Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Як ми вже неодноразово казали, ще до «трійці» Оуена, Сен-Сімона і Фур’є в Європі було чимало утопічних соціалістів, які практично не відрізнялися своїми пропозиціями «асоціації». Чому всі носяться саме з цією трійцею, попри весь той морок, який вони несли? Очевидно, через їхній хайп у потрібний час у потрібному місці; інших пояснень у мене немає. Адже можна було б спокійно взяти за основу будь-кого іншого, хто проповідував ідеальне село на 1500 осіб із плановою економікою, але з меншим рівнем неадекватності в усьому іншому. Так само й після цієї трійці з’являлися альтернативи — як гірші, так і кращі. Деякі з них за життя були навіть дуже великими постатями, але цього разу я обійду їх лише побіжно, залишивши тільки посилання на Вікі. Стаття загалом невелика, тож, звісно, тут буде згадано далеко не всіх, навіть не всіх найголовніших соціалістів епохи. Тут згадані лише такі, що балансують на межі забуття, але водночас украй потрібні для мінімального (!) розуміння контексту епохи та розвитку соціалізму до середини XIX століття, тобто до повноцінного виходу Маркса й Енгельса в публічний простір, після чого історію європейської думки вже знають більш-менш добре.
Серед них особливе місце посідає П’єр Леру (1797-1871), робітник-каменяр, який здобував самоосвіту і був засновником журналу «Le Globe» (1824), що від 1831 року став офіційним виданням сен-сімоністів, уже напередодні їхнього краху. Після приходу Анфантена до влади й розпаду гуртка П’єр Леру спробує створити власну систему. У його праці «Індивідуалізм і соціалізм» (1834), як вважається, вперше було вжито термін «соціалізм» (за його власними словами, чим він дуже пишався), і його було суворо протиставлено індивідуалізмові. Щоправда, сам Леру хотів знайти якусь золоту середину між цими крайнощами (так званий республіканський соціалізм). У певному сенсі це можна вважати першими спробами концептуалізації «соціал-демократії», чим згодом займуться Луї Блан і Консидеран. Окрім усього цього, Леру публікує ще кілька праць: «Про рівність» (1838), «Спростування еклектизму» (1839), «Про людяність» (1840) та інші. Було б цікаво дізнатися, що написано у спростуванні еклектизму, адже це ж була французька версія німецького ідеалізму. Та навряд чи там ідеться про щось адекватне, бо згодом Леру розвиває систему, у якій поєднує піфагорійське та буддійське вчення з ідеями Сен-Сімона (тобто він радше черговий містичний шиз і релігійний мракобіс). Між іншим, Леру — ще один прихильник шеллінґіанської натурфілософії та біології еволюціонізму з «філософією цілого» в основі (див. Ламарк, Сент-Ілер). Праця Леру величезна і за обсягом, і за розмаїттям сфер; а її найвизначнішим елементом, безперечно, є «Нова енциклопедія», яку він створив у співпраці з Жаном Рейно (ще один виходець зі школи Сен-Сімона). Цей пам’ятник, на думку Генріха Гейне, був для соціалістичної та республіканської думки XIX століття тим самим, чим «Енциклопедія» Дідро була для буржуазної думки XVIII століття. В одній зі статей з історії матеріалізму у Франції XIX століття я навіть натрапив на несподіване висловлювання:
«Соціаліст П’єр Леру був змушений відкинути матеріалізм як епікуреїзм останнього часу, заявивши, що «сенсуалізм Кондильяка, принцип інтересу Гельвеція, атомістичний матеріалізм наших учених, утилітаризм Бентама — усе це було в Епікура»».
У 1841 році спільно з Жорж Санд (з якою перебував у близьких стосунках і надихнув її на «лівизну») та Луї Віардо він засновує соціалістичну газету «Revue indépendante». У 1844–48 роках він разом із братом очолював якусь чергову спробу будівництва комуністичної громади. У 1846 році Леру отримує концесію книговидавця, організовує й очолює друкарню, видає нові журнали та низку брошур соціалістичної тематики. Після революції 1848 року обирається до законодавчих зборів як головний доповідач від радикальної партії. У 1848 році публікує кілька творів, серед яких Критика Мальтуса (1849) [див. нашу апологію Мальтуса]. Він бере участь у виданні демократичного журналу «La République» і був натхненником реформ Луї Блана та так званої Люксембурзької комісії з реалізації «права на працю». Після перевороту 1851 року опинився у вигнанні й певний час навіть жив на одному острові з Віктором Гюго.
