Шарль Фур’є і праця трирічних дітей у шахтах і туалетах фаланстера

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Стаття входить до циклу «Утопічний соціалізм і комунізм: авторитети для Маркса».

Решту авторських статей можна прочитати тут

Тепер я переходжу до Шарля Фур’є (1772-1837), якого поряд з Оуеном і Сен-Сімоном вважають найбільшим соціалістичним попередником марксизму. Причому, мабуть, найголовнішим із усіх трьох, якщо зважати на кількість похвальних відгуків у творах самих Маркса й Енгельса. Цей огляд ґрунтується на ЖЗЛ Фур’є, хоча вибрані його твори теж є в мене під рукою. Наприкінці статті щодо цих творів я ще скажу кілька слів, але докладно розбирати їх тут не буду. Між іншим, Фур’є вважають ще й одним із важливих теоретиків фемінізму, але, на щастя, не в дусі Прудона. На сайті також є огляди й на інших соціалістів, наприклад: (1) Роберт Оуен, (2) П’єр-Жозеф Прудон, (3) Виклад учення Сен-Сімона. Короткий підсумок цієї статті про Фур’є можна знайти за цим посиланням. Стаття велика, і якщо для когось це забагато, краще просто перейти до фіналу.

Фур’є народився 1772 року, лише через рік після Оуена, і теж у заможній родині середнього класу — його батько був торговцем колоніальними товарами. Ще в дитинстві він намагався викривати батька перед клієнтами, за що діставав по дупі. Як каже сам Фур’є, батьки винесли вердикт, що він не здатний до торгівлі: «І справді, я відчув до неї таємну відразу і в сім років дав клятву, яку Ганнібал виголосив проти Риму у дев’ять років: я поклявся у вічній ненависті до торгівлі». Уже в юності мати вважала його невдахою, а сторонні люди — божевільним. Останнє ставалося через характер хлопчика. Він був мрійливим, витав у хмарах, а свою кімнату перетворив на оранжерею, оскільки любив ботаніку (див. поворот епохи в бік біології). Ще він любив географію, мріяв про подорожі тощо, що ще сильніше пов’язує його з «духом» Гумбольдта. А оскільки він був не з бідних, то в дитинстві здобув непогану освіту. Та далі йому не пощастило, бо батько рано помер (коли Фур’є було 9 років). Спочатку він ще продовжував навчатися, спадок батька давав змогу покривати витрати, хоч і в режимі жорсткої економії. Мати була не лише скнарою й деспоткою, а ще й украй релігійною людиною, і багатий на фантазію Фур’є дуже вразився картинами пекельних мук за гріхи, до того ж його перевели до єзуїтського коледжу, де християнський вплив також посилився. Але невдовзі справи пішли ще гірше, і Фур’є перервав свою освіту, щоб займатися бізнесом, тобто саме тією справою, якій він оголосив війну. До того ж це була умова батькового заповіту: поступово, виконуючи умови, Фур’є мав отримати свою спадщину. Сам Фур’є хотів на ці гроші радше купити дворянський титул, мріяв вивчати фізику й логіку в Парижі, і навіть стати військовим інженером. Навчатися торгівлі він почав під серйозним тиском родичів. На початок ВФР (1789) Фур’є виповнилося 17 років, уже за рік він буде в революційному Парижі, де почне вивчати юридичні науки. Від столиці він у захваті, а Пале-Рояль порівнює з оселею фей. Згодом він згадає, що враження від Парижа навіяли йому план нового міста, відмінного від нікчемних провінційних міст. Париж виявився взірцем утопії. Коли йому виповнилося 20 років, то відповідно до умов заповіту він отримав першу частину грошей, на які відкрив власну торговельну компанію. Але вибір колоніальних товарів, як це було в його батька, виявився помилковим. Під час революції, коли зв’язки з колоніями обривалися, а аристократія емігрувала, такі товари було важко діставати й не менш важко збувати. І все ж, після страти короля та терору якобінців (1793), Фур’є опинився в лавах активних учасників контрреволюційного повстання в Ліоні (радянська книжка кумедно виправдовує це, мовляв, його змусили проти волі, хоча доказів немає). Повстання зазнало поразки, і самого Фур’є заарештували. Тричі під час допитів він збрехав, щоб урятуватися, і, попри свою принципову чесність рівня Канта, тут він робить виняток:

«Думаю, що вчинив добре, як би про це не судили панове моралісти».

Так і треба, так їй тій кантіанській моралі. Шкода тільки, що працює це ситуативно. З Ліона він поспішив до рідного Безансона, але там документи Фур’є видалися підозрілими, і він потрапив до місцевої в’язниці. Чутка про це дійшла до родини, і через родичів, які перебували в лавах революційної влади міста, Фур’є відпустили. Так завершилася кар’єра Фур’є-торговця. Повністю розорившись, 1794 року він потрапляє до армії (майже так, як і мріяв) у званні рядового 8-го полку кінних єгерів. Але в боях він участі не брав, а вже на початку 1796 року був звільнений за станом здоров’я. До кінця життя Фур’є любитиме армійські мундири, суворість, точність і пафосні паради. Як каже автор книжки про нього: «Створюючи різноманітні плани устрою суспільства майбутнього, він візьме багато слів з армійського лексикону: генеральний штаб, молодший штаб, змішаний штаб, адміністрація тощо. Із цього ж лексикону найголовніше слово його утопічних творів — фаланга». Ба більше, певний час він навіть зберігав бажання служити в армії й подав урядові Директорії план постачання армії під час переходу через Альпи до Італії. Цей план навіть було ухвалено. І ось невдовзі після звільнення Фур’є знову опиняється в Ліоні, який відтоді стане його новим домом. У другому за розміром місті країни він працює вже помічником у чужому торговельному домі. Але, спостерігаючи різке погіршення рівня життя як наслідок революції та безперервних воєн, Фур’є дедалі критичніше ставиться до сучасності. Він починає придивлятися до комуністичних громад у дусі «Моравських братів» і думає про те, як забезпечити загальний достаток. Він знайомиться з утопічними проєктами, які масово штампували різні маловідомі люди просто під час революції, і, звісно ж, зі старими літературними утопіями, з яких найбільше його вразила утопія Дені Вераса. Тобто певні уявлення про історію комунізму йому були відомі вже до 1796 року.

«Повернувшись до Ліона після однієї з поїздок, Шарль став свідком чергового заворушення ткачів. Збройного зіткнення вдалося уникнути завдяки виступу мирового судді пана Ланжа, який, щоб знищити спекуляцію продуктами — причину заворушення, запропонував створити для зберігання продовольства кооперативні комори. Франсуа-Жозеф Ланж із ідеєю кооперативних об’єднань виступав ще задовго до революції. 1789 року він пропонував створити «комори достатку» — один громадський склад продуктів на кожні 100 сімей, а засновані національні компанії громадських постачальників мали б забезпечувати ці склади продуктами. Із своїми заходами запобігання народному невдоволенню та спекуляції в країні Ланж звертався до Установчих зборів. У трагічні дні 1792 року він пропонував план порятунку Франції від загрози голоду. У Ліоні, в друкарні Луї Кютті, було надруковано його «Скарги й звернення пасивного громадянина до громадян активних», у яких він гнівно обрушився на закони, встановлені буржуазією, що тримали в рабстві найманих робітників. У своїх останніх планах Ланж пропонував прибудувати до «комор достатку» зали для зібрань, а також школу й лікарню, збудовані за єдиним планом. Він увесь у мріях про загальну гармонію й переконаний, що лише зі створенням системи асоціацій революція піде правильним шляхом. Дослідники спадщини Фур’є виявлятимуть, що його погляди дуже близькі до проєктів Ланжа. Ліонський мировий суддя мріяв, що в суспільстві із запровадженням асоціацій зникне нужда, будуть освоєні безплідні землі, осушені болота і у Франції настане земний рай. Система Ланжа для Фур’є не минула непоміченою».

(с) Ю. Василькова — «Фур’є». Де ми бачимо чергового Оуена ще до виступу Оуена. Насправді таких типів реально десятки, якщо не сотні.

Отже, на дворі 1796 рік, Фур’є звільнився з армії й тепер знову комерсант, який поступово залучається до комуністичних ідей. Що характерно для певної, немалої частини утопістів, Фур’є абияк навіть розбирався в математиці, механіці, інженерії, а тому пропонував і суто практичні речі, наприклад реформу залізниць і власну розробку локомотива. Запропоновані ним проєкти знесення й перебудови заново хаотично зведених міст уряди відкидали один за одним, так само як і кооперативні утопії. Проїздом у Парижі Фур’є натрапляє на ще одного соціаліста-утопіста, який у ті часи був знаменитістю першого калібру, — це був Ретіф де ла Бретон (1734–1806), до речі, один із моїх улюблених персонажів епохи ВФР. Тоді Бретон жив у Парижі в одній квартирі з ще одним великим утопістом Жаном-Клодом Шап’юї (автором теорії асоціацій під назвою «Соціальний план»), який пропонував поділити Францію на квадрати, в центрі кожного з яких стояла б багатоповерхівка на 1050 мешканців. Чергова реформа децентралізації з метою знищення міст. Ці хлопці вплинули не лише на Фур’є, а й на Сен-Сімона. Подеколи припускають, що Шап’юї, Бретон і Фур’є могли бути особисто знайомі саме під час перебування Фур’є в Парижі.

Але в цей час він іще не схожий на того класичного фур’є-утопіста, якого знає історія. У Парижі він постійно ходив на лекції видатного натураліста Жоффруа Сент-Ілера («романтична» гілка в біології, як і Гумбольдт, тільки ще ближча до німецької натурфілософії Шеллінга), із праць якого зробив висновок, що якщо вся природа розвивається за закладеними в ній законами, то й людина, тобто суспільство як частина природного світу, підпорядковується певним законам. Як і Сен-Сімон з Оуеном, він доходить висновку, що настав час створювати соціологію як науку й відкрити «істинне» природне право. Він робить висновок, цілком у дусі позитивізму, що лише через пізнання природничих наук — хімії, природознавства, астрономії, математики — можна зрозуміти наявне суспільство. Філософію та політичну економію він, навпаки, зневажатиме як метафізичні й просто аморальні псевдонауки. Щоб форсувати своє самоосвіту, Фур’є читає все, до чого може дотягнутися, і витрачає на читання більшу частину вільного від роботи часу. У більшості випадків він читав статті з газет і журналів, а його улюбленим журналом був орган «ідеологів» — журнал «Декада». Отже, на цей момент Фур’є виглядає як типовий представник просвітницької інтелігенції й поки що навіть не нагадує фрика. Продовжуй у тому ж дусі, і, можливо, поповнив би ряди ідеологів або зміг би витіснити сен-сімонізм. Але, судячи з усього, вчиться він дуже поверхово:

«Численних письменників, яких він згадує, на яких посилається і про яких висловлює судження, Фур’є ніколи не читав в оригіналі. Згодом він сам наївно зізнається, що з Кантом, Шеллінгом і Фіхте познайомився з популярної літератури, бо «ніколи не міг зрозуміти й однієї-єдиної сторінки в усій науці Канта та інших ідеологів…». Він казав, що йому важко читати Кондильяка, він не зміг закінчити навіть другої глави. Отже, річ не лише в мовному бар’єрі. Фур’є, зауважуючи, що Канта, Фіхте, Шеллінга він воліє Декарта, тут же заявляє, що його трактату також не читав».

Правда, найімовірніше, це була напівправда, бо він сам любив хизуватися перед публікою, що мало що читав і що все це — марна трата часу. Найімовірніше, він читав багато й глибше, ніж про це говорив, але все ж доволі фрагментарно, постійно змінюючи фокус уваги. Як би там не було, але Руссо він знав добре й навіть зауважує, що лише ідеї Руссо заслуговують на серйозну увагу, бо той нібито слушно стверджував, що буржуазний прогрес, розвиток економіки та науки нічого людству не приносять. Але хоч Фур’є й цінував Руссо, сам він усе ж руссоїстом не був. З Руссо він погоджувався лише в тому, що досі науки розвивалися не в тому напрямі, а тому всі вони, як правило, — сміття. Усе треба буде будувати заново. Також він погоджується й із тим, що центральною темою «соціології» стає виховання. Але Фур’є пропонує виховувати дітей зовсім не так, як Руссо, котрий пропонував створювати маленьких спартанців (прямо як Оуен або сен-сімоністи). Натомість Фур’є, навпаки, пропонує гуманістичну освіту, де зір і слух дітей варто було б розвивати відвідуванням опери, а нюх — смачною їжею. Руссо засуджує потурання дитячим забаганкам, а Фур’є, навпаки, заохочує це. Він сам засуджує Руссо за спроби тягнути людство назад у минуле, до стану дикості. Сам Фур’є дивиться в майбутнє й сподівається на прогрес.

