддавати дії світла і не давати заснути, оскільки “найкращий засіб від лихоманки є сама лихоманка”. Кожен метод застосовувався до хворих суворо індивідуально, ліки, як ми вже знаємо, призначалися рідко. Асклепіад також використовував музичну терапію для лікування психічно хворих пацієнтів з метою підтримки “психогенної рівноваги”. Ґрунтуючись на положенні Епікура, що природа може шкодити, а шкідливі бажання слід суворо придушувати, Асклепіад перший з лікарів вказав, що природа не завжди доброзичлива і непогрішна, а, навпаки, нерідко здатна заважати зціленню організму. Письменники-медики Гален і Аретей, обидва з яких жили в II столітті нашої ери, приписують Асклепіаду роль першої людини, яка виконала планову (неекстрену) трахеотомію.
Асклепіад вважав, що обізнана в медицині людина, яка веде здоровий і правильний спосіб життя, розуміє значення руху, сама в змозі підтримувати своє здоров’я і не потребує послуг лікаря. Будучи прикладом підтвердження цієї теорії, сам він ніколи не хворів і помер глибоким старим унаслідок нещасного випадку.
Лаодікейський центр медицини
Гален, у своєму творі “Про секти”, вибудовує послідовність у розвитку вчення методистів. Засновником школи він називає Темісона Лаодікейського, який “взяв за основу ідеї раціонального Асклепіада”; а завершив формування “секти” (так Гален іменує школу методистів) Фессал із Траллу, за яким ідуть лікарі Мнесій та Діонісій. Але перш ніж перейти до цих, можна сказати “класичних” імен, варто звернути особливу увагу на той факт, що Темісон був родом із Лаодікеї. Уперше згадка про це місто, як про центр медичної практики та освіти, зустрічається у зв’язку з відомими лікарями Зевксісом і Александром Філалетом, які працювали в I ст. до н.е., тобто є ровесниками Темісона.
Відомо, що Александр Філалет навчався в Асклепіада з Віфінії, і багато в чому слідував за своїм учителем – наприклад, розглядаючи загальну патологію з позиції уявлення про “пори”, численні незримі канали, які можна осягнути лише роздумами, і які пронизують все тіло людини. Александр Філалет приділяв особливу увагу теорії пульсу, бачив у ній велику практичну користь. Він відкидав можливості пояснити процеси травлення за допомогою концепції внутрішнього тепла, вважаючи, що в шлунку їжа просто подрібнюється і перетворюється на сік. Кров Александр вважав простою одноманітною речовиною. Варто зазначити, що обидві концепції різко суперечили традиції Арістотеля. Він також вважав, що сперма – це похідна крові. Усе це (за винятком тези про природу сім’я) дає змогу вважати Александра Філалета представником школи лікарів-методистів. На користь можливості говорити про Александра Філалета як про лікаря-методиста свідчить також його твір “Гінекологія“, що складався принаймні з двох книг. Олександр визнавав, що в лікарській практиці доводиться зустрічатися зі специфічними проблемами в цій царині – неможливо заперечувати проблеми пологів і рододопомоги, необхідність лікування вагінальних виділень тощо. Однак він вважав, що “жіночі хвороби” не є особливим розділом медицини. Подібний підхід також характерний для лікарів-методистів.
Цікавою постаттю в історії медицини є Арістоксен – учень Александра Філалета, діяльність якого також пов’язана з містом Лаодікеєю. Арістоксен, подібно до багатьох своїх колег, написав книжку, що мала назву “Про Герофіла та його школу“, більш критичну, ніж доксографічну (історико-філософську). У ній критикуються практично всі герофілейці – Бакхій, Зенон, Хрисерм, Аполлоній Міс і Гераклід з Еретр. Можливо тому пізніше Гален критикуватиме Арістоксена за схильність до надмірних умоглядних міркувань, зазначаючи, що він “хоче сперечатися діалектично, але не дотримується законів діалектики”. Цілком у дусі “Каноніки” епікурейців, Арістоксен вважав за необхідне розібратися із сутністю визначень, перш ніж перейти до клінічного значення проблеми.
Іншим відомим учнем Александра Філалета був Демосфен Філалет, який працював у середині I ст., що дає всі підстави вважати Лаодікейський центр повноправною медичною школою. Демосфен Філалет зробив основоположний внесок у розвиток офтальмології. Його роботи в цій галузі вплинули на погляди Руфа Ефеського і Галена. Також він відомий значною роботою “Про пульс” у трьох томах. Письмову спадщину Демосфена Філалета супроводжувала рідкісна історична удача: вона добре збереглася і відтворювалася в багатьох пізніших джерелах. Запозичення з праць лаодікейського лікаря трапляються в Аеція Амідського (VI ст.) і Павла Егінського (VII ст.).