Християнський соціалізм
Раз уже ми згадали Жана Рейно (1806–1863), то варто окремо розглянути цю постать. Найголовніше, звісно, полягає в тому, що після виходу із секти сенсимоністів він заснував «Нову енциклопедію», створену на ґрунті праці з Іпполітом Карно та П’єром Леру в журналі «Ревю енциклопедік». Уже в квітні 1832 року він опублікував статтю «Про необхідність окремого представництва пролетарів», у якій зазначав поділ суспільства на два самостійні класи: «пролетарів і буржуазію», з усіма стандартними висновками про трудівників і паразитів тощо і т. ін. Оскільки після революції 1848 року Карно на певний час став міністром освіти, то Рейно за його керівництва брав участь в освітніх реформах. Рейно також вважався великим християнським соціалістом. Чи не дивно, що всі послідовники Сен-Симона виявляються віруючими сектантами? Та мало того, що соціальне питання він хотів розв’язати на ґрунті релігії, так і з мракобісом Леру вони посварилися 1841 року з теологічних причин: Леру був прихильником віри в реінкарнацію душ, а Рейно — астральної вічності. Ця тема дістала розвиток у 1854 році, коли Рейно написав книжку «Земля і небо», де він сформулює принцип передіснування людини та її виживання в інших зорях (палігенезис). Рейно відродив певний образ друїдизму, наново схарактеризував протиставлення ангелів і демонів та відкинув католицький догмат про вічне покарання. Одразу відчувається глибокий розум. До речі, великим комуністом 40-х років уважався ще й автор «Біблії свободи», езотеричний шиз Еліфас Леві (1810–1875), відомий також як абат Констан, який сильно вплинув на Кроулі та Блаватську, був особисто пов’язаний із Бульвер-Літтоном і має спільні ідейні витоки, що споріднюють його шизу з ідеями Сен-Симона та Конта. Очевидно, не випадково Фур’є цікавився містицизмом і сам нагадує адепта Блаватської… база для соціалізму!
Із школи Сен-Симона спробував створити власну секту Філіпп Бюшез (1796–1865), який до того був одним із ключових діячів французьких лівих радикалів (карбонаріїв). Характерно, що Сен-Симон зацікавив його саме «Новим християнством», а не якимись книжками про промисловість. Повністю відокремившись від сенсимоністської школи, він заснував 1831 р. філософський журнал «L’Européen», більшу частину якого писав сам, і зробив його органом новокатолицької системи — так званого «бюшезизму». Його основна думка полягала в ідеї існування прогресу й розвитку як у природі, так і в історії людства. Геологія, ембріологія та порівняльна анатомія дають для цього не менші докази, ніж докази з царини морального й політичного світу. Але в людини прогресивне виховання має бути вилучене з-під впливу випадку й спрямоване до мети, проголошуваної християнсько-католицьким об’явленням. Такою є основна думка його «Essai d’un traité complet de philosophie au point de vue du catholicisme et du progrès» (1839) та його «Introduction à la Science de l’histoire» (1842). Отже, по суті, це черговий ідеолог християнського соціалізму. Окремої згадки заслуговує те, що Бюшез (1831 р. в «L’Européen») проголосив принцип промислових товариств як засобу емансипації робітничого класу й сам заснував кілька товариств такого роду. Його головна ідея, що в інтересах усього робітничого стану слід відокремлювати частину прибутку товариств для утворення постійно зростаючого «недільного» капіталу, зустріла велике співчуття у французьких робітників і часто втілювалася, причому не зовсім без успіху.
Але раз уже ми згадали про християнський соціалізм, а це дуже й дуже впливовий напрям думки, то найважливішою його постаттю вважається Фелісіте Робер де Ламенне (1782-1854), який, зокрема, мав серйозний особистий вплив на Огюста Конта і на більшість відомих соціалістів — тією чи іншою мірою (іноді безпосередньо, іноді опосередковано). Його вважають другом П’єра Леру та Жана Рейно, він вплинув на погляди Жорж Санд і не тільки. Його ім’я найчастіше трапляється під час читання книжок про соціалізм 30-40-х рр. не лише у Франції, а й у всій Європі. Спочатку Ламенне був релігійним фанатиком, прихильником монархії та ворогом французького матеріалізму. На бік лібералів він стає лише 1828 року, коли жорстокі репресії уряду зачепили також і церкву, а в революції 1830 року вже виступає майже як ліберальний радикал. Відтоді Ламенне пише на своєму прапорі: «свобода совісті, свобода преси і свобода навчання». Він засновує журнал «Майбутнє», у програмі якого:
- відокремлення церкви від держави;
- гарантії особистості (свобода совісті, преси, викладання, спілок, праці та промисловості);
- скасування палати перів і крайнощів централізації;
- скасування виборчого цензу та запровадження загального голосування.