Одним із найважливіших питань у цей час для Фур’є було питання щастя. Тому він вивчає, як це питання розв’язували Епікур, Арістіпп, Ламетрі, Гельвецій, Гольбах і Дідро. Тобто він орієнтується на епікурейську традицію, хоча й ставить собі запитання, як поєднати особисте благо із суспільним (і в широкому сенсі виховання, як суспільні відносини формують індивіда, і до якої міри можливий зворотний вплив?). При цьому він ставиться до цієї традиції з серйозною ноткою скепсису. Від Гельвеція він узяв тезу про центральну роль пристрастей у житті людини. Тому Фур’є починає вивчати анатомію, адже, на його переконання, не знаючи будови людини, не можна пізнати й її пристрастей (пор. Кабаніс). Якщо користуватися марксистською фразеологією, то він мислить як типовий «механістичний» матеріаліст. Але якщо з такою очевидністю Фур’є приймає багато тез французьких матеріалістів, він усе ж намагається не називати їх поіменно, а в узагальненому вигляді називає «матеріалізм» — помилкою. Тим часом Ліон став одним із найбільших центрів містицизму, тут діяв, зокрема, й знаменитий граф Каліостро. І під загальним впливом руху романтизму, з його критикою Просвітництва, Фур’є почав поділяти захоплення містицизмом (особливо щодо всесвітньої гармонії, одушевленості світів). Отже, до 1798–99 років, як казав про це сам Фур’є, основні принципи його поглядів нарешті склалися. Він зробив відкриття, яке сам порівнював із законами Ньютона, але вже в соціальній сфері. Відкриття необхідності кооперативної економіки. 

«Бог захотів, щоб теорію світового руху розвинув простий неосвічений чоловік. Слуга крамаря — ось хто повергне в порох усі ці бібліотеки, що зібрали шарлатанство політиків і моралістів за всі віки — давні й нові. Ах, не вперше Бог користується слабким як знаряддям для приниження сильного й доручає найтемнішому розумові принести у світ велику істину».

Звісно, усе це аж ніякі не «відкриття». По суті, він просто зібрав докупи кілька модних тем: філософію «романтизму» (із наголосом на містицизмі), кооперативні утопії та натуралізм у дусі Шеллінга — Гумбольдта, щоправда, варто зазначити, з непоганим слідом епікурейської спадщини XVIII століття, подекуди схожий на позитивіста. Але сам Фур’є сприймав себе не інакше, як генія, пророка й найбільшого чоловіка сучасності, за що його найбільше й висміювали. До 1798 року ще можна було сподіватися, що він стане адекватною людиною і спадкоємцем справи епохи Просвітництва, але після цього надії зникли, і він дедалі сильніше переймав найгірші риси романтизму. 

Перетворення на утопіста

Близько 1800 року Фур’є намагається працювати журналістом у місцевих ліонських газетах і навіть подає прохання про створення власної. Але влада, яка за Наполеона розігнала цензуру до небачених масштабів (напр., Наполеон особисто роздавав рекомендації, де, коли і як робити fake news під виглядом повідомлень із-за кордону), навпаки, намагалася скорочувати кількість газет, і тому Фур’є отримав відмову навіть у цій справі. Як співробітник регіональної газети Ліона, Фур’є прославився тим, що… сперечався з жінками щодо надмірної кількості жінок-письменниць. Під час цих суперечок він побіжно згадав про свої уявлення щодо устрою суспільства, яке назвав словом Гармонія (пор. «Нова Гармонія», колонія Оуена в Америці). Одна зі сперечальниць зажадала подробиць: «Ви обіцяєте нам величезні блага за цього нового стану, але чи будуть вони варті тих, якими я насолоджуюся?». Фур’є вирішив відповісти, але відповісти докладно, великою статтею. На початку грудня 1803 року Фур’є зробив короткий начерк основних ідей, але після його публікації його голосно висміяли, головно саме через утопічність форми та непомірне самовихваляння автора. Він вирішив, що річ у недостатній деталізації, і таки взявся за повноцінну статтю. Усього за кілька днів він випустив її під заголовком «Загальна Гармонія». Наведу її опис із ЖЗЛ:

Вона починалася заявою, що пропонується увазі публіки «відкриття, на яке людський рід не розраховував», і суть його полягає в тому, що у світі існує математична теорія про долі всіх планет та їхніх мешканців, а також теорія про шістнадцять суспільних порядків, які можуть установлюватися на різних планетах упродовж вічності. Автор стверджує, що в історії розвитку людства можна виокремити три періоди: дикість, варварство і цивілізацію. І лише пройшовши ці періоди, суспільство досягне гармонії. У новому суспільстві запанує вічний мир, жінки здобудуть незалежність і настане загальне щастя. Таке відкриття можливе лише завдяки «аналітичному і синтетичному численню притягання за пристрастю». Учені відкрили чимало законів, але ці закони не стосувалися тяжкого становища народу. Він же ставить перед собою завдання створити нову науку про закони соціального руху, яка «поведе людство до багатства і високих насолод». Ця наука змінить міжнародне життя: воєн не буде, а «весь земний шар становитиме одну лише націю і буде одна лише адміністрація».

Тут уже видно, що він і далі залежить від просвітницького дискурсу, для нього важливі поняття пристрасті та насолод, а зразком науки є Ньютон. Цікаво, що комунізм у нього виявляється ладом №4, після дикості, варварства й цивілізації, тобто тут наявна ще одна форма розвитку «історичної тріади», яку ми вже бачили в працях Сен-Сімона, Конта і Маркса (у різних варіаціях). Але також у вічі впадає й екстравагантність Фур’є. Того ж, 1803 року, Фур’є дав майстер-клас із геополітики, опублікувавши невеликий політичний трактат під назвою «Континентальний тріумвірат і вічний мир через тридцять років», де він пророкує, що Австрія і Росія поділять між собою Пруссію, а потім Росія з Францією поділять Австрію, після чого між ними почнеться боротьба за панування над усією планетою, яка, ймовірно, скінчиться перемогою Росії. Англію він «не ставить ні в що»: «Той, хто керуватиме Європою, пошле армію, щоб завоювати Індію, і закриє англійцям порти Азії та Європи; він спалить кожне місто, яке почне отримувати англійські вироби, навіть якщо це буде через посередників. І тоді ця держава, чисто меркантильна, буде знищена без пострілу».

Виходить, що події Наполеонівських воєн і ідея «континентальної блокади» просто витали в повітрі, але пильне око побачить тут також і ставлення а-ля Дугін чи Гітлер до ядра буржуазної цивілізації Заходу. Та якщо говорити про майбутню війну Франції й Росії, то хоча Фур’є й пророкує перемогу Росії завдяки її можливостям щодо завоювання Азії та чисельній перевазі, все ж Фур’є пропонує готуватися до війни, не падати духом і сподіватися на перемогу. Варто зазначити, що уряд звернув увагу на цю статтю, але не як на «зрив покровів», а просто як на якогось божевільного, який несе нісенітницю, що згодом може виявитися шкідливою. Мало що він іще наговорить на політичні теми? Але після того, як «пророцтво» практично збулося, учні Фур’є розповідали, що на статтю «Континентальний тріумвірат» нібито звернув увагу сам Наполеон, що про автора наводили довідки і що йому навіть пропонували місце в міністерстві закордонних справ, від якого він нібито відмовився.

Винахід колгоспу!

Наприкінці 1804 року Фур’є припиняє писати до газет. Тепер він узявся за написання повноцінної книги, головна мішень якої — торгівля. У принципі, як і Оуен, він вважає, що вся проблема в посередництві. Торгівля — не єдиний, але наймасовіший і найшкідливіший вид посередництва. Посередник спотворює реальну ціну, накручуючи зверху свою «послугу», яка, по суті, нікому й не потрібна. Він звертається до християнства і навіть до давньої античності, щоб з’ясувати, як філософи й богослови зневажали торгівлю, і порівнює це з пошаною, яку торгівля здобула в нових філософів. Виходить, що впродовж усієї історії торгівлю вважали лайном (і чомусь при цьому вона існувала), і лише з середини XVIII століття (!) люди зійшли з глузду й почали називати чорне — білим. Фур’є укладає таблицю з 60 видів злочинів торгівлі. Головний наголос на тому, що торгівля — це ошуканство й грабунок. Найгірше — банкрутство, яке де-факто легалізує повне привласнення частини капіталу банку, та ще й під соусом, що банкір — жертва ринку. Фур’є укладає 42 види банкрутств (чим більше всього, тим, мабуть, епічніше). А найстрашніше, за Фур’є, — «скупка», коли в руках одного торговця опиняється більша частина товару, і він може просто знищити половину товару, щоб створити штучний ажіотаж і здерти ціни на решту. Збагачення під загрозою голоду для всього суспільства. І ніхто не карає купця! 

Він також проти вільного встановлення цін, адже купець може видати лайно за цукерку. Тому Фур’є пропонує запровадити спеціальну комісію з оцінювання товару. А також скоротити кількість купців у 10 разів (а в ідеалі взагалі їх прибрати, і без посередників споживати те, що виробляєш просто на місці, як у Оуена). При цьому, коли Наполеон запровадив систему протекціонізму, здавалося б, якраз працюючи на руку Фур’є, той оцінив цей захід як руйнівний. Очевидно, він уже близький до Маркса, який вважав режим свободи й протекціонізму в економіці — двома сторонами одного й того самого, що підлягає викоріненню, зла. Окремим блоком іде набір скарг бабусі Фур’є про те, як раніше все було чудово й натурально, а тепер усюди ГМО штучні замінники й просто розбавлені підробки. Як пише ЖЗЛ: «Фур’є каже, що в нинішніх торговців майже неможливо отримати натуральні продукти. У Парижі не можна дістати склянку натурального молока або нерозбавленої горілки, тістечка робляться не з натурального цукру (яким тоді вважався тростинний), а з бурякового… Торгівля веде рід людський до зубожіння і виродження. Молочні продукти, масло, вино, горілка, цукор, кава, борошно — все фальсифікується. Навіть у селі замість натуральних продуктів вам подадуть за ваші гроші повільнодіючі отрути». 

На початку 1806 року Фур’є закінчив ще один розділ своєї книги, присвячений критиці існуючого суспільства «цивілізованих». Незрозуміло, з іронією чи ні (радше так, але це не точно), та Фур’є порівнює дикунів із тваринами і констатує, що лише 1/8 частина планети заселена «цивілізованими» людьми. Але навіть у цивілізації виходить так, що 2/3 суспільства — паразити, які живуть за рахунок праці 1/3 населення. Тепер Фур’є виводить 12 видів паразитів, поділяючи їх на 3 групи:

• Домашні паразити: жінки, діти й прислуга.
• Соціальні паразити: армії, агенти зі збору податків, фабриканти, комерсанти й купці, агенти транспорту.
• Побічні паразити: ті, що гуляють за законом, софісти, ледарі, відщепенці.

І ні, у першій групі це не просто констатація факту. Фур’є саме обурюється, що дітей не використовують у промисловості та на фермах. Він хоче застосування дитячої та жіночої праці. Хоча він був фанатом армії й до кінця життя любив військову естетику, саму армію він вважає (цілком слушно) наймарнотратнішим витрачанням ресурсів і суцільним мінусом для суспільного балансу. У критиці армії та податків Фур’є співає в унісон із лібералами-фритредерами свого часу. Фур’є взагалі схильний викинути на смітник увесь бюрократичний апарат, який живе з податків реальних трудівників. Скасовуючи всю непроїзводну працю, до якої можна дотягнутися, Фур’є мислить буквально як Оуен (той самий Сен-Сімон, до речі, цілком допускав бюрократію на зарплаті держави). Окремо його дуже дратують «ті, що гуляють за законом». Це ті, хто використовують усілякі свята для вихідних (!), фу, ухиляються від праці. Жодних свят бути не повинно, працюйте. А ще гірше — «якщо повз проходить кішка або людина і якщо господар відвернеться, то вони спираються на лопати й витріщаються без зазріння совісті, зводячи таким чином робочий тиждень до чотирьох днів». Очевидно, робочий тиждень має бути 7 днів на тиждень 24 години на добу, в ідеалі, і лише фундаментальні причини природного характеру можуть виправдати наш гріховний сон і перерви на їжу.

Говоря про ефективність економіки, Фур’є рішуче проти децентралізації, за максимальну концентрацію й укрупнення виробництв, зокрема в землеробстві (привіт, колгоспи й великі ферми). Децентралізація породжує хаос і безлад, а централізація дає змогу легше маніпулювати всім із центру та зосереджувати більше ресурсів для подальшого цільового застосування. Велике господарство = більше коштів = легше купити дороге обладнання тощо = прогрес. Але те, як централізація відбувається в промисловості за капіталізму, — це теж зло, яке констатується емпіричним спостереженням зростання пролетаріату й буржуазії, що також створює новий феодалізм, ще гірший за старий, комерційний феодалізм. Та найвопіючішим явищем цивілізації Фур’є називає суперечність між інтересами особистості й колективу. Або навіть між інтересами різних професій, груп, класів. У принципі будь-яке дроблення «цілого» — це шкода для цілого. Додаймо сюди його критику децентралізації підприємств, і маємо послідовного прихильника «філософії цілого». 