Нагадаємо, що найвидатнішим епікурейцем у період застою школи (250-175рр.) був Філонід із Лаодикеї (бл. 200-130рр.), який жив при дворі Селевкідів за часів правління царів Антіоха IV Епіфана та Деметрія I Сотера. Він був відомий здебільшого з “Життєпису Філоніда”, який було виявлено серед обвуглених сувоїв на Віллі Папірусів у Геркуланумі. Філонід народився в сім’ї, що мала добрі зв’язки з двором царів Селевкідів. Вважається, що його вчили математики Євдем і Діонісодор. Судячи з того, що пізні епікурейці зберігали його біографію, це був досить важливий персонаж, і його вплив на греко-сирійську політику приваблював і надихав епікурейців у майбутньому. Філонід спробував навернути Антіоха IV Епіфана в епікуреїзм, а пізніше навчив філософії його племінника Деметрія I Сотера; в обох випадках небезуспішно. Філонід користувався великою пошаною при дворі, і також відомий за різними кам’яними написами. Він був ревним збирачем творів Епікура і його колег по школі і, як кажуть, опублікував понад 100 трактатів, ймовірно, компіляцій зібраних ним творів.
Між усіма нашими лікарями і Філонідом – не вистачає всього однієї ланки. Однак вона безсумнівно мала існувати. З відомих філософів-епікурейців, які перебували в цей час у сирійському регіоні, можна згадати Діогена з Селевкії (бл. 190-140 рр.), театрального теоретика Діогена з Тарса (бл. 170-110 рр.), знаменитого схоларха “Саду” Зенона із Сідона (150-75 рр.) та знаменитого господаря Геркуланумської бібліотки Філодема з Гадари (110-35 рр.). Іншими словами, сирійський регіон II-I ст. до н.е. був сильною базою епікурейської філософії, тож зовсім не дивно, що “методична школа” виникає і розвивається саме тут.
Розвиток школи Темісоном і Фессалом
На підставі епікурейської медичної теорії Асклепіада, його учень Темісон Лаодікейський (123-43 рр. до н. е.) заснував саму “методичну школу” під такою назвою, якої ще не мала при Асклепіаді. Закінчивши своє навчання, він багато подорожував Сирією, Грецією, Єгиптом, Критом, і деякий час навіть жив у Римі. Заснована ним школа стала найбільш поширеною серед римських лікарів.
Темісон виходив із того, що успішна робота лікаря полягає в наданні адекватної медичної допомоги. Здорова думка приводила його до заперечення необхідності будувати систематику нозологічних форм незалежно від того, скільки існує хвороб і як вони називаються, якщо можливості надання належної допомоги пацієнтові залежать від обмежених терапевтичних можливостей лікаря. Уважна оцінка симптомів страждання необхідна: треба зрозуміти, від чого саме слід лікувати пацієнта. При цьому немає жодного сенсу замислюватися про приховані причини чи механізми розвитку хвороби, бо ці роздуми не допоможуть краще лікувати (порівн. це з листом Епікура до Піфокла). Однак існувала й точка зору лікарів-емпіриків, які відкидали будь-яку теорію і керувалися доктриною схожих випадків із попередньої практики. Такого суто рефлексивного спостереження, на думку Темісона, було недостатньо, адже зрозуміло, що одні захворювання мають певні спільні риси, а інші істотно відрізняються.
Виходячи з цього, Темісон запропонував індуктивну концепцію “загальностей”, відповідно до якої з величезного масиву спостережень окремих клінічних випадків слід було виявити загальні закономірності перебігу хвороби. Таким чином, усі хвороби розподілялися за певними групами на підставі встановленої спільності їх перебігу. Виникла систематика хвороб на рівні спостереження “спільностей”, а не на основі будь-якої патогенетичної логіки. Виходячи з цього, визначалися принципи терапії: певні лікувальні впливи співвідносилися із спільнотами хвороб. Основою клінічної тактики, як у лікарів-емпіриків, ставало симптоматичне лікування.