Тобто він виглядає приємніше за всю святу трійцю утопістів, а його вимоги подекуди навіть радикальніші, ніж у англійських чартистів. Під впливом Ватикану цей журнал було закрито, але Ламенне ще рішучіше відходить «вліво», на шлях радикальної та соціалістичної опозиції, видавши книжку: «Слова віруючого» (1834), що мала величезний вплив на тодішнє французьке суспільство. У формі біблійних псалмів і євангельських притч Ламенне нападає тут на наявний економічний і політичний лад, який суперечить вимогам релігії, і виступає захисником кооперації, права на існування, рівності статей і народного суверенітету.
У 1848 р. він видає газету «Народ, що творить», яка посварила його з певною частиною робітничої партії, оскільки Ламенне висловлюється тут проти асоціацій на кшталт Луї Блана; його соціалізм передбачає лише добровільний вияв братніх почуттів людьми, просвітленими істинною вірою та любов’ю. Особливе місце серед творів Ламенне посідає «Нарис філософії» (1841-1846), де він виступає як філософ-спіритуаліст. Як і всяка жива істота, людина підпорядкована закону прогресу. Доктрина первородного гріха, отже, хибна й внутрішньо суперечлива: гріх не може бути спадковим, якщо це вияв індивідуальної волі. Пізнання добра і зла було не гріхом, а першим кроком людини на шляху прогресу. Причина морального зла полягає в боротьбі між законом єдності всього людства та індивідуалістичними прагненнями кожної людини; це зло — егоїзм, надання переваги своєму «я» — сім’ї, сім’ї — вітчизні, вітчизни — людству, людства — Богові. Але кількість зла на землі поступово зменшується. Філософія Ламенне, не будучи оригінальною (вона найбільше відбиває вплив Платона, св. Томи і Шеллінга), піднесена й характерна як спроба поєднати релігію з наукою. І знову, як і у випадку Фур’є та його найближчих послідовників, перед нами релігійний шиз, пов’язаний із Шеллінгом, але бодай у політичному плані це на диво адекватна людина.
Серед комуністів і християнських соціалістів іноді фігурує Анрі Франсуа Альфонс Ескірос (1812-1876), поет-романтик, якого неодноразово обирали депутатом і який був сенатором. Починаючи з 1834 року він видає збірки віршів і романи. За книжку роздумів філософсько-демократичного характеру про життя Ісуса — «Народне Євангеліє» (1840) — його було ув’язнено, враження від чого він виклав у віршах «Пісні в’язня» (1841). Очевидно, до в’язниці він потрапив разом із тим самим Ламенне. У його головному творі основна лінія полягала в тому, щоб показати Ісуса в амплуа першого соціаліста (ще 1835 року він видав працю під назвою «Філософія Христа», найімовірніше на ту саму тему). Під час революції 1848 року він виступив як прибічник якобінців (тепер образ лівого священника з «Знедолених» Гюго набуває нових барв). Був членом Законодавчих зборів 1849 р.; після перевороту 1851 року опинився у вигнанні й жив у Бельгії, Нідерландах та Англії. Серед його численних праць із соціального питання можна відзначити «Історію монтаньярів» (1847), «Париж, або Науки, установи й звичаї в XIX столітті» (1847) та «Історію мучеників свободи» (1851). До Франції він повернувся після амністії 1869 року, після чого радикали провели його до складу Законодавчого корпусу. Тимчасовий уряд 1870 року послав його втихомирювати заворушення в Марселі. Обраний там депутатом Національних зборів, він посів місце крайніх лівих. У 1875 р. обраний довічним сенатором.
У принципі до християнських соціалістів можна віднести й головного фур’єриста після смерті Фур’є — Віктора Консидерана (1808-1893), роль християнства в його «Маніфесті Демократії» просто колосальна (перший переклад російською зроблено мною кілька років тому). Він виступав з ідеєю «примирення класів» шляхом створення асоціації виробників. Як депутат Національних зборів Франції, Консидеран вносив пропозицію визнати за жінками виборче право (1848). Він стояв за залучення робітників до участі в доходах капіталістичних підприємств і взагалі дуже «приземлив» учення Фур’є, позбувшись усіх екзотичних думок космічного рівня. Але факт залишається фактом: він теж був християнським соціалістом.