Після констатації того, що всілякі цивілізації сяють лише кілька століть і завершуються крахом, він ставить хрест на будь-якій цивілізації й пропонує замінити її утопією. Але тут знову виявляються дивацтва, і «епікурейська лінія», що була в ньому від самого початку, знову пробивається назовні. Замість раціонального плану він раптом глузує з людської передбачливості й вважає, що природа завжди буде розумнішою, і вона «уміє породжувати революції з тих самих заходів, які ми вживаємо для забезпечення спокою» (емодзі Гегеля). Тож якщо й будувати утопію, то суворо згідно з природою. Окремо Фур’є нападає на державу (і це прихильник централізації!), він вважає державу знаряддям класової боротьби, апаратом насильства вищих класів над нижчими, і каже, що уряди перебувають у залежності від торговців. Виявляється, він же, на думку Енгельса, був відкривачем того, що (словами Енгельса): «суперечність між суспільним виробництвом і капіталістичним привласненням відтворюється як протилежність між організацією виробництва на окремих фабриках і анархією виробництва в усьому суспільстві». Хоча це не зовсім те, що згодом розроблять марксисти, а радше ниття про те, що окремі фабрики влаштовані навіть розумніше, ніж ціла держава.

Діалектичний стрибок

У типовому соціалістичному дусі він критикує гасло «Свобода, рівність, братерство», як свободу для буржуазії від аристократії та для грабунку робітників. Рівність юридичну, а не матеріальну тощо. І у своїй критиці він раптом виступає як руссоїст і заявляє, що дикунам жити ну просто незрівнянно краще, ніж робітникам у «цивілізації», і в дикунів гасло ВФБ майже повністю реалізоване. Він же висуває й модне 1848 року гасло Луї Блана про «право на працю», задовго до того, як воно стане мейнстримом. Він виступає проти політики поступових реформ: щоб виправити вади суспільства, потрібно пройнятися відразою до ладу Цивілізації, а не виправляти його. Загалом він навіть підтримує революцію і регулярно виправдовуватиме ВФБ, хоча й додаючи засудження конкретно методів Робесп’єра. Через те, як Фур’є трактує революційний «стрибок» між формаціями, я наведу цю частину ЖЗЛ окремо.

Фур’є був свідком революції. У її бурхливі роки, як ми пам’ятаємо, він перебував у центрі подій: у Руані, Марселі, Ліоні. Загострена боротьба подеколи приводила його в жах. Дослідники життя і творчості Фур’є дають найсуперечливіші оцінки його ставленню до революції. Упродовж усього свого життя Фур’є й сам не раз повертатиметься до подій французької революції, даватиме їм ту чи іншу оцінку. В неопублікованих записках, що належать ще до 1803 року, він зазначав, що будь-який соціальний рух приводить суспільство до такого стану, коли воно здатне породити зародок іншого. І щойно в цьому процесі варварство стане витонченим і буде доведене до найвищого ступеня, настане вибух і «суспільство охопить загальне обурення проти торгашеських змов і огидних наук, що їх заохочують». У цих записках він характеризує французьку революцію як великий визвольний рух пригнобленого народу, що відкрив величезні можливості розвитку історії, можливості переходу до вищого суспільного порядку. Але політичні діячі епохи цього не зрозуміли й реалізувати можливості революції не змогли. Він засуджує кривавий терор і особисто Робесп’єра, як головного його провідника, вважаючи, що цей шлях приніс народові ще більше пригноблення.

«Рід людський підходив до свого визволення, лад Цивілізації, варварства й дикості зник би назавжди, якби французи у своєму нападі на забобони не зробили винятку для шлюбу. Як це Конвент, що топтав ногами саме божество, розм’як перед забобоном подружжя? Це був останній окоп ладу Цивілізації; у ньому він утримався, щоб невдовзі перейти в наступ і знову вступити у всі свої володіння. Однак який очищувальний крах мав би статися на всій земній кулі, якби не політична боязкість Конвенту. Можна сказати, що він сів на мілину на виду порту. Розм’якнувши перед обличчям шлюбу, він упустив величезну славу і натомість упав до великого сорому, він зазнав долі боязких прислужників, як і його вождь Робесп’єр, який через мить боягузтва втратив трон і потрапив лише на ешафот».

[…]

Фур’є вважав, що революція як наслідок назрілих у країні суперечностей за вмілого й сміливого керівництва могла не лише покінчити з пережитками феодалізму, а й піти далі — шляхом стрибка до ладу асоціації. І хоча революція не привела до перемоги народу, вона не минула марно. За його словами, порядок «цивілізованих» дедалі більше розхитується; вулкан, відкритий 1789 року філософією, перебуває лише на першому своєму виверженні, інші неодмінно послідують. Війна бідного проти багатого відновиться. У 1810 році в нарисі «Про союзний склад товарів, або про скасування торгівлі» Фур’є знову повторює, що Франція прийшла до революції не через пропаганду філософів, а внаслідок розладу господарського життя й нездатності уряду подолати його. «Скрізь, де ці зародки смути поєднуються, ми бачимо, як вибухає революція, в якій інтрига прикривається личиною поглядів (сьогоднішнього) дня, пускають у хід важелі, що користуються довірою», тож усяка революція зумовлена причинами, а «всяке вчення цілком невинне в революціях, яким воно служить як важіль».

Після Фур’є залишився великий зошит із символічною назвою «Вільний», у якому 1807 року він записав своєрідний твір під назвою «Помилка Розуму, доведена сміховинними положеннями невизначених наук». Це знову його міркування з приводу Французької революції. І тут, і надалі у своїх творах Фур’є не раз повторюватиме думку про історичну виправданість і велич Французької революції, про можливість виходу зі строю Цивілізації шляхом «стрибка». Він погоджується з тим, що шлях переходу до ладу Гармонії не виключає й насильства. Однак, попри свої висловлювання про можливість застосування «засобів примусу», він усе ж стоїть на позиції заперечення революційного насильства як знаряддя соціального прогресу.

(с) Ю. Василькова — «Фур’є».

Та хай навіть так, це все не так уже й погано, якщо дивитися з точки зору сучасного комуніста або соціаліста. Цілком адекватна людина, можна подумати. Але вже скоро він підсумує всі свої ідеї в першій серйозній книжці й шокує (у поганому сенсі) все людство. 

Теорія чотирьох рухів і всезагальних доль

По 4 роки праці, у віці 36 років, у Фур’є з’явився перший великий твір із пафосною назвою «Теорія чотирьох рухів і всезагальних доль» (1808), що поклав початок усьому його суспільно-економічному вченню. У назві книжки — суть її змісту: у чотирьох рухах, на думку Фур’є, міститься основа світобудови. Автор запально пояснює, що відкриття ним нової теорії чотирьох рухів є тим єдиним дослідженням, «яке мав би мати на увазі розум людини». Його відкриття важливіше за всі наукові праці, зроблені дотепер, і лише «одна суперечка віднині має займати людей періоду Цивілізації: це суперечка з метою з’ясувати, чи справді я відкрив теорію чотирьох рухів». І в разі підтвердження цього французам слід готуватися «до раптового переходу від соціального хаосу до всесвітньої Гармонії». У повідомленні про своє «відкриття» Фур’є в тоні нового пророка каже, що воно далося йому внаслідок відсутності упередженості: «І найзвичайнісінький міг би зробити те, що зробив я, якби не мав забобонів». Головні дві галузі наукового дослідження, про які забули «цивілізовані», — це дослідження про землеробську асоціацію і про тяжіння за пристрастями. Так, усе вірно, кооперативи (асоціації) Фур’є теж передбачають землеробську працю як фундаментальну основу соціалізму. Він наводить статистичні викладки, взяті з власної уяви, і показує, як отримати економію від 90 до 99% у більшості сфер діяльності. Наприклад, якщо призначити одну молочницю, яка відправлятиме молоко до міста, замість того, щоб 100 молочниць з одного села витрачали свій час синхронно (цікаве, звісно, село, де стільки самих лише молочниць), і т. д. Замість 300 кухонь тепер буде 5 великих, з економією завдяки ефекту масштабу і т. д. (до речі, такі заходи є і в Оуена). Щоправда, Фур’є пропонує, крім сільських асоціацій, також і міські/промислові; і виходить, що тут ще не «подолано» поділ міста й села, але пріоритет Фур’є віддає сільським асоціаціям.

Окрім банальних асоціацій, які вже пропонували всі, кому тільки не лінь, головним відкриттям Фур’є був «закон всесвітнього тяжіння». На думку Фур’є, увесь світ підпорядкований законам аналогії. Світ створений Богом із матерії за допомогою математики як доцільний механізм, і світ також підпорядковується законам математики. Фур’є розглядає всесвіт як подобу Бога, а людину — як подобу всесвіту. Між цими трьома частинами існує аналогія. Існуючий світ — єдність, що підпорядковується всезагальним закономірностям, і ця єдність можлива завдяки принципові руху. Фур’є нараховує 4 види руху: матеріальний, органічний, тваринний і соціальний. Перший — це механістичний атомізм, який не може пояснити появу якостей у складних предметах (пор. Енгельс, Арістотель тощо), другий саме все це пояснює, тому він виокремлюється і стає вищим. Ну а далі зрозуміло: тварини складніші за просту органіку, а людина — вінець усього. Сам Фур’є на дрібниці не розмінюється, тож займатиметься лише соціальним рухом. Але тут варто зазначити, що логіка поділу «наук» за ієрархією, і навіть сам поділ уже майже повністю передбачає те, що зроблять із класифікацією наук Сен-Сімон і Конт. Далі вмикається аналогія. Якщо Ньютон відкрив тяжіння для матерії та Всесвіту, то, значить, воно має діяти і для людини. Люди притягуються, а отже, прагнуть до єдності й колективності. Це пояснює неминучість і слушність соціалізму. Фур’є наділяє людину трьома началами: активним (пристрасті), пасивним (тіло) і регулювальним (розум). І в основу всього він покладає пристрасті, які виявляються навіть важливішими за розум. Далі Фур’є розвиває послідовну логіку гедонізму, що максимально нагадує Гельвеція. 

«Сучасна мораль учить людину бути ворогом самій собі, боротися зі своїми пристрастями, придушувати їх, душити, ніби Бог не зумів розумно організувати наші душі, наші пристрасті. Ученим не дано збагнути силу природних імпульсів, їхню роль і значення в суспільному механізмі».

Класифікаціям пристрастей Фур’є присвятив цілий розділ — «Дерево пристрастей і його розгалуження». І знову тут таблиця з переліком якнайбільшої кількості підрозділів. Він виокремлює тринадцять пристрастей і ділить їх на три групи (майже так само, як було з «паразитами»). Перша група — люксизм. До неї входять матеріальні пристрасті, пов’язані з п’ятьма органами чуття. Тобто це буквально класичний сенсуалізм. Фур’є визнає його важливість і фундаментальність, але для задоволення люксизму потрібна розкіш внутрішня (здоров’я) і зовнішня (багатство), тому люксизмом він називає прагнення до розкоші, і це не найкраща група пристрастей. Друга група — групізм. Інакше кажучи, прагнення до формування груп (передусім сім’ї та друзів). Сюди входять чотири пристрасті: дружба, любов, сімейне почуття і честолюбство. Вони виводять нас з індивідуалістичного егоїзму, але в сучасному суспільстві сильно спотворені. Третя група — серизм. Це головне джерело соціальної Гармонії, прагнення до утворення «серій». Сюди входять пристрасть до змагання, до змін, до інтриги і пристрасть, що збуджує творчий екстаз. Загалом, набір почуттів, властивий добі «романтизму». Через ці пристрасті підтримуватимуться конкуренція і жага стати кращим за інших, і цей цілком ринковий механізм є головним козирем Фур’є та ключем до прогресу й гармонії. Само собою, він це розумів, і тому в нього це радше постає як «стахановщина» на всіх рівнях, а не як конкуренція в умовах ринку, але, тим не менш.

Кожна людина має всі пристрасті, але в різних пропорціях і з різною «основною» пристрастю. Комбінація пристрастей дає «характер», і Фур’є створює послідовний ряд характерів із 810 різновидами 📈. Соціоніка й поруч не лежала. А поверх характерів іще йдуть темпераменти, що робить кількість комбінацій набагато більшою. Але попри весь цей початок, який був радше за здоров’я, Фур’є завершує за упокій. Бо його людина майбутнього узгоджує особисті інтереси з суспільними, і тому його люди майбутнього позбавлені егоїзму, вони — сама доброчесність, їхнє покликання — робити добро. Коротше кажучи, на вході маємо здорову людину з повнотою життя, а на виході — звичайного комуністичного боввана з піонерською краваткою та звичаями аристократа-стоїка. 