Темісон виокремлював три основні типи хвороб, патогенетично зумовлених “стриктурами” (звуження пор), “рихлістю” (зміна конфігурації пор) або змішаними станами. Йшлося, природно, про варіанти порушення вільного руху атомів по порах, що пронизують людське тіло. Неважко помітити, що патогенетична теорія Темісона мало відрізнялася від поглядів Асклепіада. Інакше й бути не могло: вони обидва були атомістами, і їхні розбіжності в поглядах на практичну діяльність мали другорядний характер. Темісон поділяв хвороби на гострі та хронічні: для перших більше підходило пояснення у вигляді “стриктури”, для других – “рихлості”.
Перебіг захворювань, на думку Темісона, мав певну періодичність: початковий розвиток симптомів за принципом їхнього зростання; середній період, коли вираженість симптомів рівномірна; заключний етап, коли наставала агонія в разі смерті або різке зниження інтенсивності прояву симптоматики в разі одужання пацієнта (загалом три періоди). Найважливішим нововведенням Темісона було уявлення про ключове значення diatritos – триденних циклів у загальному перебігу хвороби. Ідея Темісона полягала в тому, що кожні три дні в перебігу хвороби настають якісь зміни. Широке використання голодування (замість кровопускання) під час першого diatritos викликало крайнє роздратування у Галена. Мабуть, цей лікувальний прийом досить часто застосовували сучасні йому лікарі-методисти.
Хоча це очевидним (навіть для Галена) чином послаблювало пацієнта і зменшувало його шанси, виходячи з “методичних” уявлень про патогенез, тактика лікарів-методистів була логічною. Апоплексія, наприклад, могла бути інтерпретована як розвиток рихлості тканини головного мозку внаслідок стриктур. Завданням лікаря в такому разі мала стати “нормалізація руху атомів по порах” ураженої частини тіла. У рамках теорії Темісона цього можна було досягти зменшенням кількості атомів в організмі (тіло людини втрачає атоми під час сечовипускання, випорожнень і через піт). Атоми потрапляють в організм з їжею, тому голодування в перший diatritos було покликане вирішити це завдання. Все це просто повторювало стару теорію Ерасистрата. Іншим способом боротьби з рихлістю були тугі пов’язки, які широко застосовували лікарі-методисти. Ідея полягала в тому, щоб за допомогою механічного тиску на частину тіла, в якій скупчилося занадто багато атомів, змусити їх переміщатися туди, де їх менше, – у здорову частину. Туга пов’язка, накладена на значну за розміром частину тіла, на думку лікарів-методистів, “переганяла” зайву кров в іншу частину тіла, і в такий спосіб і розв’язували завдання перерозподілу “зайвого” обсягу атомів. Відомо також, що Темісон став першим лікарем, який для боротьби із захворюваннями застосував п’явок. При цьому обґрунтував і описав їх застосування.
Таким чином, до середини I ст. склалося вчення лікарів-методистів, яке передбачало наявність у всіх хвороб якихось універсальних ознак, відповідно до яких, на думку Д. Тодмана, їх можна ділити на групи:
- підвищене напруження частин тіла;
- їх підвищене розслаблення;
- поєднання того й іншого.
Можна співвіднести ці три групи зовнішніх ознак із трьома універсальними варіантами патогенезу за Темісоном (структура, рихлість, поєднання структури та рихлості), а також із трьома універсальними етіологіями хвороби за Асклепіадом Віфінським. Важливим є те, що, не відкидаючи медичної теорії, вони, тим не менш, доходили висновку про безглуздість вивчення анатомії і фізіології.
Наступним за хронологією лідером школи лікарів-методистів є Фессал, уродженець багатого малоазійського міста Тралли, відомого своєю вовняною промисловістю. Цей факт використовував Гален, який презирливо іменував Фессала “сином шерсточеса”. Таке прізвисько допомагало Галену викрити невігластво Фессала, який запевняв, що медицини можна навчитися за шість місяців, і далі лише вдосконалювати своє мистецтво на практиці. Гален взагалі погано ставився до Фессала і саркастичні висловлювання на його адресу дозволяв собі досить часто. У своєму творі “Про секти” він у сатиричному тоні описує жах, якого зазнає Темісон під час уявної зустрічі з Фессалом, побачивши, в який стан останній привів школу лікарів-методистів. У цьому випадку Гален висміював розвиток Фессалом “теорії загальностей” Темісона.