І в цьому ж контексті християнського соціалізму та комунізму перебував утопіст Етьєн Кабе (1788-1856), якого ми збираємося розглянути докладніше, оскільки Кабе вважав себе лідером комуністів, і з цим рахувалися зокрема Маркс і Енгельс. Хоча Кабе часто вважають проміжним комуністом, між поміркованими (усі, що були розглянуті нами раніше, в принципі) та радикальними нео-бабувістами (їх ми розглянемо далі).
Луї Блан — символ поміркованої соціал-демократії
У всякому разі Кабе був «мирним» комуністом і не надто прихильно ставився до насильницьких методів. Апогеєм усієї цієї традиції, від Сен-Сімона і Фур’є до Леру, Кабе та Консидерана, а також ключовим символом революції 1848 року стало вчення Луї Блана (1811-1882). Будучи дворянином, Блан спочатку був монархістом, але під впливом побачених ним сцен злиднів пролетаріату поступово стає соціалістом. У 30-ті роки він стає журналістом у республіканській газеті «Здравий глузд», потім уперше співпрацював із щоденною газетою «Національ» (помірковано-демократична газета), але передусім саме в «Реформі» (передова соціал-демократія) він здобув політичну відомість. Під час Ліонського повстання 1834 року Блан підтримав повсталих, а в політиці став апологетом загального виборчого права (а-ля чартисти й Ламенне). У 1839 році він заснував «Revue du Progrès», опублікувавши того самого року книжку «Організація праці», у якій представив Асоціацію як відповідь на соціальне питання. Проєкти Блана, викладені в цій праці, мали утопічний характер. Блан стверджував, що досить запровадити загальне виборче право та інші демократичні перетворення, щоб стало можливим згодом за допомогою державних субсидій і мирним шляхом організувати «суспільні майстерні» (робітничі виробничі асоціації), які поступово витіснять приватнокапіталістичні підприємства. Він вважав, що запропоновані ним соціальні заходи не зустрінуть опору з боку буржуазії. У газеті «La Reforme» він почав працювати з 1843 року, в ці самі роки він публікує твір «Історія десяти років», присвячений історії Франції з 1830 по 1840 роки, що створило йому відомість у демократичних колах завдяки різко викривальному тону щодо уряду, спрямованому проти Липневої монархії.
У своїх поглядах на розвиток історичного процесу Блан спирався на ідеї Сен-Сімона. Основу його соціалізму становить ідея «суспільних майстерень» — виробничих кооперативів з виборним керівництвом і рівною оплатою праці. Однак до 1847 року Блан відмовився від такого принципу оплати й висунув гасло: «Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Ця формула дістала назву «пропорційної рівності». Блан захищав механізоване виробництво, а також висував ідею об’єднання всіх майстерень і запровадження планового виробництва. Він вважав, що економічну конкуренцію слід ліквідувати, а замість неї запровадити принцип братерства. Справедливої рівності між людьми можна досягти, якщо правильно організувати працю та розподіл багатств. Він говорив, що підприємці й робітники мають мирно співіснувати, оскільки не можуть розвиватися одне без одного. Ще одна важлива ідея Блана — фінансування суспільних майстерень демократичною державою, фактично державою якобінського типу зі слабкою виконавчою і сильною однопалатною законодавчою владою. На відміну від інших соціалістичних мислителів, які розмежовували соціалізм і політику, Блан пов’язував їх настільки тісно, що його можна було б назвати державником. Однак, виступаючи за створення централізованого уряду, він вважав за необхідне надати відносну незалежність суспільним майстерням і комунам.
У 1847 році опублікував 1-й том 12-томної «Історії французької революції», у якій позитивно оцінював якобінський період революції. У 1848 році керував роботою Люксембурзької комісії (спеціального органу для розв’язання соціального питання, який провалився того ж року під час спроби організувати робітні доми для боротьби з безробіттям). Після повстання робітників підтримав його розгін заради збереження республіки, а після перевороту й падіння республіки переважно займався історією Франції (зокрема революції 1848 року) і жив у Лондоні, де став другом філософа Джона Стюарта Мілля. У 1870 році повернувся на батьківщину за амністією, і хоча він одразу знову став популярним політиком та отримав депутатське крісло, Паризьку комуну він усе ж засудив.