Історична концепція Фур’є — це концепція стадіальності та прогресу (як і в Конта, як і в Сен-Сімона або Маркса), дикість-варварство-цивілізація, які пов’язані з концепцією старіння людини (молодість-зрілість-старість), за тим самим законом аналогії космосу й окремої людини, який Фур’є запровадив від самого початку. Старіє людина, старіє й людство загалом, старіють навіть планети. І всі вони помирають. Цикл існування людства триває близько 80 тис. років і ділиться на 32 періоди та 4 фази. Спершу настає (1) час дисгармонії, коли людство набирається сил, і там минають перші 7 періодів. Фаза дитинства людства, в якій ми й перебуваємо, — у самому її кінці. Вона триває 5 тисяч років (очевидно, стільки років і людству). Потім настає (2) час Гармонії, наступні 18 періодів, які поділяються на дві фази: (2,1) фаза змужніння в 35 тисяч років і (2,2) фаза занепаду в 35 тисяч років. Після цього знову настає (3) час дисгармонії, або старості, теж періодом у 5 тис. років, як і «дитинство» людства. Згодом Фур’є уточнить і розпише перший період, зробивши всю схему значно простішою, а заодно й конкретнішою. Нарешті ми побачимо класичну «тріаду» дикість-варварство-цивілізація, тільки оновлену (і з тріадами в тріаді), тож його таблиця матиме такий вигляд:

1. Періоди, що передують індустрії
— Хаотичний, без людини (0)
— Первісний (1)
— Дикість, або інертність (2)
2. Промисловість, роздроблена, відштовхувальна
— Патріархат, дрібна індустрія (3)
— Варварство, середня індустрія (4)
— Цивілізація, велика індустрія (5)
3. Індустрія суспільна, притягальна
— Гарантизм, напівасоціації (6)
— Соціантизм, проста асоціація (7)
— Гармонізм, складна асоціація (8)

І що робить Фур’є особливо цінним — перехід цією драбиною прогресу він пов’язує з матеріальним виробництвом (виробничими відносинами), і зокрема з розвитком знарядь праці (продуктивних сил). Але головне, що він куди послідовніше, ніж навіть Маркс, зводить прогрес до цих чинників. Нові епохи відкриваються в міру зростання достатку, а для цього потрібні нові технології + грамотна організація праці. Фур’є каже, що «організація виробничого механізму — стрижень людського суспільства», що «перетворення виробництва — неодмінний шлях до всякого благотворного перетворення іншого роду». Прогрес, за його словами, «прокладав собі шлях у ледь помітних змінах знарядь виробництва». Фур’є вважає, що «чистих» типів його формацій не буває, що вони нашаровуються одна на одну й співіснують; наприклад, у Китаї та Росії змішані форми патріархату, варварства й цивілізації. Але попри певну логіку прогресу, перехід до наступного етапу без втручання людини може затягнутися. Тому потрібно прискорити цей процес за допомогою розумного спрямування, причому це може не лише прискорити, а й сповільнити перехід до наступного етапу розвитку, а то й узагалі перестрибувати через формації. Загалом, поки що він просто підсилив те, що вже казав раніше, зробив для своїх суспільно-політичних поглядів міцніший фундамент. Але найголовніше чекає на нас далі.

Північний вінець і океани лимонаду

Коли Фур’є малює утопію майбутнього, у нього дуже багато місця посідають питання екології та функціонування екосистеми (чим він украй нагадує Гумбольдта). Він звертає увагу на те, як змінюється поширення рослин і як це впливає на температуру країн, чистоту повітря тощо, тож у розумно влаштованій Гармонії клімат регулюватимуть на розумних принципах. Щоправда, однією з мір цього розумного регулювання було створення якогось «Північного вінця», якоїсь обігрівальної установки на кшталт корони, яка має розтопити льодовики й зробити північні широти придатними для землеробства. Він наперед планує, що температура Землі в середньому підвищиться на 5-12 градусів, і в Санкт-Петербурзі має бути температура Неаполя… Коротше, його взагалі не хвилювало глобальне потепління і можливість жити в спеку, і вже тим паче те, що буде на екваторіальних широтах, і як це відгукнеться тому ж півночі. Він навіть певен, що для екватора вигадають свій холодильник, і тому там навіть буде легше, ніж тепер. Головне, щоб у нього вдома можна було збирати по два врожаї на рік, а у Варшаві росли апельсинові гаї (бо Фур’є любить цитрусові; а якщо ви не любите цитрусові, то взагалі хто вас питає?). Але найепічніше в тому, що якимось чином «Північний вінець» змінить властивості води в морях. Вода набуде смаку лимонаду, і чи то сам вінець очистить її від солоних і кислих частинок та зробить прісною, чи то це вже треба буде робити додатковими ручними пристроями, але морякам більше не потрібно буде запасатися водою.

Навколо нас буде безкінечний лимонад 🍋🥤

До речі, Фур’є також планував прокопати Суецький і Панамський канали, точно так само, як Сен-Сімон. Але про останнього це часто згадують як важливу частину його ідей, а у випадку з Фур’є чомусь ні. Та це справді дрібниця, бо є речі куди важливіші за якийсь там канал, і навіть важливіші за лимонадний океан! Не менш фантастичним було його вчення про загробне життя, у якому головну роль відіграє переселення душ не лише людей, а й планет і сонць — у простому всесвіті, подвійному всесвіті, потрійному тощо, причому планети бувають чоловічого й жіночого роду, піддаються хворобам і так далі. І після смерті ми неодмінно переміщуватимемося на планети дедалі кращі за попередні, аж поки не зазнаємо всієї повноти всіх можливих піднесених насолод і не прокачаємо всі 810 властивостей душі. За ладу Гармонії спершу населення планети значно зросте, але в міру розвитку духовних і фізичних здібностей жінок їхня плодючість зменшиться і зростання населення припиниться (!!). Відбудеться також удосконалення людських органів. Наприклад, ми навчимося користуватися пальцями ніг так само, як нині користуємося пальцями рук, а через 12 поколінь зможемо навіть жити у воді, як амфібії. Але хоча він правильно передбачив майбутній аргумент проти Мальтуса, він усе ж не виступає проти ідей останнього, а навіть докоряє економістам, що вони не подумали про верхню межу населення, і що, зокрема, через це нерозумне планування у світі панує бідність (див. Апологія Мальтуса).

Теорія любові, весталки та промислові армії

Як уже говорилося, ця велика книга називалася «Теорія чотирьох рухів і всезагальних доль» і вийшла 1808 року. Фур’є зумів надрукувати її в друкарні та розіслати по крамницях Парижа, Мілана, Женеви, Амстердама й Брюсселя. Окремий примірник книги він надіслав мадам де Сталь (одній із неформальних лідерок інтелектуалів із ліберальними поглядами). Особливі надії Фур’є покладає на Наполеона, до якого звертається в книзі, називаючи його Геркулесом. І Фур’є явно дуже оптимістичний, коли каже, що: «Уже з нинішнього 1808 року можна взятися за реорганізацію земної кулі; якби якийсь принц погодився надати один кантон для досліду й дав одну зі своїх армій, що перебуває в бездіяльності завдяки мирові, який панує на материку, якби він надав 20 тисяч осіб для підготовчих робіт у дослідному кантоні, можна, пересадивши дерева разом із рідним для них ґрунтом, як це практикується в Парижі, і обмежившись цегляними спорудами, настільки прискорити справу, що до кінця весни 1808 року вже запрацює перша фаланга прогресивних серій». Але, що цілком очікувано, книга не продавалася, а якщо Фур’є й отримував бодай якісь відповіді, то вже точно не від де Сталь чи Наполеона, і ці відповіді були критичними до неможливості. Особливо всі висміювали його «Північний вінець». В очах публіки (та й насправді, зрештою, теж) Фур’є виявився міським божевільним. 

У 1809 році він їде до Швейцарії у справах фірми, яка через «Континентальну блокаду» опинилася в тяжкому становищі. Купецький стан відчув кризу (зрештою, Фур’є мав би бути задоволений), саме щоб узятися за заборонену в Імперії контрабанду, під загрозою смертної кари. Але, схоже, це йому не допомагає. У 1811 році Фур’є змінює роботу: тепер він експерт із приймання сукна на військові склади в Ліоні. Нові завоювання Наполеона викликали піднесення й частково перекрили вади «блокади», але все ж довелося піти на поступки й запровадити менш жорсткі обмеження торгівлі; до того ж у 1811-12 роках країну охопив тяжкий голод, і ситуація стала гіршою нікуди. На початку 1812 року померла мати Фур’є, і хоча в родині всі вважали його виродком і божевільним, мати переймалася його майбутнім і залишила йому спадок — довічну ренту в 900 франків, яку мали виплачувати його сестри. А він саме запланував розвиток своєї першої книги й уже анонсував її в газеті (правда, напише аж за 10 років). А коли Наполеон програв війну в Росії, Фур’є, який так не любив Робесп’єра, був дуже засмучений поразкою імператора, бо вірив, що ця видатна людина — найкращий кандидат для реалізації його Гармонії. Щоправда, Наполеон виявився справді вигідним для Фур’є, хоч і ненадовго. Після «100 днів», коли Наполеон повернувся із заслання, завдяки заступництву свого далекого родича, математика Фур’є, якого Наполеон призначив префектом області, Шарль Фур’є отримав посаду завідувача статистичного бюро. Укупі з успадкованим майном це принесло Фур’є тимчасове процвітання. До того ж на новій роботі він міг краще ознайомитися з реальним станом економіки Франції й зрозуміти той лад, який він критикує.

Відтоді, як 1815 року Фур’є став на ноги, він активно взявся за продовження своєї справи й почав робити головний наголос на теорії кохання в майбутньому суспільстві Гармонії. Дивовижно, що тема кохання вважається фундаментальною однаково і в Конта та Сен-Сімона, і у Фур’є та Фейєрбаха. Вона, здається, навіть фігурує в Оуена, хоч уже не настільки значуща. Але, на відміну від усіх попередніх авторів (хіба що Анфантена, та й то куди серйозніше, ніж він), Фур’є, як не дивно, є прихильником вільного кохання, противником самого інституту шлюбу й моногамії. Він навіть вважає, що шлюб вигадали моралісти, аби робити людей покірнішими й нещаснішими. Він так наполягає на цій темі, що може здатися, ніби Фур’є — «попаданeць» із майбутнього. У нього цілком допускаються гомосексуальність і лесбійство. Причому Маркс у «Святому сімействі» підкреслив, що Фур’є дав майстерну критику буржуазного шлюбу, тобто загалом схвалив ці радикальні позиції. Сам Фур’є так і не вступив у шлюб, принципово вважаючи, що цим він обмежить потенційну дружину. Виявляється, що він і досі сперечається з правом жінок писати літературу, але не тому, що він сексист, а тому, що він узагалі всю науку й літературу, написані дотепер, вважає сміттям. Замість того, щоб множити цю макулатуру, Фур’є пропонує жінкам очолити політичну боротьбу проти цивілізації, від якої жінки страждають найбільше з-поміж усіх. Він пропонує жінкам стати Спартаками в політиці, спрямувати всю енергію на боротьбу за визволення з рабства. Наскільки феміністичного напору в класичній літературі я, якщо чесно, давно не бачив. Тепер зрозуміло, чому він нарікає на те, що нині жінка — «паразит» і не працює. Жіноча праця — це, зокрема, шлях до свободи й рівності (правда, все одно неясно, навіщо так боротися за дитячу працю..). У майбутньому жінки не лише працюватимуть нарівні, а часом і краще за чоловіків, а й займатимуться науками та мистецтвами, адже до цих речей жінка здатна не менше, ніж чоловік (правда, Фур’є все ж допускає, що жінкам ближче мистецтво, ніж науки).

Але коли доходить до кохання в майбутній утопії, починається рідкісний крінж. Спробую скоротити до самої суті. Отже, люди різні: дехто сором’язливий, дехто ні. Після досягнення статевої зрілості, залежно від характеру, можна буде обирати дві когорти: весталат (корпорація стриманості) і дамуазелат (корпорація вільного кохання). І виходить, що де-факто перші в усьому кращі за других… перших суспільство заохочує, а других принижує. Та й саме кохання реалізується дивно. Секс відбувається за розкладом і на очах усього суспільства. Друга корпорація чомусь має бути схильною до усамітнення, і за це їх вважатимуть не лише розпусниками, а ще й підозрілими зрадниками. Зрозуміло, що усамітнюватися не можна: це означає, що ти щось приховуєш від товаришів. Буде якийсь «палац кохання», що завідуватиме «любовною політикою». Весталки (тобто дівиці) будуть найкращими з людей, хранительками всіх чеснот і найжаданішими дружинами. Їм молитимуться як святим, у окремих випадках їх шануватимуть як богинь, і вони навіть можуть дослужитися до правління 1/3 планети, а то й усією планетою! Таке ось Фур’єве благоговіння перед хранительками цноти. Загалом, як це не парадоксально, але в утопії Фур’є пропагує звичайну патріархальну мораль. Отже, дівиці-весталки — це суперзірки суспільства майбутнього, подібні до корейських айдолів, за якими хвостиком бігають натовпи фанатів і виконують накази. Тому весталки (і вестали, але їх згадують рідше) керуватимуть арміями. До речі, про це. Армії у Фур’є — це армії творення (такий самий концепт ми бачили в Оуена; знову чомусь потрібні саме армії у формі армії). Замість того, щоб убивати, вони будують і створюють нове. 

«На чолі індустріальних армій стоятиме обрана молодь. Тут вестали й весталки переживатимуть своє перше кохання. Щодня по закінченні робіт індустріальні армії влаштовують свята, блиск яких буде тим сильнішим, що в них бере участь обрана молодь, визначна красою й талантом […] Так, за допомогою одного важеля кохання можна зібрати 120 мільйонів легіонерів обох статей».