Перша важлива частина вчення Фессала – уточнення теорії “загальностей”, зроблені у формі їх дроблення і конкретизації. Принципом цього дроблення було віднесення хвороб, що виліковуються за допомогою методів діететики, до однієї “загальності”, а захворювань, що потребують хірургічного лікування, – до іншої. Далі “загальність” хірургічних хвороб ділилася на зовнішні (наприклад, скалка, яку виліковували шляхом витягування) і внутрішні. Останні, своєю чергою, ділилися на порушення, пов’язані зі зміною місця розташування (розтягнення, перелом тощо), які слід було лікувати за допомогою репозиції (тобто відновити місце розташування частини тіла); на порушення за типом надлишковості (пухлини і нарости), які слід було видаляти, зменшуючи розмір частини тіла до нормального; на порушення за типом недостатності (нориці або виразки), у разі яких завдання лікаря полягало в тому, щоб домогтися їхнього загоєння (тобто збільшити частину тіла до нормального розміру). П’ята хірургічна загальність відзначалася до ведення ран, що виникли внаслідок поранення, яке супроводжувалося потраплянням в організм отрути (шип отруйної рослини, укус змії тощо). Цю загальність Фессал називав профілактичною хірургією – вочевидь, він добре розумів, що необхідно не допустити потрапляння отрути в організм і терміново хірургічно очистити рану.
Природно, теорія diatritos Фессала здавалася Галену безглуздою. Ідея про те, що перебіг кожної хвороби можна розбити на триденні цикли, а завершення кожного з них достовірно свідчитиме про правильність лікування або необхідність його корекції, суперечила самій суті галенівського розуміння природи здоров’я і хвороби. А якщо криза трапиться в ніч із четвертого дня на п’ятий? За логікою Фессала, ці події не є показовими, і треба дочекатися кінця другого триденного циклу, щоб отримати достовірний результат. А якщо після кризи на початку п’ятого дня на шостий настане агонія? Усвідомлення, що приписи Фессала означають втрачені можливості, мало приводити Галена в лють: саме такими емоціями сповнені його описи консиліумів, на яких він сперечається з методистами.
Тому в традиції, що склалася пізніше, не тільки Гален, а й пізній “методист” Соран критикував Темісона і Фессала за жорстоке поводження з душевнохворими. Навіть сатирик Ювенал висміяв Темісона і припустив, що він убив більше пацієнтів, ніж вилікував (що характерно, Ювенал був консерватором, близьким до стоїчної філософії, що також може позначатися на його ставленні).
Подальший розвиток методичної школи
Безпосереднім учнем Темісона (крім Фессала), був також Антоній Муса (63 до н.е. – 14 н.е.), який вів практичну медичну діяльність серед багатих аристократичних станів Риму. Особливу популярність Муса здобув, коли 23 року до н. е. холодним компресом (нововведення Темісона) вилікував самого імператора Октавіана Августа. Після цього Муса став особливо популярним лікарем. Сучасником Темісона був також знаменитий епікуреєць Філодем з Гадари, а також не менш знаменитий Тит Лукрецій Кар (99-55 до н.е.). Можливо не випадково, що з поеми Лукреція до нас дійшов цікавий фрагмент, пов’язаний з медициною:
Ну, і, нарешті, – про те, що веде до хвороб усіляких
І звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може
Дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському,
Я поясню тобі. Передусім – про це мова йшла вище –
Сила-силенна літає довкіл і такого насіння,
Що для життя необхідне нам, як і такого, що служить
Різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись,
Небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря.
Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами:
Іноді – ззвоні, мов тучі й тумани, які напливають
З обширів неба; часами, в самій же землі закишівши,
Линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити…
Отже, ця свіжа біда – несподівана пошесть раптово
Впасти готова на води питні, на посівах осісти
Й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах.
Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі,
Й поки вдихаєм його, неминуче з ним разом у тіло
Ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку.
Говорячи про “мряку в самому повітрі”, яке при вдиханні несе в організм людини насіння “недугів та смерті”, Лукрецій дав уявлення про міазматичну концепцію виникнення хвороб. Водночас, звертаючи увагу на можливість поширення зарази через воду, їжу та інші предмети, він намітив перші контури контагіозної концепції передачі заразного начала видатного італійського вченого Джироламо Фракасторо (1478-1553). Також у своїй поемі Лукрецій говорить про будову живих організмів і передачу ознак із покоління в покоління, про вимирання непристосованих і виживання пристосованих організмів. Він дає характеристику деяких захворювань і вельми точно описує окремі симптоми.