Хоча Блана легко обирали, він мав мало впливу на своїх колег, а помірковані помилково вбачали в ньому небезпечного революціонера 1848 року, людину національних майстерень. А в республіканському таборі ідеї об’єднання під егідою держави здавалися застарілими через вплив Прудона і Маркса, які бачили в державі буржуазну надбудову, ворожу народові. Ба більше, ідея об’єднання класів у силу їхньої взаємозалежності (життя одного залежить від праці іншого, звідси необхідність справедливого розподілу прибутків) перебуває в прямому суперництві з ідеєю класової боротьби. Але як би там не було, Луї Блан (як і Консидеран) може вважатися одним із батьків соціал-демократії у Франції, і при цьому навіть державним соціалістом, майже в дусі СРСР.
Нео-бабувісти
Хто ж протистояв цій лінії «мирних» соціалістів? Хто були революційними комуністами до Маркса, не рахуючи Прудона? Це були бабувісти, яких ми збиралися розглянути окремо в деталях, і обов’язково розглянемо. А зараз коротко про нео-бабувістів (2-ге покоління цього напряму). Батьком бабувізму був, як відомо, Гракх Бабеф (1760-1797), а головними популяризаторами й систематизаторами — Сильвен Марешаль (1750-1803) і Філіппо Буонарроті (1761-1837). Останній був душею всіх змовницьких організацій у 10-30-х роках XIX століття, активним карбонарієм тощо. Він — автор найважливішого тексту для всіх комуністичних радикалів епохи — «Змова в ім’я рівності» (1828). Натхненні його діяльністю, виникають нео-бабувісти (і бланкісти, як окремий підвид, з лідером Огюстом Бланкі, про якого ми теж ще говоритимемо окремо, тобто фігура вкрай важлива). Якщо зовсім коротко узагальнити, то представники цієї групи були фанатами якобінської диктатури, наслідували епоху Французької революції, переважно орієнтувалися на змовницькі організації й сиділи в глибокому підпіллі, переслідувані урядами як терористи. Фактично вони й були, часто-густо, терористами в класичному обивательському розумінні слова, бо їхні акції нерідко полягали у раптових нападах на якісь урядові структури серед білого дня, з розрахунком на те, що, побачивши рішучі дії, за ними підтягнуться й широкі маси знедолених. Як правило, вони нічого не досягали, значну частину життя проводили у в’язницях, а їхньою політичною програмою на випадок перемоги було повторення режиму Робесп’єра, але з урахуванням усіх помилок, тобто в більш репресивній і агресивній формі. Ідейно вони були найпослідовнішими комуністами-уравнювачами, що будували свої ідеали комун за зразком армійської казарми. І це не метафора й не аналогія, а буквальний зразок, який деякі з бабувістів ретельно аналізували й пояснювали, чому армійські порядки корисні в мирному житті.
Серед нео-бабувістів ми докладно розглянемо (окрім Бланкі) лише Теодора Дезамі (1808-1850), автора книги «Кодекс спільності» (1842), якого Маркс називав найбільшим науковим комуністом (поряд із Жюлем Ге, хоча куди цікавіша його дружина Дезіре Ге), і який обґрунтовував комунізм на епікурейській традиції та принципах егоїзму (!), чим нагадує Фур’є (у якого він узагалі багато чого запозичив, але не океани лимонаду). Дезамі разом із Рішаром Лаотьєром (1813-1882) та Альбером Лапоннере (1808-1849) захищав доктрину «унітарного комунізму» й боровся проти «мирних» Кабе та Ламенне. Із них Лапоннере був фанатом Робесп’єра, який видав зібрання творів останнього, а Лаотьєр був поетом, що естетизував ідеї комунізму. Лаотьєр навіть намагався синтезувати вчення бабувізму з ученням Кабе, а найбільше відомий завдяки творові «De la loi Sociale» (1841), присвяченому П’єрові Леру. Пов’язаний із цією тусовкою, як і з Бланкі, ще один найбільший комуніст епохи — Жан Жак Пійо (1808-1877), якого Маркс також особливо відзначав, поряд із Дезамі. Він був учасником Паризької комуни, революції 1848 року, Першого Інтернаціоналу тощо, а одна з його найвідоміших праць — «Комунізм — більше не утопія» (1842). Вважається, що комунізм як бренд виник 1840 року, разом з «Ікарією» Кабе та завдяки діям Дезамі й Пійо, які працювали над поширенням своїх ідей через такі ініціативи, як «комуністичний банкет», організований у Бельвілі 1840 року. Від цього моменту слово «комунізм» починає активно фігурувати в європейській пресі, і саме їхній «привид» блукає Європою з погляду Маркса. Як видно, на момент написання маніфесту цей «привид» блукав усього 8 років, тож термін був порівняно новим.