Армії різних країн, об’єднавшись для найграндіозніших робіт, завоюють пустелю Сахару й осушать болота. Вони збудують мости, вкриють родючим ґрунтом скелясті гори, прокладуть канали тощо. І все завдяки тому, що дівиці-попзірки тягнутимуть за собою армію послідовників. Ідею про творчі армії ми ще побачимо пізніше в комуніста Т. Дезамі, але цікаво, що відгомони таких ідей можна знайти навіть у «Маніфесті Комуністичної партії», де, висуваючи 10 пунктів реформ, які насамперед здійснять комуністи при владі, під номером 8 пропонувалося: «Однакова обов’язковість праці для всіх, заснування промислових армій, особливо для землеробства». Тепер нарешті стало зрозуміліше, що мається на увазі. Але, можливо, ще повніше це стане ясно після прочитання Дезамі.

Книгу про жінок і питання кохання, яка мала б називатися «Новий світ кохання», Фур’є по суті завершив ще 1813 року, але так і не опублікував за життя. Та й найближчі учні приховували цю працю від публіки, щоб не зашкодити репутації вчителя й собі самим. Тієї ж пори Фур’є почав і продовжив писати «Трактат про домашню та землеробську асоціацію». Опинившись після падіння Наполеона в тяжкій ситуації (адже він був пов’язаний із цим режимом), на початку періоду Реставрації (1816) Фур’є переховувався в селі неподалік швейцарського кордону, де жили його небожі та молодша сестра. Щоправда, з родичами він швидко посварився й далі жив у цьому ж регіоні, але вже сам. У селі Фур’є постійно вивчає, чим займаються селяни, розпитує про найдрібніші деталі, але сільська романтика не затулила в його очах убогість життя на селі й труднощі праці на землі. Проте Фур’є переконаний, що все-таки можна створити ідеальне село, якщо об’єднати всі господарства в один великий колгосп і належно розподілити в ньому ролі. І головне — жодних лопат. У комуні Фур’є, скинувши грошеня в спільну скарбницю, можна зібрати досить великі суми, щоб купувати найновіші машини й поступово цілком механізувати сільське господарство. А картини майбутнього достатку у Фур’є крутяться довкола одного з його улюблених дитячих занять — поїдання смачної їжі. Причому, що найсмішніше й цілком типове для утопіста, він навіть наперед знає, що люди любитимуть їсти в майбутньому і які саме страви готуватимуть. Дотошність утопії до деталей. Гурманство навіть стане джерелом мудрості й просвітництва та головною рушійною силою рівноваги пристрастей і прагнення до прогресу.

Від теорії до практики. Фаланстери

Попри провал «Теорії чотирьох рухів», книга не залишилася без уваги. 1814 року її прочитав регіональний глухий чиновник на ім’я Жюст Мюїрон і дуже надихнувся. Але оскільки автор не залишив про себе жодної інформації, окрім підпису «Шарль із Ліона», то на пошуки автора в нього пішло цілих два роки. Мюїрон пише Фур’є захопленого листа, і зав’язується листування. Нарешті — публічне визнання праць Фур’є, хай і маленьке. Він ділиться зі своїм фанатом планами на наступну книгу, в різних листах повідомляє про свої успіхи або проблеми в роботі над новою книгою. Водночас видавати її по розділах, як радить йому новий товариш, Фур’є не хоче: він збирається випустити свій трактат одразу цілком, щоб посилити удар, адже «якщо полки посилають у бій один за одним, то вони не досягають перемоги». У листі з Белле від 16 лютого 1817 року Фур’є вже сперечається:

«Ви говорите мені про способи примирити мою теорію з теоріями різних сект, не компрометуючи їхньої доктрини. Усі ці суперечки неістотні. Відкиньте форму й подивіться на результати. Чого досягла їхня наука за 3 тисячі років? Бідність, шахрайство, придушення й різанина. Отже, якщо я примирюся з цією доктриною, я дам ті самі результати. Із цього не вийде нічого…».

1818 року Мюїрон приїхав до Фур’є в село, і вони провели разом кілька місяців у постійних бесідах і суперечках. Унаслідок цього Мюїрон остаточно стає учнем Фур’є, першим відкритим «фур’єристом». Він допомагає Фур’є свіжими ідеями й підштовхує писати швидше, до того ж обіцяє допомогти з виданням нової книги. 1820 року Фур’є вже сам їде до Безансона до свого учня, щоб обговорити питання видання рукопису. Там він знаходить уже ціле фур’єристське коло й знайомиться з другою великою постаттю руху — Кларисою Вігурьо, яка стане однією з найважливіших активісток-популяризаторок руху, і в домі якої з фур’єризмом познайомиться Віктор Консидеран (а згодом ще й одружиться з дочкою Вігурьо). До речі, «Маніфест демократії» Консидерана ми навіть перекладали російською для цього сайту. Переїхавши до Парижа, Консидеран вступив до знаменитої Політехнічної школи (центру сенсимонізму) й часто зустрічався з Фур’є, після чого, переїхавши до Меца, Консидеран продовжував із ним листуватися. Усе своє життя Консидеран був фур’єристом і продовжував спроби просувати це вчення навіть після поразки революції 1848 року, коли всі інші утопічні школи зникли. Окрім цих зіркових фур’єристів, з’явилися й менш медійні, але значно вагоміші у фінансовому плані послідовники, зокрема багатий меценат Греа з Ретольє. Тож 1820-ті роки можна вважати часом інституціоналізації фур’єризму. До цього моменту праці Фур’є ще не мали жодного значення для соціалізму як руху (на відміну від Оуена і Сен-Сімона), а тепер він починає з’являтися в публічному просторі.

Клариса на англ. Вікіпедії.
Мюїрон на франц. Вікіпедії.
Консидеран на російській Вікіпедії.

Вікі про Мюїрона дуже показова. Людина прийшла до Фур’є в контексті містицизму та спіритуалістичного сектантства. Буквально: «Повернувшись до Безансона після падіння Імперії 1814 року, він, окрім канцелярської роботи, присвятив себе читанню творів Сенанкура, Фабра д’Оліве, навіть містиків, Сведенборга і Сен-Мартена. У такому стані він перебував, коли до його рук потрапив примірник «Теорії чотирьох рухів і всезагальних доль». Ця дивна книга відкрила для нього цілком нові обрії».

Повернімося до Фур’є. Після того як він здобув групу учнів і за їхньої допомоги, видає нову велику книгу — «Трактат про домашню та землеробську асоціацію» (1822). Тут уже менше фантазій про океани з лимонаду і більше доказів переваг кооперативної економіки. Власне, саме тут уперше докладно формулюється ідея «фаланги» (так, так, черговий термін із військової історії з присмаком Спарти) і «фаланстерів», чим Фур’є й уславився на віки. Тут також формулюється історична концепція — спрощена версія тієї складної тричленної формаційної теорії, що була в попередніх працях. Тепер він зосереджується лише на строї Цивілізації та строї Гармонії, і методах переходу від одного до другого, тож основну увагу приділено двом перехідним періодам, так званим «гарантизму» і «соціантизму». А до своїх «чотирьох рухів» він додає п’ятий, який поєднує електрику, магнетизм і запахи. Отже, людство групується у фаланги й воює з природою задля її перетворення; фаланги за розміром збігаються з рекомендаціями Оуена — 1500–1800 осіб. Коротко кажучи, чергова село. Фаланстер — це готель-палац строго симетричної форми в центрі поселення (приклад на фото нижче). Причому зразком послужили реальні готелі у Швейцарії, де Фур’є певний час зупинявся на відпочинок. Місцевість для будівництва має поєднувати доступ до річки, ліс і поля, але ще краще будувати поруч із уже існуючими містами, щоб новачкам було легше дістатися (це, очевидно, стосується перехідного етапу). Виходить, що вербування має йти з-поміж міських жителів, розчарованих у гамірному житті й охочих утекти в анархічне еко-поселення. Це всім знайомий феномен навіть у XXI столітті. Для успіху перших фаланг потрібно підшукати місце в районі Лісабона або Неаполя, з теплим середземноморським кліматом, інакше високий ризик перших провалів відлякає послідовників. Але навіть у строї Гармонії міста все ще існуватимуть. Вони будуть центром об’єднання фаланг певного регіону, і гармонійці житимуть там переважно взимку, коли в селі нічого робити.

Саму будівлю фаланстера і всі сусідні з нею приміщення Фур’є розпланував аж до кількості сходинок на кожних сходах. Важливо зазначити, що в його утопії буде багато рослинності, навіть на самих будівлях, зокрема тропічних видів. Тобто це цілком свідоме поєднання урбанізму з екологією — такі модні останнім часом теми. З цікавих спартанських деталей: харчуватимуться всі, як і в Оуена та Сен-Сімона, за спільним столом, а за право їсти окремо доведеться доплачувати. Як і практично в усіх інших прикладах, спільна трапеза призведе до падіння цін на їжу, ще й одразу в кілька разів (чарівний ефект масштабу), але головне — це придушуватиме індивідуалізм. Ви можете помітити, що ззовні ці комуни й споруди нагадують монастирі та життя ченців далеко від міст. Але Фур’є цілком свідомо дав назву «фаланстер», поєднавши слова фаланга і монастир. Очевидно, що він орієнтувався не лише на Спарту, а й на чернече життя. І, забігаючи наперед, Фур’є теж, як і Оуен, створюючи типове село, вважав, що цим розв’язує конфлікт міста й села в синтезі найкращих сторін обох, а не просто ліквідовує місто. Насправді ж він міста ліквідовує, якщо не зважати на ті дивні декоративні міста, що залишаться для проведення зими, хоча й не зовсім ясно, навіщо.

Фалангою керуватиме обраний ареопаг. Це має бути рада шанованих людей, як у класичній давнині, яка виконуватиме дорадчу функцію. До неї можна й не дослухатися, хоча за задумом таких ексцесів і не буде — недарма ж ці люди шановані. Загалом Фур’є підрахував, що на планеті буде майже 3 мільйони фаланг, але не зовсім ясно, яке саме загальне населення світу при цьому береться за основу (навіть за 1 млрд. кожна фаланга була б надто малою навіть для Фур’є). Групи фаланг, як уже зазначалося, будуть об’єднані з центром у місті, а з усіх міст столицею світу буде Константинополь. Державних кордонів не буде, і постулюється світова республіка, яку сам він, утім, називає… Світовою монархією, що складається з окремих територіальних монархій. Тут будуть халіфи й великі князі, і багато чого іншого, а на самій вершині перебуватиме омнимарх, глава всієї планети.

Однак реальної влади всі ці посади не дають, тож, окрім них, він сміливо напхав у твір іще безліч інших титулів — заради самих титулів. Це нібито робиться з метою задовольнити людську потребу в честолюбстві. Та й варіативності, по суті, не буде навіть для створення видимості автономної влади. Чомусь усі 3 мільйони комун неодмінно запровадять уніфікацію медицини, типографського шрифту для набору, торговельних і фінансових операцій, усюди буде єдина міра ваги й всесвітня валюта, одна планетарна мова (заснована на аналогії з криками тварин) тощо. Отже, тут мимоволі мається на увазі якийсь плановий регулювальний орган планетарного масштабу, що стежитиме за цією уніфікацією. І хоча нації мають зникнути протягом століття, у процесі свого зникнення вони все одно чомусь допомагатимуть одна одній, і взагалі єдність людства Фур’є уявляв як розквіт і самобутність кожної нації, тобто він схилявся до типового інтернаціоналізму. І це теж, мабуть, не випадковий збіг. У лютому 1917 року Ленін у листі до Арманд напише: «Не можете дістати твори Фур’є й знайти для мене те, що він говорить про злиття національностей?».

Але що цікаво: як і Сен-Сімон, і навіть ще сильніше, Фур’є був противником рівності, посилаючись на природу, в якій жодної рівності немає. Люди будуть дуже різними, як ми вже говорили вище, і самих лише характерів буде понад 800. І само собою, хтось буде кращим, хтось гіршим у різних завданнях (але річ не тільки в цьому: Фур’є допускає також і майнову нерівність). Саме доводячи різноманітність до межі, народжується гармонія, ніби «з хаосу», що є своєрідною поетичною діалектикою. Чим більша нерівність, зокрема прірва між бідними й багатими, — тим краще. Таким чином буде забезпечено простір для заздрощів, інтриг і змов, що реалізує природну потребу людини в грі пристрастей… І бідні, і багаті добровільно ввійдуть до фаланги, бо вона об’єктивно добра й приваблива. Фабрикант тут зможе збільшити прибуток, а побачивши, як робітники насолоджуються правильно організованою працею, самі захочуть працювати разом із ними задля задоволення (задоволення від праці залишиться основою і для марксизму). І фабриканти, працюючи пліч-о-пліч із пролетарями, одразу захочуть зайнятися благодійністю та вкладати свої прибутки в соціальні програми фаланги. Але багатим Фур’є обіцяє окремий режим і легкі види робіт, які разюче збігаються з діяльністю земельної аристократії всіх віків (полювання, догляд за квітами й птахами, робота в бібліотеці тощо). Однією з мір зближення одвічно ворожих класів стане запровадження однакового виховання, а створення дитячих дружин буде головним засобом зближення класів. Багаті й бідні не зневажатимуть одне одного, бо найважчі й найвідразливіші види робіт великодушно візьмуть на себе саме дитячі дружини. Дітей на шахту, товариші! Збережуться навіть лакеї та прислуга, але за Гармонії це нібито вже зовсім не те, що за Цивілізації. Прикладів збереження всього старого з мистецтвом робити гармонійне поєднання — значно більше, але наводити їх усі ми не будемо. Головне було показати, як Фур’є парадоксально поєднує непоєднуване.