Відоме також ім’я послідовника Темісона, римського лікаря Евдема. Він прославився не зовсім як лікар, а скоріше як коханець Лівілли (14 до н.е. – 31 н.е.), дружини Друза Юлія Цезаря (13 до н.е. – 23 н.е.), який був сином і ймовірним спадкоємцем імператора Тиберія. Разом із Лівіллою, Евдем приєднався до Сеяна в його змові з метою отруїти Друза (23 р. н.е.). Згодом його було піддано тортурам і вбито. Припускають, що це та сама людина, яка, за словами Целія Авреліана, проводила спостереження з приводу гідрофобії.
Продовжувачами справи Темісона стали також Прокул з Регія, Авл Корнелій Цельс (25 до н.е. – 50 н.е.), Туллій Басс і Скрібоній Ларг (1-50 н.е.). В історіографії заведено відносити до числа лікарів-методистів ще й таких відомих фахівців, як Леконій Арій з Тарса, Юлій Бас, Ніцерат, Петроній Муса, Діодит, Секстій Нігер, і Діоскорид (40-90 н.е.) – автор найбільшої праці з фармакології, що зберегла свою актуальність аж до епохи Відродження. Про всіх цих особистостей доведеться говорити в окремій статті, оскільки їхня збереженість уже набагато вища, ніж у всіх, кого ми досі розглядали.
Ще раз про школу загалом
Згідно з методистами, медицина – це не більше ніж “знання явних узагальнень” (gnōsis phainomenōn koinotēnōn). Іншими словами, медицина була не більше ніж усвідомленням загальних повторюваних рис, які проявляються відчутним чином. Вони стверджували, що знання причини хвороби не має відношення до методу лікування, і що достатньо спостерігати деякі загальні симптоми хвороби. Усе, що лікарю справді потрібно знати, – це сама хвороба, і тільки на основі цих знань він зможе дізнатися лікування. Щоб заявити, що знання хвороби саме по собі може дати знання про лікування, методисти спочатку стверджують як правило, що хвороби вказують на їхнє власне лікування. Подібно до того, як голод природним чином приводить людину до їжі і як спрага природним чином приводить до води, хвороба також вказує на лікування. Спостереження за цими речами становить мистецтво медицини, зване методом. Оскільки пошук причин хвороб здавався Темісону таким, що спирається на надто ненадійну основу, він, таким чином, хотів заснувати свою систему на аналогіях і показаннях, загальних для багатьох хвороб, незважаючи на те, що ці аналогії були настільки ж неясними, як і “причини” догматичної школи. Це прагнення стало основою для розроблення епікурейської теорії індукції.
Методична школа вважає, що після того, як лікар розпізнав хворобу пацієнта, якою вона є, – лікування, якого слід дотримуватися, за своєю суттю вже очевидне. Це не питання висновку чи спостереження, а безпосереднє знання. Для догматика симптоми, які проявляє хвороба, вказують на “прихований стан”, що спричиняє хворобу. Тільки знаючи прихований стан, лікар може зрозуміти, як лікувати пацієнта. Симптоми, які проявляє пацієнт, вказують на основний стан, що викликає хворобу, а прихований стан вказує на подальше лікування. Але методисти, подібно до емпіриків, відкидають поняття прихованих станів, стверджуючи, що немає потреби робити зайві кроки у висновках про приховані стани. За виявленими симптомами одразу стає зрозуміло, що потрібно робити.
З іншого боку, методисти також відкидають уявлення емпіриків про те, що зв’язок між хворобою та її лікуванням – це питання досвіду. Методисти стверджують, що досвід не є необхідним для розуміння того, що стан виснаження має на увазі необхідність “поповнення”, що стан стриманості має бути ослаблений. Для методиста методи лікування хвороб очевидні відразу; це питання здорового глузду, розуму. Немає потреби виправдовуватися досвідом; для методистів немає жодної мислимої альтернативи їхньому апріорному знанню правильного лікування. Оскільки методисти не сприймають свої знання про правильне поводження як питання спостереження або досвіду, вони готові визнати, що їхні знання є питанням розуму. У цьому відношенні методисти схожі на догматиків, приймаючи “раціоналізм” як конструктивний підхід до правильного лікування недуги. І при цьому, як ми вже бачили, методисти не підтримують догматичну концепцію використання розуму для пошуку прихованих причин, що спростовують прояв хвороби. Головне на чому наполягають методисти, що причини хвороб не можуть бути “фантастичними і незрозумілими силами” (відчувається вплив Епікура). Ключова відмінність між “лікарями-методистами” і “лікарями-емпіриками” або навіть догматиками полягає в тому, що знання методистів “тверді й достовірні”, і не залишають місця для подальшого перегляду. Це безумовно спадщина епікурейського, воістину догматичного підходу до знання.