Німецькі комуністи
Але тут ми обмежимося лише загальним описом. Деталі будуть в окремих статтях про окремих бабувістів і нео-бабувістів. Там само ми регулярно наголошуватимемо на зв’язку цих угруповань із марксизмом, можливо навіть більшому, ніж з утопічним соціалізмом. І тут ви можете сказати «окей, але ж це все відбувається у Франції, до чого тут марксизм?». Але, по-перше, Маркс регулярно на них посилається, і, як ми побачимо, він читав праці французів в оригіналі та вважав французьку школу соціалізму-комунізму основною в Європі, а по-друге, якщо побіжно поглянути на перших комуністів Німеччини, то вони безпосередньо пов’язані з описаними нами діячами. Наприклад, відомий Вільгельм Вейтлінг (1808-1871), разом з іншими великими німецькими соціалістами, такими як Карл Шаппер (1812-1870) та Йозеф Моль (1813-1849), брали участь у повстанні таємного товариства Бланкі 1839 року. Усі вони зачитувалися бабувістською літературою й пропонували казармений комунізм на манір Буонарроті (Вейтлінг, щоправда, ще просував християнський соціалізм Ламенне). Адже саме вони створили «Союз справедливих», який згодом перетвориться на «Союз комуністів». Вони справили величезний вплив на Маркса в 40-ті роки, попри те, що згодом, 1846 року, між ними вже стався розкол (Маркс усе-таки трохи адекватніший за середнього бабувіста). Але слід ураховувати, що він усе-таки виріс із цього контексту.
Подальший розкол «Союзу комуністів» теж показовий. Карл Шаппер, лідер руху, зблизився з військовим Августом Вілліхом (1810-1878). І невдовзі в «Союзі комуністів» назрів розкол: з одного боку були К. Маркс і Ф. Енгельс зі своїми соратниками, з іншого — ультраліва група, що дістала назву «фракція Вілліха — Шаппера». 15 вересня 1850 року розбіжності вилилися в організаційний розрив: фракція Вілліха — Шаппера створила самостійний Центральний комітет «Союзу». Зрештою «Союз комуністів» під керівництвом Шаппера переїхав із Лондона до Німеччини, де їх посадили до в’язниці. Так «Союз» припинив своє існування 1852 року. Але історію Маркса й Енгельса я методично розбиратиму під час читання їхнього повного зібрання творів.
Епікурейський комунізм Френсіс Райт і визнання з боку президентів США
Оскільки ми вже зачепили таких близьких до епікурейської традиції комуністів, як Бланкі та Дезамі, варто повернутися до соціалістів-утопістів і додати до списку «Маловідомих соціалістів XIX століття» ще й таку епікурейську письменницю (здорової людини) зі США, як Френсіс Райт (1795-1852). Вона була філософинею, лекторкою, аболіціоністкою, писала романи й на практиці була соціальною реформаторкою. Народилася в Шотландії в родині Камілли Кемпбелл і багатого підприємця та політичного радикала Джеймса Райта. Її батько знав Адама Сміта й листувався з Томасом Пейном та французькими республіканцями, зокрема з Лафайєтом. Батьки Френсіс померли молодими, але трирічна сирота отримала значний спадок. Опіку над нею взяла на себе тітка по материнській лінії, яка забрала Френсіс до Англії. Там дівчинка здобула виховання, засноване на французькому матеріалізмі. До 18 років Райт написала свою першу книжку. Вперше до США Френсіс приїхала у 23 роки й провела там два роки. Вона виступала за рівні права між чоловіками та жінками, була феміністкою. Френсіс критикувала релігійні організації, інститут шлюбу й капіталізм. Вона відкрито виступала за доступну контрацепцію та сексуальну свободу. Разом із Робертом Оуеном Райт домагалася від влади відкриття безплатних шкіл. Вона виступала за безплатну освіту для всіх дітей, старших за два роки. Також Райт боролася за скасування рабства. Своєю діяльністю в Америці вона підтверджувала слова французького філософа Шарля Фур’є про те, що «прогрес цивілізацій залежить від прогресу жінок».