Пошуки Кандидата

Реформи комуністів усіх інших віків, на думку Фур’є, зазнавали краху саме тому, що для них «обиралися маси бідних людей, яких підпорядкували суворій монастирській дисципліні праці, згубній для вільної гри серій». Фур’є проти зрівнялівки і казарменого, спартанського комунізму (хоча сам черпає звідти мало не половину ідей та натхнення), він сподівається досягти успіху саме завдяки залученню до свого проєкту багатих людей. Він сподівається збудувати суспільство загального добробуту, а не рівності в бідності. Уся суть його Гармонії в тому, що він збирається знайти спосіб співіснування крайнощів без негативних ексцесів. Чим складніша й різноманітніша система, тим вона якісно перевершує всі простіші системи. Але навіть найбідніші люди у фаланзі будуть достатньо заможними, щоб не бідувати, і навіть матимуть змогу вкладати гроші під відсоток. Тобто це цілком дрібнобуржуазна утопія (навіть із тезою про те, що, зробивши всіх бідних власниками сотих часток акцій, їх буде залучено до власності й вони де-юре стануть співвласниками, як це аргументували соціал-демократи початку XX століття). Фур’є вважає, що оплачуватися мають «праця, капітал і талант», причому суворо за заслугами та величиною внеску. Загалом його система нічим не відрізняється від того, що й так існує, але нібито з тією різницею, що тепер організація самої праці буде розумною, а розподіл засобів — справедливішим. Очевидно, це тому, що гармонійці стежитимуть за встановленням справжньої гармонії.

Але повернімося до праці, що приносить задоволення. У системі Фур’є, завдяки ефекту масштабу й розумному плануванню, вивільниться достатньо часу, щоб праця кожної людини на певному робочому місці займала лише 2–3 години на день. Головно саме тому праця й приноситиме радість. Усім нібито відомо, що бджіл і бобрів 🦫ніхто не змушує працювати, але вони все одно трудяться, і праця дарує їм насолоду. Хоч це й шизофренічний приклад, але все ж звучить непогано, спершу… Та потім виявляється, що 2–3 години — це лише праця в одній «серії», тобто одного виду. Праця робить нас нещасними через монотонність і одноманітність. Але якщо ми по 2–3 години працюватимемо на різних роботах, то це буде весело, і тоді працювати можна весь день, окрім сну та обідніх перерв (прямо як у Оуена). Із 4-ї ранку до 9-ї вечора. А оскільки праця — головне джерело задоволення, то Фур’є, який так любить розписувати все до дрібниць, зовсім нехтує описом відпочинку, ніби натякаючи, що від такої кайфової праці відпочинок, по суті, і не потрібен. І Енгельс в «Анти-Дюрінгу» без жодних застережень приймає цю частину фур’єризму (а з пропозицією скасувати вихідні та відпустки в СРСР виступав улюблений усіма буриковцями Канарський). Щоправда, на відміну від Енгельса, сам Фур’є вважає, що фаланга має ґрунтуватися на сільськогосподарській праці.

«Потрібно пам’ятати, що промисловість — лише додаток, землеробство — основа».

Тут, звісно, треба визнати, що немає жодного опису праці лопатами, а землеробство Фур’є уявляє собі дуже райдужно, мало не на рівні полювання й збирання. Але для запуску великої системи Фур’є все одно потрібен був божественний первотолчок, тобто перший внесок великого капіталу, який має зробити певний «Кандидат». Щойно це диво здійсниться, Гармонія дуже швидко пошириться світом, і її ходу вже не зупинити. А перший вкладник отримає неймовірно величезний дохід у вигляді відсотків зі свого внеску, вирішального для всього людства. Наполеон, на якого раніше робилася ставка, тепер у Фур’є постає жалюгідним карликом із манією величі, і він звертається до інших лідерів планети. У новій книжці він нарахував 3000 кандидатів, кожен із яких міг би створити фалангу. Він докладно вивчив їхні статки, зазирнув у гаманець кожного й підрахував, хто і скільки йому винен.

«Маріальва витрачає у Відні 1817 року 1 млн флоринів на святкування весілля; тим часом 1/4 цієї суми досить для гарантованої позики на заснування Гармонії… Бурде витратив у Франції близько пів мільйона, розкидаючи гроші праворуч і ліворуч, щоб здобути сумнівне депутатське місце. Лобанов у Петербурзі будує палац, який обходиться йому в 16 млн франків. Він став би спадковим монархом земної кулі, якби позичив лише 1/32 частину цієї суми..».

Потім він усе-таки знизить планку й скаже, що є цілих 12 тисяч кандидатів лише у Франції, які за майновим цензом мають право голосу на виборах. Він зробить наголос на модних ліберальних діячах і скаже, що в Англії засновником Гармонії міг би стати вже покійний Байрон, який до того ж міг би стати проповідником нового ладу, маючи талант до поезії й зневажаючи лад Цивілізації. Щоправда, у Франції аналогічно він робить ставку на Шатобріана, попри те, що політичні погляди Байрона і Шатобріана були протилежними. Головне, що обидва вони недолюблювали «Цивілізацію» й були модними поетами, а отже могли б оспівувати Фаланстер. Перехід до нового ладу може відбутися як шляхом революційного «стрибка», так і шляхом поступових реформ — це вже не принципово. Хоча формації, як ми пам’ятаємо, можна й перестрибувати. І так, звісно, було б краще, якби Гармонію можна було побачити ще за життя. Але про всяк випадок Фур’є розписав перехідні форми кооперативів. Він спробував урахувати всі можливі варіанти розвитку подій. І з таким багажем він вирушив до Парижа, де знайти Кандидата мало бути найлегше.

У столиці, живучи на копійки й ледь сплачуючи за свою кімнату, Фур’є почав розсилати свої пропозиції кандидатам, яких методично розшукував. Він розсилав свій «Трактат» усім багатіям і вченим. Кожному писав унікальні листи, з індивідуальним підходом. Наприклад, борцям проти рабства обіцяв, що фаланги — це найкращий засіб боротьби з рабством. А най«комічніше» те, що одному з братів Ротшильдів він пропонує влаштувати пробну фалангу, обіцяючи йому за це відновити ізраїльську державу 🇮🇱. Що ж іще запропонувати євреям? Але про стереотипи й антисемітизм Фур’є ми ще поговоримо окремо наприкінці. Фур’є переконаний, що попри всі невдачі, вже скоро знайдеться кандидат і світ зміниться. Якщо перший дослід розпочати 1822 року, то через рік він буде завершений, а 1824 року лад Гармонії може настати в усіх цивілізованих країнах (пор. які малі строки називав також Оуен). 1825 року до Гармонії приєднаються навіть варвари й дикі, а вже 1826 року буде запроваджено «сферичну ієрархію». Він радить усім існуючим міським головам не будувати споруд старих зразків, бо вже незабаром вони будуть непотрібні. І взагалі роздає різноманітні поради, не забуваючи й про дитячу працю на шахтах:

«Набувайте багатства в рухомому майні, в золоті, сріблі, коштовному камінні, бо їхня цінність ще зросте. Купуючи землі, обирайте ліси в гірській місцевості та кар’єри; не засновуйте підприємств далеко від батьківщини; народжуйте дітей — вони в комбінованому столі матимуть велику цінність».

Загальне щастя вже так близько, а його співвітчизники чомусь такі безтурботні, що навіть не готуються до грандіозного переходу… Фур’є пояснює це властивою французам легковажністю та небажанням вникати в суть справи. Ще за часів написання першої книги Фур’є у Франції вже набирав популярності «людина-лопата» Роберт Оуен. Насамперед він був відомий як проповідник тези про вплив середовища на виховання людини та про те, як ця теза має привести до побудови нового середовища задля створення нової людини. Фур’є помітив переклади Оуена французькою, але спершу це вплинуло лише на бажання збудувати окремий «дитячий фаланстер» як експеримент із виховання. У 20-х роках, коли Фур’є активно шукав Кандидата, ідеї Оуена стали ще помітнішими, і це вже сприймалося зокрема як конкуренція. Фур’є чомусь вирішив, що принципи Оуена неминуче призведуть до створення вузенької секти, і почав активно нападати на Оуена. Наприклад, він зауважує, що Оуен запропонував скасувати релігію, власність і шлюб. Фур’є дивується, чому лише їх? Уражені всі інститути, їх треба повністю вичистити й збудувати зовсім нові, а Оуен пропонує напівзаходи! Громадяни, голосуйте за Фур’є! Оуен пропонує спартанський комунізм, а Фур’є хоче суспільство достатку. Ще Оуен нібито не зрозумів, що вся сіль побудови комуни — у знанні математики та правильних підрахунках. Тому він облажався зі своєю американською колонією, адже там було 3000 осіб, тоді як науково доведено, що успіх можливий не більш як у селі на 1600 осіб (до слова, у чистій теорії в Оуена було так само, але на практиці він зробив більше). Оуен допустив принцип рівності, що рівнозначно отруті, а Фур’є побудує гармонію бідних і багатих. Оуен нібито вирішив будувати асоціації лише на базі промислового виробництва й не подумав про те, що фабричні роботи мають обов’язково змінюватися сільськогосподарськими (отже, Фур’є навіть не зрозумів Оуена й сприйняв його крізь меми про Британію). Фур’є вважає, що Оуен не вніс нічого нового, а лише завдав шкоди, монополізувавши тему асоціації та показавши свій особистий провал на практиці, чим навіяв недовіру до самого принципу асоціацій узагалі. Його ідеї — це лише розвиток філософії Просвітництва, революційної, руйнівної, негативної та критичної філософії. Пізніше Фур’є напише, що сучасна філософія після провалу її маячні про свободу й рівність висуває нові софізми, прикриваючись іменем асоціацій. Одна з них — секта оуеністів. Але попри все це, 1824 року Фур’є зробив спробу зв’язатися з оуеністами безпосередньо, а Оуену надіслав примірник свого «Трактату», висловивши надію, що той порозумнішає й віднині піде правильним шляхом. Переговори зайшли в глухий кут, хоча полеміка триватиме й після смерті Фур’є. Оуеністи й фур’єристи довго сперечалися, хоча серед обох були прихильники об’єднання, які навіть провели безрезультатний з’їзд 1837 року.

Полеміка з Оуеном і критика з боку власних учнів за надто екзотичну форму викладу його системи призведуть до того, що Фур’є замислить третю велику книгу. У 1825–27 роках, поки ця книга створюватиметься, він у справах їздитиме між Ліоном і Парижем. У новій книзі він звертає увагу на промислові кризи перевиробництва та наголошує на нестачі економічного планування.

Новий промисловий і суспільний світ.
Війна Фур’є проти Оуена і Сен-Сімона

Після двох років праці, на початку 1828 року Фур’є завершив «Новий промисловий і суспільний світ». Це саме ті роки, коли з першими лекціями про позитивізм виступив Огюст Конт, а сен-симоністи почали читати лекції, які ось-ось перетворяться на «Виклад..». Оуен розпочинає свою активну діяльність серед англійських кооператорів і профспілок, і класична трійця утопістів входить у зеніт своєї слави. Видання рукопису нової книги знову взяв на себе Мюїрон, а що найцікавіше, коректором під час видання був Прудон. Хоча згодом Прудон стане запеклим критиком фур’єризму та сен-симонізму, у юності він навіть захопився цією книгою Фур’є. Переважно книга була спрямована на критику ладу Цивілізації. Але, не повторюючи вже сказаного раніше, у новій книзі Фур’є додав, що величезну роль у суспільстві майбутнього відіграватиме наука, і тепер навіть не весталки, а вчені очолять промислові армії. Він постулює інстинкт праці й проголошує право на працю. Люди в суспільстві майбутнього, особливо чоловіки, будуть усі як один накачаними культуристами із радянських і нацистських плакатів. І люди житимуть у середньому по 144 роки та сягатимуть зросту 2 метри 26 сантиметрів. У здоровому тілі — здоровий дух. Цих накачаних атлетів і спартанців тепер уже відвертіше названо ворогами всякого індивідуалізму, без загравань з егоїзмом (хоча й далі важливу роль відіграють природа людини, задоволення пристрастей тощо). Окрім консервативної моралі, тепер багато місця відводиться вихованню дітей (але всі деталі про роль іграшок, поділ дорослішання на 100500 періодів я вже не наводитиму) і використанню театру та праці для цієї справи. Повертаючись до дитячої праці, Фур’є зауважує, що діти вже з 2–3 років схильні працювати, і цей поклик слід розвивати (а починаючи з 3 років діти зможуть своєю працею повністю окупити витрати на власне утримання). Оскільки діти люблять валятися в багнюці тощо, навіть цю пристрасть можна підпорядкувати інтересам суспільства. Для цього слід об’єднати дітей у «маленькі орди» (або «міліцію Господа Бога») і «маленькі банди». 

«Брудні роботи стануть для них благодійною справою високого політичного значення…».

