Цікавий факт. Енгельс цілком розуміє феномен, згідно з яким гранично дискретне (все з частин) і гранично континуальне (все єдине ціле) уявлення про матерію призводять до дуже схожих практичних наслідків, у плані того, як цими різними “матеріями” слід далі користуватися. Іншими словами, в обох випадках ти кажеш, що видима реальність “насправді” ілюзорна, що, строго кажучи, ми називаємо довільно встановлений шматок єдиного цілого деревом, але в реальності і дерево, і я сам, і річка з хмарами – частини одного й того самого цілого (або ж реальність складається з незліченної кількості атомів, з яких ми довільно обираємо частину і даємо їм ім’я “дерево”). Так, відмінність багато в чому впирається в словесну форму вираження. Енгельс узагальнює обидві крайнощі в одну, за допомогою відмінності між кількісними і якісними характеристиками матерії (не забуваючи фразочки про перехід кількості в якість і навпаки). Він бачить, що обидві крайні версії уявлень про матерію – мають суто кількісний характер. Інакше кажучи, мається на увазі повна якісна одноманітність “першооснови” (або матерія – однорідна брила, або її розділено на мільярди шматочків, але самі шматочки теж однакові), з кількісних змін у якому відбуваються всі якості.
Щоправда, це я трохи додумав, сам Енгельс навіть не розділяє континуальну і дискретну матерію, а малює справу так, що абстрактна “єдина матерія” складається з однорідних атомів. У нього це буквально єдність протилежностей. Тому він навіть не хоче бачити, що між цими двома позиціями є антагонізм, який породжує абсолютно різні світогляди з різними етичними, естетичними та політичними наслідками. Для Енгельса, який звів ці різні системи в одну (і назвав її “кількісною”), було зручніше охарактеризувати їх як єдину школу (“механістичну”, адже механічні образи працюють із кількістю, а не з якістю). Його звинувачення проти сконструйованого в такий спосіб вульгарного, “механістичного матеріалізму” – це звинувачення в нездатності пояснити якісну природу видимого світу.
Що найцікавіше в цьому всьому – Енгельс виробляє свою критику цілком як критику континуальної матерії, і автоматично нібито побиває цим і атомістику, тому що для критики матерії як цілого він використовує не зовсім атомізм. Але з аргументів, спрямованих саме на атомістику як таку, він зміг навести тільки той, що сучасна йому наука ще не змогла знайти філософського атома, з якого б складався атом реальний. А раз “атоми реальні” якісно один від одного відрізняються, то матерія складається з якісно (а не тільки кількісно) різноманітних величин. У всьому іншому він змішує атомізм і матеріалістичний спінозизм в одне ціле, але використовуючи аргументи тільки проти спінозизму. Дуже зручний трюк.
Перефразовуючи все це трохи простіше, Енгельс підписується під тією примітивною критикою, яку Аристотель намагався висунути проти Демокріта і його атомів. Або користуючись античними аналогіями, Енгельс виходить з уявлень, ближчих до “гомеомерій” Анаксагора. Перекладаючи на більш доступні та сучасні аналогії, він схильний дивитися на молекулярний світ, а не атомістичний.
У якомусь сенсі він сам думає, що лише далі розвиває і поглиблює те, що колись розпочав Епікур, який, як відомо, додав до атомів Демокріта деякі нові якості (теж кількісні за своєю природою, але все ж таки це розширення первісного уявлення). Саме тому критика континуальної матерії стає основною формою критики “механістичних” матеріалістів. Адже це критика по суті своїй атомістична, вона продовжує логіку епікурейців і спростовує всілякі метафізичні конструкції та узагальнення на кшталт “яблуко як таке” або “матерія як така”. Тільки ось наділення атомів “якісними” якостями, як і самі звинувачення в механістичності – повністю відводять Енгельса від епікуреїзму в аристотелізм.