Райт була співзасновницею газети «Free Inquirer». Вона написала книжки «Погляд на суспільство і звичаї в Америці» та «Кілька днів в Афінах» (присвячену філософії Епікура). Ці публікації відіграли значну роль у житті Райт. Завдяки їм вона завела багато знайомств в Америці й згодом знову повернулася туди зі Шотландії, ставши однією із творчинь соціальної реформи. Її праці було перекладено кількома мовами, і вони здобули широку відомість у Великій Британії, США та Європі. Вона отримала запрошення від Джеремі Бентама приєднатися до його кола знайомих, до якого входив і економіст Джеймс Мілль. У 1821 році Райт вирушила до Франції за запрошенням маркіза де Лафайєта й зустрілася з ним у Парижі. Попри різницю у віці, вони подружилися. У 1824 році Райт приєдналася до Лафайєта для двотижневого перебування в Монтічелло, плантації Томаса Джефферсона (також епікурейця) у Вірджинії. Окрім Джефферсона, Лафайєт також познайомив Райт із президентами Джеймсом Медісоном і Джоном Квінсі Адамсом, а також із генералом Ендрю Джексоном.
Восени 1825 року, неподалік від міста Мемфіса, вона засновує комуну Нашоба. Приблизно в цей самий час Райт публікує свою працю «План послідовного знищення рабства у Сполучених Штатах Америки». Вона сподівалася, що це переконає Конгрес сприяти звільненню рабів. Щоб продемонструвати, як можна звільнити рабів без втрати коштів, Райт почала створювати фермерську комуну, де раби могли б заробити грошей і купити свою свободу, водночас здобувши освіту. Однак комуна від самого початку зіткнулася з проблемами. Вона містилася в місцевості, що кишіла комарами (а отже, там була поширена малярія), а земля не могла забезпечити комуну добрим урожаєм. У якийсь момент Френсіс була змушена покинути Нашобу через хворобу, а за її відсутності тимчасові керівники почали зловживати владою, що призвело до суспільного скандалу. Коли Райт повернулася до комуни 1828 року, Нашоба збанкрутувала. Через два роки Френсіс найняла корабель, щоб відправити рабів із Нашоби до республіки Гаїті, яка на той час уже була вільною, де вони могли б жити як вільні громадяни.
Її зв’язок із «Партією робітників», організованою в Нью-Йорку 1829 року, став настільки тісним, що її противники називали список кандидатів партії списком Фанні Райт. У 1833-1836 роках її лекції про рабство та інші соціальні інститути привернули увагу й викликали захват у широкої аудиторії, що призвело до створення так званих «товариств Фанні Райт».
Збереглося два цікаві листи на адресу Райт від президентів Джефферсона та Медісона. Ось фрагмент із листа Джеймса Медісона до Френсіс Райт, 1 вересня 1825 року (машинний переклад, див. оригінал).
«Вважається, що в тих випадках, коли рабам, як у іспанців, відводився певний час для того, щоб вони відпрацювали свою свободу, лише небагато скористалися цією можливістю, працюючи добровільно. І на такий результат можна було б менше розраховувати в тому разі, якби кожна людина відчувала, що плоди її зусиль будуть поділені з іншими, незалежно від того, в рівній чи нерівній мірі вона їх докладає; і що зусилля інших будуть однаково корисні для неї, попри нестачу її власних. Умілі заходи можуть пом’якшити цю тенденцію, але ефективно протистояти їй буде важко.
Приклади моравців, гармонійців (Оуена) і шейкерів, у яких об’єднані зусилля багатьох задля спільної мети увінчалися успіхом, безперечно, мають вражаючий характер. Але слід пам’ятати, що в усіх цих установах присутній релігійний імпульс у членів і релігійний авторитет на чолі, а в емансипувальній установі не буде рівноцінних замінників. Звід правил, за якими містер Рапп керує своєю сумлінною й відданою паствою та збагачує спільну скарбницю, має бути мало придатним для різнорідного зібрання, про яке йдеться. Його досвід може надати цінну допомогу в загальній організації, розподілі та деталях виконуваної роботи: але ефективна адміністрація має, як це слушно запропоновано, перебувати в руках, які на практиці обізнані зі схильностями й звичками членів нового співтовариства».
А ось фрагмент із листа Томаса Джефферсона до Френсіс Райт, 7 серпня 1825 року (машинний переклад, див. оригінал).
«У віці 82 років, однією ногою в могилі, а другою піднятою, щоб іти слідом за першою, я не дозволяю собі брати участь у жодних нових починаннях, навіть задля поліпшення становища людини, навіть у великій справі, що є предметом вашого листа і яка протягом усього життя була для мене найбільшим клопотом. Перебіг подій не був таким, щоб зробити її завершення здійсненним у відведені мені строки; і я залишаю її здійснення як справу наступного покоління. І я радію, коли бачу, що те, на що воно покладене, береться з такою доброю волею і з таким розумом, залученим до його здійснення. Знищення зла не є неможливим: отже, ніколи не слід впадати у відчай. Кожен план має бути прийнятий, кожен експеримент випробуваний, якщо він може щось зробити для досягнення кінцевої мети. Те, що ви пропонуєте, цілком варте випробування.