Члени «маленьких орд» сповнені самопожертви, вони будуть усюди, де загрожує небезпека. Вони очищатимуть стічні води, чиститимуть труби, кишки тварин, знищуватимуть змій, працюватимуть на бойнях, на кухні, на скотному дворі, у пральні. За сигналом тривоги вони з’являться лагодити найменшу поломку поштової дороги, аби сусідній кантон не звинуватив, що в нашого кантону погана «орда». Якби «орда» не впоралася і гості помітили, наприклад, квакання ще не вбитих жаб, це викликало б зневагу до такої фаланги й знизило б курс її акцій на біржі. Щоправда, в ордах буде лише половина дітей, решта, за характером більш витончені, більше тяжітимуть до світських манер, культури й мистецтва, розводитимуть птахів і бобрів та осягатимуть науку кулінарії. Варто зазначити, що я ще скорочую цю тему, а в повному вигляді його погляди на виховання — це формене безумство, яке Маркс і Енгельс у «Святому сімействі» так високо оцінили, що погляди Фур’є на виховання — це «найкраще, що є в цій галузі, і містять у собі найгеніальніші спостереження».

До речі, радянська критика весь час підкреслює, як Фур’є ненавидить торгівлю, але при цьому в його утопії є банки, кредит, гроші, біржа, акції, та сама торгівля тощо, та й сам Фур’є від юності й аж до глибокої старості та смерті працював у торговельній конторі. Може, я чогось не розумію, але мені здається, що він міг за ціле життя знайти якусь альтернативу «ненависній» торгівлі й відшукати спосіб її усунути бодай у фантазіях про майбутнє. Радянська критика така радянська, коли треба зробити якогось сумнівного персонажа своїм великим героєм, якщо таким його вважали два бородаті божества в культі. Особливо смішно це було тоді, коли Фур’є підтримав контрреволюцію зі зброєю на барикадах, а критика каже, що він опинився там випадково.

З новою книжкою та фінансовою підтримкою друзів у 1829 році Фур’є знову опиняється в Парижі в пошуках «кандидата». Він звернув увагу на те, як працюють розклеювачі афіш, і вирішив, що це геніальне рішення. Невдовзі в Парижі з’явилися оголошення про те, що: «Будь-який капіталіст, який забажає асигнувати кошти на влаштування дослідного фаланстера, може застати пана Франсуа-Марі-Шарля Фур’є щодня від 12 до 13 години дня в його квартирі за *адресою*». Після цього щодня, до кінця життя, упродовж кількох років, де б не був Фур’є, він поспішав опівдні до свого столу й до свого крісла, сподіваючись на появу «кандидата» (чого так і не станеться). Своєю впертістю Фур’є здобув певну славу, але, за винятком кількох незначних похвал, газети обрушилися на Фур’є з різкою критикою. Сам Фур’є дивується, чому ніхто не критикує Свіфта за фантазії про Гуллівера, але нападають на нього за океани лимонаду. Йому незрозуміло, чому відкриття Ньютона визнали, попри його зацікавлення алхімією та критику папи римського, а у Фур’є змішують теорію фаланстера з теорією про переселення душ. Найголовніше — це фаланстер, а не всі другорядні речі з польотом фантазії! (До речі, його учні багато разів благали написати книжку саме без усього зайвого, але Фур’є вперто їх ігнорував). З усієї полеміки навколо його нової книжки найбільше зачепила стаття історика Франсуа Ґізо, вкрай популярного в середовищі лібералів того часу (пізніше він став консервативним міністром). Поблажливо схвалюючи автора за добрі наміри, Ґізо висміяв його за те, що той мріяв «перекроїти суспільство на манір монастирів»; він намагався переконати читачів, що «неможливо нагромадити більше химерних речей у гротескному стилі», ніж це зробив Фур’є.

Фур’є відповів і на цю критику, стандартно звинувачуючи в наклепі, тупості та нечутливості до бід людства, але найбільше Фур’є зачепило те, що його поставили в один ряд з Оуеном і сен-симоністами!

«Я не сходжуся ні в одному пункті з їхнім методом… я підтримую перевагу нерівності, яку вони відкидають; я аж ніяк не дію, як вони, за допомогою статутів, а дію лише за допомогою одного тяжіння; вони риються у філософському мотлосі, я ж розробляю недоторкані науки; вони прагнуть лише тривожити престол і вівтар, я ж займаюся тільки перетворенням землеробства й торгівлі, — отже, я є антиподом цих прекрасних умів, а не належу до того самого розряду, що й вони».

Здебільшого відмінності між ними й Фур’є навіть у цьому переліку неістотні. Сен-симоністи визнавали нерівність, усі вони зневажали стару філософію й вірили, що створюють нову «соціальну» науку. Усі вважали революцію помилкою й удавали з себе нешкідливих паїнок. Фур’є або бреше, виправдовуючи себе, або просто не потрудився навіть спробувати зрозуміти Сен-Сімона й Оуена. Але якщо критику Оуена він почав ще дуже рано, то з критикою сен-симонізму виступає лише тепер, коли сен-симоністи нарешті стали впливовою групою теоретиків. Чого я тут уже не наводитиму, так це створеного Фур’є мему про слона і собаку, але посилання на нього залишаю, якщо комусь буде цікаво.

У своїй критиці сучасних конкурентів Фур’є називає індустріалізм «найновішою химерою серед наших наукових ілюзій, до того ж найпоширенішою». Щоправда, критикуючи Оуена (людину-лопату, та ще й за індустріалізм…), він не називає прямо імені іншого «красномовного софіста», під яким очевидно прихований Сен-Сімон. У 1829 році Фур’є відвідав одне із зібрань сен-симоністів і був шокований побаченим, бо після смерті Сен-Сімона школа перетворилася на релігійну секту. Але все ж Фур’є запропонував їм об’єднання і був цілком переконаний, що такі жалюгідні нікчеми неодмінно підуть за новим харизматичним лідером. Наступного дня він навіть написав Анфантену листа, де вилив купу бруду на сен-симонізм, цілком упевнений у тому, що Анфантен, заблукана вівця, яка тільки й чекала на промінь світла, одразу погодиться, що все життя помилявся.

Анфантен відповів стримано і навіть прочитав усі великі твори Фур’є, але зауважив, що сам Фур’є навряд чи читав твори школи Сен-Сімона і судить про неї лише за мемами. Він надіслав зібрання книжок Сен-Сімона й попросив ознайомитися з ними, перш ніж продовжувати полеміку. Але навіть так він уже наперед зрозумів, що з Фур’є йому не по дорозі, бо той виписує деталі кожної сходинки утопії й вірить у силу першого ж прикладу успішного фаланстера, тоді як сен-симоністи в таку магію не вірять і роблять наголос не на точності деталей, а на загальній концепції, загальній теорії. Одне слово, Фур’є називає Оуена й Сен-Сімона в різних місцях то мрійниками, то шарлатанами, загалом — утопістами. А вони називають таким самим утопістом самого Фур’є. «Ти утопіст, а я науковий. Ні, ти утопіст, а я науковий». Кумедно, що Маркс скаже їм: ви утопісти, а я науковий. Але це вже нібито «інше», бо він насправді науковий, а вони насправді утопісти (ага, віримо).

Ображений Фур’є оголосив війну сен-симонізмові й замислив цілу книжку проти їхньої школи. А поки що почав із тактики звинувачення Сен-Симона в нахабному плагіаті ідей великого вченого (самого Фур’є). Але основний наголос у своїй критиці Фур’є робив на релігійному сектантстві школи: «Якби порядок, рекомендований сен-симоністами, справді було втілено, то не можна було б бути певним, що наслідком стане поліпшення долі робітничого класу. Єдиним безсумнівним наслідком було б те, що за якісь півстоліття вся власність — земля, капітали й фабрики — зосередилася б у руках священників нового типу». Коли сен-симоністи почали виявляти ознаки розколу, Фур’є одразу звернувся до них, нагадуючи, що якби вони прийняли його пропозицію й вклали гроші замість пропаганди через газету в перший фаланстер, то нині справи були б куди кращі. Та й узагалі, практика будівництва фаланстера куди краща за теоретичні побудови в газетах. Але навіть тоді, коли розпад школи вже став очевидним, Фур’є не зменшував натиску, і в середині 1831 року вийшла брошура «Уловки й шарлатанство сект Сен-Симона й Оуена». Учні Фур’є були невдоволені тим, що цим він відрізає себе від ширшого визнання, відлякує людей. Та ось Фур’є відповідає Мюїрону в листі:

«Ви кажете, що я бачу ворогів у всіх людях. Ні, але я не можу бути іншим із тими, хто, не прийнявши моєї теорії, висуває свої упередження, а мене зараховує до розряду шарлатанів. Ви кажете, що їх відштовхують мої роздираючі різкості. Але що є роздираючого в тому, щоб почути, що помиляються вони вже 3 тисячі років, що зовсім не в адміністративних і священницьких реформах треба шукати шляхів до добра, а в промисловій реформі. Ви кажете, що треба мати жалість до сліпців. Але коли вони йдуть до прірви, було б жорстокістю сказати їм: «Ви на правильному шляху». До того ж я не висловлюю гніву, я висміюю».

Та вже в цей час серед його учнів починаються вагання. Вони читають сен-симоністські статті й доходять висновку, що написані вони цілком у дусі фур’єризму, і тут або хтось «із наших» (за словами Консидерана) уже на їхньому боці, або ж подібностей більше, ніж відмінностей. Останнього Фур’є аж ніяк не хотів визнавати. Невдовзі після перших здогадів про те, що спільного між сен-симоністами й фур’єристами більше, ніж відмінного, школа Сен-Симона розпалася. Частина учнів створила власні різновиди соціальних утопій, але значна частина просто перейшла під крило Фур’є. Навіть лідер сен-симонізму Анфантен із часом визнав деякі положення Фур’є й виправив доктрини Сен-Симона, тож пізніше П’єр Леру скаже, що «до 1838 року бути учнем Анфантена або учнем Фур’є означало майже одне й те саме». Серед нових послідовників Фур’є фігурують десятки імен колишніх сен-симоністів, основні з яких: Жуль Лешевальє, Абель Трансон, Шарль Пелларен, Амадей Паж, Боде Дюларі та Іполит Рено. Значна частина з них були фур’єристами до кінця життя, заставши навіть Паризьку комуну 1871 року. Лешевальє особливо цікавий тим, що підтримував різні кооперативні рухи й революційні починання у Франції, співпрацював спершу з Луї Бланом і П’єром Леру, а згодом стане соратником Прудона й дистанціюється від фур’єризму. 

Школа Фур’є на вершині слави

Школа Фур’є серйозно виграла від розпаду сен-симонізму, і тепер з’явилося багато осередків у різних містах Франції. На початок 1833 року фур’єризм переживав пік своєї популярності. На той час уже минула Липнева революція 1830 року, яку, як ми пам’ятаємо, лідери сен-симоністів у більшості своїй несподівано підтримали, що стало одним із каталізаторів розпаду школи (рядові члени були поміркованими). Фур’є ж, навпаки, надіслав проєкт реформи до уряду лише тоді, коли напередодні революції главою уряду зробили реакціонера Поліньяка. Той пообіцяв ось-ось розглянути проєкт Фур’є (тобто відмахнувся), але тут почалися події революції, які привели до падіння Поліньяка й монархії Карла X. Наївний Фур’є був переконаний, що якби не революція, то Поліньяк неодмінно збудував би перший фаланстер. Але й революцію він зустрів із надією: а раптом ці люди, що шукають новизни, приймуть його ідеї? Він навіть вирішив укласти спеціальне звернення до нового короля, де мав довести, що фаланстер — найкращий засіб боротьби з революціонерами. У січні 1832 року Консидеран пише Фур’є:

«Журнал нам необхідний. Необхідна не лише трибуна фур’єризму, а й організаційне об’єднання послідовників».

І вже менш ніж за пів року з’являється журнал «Фаланстер». Лідером журналу став Консидеран, і невдовзі між Фур’є та його учнями спалахнув конфлікт. Фур’є хотів друкувати там усі свої твори без скорочень, а учні сподівалися зробити його привабливим органом для популяризації ідей. У підсумку їм вистачило сміливості усунути Фур’є від редакційної політики журналу й залишити його в ролі «ідейного натхненника». Само собою, Фур’є образився, як би його не намагалися переконати, що це краще для поширення його ж власних ідей.

І саме завдяки помітності журналу один із депутатів парламенту нарешті вирішив допомогти в облаштуванні фаланстеру й запропонував безплатну ділянку на 500 га. Фур’є одразу помирився з учнями й почав підготовку до справи всього свого життя. Але, як це не комічно, саме Фур’є став причиною розвалу цього починання. По-перше, капітал був меншим, ніж заплановано, але Фур’є наполягав на всіляких надмірностях, таких як парк екзотичних рослин, який мали збудувати чи не першим. Усі споруди робили «на око» з купою проблем. Свинарник збудували з матеріалів значно якісніших і дорожчих, ніж житло для самих членів фаланги. Мюїрон тільки й робить, що скаржиться на те, як Фур’є вбиває комуну, а сам Фур’є, бачачи, що все йде шкереберть, вважає, що це результат змови ворогів, які захотіли очорнити його теорію, засланих шкідників, недбалості учнів тощо. Але, крім Мюїрона, ніхто з учнів не сумнівається, що якщо Фур’є десь і помилявся, то все одно був розумнішим і практичнішим за всіх, а провал стався з вини чиєї завгодно недосвідченості, тільки не самого Фур’є. Попри провал, школа встояла й навіть набула ще більшої популярності, основні учні та сам Фур’є були готові продовжувати спроби. До того ж фур’єризм набув надзвичайної популярності в «робітничій» пресі як ідейне обґрунтування кооперативного руху.