Обвинувачуючи своїх сучасників із природничо-наукового табору – Енгельс мимоволі доводить, що вони міркували або надто метафізично (континуально), або надто по-епікурейськи (дискретно). З нашої точки зору це лише додає цінності всім цим “позитивістам” і “вульгарним” матеріалістам. Але не можна тут не відзначити й такого моменту – таке пристрасне бажання протиставити “мертвій” матерії французьких матеріалістів нову, “живу” матерію, пов’язану з досягненнями в хімії та біології – це бажання видає величезний вплив романтизму на уявлення Енгельса. У цьому плані він не тільки споріднений за духом Шеллінгу, але також знаходить точки дотику і з Гумбольдтом.
Аналогії, які я наводжу тут з Арістотелем і Анаксагором, – тим яскравіше виступають у світлі того, що і в самому “Анти-Дюрингу”, і в написаній одразу після цього “Діалектиці природи” Енгельс просуває принцип притаманності різних нескінченностей самій природі. Те, що це здається комусь протиріччям – знімається за допомогою діалектики. Хіба це не позиція всіх ідеалістів/математиків проти матеріалістів/фізиків, починаючи з часів античності і закінчуючи сучасністю? Хіба головна відмінність “гомеомерій” Анаксагора (крім якісних характеристик) не в тому, що атоми неподільні, тоді як гомеомерія подільна до нескінченності?
Там же, в “Діалектиці природи”, Енгельс критикує тих, хто розділяє індукцію і дедукцію на конфліктні методи (вони, як зазвичай, перебувають у єдності протилежностей), але як личить діалектику, він однаково змушений у цій “єдності” робити вибір на користь однієї зі сторін, і тут Енгельс раптом особливо завзято нападе, ось так несподіванка, на індукцію, знову приєднуючись до математиків та ідеалістів, або, інакше кажучи, стаючи на бік Декарта проти Гассенді. А цю телеологію я взагалі залишу без особливих коментарів. І так все видно (хоча в принципі… це ще не страшно. Це ще цілком узгоджується з нормальним матеріалізмом):
Біда, однак, у тому, що механізм (також матеріалізм XVIII століття) не може вибратися з абстрактної необхідності, а тому також і з випадковості. Для нього той факт, що матерія розвиває із себе мислячий мозок людини, є чиста випадковість, хоча й необхідно обумовлена крок за кроком там, де це відбувається. Насправді ж матерія приходить до розвитку мислячих істот через саму свою природу, а тому це з необхідністю і відбувається у всіх тих випадках, коли наявні відповідні умови (не обов’язково скрізь і завжди одні й ті самі).
Доповнення: фрагмент із книги “Бесіди з Енгельсом” (1893), авт. Олексій Воден
Запитавши, чи цікавлюся я історією грецької філософії, Енгельс запропонував викласти мені перший філософський твір Маркса і – без рукопису, але дуже докладно – виклав зміст докторської дисертації Маркса, цитуючи напам’ять не лише Лукреція та Цицерона, а й безліч грецьких текстів (з Діогена Лаертського, Секста Емпірика, Климента). Потім Енгельс звернув мою увагу на те, що і в погляді Епікура на причинний зв’язок, зазвичай витлумачуваному як відсутність у Епікура бажання викликати у своїх послідовників прагнення справді “пізнати причину речей”, можна, за всієї наївності та незграбності первинних формулювань, вбачати заклик до різнобічного дослідження причинних зв’язків, аби вони не суперечили основному положенню.
…
Гегель дає не реконструкцію іманентної діалектики системи Епікура, а низку зневажливих відгуків про цю систему, а Маркс дав саме реконструкцію іманентної діалектики епікуреїзму, якого він зовсім не ідеалізував, з’ясувавши її маловмісткість його порівняно з системою Аристотеля.
…
Енгельс згадав, що Маркс мав на увазі продовжувати займатися історією грецької філософії та навіть згодом розмовляв із ним на ці теми, не виявляючи при цьому однобічного вподобання щодо матеріалістичних систем, але зупиняючись переважно на діалектиці в Платона, Аристотеля, а з філософів нового часу – у Лейбніца, Канта.