Воно вдалося з певною частиною наших білих братів під наглядом Раппа і Оуена; і чому б цьому не мати успіху з кольоровою людиною? Дехто висловлює думку, але ніким не доведену, що моральних спонукань недостатньо, аби спонукати його до праці; що ніщо не може зробити цього, крім фізичного примусу. Але це проблема, яку лише нинішнє століття готове розв’язати шляхом експерименту. Було б помилкою припускати, що раса тварин (??) була створена без достатньої далекоглядності й енергії, щоб зберегти власне існування. Це також спростовується тим фактом, що вони існують і існували впродовж усіх віків історії. Ми недостатньо обізнані з усіма народами Африки, щоб сказати, що серед них не може бути таких, у яких укорінилися звички до праці й практикуються мистецтва, необхідні для того, щоб зробити життя комфортним. Експеримент, який нині проводиться в Сент-Луїсі, Домінго, Сьєрра-Леоне та на мисі Месурадо, — це лише початок. Ваша пропозиція також має свої багатообіцяльні аспекти; і якщо вона не цілком відповідатиме розрахункам у цифрах, вона все ж може у своєму розвитку привести до щасливих результатів».
Обидва ці листи цікаві тим, що написані провідними політиками свого часу в США ще 1825 року, до того, як усі троє відомих утопістів здобули свою максимальну славу, і, тим не менш, про їхні діяння добре відомо, причому політики навіть стежать за значно менш відомими творцями комун.
Еталонний комунізм без Маркса
Із маловідомих комуністів варто було б згадати ще одну постать, останню в нашому огляді, — це Константен Пеккьор (1801–1887). Хоча їх набагато більше, одних лише утопічних комуністів XVIII століття ще до ВФР можна нарахувати з десяток, і всі вони мало чим поступаються Фур’є чи Оуену. XIX століття не є винятком, тут їх іще більше. Та все ж зупинимося на Пеккьорі. Із статті у вікі: його твори почасти відбивали погляди Сен-Сімона, Фур’є та П’єра Леру — рушійною силою історії вважав прагнення втілити в життя релігійні й моральні принципи. Але при цьому Пеккьор одним із перших визнав, що для розвитку суспільства величезне значення має науково-технічний прогрес, зокрема масове машинне виробництво. Поворотною є двотомна праця «Economie sociale des intérêts du commerce, de l’industrie, de l’agriculture et de la civilisation en général, sous l’influence de l’application de la vapeur» (1839 рік). У цій роботі Пеккьор показував, що зміни матеріальних умов, такі як використання енергії пари, спричиняють зміни в інтелектуальному розвитку не лише окремого інженера, а й масово в багатьох верствах суспільства.
Пеккьор був одним із перших французьких соціалістів, які виступали за колективну власність на засоби виробництва, розподілу та обміну. Розвиток акціонерних товариств трактував не як процес концентрації капіталу, а як «розсіювання статків», що веде до поступового переходу населення з пролетаріату до середнього класу. Він ратував за масовий випуск акцій дрібних номіналів, щоб їх могли купувати робітники. У цьому він убачав можливість мирного переходу від капіталізму до соціалізму. Під час французької революції 1848 року брав участь у роботі «Люксембурзької комісії» (Луї Блан і компанія).
У 1849 році Пеккер видавав журнал «Порятунок народу», у якому почав визнавати допустимість революційного насильства задля соціалістичного перетворення суспільства. Він і далі схвально ставився до зростання виробничої потужності промисловості, але вважав, що капіталістичні відносини власності не дають змоги повністю реалізувати виробничий потенціал промислових технологій. Тому промисловість має бути націоналізована й організована в інтересах загального блага. Таку позицію високо оцінив Карл Маркс і часто цитував Пеккера в «Капіталі» та інших економічних працях. Георг Ліхтгайм писав: «Оригінальність Пеккера як теоретика ґрунтується на його розумінні наслідків, притаманних промисловій революції. У своїх працях він розробив елементарну соціологію класів і загальну теорію історичного розвитку, які утворили зв’язок між сенсимонізмом і марксизмом». Але після перевороту 1851 року він відійшов від літературної та громадської діяльності й тому не зміг скласти гідної конкуренції зростаючому марксизму.