Хоча сам Фур’є спочатку робив ставку на капіталістів, а не на робітників, під впливом таких обставин усе змінилося. Варто було брати, що дають, аби тільки фаланстер був збудований. Щоправда, в робітничому середовищі почали хайпити ще й бабувісти (послідовники Гракха Бабефа і Робесп’єра, одним із лідерів яких став Огюст Бланкі). Прочитавши схвальні відгуки про бабувістів у тій самій робітничій пресі, Фур’є різко налаштувався проти них. У підсумку бачимо, що оуеністи, сен-симоністи, фур’єристи й бабувісти оцінювали одне одного вкрай критично й рідко сходилися бодай у чомусь. Того самого часу Фур’є дізнається, що кооперативний рух в Англії, де панував Оуен, також ознайомився з ідеями фур’єризму, і що окремі кооперативи дуже зацікавлені у фаланстерах. Цю інформацію йому принесла ліва активістка та феміністка Анна Віллер (теща Бульвер-Літтона, про якого я писав статтю). Завдяки рекомендаціям Віллер про Фур’є дізнається дедалі більше англійців, і деякі приїжджають до Франції для особистого знайомства. Надійшли добрі новини з Німеччини, де фур’єризм уже з десяток років пропагував певний Людвіг Галль і навіть намагався втілювати його на практиці в Німеччині та США. В Італії фур’єризм активно поширювали вихідці із сект карбонаріїв, а лідер молодоіталійців Джузеппе Мадзіні позитивно відгукувався про Фур’є. Та й узагалі по всьому світу з’являються десятки імен, які приймають фур’єризм і навіть мають намір будувати фаланстери (і збудують, але вже в 40-ві роки, після смерті Фур’є). 

Загалом, чим ближче до смерті Фур’є, тим більше повторень одного й того самого по колу. У 1835 році він видав свою останню за життя книгу «Хибна індустрія», де, по суті, просто повторив усі свої ідеї, критику суспільства, критику сен-симонізму, проєкти фаланстерів і необхідність «Кандидата». Він зав’язує листування з послідовниками з різних країн, зокрема навіть Румунії (де справді невдовзі збудують фаланстер). І розчарований у європейцях, він із надією дивиться на Росію, вважаючи, що общинний лад там не віджив себе, а отже асоціації краще приживуться саме там (привіт, Герцен). А 1836 року Фур’є раптово опиняється під атакою Ватикану. Його звинуватили в єресі та матеріалізмі, а книги внесли до легендарного індексу заборонених книг. Сам Фур’є спантеличений, бо виявляється, що в його системі Бог відігравав чи не центральну роль і був причиною всіх рухів. Щоправда, він справді змальовував Бога як «головного механіка», а людьми Бог керував через потяг до насолод… але він не бачив у цьому проблеми й справді часто вживав ім’я Бога у своїх творах, вважаючи себе аж ніяк не атеїстом і тим паче не матеріалістом. Але що вдієш, Фур’є не вперше стикається з нерозумінням суспільства. У наступних листах і статтях він намагатиметься підкреслити, що є богобоязким вірянином і його просто неправильно зрозуміли. У школі полеміка Фур’є з учнями загострилася й призвела до невеликого розколу, який загалом школа пережила. Але навіть найвірніші учні вже визнавали, що від Фур’є більше шкоди, ніж користі. А 1837 року Фур’є помер, і, на відміну від Сен-Сімона та інших діячів утопічних напрямів, його справа ще доволі довго жила.

Як ми вже говорили, в різних країнах Європи та в США були засновані фаланстери за заповітами Фур’є, з різним ступенем успішності, але жоден не прожив понад 12 років. У 1846 році лише у Франції нараховували близько 1600 фур’єристів, але рух набув значних масштабів і в усіх інших країнах. Вважається, що навіть майбутній імператор Франції Наполеон III у молодості був фур’єристом. У Росії до Фур’є дуже добре ставилося коло петрашевців, Герцен з Огарьовим, і особливо Чернишевський, але масовим рухом тут фур’єризм не став. Із цікавих прикладів послідовників Фур’є мене окремо зацікавив мексиканський радикал Мельчор Окампо: перебуваючи у вигнанні в Новому Орлеані, він прочитав твори Шарля Фур’є та П’єра-Жозефа Прудона, а також переклав розділ із «Філософії злиднів» останнього. Філософ грецького походження Плотінос Родоканакіс, як і анархіст Михайло Бакунін, прибув до Мексики в лютому 1861 року і був першим прихильником анархістських ідей у країні. Він брав участь у невдалій Угорській революції 1848 року, а згодом у Берліні познайомився з ідеями Гегеля, Фур’є і Прудона (згодом анти-позитивіст, прихильник раціоналізму Спінози, Лейбніца тощо, як і сучасні марксисти). Прибувши до Мексики, він дійшов висновку, що традиційні мексиканські селянські села вже втілюють у життя ідеали Фур’є та Прудона. Він написав брошуру «Cartilla Socialista», перше соціалістичне видання в Мексиці, щоб залучити прихильників до цієї боротьби. Він стверджував, що людство по суті було добрим, але його розбестили приватна власність, соціальна нерівність і експлуатація. Йому не вдалося здобути прихильників для своїх аграрних колоній. Він обійняв викладацьку посаду й заснував групу студентів-соціалістів. Після встановлення Паризької комуни 1871 року група Родоканакі зосередила свою увагу на міських робітниках і заснувала пролетарський анархістський рух.

Сам факт того, що Фур’є стоїть в одному ряду з Прудоном, і це трапляється досить часто, здається мені цікавим і потенційно вартим уваги. 

І трохи ще про антисемітизм Фур’є. Окрім того, що він пропонував Ротшильду за допомогу — створити Ізраїль, куди варто було б переселитися євреям із Європи, він також сказав, що євреї — це «проказа і загибель політичного тіла». Він критикував уряд за слабкість і «прозябання» перед тим, що він називав «таємною і нерозривною лігою» євреїв (коротше, жидо-масонською змовою, якщо простіше). Післясередньовічна антисемітська риторика часто звинувачувала євреїв у нездатності асимілюватися в єдину національну культуру (що високо цінували французькі націоналісти). Фур’є був одним із тих, хто стверджував, що євреї нелояльні й не стануть добрими громадянами Франції. Як і інші, він надавав великого значення релігійним обмеженням, які забороняли євреям їсти за одним столом із неєвреями. По суті, він звинувачував євреїв у принциповій ворожості до соціалізму та підтримці капіталізму. Це ще один приклад так званого «лівого антисемітизму». Хоча й не те щоб аж надто видатний приклад.

Коротке резюме статті

Фур’є вийшов найнасиченішим деталями, хоча я, як завжди, намагаюся скорочувати. І це лише ЖЗЛ, навіть не оригінальні праці.. Але спробуємо зробити узагальнювальний допис. Почали ми з опису юності Фур’є, його нібито ненависті до торгівлі, сформованої купецькою родиною, «дивакуватості» та нерозуміння з боку близьких. Побачили, як у часи ВФР він зі зброєю в руках бився проти революції, обожнював військовщину й армію, мріяв стати солдатом-інженером і водночас починав зачитуватися утопічною літературою. Побачили, що кооперативні ідеї на кшталт Оуена були масово поширені у Франції ще до революції, і Фур’є мав змогу слухати їхніх проповідників. На якийсь час Фур’є навіть потрапив до армії, але невдовзі пішов звідти й почав активно вивчати сучасні наукові та філософські концепції (знайомиться з романтизмом у біологічній науці та з філософією «ідеологів»). Його підхід до науки й філософії майже збігається з позитивізмом. Він багато чого запозичує з епікурейського французького матеріалізму XVIII століття й критикує примітивізм Руссо, але водночас захоплюється містицизмом. Працюючи в газеті, він полемізує з жінками-письменницями й висуває першу концепцію Гармонії разом з історичною «тріадою», а також дає майстер-клас із геополітики.

Він жорстко критикує торгівлю й капіталізм, критикує паразитичні класи, ухиляння від роботи та пристрасть до децентралізації. Сам він є прихильником максимальної централізації всього й уся, а успіхи соціалізму покладає на ефект масштабу. Він є прихильником «філософії цілого», попри безліч епікурейських мотивів, і все ж таки радше був критиком індивідуалізму. Ніби й підтримує революцію як принцип (і стрибок через формацію), а ніби й критикує її. У книзі «Теорія чотирьох рухів і всезагальних доль» (1808) він висуває концепцію сільськогосподарських комун, уточнює свою формаційну схему, але водночас ще багато суперечливих поєднань містики, фантастики й гедонізму. Та найбільший жир — це фантастика, зокрема легендарні океани з лимонаду.

Завдяки спадщині він тимчасово поліпшив свої справи й видав книжку, але вона нікому не потрібна. Він сподівається на Наполеона, але той зазнав краху. Під час реакції доводиться переховуватися в селі, і там він пише дивну працю про визволення жінок і водночас обожнення дівиць. Мріє про створення промислових армій творення й створює особливу філософію гурманства. Невдовзі він отримує перших учнів і власну «школу». Видає «Трактат про домашню та землеробську асоціацію» (1822), де конкретизує практичний бік учення. Виявляється, він є прихильником дрібних сіл, жорсткої нерівності, роботи від ранку до ночі та дитячої праці на шахтах.

У Парижі він безуспішно шукає багатих спонсорів і активно нападає на Оуена. У 1828 році Фур’є завершив «Новий промисловий і суспільний світ», де ще дужче підсилив тези про дитячу працю. Він вступає в жорстку полеміку із сен-симоністами, і фур’єризм сильно розростається після їхнього розпаду. Щоправда, тут же з вини Фур’є зазнає краху спроба створити перший фаланстер. Попри провал, фур’єризм виріс у серйозний міжнародний рух із наголосом на робітничий клас, що пережив свого засновника, який прагнув союзу з буржуазією і з цього приводу (та й з багатьох інших) ближче до старості постійно сварився з «учнями», ставши для них навіть тягарем. Після відлучення від католицької церкви Фур’є намагається довести, що він глибокий християнин, але невдовзі після цього помирає. Після його смерті фур’єристи створили десятки фаланг по всьому світу, але всі вони, як правило, не проіснували й 10 років. А як бонус ми навели приклад антисемітизму Фур’є. Але в такому скороченому вигляді це виглядає навіть адекватно (а це не так), тож краще читати всю статтю, а ще краще — самого Фур’є.

P.S. Я переглянув по діагоналі два великі твори Фур’є, хоча спершу думав прочитати їх і знайти щось цікаве. Але швидко зрозумів, що радянська критика дуже постаралася зробити цукерку з цього ***. Навіть радянський виклад Фур’є, очищений від більшої частини маячні, виглядає не надто, а оригінал — це просто неймовірна шизофренія. Нескінченна кількість класифікацій і цифр заради цифр. Величезна кількість містицизму й нумерології. Читати це — просто тортури. Із багатьох не врахованих речей, аби ви просто розуміли, про що йдеться. Північне сяйво — це тічка нашої планети-самочки. Планети випромінюють чоловічі й жіночі флюїди для спарювання, хоча в принципі можуть злягатися самі з собою, своїми південним і північним полюсами. Фур’є переконаний, що зможе змістити вісь Землі для поліпшення клімату й зробити Сонячну систему гармонійнішою, зсунувши орбіти планет і зробивши їх симетричними за відстанню одна від одної. Між іншим, він виявився не лише антисемітом, а ще й запеклим расистом. І такої дичини, не врахованої в ЖЗЛ, там просто океани. Фур’є й так зайняв надто багато місця, тож усього цього крінжу я вже постити не буду. Але варто зазначити, що в його останній великій книзі центральне місце посідає теорія тотожності Шеллінга, він цитує цього філософа німецької класики безліч разів упродовж усієї книги. Ще раз НКФ пов’язана з шизою, просто тримаю в курсі. На всяк випадок вирішив ще переглянути оригінальні твори Сен-Сімона, а то мало що «Виклад..» його учнів сильно відрізняється. Поки що все виглядає так, що різниці взагалі ніякої. Але зате попутно бачу там дуже багато крінжу, який ніхто не згадує. Кину один приклад, де Сен-Сімон каже, що йому уві сні з’явився Бог і виголосив промову, яку нам переказали по пам’яті. Цей фрагмент — частина промови Бога:

«Знай, що європейці — діти Авеля; знай, що Азія й Африка заселені нащадками Каїна; дивися, якими кровожерними є африканці й якими ледачими — азіати; ці порочні люди не продовжили своїх перших зусиль наблизитися до моєї божественної мудрості. Європейці об’єднають свої сили й визволять своїх братів греків із-під влади турків. Засновник релігії [мабуть, Сен-Сімон] буде головним проводирем армії віруючих. Ці армії підкорять дітей Каїна релігії й по всій землі заснують установи, необхідні для безпеки членів ради Ньютона в усіх подорожах, які вони визнають корисними для розвитку людського духу… Спи!

(с) Сен-Сімон — «Листи женевського мешканця» (1802)